Чи настала нова фаза в українсько-російських відносинах? (за сторінками західних видань)

Чи настала нова фаза в українсько-російських відносинах? (за сторінками західних видань)

Володимир Петровський, кандидат історичних наук, докторант Харківського гуманітарного інституту "Народна українська академія"

Автор відстежує еволюцію українсько-російських відносин за останні 12 років з погляду закордонних аналітиків. Показана складність і багатоваріантність існуючої ситуації. Увага акцентована на можливих алгоритмах розвитку подій як всередині країн, так і між ними на тлі розширення ЄС і НАТО. Особливі загрози для України як суверенної держави закордонні аналітики вбачають у диференційованості етнічного складу її областей (Схід і Захід), економічній залежності (енергоносії) від Росії, відсутності чіткого курсу в ще не сформованої нової еліти, брак її патріотизму, а також в існуванні в Росії політичних і економічних сил, що тримають курс на нову інтеграцію навколо РФ. Зроблено висновок, про очікуване розширення співробітництва Україна - Росія (зокрема, економічне), малу імовірність одновекторного прозахідного курсу України в майбутньому.

Ще кілька років тому політичні оглядачі та аналітики-пострадянологи з тривогою розглядали перебіг відносин двох найбільших слов'янських держав. Наявність численних проблем, які обтяжували ці стосунки, породжували досить похмурі передбачення (навіть небезпеку обміну ядерними ударами). З російської сторони не бракувало висновків щодо неминучості другої "переяславської угоди" через нездатність України до самостійного існування. Дійсність виявилася значно складнішою й строкатішою, а футурологічні виклади стали більш обережними. Уже в середині 90-х років науковий співробітник Інституту Європи Російської академії наук А. Мошес підкреслював альтернативність при оцінці перспектив подальшої динаміки російсько-українських взаємовідносин. Виключаючи можливість близького стратегічного партнерства двох держав, він дійшов висновку, що в XXI столітті між ними буде розвиватися прагматична співпраця або короткочасне погіршення стосунків. Не виключено, писав він далі, що Росія взагалі втратить інтерес до України через очевидну несумісність економік, залишається також шанс застигання відносин на рівні саме 1994-1995 років. Водночас А. Мошес вважав утопічною можливість суттєвих успіхів України при використанні формули "І Захід, і Росія". Більше того, Україні, на його думку, цілком реально загрожує доля перетворення її у щось подібне" стратегічному передпіллю " Росії, бо частиною Європи вона стати не в змозі [1].

Принципово основні протиріччя між керівництвом України й Росії базувалися на різному, інколи діаметрально протилежному ставленні до розділу радянської спадщини, неприкритому скептицизмі багатьох російських політиків щодо незалежного статусу "молодшої сестри", небажанні будувати відносини з нею на основі міжнародного права. Напередодні 10-річчя існування пострадянських держав помічник професора на прохання університету Дж. Гопкінса А. Кулі підвів деякі підсумки щодо вирішення найбільш болючих проблем на просторі колишнього СРСР. Він переконаний, що після краху Радянського Союзу на порядок денний постало питання: хто контролюватиме уламки тієї власності, яка залишилася після цього розпаду імперії? В силу тих витрат, яких зазнала Росія у зв'язку із створенням економічної бази в периферійних республіках Союзу, її жорстка позиція, наголошував А. Кулі, претензії на радянське майно, можливість неоімперського рішення виглядали цілком логічними. Але, констатував автор, наперекір похмурим пророцтвам деяких політологів, Росія підписала з шістьма країнами СНД та Прибалтики угоди, які фактично означали орендні права на користування тими чи іншими об'єктами поза межами Російської Федерації. Фактично уряд Росії одержав згоду на законне володіння власністю, що де-юре продовжує залишатися "під контролем" суверенних держав. Таким чином, Москва й зацікавлені держави створили гібридні форми двостороннього управління, які, впевнений А. Кулі, прямо суперечать нормативним рисам так званих вестфальських принципів. Адже за останніми суверенна держава залишала за собою виключне право на контроль і використання будь-яких об'єктів на своїй території. Таким чином, підсумував автор, вказані умови являють собою своєрідне свідчення неоімперського відродження Росії, лише замаскованого в "договірну форму" [2].

Стосовно українсько-російських відносин, то вказані вище роздуми стосуються оренди Росією бухт Севастополя, об'єктів протиповітряної оборони в Україні. Звичайно, специфіка розвитку обох держав не залишала надії на вирішення цих питань так, як це зробила Литва, не поновивши орендний договір з Росією по використанню радіолокаційного комплексу в Скрунді. Тут слід взяти до уваги, як доречно зауважувала польська дослідниця Й. Кульпинська, конкретні умови, при яких країна проходить важливу стадію трансформаційного процесу. Його ефективність і тривалість (а в нашому випадку і ймовірність тих чи інших рішень) залежить від передумов, історичних джерел трансформації, дій її соціальних учасників, темпу та радикалізму змін, ментальних особливостей суспільства, рівня його культури, в широкому розумінні слова [3].

Якщо взяти до уваги особливості зовнішньої та внутрішньої політики України 90-х років, то в її перипетіях якраз і відображається стан внутрішнього світосприймання елітою і суспільством у цілому тих змін, що порушили звичну для багатьох рівновагу. Тим більше що Україна, зауважив професор університету Йорка (Канада) Т. Кузьо (колишній керівник Інформаційного центру НАТО в Києві), до 1994 р. була ареною боротьби за незалежність між "націоналістами" та "імперськими комуністами". Значить, центристська течія зміцніла починаючи з середини минулого століття, а саме в ній переважає деяка аморфність, найбільше - прагматичність. Тому Україна і не може поки що вибрати однозначно "балтійський" варіант, тобто шлях лише до Європи, але так само неможливим є й "білоруський" - повернення до Євразії [4].

Як показав американський аналітик П. Гоубл, у російсько-українських відносинах існує 5 асиметрій з точки зору безпеки: між українським державним будівництвом і аналогічним процесом у Росії, між досягненнями України і російськими втратами в загальному контексті слабості; між українськими визначеннями незалежності і російською концепцією домінування, між незначною вагою України і російським централізмом всередині міжнародної системи, нарешті, між українською залежністю та російською автаркією [5].

Незважаючи на закріплений у Конституції принцип унітарності, українські регіони, як постійно наголошують західні експерти, мають різні уподобання щодо майбутнього українсько-російських відносин. Через полярність історичного досвіду та економічних умов жителі п'яти основних географічно-культурних територій України мають неспівпадаючі політичні та світоглядні погляди, і не лише внаслідок етнічної, освітньої чи соціальної різниці. З цим висновком С. Бірч (університет у Вайвенхеу Пак, графство Ессекс) можна погодитись, як і з іншою констатацією авторки, а саме: що важливість історичного досвіду значно поступається сьогодні значенню соціально-економічних параметрів. Якщо взяти до уваги її розмірковування щодо проблем Донбасу й Криму з точки зору українсько-російських стосунків, то таке резюме не викликає заперечень. Адже саме ці два регіони викликали найбільшу занепокоєність у Києві через сепаратистські настрої і бажання прилучитися до Росії. Щоб їх нейтралізувати, уряд вимушений був зробити ряд кроків, які були вигідні Донбасу, але потім значно погіршили умови для проведення реформ у шахтарському краї.

Можливість втрати Криму, впевнена С. Бірч, була ще реальнішою. Але серед кримської еліти пріоритети економічної доцільності переважили всі інші. Адже невипадково ще в 1998 р. Крим займав друге місце (після Києва) щодо кількості малих і середніх підприємств на душу населення. Звичайно, мала значення і позиція Росії, яка не підтримала антиукраїнські сили в Криму, побоюючись, що його відрив від влади Києва викличе "реакцію доміно" в самій Російській Федерації, де тоді існували впливові відцентрові сили [6]. Взагалі російська політика щодо України характеризувалася в "епоху Єльцина" капризуванням, розривом між словами й справами, крайньою непослідовністю, помилковими розрахунками. В цьому плані досить показовою є стаття наукового співробітника центру по дослідженню проблем політичної безпеки і аналізу конфліктів у Цюріху Є.Перовича. В ній чітко проведено водорозділ між особливостями підходу російського керівництва до відносин з Україною, тобто Б. Єльцина та В. Путіна. Він виходить з того, що до середини 1993 р. політика Російської Федерації зосереджувалася головним чином на вирішенні внутрішніх проблем, формуванні відносин з США та Західною Європою. Зовнішньополітична ж стратегія щодо держав на терені колишнього СРСР залишалася нерозробленою. На цій фазі, визначає Є. Перович, російська сторона мала надію, що Україна рано чи пізно розпадеться на кілька держав, причому східна частина об'єднається з Росією (через наявність там значної кількості етнічних росіян). Лише коли виникла проблема розширення НАТО на Схід, стала зрозумілою ціна багатьох нереальних припущень: можливість існування конституційної монархії, розповсюдження правлячим режимом націоналізму й ксенофобії, а затим - майже неминучий крах імперії з обов'язковою при цьому жорстокістю й пролиттям крові. Не могла спрацювати й третя парадигма еволюції Росії - поступовий перехід влади від центру до рук локальних клік, мафіозних угруповань, харизматичних регіональних політиків, з посиленням автономії місць. Також сумнівно, щоб Росія перетворилася на "щиру й послужливу далеку родичку Європи та Північної Америки", утративши попередньо ряд територій [10].

Напевно, мав рацію керівник групи вивчення Росії та СНД дослідного інституту Німецького товариства зовнішньої політики, автор політичної біографії В. Путіна, що з'явилася в 2000 р., А. Рар. Головне для Росії, стверджує він, - попередити дрейф України в західному напрямі, бо вона вважає пострадянський простір виключно власною сферою інтересів. Частина російських лідерів впевнена, що Україна - провідник американських інтересів в СНД. Розмірковуючи над перспективами українсько-російських відносин, А. Рар схиляється до думки, що вони й далі відзначатимуться недовір'ям і взаємним дистанціюванням. Він пояснює це тим, що українські лідери та еліта побоюються, по-перше, несерйозного ставлення Москви до незалежності України, а по-друге, планів поглинання її Росією. Москва, у свою чергу, обвинувачує українську владу у надмірній драматизації потенціальних конфліктів між двома країнами і постійних докорах щодо провини Росії у всіх економічних труднощах України [11].

Справа в тому, що Україні доволі важко сформулювати стійку геополітичну платформу, визначити чіткі стратегічні пріоритети через суттєві недоліки у рівні самодостатності, неможливість остаточно зупинити ерозійні процеси у суспільстві. Тому реальним вибором України і залишається поки що модель "балансу інтересів", тобто підтримання курсу зближення з євроатлантичними структурами, не втрачаючи партнерських зв'язків з Росією та її союзниками. На початку 90-х років західна спрямованість української політики у порівнянні з її російським вектором була цілком відчутною. В подальшому балансир дещо вирівнявся, але перші ознаки відходу України від курсу виключно на Захід, зазначає президент "Freedom House" А. Каратницький, з'явилися в кінці жовтня 2000 р., коли Міністерство закордонних справ України замість Б. Тарасюка очолив більш проросійськи налаштований А. Зленко. Після подій "гонгадзегейту" довіра Заходу до України суттєво зменшилася (як ми вважаємо, не на довгий час - В.П.), тому поворот на Схід виглядав логічним. Величезне значення, на думку А. Каратницького, мала зустріч двох президентів у лютому 2001 р. в Дніпропетровську. Тут, як відомо, були підписані важливі угоди (автор підкреслює, що про їх повний зміст суспільство не дізналося) про співробітництво в аерокосмічній сфері, військово-промисловому комплексі і енергетиці. Але Україна, підкреслив автор, зовсім не рівняється Білорусі за проросійськими настроями. Більшість підприємців, чиновників, населення не бажає поглинання української економіки російською, тим більше що така перспектива означатиме розрив з Заходом, а це неприпустимо й невигідно для держави [12].

Дійсно, спостереження кореспондента впливової "Neue Zurcher Zeitung" влітку 2001 р., оцінка ним настроїв населення Галичини вагомо підтверджують останній висновок А. Каратницького. На Західній Україні, переконаний автор газетної статті, не готові сприймати ні зростаючий російський вплив, ні авторитарні тенденції українського уряду, особливо у сфері економіки. Тому тут вибрали власний шлях розвитку на випадок, якщо в Києві візьмуть верх сили, налаштовані на русифікацію [ІЗ]. Можливо, тут присутня деяка емоційна перебільшеність, але для України етнолінгвістичні проблеми майже унікальні, і досить часто їх вирішення знаходиться у політичній площині. В цьому відношенні характерними є тлумачення дослідників Утрехтського університету Е. Поппе та Л. Хагендорна, які дійшли висновку, що на сході України росіяни - не діаспора чи російська спільнота, а корінне населення. Так само неточним вони визнали вислів "російськомовні", бо значна частина представників титульних націй у Білорусі, Україні, Казахстані взагалі розмовляють лише російською мовою. За даними П.С. Пірі з середини 90-х років, більшість етнічних росіян в Україні сприймали себе як радянські громадяни, і тільки потім - як росіяни. Серед них існувала також подвійна етнічна ідентичність і космополітичний тип самоідентифікації. У свою чергу, норвезький вчений П. Кольстьо запропонував ще одне пояснення у виборі політичної ідентичності, яка може мати чотири виміри для росіян, що проживають в Україні: відданість історичним кордонам Російської держави, існуючій Російській Федерації, прагнення формувати нову державність або вірність щодо країни проживання. Висновок же Е. Поппе та Л. Хагендорна такий: більшість росіян в Україні та Білорусі схильні до асиміляції або інтеграції (чи возз'єднання) з Росією [14]. На нашу думку, саме через складнощі, пов'язані зі стратегічним вибором України, регіональними особливостями ставлення населення до рівня й масштабів співробітництва з Євразією, в Україні так і не підготовлено життєздатну військову доктрину. Так само відсутня і нова концепція безпеки.

Повертаючись до роздумів А. Каратницького, необхідно згадати пропозиції прем'єра Росії В. Путіна, зроблені у грудні 1999 р.: введення електро- та нафтового ембарго до України за невиплату боргів. Вони не були випадковими, бо вже на початку наступного року президент Росії В. Путін та його оточення, як підкреслює науковий співробітник центру по дослідженню конфліктів у Королівській військовій академії в Сандхерсті (Великобританія) Д. Шерр, заявили про намір вести "більш специфічну", більш активну, наступальну і значно жорсткішу зовнішню політику до України, особливо в економічній сфері [15]. Професор Індіанського університету (м. Саут Бенд) Д. Шлапентох висловлюється ще більш категорично щодо характеру післяєльцинського режиму: "Не встигла висохнути друкарська фарба на книгах, що передрікали включення Росії до західного світу, як прихід до влади В. Путіна ясно показав зростання шансів напівавторитарного, націоналістичного і корпоративного режиму". Можливо, ще точніше визначила ситуацію М.А. Уайєл з Боуден-коледжу, яка стверджувала: Росія балансує на тонкій межі між авторитаризмом і демократією [16].

У проголошеній на початку березня 2000 р. доповіді в Будапешті (на конференції "Майбутнє загальноєвропейської міжнародної політики й безпеки", організованій Угорською атлантичною радою) Д. Шерр охарактеризував групу "путінбургерів" не як "молодих вовків", як думають багато росіян, а дещо по-іншому. В. Путіна та його прихильників вирізняє тверде переконання в необхідності міцної держави, поєднане з повною відсутністю ностальгії по комунізму. Вони закидають комуністам не стільки звинувачення в нетолерантності і антидемократизмі, скільки в послабленні держави й марнотратстві ресурсів. Досягнувши особистих успіхів у політиці та бізнесі, далеко не всі члени цього угруповання вважають терпимість необхідною доброчесністю. Прагматизм навряд чи дозволить В. Путіну ставити на меті "інтеграцію"України, якщо такі дії вимагатимуть від Росії значних коштів і зусиль. Однак його дії недвозначно свідчать, переконаний Д.Шерр, про наміри підпорядкувати Україну, причому він добре усвідомлює, які саме засоби для цього необхідні. Згідно з даними автора, перед груднем 1999 р. Росія п'ять разів зменшувала постачання нафти на Україну. Крім добре відомої залежності України від імпорту російських енергоносіїв, наголошує Д. Шерр, Москва досить ефективно користується вірогідною інформацією про справжній стан справ в Україні. Адже на українській території навесні 2000 р. активно діяли шість розвідувальних органів Російської Федерації. Автор задається риторичним запитанням: чи не стане тепер правилом формула нових українсько-російських відносин - "розвиватися окремо, але боротися разом"? [17].

Схожі міркування пролунали в середині лютого 2001 р. з вуст 3. Бжезинського: "Існує немало ознак того, що Кремль прагне обмежити незалежність України... Налагоджуються все тісніші зв'язки української та російської армій. Це могло б пошкодити співробітництву України з НАТО" [18]. Навіть щодо планів Росії інтегруватися до складу Європейського Союзу сумніви виникають не лише в аналітиків, але й у політиків - як, приміром, у президента Польщі А. Кваснєвського [19].

Хоча більшість аналітиків не зараховують ідеї відновлення в тій чи іншій формі Радянського Союзу до реальних, але науковий співробітник німецького інституту міжнародної політики і безпеки в Берліні О. Александрова впевнена: моделі інтеграції колишнього СРСР в Росії ще не зникли остаточно. Це, по-перше, радянсько-комуністична, що передбачає ліквідацію СНД і створення оновленого Союзу радянських народів; по-друге - реставраторсько-націоналістична, тобто відновлення Російської держави в кордонах СРСР 1945 p., але без елементів федеративності. Нарешті, прагматично-інтеграційна модель-господарська інтеграція у формі конфедерації або федерації. Одним з її варіантів, припускає О. Александрова, може стати політичне й економічне домінування Росії при формальному суверенітеті "колишніх" країн СНД за прикладом Варшавського пакту. Напевне, саме таку схему вона вважає прийнятною для нової еліти у Москві, зважаючи на очікування В. Путіним від членів СНД абсолютної лояльності до Росії, відмови від прозахідної орієнтації і узгодження своєї зовнішньої політики з Кремлем [20].

А. Сам - пом. професора факультету соціальних наук університету Маннгейма і К. Вестфаль - співробітниця Інституту політики університету Ю. Лібіга в Гессені невипадково знову звернули увагу на однакову залежність України й Білорусі від постачання російських енергоносіїв. Остання теж у 1992 р. вела переговори з деякими арабськими країнами, Польщею, Австралією, Туркменією, Норвегією про поставки нафти, але відсутність у білоруській скарбниці конвертованої валюти не дала змоги завершити їх успішно. Зараз, коли російський Газпром будує трубопровід довжиною більш ніж 4107 км з Ямалу в Європу через білоруську територію, мінська влада активізує зусилля [21] по формуванню слов'янського союзу, натякаючи тим самим на його економічну доцільність. Крім того, зауважує А. Осланд (фонд Карнегі з міжнародного миру у Вашингтоні), і Росія, і Україна знаходяться в пастці політичної напівреформи, створюючи аналогічний індійському чи пакистанському клас бюрократів, зацікавлених у якнайдовшому продовженні часткової лібералізації [22]. А це, природно, зближує їх, протиставляючи Заходу.

На цьому фоні символічним виглядає нагадування дослідника Центру російських і східноєвропейських студій університету Торонто Т. Кузьо. Він пише, що на веб-сайті проекту року Росії в Україні вміщено девіз: "Від єдиних витоків - до єдиних цілей" [23].

На нашу думку, наступна декада українсько-російських відносин і в подальшому буде відзначатися пульсуючим характером, але форми й темпи економічного співробітництва розширюватимуться й поглиблюватимуться. Щодо тих інтегративних процесів, які б могли ініціювати одновекторність зовнішньої політики України, ліквідувати перспективу її формування як моста між НАТО й Росією (але не буфера!), то вони поки що малоймовірні.

Література

1. Мошес А. Российско-украинские отношения в период до 2000-го года // Россия и её соседи. Научные доклады Московского центра Карнеги. - Москва, 1995. - С. 40-48.

2. Cooley A. Imperial Wreckage Property. Rights, Sovereignty, and Security in the Post Soviet Space // International Security (Cambridge). - 2000/01. -Vо1.25, №3. - P. 100-102.

3. Kulpinska J. Uniwersalna i specyficzne problemy procesow przemian w Europie Srodkowej w poszukiwaniu modelu // Acta Universitatis Lodzienskis. Folia sociologica 27. - Lodz, 1998. - S. 13,17.

4. Kuzio T. The national Factor in Ukraine's quadruple Transition // Contemporary Politics (Cambridge). - 2000. - Vol.6, №2. - P. 155-158.

5. Цит. по: Slavic review (Stanford etc). - 2000. -Vol. 60, №2. - P.420-421.

6. Birch S. Interpreting the regional Effect in Ukrainian Politics // Europe-Asia studies (Glasgow). - 2000. - Vol.52, №6. - P. 1017-1019, 1029, 1037.

7. Perovicґ J. Probleme der Anpassung an die neuen Realitaten. Russische AuЯenpolitik gegenuber der Ukraine und WeiЯruЯland // Osteuropa (Stuttgart). - 2001. - H.4/5. - S.466-468.

8. Див. допов.: Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. - Київ, 1999. - 384 с.

9. Wolczuk K. History, Europe and the "National Idea": the " official" Narrative of national Identity in Ukraine // Nationalities Papers (New York). - 2000. - Vol. 28, № 4. - P. 682.

10. Galeotti M. The Kremlin's Agenda. The new Russia and its Armed Forces. - Alexandria, 1995. - P. 147-152.

11. Rahr A. A West European Analysis // Ukraine and European Security. - Houndmills etc, 1999. - P. 127-129.

12. Karatnyncky A. Meltdown in Ukraine // Foreign Affairs (New York). - 2001. - Vol. 80, №3. - P. 80-81.

13. Im ukrainischen Piemont. Die galizische Metropole Lwiw orientiert sich nach Westen // Neue Zurcher Zeitung. - 2001. - 14./15. Juli. - S. 6.

14. Poppe E., Hagendoorn L. Types of Identification among Russians on the "Near Abroad" // Europe-Asia studies. - 2001. - Vol. 53, №1. - p. 57-59,69. 15-Sherr J. A fresh Start for Ukraine Military Reform? // Survival (London). - 2001. - Vol. 43, № 1. - P.107.

16. Slavic review (Stanford etc). - 2001. - Vol. 60, №1. - P.182,190.

17. Sherr J.G. European Defense: Whither Russia and Ukraine? // Occasional Brief (Sandhurst). - 2000. - № 76. - P. 1-3.

18. Воротынский И. Правительству Украины грозит отставка //Независимая газета (Москва). - 2001. - 17 апреля. - С.5.

19. "Polen ist altes Europa" // Der Spiegel (Hamburg). - 2003. - Nr.18. - S.132

20. Alexandrova O. Schwierige Restauration alter Abhangigkeit. RuЯlands Politik gegenuber der GUS // Osteuropa (Stuttgart). - 2001. - H.4/5. - S. 460, 465.

21. Sahm A., Westpahl K. Power and the Yamal Pipeline // Independent Belarus. Domestic Determinants, Regional Dynamics, and Implications for the West (ed. by M.M. Balmaceda, J. I. Clem, L.L. Tarlow). - Сambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 2002. - P. 276, 283.

22. Еslund A. Building Capitalism. The Transformantion of the former Soviet Bloc. - Cambridge: Cambridge University Press, 2002. - P. 382, 449.

23. Кузьо Т. Средневековая история влияет на современность // Корреспондент (Киев). - 2003. - № 6. - С. 39.