Переваги та недоліки євроінтеграційного процесу країн-членів ЄС

ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ КРАЇН-ЧЛЕНІВ ЄС

Для економічних агентів єдина валютна політика і валюта означають спільність грошово-кредитного і валютного регулювання, у тому числі регулювання фондового ринку, на всій території ЄС, істотне скорочення порівняно з мультивалютним середовищем накладних витрат на розрахункове обслуговування операцій, цінового і валютного ризику, строків переказу коштів і, як наслідок, помітне зменшення потреб цих операторів в оборотному капіталі. Це сприяє поліпшенню підприємницького клімату. Заміна національних грошей на загальні робить ціни в зоні євро «прозорими», порівнянними, що посилює конкуренцію. Компанії країн-членів ЄС можуть більш вільно оперувати на всьому просторі єврозони. Фіксовані курси в поєднанні з низькими відсотковими ставками роблять господарську кон'юнктуру більш передбачуваною та стабільною. Наприклад, в середині 1990-х років через курсові коливання країни - члени ЄС недораховувалися до 0,5% приросту ВВП і втрачали тисячі робочих місць на рік.

Здешевлення ведення рахунків і подорожей у межах ЄС, оскіль- ки при існуючих обов'язкових обмінах купюр їх початкова вар- тість значно знижувалася, є перевагою для фізичних осіб. До 1999 р., подорожуючи 15 країнами - членами ЄС та обмінюючи валюту в кожній країні, громадяни втрачали на комісії значну частину суми.

Також єдина валюта - євро, більш міцна порівняно з доларом і єною, що позбавляє ЄС від витрат, пов'язаних з курсовою нестійкістю в своїх зовнішньоекономічних відносинах. Із введенням євро посилюються вимоги щодо стану фінансів країн, які вступають до ЄС, особливо країн Східної Європи, що знижує для ЄС витрати, пов'язані з його потенційним розширенням [60]. У зв'язку з більшою ліквідністю, яку мали облігації, деноміновані в доларах, великі інституційні інвестори активно працювали з цими борговими зобов'язаннями. У країнах єврозони позичальники традиційно орієнтувалися на дрібних інвесторів. Після запровадження євро середній випуск облігацій в євро__ невпинно зростає, що свідчить про більшу зацікавленість у них інституційних інвесторів.[61].

Таблиця 5.2

Довгострокові номінальні відсоткові ставки в країнах ЕВС, % річних

Найбільш помітним досягненням ЕВС, за словами діючого президента ЄЦБ Ж.-К. Трише, є «конвергенція довгострокових відсоткових ставок і наближення їх до рівня, що надається кращими з точки зору довіри і низьких ставок відсотку країнами… Сьогодні базова довгострокова ринкова відсоткова ставка в європейській економіці нижче 4% - це рівень, якого більшість емітентів не бачили за останні 50 років» [110]. Дійсно, наближення відсоткових ставок в єврозоні виглядає вражаюче. Значно скоротився відсотковий диференціал13. Короткострокові відсоткові ставки взагалі повністю вирівнялися вже до 2001 р., і з тих пір диференціал між ними відсутній (табл.5.1) [18].

Довгострокові відсоткові ставки ще не вирівнялися, проте скорочення їх диференціалу є теж значно помітним, оскільки його розмір зменшився в 6 разів (табл.5.2). Зараз його значення (0,3 відсоткових пункти) набагато краще закладеного в умовах Маастрихтської угоди, яка передбачала середній розмір довгострокової відсоткової ставки не вище 2%. Надмір середнього рівня цих ставок у трьох найбільш благополучних країнах.

Стабілізувався також інший важливий номінальний показник - рівень інфляції. Протягом п'яти років в єврозоні темп інфляції підтримується на рівні 2% на рік (табл. 5.3).

Таблиця 5.3

Темп інфляції в єврозоні, % річних

Зменшився й розрив рівнів інфляції. Якщо в 1992 р. різниця між найбільшими і найменшими темпами інфляції (так званий інфляційний диференціал) у майбутній єврозоні складала майже 13,5%, то з 1999 р. ця різниця коливається в межах 3% [111]. Однак інфляційний диференціал в єврозоні залишається помітно більшим диференціала процентного. Вирівнювання ставок відсотка випереджує вирівнювання темпів інфляції. Це пов'язано з тим, що відсоткові ставки формуються у фінансовому секторі, інтеграція якого в ЕВС є практично абсолютною, а рівень цін формується у реальному секторі, де здобутки конвергенції виявилися значно меншими. Ініціатори створення ЕВС у кінці 90-х років були впевнені, що єдина валюта стане основою інтеграції не тільки фінансового сектору, а й реального також. Важливою теоретичною основою їх позиції стали відомі розробки фахівців у галузі теорії оптимальних валютних зон Ф. Франкеленда та А. Роуза, які довели, що розвиток міжнародної торгівлі, як і ступінь кореляції ділових циклів, залежить від рівня монетарної інтеграції [95]. Необхідно зазначити, що висновки Франкеленда і Роуза в цілому підтвердилися. Європейські дослідники відмічають синхронізацію економічного циклу і зближення темпів росту ВВП країн єврозони. Так, кореляція рівнів реального ВВП у трьох провідних країнах ЄС - Німеччині, Франції та Італії в 1993 - 2003 рр. склала 0,9.

Незважаючи на зазначені позитивні тенденції, інтеграція рин- ків реального сектору не змогла зайти так далеко, як інтеграція фінансова. Справа в тому, що цей процес, як з'ясувалося, залежить не тільки від рівня розвитку торгівлі і синхронності коливань у межах ділового циклу, а й від інших факторів: структури економіки країн-учасниць, гнучкості цін і заробітних плат, а також від мобільності ресурсів. Ці фактори, що визначають інтеграцію ринків реального сектору, поки не проявляють помітної конвергенції. Різний ступінь структурних реформ, жорсткість заробітних плат і цін та виникаючі внаслідок цього перешкоди для мобільності робочої сили (як економічні, так інституційні і адміністративні) перешкоджають реальному вирівнюванню економіки країн ЕВС [18].

При загальній тенденції до синхронізації ділових циклів на території ЕВС, початок XXI століття ознаменувався наявним збільшенням розбіжностей у рівнях приросту ВВП (зростання диференціала темпів росту). Цей період демонстрував достатньо високий темп росту економіки Іспанії, Греції та невеликих країн (таких, як Нідерланди і Люксембург) і уповільнення росту держав «ядра», у першу чергу Німеччини, Франції та Австрії (додаток 4)14. Однією з істотних причин, що викликали стійкий диференціал темпів росту є нерівномірність номінальної конвергенції. Всупереч прогнозам вчених, процеси вирівнювання відсоткових ставок і тем- пів інфляції відбуваються з різною швидкістю. Теоретичною 14 Зменшення диференціала темпів росту в абсолютному виразі не свідчить про реальне вирівнювання, оскільки пов'язано з уповільненням темпів росту економіки ЄС у цілому.

Основою подібних прогнозів є так зване “правило Тейлора”, яке передбачає, що динаміка ставок відсотку знаходиться у стійкому зв'язку із змінами темпів інфляції. Дж. Тейлор у 1993 р. представив емпіричні докази такого зв'язку ще до виникнення єврозони. Створення ЕВС надало новий поштовх вивченню динаміки відсоткових ставок у світлі правила Тейлора. Однак ЄЦБ встановлює номінальну ставку рефінансування, виходячи з середніх для країн єврозони показників інфляції. Високий ступінь інтеграції фінансових ринків сприяє тому, щоб інші відсоткові ставки в номінальному вимірі достатньо швидко пристосувалися до змін ставки рефінансування. Як зазначалося вище, номінальний відсотковий диференціал в ЕВС є достатньо незначним.

Темпи інфляції в країнах ЕВС (додаток 5) не відповідають умовам Маастрихтської угоди, яка передбачає щорічне зростання цін не вище ніж 1,5% вище середнього рівня інфляції в трьох найбільш благополучних у цьому відношенні країнах. Ця вимога повністю не була дотримана жодного разу (найбільш «злісними» порушниками є Португалія, Греція, Ірландія та Іспанія, а також така благополучна країна, як Нідерланди, тільки до 2003 р. змогла дотримати ці вимоги). Крім того, можна побачити, що інфляційний диференціал після різкого скорочення в 1999 році, коли учасники ЕВС вимушені були жорстко дотримуватись положення Пакту про стабільність та зростання, вже у 2000 р. виріс удвічі. Це пов'язано з нерівномірністю розвитку країн єврозони. Тому необхідно констатувати, що інфляційний диференціал у відносному виразі є поки ще достатньо значним, а описані вище перешкоди на шляху реальної конвергенції сприяють стійкості цього диференціала.

Як було зазначено вище, номінальні ставки відсотка як короткострокові, так й довгострокові, в усіх країнах Євросоюзу є дуже близькими. У країнах з відносно низькою інфляцією (і тим більше в тих, де мала місце дефляція) реальні ставки відсотка були вищими. Неважко помітити, що диференціали реальних ставок виявилися достатньо високими (табл. 5.4, 5.5), - вони майже у два з половиною рази перевищують диференціал довгострокових номінальних ставок і особливо відчутні порівняно з нульовим диференціалом короткострокових номінальних ставок. За відсутності перешкод для перетікання капіталу, економічні суб'єкти країн з високими відсотковими ставками мають усі можливості звернутися до фінансових ресурсів країн з нижчими реальними ставками відсотка, і навпаки.

Таблиця 5.4

Реальні короткострокові відсоткові ставки, % річних

Як наслідок, можливо було очікувати приплив заощаджень у країни з високими реальними відсотковими ставками і відтік кредитів у країни з низькими реальними ставками відсотка. Такий механізм повинен сприяти швидкому вирівнюванню реальних і номінальних відсоткових ставок відповідно до різниці в темпах інфляції [18]. Однак на практиці, цього не відбулося. Абсолютна мобільність капіталу, як з'ясувалося, не призвела до повної інтеграції навіть вторинних ринків. Спекулятивні інвестори виявили значну схильність до цінних паперів вітчизняних емітентів (home bias portfolio puzzle), відому як парадокс Френча-Потерби. У праці «Investor Diversification and International Equity Markets» парадокс досліджено на прикладі портфеля акцій, однак парадокс Френча- Потерби виявляється відносно інших фінансових інструментів [119].

Нині інвестори вкладають у закордонні фінансові інструменти не більше 25% власних коштів.

Таблиця 5.5

Реальні довгострокові відсоткові ставки, % річних

Домогосподарства та фірми виявилися ще більш інертними. Це не дивно, оскільки їх діяльність пов'язана переважно з первинними ринками. А в цьому секторі мобільність капіталу не є абсолютною. Є цілий ряд факторів, у першу чергу інституційного характеру, які забезпечують прив'язку коштів первинних суб'єктів до національних фінансових систем. Наприклад, користування послугами вітчизняних банків супроводжується для заощаджувачів більш низькими транзакційними витратами у порівнянні із закордонними фінансовими посередниками. Як правило, всередині своєї країни банки мають більш широку мережу банкоматів (які дозволяють клієнтам певного банку знімати кошти з рахунку готівкою без комісійних витрат), розпорядження рахунком по телефону також є дешевшим (внутрішні дзвінки завжди здійснюються за більш низьким тарифом), і т.ін. Що стосується фірм, то вони нерідко зв'язані з вітчизняними банками кредитними лініями, які забезпечують довгострокове фінансування на пільгових умовах. Відмова від цих пільг при переключенні на закордонне джерело кредитування призводить до витрат, що перевищують виграш від більш низьких ставок відсотка.

Ці та інші фактори є бар'єрами для перетікання капіталу на первинних ринках. Тому заощаджувачі із Греції, Іспанії та Португалії зовсім не поспішають вкладати свої кошти в німецькі, бельгійські та австрійські банки, хоча реальні ставки відсотка там вищі. І навпаки, позичальники країн з високими реальними ставками (як фірми, так і домогосподарства) не звертаються у масовому порядку за позиками в іноземні банки, навіть якщо умови кредитування в них вигідніші. Мобільність капіталу на первинних ринках є недостатньою. Таким чином, інтеграція фінансових ринків в єврозоні є далекою від завершення. Навіть вторинні ринки, де перешкод для перетікання капіталу практично немає, і ті не виявляють повного злиття. Первинні ж ринки характеризуються поки що істотними бар'єрами входу та виходу, які перешкоджають вільному перетіканню коштів. Отже можливо зробити висновок, що і у фінансовому секторі реальна конвергенція виявилася значно слабкішою за номінальну. Тому при неповній конвергенції фінансового сектору обсяг кредитування в країнах з високою реальною відсотковою ставкою почав скорочуватися (а це - провідні держави ЕВС, насамперед Німеччина, Франція та Австрія). Споживачі почали брати менше довгострокових позик, у тому числі й іпотечних. Більш дорогими стали джерела зовнішнього фінансування інвестицій. Відповідно знизився споживацький, і, ще у більшому ступені, інвестиційний попит приватного сектору, що спровокувало подальше падіння цін. Тому провідні країни єврозони опинилися у дефляції.

Наслідки цих подій: падіння внутрішнього попиту уповільнило темпи росту національного доходу і зменшило податкові надход- ження зазначених країн. Намагаючись стримати ці негативні процеси, уряди вимушені були збільшити державне споживання і державні інвестиції, що, зрозуміло, збільшувало витратну частину їх бюджетів. Вже у 2003 році провідні країни ЕВС не змогли дотриматись у сфері бюджетного дефіциту критеріїв Маастрихтської угоди і Пакту стабільності та зростання. Навіть ціною зменшення соціальних програм ані Німеччина, ані Франція не змогли стримати бюджетний дефіцит у межах 3% ВВП. Перед учасниками ЕВС постала серйозна проблема. Як відомо, Маастрихтська угода передбачає достатньо суворі заходи по відношенню до країн, які перевищили критичне значення бюджетного дефіциту. Зокрема, країна, яка допустила надмірний__ дефіцит, повинна у перший рік внести депозит у розмірі 0,2% свого ВВП плюс 0,1% за кожний процент дефіциту, що перевищує встановлений ліміт. Якщо ця ситуація зберігається другий рік, вноситься тільки додаткова частина депозиту (але не більше 0,5% ВВП). У подальшому якщо ситуація не виправляється, депозит перетворюється на штраф, що надходить у розпорядження країн, які не порушують встановлені параметри. При встановленні зазначених санкцій, однак, ніхто не передбачав, що з проблемою надлишкового дефіциту зіштовхнуться лідери ЄС. Але слабкість реальної інтеграції призвела до того, що найбільш активні прихильники жорстких заходів вимушені були застосувати їх до самих себе [18].

Парадокс ситуації полягав у тому, що на сьогодні саме Франція і Німеччина є найбільш злісними порушниками ухваленого Пакту стабільності та зростання. Останні три роки вони ніяк не укладаються у тривідсотковий дефіцит бюджету і мотивують порушення тим, що загальні правила єврозони загрожують їхнім економікам подальшим спадом. До двох найбільших країн- порушниць у 2004 р. приєдналася Італія з бюджетним дефіцитом у 3,2% [27].

Особливо складною є ситуація у німецькій економіці, де безробіття сягає 12%, податки - одні з найвищих у Європі, а зростання - одне з найнижчих: у 2004 р. ВВП збільшився лише на 1,6%, у 2005 р. - лише на 1%. За таких умов німецький уряд змушений вживати радикальні заходи для стимулювання економічного зростання. Проте допустити різке збільшення бюджетних витрат ці країни не можуть, оскільки дефіцит і так вже перевищує 3% бар'єр, установлений Пактом про стабільність і зростання [27].

Німеччині загрожував штраф майже до 10 млрд. євро, Франції - до 7,5 млрд. євро. Зрозуміло, що економічний ріст у цих країнах ще більше міг уповільнитися. Частково з причини, а частково через страх перед розвалом ЕВС, влада єврозони не застосувала до країн з надлишковим дефіцитом бюджету (Франції, Німеччини, Італії та Бельгії) ніяких економічних заходів, обмежившись отриманням обіцянок про виправлення ситуації [18].

Країни, які приєдналися до ЄС і будуть приєднуватися пізніше в міру його розширення, вже не мають можливості щодо вільного вибору участі чи не участі у ЕВС і відповідно запровадженні в якості грошової одиниці євро (як у Данії та Великій Британії). Проте цікавим є досвід цих країн щодо здобутків чи втрат від неучасті у цьому угрупованні ЄС. Великобританія, наприклад, вирішила до 2007 р. не обговорювати питання про приєднання до єврозони, оскільки не бачить в європейській валюті панацеї від економічних хвороб Європи. Не знайшла підтримки європейська валюта і в Швеції - на проведеному в 2004 р. референдумі більшість населення країни висловилися проти переходу на євро. Не зобов'язана вводити євро і Данія. З інших країн таке право відмови надано лише Великій Британії, яка домовилась про особливий статус у 1991 р., до проведення першого датського референдуму [1].

У 1992-1993 рр. ідея відмови від національних грошей мала зростаючу протидію по всьому ЄС, а слабкий економічний ріст ускладнював для багатьох країн виконання попередніх умов вступу до ЕВС. У цій ситуації було б раціонально знизити відсоткові ставки, але учасники ERM16 були вимушені керуватися політикою Бундесбанку, який підтримував високі ставки, намагаючись стримати інфляцію в період після об'єднання Німеччини. Відмова Данії від єдиної валюти спричинила відповідні проблеми на валютних ринках, і країни були вимушені неодноразово підвищувати відсоткові ставки для захисту паритету їх валюти в ERM. Ці проблеми переросли в повномасштабну кризу, яка охопила більшість валют в ERM, включаючи датську крону. Великобританія назавжди вийшла з ERM, інші країни погодилися допустити коливання курсів їх валют у більш широкому коридорі. Данія через кілька років повернулася до попереднього, більш вузького коридору зі старим паритетом [1].

З початку 1980-х років режим стабільного курсу є основою датської економічної політики. Крона залишається стабільною з 1999 р. і її курс на валютних торгах коливається в надзвичайно вузькому коридорі в рамках ERM 217. В останній оцінці економіки Данії МВФ позитивно відмітив роль фіксованого валютного курсу як центрального елементу стратегії підтримання макроекономічної стабільності і вказав на те, що низькі рівні спредів відсоткових ставок відносно єврозони свідчать про довіру до режиму прив'язки до євро. Ринки вважають датську крону такою ж стабільною, як і євро [1].

Вставка. Бодил Нибо Андерсен, голова Центробанку Данії: Курсовий режим, який заснований на жорсткій прив'язці, є значно прозорим і не вимагає значних роз'яснень при наявності довіри, і на відміну від політики встановлення цільових показників грошової маси використання валютного курсу, як номінального якоря, означає, що успіх або невдача є очевидними: учасникам ринків достатньо узнати щоденний обмінний курс крони по відношенню до євро. Якщо ринки передбачають можливі зміни, вони проводять так звану «стабілізуючу спекуляцію» замість центрального банку. Таргетування інфляції ж вимагає значно більшого зовнішнього обміну інформацією, оскільки воно спирається на прогнози майбутньої інфляції [1].

Однак, така жорстка прив'язка до євро в рамках ERM 2, яку використовує Данія, не надає можливості маневрування в грошово-кредитній і курсовій політиці. Зокрема, зміна ставок ЄЦБ призводить до такого ж адекватного кроку з боку Центробанку Данії. Данія вимушена проводити відповідальну бюджетну політику, щоб ринки не втратили впевненість у спроможності Центрального банку Данії підтримувати існуючий валютний курс (з 1997 р. країна має бюджетний профіцит (1-2%), державний борг складає 43% ВВП (у 1993 р. - 80%) [1]. Рішення утриматися від вступу до ЕВС у рамках ЄС залишило Данію на периферії єврозони і позбавило її можливості впливати на формування економічної політики. Тобто, фактично дотримуючись політики ЄЦБ, країна позбавлена можливості впливати на роботу цієї головної економічної інституції ЄС. Подолання ускладнень, пов'язаних із невиконанням критеріїв конвергенції, влада ЕВС планує через збільшення монетарної автономії країн - членів ЄС, оскільки вони зберегли за собою автономію фіскальну. Бундесбанк і Банк Франції вже почали проводити політику, спрямовану на зниження рівня номінальних відсоткових ставок у своїх країнах. А ЄЦБ останні роки почав підтримувати відсоткову ставку на рівні, який знаходиться нижче того, що задається правилом Тейлора [97].

Інший напрям - це прискорення реальної конвергенції, яке передбачає структурні реформи, спрямовані на ліквідацію жорсткості цін і заробітних плат та підвищення мобільності ресурсів у країнах єврозони. До пакета заходів входять заходи щодо розвитку європейського ринку праці шляхом створення системи соціальних трансфертів, розроблення законодавства по захисту зайнятості, удосконалення механізмів формування тарифних ставок та їх індексації, зниження безробіття [18]. Інший напрям стосується фіскальної політики. Останні роки показали, що разові зусилля національних урядів по усуненню складнощів конкретної країни не були особливо успішними. Причиною цього є наявності лагів економічної політики, які збіль- шилися із виникненням ЕВС, оскільки тепер фіскальні заходи потребують узгоджень не тільки на національному рівні, але й на європейському. Тому провідні країни єврозони намагаються посилювати систему вже відомих вбудованих стабілізаторів, зокрема підтримання так званого циклічно адаптованого сальдо бюджету (cyclically adjusted budget balances, CABs). Наявність подібних стабілізаторів було важливим елементом Пакту стабільності та зростання, але серйозну увагу їх розвитку почали приділяти тільки останнім часом.

Уряди європейських країн розраховують на те, що заходи, які застосовуються, послаблять перешкоди для вирівнювання рівнів реального розвитку країн ЕВС і будуть сприяти посиленню європейської інтеграції в цьому напрямі. Це тим більше важливо зараз, коли конвергенція в Європі значно ускладнилася у зв'язку із вступом до ЄС нових членів [18]. Нові члени ЄС (Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Чехія та Естонія) з середини 90-х років докладали значних зусиль щодо зближення з ЄС як в номінальній, так і в реальній конвергенції. В багатьох емпіричних дослідженнях відмічається синхронізація ділових циклів «старих» і «нових» членів ЄС [85].

Посилюється й фінансова інтеграція в ЄС: нині фінансові посередники країн єврозони володіють приблизно 70% цінних паперів нових країн ЄС. Спостерігається також певне зближення темпів інфляції. Однак розходження економічних показників десятки нових членів ЄС з країнами єврозони, як і раніше, залишаються значними. З розширенням ЄС, збільшилися всі диференціали, як номінальні, так і реальні. Ще перед розширенням ЄС вважалося, що для успішного вступу до ЕВС новим членам необхідно досягнути, насамперед, номінальної конвергенції. Ідеологи розширення були впевнені, що ці процеси будуть відбуватися максимум 3 - 5 років, після чого нові члени ЄС будуть готові увійти до єврозони. Однак результати діяльності самого ЕВС змусили поставитися до подібних прогнозів більш стримано. Внесення в пакт стабільності та зростання уточнень щодо пом'якшення умов конвергенції також мають вплив й на нових членів ЄС (вставка).

Нині влада ЄС намагається ставити акцент на реальну інтеграцію. Зокрема, відмічається першочергова необхідність реформування ринку праці з метою зниження перешкод для перетікання трудових ресурсів між країнами ЄС. Необхідно також створювати умови для безперешкодного розвитку конкуренції на ринках товарів і послуг. Значну роль покликана зіграти й інституційна конвергенція, тобто зближення інститутів як приватного, так і державного секторів.

Напрями посилення реальної інтеграції раніше розглядалися як незалежні від процесів інтеграції фінансової, які, як уже зазначалося, мали провести в короткі терміни. Однак досвід самого ЕВС показує, що розглядати номінальну інтеграцію у відриві від реальної є неможливим. Між ними існує складна система взаємодії та зворотного зв'язку. Тому перед усіма членами ЄС стоїть однакове завдання - зближення темпів реальної і номінальної конвергенції. З появою нових країн це завдання ускладнилося. Розуміння цієї проблеми спонукає ЄС більш зважено ставитися до визначення термінів розширення ЕВС. Як показала практика, подібні союзи створюють тенденції, які сприяють інтеграції країн-членів, так і перешкоджають їй. Тому є більш розумним розглядати номінальну та реальну конвергенцію як передумову для вступу в ЕВС, а не як автоматичний наслідок цього вступу.