Порівняльний аналіз польсько-українських і російсько-українських інтелектуальних стосунків

Порівняльний аналіз польсько-українських і російсько-українських інтелектуальних стосунків

Ігор Торбаков

кандидат історичних наук м. Київ

Сьогодні доречно згадати, що рівно 20 років тому, у 1977 р., в Мак-Мастерському університеті (Канада) відбулася міжнародна конференція, присвячена проблемі, яка зараз обговорюється у Любліні: Польща і Україна, їх минуле, сучасне й майбутнє. На тій канадській конференції, у своєму виступі, де підбивалися підсумки "тисячолітнього" спільного історичного шляху українського і польського народів, Іван Лисяк-Рудницький, немовби передбачаючи колапс Радянської імперії, висловив пересторогу з приводу можливого розвитку українсько-польських відносин у пострадянському світі: "Існує потенційна небезпека, що, як і в минулому, Польща може піддатися спокусі надужити своєї більшої сили, відновляючи територіальні претензії на українські землі, саме тоді, коли вся енергія українського народу буде потрібна для вирішального розрахунку з Росією" [1].

Спостерігаючи за тим, як розвиваються взаємовідносини між Україною і Польщею після фактичного розпаду як "зовнішньої", так і "внутрішньої" імперії Москви, можна з упевненістю сказати, що побоювання українського історика, на щастя, не здійснилося. Більше того, і журналісти, і аналітики, і політичні діячі обох країн говорять тепер про стратегічне партнерство, що створюється між Варшавою і Києвом.

У своїй статті автор робить спробу дати відповідь на питання, чому такий рівень відносин між Україною і Польщею (точніше, між елітами обох країн) став можливим, і чому - з іншого боку - термін "стратегічне партнерство", який вживається щодо сучасних українсько-російських відносин, звучить трохи фальшиво.

У будь-якому суспільстві одним з головних соціальних завдань інтелектуальної еліти є створення моральних принципів, визначення політичних пріоритетів і цілей, формування національних інтересів. Члени цієї впливової соціальної групи постійно інтерпретують і реінтерпретують минуле, будують і руйнують відповідно вимогам часу історичні міфи, розповсюджують (а іноді й виробляють) уявлення про близьких та далеких сусідів. Отже, моя головна теза така.

Протягом принаймні останніх 100-150 років певна частина польських і українських інтелектуалів продемонструвала стійке прагнення до серйозного і неупередженого переосмислення більш ніж драматичного спільного минулого. У період з середини XIX до середини XX ст. мислителі, котрі поставили під сумнів традиційну візію польсько-українських відносин, належали до абсолютної меншості культурного класу обох націй. Проте треба відмітити, що після того, як перший крок було зроблено, тенденція критичної переоцінки історії і наполегливого пошуку спільних інтересів вже не припинялася, дарма що протягом деякого часу вона була вимушена шукати притулку на еміграції. Нові ідеї про необхідність порозуміння і співпраці поступово набирали силу, одночасно впливаючи на свідомість все більшої кількості людей в обох країнах. У результаті, на початку 90-х років значна частина інтелектуальних і політичних еліт Польщі й України виявилася повністю готовою до плідного діалогу і вироблення спільної політичної стратегії.

В той же час "разговор Великороссии с Малороссией" (скористаємось тут вдалою назвою відомої роботи Семена Дівовича), суб'єктами якого виступали відповідні інтелектуальні еліти, зіткнувся з низкою дуже серйозних перешкод. Продовжуючи метафору, можна сказати (вже словами Васілія Ключевського) що, "не розуміючи одна одної і не довіряючи одна одній, обидві сторони у своїх взаєминах не говорили того, що думали, і робили те, чого не хотіли". Слід додати, що українські й російські "співрозмовники", здається, ще й досі не знайшли спільної мови, і цей прикрий факт негативно відбивається на якості й характері сучасних російсько-українських відносин.

Відомо, що вперше поляки зацікавились потенційною політичною роллю України після поразки Листопадового повстання. Як влучно зауважив Анджей Валіцький, "наслідки поразки Повстання 1830-1831 рр. були фатальними для політичного існування Польщі, але благотворними для розвитку польської думки" [2]. У процесі цих плідних рефлексій поширилась ідея, що найважливішою передумовою звільнення Польщі від російської домінації є зруйнування Російської імперії зсередини. Таким чином український фактор потрапив у центр уваги політика князя Адама Чарторийського й ідеолога Мауриція Мохнацького[3].

З кінця XIX ст. польські ліві мислителі члени Польської Соціалістичної партії (перш за все Леон Василевський) почали ретельно вивчати національне питання в Російській імперії і, зокрема, українську проблему. Ще у 1896 р. Василевський співробітник і згодом редактор теоретичного журналу ППС Przedswit проголосив: "Оскільки Польська Соціалістична партія написала на своєму прапорі гасло незалежності Польщі, вона повинна шукати союзників у середині Росії, котрі б поділяли її визвольну програму"[4]. Першим і найбільш логічним вибором були українці.

Один із розділів памфлета Василевського We wspolnym jarzmie, який побачив світ у 1901 р., був повністю присвячений українському питанню; він закінчувався словами: "Ми (поляки і українці) маємо спільні інтереси, ми маємо спільного ворога, отже наша боротьба також має бути спільною" [5].

Відомо, що цей ідейний напрямок згодом склав теоретичний фундамент "східної політики" Юзефа Пілсудського [6]. Деякі українські діаспорні історики (наприклад, Лисяк-Рудницький і нещодавно Майкл Палій) [7] критикували "українську політику" Пілсудського, називаючи стратегію Начальника Польської держави стосовно східних kresow туманною, непослідовною і внутрішнє суперечливою. Почасти з їхньою критикою можна погодитися. Натомість зрозуміло, що ця політика не була абсолютно опортуністичною. Лідер польських соціалістів Ігнацій Дашинський був, безумовно, щирим, коли під час польсько-українських переговорів у Варшаві на влаштованому міністром закордонних справ УНР Андрієм Лівицьким 25 березня 1920 р. банкеті у готелі "Полонія", заявив: "Не може бути вільної Польщі без вільної України і вільної України без вільної Польщі" [8].

Слід відзначити, що такі ідеї польських лівих одночасно знаходили свій аналог в Україні. Їхнім речником можна назвати видатного українського географа і геополітика професора Степана Рудницького. У своїй програмовій роботі Українська справа зі становища політичної географії, яка була написана на рубежі 1919-1920 рр., коли політична доля України ще не була остаточно визначена, він зокрема заявляв таке: "У найвищім власнім інтересі Польщі (й європейського миру) (є), щоб Польща була тільки національною державою й обіймала виключно дійсно етнографічно польські землі. Ця національна держава буде тоді дуже кріпкою державою середньої величини, географічно й етнографічно одноцільною, житиме в мирі й тісному союзі зі сусідніми слов'янськими державами. Тоді Польща дійсно могла б успішно відігравати відповідну роль в державній системі нової Європи".

"Звучить це для поляка, щоправда, парадоксально, додавав Рудницький, однак думаю, що українська національна держава може бути найсильнішою підпорою польської національної держави. По чистеньким розділі суцільних територій українців та поляків політичними границями мусить антагонізм цих обох народів скорше чи пізніше злагідніти, а то й цілком уступити. Тоді зараз може розвинутися мирне співжиття обох народів і держав, основане на тривкій підставі економічних взаємин" [9].

Треба пам'ятати, що ці слова написав західний українець, експерт і радник з економічних та політичних питань при уряді ЗУНР зразу ж після програної українцями війни за Східну Галичину.

Після невдачі союзу Пілсудського-Петлюри і заключення Ризького миру польсько-український діалог все ж таки тривав, незважаючи на посилення антиукраїнського характеру офіційної політики польського уряду [10]. З українського боку діяли засновані Петлюрою журнали Тризуб (Париж, 1925-1940) і Табор (Каліш і Варшава, 1923-19224, 1927-1939). До цього можна також приєднати Прометеївський рух, який у Польщі фінансово підтримувався навколо урядовими інституціями і особливо військовими колами [11]. Його головним центром був Східний інститут у Варшаві, який видавав квартальник Wschod (1930-1939), тижневик Biuletyn Polsko-Ukraicski (1922-1939) і Mysl Polska (1936-1939), котра виходила раз на два тижні. Усі ці три видання редагував Влодзімєж Бончковський [12]. До цієї ж надто нечисленої групи польських "білих круків", невдоволених тогочасною "східною політикою" Другої Речіпосполитої, належав й молодий пілсудчик Єжи Гедройц, котрий у 30-ті роки співробітничав в журналах Bunt Miodych і Polityka [13]. Як зазначав Константи Єленський, "Гедройц поділяв погляди старого маршалка щодо федерації Польщі зі східними сусідами (Литва, Україна, Білорусія), одначе був свідомим колоніальних марень про відродження імперії Ягеллонів" [14]. У виданнях Гедройца співробітничали такі польські автори, як Адольф Бохенський, Станислав Лось, Стефан Киселевський та інші [15], а також українські публіцисти Іван Кедрін-Рудницький і Генадій Которович [16].

Однак, "це були малі острівці серед моря ворожості та невігластва", слушно зазначає Богдан Осадчук [17]. Але надзвичайно важливим був сам факт їхнього існування, оскільки вони підтримували певну інтелектуальну традицію і не давали їй загаснути у несприятливих політичних обставинах.

Події Другої світової війни вкрай загострили польсько-українські відносини. Здавалося, ніякий діалог вже просто неможливий. Але вже у 1946 р., опинившись на еміграції, Єжи Гедройц спочатку у Римі, а потім у Парижі заснував журнал Kultura, видавництво Instytut Literacki, а згодом історичний часопис Zeszyty Historyczne. Він також негайно відновив співробітництво з емігрантами-українцями. Гедройц видав українською мовою антологію вибраних творів українських авторів Розстріляне відродження під редакцією Юрія Лавриненко праці Івана Кошелівця і Бориса Левицького, протягом багатьох років друкував українські хроні-ки [18].

Роль Гедройца як головного редактора Kultury і Юліуша Мєрошевського, як її провідного політичного публіциста була детально проаналізована на недавній науковій конференції у Києві, яка була присвячена 50-річчю журнала [19]. Тут варто буде тільки зазначити той переворот, який паризькі статті про необхідність польсько-українського співробітництва зробили у світогляді нової генерації поляків [20]. Саме завдяки невтомній і цілеспрямованій просвітницько-публіцистичній діяльності Kultury ідея зближення Польщі і України увійшла до програми польської опозиції 1980-х років [21].

У свою чергу група діаспорних українців, які у 1984 р. заснували журнал Віднова (Ярослав Пеленський, Богдан Осадчук та ін.), практично у кожному числі обговорювала разом із своїми польськими колегами гострі проблеми українсько-польських відносин: політику Польщі щодо національних меншин у міжвоєнний період; події на Волині під час Другої світової війни; акцію "Вісла"; стереотипи українця і поляка у масовій свідомості обох народів тощо.

Таким чином можна констатувати, що польсько-український діалог, зазнаючи свої піднесення й занепади, тривав практично безперервно протягом кількох поколінь, і сучасна активна взаємодія інтелектуальних та політичних еліт обох країн є його найважливішим позитивним результатом [22].

Зовсім іншу картину ми спостерігаємо у царині українсько-російських відносин. Як влучно сказав ще у 1981 р. Омелян Прицак, "однією з найбільших трагедій нашої доби є сумний факт, що українці і росіяни або, точніше, інтелектуалісти цих двох націй, не створили в минулому і не творять тепер умов, щоб говорити зі собою відверто й обговорювати щиро проблеми, які їх торкаються" [23].

Дійсно, на початку XX ст., у рамках періоду, що передував Першій світовій війні і загибелі імператорської Росії, єдиною більш-менш змістовною дискусією, що торкалася питань українсько-російських взаємовідносин, була полеміка між П.Б.Струве і авторами журналу "Украинская жизнь" [24]. Проте, через добре відомі погляди Струве на українську проблему (їх, зокрема, детально аналізує Річард Пайпс у своїй класичній біографії російського консервативного ліберала), [25] цей діалог не міг бути плідним, оскільки Пьотр Бернгардович не вважав українців рівноправною стороною у спорі. Навіть такі відомі російські фахівці-українофіли як академіки О.О. Шахматов і Ф.Є. Корш, котрі дуже прихильно ставилися до української мови і культури, негативно сприймали будь-які спроби політичного самовизначення України.

Ця ворожість до ідеї незалежності України була послідовно перенесена спочатку до політичних відділів "білих" армій, які билися передусім за "единую неделимую" Росію (що дуже вдало показала нещодавно у своєму дослідженні Анна Процик), [26] а потім майже без змін потрапила у вигнання. "Для абсолютної більшості російських емігрантів, пише Я.Замойськи, можливість відділення України була чимось протиприродним, далеким від усього ходу історії Росії, котра була просякнута ідеєю "триединой русской нации", що її частиною, разом із "великороссами", були "белоросы" і "малороссийские племена" [27].

До цієї школи мислення належали співробітники й автори видавництва "Единство", яке виникло у Празі в 1929 р. "Всі дороги ведуть у Рим. Так і до висновку про необгрунтованість спроб "русского расчленения" безстороннє дослідження й неупереджена думка приходять різноманітними шляхами", заявляла редакційна колегія видавництва [28]. Поділяючи цей погляд, князь А.М. Волконський, наприклад, згадував про історичну спільність назви "Русь" для всіх "русских" племен; І.І. Лаппо підкреслював єдність російського народу під час приєднання Малоросії до Московського царства, а В.А. Мякотін доводив позитивне значення Переяславської угоди 1654 р. [29].

Російська еміграційна преса у Польщі (зокрема газети Слово) дивилася на Україну як на невіддільну частину Росії, "колиску російської державності". Стверджувалося, що український народ не дозрів до незалежності і не витримав би тягару самостійного політичного існування. Польська політика, що була зорієнтована на відрив України від Росії, зазнавала суворої критики [30].

З точки зору Г.В. Вернадського і його однодумців-євразійців, будь-які спроби відокремлювання України суперечили засадничим принципам євразійської історіософії. Вернадський розглядав об'єднання України з Росією як поворотний момент у взаєминах між східними слов'янами і Польщею, вважав його найважливішим чинником перетворення Московського царства на Російську імперію, отже формування євразійської державності [31].

Кращі мислителі російської еміграції князь Н.С. Трубецькой, П.М. Біціллі, Г.П. Федотов та інші продовжували у 1920-1930-х рр. Обстоювати ідею історичного буття "двох редакцій" великоросійської і малоросійської єдиної загальноросійської культури і викривати український культурний та політичний сепаратизм. Видатний лінгвіст й культуролог Трубецькой (якого, між іншим, можна сміливо назвати справжнім батьком концепції "единого советского народа") доводив тезу про "євразійське братерство" народів, зв'язаних спільністю історичних доль. Для нього "національним субстратом тієї держави, котра називається СРСР, може бути тільки уся сукупність народів, що населяють цю державу, і яка розглядається як окрема багатонародна нація із своїм власним націоналізмом". Отже, "відділення одного народу від цієї єдності може бути створено тільки шляхом штучного насильства й повинно призвести до страждань" [32]. Аналізуючи політику "українізації" 1920-х рр., П.М. Біціллі визнавав, що "українську націю створити можна. У цьому українізатори мають цілковиту рацію". Але всі ці націотворчі зусилля української інтелігенції російський професор вважав абсолютно недоречними. Згідно з його точкою зору, дійсно великі нації (як, скажімо, російська імперська нація) були кінцевим продуктом не політичних, а радше культурних процесів, своєрідним поривом їхніх будівничих до Абсолюту: "Нація то є культура, тобто творчість, створення цінностей". "Створення великих історичних націй ніколи не було самоціллю для їх креаторів. Вони мітили далі й вище". Із цього з необхідністю випливала така думка: "Трагедія національного діяча, котрий будує націю як самоціль, полягає в тому, що він трактує культуру як політику, і тому є спроможним створити подібність нації, але не справжню націю". А оскільки самі українці насправді можуть витворити лише сурогат нації й недосконалу провінційну культуру (тут Біціллі цілком слідує струвіанській традиції), вони повинні заради власного блага керуватися гаслом: "Єдність у розмаїтості, диференціація без дезінтеграції" [33]. Серйозні наслідки для майбутнього історичної Росії передбачав у зв'язку з розвитком української національної самосвідомості Г.П. Фєдотов. "Дійсно, проблема України є самою важкою у ряді національних проблем майбутньої Росії, писав він у 1929 р. Не вирішити її означає загинути, тобто перестати бути Росією. Ми є присутніми при бурхливім і надзвичайно небезпечнім для нас процесі: зародженні нової української свідомості, власне, нової нації... Вбити її неможливо, але можна працювати на тим, щоб її самосвідомість утверджувала себе як спеціальна форма російської самосвідомості" [34]. Цілком зрозуміло, що усі вищезгадані опінії та ідеї аж ніяк не сприяли пошуку російсько-українського порозуміння у міжвоєнний період.

Історична справедливість, однак, вимагає вказати й на інші, перспективніші точки зору на українське питання, попри те, що їх було висловлено незначною меншістю російських політичних мислителів. Так у Польщі Борис Савінков був єдиним з-поміж впливових російських діячів еміграції, хто активно підтримував ідею незалежності України. Згідно з його візією, розпад імперії а як раз це й було б безпосереднім наслідком отримання Україною політичного суверенітету мав би привести до виникнення на її руїнах нового "союзу земель і народів", своєрідних "Східноєвропейських штатів" [35]. На жаль, майже зовсім непоміченою залишилася дуже цікава книжка Е.Г. фон Валя з промовистою назвою "Значение и роль Украины в вопросе освобождения Росии от большевиков на основании опыта 1918-1920 гг.", яка вийшла коштом автора в Талліні уу 1937 р. Колишній учасник громадянської війни, фо Валь нещадно критикує керівників "білих" за їх політичну сліпоту і ідейний догматизм в українському питанні. Розвиток національної свідомості й незалежницькі аспірації українців, стверджує фон Валь, є абсолютно природними явищами. Заперечення їх права на політичне самовизначення і відмова Дєнікіна і Врангеля від союзу з українськими націоналістичними урядами призвели до фатальних наслідків та втрати історичних шансів: "Якщо б національна Україна збереглася й увесь південь колишньої Російської імперії становила незалежна держава, тоді положення Інтернаціоналу було б інше, скоріше, СРСР давно було б зліквідовано". Треба також визнати. Що фон Валь дав дуже корисну пораду наступним генераціям російських політиків, пораду, котру, здається, не було добре усвідомлено ані тоді, ані на рубежі 80-90-х рр. "Як це не болісно для нащадків Російської імперії, писав він, але наслідком падіння большевиків буде відділення України, незалежно від того, буде чи не буде переважати у переможців і сусідів тенденція до створення "Единой Неделимой" Росії. Є сенс рахувати з цієї можливості наперед" [26]. Але Найбільш плідною була драматична трансформація поглядів Георгія Федотова щодо месіанського покликання імперської Росії [37]. Після закінчення Другої світової війни, у 1947 р. (коли у Парижі почала виходити Kultura Гедройца), він опублікував у нью-йоркському "Новом журнале" винятково важливу статтю під назвою "Доля імперій". ЇЇ зміст свідчить про серйозне переосмислення Федотовим проблеми російсько-українських відносин. Російський публіцист щиро визнавав повноцінність і суверенність української нації, її мови та культури, а також вказував на гостру необхідність для росіян порозумітися з українцями і позбутися імперських комплексів. "Втрата Імперії є моральним очищенням, визволенням російської культури від страшного тягарю, що спотворює її духовний склад", проголошував Федотов і закликав російську інтелігенцію розпочати процес "перевиховання" російської людини "замість погоні за примарними орлами Імперії" [38]. Нажаль, ця дуже перспективна візія не трансформувалася у тривку інтелектуальну тенденцію. Поодинокий заклик Федотова пролунав, як vox clamantis in deserto, а сам він так і не став російським Мерошевським.

Відновлення у 70-80-х рр. Спроб надати імпульс російсько-українському діалогові на чужині (зокрема тих, що були зроблені паризьким Континентом і мюнхенською Відновою), не зважаючи на окремі доволі обмежені успіхи [39], не змогло спричинити радикальних змін у традиційному погляді росіян на "українське питання". Російська еміграція (на відміну від польської) не спромоглася створити впливовий інтелектуальний центр, моральний авторитет і друкована продукція якого сприяла б, за словами Федотова, систематичному й послідовному "перевихованню" навіть російської еліти (не говорячи вже про російське суспільство en masse) у антиімперському дусі. Сумна іронія історії полягає також у тому, що масове перевидання в СРСР за часів "перебудови" російської емігрантської політико-філософської літератури призвело до поширення у суспільстві низки старих антиукраїнських кліше і-під гаслом "опанування національної духовної спадщини" озброїло деяких сучасних російських вчених архаїчною теоретичною базою і методологією дослідження. Підтвердження цього висновку можна знайти у статті московського історика С.М. Самуйлова, нещодавно надруковану у впливовому російському академічному журналі [40]. Абсолютно ігноруючи конкретну історію українського національного руху, його специфіку й подібності до аналогічних процесів у країнах Центрально-Східної Європи, автор з апломбом заявляє, що "ані етнічні українці у сукупності, ані багатонаціональне населення сучасної України в цілому ніколи не були й сьогодні не є нацією у модерному західному розумінні цього терміна". "Українська культура... це є гілка "общерусской" культури, а український народ це є один з "русских" народів разом із великорусами ("руськими") та білорусами, стверджує Самуйлов, повторюючи думку, котра легко могла бути висловлена ще, скажімо, М.Н.Катковим у 1860-х рр. ...Одна історія, одна культура, одна кров об'єктивно диктують необхідність життя в одній державі" [41]. Цілком зрозуміло, що українська політика сьогоднішньої Росії,побудована на таких теоретичних підвалинах, може бути тільки контрпродуктивною.

Зробимо деякі підсумки. Балансуючи між Росією і Центрально-Східною Європою, сучасна Україна, здається, тяжіє принаймні у зовнішньополітичній орієнтації до своїх західних сусідів, передусім до Польщі. Достатньо висока ступінь готовності політичних і інтелектуальних еліт двох країн до співпраці була певною мірою зумовлена триваючим польсько-українським діалогом, переосмисленням спільної історії, новим баченням справжніх національних інтересів.

З іншого боку, попри підписання "Великого договору" між Україною і Росією про дружбу, співробітництво та партнерство, спостерігається певна психологічна неготовність значної частини російського політичного класу до рівноправних взаємин з Україною.

Польським елітам, дійсно, було легше погодитися з геополітичними реаліями, що постали після Другої світової війни. Попри велику сентиментальну прихильність поляків до східної kresiw, втрачені території не грали надто великої ролі у формуванні польської національної ідентичності. Що стосується Росії, то там, як слушно зауважив Володимир Кулик, "розрив державного зв'язку з Україною ударив по самій серцевині російської самосвідомості, по її міфологічному ядру ідеї "триєдиного народу", хай із мовними видозмінами, але зі спільною історією і культурою" [42]. Ця впевненість у єдності України і Росії, яка існує в історичній свідомості й постійно підсилюється роботами багатьох інтелектуалів, змушує російські еліти дивитися на українську незалежність як на якусь історичну аберацію, що, ясна річ, зашкоджує рівноправному діалогові. Є ще декілька важливих ідейних домінант, які зумовлюють відношення значної кількості російських інтелектуалів до України:

* майже містичне почуття до тієї частини "землі русской", звідки "пошла Русь", до колиски "вітчизняної" історії, державності, релігії, "національного духу". Як сказав сучасний російський політолог Олександр Ципко, історія Росії почалася в Україні;

* інтуїтивне й раціональне усвідомлення центральної ролі України в історичній долі Росії. Йдеться про переконання, що, як свого часу приєднання України до Московського царства створило фундамент могутньої Російської імперії, так і втрата її призведе до розпаду і занепаду історичної Росії;

* віра в те, що росіяни і інші етнічні групи з російською мовною та культурною орієнтацією, які мешкають в Україні, прагнуть відновити історичну злуку з Росією;

* розуміння того, що політична незалежність України стратегічно послаблює Росію і дає змогу іншим світовим силам розширити свої зони впливу у життєво важливому для росіян регіоні [43].

Треба торкнутися ще однієї важливої проблеми, а саме оцінки російськими інтелектуалами ролі польського фактора в історії України і російсько-українських взаємин. У більшості випадків він або взагалі не враховується, або розглядається як суто ворожа сила, що постійно підбурює українців проти їх російських "братів". "Але навіть простий перелік головних рис процесу творення української нації показує, пише Роман Шпорлюк, що звичайний російський погляд на Україну ґрунтується на дуже однобічному образі історії. Найважливіше те, що до творення сучасної України були залучені польсько-українські стосунки. Тим, хто вбачає в українському феномені силу, що підриває єдність Росії, можна з такою самою певністю відповісти, що українська нація підривала і сприяла руйнації історичної польської нації" [44]. Проте польські еліти усвідомили факт розкладання своєї старої ("великої") нації і, відповідно, виникнення нової української нації і погодились з ним. Усвідомлення аналогічного процесу з боку російських еліт знаходиться ще на початковому етапі.

Отже сьогодні поляки і українці без особливих зусиль сприймають один одного рівноправними суб'єктами міжнародних відносин, що є головною умовою виникнення справжнього партнерства. Здається ,що перед нашими очима здійснюється візія Івана Лисяка-Рудницького, яку він колись сформулював у листі до Богдана Цимбалистого: "У перспективі майбутнього, "вісь" Варшава Київ мала б бути фундаментом для нового міжнародного ладу у Східній Європі" [45].

Література

1. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе К., 1994. Т.1. С. 106.

2. Walicki Andrzej. Poland Between East and West: The Controversies over Self-Definition and Modernization in Partitioned Poland/ The August Zaleski Lectures, Harvard University, 18-22 April 1994/ Cambridge, MA, 1994. P. 17.

3. №wak Andrzej. Tradycje polskiej polityki wschodniej // Kultura. 1994. № 7-8.

4. Wasilewski L. Ukrai№filstwo, sprawa rusinska, a socjalisci polscy // Przedswit. 1896. Pazdziernik. Цит. за: Dziewa№wski M.K. Joseph Pilsudski: A European Federalist, 1918-1922. Stanford, 1969. P. 221-222.

5. Plochocki L. [Wasilewski L.] We wspolnym jarzmie. London, 1901. Цит. за: Dziewa№wski. Op. Cit. P. 240. №te 4.

6. Charaszkiewicz Edmund. Przebudowa Wschodu Europy: Fragmenty faktow z lat 1917-21 // Niepodleglosc. 1974. V.9.S. 229-285; Idem. Przebudowa Wschodu Europy: Materialy do polityki wschodniej Jozefa Pilsudskiego w latach 1893-1921 // Ibidem. 1955. V. 5. S. 125-167; Deruga Aleksy. O federalizmie i polityce wschodnia obozu belwederskiego // Przeglad Historyczny. 1964. V. 55. № 2. S. 317-330; Idem. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Bialorusi i Ukrainy (1918-1919). Warszawa, 1969.

7. Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар Історії // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе К., 1994 С. 100-102; Palij Michael. The Ukrainian-Polish Defensive Alliance, 1919-1921: An Aspect of the Ukrainian Revolution. Edmonton, 1995.

8. Robotnik (Warszawa). 26.03.1920.

9. Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. Берлін, 1923. С. 126-127.

10. Torzecki Ryszard. Kwestia ukraicska w Polsce w latach 1923-1929. Krakow, 1989.

11. Bzkowski Wlodzimierz. J. Pilsudski a idee prometejskie // Biuletyn Polsko-Ukrainski. 1938. № 20 (259). S. 209-211; Idem. Prometeizm na tle epoki: Wybrane fragmenty z historii ruchu. S.1., 1984.

12. Abecadlo problemu polsko-ukrainskiego // BPU. 1938. № 26. (265). S. 277-278; Grunwald czy Pilawce. Warszawa, 1938; Sprawa ukrainska // Kultura. 1852. № 7-8 (57-58)ю Ію 64-84; Sprawa ukrainska w swietle obrony panstwa // BPU. 1937. № 4-6 (195-197); U їrodel polskiej idei federacyinej. Jerusalem, 1945; U ї rodel upadku i wielkosci. Warszawa, 1935; Z dziedziny polskiej polityki wschodniej// Wschod. 1932-1933. V. 4. № 1-2. S. 1-6.

13. Krbl M. Style politycznego myslenia: Wokol Buntu Mlodych i Polityki. Paryї, 1979.

14. Jelenski K.A. O Kulturze raz jeszcze // Aneks. 1987. № 46-47ю S. 158. Цит. за: Бакола Богуслав. Польща і Україна в діяльності "Культури" // Сучасність. 1997. № 1. С. 97.

15. Bochenski Adolf M. Mikdzy Niemcami a Rosja. Warszawa: "Polityka", 1937; Bochenski Aleksander, Stanislaw Los, Wlodzimierz Bzkowski. Problem polsko-ukraicski w Ziemi Czerwiecskiej. Warszawa: "Polityka", 1938.

16. Brzesж-Ryga-Paryї // BPU. 1926. № 12 (151). S. 112-115; Istota Traktatu Ryskiego // Ibidem. 1933. № 3. S. 10-14.

17. Оcадчук Б. Польща і Україна // Віднова. 1985. № 3. (Літо-Осінь). С. 10.

18. Осадчук Б.Ювілей польського журналу Кultura в Парижі: дружні замітки і спогади // Віднова. 1986. №5 (Літо-Осінь). С.195.

19. Pomian Krzysztof. Aktual№sj Mieroszewskiego; Wandycz Piotr. Europa Srodkowo-Wschodnia w koncepcjach Juliusza Mieroszewskiego / Тексти доповідей для конференції, присвяченій 50-річчю журнала "Культура" Київ, 5-7 червня 1997 р.

20. Бакула Б. Цит. праця. С. 103.

21. Пеленський Ярослав. Україна в польській опозиційній публіцистиці // Віднова. Зима 1985/86 Весна 1986. №4. С. 5-21.

22. Polacy w walce o niepodleglosc Ukrainy 1920 / Praca zbiorowa pod redakcj Jana Jozefa Kasprzyka. Warszawa, 1997. S. 3.

23. Проблеми українсько-російського діалогу: дискусія "круглого столу" // Віднова. 1984-1985. № 2. С. 42.

24. Струве П.Б. На разные темы // Русская мысль. 1911. № 1. С. 184-187; Украинец [Б.Кистяковский]. К вопросу о самостоятельной украинской культуре // Там само. 1911. № 5. С. 131-146; Струве П.Б. Общерусская культура и украинский паpктикуляризм. Ответ Украинцу // Там само. 1912. № 1. С. 65-86; Корш Ф. К спору об украинской культуре //Украинская жизнь. 1912. № 2. С. 32-47; Проф. Н.А. Гредескул о выступлении П.Б. Струве по украинскому вопросу // Там само. 1914. № 8-10. С. 48-52. К спору об украинском вопросе (Статьи П. Струве, Н. Коробки, П. Милюкова и Ф. Кокошкина // Там само. 1914. № 11-12. С.60-77; Могилянский М. К характеристике антиукраинских выступлений г. Струве // Там само. С.78-81; Петлюра С. Отрицательные черты полемики по украинскому вопросу// Там само. С.5-17)

25.Pipes Richard. Struve: Liberal on the Right, 1905-1944. Cambridge, MA, 1980.

26. Procyk Anna. Russian Nationalist and Ukraine: The Nationality Policy of the Vollunteer Army during the Civil War. Edmonton, 1995. Jyzwenko A.Polska a "bialia" Rosja. Od listopada 1918 do kwietnia 1920. Wrociaw, 1973. Деникин А.И. Кто спас советскую Росию от гибели. Париж, 1939. С. 11-12; Деникин А.И. Мировые события и росийский вопрос. Париж, 1939. С. 34-36.

27. Замойски Я. Отношение "белой" русской эмиграции к украинским вопросам (1919-1939) // Славяноведение. 1993. № 4. С. 39.

28. Бицилли П.М. Проблема русско-украинских отношений в свете истории. Прага, 1930. С.3.

29. Волконский А.М. Историческая правда и украинофильская пропаганда. Турин, 1920; Лаппо И.И. Западная Россия, ее соединение с Польшей в их историческом прошлом: Исторические очерки. Прага, 1924; Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в ХVII-XVIII вв. Прага, 1924-1926. Ч. 1-3.

30. Замойски Я. Цит. праця. С. 41.

31. Хачатурян В.М. Историософия евразийства // Евразия: История взглядов русских эмигрантов. М., 1992. С. 44-56; Половинкин С.М. Евразийство и русская эмиграция // Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. М., 1995. С. 731-762; Вершютц Христіан Ф. Євразійство як складова російської ідеї // Сучасність. 1996. № 10. С. 41-49. Obolensky Dmitri. George Vernadsky as a Historian of Ancient and Medieval Russia // Essays in Russian History.

32. Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. С. 423, 425. (Первая публикация: Общеевразийский национализм // Евразийская хроника / Под ред. П.Н. Савицкого. Париж, 1927. Вып. 9. С. 24-31). Дорошенко Д.И. "К украинской проблеме". По поводу статьи кн. Н.С. Трубецкого // Евразийская хроника. Париж, 1928. Вып. 10. С. 41-51.

33. Бицилли П.М. Проблема русско-украинских отношений в свете истории. Прага, 1930. С. 19, 20, 22-24, 38.

34. Федотов Г.П. Судьба и грехи России: избранные статьи по философии русской истории и культуры СП б., 1991. Т.1. С. 180 (Первая публикация статьи "Будет ли существовать Россия?": Вестник РСХД. Париж, 1929. № 1-2. С. 13-21).

35. Замойски Я. Цит. праця. С. 41; Grosfeld Leon. Piisudski i Sawinkow // Studia historyczne: Ksikga Jubileuszowa z okazji 70 rocznicy urodzin Prof. Dra Stanislawa Ar№lda. Warshawa, 1965. S. 108-131.

36. Валь Э.Г. фон. Значение и роль Украины в вопросе освобождения России от большевиков на основании опыта 1918-1920 гг. Таллинн, 1937. С. 41, 43.

37. Федотов Г.П. Цит. праця. СПб., 1991. С. 253-254.

38. Там само. СПб., 1992. Т.2. С. 327.

39. Українські вісті. 13.08.1980. № 33; Континент. 1980. № 24. Ukraina and Russia in Their Historical Encounter // Ed. By P.J. Potichnyj, V. Raeff, J.Pelenski, G. Zekulin. Edmonton, 1992.

40. Самуйлов С.М. О некоторых американских стереотипах в отношении Украины // США: Экономика, политика, идеология. 1997. № 3. С. 84-96; № 4. С. 81-90.

41. Там само. № 3. С. 91, № 4. С. 85.

42. Сучасність. 1992. № 7. С. 165.

43. Замойски Я. Цит. праця. С. 46-47

44. Шпорлюк Роман. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. 1996. № 12. С. 64.