Німецька проблема і Західна Європа в 1948—1949 рр.

2

Контрольна робота на тему:

Німецька проблема і Західна Європа в 1948-1949 рр.

Після провалу "конференції останнього шансу", що відбувалася в Лондоні у листопаді - грудні 1947 року за участю чотирьох міністрів закордонних справ, та створення спільної англоамериканської зони ("Бізонії"), стало зрозумілим, що в осяжному майбутньому ніякі угоди з СРСР не будуть можливі. Ідея глибокої зміни статусу Німеччини поширилася навіть у Франції. В січні 1948 р. в принципі вирішено питання про скликання конференції трьох держав для розгляду німецького питання. Вона відкрилась у Лондоні 23 лютого, незважаючи на протести з боку Радянського Союзу.

Нарада міністрів закордонних справ СРСР, Чехословаччини, Польщі та Югославії, яка відбулась у Празі, засудила ряд сепаратних переговорів з німецького питання. Нова конференція в Лондоні проходила у два етапи: перший - з 23 лютого по 6 березня, коли учасники її вдавали, ніби вірять у те, що СРСР погодиться приєднатися до їхніх ухвал. Але 20 березня маршал Соколовський, радянський представник у Міжсоюзницькій контрольній раді в Берліні, на той час голова цієї ради, раптом закрив засідання.

За винятком комендатури, яка контролювала муніципальні власті Берліна, всі чотири - сторонні органи адміністрації припинили діяльність. Лондонська нарада знов засідала з 28 квітня до 1 червня, після марудних переговорів, про які громадськість була дуже погано поінформована. Пощастило домовитись про майбутній статус зон трьох західних держав у Німеччині.1 вересня мали відбутись установчі збори. Англосакси, яким мало подобалась ідея децентралізованої системи, пропонували провести прямі загальні вибори; Франція боялась нової появи сильної центральної влади в Німеччині й виступала за те, щоб вибори проводилися законодавчими зборами окремих земель. Нарешті, зійшлися на компромісі: делегати призначатимуться за тією системою, яку приймуть законодавчі органи кожної землі окремо. До складу Парламентської ради входитимуть 55 членів, вона отримуватиме директиви від органів військової адміністрації союзників.

Крім того, французький уряд мусив відмовитись від свого плану щодо політичного відмежування Руру від Німеччини; він не зумів також домогтись інтернаціоналізації промисловості цього району. Був лише створений контрольний орган у Рурі ("Міжнародне управління Руром"), куди ввійшли Сполучені Штати, Об'єднане Королівство, Франція, країни Бенілюксу та Німеччина; до початку дії договору про мир з Німеччиною вони мали бути представлені делегатами, яких призначали головнокомандувачі окупаційних держав.

І, нарешті, домовлено про те, щоб доручити трьом головнокомандувачам створити "Військове бюро безпеки", яке мало б стежити за проведенням демілітаризації Німеччини.

Після переговорів у Лондоні радянський уряд здійснив низку заходів, спрямованих проти нової політики західних держав. Ми вже бачили, як завмерли чотиристоронні органи управління.31 березня маршал Соколовський вирішив узяти під військовий контроль усі зв'язки, які існували між зонами західних держав у Берліні та Західною Німеччиною. Безперечно, радянська політика мала на меті змусити три західні держави вийти з Берліна.7 червня Лондонські угоди були передані маршалові Соколовському. Кілька днів перед тим генерали Клей, Робертсон та Кеніг, головнокомандувачі західних держав, здійснили захід, про який було домовлено поза Лондонською конференцією. В західній зоні були запроваджені нові гроші, "німецькі марки", і створено Державний банк, єдиний для всіх трьох зон західних держав.

1 липня останній орган чотиристороннього управління, який ще діяв, - берлінська комендатура - був закритий СРСР. Радянські власті встановили повну блокаду західних зон у Берліні. Вона тривала майже рік. Демарші західних послів у липні та серпні перед Сталіним і Молотовим успіху не мали. Радянський Союз перекладав усю відповідальність за блокаду на західні держави і вимагав, щоб у західних секторах Берліна була впроваджена східнонімецька марка. Західні держави вирішили провести пробу сили і відкрили "повітряний міст", який, попри всі очікування, в технічному плані мав повний успіх і зумів повністю забезпечити постачання Західного Берліна. Крім того, три західні держави вирішили передати питання про Берлін до Ради Безпеки (26 вересня).5 жовтня Рада Безпеки дев'ятьма голосами проти двох ухвалила внести питання у свій порядок денний. Протягом наступних днів шість "нейтральних" країн з ініціативи представника Аргентини Брамульї марно намагалися знайти формулу компромісу. Відтак склалася ситуація, яку письменники та політичні оратори світу назвали "холодною війною". Тон виступів в Організації Об'єднаних Націй і поза нею ставав дедалі різкіший, і вже відверто говорилося про можливість нової світової війни. Природно, що коли 25 жовтня Рада Безпеки перейшла до голосування з проблеми Берліна, СРСР застосував вето. ЗО листопада Брамулья вирішив припинити свої намагання виступати в ролі посередника.

У 1948 році "холодна війна" привела у Франції до нового комуністичного страйку, який подекуди набирав форми повстання на шахтах і в портах. Проте він закінчився не меншою поразкою, ніж страйк 1947 р. Держави радянського блоку одна за одною позакривали французькі культурні установи, що успішно функціонували на їхніх територіях, і ліквідували значні прибутки, які Франція мала від участі в їхньому економічному житті.

Крім того, Франція була змушена відмовитися від своєї непримиренної позиції щодо Німеччини. Тому не дивно, що французькі міністри закордонних справ Жорж Бідо, а з 1948 р. - Робер Шуман надавали першорядного значення проблемі Саару. Згадаймо, що на конференції у Москві Жорж Бідо домігся того, щоб міністри закордонних справ Англії та Сполучених Штатів схвалили ідею політичного відокремлення Саару від Німеччини та його економічної інтеграції з Францією, застерігши, однак, що особливий статус Саару буде остаточно визначений після введення в дію мирного договору з Німеччиною.16 червня 1947 р. Франція, яка вже становила митний кордон навколо Саару, перейшла до здійснення першої грошової реформи - обмін німецької марки на саарську марку. Це був перший крок до введення на цій території франка.

25 вересня був розроблений проект конституції, в якому проголошувалося створення "самостійної, демократичної та дружньої" країни, її політичне розмежування з Німеччиною та економічна інтеграція з Францією.5 жовтня відбулися вибори, в яких узяли участь 95,7% від 520 868 зареєстрованих виборців. Лише комуністи не погодилися з новим статусом Саару. Вони дістали всього 8,4% голосів. Народно-християнська партія, лідером якої був Йоганнес Гофман, дістала абсолютну більшість і 28 з 50 місць у парламенті. Соціалісти дістали 17 місць, а демократи - 2. Загалом 91,6% дійсних голосів були віддані тим партіям, які записали в своїй програмі тезу про економічну інтеграцію з Францією. Результати плебісциту 1935 р. були явно перевернені з голови на ноги.

З січня 1948 р. французький уряд визнав автономію Саару і призначив полковника Гранваля, військового коменданта, на посаду верховного комісара. Укладено угоду з британським та американським урядами, якою передбачалося, що з 1 квітня 1949 р. видобуток вугілля в Єаарі буде поступово вилучатися з німецьких резервів і повністю передаватиметься на потреби французької економіки.

Віднині Саар, уряд якого з 17 грудня 1947 р. очолив Йоганнес Гофман, мав автономний статус, що був, правду кажучи, дуже обмежений у зв'язку з військовою окупацією та тим фактом, що французький верховний комісар мав обов'язково "візувати" заходи та акти саарського уряду, аби забезпечити економічний союз, а також схвалювати призначення тих чи інших осіб на найвищі службові посади і вирішувати питання про надання саарського громадянства. В січні 1948 р. набула чинності франко-саарська юридична угода та фінансово-бюджетна конвенція. На початку 1950 р. відбулися також переговори про інші конвенції, що будуть остаточно підписані в березні 1950 р. Ми невдовзі побачимо, яким чином ці конвенції призвели до серйозних франко-німецьких суперечок.

До 1947 р. не наважувалися розглядати питання про створення федерації народів Західної Європи, боячись викликати занепокоєння Росії та зашкодити колективній безпеці на світовому рівні. Після 1947 р. виникло багато рухів, прихильних до створення західноєвропейської федерації; серед них "Тимчасовий комітет Об'єднаної Європи", заснований Черчіллем у січні 1947 р.; від нього пішов "Європейський рух", заснований у жовтні 1948 р. під головуванням Черчілля, Блума, Спаака та де Гаспрі; "Європейський парламентський союз", заснований з ініціативи графа Куденгове-Калердгі; "Європейський союз федералістів" тощо. Ці рухи з 7 по 10 травня 1948 р. провели свій з'їзд у Гаазі. Він закликав до створення "Європейського союзу". 19 липня наступного року Жорж Бідо, якому залишалося бути міністром ще кілька днів, надихнутий цим проектом, склав меморандум.

Та міністерська криза завадила негайному обговоренню питання: уряд Андре Марі розглянув його 18 серпня і вирішив передати цей проект на розгляд п'яти членів Брюссельського пакту (Франція, Об'єднане Королівство, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Три останні держави входили до економічного союзу Бенілюксу). Французький уряд дістав схвалення Бельгії, але зразу наразився на опозицію Англії. Проте 26 листопада в Парижі все-таки зібрався "Постійнийкомітет з проблем вивчення та розвитку європейської федерації", куди входили п'ять французів, п'ять англійців, троє голландців, троє бельгійців та двоє люксембуржців. Французька сторона виступала за створення консультативної асамблеї, яка матиме репрезентативний характер і з якої в майбутньому народиться європейський парламент.

При цьому нікого не лякала можливість того, що доведеться поступитись певною частиною національного суверенітету. Англійська сторона наголошувала на неподільності національного суверенітету і вимагала обмежитися лише "Комітетом міністрів", який збиратиметься періодично і спиратиметься в своїй діяльності на підтримку асамблеї, члени якої будуть призначатись урядами країн. Позиція лейбористського уряду пояснюється, з одного боку, традиційною недовірою до організації, яка ставитиме під загрозу тісні зв'язки Великобританії з домініонами (ті самі думки висловлювалися під час обговорення проекту Бріана в 1930 р), а з іншого боку - ворожим ставленням до парламентської системи, де буде представлена консервативна опозиція.17 грудня члени постійного комітету розпрощались і більше ніколи не збирались, оскільки Бевін волів, щоб ця проблема була врегульована безпосередньо міністрами закордонних справ.28 січня вони погодились на компроміс. Ухвалено створити Раду Європи, яка мала складатися з двох органів:

1. Комітету міністрів, засідання якого будуть закритими;

2. Європейської консультативної асамблеї, засідання якої будуть відкритими, члени її призначатимуться кожною країною згідно з її власними традиціями, і вони матимуть право голосувати кожен від себе. Компетенція асамблеї буде дуже обмежена: її порядок денний визначатиметься Комітетом міністрів, і вона не матиме жодної компетенції у військових та економічних питаннях. Відразу було запрошено Італію і вирішено, що Рада Європи буде відкрита для сімнадцяти держав - членів Європейської організації економічної співпраці1.

Остаточний варіант статуту був підписаний 5 травня. До Ради Європи зразу було прийнято 10 країн. У Європейській консультативній асамблеї Франція, Великобританія та Італія мали кожна по 18 місць; Бельгія, Нідерланди та Швеція - по 6; по 4 - у Данії, Ірландії та Норвегії; 3 - у Люксембургу. Перша сесія Ради Європи відбулась у Страсбурі 8 серпня 1949 р. Дебати йшли за порядком денним, визначеним Комітетом міністрів, виступи були дуже цікаві, проте результати обговорення проблеми політичного об'єднання Європи мало задовольняли. Греція й Туреччина були запрошені 9 серпня, Ісландія - на наступній сесії, Західна Німеччина та Саар були також запрошені до участі. Проте це зразу призвело до виникнення принципової проблеми. Німці наполягали, щоб представники Саару були включені до 18 членів їхньої делегації і цим підтвердили принцип належності Саару до Німеччини. Франція та уряд Саару, навпаки, вимагали, щоб саарська делегація не входила до числа німецької та мала свої окремі місця. І тому питання про прийняття Німеччини відклали. Паризька конференція та кінець блокади Берліна

В той самий час, коли створювалася Рада Європи, СРСР мусив визнати провал своєї політики щодо Берліна. Щоденні перевезення "повітряним мостом" досягли в січні 5000 тонн і могли зрости до 10 000 тонн. їхня вартість оцінювалась у 300 млн. доларів на рік і становила 0,4% бюджету Сполучених Штатів. З військової точки зору це давало американцям великий досвід і забезпечувало тренування їхніх пілотів. Починаючи з 15 лютого американський та радянський представники в Організації Об'єднаних Націй Джесап та Малик провели численні зустрічі. І вони досягли конкретних результатів.25 квітня повідомлено про чергову конференцію міністрів закордонних справ чотирьох держав, а 5 травня було вирішено, що всі обмеження, встановлені радянським урядом щодо Берліна, будуть зняті 12 травня.

Але насправді радянська блокада була знята "лише" частково. Відкрито лише одну автостраду, а інші численні перепони та обмеження діяли далі. Страйк залізничників у Берліні, спрямований проти комуністів, призвів до того, що цілковите зняття блокади було відкладене.

Рада міністрів закордонних справ працювала в Парижі з 23 травня по 20 червня 1949 р. Яка була мета в росіян? Вирішити нерозв'язані питання чи пропагандою закамуфлювати свою поразку? Західні держави усвідомлювали це і запропонували Вишинському запровадити в східній зоні такий самий устрій, який вони встановлювали у своїх трьох зонах; про це ми поговоримо в наступному параграфі. ЗО травня Вишинський формально відхилив цей проект. (Того самого дня у Східному Берліні відбувся "з'їзд німецького народу", на якому зібралися 1800 делегатів і була одноголосно прийнята централістська конституція, яка протиставлялася конституції, щойно прийнятій у Бонні. Загалом цей з'їзд був розплатою за остаточний провал усього, що стосувалось об'єднання Німеччини. ^ тоді зроблено спробу досягти домовленості щодо об'єднання Берліна.2 червня державний секретар Дін Ачесон від імені західних держав запропонував проект, суть якого полягала в проведенні вільних виборів у чотирьох зонах міста і відновленні берлінської комендатури.6 червня Ачесон наполягав на загальному компромісі і погодився на те, щоб у більшості випадків постанови чотирьох держав щодо Німеччини ухвалювались одноголосно, що збігалося з бажанням росіян.7 червня Вишинський відхилив західний проект, вважаючи, що він не залишає місця для застосування права вето і надає занадто широких повноважень обраному муніципалітетові.10 червня Молотов вніс сенсаційну пропозицію, згідно з якою чотири уряди за три місяці мали представити проект договору про мир з Німеччиною.

Окупаційні війська мали бути виведені протягом одного року після укладення договору про мир. Ця пропозиція ясно свідчила про те, що справжньою метою СРСР було використати конференцію як трибуну для пропаганди, оскільки незрозуміло, яким чином можна було укласти мирний договір, коли лишалися не розв'язані всі суперечності. Саме це зазначив Бевін.

І насамкінець прийшли до обговорення австрійської проблеми; єдиним новим моментом тут була відмова СРСР від підтримки претензій Югославії щодо Карінтії. Слабеньким результатом Паризької конференції було санкціонування деякого модусу виведені стосовно Берліна: що чотири держави повинні визначити дату наступної зустрічі міністрів закордонних справ.

В ході зустрічі трьох головнокомандувачів західних держав з міністрами-президентами земель Західної Німеччини, яка відбулась у Франкфурті в липні 1948 р., вирішено, що Установчі збори, передбачені лондонськими угодами, складатимуться з 1 представника від 750 000 жителів, який обиратиметься ландтагом, і що вони відкриються 1 вересня. Ці збори, або Парламентська рада, перебували в Бонні, де вони працювали протягом осені та зими під наглядом союзницьких властей. Одночасно три окупаційні держави вели між собою переговори про способи виконання ухвал Лондонської конференції про Рур, а також із проблеми репарацій та реформи окупаційного режиму.

Американці, які надавали великого значення економічному піднесенню Німеччини, виступали за скорочення демонтажу заводів та за передачу значних повноважень майбутньому німецькому урядові. На відміну від них, французи намагалися загальмувати ці тенденції. Після довгих переговорів було досягнуто згоди в питанні про окупаційний режим, і 8 квітня 1949 р. у Вашингтоні підписано важливі угоди щодо Німеччини. Метою Вашінгтонських угод було надати Німеччині такої самостійності, яка була б сумісною з її окупацією союзниками. Ці угоди визначали межі, в яких міг діяти німецький уряд після його створення. Уряди трьох союзних держав зберігали за собою верховну владу і мали право змінювати будь-яку законодавчу чи адміністративну постанову німецьких властей.

Крім того, зберігалися "обмежені сфери", число яких було "зменшене до мінімуму", де союзники діяли самовладно: роззброєння та демілітаризація; контроль над Руром; відшкодування й репарації; декартелізація, децентралізація, недискримінація в торгівлі, інтереси іноземців у Німеччині, право вимог щодо кредитної заборгованості Німеччини; закордонні справи: переміщені особи, безпека окупаційних військ та окупаційні витрати; повага до федеральної конституції та конституцій земель; контроль над зовнішньою торгівлею і валютне регулювання; використання фондів постачання в такий спосіб, щоб іноземна допомога була зменшена до мінімуму.

Угоди між Німеччиною та іншими державами набували чинності через 21 день з моменту їх офіційної подачі на розгляд окупаційних властей за умови, що вони будуть схвалені. За винятком вищенаведених обмежень, німецькі органи врядування як на федеральному рівні, так і на рівні земель мали всю повноту влади, і їхні постанови вважалися дійсними, якщо тільки на них не накладали вето союзницькі власті. Навіть більше - "воєнна адміністрація мала бути ліквідована... а роль союзників мала полягати здебільшого в контролі". Були також розділені повноваження головнокомандувачів як представників військових властей, та суто цивільні функції верховних комісарів, які мали відігравати значнішу роль; вони мали входити до складу Верховної комісії союзників і діяти в постійному контакті з урядом Німеччини. Боннська конституція та створення Федеративної Республіки Німеччини.

Парламентська рада, яка вже розпочала свою роботу, підготувала у вересні 1948 р. перший варіант проекту конституції, який передано головнокомандувачам союзних держав 8 лютого 1949 р. Цей проект був відхилений, бо він не відповідав тезам Лондонських угод. У березні та квітні переговори тривали. Вони велися в тісному контакті з голонокомандувачами і завершилися 8 травня прийняттям конституції, "основного закону Бонна", що являла собою компроміс між федералістською та централістською концепціями. За цією конституцією Федеративна Республіка Німеччини мала стати федерацією одинадцяти земель Західної Німеччини; кожна земля мала власну конституцію. Основний закон був схвалений землями та трьома військовими губернаторами союзників; Верховна комісія союзників була сформована 20 червня в Парижі і у вересні почала свою діяльність. До неї увійшли Джон Мак-Клой (Сполучені Штати), Андре Франсуа-Понсе (Франція) та генерал Робсртсон (Великобританія).14 серпня в Німеччині пройшли вибори.12 вересня професор Теодор Гойс, ліберал, був обраний президентом Федеративної Республіки Німеччини, а 15 вересня доктор Конрад Аденауер був обраний канцлером Наприкінці вересня 1949 року Західна Німеччина знову почала існувати як самостійна політична сила.

СРСР негайно відреагував на це, скликавши в Берліні "Раду німецького народу", яка 7 жовтня проголосила Німецьку Демократичну Республіку, і лідер комуністів Отто Гротеволь був - призначений міністром-президентом. Ця нова республіка зразу одержала значно більшу самостійність, принаймні зовні, ніж Федеративна Республіка, оскільки військову адміністрацію 10 жовтня було розпущено, і східні німці отримали право самостійно поряд кувати своїми зовнішніми справами. Проте насправді вони не мали в цій сфері більшої свободи, ніж інші країни Східної Європи.

Зі свого боку, західні окупаційні держави під тиском Сполучених Штатів погодились почати переговори з канцлером Аденауе-ром, і 22 листопада були підписані Петерсберзькі угоди (за місцем розташування Верховної комісії союзників). За цими" угодами Німеччина погоджувалася вийти з "Міжнародного органу управління Руром" (на що раніше вона не погоджувалась), зобов'язувалася здійснювати демілітаризацію на своїй території, а натомість одержувала значні поступки щодо суднобудування та припинення демонтажу деяких великих заводів. Петерсберзькі угоди практично поклали край репараціям у Німеччині.