Трансатлантичне партнерство США та Великої Британії в 90-ті роки ХХ ст.

ТРАНСАТЛАНТИЧНЕ ПАРТНЕРСТВО США ТА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ В 90-ті РОКИ ХХ ст.

М.О.Володіна

Після закінчення “холодної війни” в відносинах між США і Великою Британією почався новий етап, стосунки як і раніше здійснювались на основі “ненаписаної угоди” й залишалися пріоритетними. Однак у мовах коли США ввійшли в фазу своєї могутності, вони більш ніж раніше мали потребу в міцних стосунках зі своїм “молодшим союзником”, того що для них обох починався не тільки новий етап відносин, але й зміни, які відбулись в Центрально-Східній Європі, давали їм можливість реалізації спільних інтересів в трансатлантичному просторі. Взаємовигідний зв'язок між ними давав надію Вашингтону і Лондону в складних умовах формування нової міжнародної системи залишатиметься стійким доти, доки вони будуть сповідувати як і раніше однакові цінності і поділятимуть шляхи їх захисту і дотримання.

У сучасній українській історичній і політичній науці проблематика трансатлантичного партнерства США та Великої Британії безпосередньо відображена у працях В.Ю. Крушинського, Н.Л. Яковенко, С.М. Пик, М. Бесараб, Т. Купренюк [1] та ін. Вагоме значення у вивченні особливостей англо-американських відносин в 1990-ті роки мали дослідження відомих британських, американських і російських авторів [2]. Цілісне вивчення трансатлантичного партнерства Лондона і Вашингтона в останнє десятиріччя минулого століття в контексті розвитку нового етапу міжнародних відносин - мета даної статті.

Існування між Великою Британією і США політичних відносин, які помітно відрізнялися від контактів між будь-якою іншою парою великих держав, уже давно стало незаперечним фактом міжнародного життя. Склалися вони ще у роки Другої світової війни, та особливого змісту набули на зламі ХХ-ХХІ століть. Вже перші роки правління Дж.Буша-ст - продемонстрували, що англо-американські стосунки будуть не такими як досі. Пов'язано це перш за все із радикальними змінами міжнародної обстановки, що поза всяким сумнівом применшила значення Англії для США. На чільне місце у своїй зовнішній політиці Буш поставив європейську спільноту та порекомендував М. Тетчер змінити негативне до того ставлення щодо інтеграційних процесів до ЄЕС на більш прихильне [3]. Ця порада суперечила стратегічній меті консервативного кабінету.

З'явились розбіжності і щодо питань модернізації ядерної зброї. Прем'єр побоювалась послаблення воєнних позицій США у Європі, що розцінювалось Вашингтоном як застаріла концепція. Разом із тим завершилась місія Британії як посередника між СРСР і США. У листопаді 1990 року М. Тетчер змушена була піти у відставку. Крім загострення економічних і соціальних проблем у країні, однією із причин відставки, прем'єра стала її неконструктивна позиція щодо євроінтеграційних процесів [4].

Новий прем'єр Дж. Мейджор проводив більш гнучку політику, однак і йому не вдалося налагодити з Бушем близьких довірливих стосунків. Внаслідок кардинального перерозподілу сил на міжнародній арені відбулося зміщення основних зовнішньополітичних пріоритетів Сполучених Штатів Америки. Перед Вашингтоном стояло першочергове завдання зберегти провідні позиції у світі і найвигідніше використати для своєї країни ситуацію, що склалася, в якій США, позбувшись потужного конкурента в особі СРСР, виявилися єдиною наддержавою на планеті. Зрозуміло, що серед перспектив, які відкрилися перед Сполученими Штатами, традиційні відносини з Британією відійшли на другий план. Республіканська адміністрація діяла так, щоб припинити ілюзії Британії, щодо альтернативи тісній співпраці США з континентальною Європою [5]. Сполученим Штатам була потрібна сильна Велика Британія, але як повноправний член “європейського клубу”.

90-ті роки XX століття започаткували період інтенсивної інтеграції європейських держав. Фундаментальні зміни на континенті спричинили перегляд американських підходів до європейської політики. Сполучені Штати хотіли зберегти свій вплив у регіоні і намагалися реорганізувати систему атлантизму так, щоб у сучасних умовах забезпечити міцні зв'язки із Західною Європою. З огляду на це, Вашингтон висунув концепцію “нового атлантизму”, що мало на меті збереження НАТО як фундаменту взаємозалежності країн Заходу [6].

У березні 1991 року у промові до обох палат конгресу президент Дж. Буш зазначав, що для забезпечення безпеки і добробуту у світі потрібні перш за все міжнародні зусилля [7]. У Вашингтоні добре розуміли, що протистояти викликам нового і такого розмаїтого світу, яким він став після розпаду СРСР, можна лише разом із міжнародною спільнотою, серед держав якої основною опорою для Сполучених Штатів залишалася Велика Британія. Зокрема, Р. Ніксон писав, що Сполучені Штати повинні будувати відносини разом із потенційно впливовими державами, не припиняючи “особливих” стосунків з Британією і не ставлячи її на друге місце [8]. Концепції “нового атлантизму” і “нового світового порядку” могли бути реалізовані лише за підтримкою надійних союзників таких як Британія, без яких статус наддержави для США втрачав своє значення.

Протягом 1991-1992 років Дж. Буш продемонстрував, що США повністю віддають на відкуп Британії та Франції справу врегулювання політичної кризи в Югославії [9]. Однак вже в 1993 році нова адміністрація Б. Клінтона і Конгрес почали пошук аргументів на користь відправки американських солдатів у Боснію, де європейцям не вдавалося припинити громадянську війну, яка розпочалася ще на весні 1992 року [10]. Як відомо, ситуацію було врегульовано лише у 1995 році, коли США, на чолі НАТО, втрутилися у конфлікт на боці однієї із сторін. Лондон активно підтримав США, беручи участь у розробці мирних домовленостей між ворогуючими сторонами. Зокрема, при активній участі британських дипломатів складались та втілювались в життя такі документи як план Каррінгтона - Кутілейро, план Венса-Оуена, Дейтонська угода [11].

З приходом до влади у США адміністрації демократів Б. Клінтона Лондон підтвердив свою традиційну прихильність до Америки, хоча консервативний уряд і допомагав адміністрації Буша під час передвиборчої боротьби 1992 року. І справді Х. Клінтон у своїх спогадах згадувала про неприємні відчуття від такої політики. Попри запевнення Б. Клінтона, особисті стосунки між лідерами США і Великої Британії залишилися на офіційно діловому рівні [12].

Адміністрація Б. Клінтона продовжувала формувати “новий світовий порядок”, наполегливо пропагований попереднім президентом. Держсекретар США У.Крістофер проголосив основним пріоритетом зовнішньої політики Вашингтона “економічну безпеку”. Е.Лейк, радник президента з питань національної безпеки, зазначив, що політика стримування комунізму в часи “холодної війни” має бути змінена на доктрину “розширення”, тобто розширення світової спільноти за рахунок нових демократичних держав. А помічник держсекретаря Т. Вірт додав, що в основі зовнішньої політики США після “холодної війни” мають бути “постійний розвиток” і “запобігання криз” [13].

Таким чином, було сформульовано основні засади так званої доктрини Клінтона. Зовнішня політика Вашингтону спрямовувалася на “розширення демократії” в асоціації Америки із Західною Європою, а також на сприяння розвитку нових незалежних держав і відкритих суспільств у Центрально-Східній Європі. Одним із наслідків реалізації такої політики стала нова Атлантична хартія, підписана 3 грудня 1995 року, яка містила план дій щодо поглиблення трансатлантичного партнерства [14]. Британія підтримувала зовнішньополітичний курс американської адміністрації, головними аспектами якого залишалися забезпечення глобального лідерства Сполучених Штатів в економічній та військовій галузях, задіяність у стабілізації міжнародних відносин, селективне втручання у розв'язання регіональних конфліктів, збереження військової присутності за кордоном для стримування потенційних ворогів (Іран, Ірак, КНДР). Основні цілі Лондона у сфері оборони полягали у захисті й забезпеченні недоторканості території власної держави, що проголошувалося і раніше, у запобігання протидії серйозним конфліктам, які могли загрожувати безпеці країн НАТО, у забезпеченні загальних інтересів безпеки підтриманням стабільності через миротворчу діяльність [15].

На історичній пов'язаності Америки з Європою, передусім з Британією, і необхідності співпраці наголошував Б. Клінтон під час свого візиту до Лондону у червні 1994 року з нагоди святкування 50-ої річниці висадки союзницьких військ у Нормандії. Це можна розцінювати як поворот у ставленні адміністрації демократів до взаємовідносин з Англією, певним чином повернення до старих відносин. Розвиваючи цю думку, у промові, виголошеній на американському кладовищі жертв Другої світової війни у Нормандії, Клінтон зазначив, що “в умовах нестабільності сучасного світу історичні зв'язки Америка з Європою (читай - Британією) залишаються ключем до світової безпеки, процвітання та надії на всезагальний мир” [16].

Певною напруженістю у відносинах Вашингтона і Лондона супроводжувалися спроби американської адміністрації врегулювати конфлікт між Північною Ірландією і великою Британією. Неспроможність Лондону врегулювати ситуацію викликало серйозне занепокоєння правлячих кіл Вашингтону, серед яких досить потужним було ірландське лобі [17]. Порівняно із діяльністю попередніх президентів, втручання адміністрації Б.Клінтона у справи Північної Ірландії виявилося найглибшим. Деякі аспекти політики Вашингтону призвели до суперечок з Лондоном, однак фундаментальних розходжень щодо проблеми Ольстеру не було.

На початку лютого 1994 року відбулась надзвичайна подія - Національний комітет з американської зовнішньої політики у Нью-Йорку проводячи конференцію з проблеми Пн. Ірландії, погодився на запрошення організацією “Американці за новий порядок денний з ірландського питання” Дж.Адамса, лідера Шин Фейн, політичного крила Ірландської республіканської армії. Незважаючи на супротив держдепартаменту та інших урядових структур, представникам ірландського лобі вдалося переконати Б.Клінтона погодитися видати Дж.Адамсу візу на в'їзд до США. Це не тільки ще більше ускладнило неприязнь між президентом США та британським прем'єром, а й викликало невдоволення правлячих кіл Лондону. Перш за все через те, що закінчилась гегемонія, яка здійснювалась Британським урядом через держдепартамент на ірландський напрям зовнішньої політики США [18].

Жоден американський президент до Клінтона не робив спроб безпосередньо врегульовувати ірландську кризу. Політика американської адміністрації в даному питанні принесла позитивні результати. Вже 31 серпня 1994 року було оголошено про припинення вогню між ворогуючими сторонами, що у свою чергу пом'якшило критику ролі Клінтона зі сторони британців. І хоча успіх переговорного процесу був нетривалим (новий спалах насильства розпочався вже на початку 1996 року) британський істеблішмент переконався, що компроміс у конфлікті можливий [19]. Активна залученість адміністрації США до вироблення мирного процесу щодо ситуації в Північній Ірландії хоч і не подобалась Великій Британії, однак довела що без прямої дипломатії Клінтона обнадійливого поліпшення у цьому процесі бути не могло. Варто додати, що наступник Мейджора Т.Блер докладав усіх зусиль разом з американським президентом для врегулювання конфлікту, який, втім, триває і понині.

На черговий парламентських виборах у травні 1997 року консерватори зазнали серйозної поразки, до влади прийшли лейбористи на чолі Т.Блером, який, як і найвідоміший консерватор М.Тетчер схилявся до найтіснішого союзу із США [20]. Перемога лейбористів у Вашингтоні була зустрінута з неприхованим задоволенням. Проголошений новим урядом курс на відхід від позицій дистанціювання в Євросоюзі і прагнення Британії відігравати провідну роль в інтеграційних процесах у Європі зустріли схвалення американської адміністрації, оскільки за правління консерваторів саме не конструктивна позиція уряду Д.Мейджора у питання європейської інтеграції вносила певний дисонанс в “ особливі відносини” Британії і США, оскільки Вашингтон зажди хотів бачити свого стратегічного союзника серед лідерів Євросоюзу [21].

Новим урядом було відкинуто старі соціальні гасла та обіцянки перерозподілу прибутків і націоналізація економіки. До речі показовим є той факт що основні підходи у формування програми партії лейбористи перейняли в американських колег-демократів на чолі з Б. Клінтоном, які вдало будували свої передвиборчі програми, залучаючи окремі ідеї республіканців [22]. Більше того, під час передвиборчої кампанії лейбористів постійно консультували Дж. Стефанопулос, Дж. Карвілл, М. Пенн, ключові фігури передвиборчої кампанії Клінтона, які двічі забезпечили йому перемогу на виборах. Відомо, що кілька британських лейбористів працювали і у виборчій кампанії Клінтона 1992 року, й набутий досвід докладно висвітлили у конфіденційному меморандумі для своєї партії. Зрозуміло, що таке не могло відбуватися за будь яких інших відносин між державами, крім “особливих”. Така прихильність Клінтона пояснювалась спільними поглядами на більшість як внутрішньо так і зовнішньополітичних проблем. Прихід Блера до влади був вигідним для Клінтона, а американський політичний журналіст С. Блументал навіть назвав їх політичними близнюками [23].

Ключовим питанням своєї зовнішньої політики після приходу до влади Блер визначив покращення взаємовідносин з Європейським Союзом, що безсумнівно не могло не сподобатись американським партнерам [24]. Адже саме це було основні розбіжності попереднього кабінету із США.

Одноденний візит американського президента до Лондона 29 травня 1994 року засвідчив, що у відносинах між двома державами відбулися якісні зміни, перш за все між лідерами держав. На прес-конференції Б.Клінтон назвав англо-американські відносини “унікальним партнерством”. Він зазначив що саме це партнерство забезпечило обом народам мир і процвітання, наголосив на спільних цінностях і меті [25]. В свою чергу Блер зазначив, що Британії більше не потрібно вибирати між Європою і США. Саме лідерство і сильні позиції Лондону в ЄС сприятимуть зміцненню його відносин з Вашингтоном. Сполученим Штатам потрібна сильна Британія в Європі. Таким чином на цій прес-конференції було висвітлено суть американо-британського партнерства на континенті. Крім важливих питань міжнародного характеру таких як криза у Північній Ірландії, виведення сил НАТО з Боснії, з'ясувалися і чимало спільних поглядів на внутрішні проблеми держав. До речі і Клінтон і Блер зійшлися на негативній оцінці впливу засобів масової інформації на суспільство. Було домовлено доручити радникам і помічникам обговорити ці проблеми і виробити спільну стратегію в рамках двосторонніх зустрічей.

Незважаючи на опір зі сторони Ради Національної Безпеки США і Форін офісу Великої Британії, перша така зустріч відбулася у листопаді 1997 року. На ній обговорювалися перспективи нового підходу до ведення політики під назвою “третій шлях”, який полягав у тому, що при зростанні неспроможності соціальних інститутів в умовах глобалізації виконувати свої функції, центр ваги переноситься на громадське самоврядування [26].

Лондон продовжував активну підтримку США на міжнародній арені. Красномовним доказом цього стали спільні англо-американські бомбардування Іраку в грудні 1998 року, під приводом недотримання Багдадом санкцій, введених після війни 1991 року [27]. Уряд Т.Блера також діяв в унісон з адміністрацією Б.Клінтона у широкомасштабних військових акціях НАТО проти Югославії, які, незважаючи на відсутність рішення ООН, почалися 24 березня 1999 року, серед європейських партнерів США Велика Британія займала найактивнішу позицію в питання подолання цієї кризи за допомогою зброї [28]. У війні проти Югославії провідна роль та відповідальність були покладені саме на Лондон. Рішуча позиція британського уряду визначалися як “особливими відносинами” із США, що традиційно зумовлює підтримку глобальних американських ініціатив, так і проголошеною лейбористами так званою етичною зовнішньою політикою. Останні передбачає непримиренне ставлення до політичних режимів, які пригноблюють демократію і порушують права людини, на думку англо-американців саме таким був режим С. Мілошевича [29]. Після закінчення війни на територію Косово були введені так звані міжнародні миротворчі війська і поліцейські сили, які під приводом забезпечення стабільності і безпеки в регіоні, залишаються там і до тепер [30]. При проведенні багатосторонньої зовнішньої політики, головним для адміністрації Клінтона залишалося розширення складу НАТО і підтримка стабільності в Європі. У квітні 1999 року в столиці Сполучених Штатів на святкуванні 50-річчя Альянсу, при формування нової концепції НАТО чіткіше, ніж раніше, виявилося декілька нових тенденцій розвиток яких мав внести суттєві корективи у внутрішнє співвідношення сил на Заході. Уряд Т.Блера, очевидно, побоюючись німецької гегемонії в Європі, зробив певні рішучі кроки у бік зближення із США і зміцнення “особливих відносин”, намагаючись показати себе ефективним союзником Вашингтону на європейському континенті. Англія поділяла точку зору Сполучених Штатів Америка щодо верховенства рішень НАТО над рішеннями ООН, а також щодо глобального застосування в разі потреби його збройних сил. Вона не захищала інтереси європейської половини блоку і не пропонувала своїх проектів створення механізмів стримування американського впливу на європейському континенті. Крім цього, Британія явно висловила небажання роз'єднувати американські та європейські частини НАТО, що могло призвести до обмеження присутності США в Європі (особливо в Німеччині) [31]. Лондон прагнув зберегти за Альянсом, в якому провідну роль відігравали США, ключові позиції в системі європейської безпеки, зважаючи на взаємини Британії та США. У даному питанні позиції обох держав повністю співпадали.

Водночас уряд Т. Блера намагався виявити прихильність до Європи і засвідчити ефективність своєї зовнішньо політики. Важливою складовою Британського підходу до реформування ЄС стало відстоювання необхідності не лише проголошувати, але і захищати так звані європейські політичні цінності. Тому Лондон чинив активний вплив на становлення загальної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС, виступав з ініціативою “європейської оборонної самобутності”, яка б гармонізувала співпрацю ЄС і НАТО, що відповідало ще одній стратегічній меті Великої Британії стосовно Євросоюзу - налагодити тіснішу співпрацю із США [32]. Т.Блер розумів, що найвигідніша роль для його країни на сучасному етапі - бути посередником між Сполученими Штатами та ЄС, тому намагався посилити вплив Британії в Європі, одночасно зміцнюючи відносини із США. Тоді до думки Лондону більше прислухалися б як у Брюсселі так і у Вашингтоні, оскільки ЄС і Сполучені Штати Америки, як зазначав прем'єр, “співпрацюють і зближуються, щоб досягти єдиного, найбільш необхідного пріоритету для нового світового порядку - економічного розвитку і глобальної безпеки” [33]. Англо-американські трансатлантичні відносини мали допомагати Британії бути мостом між Євросоюзом і США, оскільки - уряд Блера був у цьому абсолютно впевнений - розбудова сильної Європи неможлива без тісних зв'язків з Північною Америкою [34].

Британський прем'єр був переконаний, що без допомоги НАТО і США європейці не змогли б встановити мир у Боснії чи врегулювати кризу в Косово. На його думку, ефективно вести європейську оборонну політику можна лише в контексті зміцнення трансатлантичного зв'язку з Альянсом, досягаючи більш збалансованого партнерства в ньому. Керуючись “особливими відносинами”, які забезпечували вагомий вплив Британії як у Європі, так і серед країн членів НАТО, Лондон не погоджувався на франко-німецькі ідеї щодо створення самостійної системи європейської безпеки, незалежної від Північноатлантичного Альянсу, на основі західноєвропейського союзу (ЗЄС) [35].

В умовах нового світового порядку рух країн ЄС до Європейської оборонної ідентичності та створення європейської організації з питань безпеки та оборони ставили під сумнів роль і сенс функціонування НАТО в Європі, що суперечило інтересам США і Великої Британії. Тому обидві країни виступали за перетворення ЗЄС на європейську опору НАТО, тоді як Франція і Німеччина хотіли, щоб ЗЄС став “військовою рукою” ЄС [36]. Втім на той час говорити про збройні сили Європи було ще передчасно, про що красномовно засвідчили події у Боснії, а пізніше у Косово.

У цій ситуації Британія вирішила взяти на себе реалізацію так званої європейської оборонної ініціативи (ЄОІ), яка передбачала створення європейських сил швидкого реагування для виконання миротворчих функцій там, де це не міг ефективно зробити Альянс, тобто на допомогу НАТО. Про гнучкість позиції уряду Т. Блера в питанні “єврооборони” свідчили франко-британська декларація підписана наприкінці 1998 року в Сен Мало (Франція). Декларація містила положення не лише стосовно створення автономних європейських оборонних сил, а й щодо забезпечення військової співпраці між обома країнами “у межах і поза межами НАТО” [37]. У Лондоні зрозуміли, що активна участь у реалізації ЄОІ зміцнить позиції Британії в Європі, тому зближенні з Францією у створенні європейської оборонної структури було політично вигідним [38].

Однак погляди Парижу і Лондону різнилися. Французи вбачали в ЄОІ можливість зменшення залежності Західної Європи від США, а британці вважали, що європейським країнам варто більше уваги звертати на власну оборону, особливо тим з тих, що не були членами НАТО. Лідерство у формування повноцінної європейської системи безпеки та оборони стало для Великої Британії суттєвим чинником підтримання “особливих відносин” із Сполученими Штатами. Вплив Лондону на цей процес, враховуючи традиційну англо-американську політичну близькість, розглядався у Вашингтоні як вагомий інструмент власного впливу на європейському континенті. Обрання Дж. Робертсона на посаду генерального секретаря НАТО засвідчило про нове сприйняття британської позиції і в Європі, і в США [39].

Вашингтон спершу вітав ЄОІ, оскільки вона мала переконати європейську політичну еліту підтримати витрати на воєнні операції, скорочуючи, таким чином, навантаження на США. Однак, наприкінці діяльності адміністрації Б. Клінтона ставлення Америки до ЄОІ змінилося, оскільки замість того, щоб збільшувати ресурси, спрямовані на забезпечення безпеки на континенті, європейці продовжували їх скорочувати. Водночас європейські війська були недостатньо навчені для проведення військових операцій [40]. Для США це означало, що європейські війська НАТО будуть навпаки послабленні внаслідок ЄОІ, і потенційне навантаження на американські збройні сили зросте. Звичайно, це було невигідно Вашингтону, але це питання мала розв'язувати вже нова американська адміністрація.

За час перебування Б. Клінтона при владі відносини США і Великої Британії набагато зміцнилися і поліпшилися завдяки не лише узгодженій політиці обох держав на міжнародній арені і взаємній підтримці в реалізації спільних інтересів, але і, як вже згадувалось, тісним особистим стосункам лідерів обох країн. Що сприяло зростанню англо-американської співпраці у найрізноманітніших сферах. Зокрема, економічний успіх, досягнутий за 8 років правління Б. Клінтона, а також ефективні реформи Т. Блера в цій галузі дали змогу поширити економічну співпрацю обох країн. Клінтон усвідомлював, що сила американської економіки полягає в поєднанні науки, технологічних інновацій і високоякісної освіти [41]. Блер багато в чому наслідував свого американського колегу. Британський прем'єр зазначав, що в нову інформаційну епоху лише ті країни зможуть досягти найвищого рівня економічного зростання і зайнятості, які інвестують у розвиток нових технологій і знань, а також ті чиї уряди основою своєї діяльності бачать сприяння розвитку промисловості задля поліпшення добробуту їхнього народу [42]. Велика Британія була одним з найбільших закордонних ринків збуту американських товарів. У 1999 році Сполучені Штати Америка експортували в Британію товарів на суму 38,3 млрд., тоді як імпорт англійських товарів у США становив 39,2 млрд. доларів, співпраця Вашингтону і Лондону у галузі інвестицій не має аналогів у світі. У 1999 році обсяг американських інвестицій у Британію сягнув 213,1 млрд., а британських у США - 183 млрд. доларів. Інвестиції СІЛА у Британію становили 41,6% усіх американських інвестицій в країни ЄС [43].

Найменш афішованою сферою “особливих відносин” Сполучених штатів і Великої Британії була розвідувальна. Ще після Другої світової війни США, Британія, Канада, Австралія і Нова Зеландія підписали таємну угоду про передачу одна одній розвідувальної інформації, після чого розпочалась розбудова всесвітньої мережі прослуховування “Ешелон”, що функціонує і тепер [44]. Таку тісну співпрацю американці повною мірою використали у власних інтересах. У лютому 2000 року шотландський журналіст Д.Кемпбелл передав європарламенту доповідь, у якій містилася інформація про те, що Сполучені Штати Америки використовують розвіддані системи “Ешелон” в інтересах американських монополій [45]. Внаслідок цього європейські компанії за приблизними підрахунками понесли збитки на суму у межах 20 млрд. доларів. У причетності до цього було звинувачено і члена ЄС Велику Британію, яка допомогла американцям у зборі інформації про французькі монополії. Це зайвий раз довело, що незважаючи на проєвропейські декларації, Британія залишається вірним союзником США і у своїй зовнішній політиці продовжує орієнтуватися, передусім, на “особливі відносини” з ними [46].

Для трансатлантичного партнерства Сполучених Штатів і Британії президентство Б. Клінтона і правління Т. Блера стали новим піднесенням після їхнього розквіту в епоху Р. Рейгана і М. Тетчер. Ці незвичайні стосунки виявилися у всій повноті. Для Блера, основним пріоритетом зовнішньої політики якого залишалося партнерство зі США, першочерговим завданням було забезпечити ефективну функціонування англо-американських - тісних відносин і після приходу до влади у Сполучених Штатах у січня 2001 року нової адміністрації на чолі з президентом Дж. Бушем-мол.

РЕЗЮМЕ

У статті розглядається трансатлантичне партнерство США і Великобританії в перше десятиліття після закінчення холодної війни. Дається оцінка співпраці в збереженні контролю над НАТО і посиленні його позицій в питаннях безпеки.

Посилання та примітки

1. Див.: Крушинський В.Ю. Британська Європа чи європейська Британія. Великобританія в європейських інтеграційних процесах. - Київ, 2003;

2. Яковенко Н.Л. Велика Британія в сучасній системі міжнародних відносин: заявка на європейське лідерство. - К., 2003; Питк С.М. США - Велика Британія: “особливі відносини”. - Київ, 2006;

3. Бесараб М. На противагу російському впливу. Роль ЄС і США у формуванні майбутньої системи євроатлантичної безпеки та місце України у цьому процесі // Політика і час. -2003. -№5. - С.70-75;

4. Купренюк Т. Старі узи і нові виклики. Трансатлантичне партнерство в концепціях і системі національної безпеки США // Політика і час. -2003. - №12 - С.33-43 та ін.

5. Див.: Robinson J. The End of the American Centry. Hidden Agendas of the Cold War. - London, 1997; Mathias C. Ethnic Groups and Foreign Policy: Senior Seminar in International Relations. A Foreign Affairs Custom Antology. - N.Y., 1996;

6. Guelke A. The United States, Irish Americans and the Northern Ireland peace process // International Affairs. - 1996. - Vol.72. - №3;

7. Teddon M. American's friend: reflections on Tony Blair // Logos, fall 2004. - №3-4;

8. Говард М. На шляху до атлантичного розлучення? // День. - 2000. - №60 (841); Maynes C. Coping with the '90s // Foreigh Policy. - 1989. - Spring. - №74;

9. Клинтон Х. История моей жизни. - М., 2003;

10. Уткин А.И. США - НАТО - ЕС (Вашингтон проводит реформу НАТО) // США - Канада. - 1999. - №10; Европа. Вчера, сегодня, завтра. - М., 2003 та ін.

11. Пик С.М. США - Велика Британія. - С.180.

12. Крушинський В.Ю. Британська Європа. - С.87.

13. Maynes C. Coping with the '90s // Foreigh Policy. - №74 - 1989. - Spring. - Р.57.

14. Михеев. Новые подходы в Европейской политике Вашингтона // США: ЭПИ. -1993. - №2. - С.23-24.

15. The Bush Presidency. First Apprisals / Ed. by C.Campbell, B.Rockman. - Chatman, New Jersey: Chatman House Publishers, Inc., 1991. - P.122.

16. Nixon R. Seize the Moment. America's Challenge in a One-Superpower World. - New York: Simon & Schuster, 1992. - P.136, 139.

17. Пик С.М. Вказ. Твір. - С.188.

18. Яковенко Н.М. Британське головування в ЄС. - С.59.

19. Корнилов Г.В. США и Югославский кризис (1991-1997) // США: ЭПИ. -1998. - №4. - С.70; Baudson G. The New World Order and Yugoslaviya. - http://members.tripod.com/Balkania/resources/geostrategy/baydson_now_yu/index.html

20. Загоруйко Ю. Європа в очікуванні Буша // Дзеркало тижня. - 2001. - №7(331); Клинтон Х.Р. История моей жизни: пер. с англ. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. - С.317.

21. Flummoxed by Foreigners // The Economist Review. - 1997. - September 6. - P.5.

22. Актуальные проблемы Европы. Американо-европейские отношения на современном этапе (1999-1): Проблемно-тематический сборник. - М., 1999. - С.39.

23. Пик. С.М. Вказ. твір. - С.191.

24. Клинтон Х.Р. Ук. соч. - С.240.

25. Mathias C. Ethnic Groups and Foreign Policy. - Senior Seminar in International Relations. A Foreign Affairs Custom Antology. - NY^ WW Norton & Company, 1996. - P.92.

26. Пик С.М. Вказ. твір. - С.193.

27. Guelke A. The United States, Irish Americans and the Northern peace process // International Affairs. - 1996. - Vol.72. - №3. - Р.536.

28. Попов В.И. Маргарет Тетчер: человек и политик (взгляд российского дипломата). - М.: Международные отношения, 2000. - С.411-412.

29. Відносини Великобританії і США на сучасному етапі. - Довідка Міністерства Закордонних Справ України. ІІ Територіальне управління. - №49/26. - 1997. - Червень.

30. Hillebrand B., Kramer M. Just Like Bill? No, but Like Clinton, Britain's Tony Blair Has Found Success in the Political Center. - http://www.time.com/time/magazine/1997/dom/970428/world.just_like_bil.html

31. Клинтон Х.Р. Указ. соч. - С.419.

32. Tony Blair, political career - a timeline // CBC News. - 22.03.2006.

33. Blair Welcomes Clinton to Britain. - http://www.Europe.cnn.com/ALLPOLITICS/1997/05/29/Clinton.blair

34. Грицай С. Перемога лейбористів у Великобританії // Нова політика. - 2001. - №3. - С.34-35.

35. US-UK Strikes on Iraq Continue to Draw Support, Criticism. - http://www.fas.org/news/iraq/1998/12/18/wwwh818d.html

36. Яковенко Н.Л. Велика Британія в сучасній системі міжнародних відносин: заявка на європейське лідерство. - C.135.

37. Зовнішня політика Великої Британії. - Довідка Міністерства Закордонних справ України. II Територіальне управління. - 2000. - липень.

38. Козин В. Косово на распутье // Международная жизнь. - 2002. - №3. - C.80-81.

39. Уткин А.И. США - НАТО - ЕС (Вашингтон проводит реформу НАТО) // США Канада. - 1999. - №10. - C.22-23.

40. Милин Н. “Третий путь” Тони Блэра // Международная жизнь. - 1999. - №7. - С.47-48.

41. Marsden С. Ahglo-French Summit Takes Further Step towards European Military Indepedence from America. - http://www.wsws.org/articles/1999/nov1999/arms-n26.shtml

42. Зовнішня політика Великої Британії / Довідка... - 2000. - липень.

43. Мороз Ю. Західноєвропейський союз: пошук місця в новій архітектурі європейської безпеки // Вісник Львівського університету. Серія: Міжнародні відносини. - Вип.2. - Львів, 2000. - С.45-48; Schwarz P. NATO Fiftieth Anniversary: Tensions Increase between Europe and America // http://www.wsws.or/articles/1999/apr1999/nato-a24.shtml