Трансформація НАТО у 1990-х рр.

Реферат

Трансформація НАТО у 1990-х рр.

План

1. Сутність нової концепції альянсу та проблеми її реалізації

2. Інституалізація стосунків НАТО з країнами ЦСЄ

3. Адаптація оборонної та ядерної стратегії НАТО

4. Політика НАТО щодо інших регіонів

Висновки

Список літератури

1. Сутність нової концепції альянсу та проблеми її реалізації

На початку 1990-х рр. років країни -- члени Північноатлантичного альянсу постали перед новими ризиками небезпеки, серед яких, крім традиційних загроз виникнення збройного конфлікту, а також небажаного розповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї та засобів її доставки, актуалізувалися такі питання, як нестабільність політичного та економічного розвитку країн ЦСЄ, міграційні потоки, екологічні негаразди, міжнародна організована злочинність тощо. Усе це викликало необхідність внутрішньої адаптації НАТО до нових умов, пошуку шляхів вирішення складних та багаторівневих проблем безпеки як у самій Європі, так і на терені сусідніх регіонів.

Однією з найважливіших убачалася проблема перегляду структури альянсу та політики безпеки. Відкритим залишалося й питання про бажання СІЛА дотримуватися довготривалих зобов'язань щодо безпеки Європейського континенту, а також про можливості збереження єдності альянсу в ловах формування поляризованих інтересів його членів, зокрема, не було єдності поглядів щодо доцільності існування цієї організації у постконфронтаційний період.

У межах НАТО панувала думка про те, що традиційна роль даної структури у стримуванні радянської військової сили,

На сесії Ради НАТО в Лондоні в липні 1990 р. країни -- члени НАТО визнали, що «альянс виявився найвдалішим оборонним союзом в історії Європи», проте водночас існує нагальна необхідність зміни підходів до вирішення питань безпеки.

Декларація Римської сесії Ради НАТО 1991 р. сформулювала нову стратегічну концепцію альянсу, яка передбачала активізацію ролі НАТО у врегулюванні конфліктів не лише в Європі, а й за її межами в разі загрози безпеці континенту, формування власне європейської системи безпеки та оборони (ЄСБО) в межах альянсу, створення Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС) з метою налагодження взаємин з країнами ЦСЄ. Концепція наголошувала, що політика безпеки базується на трьох елементах, які доповнюють один одного: 1) діалог і співробітництво як між усіма країнами континенту, так і в межах трансатлантичних та західноєвропейських інституцій (НАТО, НБСЄ, ЗЄС, ЄС, Ради Європи та ін.); 2) підтримання колективної оборонної спроможності; 3) військовий вимір, який залишався невід'ємним для досягнення цих цілей.

Перед НАТО - формальним переможцем у «холодній війні», найвпливовішою військово-політичною організацією нашого часу, визнаною ООН, РЄ, ОБСЄ, виникли нові складні і відповідальні завдання:

по-перше, як бути з потужним ракетно-ядерним арсеналом колишнього СРСР, який успадкували Росія, Україна, Казахстан і Білорусія. Як за умов збільшення кількості «володарів» ядерної зброї забезпечити ядерну безпеку в Європі, не допустити подальшого розширення «географії» можливих нових володарів ядерної зброї, набуття цієї зброї реакційними, агресивними, зокрема терористичними угрупованнями?

по-друге, ліквідація тоталітарних режимів у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, НДР, Болгарії, Румунії зумовила необхідність невідкладної допомоги цим країнам у ліквідації негативних наслідків тоталітарної доби, допомоги у відродженні демократичних засад, організації політичного життя суспільства, гарантуванні прав і свобод громадян, забезпеченні національної безпеки, недоторканості кордонів, територіальної цілісності цих, тепер повністю суверенних держав;

по-третє, постало невідкладне завдання налагодження нормальних взаємовідносин з Росією - спадкоємницею СРСР, відрегулювати питання щодо обмеження чи скорочення ядерних та звичайних озброєнь.

Якісно нові проблеми виявились у налагодженні взаємовідносин НАТО й урядів новостворених держав на теренах колишнього СРСР - України, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану, Вірменії й ін., розв'язати проблеми забезпечення їх національної безпеки;

по-четверте, належало відреагувати на нові загрозливі виклики часу - загострення ситуації на теренах колишньої Югославської Федерації, активізація міжнародного тероризму, мусульманського фундаменталізму, екстремізму та ін.;

по-п'яте, необхідно було реформувати внутрішню структуру НАТО, зокрема військову, оскільки відпала небезпека безпосереднього зіткнення ОВД і НАТО на теренах Європи.

Утім, реалізація Концепції призвела до кризової ситуації у середині 90-х років: окреслилася суперечливість підходів країн-членів до формування ЄСБО; діяльність РПАС не відповідала очікуванням країн ЦСЄ, неузгодженою була політика альянсу щодо конфлікту в Югославії.

Брюссельський саміт НАТО 10--11 січня 1994 р. став етапним у постконфронтаційному розвиткові альянсу. На ньому були прийняті такі основні рішення: запровадження програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) як нового підходу до співробітництва з країнами ЦСЄ та колишнього СРСР, котрий базується на принципі відкритості альянсу для нових членів; домовленість про розробку нової військової концепції Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС); започаткувати обговорення в межах альянсу питання про розповсюдження ядерної зброї; розвиток програми співробітництва з країнами Середземномор'я.

Після саміту процес трансформації альянсу помітно прискорився. Операція на терені колишньої Югославії фактично продемонструвала, що НАТО поступово відходить від функції суто колективної оборони, роблячи акцент на діяльності поза межами альянсу. Перед НАТО постали нові проблеми безпеки, які потребували вирішення. Розглянемо їх окремо.

Питання про розширення НА ТО було одним із основних у пристосуванні альянсу до нового військово-політичного середовища. З одного боку, неприйняття країн ЦСЄ до НАТО могло б призвести до формування вакууму безпеки у субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього континенту. З іншого боку, розширення НАТО неминуче викликало би конфронтацію з Росією та створило ризик для безпеки тих країн, котрі в разі розширення опинялися між НАТО й Росією.

Багато західних експертів доходило висновку про негативні результати цього процесу. Адже навіть розмови про розширення альянсу на схід уже ускладнюють відносини Заходу з Росією; прийняття до НАТО нових європейських країн призведе до послаблення у ній ролі СІЛА, що може викликати скептицизм у Вашингтоні відносно нових програм та, як наслідок, знизити ефективність НАТО; не можна виключати й виникнення суперечностей між новими членами блоку, а також між Німеччиною та СІЛА за право зробити східноєвропейські країни сферою свого впливу.

Консенсус щодо питання про розширення НАТО досягався на Заході не просто.

2. Інституалізація стосунків НАТО з країнами ЦСЄ

Паралельно відбувалася інституалізація стосунків з країнами ЦСЄ. Першим кроком у цьому плані стало так зване «послання з Тьорнберрі» (містечко у Шотландії, де в липні 1990 р. відбулася нарада міністрів закордонних справ країн НАТО), яке передбачало налагодження співробітництва з Радянським Союзом та східноєвропейськими країнами, розширення з ними дипломатичних та військових контактів. Інституційна основа таких відносин була закладена у грудні 1991 р. на саміті в Лондоні заснуванням РПАС, яка становила собою структуру, що складалася з країн НАТО та (на початковій стадії) дев'яти країн ЦСЄ та Балтії; у березні 1992 р. до РПАС приєдналися усі країни СНД, а на початку червня 1992 р. -- Грузія та Албанія. РПАС сприяла розвиткові діалогу з питань безпеки, але в межах Ради не передбачалося диверсифікації підходів до країн ЦСЄ та колишніх республік Радянського Союзу. Принцип консенсусу зменшував гнучкість роботи Ради. РПАС виявилася досить млявою ініціативою і радше сприяла «психологічному переконанню у співробітництві», ніж реально здійснювала його.

На січневому саміті 1994 р. у Брюсселі НАТО оголосила про відкритість альянсу для членства інших європейських держав, і у світлі такого рішення запроваджувалася згадувана вище програма ПЗМ, спрямована на поглиблення співробітництва з учасницями РПАС та іншими зацікавленими країнами через приєднання до неї. На відміну від РПАС співробітництво за програмою ПЗМ відбувалося за формулою «16+1»: кожна країна-партнер отримувала можливість обирати межі та ступінь співробітництва з альянсом у політичній та військовій сферах. До програми приєдналися всі країни ЦСЄ, колишнього Радянського Союзу та європейські нейтральні держави, хоча спочатку ставлення до програми де в кого було досить скептичним (насамперед це стосується центральноєвропейських політиків). Україна стала першою країною СНД, що приєдналася до програми, підписавши в лютому 1994 р. так званий «Рамковий документ», а в травні того ж року передавши до штаб-квартири НАТО «Презентаційний документ», який остаточно конкретизував участь України у ПЗМ. Протягом 1994--1996 рр. основними напрямами реалізації програми були: посилення консультативного процесу шляхом поступового залучення країн-партнерів до участі в роботі керівних та робочих органів і структур НАТО; збільшення кількості та масштабів спільних двосторонніх навчань миротворчої спрямованості в рамках програми; поглиблене співробітництво НАТО з країнами -- учасницями ПЗМ, які розглядалися як імовірні кандидати на вступ до альянсу.

Теоретико-прикладним інструментом процесу розширення НАТО став документ під назвою «Дослідження з питань розширення НАТО», представлений 28 вересня 1995 р. Варто наголосити, що на той момент єдиної політичної концепції розширення НАТО вироблено не було. Цей документ не давав переконливих доказів того, що розширення НАТО зміцнить безпеку в Європі, та не окреслював шляхи розширення, терміни й методи узгодження пов'язаних з цим питань між НАТО та ЄС. У «Дослідженні» в основному визначалися політичний та військовий аспекти розширення НАТО на схід. Політичний аспект охоплював цілі й принципи розширення, права та обов'язки нових членів альянсу, напрями співпраці з країнами, що не збираються вступати в НАТО. Окремо підкреслювалася важливість налагодження особливих стосунків з Росією, що планувалося здійснювати паралельно з розширенням альянсу. Військовий аспект стосувався основних напрямів діяльності військового керівництва НАТО при прийнятті нових членів. Головною умовою розширення проголошувалося збереження здатності НАТО до виконання оборонних функцій та до реалізації нових завдань. Окремо висвітлювалося таке питання, як поширення на нових членів так званої «ядерної парасольки»: тобто вони мали взяти на себе всі відповідні зобов'язання згідно зі статтею 5 Північноатлантичного договору, в тому числі ті, що стосуються ядерної зброї; при цьому питання розміщення військ НАТО та ядерної зброї на території нових членів залишалося недостатньо розкритим. Згідно з документом, нові члени не могли мати другорядного статусу, тобто статусу асоційованого членства не передбачалося. Однією з найважливіших умов приєднання до НАТО проголошувалося те, що країна-претендент має розв'язати будь-які міжетнічні та зовнішні територіальні суперечки мирними засобами. В якості практичної програми дій «Дослідження» було схвалене на Брюссельському саміті НАТО 5--6 грудня 1995 р.

Документ наголошував, що членство у НАТО несе не не здобутки, а й певний набір зобов'язань. Це трохи римувало країни ЦСЄ. Так, польський уряд продовжував демонструвати готовність узяти на себе обов'язки членства у УТО, але поступово став схилятися до одночасного укладання союзних пактів з Росією та Україною. За рішеннями грудневої (1996 р.) сесії Ради НАТО «гра-прийому до альянсу нових членів мав бути офіційно оголошений під час саміту НАТО 8--9 липня 1997 р. в Мадриді.

Тим часом опозиція розширенню НАТО з боку Росії Зростала, що в свою чергу підсилювало занепокоєння країн, які залишалися поза межами альянсу.

10 грудня 1996 р. було оприлюднено спільну заяву членів НАТО про те, що вони не мають ніяких намірів, планів та причин розміщувати ядерну зброю на території нових членів альянсу, а також жодного наміру змінювати будь-які аспекти ядерного статусу або ядерної політики. В свою чергу СІЛА мали продовжувати переговори про скорочення стратегічних ядерних арсеналів.

НАТО зобов'язувалася залишатися відкритою для нових членів, і невдовзі -- навесні 1997 р. -- було прийнято переглянутий варіант програми ПЗМ, спрямований на посилення політичних консультацій з тими країнами-партнерами, що залишаються за межами розширеного НАТО, на розвиток оперативної ролі ПЗМ, на створення штабних елементів ПЗМ на регіональному рівні.

27 травня 1997 р. в Парижі було підписано політично (але не юридично) зобов'язуючий «Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО та Російською Федерацією», який передбачав нові форми співробітництва у вигляді створення Постійної спільної ради НАТО--Росія, в межах котрої мали проводитися консультації з нагальних питань міжнародної та європейської безпеки.

У грудні 1997 р. були підписані Протоколи про приєднання, котрі й стали офіційними запрошеннями для трьох країн ЦСЄ пристати до Вашингтонського договору. Втім, необхідно зазначити, що процес ратифікації рішення про розширення альянсу парламентами країн -- членів НАТО проходив не завжди гладко (зокрема, це стосується СІЛА, Туреччини та Греції).

На ювілейному, присвяченому 50-річчю заснування альянсу, Вашингтонському саміті, що відбувся 23--24 квітня 1999 р., Польща, Чехія та Угорщина офіційно приєдналися до Вашингтонського договору, ставши повноправними членами НАТО.

Нові військові функції: миротворча концепція альянсу. Врегулювання криз стало новим поняттям у сучасному підході НАТО до питань безпеки. З розгортанням конфлікту на терені Югославії стало зрозумілим, що виникла необхідність виробленім політики щодо конфліктів поза межами території країн -- членів альянсу. Протягом 1992 р. Північноатлантична рада неодноразово оголошувала про готовність у кожному окремому випадку надавати допомогу в урегулюванні криз під проводом НБСЄ та Ради Безпеки ООН; ця допомога полягала у наданні ресурсів альянсу та його досвіду у проведенні операцій з підтримання миру.

Особливо загострилася дискусія про майбутню концепцію участі у миротворчих операціях протягом 1992--1995 рр. Тоді альянс прийняв рішення, згідно з якими військово-морські сили країн НАТО у координації з ЗЄС брали участь у моніторингу і подальшому контролі над дотриманням ембарго та санкцій ООН проти СРЮ в Адріатиці, а військово-повітряні сили забезпечували зону ООН, вільну від польотів, над Боснією та Герцеговиною. Лише з підписанням у грудні 1995 р. Дейтонських угод та розгортанням «Сил утілення» під проводом НАТО (ІРОК), а потім «Стабілізаційних сил» (8РОК) були зроблені певні висновки щодо участі альянсу у подібних конфліктах: спроби підтримувати мир в умовах, коли миру як такого вже не було, є марними; непрямі методи тиску, такі як створення зон, вільних від польотів, є малоефективними за відсутності наземних сил; європейські союзники не мають достатніх військових ресурсів для проведення операцій зі встановлення миру без участі США; суперечки між членами альянсу з приводу миротворчої концепції підривають його здатність реагувати максимально ефективно.

При розгляді ролі НАТО в операціях зі встановлення та підтримання миру перед членами блоку постали питання легітимізації та контролю над подібними операціями. Відповідно до рішень Ради 1992 р. операції мали здійснюватися під керівництвом НБСЄ або РБ ООН. Дозвіл цих структур надає їм міжнародної легітимізації, що є важливим при забезпеченні підтримки будь-яких дій НАТО. З іншого боку, переважали думки про певну обмеженість самостійності НАТО при прийнятті рішень щодо миротворчих операцій, адже структури, що надають мандат, мають змогу впливати на вибір методів їх проведення. У світлі таких тенденцій внутрішня доповідь НАТО 1993 р. під назвою «Разом з ООН, коли можливо, без -- коли необхідно» базувалася на настанові про доцільність тісного прив'язування НАТО до механізмів ООН.

Остання у XX ст. Стратегічна концепція альянсу 1999 р., зокрема, зазначала: «... Якщо криза виникне, НАТО сприятиме її ефективному врегулюванню на засадах міжнародного права, зокрема шляхом проведення операцій з реагування на кризу, що не регулюються Статтею 5... Зважаючи на необхідність збереження солідарності та згуртованості альянсу, рішення про участь в будь-якій такій операції або місії буде ухвалюватися державами -- членами альянсу згідно з національними конституціями».

3. Адаптація оборонної та ядерної стратегії НАТО

Зміна стратегічних умов та середовища безпеки в 90-ті роки вимагала від альянсу перегляду своєї стратегії, спрямованої на передову оборону та гнучке реагування. На липневому саміті 1990 р. було оголошено про формування нової військової стратегії НАТО, що відтоді мала базуватися на зменшенні чисельності, збільшенні мобільності та гнучкості звичайних сил при зниженні рівня бойової готовності й «перетворенні ядерних сил на останній засіб в оборонній стратегії НАТО». Враховуючи ці обставини, а також наполягання всередині держав щодо зменшення витрат на оборону, країни -- члени НАТО значно скоротили чисельність збройних сил: сухопутні війська було скорочено на 35 %; кількість основних військово-морських суден зменшилася на понад 30 %, а бойових ескадрилій -- на 40 %.

Стратегічна концепція альянсу 1999 р. характеризує збройні сили НАТО як достатні за чисельністю для забезпечення колективної оборони та проведення операцій з урегулювання криз, часом за умов швидкого реагування, у тому числі за межами території держав -- членів блоку; альянс має бути спроможний генерувати більші сили у відповідь на будь-які фундаментальні зміни у середовищі безпеки; оборонні можливості НАТО повинні дозволяти адекватно та ефективно відповідати на ризики, пов'язані з розповсюдженням ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї та засобів їх доставки, які становлять загрозу населенню, території та збройним силам членів альянсу.

У 90-х роках істотно змінився й підхід до можливостей використання ядерних сил. Важливим елементом стратегії стало те, що ядерні сили НАТО вже не були націлені на якусь конкретну країну. їхня роль у цей період розцінювалася головним ЧШІОМ як стримувальна і мала на меті збереження миру та стабільності. «Вони (ядерні сили. -- Авт.) продовжуватимуть виконувати важливу роль, яка полягає в тому, що будь-який агресор залишатиметься невпевненим у тому, якого типу відсіччю альянс відповість на збройний напад. Головна гарантія безпеки союзників надається стратегічними ядерними силами альянсу, особливо американськими; незалежні ядерні сили Великої Британії та Франції, котрі самостійно відіграють роль стримуючого фактора, сприяють зміцненню загальної безпеки членів Організації», -- наголошується у Стратегічній концепції альянсу 1999 р. Факт зменшення прямої залежності від ядерних сил утілився, зокрема, в їх фізичному скороченні.

Найбільшою загрозою 90-х років, що надходить із сусідніх регіонів, члени НАТО вважали не контрольоване розповсюдження зброї масового знищення (ЗМЗ) та засобів її доставки. Отож на січневому саміті 1994 р. лідери країн -- членів НАТО започаткували роботу над «загальною політикою» у цьому питанні. На спеціальній зустрічі 1996 р. міністри закордонних справ країн альянсу ще раз наголосили, що особливу стурбованість викликає зростаючий рівень ризику розповсюдження ЗМЗ на периферії території НАТО і, в цьому контексті, роль постачальників відповідних технологій.

НАТО здійснило кроки, спрямовані на розвиток більш гнучкої командної структури. У рамках «Довгострокового дослідження», запровадженого у вересні 1994 р., нарада міністрів оборони країн -- членів Північноатлантичного блоку 2 грудня 1997 р. узгодила структуру в цілому, зокрема тип, кількість та місце розташування військових штабів, число яких мало скоротитися з 65 до 20; сама ж структура мала складатися з двох головних Стратегічних командувань (СК) -- в Адріатиці та в Західній Європі. У підпорядкуванні регіональних командувань у Європі мали перебувати командування родів військ та об'єднані субрегіональні командування.

Адаптація об'єднаних збройних сил до нових умов також передбачала розвиток власне європейської системи безпеки та оборони (ЄСБО) в НАТО. Цей процес підсилював роль збройних сил альянсу у підтримці можливих операцій під проводом ЗЄС. Січневий саміт 1994 р. дав початок формуванню концепції БООТС, яка була спрямована на підвищення спроможності НАТО терміново розгортати багатонаціональні сили усіх родів військ, на сприяння залученню сил країн -- не членів НАТО до миротворчих операцій альянсу. Основою концепції БООТС стала система командування та управління, необхідна для ефективного функціонування цих сил.

На засіданнях у Берліні та Брюсселі в червні 1996 р. міністри закордонних справ та оборони країн -- членів НАТО вирішили, що власне європейська система безпеки та оборони має розбудовуватися в межах НАТО як важлива складова процесу внутрішньої адаптації альянсу. В політичному плані розвиток ЄСБО спрямовувався на посилення ролі європейських членів альянсу у формуванні власної безпеки. У військовому плані це даватиме змогу використовувати ресурси НАТО під керівництвом ЗЄС у проведенні операцій, до яких альянс міг і не залучатися. Однією з основних вимог ЄСБО були домовленості щодо використання необхідних елементів командної структури НАТО для допомоги в цих операціях. Ці елементи було названо «відокремлюваними, але не окремими», оскільки вони могли передаватись у розпорядження ЗЄС, залишаючись при цьому невід'ємною частиною власної військової структури альянсу.

Рішення Мадридського саміту 1997 р. визначили організаційні заходи адаптації НАТО до підтримки операцій під проводом ЗЄС. На практиці це означало, що в разі виникнення кризи, в яку ЗЄС вирішив би втрутитися (а НАТО -- від цього утриматись), він мав звернутися до альянсу по допомогу ресурсами та потужностями, з можливим використанням штабів БООТС, для проведення операцій під власним контролем і управлінням. Ресурси мають бути повернені НАТО по закінченні операції або на вимогу.

Одним із наслідків реформування оборонної та військової політики НАТО стала тенденція «європеїзації» альянсу, тобто збільшення ваги європейських членів НАТО у командній структурі та у формуванні політики блоку загалом. Ця тенденція привернула увагу тих країн, що постійно виступали проти домінування СІЛА у НАТО, до військових структур альянсу. Йдеться насамперед про Іспанію (у грудні 1997 р. вона оголосила про свій намір приєднатися до нової військової структури) та Францію. Остання брала участь у роботі Військового комітету із внутрішньої адаптації, але водночас зазначила, що збирається брати лише вибіркову участь в операціях під проводом НАТО.

Трансформація НАТО викликала певні ускладнення у трансатлантичних відносинах. З одного боку, СІЛА погоджувалися надавати свої національні ресурси для використання союзниками у військових операціях, в яких СИТА не братимуть участі. Європейські ж члени альянсу, усвідомлюючи свою значну залежність від СІЛА, схилялися до створення власних оборонних структур, які б діяли поза межами НАТО. Це переконливо засвідчила активізація ЄС щодо створення власної військово-політичної структури та нарощування оборонного потенціалу Союзу.

4. Політика НАТО щодо інших регіонів

Усвідомлення загроз, які надходять із Середземномор'я, та наполягання південних країн альянсу на важливості укріплення стабільності на цьому фланзі НАТО привели до започаткування в лютому 1995 р. так званого «Середземноморського діалогу» з шістьма країнами регіону -- Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Мавританією, Марокко й Тунісом, котрі не були членами НАТО.

Діалог почав розвиватися, ґрунтуючись на принципі двосторонніх стосунків між кожною з перелічених країн і НАТО; водночас у разі необхідності були передбачені й багатосторонні зустрічі. На Мадридському саміті 1997 р. з метою активізації діалогу було створено Групу середземноморської співпраці для залучення членів альянсу до безпосередніх дискусій з країнами «Діалогу» з питань регіональної безпеки. Утім, проміжні результати роботи «Діалогу» виявилися не дуже значними, адже він не передбачав розв'язання проблем військової та політичної нестабільності в регіоні, а в дискусії брали участь лише країни прозахідної орієнтації.

У більш широкому контексті в 90-ті роки постало питання про необхідність глобалізації ролі Північноатлантичного альянсу, перетворення його на форум із координації політики країн-членів щодо інших регіонів світу. Втім, за наявних умов це виглядало малоймовірним.

Висновки

Отже, кінець тисячоліття став періодом трансформації НАТО. Оцінюючи попередні результати цього процесу, варто зазначити розширення підходу альянсу до вирішення проблем безпеки. При цьому, по-перше, рушійною силою трансформації була не нова стратегічна концепція та інші політичні декларації, а скоріше здатність протистояти загрозам безпеки; по-друге, лідерство США було важливим елементом усього процесу трансформації; по-третє, зміни у середовищі безпеки та пристосування НАТО до них поглиблювали проблеми прийняття рішень, запровадження політики, питання лідерства та контролю в межах цієї структури.

Альянс виступив стабілізуючим чинником міжнародних відносин, змінюючи свою стратегію, структуру, напрями діяльності, перебрав на себе додаткову відповідальність за збереження миру і утвердження міжнародної безпеки, протидію новим викликам та загрозам, властивим XXI століттю. Ґрунтовна трансформація, яка охопила всі аспекти діяльності НАТО, дозволила Альянсу, не послаблюючи зусиль по вдосконаленню свого військового потенціалу, помітно поліпшити партнерські відносини з країнами Європи, з багатьма країнами поза межами Євроатлантичного простору. НАТО перестало бути союзом з чітко визначеними географічними кордонами, перетворюючись на організацію, яка визнає, що нинішні загрози миру і безпеці не мають чіткої географічної приналежності та є важко передбачуваними і тому прагне реагувати на них, звідки б вони не приходили та коли б не виникали. В ім'я гарантування миру, безпечнішого геополітичного простору в Європі і за її межами НАТО налагоджує тісніші відносини з іншими міжнародними організаціями, такими як Європейський Союз, Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ),Організація Об'єднаних націй (ООН).

НАТО пройшло складний процес адаптації до нових міжнародних умов, гідно протидіяло на численні загрози і виклики безпеці народів, які виникали вже в ХХІ столітті через активізацію сил міжнародного тероризму, спроби екстремістських сил роздути міжетнічні, міжрелігійні конфлікти.

Список літератури:

1. Довідник НАТО.- Брюссель, 2001.- 608 с.

2. Майбутнє НАТО: Альянс дев'ятнадцяти в 1999 році. НАТО ревю. - №1.- Весна, 1998.

3. Міжнародний тиждень НАТО. Оборонний комітет НАТО. Рим. Академія оборони України. - Київ, 2005.-130 с.

4. План дій щодо боротьби з тероризмом (схвалений країнами - членами Ради Євроатлантичного партнерства на Празькому саміті НАТО (2002 р.).

5. Празький саміт і трансформація НАТО.- НАТО, 2003.

6. Трансформована НАТО. - Брюссель, 2004.

7. Ивашов Г. Трансформация НАТО: действительность или видимость? // НИН. - 2009. - № 1. - С. 10-20.