Європейський вибір України

Європейський вибір України

Питання щодо стратегічного вибору України останнім часом набуває принципового значення. Політики, бізнесмени, державні діячі а також кожен з кандидатів у Президенти України вважає за обов'язок висловитися з цього приводу і представити суспільству свою власну позицію.

Кожна з представлених стратегій безумовно має право на існування і ґрунтується на певному аналізі як світових тенденцій, так і досвіду вступу до ЄС різних країн центральної і східної Європи. На цю, умовно кажучи, матрицю накладається власне бачення тієї або іншої особи на спосіб входження України до ЄС, розглядаються потенціальні вигоди або загрози такого союзу і робляться висновки - чи є для нашої країни перспектива стати рівноправним членом Європейської спільноти, або ні. На цьому тлі вже й розробляються відповідні політичні заяви, пропаганда або анті пропаганда ідей Європейського вибору України.

Спектр такого роду оцінок дуже широкий. На одному його боці знаходяться відверті прихильники європейського вибору. На другому - його критики. Все решта, за різними інтерпретаціями, укладається десь по середині і, в залежності від ситуативного бачення, прихиляється то до одного, то до другого з цих радикальних центрів протистояння.

Існуюча політична ситуація додає цій публічній дискусії надзвичайної гостроти. Таким чином, питання з суто прагматичного, переростає у питання політичне і стає таким собі індикатором політичної орієнтації того чи іншого політика, який претендує очолити нашу країну на найближчі 5 років.

В результаті такої політизації значною мірою вихолощується сама суть стратегічного вибору України а її пересічним громадянам нав'язується стереотип - або Європа, або Росія.

Отже, відкидаючи пропагандистську складову цього питання, спробуємо показати, наскільки складним і важким є шлях до цивілізованого, рівноправного союзу з розвинутими країна світу, яких вимог і випробувань прийдеться подолати, щоб не втрачаючи власної гідності і самостійності стати повноправним членом світової спільноти.

Почнемо з невеличкого нарису, який, як на мою думку, дуже яскраво відображає ставлення поляків щодо перших наслідків вступу Польщі у європейський союз. Нам, якщо ми прагнемо з часом у Євросоюз, це буде корисним.

Польща, як відомо, вступила у Євросоюз у травні поточного року. Навряд чи сьогодні слід було б очікувати якихось радикальних змін, які б з наявністю продемонстрували очевидний прогрес і зовсім інше лице вже європейської Польщі, на відміну від, скажімо, минулого року.

Залишилася і частково загострилася проблема нерівномірності економічного і соціального розвитку країни, проблемною залишається структурна перебудова промисловості, високим залишається і рівень безробіття. Особливо постраждали від інтеграції сільські райони країни і промислові міста і території, з так званою, старою структурою промисловості. Свою країну поляки умовно поділяють на зони А, Б.В. Наприклад до зон А відносяться столиця Варшава, місто Краків, деякі міста західної частини Польщі. Натомість зонами В вважаються Катовицьке, Вармінсько - Мазурське та інші східні і східно-південні регіони (воєводства). Для перших характерно високий рівень життя, для других низький, для одних хороші перспективи, для інших погані, або невизначені. Скажімо, в Вармінсько-Мазурському регіоні рівень безробіття становить у сільській місцевості близька 45-48%. Сільськогосподарська діяльність, яка була раніше основою економіки регіону, сьогодні не вписується в загальноєвропейську продовольчу політику. Хутірські, мало продуктивні господарства з точки зору європейського союзу не мають перспективи і тому з його боку на цій території проводиться політика на ліквідацію сільгоспвиробника і вся система субсидій спрямовується на закриття і ліквідацію існуючих фермерських господарств. А це призводить не тільки до розвалу сільського виробника. Значно більшим злом у цьому випадку, стає руйнування звичного образу життя, хутірського способу соціальної організації суспільства. Більшість молодого населення пов'язують власне майбутнє з виїздом у більш розвинуті і багатіші країни Євросоюзу. Масово відкриваються курси іноземних мов, створюються фірми посередники, які пропонують роботу у сусідніх на захід від Польщі країнах.

Щось схоже відбувається і у тих містах, де раніше існувала гірнича і металургійна промисловість. Тут також проводиться політика реструктуризації промисловості. Попри всі позитивні очікування такої політики, сьогодні тисячі мешканців цих міст і селиш залишаються безробітними і соціально незахищеними. В першу чергу це стосується літніх людей, жінок. Тому і демографічна ситуація у Польщі виглядає не тільки на сьогодні а й на найближчу перспективи дуже жахливою. Тільки близько 2019 року в Польщі очікується ріст народжуваності і певна демографічна стабілізація. І це при всьому тому, що Польща в останні 14-15 років спромоглася провести у країні кардинальні політичні і економічні реформи, значно наблизившись до рівня розвитку розвинутих країн західної Європи у всіх сферах суспільного життя.

А що в нас. В своєму Посланні до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році” Президент ще раз зазначив, що до рівноправних партнерських стосунків з розвинутими країнами Європи нам поки дуже далеко, “..що частка України у торгівлі ЄС залишається незначною і складає близько 0,5% від загального обсягу зовнішньоторговельних операцій Євросоюзу...Це зумовлено, передусім, неефективною структурою українського експорту та недостатніми темпами реструктуризації національного виробництва... В експорті України до країн ЄС -15 домінують поставки мінеральних продуктів(25,5% від загального експорту до країн ЄС),неблагородних металів та виробів з них (24,9%), текстилю та текстильних виробів (11,3%), меншою мірою - машин, устаткування та механізмів (8,6%),” [25,24]

Погодьтеся, що для ЄС ми представляємо цінність, поки що, у якості постачальників сировини і продуктів первинної переробки, що є для нас дуже затратним і екологічно небезпечним заняттям. Ми маємо, також, чітко усвідомлювати, що у короткостроковій перспективі (це витікає з розкришення ЄС) навіть і ті, досягнуті на сьогодні обсяги експорту, будуть пов'язані з ризиками скорочення доступу українських товарів та послуг на ринки ЄС. А у довгостроковій перспективі, наші можливості будуть залежати від того, чи зможе Україна досягти європейських технічних стандартів та європейського рівня якості, екологічної безпеки і таке інше.

Щодо українського сільгоспвиробника, його експортних можливостей, то “...український аграрний сектор недостатньо інтегрований у світовий продовольчий ринок. Про це свідчить низька частка експорту у валовій продукції галузі, яка становить 12%, тоді як у Польщі та Угорщині цей показник складає 25%, а у Німеччині - понад50%.” [25]

Можна собі лише уявити, що станеться з українським селянином, у разі поширення на нього європейських норм і стандартів якості і екологічних вимог. Та й у цілому, квотування виробництва і його стандартизація за правилами відповідної комісії Євросоюзу.

Можна далі згадати про жахливий стан українського природного середовища, невідповідність його вимогам європейського екологічного законодавства. Про необхідність адаптації вітчизняного ринку до світових правил торгівлі. Про неузгодженість вітчизняного законодавства до європейських норм. І таке інше.

Але головним і найбільш складним завданням для нас є і буде подолання бідності населення. Основними чинниками бідності в Україні є низький рівень заробітної плати (передусім у сільському господарстві та бюджетній сфері), пенсійного забезпечення, соціальної допомоги а також високий рівень безробіття, особливо у периферійних регіонах. Питома вага бідного населення , що споживає за національною межею бідності) на сьогодні складає близька 19,9%. [31]

Першим головним питанням для нашої країни є досягнення суспільно прийнятного рівня, структури, диференціації доходів від трудової діяльності, передусім заробітної плати. У грудні 2003 року 49,7% працюючих отримували заробітну плату нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи ( 365 грн.) [25] Ясно, що в таких умовах і за такого рівня заробітна плата аж ніяк не виконує притаманну їй функцію розширеного відтворення робочої сили.

В останні декілька років в умовах певного економічного зростання спостерігається позитивна тенденція що свідчить про поступове зростання середньої заробітної плати в Україні. Але перебільшувати цього не треба, бо частка заробітної плати в ВВП (Валовий внутрішній продукт), яка становить лише 45,5% в Україні ще значно відстає від аналогічних показників у розвинутих країнах Європи (у середньому по Європейському союзу 65,0%)., а у собівартості лише 11,0% у порівнянні з 30-35%. [25]

Відзначаючи позитивну тенденцію, слід додати, що йдеться про середню заробітну плату. Втім, враховуючи серйозну диференціацію між оплатою праці у різних сферах виробництва, у регіонах і таке інше, більшість трудового населення не відчуває суттєвого підвищення власних доходів.

Незначні позитивні рухи можна спостерігати й у підвищенні пенсій, соціальних виплат. Але й вони не є такими, щоб можна було б пишатися ними.

Бідність - це серйозний бар'єр на шляху до цивілізованого суспільства і спроби його подолання тільки за рахунок зусиль державних органів, без необхідних інституційних перетворень, навряд чи наблизять нас до задекларованої цілі.

Суттєвою вадою сучасного українського суспільства є відсутність повноцінного ринкового середовища. І по цьому показнику ми ще дуже далекі від європейців і тим паче від американців. А існування у такому розмірі тіньової економіки ставить нас у розряд найбільш корумпованих у світі країн з якими цивілізовані відношення ніхто розвивати не буде.

Це питання не суто економічне. Можна сказати без перебільшення - це стратегія побудови громадянського суспільства, без якого ніякі зміни не відбудуться. Зусиллями лише органів державної влади, тобто зверху, привити українцям правила демократичного суспільства, цілком зрозуміло, ніколи не вдасться. Хоча й роль держави в цьому процесі не можна ніяк принижувати. Держава, нажаль, за 13 років незалежності так і не спромоглася створити належні умови для становлення і розвитку дієвого ринкового середовища. Ступінь економічної свободи й досі регулюється не законами ( хоча і до законодавства у суспільства накопичилося багато претензій) а силовими рішеннями центральних і територіальних органів державної влади. За словами, що альтернативи ринковій економіці немає, держава так і не зробила наступний крок, який міг би вже сьогодні зняти з порядку денного багато важких питань щодо зайнятості населення, підвищення добробуту громадян і таке решта що стосується показників людського розвитку. Нажаль державний патерналізм й досі панує на теренах країни. А де ж той самий середній клас, власник, заможний чоловік, господар, тобто буржуа, без якого не може бути ні справжніх громадян ні, ясна річ, громадянського суспільства?

Незрілість і слабкість останнього, можна стверджувати, є не менш, а, значною мірою, більш складною проблемою і серйозним бар'єром на шляху України в світове співтовариство. Без залучення громадян до співпраці, без досягнення суспільної згоди про євроінтеграцію навряд чи можна згадувати. Хто сьогодні має формувати проєвропейське бачення українських громадян?

Всі нові члени Євросоюзу дають нам взірець того, яку роль і яку силу можуть представляти ті громадяни, які об'єднуються між собою в неурядові громадські організації (НУО)заради вирішення суспільно важливих цілей. Посилаючись на досвід , наприклад, Польщі ми бачимо, що основний тягар ідеологічної і просвітницької роботи щодо формування у населення проєвропейської орієнтації взяли на себе саме ці громадські утворення. В участі неурядових організацій в кампанії, стосовно членства в Європейському Союзі можна виділити наступні частини:

· інформування про ЄС;

· інформування про входження Польщі до ЄС;

· пропагування підтримки входження Польщі до ЄС.

Що польські НУО хотіли досягнути своїми діями?

· передати знання та інформацію про ЄС;

· мінімізувати негативне ставлення суспільства до інтеграції (зменшити таким чином опір щодо цього процесу);

· упорядкувати інформацію про ЄС;

· наблизити суспільству проблеми ЄС (переконати, що інтеграція стосується практично кожного з поляків, і що ніхто не робить нічого поза їх плечима);

· усвідомити суспільству “широкий діапазон” польського членства в ЄС (польське членство це не тільки економічна співпраця, але також інтеграція держав у суспільному, політичному і культурному вимірі);

· переконати людей до остаточної підтримки входження Польщі до ЄС (свідомість спільної відповідальності за прийняття рішення у референдумі і за весь процес входження [29]. І як виявилося, проведена робота дала таки свої позитивні результати. І в не останню чергу завдяки підтримці НУО з боку держави, міжнародних фондів і організацій.

Підсумовуючи цю розмову, слід визнати, що від слів про вступ України у ЄС до реальної економічної, політичної, оборонної , одним словом, повноцінної інтеграції нам належить дуже плідно і наполегливо попрацювати і довести, в першу чергу собі, що ми здатні бути конкурентними у глобальному світі, що ми перспективний і бажаний партнер для любої країни або міждержавного утворення. Як стануть нас такими сприймати, то будуть і запрошення до різних союзів, а ми будемо вибираємо за принципом - де нам більш вигідно.

Таким чином, реальної альтернативи інтеграційним процесам у світову спільноту для України немає. Глобалізація і інтернаціоналізація економік, ринків і інформаційного простору не мине жодної країни, в тому числі й України. Головне вчасно і послідовно реагувати на виклики часу, намагатися еволюційним шляхом рухатися в напрямку зближення з Європою. Робити ж питання щодо вступу України у Євросоюз предметом політичних спекуляцій є хибною і небезпечною справою для консолідації українського суспільства і тільки шкодить нашому руханню до цієї стратегічної цілі.