Зовнішньополітична діяльність України в контексті московського Договору 1972 року з протиракетної оборони

Процес виникнення та розвитку договірної бази в галузі стратегічної протиракетної оборони провідних держав світу. Послідовність зовнішньополітичного курсу незалежної України на шляху подальшого прогресу у сфері контролю за стратегічними озброєннями.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 13.09.2010
Размер файла 26,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Зовнішньополітична діяльність України в контексті московського договору 1972 року з протиракетної оборони

Олександр Попович,

старший науковий співробітник Львівського інституту

Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного

У статті розглядається процес виникнення та розвитку договірної бази в галузі стратегічної протиракетної оборони провідних держав світу. Досліджено фактори, які впливали на нього. Проаналізована послідовність зовнішньополітичного курсу незалежної України на шляху забезпечення подальшого прогресу у сфері контролю за стратегічними озброєннями, оцінена нинішня ситуація щодо розгортання елементів американської ПРО в Європі, визначені фактори впливу з боку України на хід розгортання третього позиційного району Національної ПРО США на європейському континенті.

Після закінчення так званої “холодної” війни системи загальносвітової та європейської безпеки, які сформувалася в роки блокового протистояння, зазнають істотних змін. Каркас договорів із контролю над озброєннями тепер утратив свою міцність, а інколи зовсім не витримує випробування сучасністю, тому більшість розвинених країн починає на свій розсуд формувати нову архітектуру безпеки, зокрема на європейському континенті.

Сьогодні продовжуються активні дискусії з приводу можливого розгортання Сполученими Штатами Америки так званого “третього операційного району” наземного бойового сегмента Національної протиракетної оборони (ПРО) на території Чехії та Польщі. Плани США щодо розгортання елементів системи ПРО у Східній Європі не могли оминути пильної уваги Росії, де традиційно з недовірою ставляться до американських протиракетних намірів і скептично сприймають заяви США про наявність ракетної загрози з боку третіх країн, яким система ПРО, що розгортається, нібито покликана протистояти.

Перебудова архітектури договорів про обмеження озброєнь як діями Сполучених Штатів, так і Російської Федерації у зовнішньополітичній сфері призведе до загального охолодження політичного клімату в Європі з усіма негативами такого розкладу. І тоді питання євроатлантичної інтеграції України вже традиційно потрапить у жорна між російськими та американськими принциповими інтересами. Не слід також забувати, що Україна є правонаступницею Договору щодо ПРО і до недавнього часу брала участь у російській системі попередження про ракетний напад (СПРН).

Оскільки Україна перебуває в силових полях Заходу та Сходу, то будь-яке протистояння між США і РФ може викликати небезпеку виникнення ситуацій, у яких наша держава може перетворитися на театр воєнних дій. Саме тому, надзвичайно важливим є питання, як повинна реагувати Україна на нові ініціативи США, тобто Україні вкрай необхідно сформувати свою позицію стосовно розгортання елементів системи ПРО США на європейському континенті.

Аналіз досягнень вітчизняної військової історіографії свідчить про те, що військові історики незалежної України зосередили свою увагу на минувшині та новітній історії українського війська, що, мабуть, обумовлює практичну відсутність наукових розробок із запропонованої нами проблеми.

З огляду на потребу вдосконалення всієї системи безпеки України та її зовнішньополітичні пріоритети варто детальніше проаналізувати процес створення договірної системи щодо стратегічної протиракетної оборони, а відтак - зупинитися на сучасному етапі ставлення провідних держав світу до розвитку протиракетної оборони Сполучених Штатів Америки на початку XXI століття, намагаючись максимально об'єктивно оцінювати цей процес. Метою дослідження є висвітлення впливу розвитку протиракетної системи Сполучених Штатів на загальні процеси роззброєння й створення нової архітектури європейської та світової безпеки.

На початку 70-х років XX століття дві наддержави - США і СРСР - володіли величезним високоефективним ядерно-ракетним потенціалом, який був здатний завдати абсолютно неминучу нищівну відплату у випадку будь-якого сценарію розв'язування війни. У цих умовах оборона держави спиралася не на можливість прямого захисту від ядерної зброї, а на можливість завдати нищівний удар у відповідь на напад ворога. А засоби захисту перетворювалися на свою протилежність, тобто послуговували агресії, тому що були в змозі послабити або нейтралізувати відповідний удар сторони, яка зазнала нападу.

Військово-політичне керівництво США і СРСР вирішило розпочати діалог щодо питань стратегічних озброєнь і вже в травні 1971 року країни домовилися в першу чергу зосередити свої зусилля на обмеженні розгортання систем протиракетної оборони. 26 травня 1972 року в Москві було підписано “Договір про обмеження систем протиракетної оборони”, який набув чинності 3 жовтня того ж року. Договір був безстроковий, але підлягав перегляду через кожні п'ять років. Він передбачав обмеження числа районів ПРО для кожної сторони до двох (з центром у столиці держави та позиційному районі міжконтинентальних балістичних ракет (далі МБР), кількість пускових установок та самих протиракет на стартових позиціях у кожному районі до 100 одиниць (радіус району - 150 км). Сторони зобов'язувалися не створювати, не випробовувати й не розгортати системи (компоненти) ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Додатковим протоколом від 3 липня 1974 року кількість районів ПРО для кожної із сторін було обмежено до одного [1, с. 357-361].

Укладання радянсько-американського Договору про обмеження систем ПРО було покликане зміцнити гальмівну функцію ядерної зброї, забезпечити гарантовану можливість завдати агресору неприпустимої втрати у відповідних діях. Умови цього документ безпосередньо перетинали шлях імперським амбіціям обох наддержав. Жорсткі обмеження щодо дислокації та кількісного бойового складу комплексів протиракетної оборони (ПРО) виключали можливість перетворення її на “щільну” оборону обох наддержав. Саме тому Договір від 26 травня 1972 року суттєво вплинув на стабілізацію радянсько-американських відносин, незважаючи на гонку озброєнь, яка й надалі продовжувалася.

Іншим позитивним досягненням у взаємовідносинах між двома великими державами була підписана в той же день “Тимчасова угода між СРСР і США про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь”. Згідно з нею СРСР і США зобов'язувалися не будувати додаткових стаціонарних пускових установок МБР наземного базування починаючи з 1 липня 1972 року [1, с. 363-365]. Із часом політологи й військові експерти почали називати Угоду “Договір про обмеження стратегічного озброєння” (ОСО-1), під цією назвою вона фігурує в спеціальній літературі та довідкових джерелах. 3 серпня 1972 року Сполучені Шати ратифікували Договір, а 14 вересня того ж року Сенат ухвалив і Тимчасову угоду [2, с. 46].

Таким чином, Договір щодо ПРО став наріжним каменем нової системи безпеки, яка почала створюватися на початку 70-х років XX століття. Відмовляючись від систем ПРО, обидві держави недвозначно говорили про свої наміри не нападати одна на одну. Заходи щодо їх обмеження розроблялися паралельно із заходами щодо обмеження наступальних систем стратегічного озброєння.

У січні 1977 року до влади у Сполучених Штатах прийшла адміністрація Дж. Картера. Протягом наступних трьох років Президентом було ухвалено п'ять спеціальних директив, які стосувалися підготовки США до ведення ядерної війни [3, с. 9]. Незважаючи на войовниче ставлення до Радянського Союзу та його зовнішньої політики, адміністрація Дж. Картера поновила конструктивне обговорення із СРСР проблем обмеження стратегічних озброєнь. У червні 1979 року у Відні відбулася американо-радянська зустріч на вищому рівні, у ході якої 18 червня 1979 року був підписаний “Договір між СРСР і США про обмеження стратегічних наступальних озброєнь” (ОСО-2), Протокол до цього договору, а також Спільна заява про принципи й основні напрями майбутніх переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь [4, с. 305-306].

Упровадження в життя документів, які були підписані у Відні, відкривало можливості зупинення нарощування стратегічних наступальних озброєнь, забезпечення їх кількісного та якісного обмеження і, що особливо важливо, їх реального скорочення.

Унаслідок підписання Договору про обмеження систем ПРО від 1972 року і Протоколу до нього від 1974 року, а також інших міжнародних угод у сфері роззброєння, протягом цілого десятиліття відкрита гонка озброєнь у галузі протиракетних і космічних систем обома наддержавами практично не здійснювалася. Однак у конструкторських лабораторіях США та СРСР тривали розробки, які не обмежувалися Договором щодо ПРО й не контролювалися національними засобами іншої сторони. Наприклад, у США щорічні асигнування на такі цілі складали близько 200 млн доларів [5, с. 78].

23 березня 1983 року Президент США Р. Рейган під час звернення до своїх співвітчизників сказав: “Я знаю, що всі ви бажаєте миру. Бажаю його і я... Я хочу поділитися з вами поглядами на майбутнє, які викликають надію. Вони полягають у тому, що ми розпочинаємо програму створення протидії колосальній ракетній загрозі Радянського Союзу за допомогою оборонних засобів...” [6, с. 220]. Таким чином Р. Рейган запропонував “стратегічну оборонну ініціативу” (СОІ), яка згодом навіть у західній пресі отримала назву - “зоряні війни”. Це була довгострокова програма створення багатоешелонної системи ПРО з елементами космічного базування, спрямованої проти ракет Радянського Союзу.

Запропонована президентом США ініціатива означала радикальні зміни у військово-політичній стратегії держави. Стримування, пов'язане зі здатністю двох наддержав знищити одна одну навіть ударом у відповідь, було оголошено “злом”, а як альтернатива була висунута ідея прямого захисту території США від ядерної зброї всіма засобами.

Безперечно, спроба створення США нової системи протиракетної оборони не відповідала вимогам Договору про системи ПРО від 1972 року, зокрема статті V, яка зобов'язувала не створювати, не випробовувати й не розгортати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Кожна зі сторін зобов'язувалася не модифікувати розгорнуті пускові установки, а також не створювати, не випробовувати й не розгортати елементи ПРО.

Варто відзначити, що незважаючи на надмірні витрати на створення системи протиракетної оборони США, її розробка не дала вагомих результатів і не виправдала зусиль, спрямованих на її реалізацію. Дійсність вимагала політичного рішення щодо припинення програми. Але, як показали подальші події, програма створення новітньої ПРО мала вагому політичну спрямованість з метою впливу на зовнішньополітичну та оборонну політику Радянського Союзу.

Найбільш суттєвим досягненням адміністрації Р. Рейгана в реалізації програми СОІ слід вважати те, що напередодні розпаду СРСР, у липні 1991 року, після шестирічних переговорів було підписано радянсько-американський договір щодо скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь - Договір СТАРТ (російський варіант абревіатури початкових букв відповідних англійських слів). Згідно з Договором, СРСР погодився на скорочення важких МБР на 50 %. У той же час Радянський Союз зобов'язався не створювати й не розгортати нові типи таких ракет [7, с. 5]. В обмін на свої поступки Радянський Союз погодився на продовження розробки США системи Стратегічної оборонної ініціативи й спільної участі в цьому проекті.

Розпад Радянського Союзу, закінчення “холодної війни”, зупинення військової конфронтації, досягнення угод щодо скорочення ядерних озброєнь кардинальним чином змінили геостратегічну ситуацію у світі. У цих умовах відданість програмі протиракетної системи “Стратегічної оборонної ініціативи” (СОІ), так званих “зоряних війн”, яку започаткували США у 1983 році як противагу ядерним стратегічним силам СРСР, вступила в очевидне протиріччя з офіційним курсом США і Російської Федерації щодо відмови від військового протистояння й переходу до стратегічного партнерства.

Слід нагадати, що в 1992 році до влади у США повернулися демократи на чолі з президентом Б. Клінтоном. Уже перші кроки нової адміністрації у сфері зовнішньої й оборонної політики свідчили про відхід Б. Клінтона від попереднього курсу адміністрації Р. Рейгана.

13 травня 1993 року міністр оборони США Д. Еспін офіційно оголосив про зупинення робіт із проекту СОІ. Це було одне з найбільш серйозних рішень демократичної адміністрації Президента США Б. Клінтона з часу її приходу до влади. Серед важливих аргументів на користь цього кроку, наслідки якого широко обговорювалися експертами й світовою громадськістю, президент Б. Клінтон і його оточення одноголосно назвали розпад Радянського Союзу і як наслідок - безповоротне позбавлення США свого єдиного гідного суперника в протиборстві держав [6, с. 229].

Після того, як у серпні 1998 року Північна Корея здійснила випробувальний пуск своєї міжконтинентальної балістичної ракети “Тепходонг-1”, у США знову розпочалося активне обговорення проблеми протиракетної оборони.

8 вересня 1999 року С. Телботт, перший заступник держсекретаря США, прибув до Москви з пропозицією керівництва США стосовно зміни Договору щодо ПРО, яка б дозволила Сполученим Штатам розгорнути обмежену систему ПРО території країни, яка в той же час могла мати певний потенціал різкого нарощування своїх можливостей. С. Телботт повідомив також, що у випадку якщо Росія відмовиться від американської пропозиції, то США вийдуть із Договору й будуть діяти так, як їм буде треба [8, с. 6].

У березні 2000 року президентом Російської Федерації став В. Путін, але позиція військово-політичного керівництва Росії щодо спроби США розгорнути національну ПРО залишилася незмінною. Про це свідчать результати московської зустрічі президентів США і Росії 5 червня 2000 року. Під час саміту було підписано спільну заяву “Про принципи стратегічної стабільності”, у якій зафіксовано досягнуті угоди стосовно Договору щодо ПРО від 1972 року. У заяві відзначається, що президенти “підтверджують свою прихильність цьому договору як наріжному каменю стратегічної стабільності”. Однак, як сказано в документі, можуть виникнути нові загрози безпеці, й у зв'язку із цим президенти РФ і США припустили можливість у майбутньому внесення у договір певних змін [9, с. 53].

Із приходом до влади республіканської адміністрації Дж. Буша-молодшого зовнішньополітичний курс країни зазнав певних корекцій, виразно окреслилося основне завдання - узяти під свій контроль основні процеси світового розвитку на рубежі XXI століття, протидіяти небажаним для США змінам балансу сил на міжнародній арені, активізувати втручання в зарубіжні справи. Незважаючи на опір з боку Росії та Китаю, США обрали курс на створення національної системи протиракетної оборони, що означало фактично вихід із Договору 1972 року по ПРО.

13 грудня 2001 року світ облетіла новина про подію, що стала предметом гострої дискусії в наукових, політичних і військових колах протягом останніх років. У своїй промові в Білому Домі, Президент Дж. Буш оголосив: “Сьогодні я формальним чином повідомив російську сторону, що США виходять із Договору по ПРО, історія якого нараховує вже майже 30 років” [10]. Через рік після оголошення про вихід США із Договору щодо ПРО, 17 грудня 2002 року, Дж. Буш віддав наказ розпочати розгортання системи протиракетної оборони.

У 2006 році глава Агентства ПРО Міністерства оборони США генерал-лейтенант Г. Оберінг повідомив громадськість, що до кінця поточного року військово-політичне керівництво країни, можливо, ухвалить рішення, у якій із країн Європи буде розташовано базу ракет-перехоплювачів у рамках програми НПРО США. За його словами, США вели переговори щодо цього питання з низкою європейських країн. Г. Оберінг також відзначив, що в проект бюджету Агентства на 2007 фінансовий рік, включені 119 млн доларів на закупівлю матеріалів та устаткування, які необхідні для побудови бази. Об'єкт із розташованими в шахтах протиракетами повинен буде запрацювати в 2010 - 2011 роках [11, с. 68].

Необхідність мати передові ешелони своєї ПРО на Європейському континенті військово-політичне керівництво США обґрунтовувало невідкладним завданням - треба захистити європейських союзників Сполучених Штатів від можливих пусків ракет країн “осі зла” (“країн-ізгоїв”). До них США в першу чергу відносять Іран та Північну Корею. Згідно із заявами американської сторони, європейська ПРО США ніяким чином не спрямована проти Росії і з огляду на свої обмежені можливості не може загрожувати її потенціалу стримування. Більш того, вона зможе захистити російські міста та об'єкти.

У лютому 2007 року плани США щодо розгортання третього позиційного району Національної ПРО на європейському континенті перейшли в практичну площину. Військово-політичне керівництво США повідомило світову громадськість, що Міністерство оборони розраховує розпочати будівництво бази ПРО у Польщі в 2008 році й завершити там розташування протиракет у 2013 році. Що стосується розташування в Чехії РЛС для спостереження за головними частинами ракет, то в 2011 році туди планується перекинути радар, який на цей час перебував на випробувальному полігоні ПРО на атолі Кваджалейн (Маршалові острови), після його модернізації. На розгортання протиракет в Польщі та РЛС у Чехії планується витратити 3,5 млрд. доларів [12, с. 9].

Ставлення Росії до розташування об'єктів ПРО США, наслідки цих дій та заходи російської сторони у відповідь висловив Президент Російської Федерації В. Путін в інтерв'ю журналістам країн “великої вісімки” у Гайлігендаммі (Німеччина): “Уперше в історії, хочу це підкреслити, на європейському континенті з'являться елементи ядерного потенціалу Сполучених Штатів Америки. Це просто змінює всю конфігурацію міжнародної безпеки... Певна річ, у нас повинні з'явитися нові цілі в Європі. А які це будуть засоби... це вже справа техніки: балістичні та крилаті ракети, або це можуть бути зовсім інші системи...” [13, с. 10].

Слід відзначити, що, незважаючи на спроби військово-політичного керівництва Сполучених Штатів зобразити плани розгортання третього позиційного району ПРО США в Чехії та Польщі як консолідоване рішення, одностайно підтримане союзниками в Північноатлантичному альянсі, цього не вийшло. Деякі провідні члени НАТО дали зрозуміти, що вони або повністю не згодні з американськими планами, або відчувають із цього приводу серйозні сумніви. Наприклад, Канцлер Німеччини А. Меркель закликала попередити розкол між країнами Європи у зв'язку з планами розташування елементів американської ПРО в Європі: “Усе треба поставити на те, щоб уникнути дій поодинці та узгоджувати один з одним усі питання... Європа послаблює свою силу й дієздатність, якщо вона не єдина” [14, с. 11].

Ситуацію, яка склалася на початку нового тисячоліття навколо американської ініціативи розташування третього позиційного району Національної протиракетної оборони, поза сумнівом, можна вважати ключовою для розвитку міжнародних відносин. Суперечності між США та Російською Федерацією в цьому питанні є сьогодні головною перешкодою на шляху забезпечення подальшого прогресу у сфері контролю над стратегічними озброєннями. Якої позиції має дотримуватися на тлі цієї суперечки Україна? У чому полягають власні інтереси України в контексті ініціативи Сполучених Штатів щодо розташування елементів Національної ПРО на європейському континенті? Для розв'язання цих питань, на нашу думку, слід зробити короткий ретроспективний огляд ставлення України до Договору щодо ПРО 1972 року після набуття незалежності.

Варто підкреслити, що офіційна позиція України щодо збереження досягнутої системи Договорів у сфері стратегічних озброєнь була завжди послідовна й обґрунтована. Після набуття незалежності Україна підтвердила свою готовність стати одним із правонаступників за всіма договорами, підписаними раніше СРСР, і послідовно оформляла свої зобов'язання юридично. Так, 23 травня 1992 року в Лісабоні було підписано протокол до Договору між СРСР і США від 31 липня 1991 року про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Цей документ увійшов в історію під назвою Лісабонського протоколу. Він визначив правонаступництво України, Росії, Білорусі та Казахстану на виконання колишнім СРСР умов Договору СНО-1. У Протоколі Білорусь, Україна й Казахстан засвідчили свої зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерні держави в якомога коротший термін. 18 листопада 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову про ратифікацію Договору про СНО-1 та Лісабонського протоколу [15, с. 111].

Крім того, у сфері ядерного роззброєння Україна в 90-ті роки брала активну участь в імплементації Договору між СРСР та США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності (РМСД), який був підписаний 8 грудня 1987 року, а набув чинності 1 червня 1988 року. Україна діяла в цьому процесі на підставі підписаного у м. Бішкек 9 жовтня 1992 року Рішення про участь країн-учасниць СНД у Договорі про РМСД та відповідно до Закону України “Про правонаступництво України” від 12 серпня 1993 року. 16 листопада 1994 року Верховна Рада України прийняла рішення про приєднання нашої держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї [16, с. 218 - 219].

Що стосується Договору щодо ПРО 1972 року, то спочатку США намагалися будувати відносини з Російською Федерацією як єдиним правонаступником колишнього СРСР щодо цього договору. Це прагнення легко зрозуміти: у двосторонньому форматі найпростіше забезпечити реалізацію договірних відносин у такій сфері, як обмеження стратегічних озброєнь. До 1993 року значною мірою завдяки наполегливості України щодо відстоювання її прав на ядерну спадщину, незважаючи на сильний тиск і з боку Сполучених Штатів, і з боку Росії, позиції партнерів змінилися. У листі Держсекретаря США до українського МЗС повідомлялося про те, що США готові розглядати Україну як державу-правонаступника за Договором ПРО й запропонувати їй узяти участь у роботі Постійної консультативної комісії (ПКК), створеної відповідно до Договору. Аналогічні послання одержали Білорусь і Казахстан. У результаті з'явилася можливість розпочати підготовку необхідних домовленостей [17, с. 4].

Після чотирирічної роботи ПКК було розроблено пакет документів, який отримав назву Меморандум про правонаступництво за Договором щодо ПРО. Його було підписано представниками США й чотирьох держав-спадкоємців колишнього СРСР 26 вересня 1997 року у Нью-Йорку. Верховна Рада України ратифікувала цей документ у січні 2001 року [18, с. 588]. Однак він, не встигнувши побачити світ, утратив свою чинність унаслідок того, що Сполучені Штати в односторонньому порядку вийшли з Договору щодо ПРО.

Слід відзначити, що до моменту виходу Сполучених Штатів із Договору Україна сприяла розв'язуванню існуючих проблем і забезпеченню ефективності й життєдіяльності Договору в XXI столітті. Під час голосування в листопаді 2000 року резолюції Генеральної асамблеї ООН 55/33В, яка закликала до послідовних зусиль щодо зміцнення Договору, збереження його цілісності й дієвості, Україна приєдналася до опонентів американських планів модифікації Договору щодо ПРО (серед них виявилися й усі держави СНД). Офіційне ставлення України до проблеми модифікації Договору щодо ПРО було викладено 23 листопада 2000 року у відповідній заяві МЗС нашої держави у зв'язку із заявою Президента Росії від 13 листопада 2000 року з питання стратегічної стабільності. У ній, зокрема, підтверджено відданість ідеї без'ядерного світу, підтримано ініціативи президентів США та Росії у сфері стратегічної стабільності. Україна також зазначила, що умовою успішної реалізації позитивних принципів, ідей та ініціатив є збереження Договору ПРО [17, с. 4].

Українське військово-політичне керівництво публічно ніяким чином не реагувало на інтенсивний дипломатичний діалог та певні заходи в оборонній сфері Сполучених Штатів та Російської Федерації, які виникли з приводу виходу США з Договору щодо ПРО 1972 року, але в 2007 році українське суспільство було здивоване тим, що представники вищої ланки адміністрації США назвали Україну в числі країн, які активно співпрацюють зі Сполученими Штатами в галузі Національної протиракетної оборони.

Наприклад, у січні 2007 року заступник глави американського Агентства з ПРО бригадний генерал Д. О'Райллі підтвердив, що США вивчає можливість співробітництва з Україною в рамках програми створення системи ПРО. Він повідомив, що Україна зацікавлена в цій програмі й зверталась до США стосовно можливості співробітництва, тому що Україна - “вельми досвідчена країна з великим послужним списком у сфері ракетної технології». У подальшій доповіді американського військового відомства Сенату США Україна була віднесена до категорії країн, з якими США “здійснюють переговори або працюють у галузі технології” [19, с. 11].

На думку деяких експертів, співробітництво США з Україною може здійснюватися в галузі залучення української промисловості до виконання підрядних робіт із протиракетної оборони або у використанні українського потенціалу радіолокаційних станцій. Не виключається можливість розташування об'єктів американської ПРО на території України. Американські заяви щодо співробітництва з Україною в галузі ПРО викликали бурхливу реакцію в українських політичних колах. При цьому думки основних політичних сил нашої країни з низки аспектів проблематики ПРО розділилися, що в цілому відповідало існуючому в цей час політичному протистоянню.

Президент України В. Ющенко розцінив наміри США розташувати елементи ПРО в Європі як засіб досягнення миру в цьому регіоні. В інтерв'ю каналу Euronews він упевнено заявив: “Ідея розміщення елементів ПРО в Польщі й Чехії відповідає інтересам усієї Європи, а також України” [19, с. 9].

У той же час Прем'єр-міністр В. Янукович вважав, що можливе розташування елементів американської ПРО в Польщі й Чехії ставить Україну в “складну ситуацію”, а “наміри США побудувати протиракетний щит розколюють Європу”. На його тодішню думку, таке рішення повинне було прийматися тільки після широкого європейського обговорення. МЗС України підтримало ініціативу США, розцінивши її як додатковий елемент боротьби проти тероризму. При цьому виконуючий у той час обов'язки голови цього відомства В. Огризко повідомив, що офіційною думкою Києва з цього питання МЗС вважає позицію Президента В. Ющенка. Верховна Рада України висловила занепокоєння у зв'язку з планами США, відзначивши, що розташування елементів американської ПРО в Польщі та Чехії не тільки не відповідає національним інтересам України, але й загрожує її національній безпеці [14, с. 11]. Слід підкреслити, що протягом 2007 року військово-політичне керівництво України так і не визначило своєї офіційної позиції щодо розташування елементів американської ПРО в Європі.

Варто нагадати, що до недавнього часу згідно з угодою між Україною і Російською Федерацією, в Україні, у Берегові, поблизу міста Мукачева, Космічні війська збройних сил Росії мали Окремий вузол радіотехнічної розвідки, РЛС “Дніпро” системи попередження про ракетний напад (СПРН) та контролю космічного простору (СККП). Цей об'єкт доглядали військовослужбовці 1-ї дивізії протиракетного нападу, яка входила до складу 3-ї армії ракетно-космічної оборони Росії. Вона ж відповідала за роботу Окремого радіотехнічного вузла ракетної оборони-4 та РЛС “Дніпро” СПРН і СККП у містечку Миколаївка на західному узбережжі Криму. Інформація з цих станцій передавалася на центральний командний пункт ракетно-космічної оборони в підмосковному місті Солнечногорську [20, с. 2].

У зв'язку з активізацією Україною інтеграційних процесів щодо вступу в Північноатлантичний альянс та невизначеністю власної позиції стосовно розташування третього позиційного району американської ПРО в Європі на початку 2008 року Рада Федерацій Росії ухвалила Закон “Про денонсацію угоди між урядами Російської Федерації та України про засоби систем попередження щодо ракетного нападу й контролю космічного простору”. Слід відзначити, що офіційне трактування такого кроку обґрунтовувалося тим, що технічні ресурси радіолокаційних станцій були вичерпані ще в 2005 році і їх внесок у вирішення поставлених завдань став мінімальним, а Україна практично самоусунулася від виконання своїх обов'язків з підтримання постійної бойової готовності радіолокаційних вузлів на своїй території. У ситуації, яка склалася, російська сторона вирішила доцільним відмовитися від використання цих вузлів [21, с. 3].

У той же час у пояснювальній записці до Закону про денонсацію зазначалося: “Зовнішньополітичний курс України все більше орієнтується в питаннях безпеки на подальше інтегрування до НАТО”. А заступник Міністра оборони РФ М. Панков, який надавав проект закону в Держдуму Росії, заявив, що пропозиція денонсувати документ має в тому числі й політичну складову: “Якщо бажаєте, це й наша відповідь на кроки українського керівництва з форсованого вступу до НАТО” [22, с. А4].

Висновок

На початку XXI століття Сполучені Штати Америки зробили чергову спробу створити стратегічну протиракетну оборону території країни. Ця спроба породила дуже багато проблем, передусім політичного характеру, усунути які на цей час неможливо. Практична реалізація планів щодо створення третього позиційного району американської ПРО на європейському континенті багато в чому залежить від досягнення певних домовленостей із Російською Федерацією.

Україна завжди з розумінням ставилася до будь-яких нових ініціатив, спрямованих на зміцнення стратегічної стабільності у світі в нових умовах і сприяла активізації переговорних процесів у цих напрямах. У той же час вона твердо дотримувалася думки, що існування Договору щодо ПРО 1972 року є умовою для існування інших домовленостей в області контролю над озброєннями. Питання прийняття рішення щодо участі України в процесі розгортання ПРО США в Європі або незгода з ініціативами Сполучених Штатів на державному рівні принципово важливі, оскільки відповідатимуть її геополітичній ролі в Європі та створять умови для активної співпраці в питанні створення ПРО для Європи, де є всі умови для досягнення консенсусу.

Література

1. Борьба СССР против ядерной опасности, гонки вооружений, за разоружение: Документы и материалы / М-во иностр. дел СССР. - М.: Политиздат, 1987. - 559 с.

2. Арбатов А.Г. Военно-стратегический паритет и политика США. - М.: Политиздат, 1984. - 318 с.

3. Слободенко А. США: ставка на превентивный ядерный удар // Зарубежное военное обозрение. - 1981. - № 2. - С. 7-12.

4. Абаренков В.П., Красулин Б.П. Разоружение. Справочник. - М.: Междунар. отношения, 1988. - 336 с.

5. США: курс на военное превосходство. / В.В. Серебрянников, Е.И.Рыбкин, И.П. Сливин, С.В. Коршунов. - М.: Воениздат, 1985. - 111 с.

6. Первушин А. Звездные войны: Американская Республика против Советской империи. - М.: Эксмо, Яуза, 2005. - 320 с.

7. Как же быть с договором START? // Армия. - 1992. - № 7-8. - С. 3-11.

8. Дьяков А.С. Противоракетный фронт на севере Норвегии //Независимое военное обозрение. - 2000. - 25 февраля-1 марта (№ 7). - С. 6.

9. Белов А. Доклад ЦРУ о возможных последствиях развертывания НПРО США // Зарубежное военное обозрение. - 2000. - № 7. - С. 53.

10. President Makes Announcement on ABM Treaty (“The White House”). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. whitehouse. gov/news/releases/2001/12/2001112113-4.html.

11. Сообщения. События. Факты // Зарубежное военное обозрение. - 2006. - № 5. - С. 66, 68.

12. Суханов П. Американская версия похожа на легенду // Военно-промышленный курьер. - 2007. - 7-13 марта (№ 9). - С. 9.

13. Полицын А. Создаваемая США проблема для всей Европы // Военно-промышленный курьер. - 2007. - 27 июня - 3 июля (№ 24). - С. 10.

14. Макаренко С., Соловьев О. Станут ли Польша и Чехия целями для наших ракет? // Военно-промышленный курьер. - 2007. - 13-19 июня (№ 22). - С. 11.

15. Литвин В.М. УКРАЇНА: утвердження незалежної і суверенної держави (1991 - 2004 рр.). - К.: Вид-чий дім “Лі-Терра”, 2005. - 368 с.

16. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки): Підручник / Л.Ф.Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губерський та ін. - К.: Либідь, 2001. - 624 с.

17. Горбулін В. Доля Договору ПРО і стратегічне партнерство України // Дзеркало тижня. - 2001. - 7-13 квітня (№ 14). - С. 1, 4.

18. Стратегія розвитку України: теорія і практика / За ред. О.С. Власюка. - К.: НІСД, 2002. - 864 с.

19. Ващенко А. Елементи ПРО в Європі: pro&contra // Камуфляж. - 2007. - № 4. - С. 7-9.

20. Цыганок А. И дружба врозь, и ракеты тоже… // Независимое военное обозрение. - 2007. - 20-26 апреля (№ 13). - С. 2.

21. Соглашение с Украиной // Военно-промышленный курьер. - 2008. - 6-12 февраля (№ 5). - С. 3.

22. Лозунько С. Думаем о НАТО задним умом // “2000”. - 2008. - 1-7 февраля (№ 5). - С. 5.


Подобные документы

  • Аналіз та оцінка динаміки надходження іноземних інвестицій в Україну та показників інвестування України в інші країни світу за необхідний період. Значення даних капіталовкладень в розвитку економіки держави. Галузі економіки, в які надходять вкладення.

    практическая работа [1,1 M], добавлен 16.11.2014

  • Конкуренція та особливості її розвитку. Умови виникнення конкуренції. Індекс глобальної конкурентоспроможності України. Причини погіршення рейтингу України в міжнародному контексті. Шляхи підвищення конкурентоспроможності України. Рівень державного боргу.

    реферат [18,5 K], добавлен 07.09.2011

  • Розвиток і нинішній стан відносин Україна-НАТО. Практичне обговорення підходів України та НАТО. Процес входження. Переваги членства. Процес вироблення і прийняття рішень щодо подальшого розвитку європейської і євроатлантичної безпеки. Фінансовий аспект.

    статья [15,8 K], добавлен 04.01.2009

  • Передумови і шляхи інтенсифікації євроінтеграційного курсу України, їх перспективи. Аналіз характеру відносин між Україною і Європейським Союзом: торгівля, інвестиційна діяльність країн ЄС; формування договірно-правових і політичних засад співробітництва.

    курсовая работа [599,7 K], добавлен 03.07.2012

  • Співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав. Аналіз стану зовнішньоторгівельної політики України з країнами СНД. Перспективи інтеграційних процесів в СНД. Стратегічні засади розвитку зовнішньоторговельних зв’язків України з країнами СНД.

    курсовая работа [79,6 K], добавлен 07.10.2014

  • Європейський вектор відкритої економіки України. Правові засади співробітництва України з ЄС. Україна в системі єврорегіонів. Інтеграційно-дезінтеграційні контроверсії СНД: на шляху від "розлучення" до співіснування.

    реферат [33,7 K], добавлен 05.01.2004

  • Декларація про державний суверенітет України. Головні напрями зовнішньополітичної діяльності. Геополітичні орієнтири. Визнання державності українського народу. Членство України в ООН. Відносини з Радою Європи та НАТО. "Безнадійний" пошук місця в ЄС.

    реферат [33,9 K], добавлен 13.06.2010

  • Сучасний економічний стан та пріоритетні напрямки зовнішньої політики України у контексті її взаємодії з міжнародними організаціями світу. Міжнародний валютний фонд як регулятор кредитно-фінансових відносин. Погашення зовнішнього державного боргу України.

    курсовая работа [876,9 K], добавлен 08.02.2014

  • Аналіз стану безпеки інформаційного простору України як незалежної суверенної держави у контексті глобалізаційних трансформацій та її нормативно-правове регулювання. Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору.

    контрольная работа [24,0 K], добавлен 25.10.2014

  • Вивчення структури і діяльності військово-політичного союзу НАТО (Організації Північноатлантичного договору). Аналіз мети НАТО - колективної оборони держав-членів. Переваги розширення НАТО. Спiвробiтництво в рамках програми "Партнерство заради миру".

    реферат [39,4 K], добавлен 28.08.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.