Вільні економічні зони

37

ПЛАН

• ВСТУП
• 1 Сутність вільних економічних зон
• 1.1 Поняття ВЕЗ
• 1.2 Еволюція ВЕЗ
• 1.3 Цілі та підходи, використані в створенні ВЕЗ
• 1.4 Пільги, що використовуються в ВЕЗ
• 2 Види ВЕЗ
• 2.1 Торгові вільні економічні зони
• 2.2 Промислово-виробничі зони
• 2.3 Техніко-впроваджувальні ВЕЗ
• 2.4 Сервісні ВЕЗ
• 2.5 Податкова гавань і центр «офшор»
• 3 Іноземний досвід формування і діяльності ВЕЗ
• 3.1 Модель розвитку ВЕЗ у Латинській Америці
• 3.2 Модель розвитку ВЕЗ у Китаї
• 3.3 Загальні риси, досягнення й особливості розвитку ВЕЗ у світі
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами обумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також призвела до інтенсивного розвитку міжкраїнного поділу праці і відповідно зміцненню взаємозв'язків в області торгівлі, руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації. Можна з упевненістю говорити про те, що міжнародний поділ праці і міжнародні економічні відносини при їхньому раціональному і правильному використанні можуть бути взаємовигідними для всіх учасників. На сьогоднішній день є чимало підтверджень тому, що, незважаючи на відносно успішний ріст світової економіки в цілому, міжнародна торгівля, що базується на міжнародному поділі праці, розвивається більш швидкими темпами.

Однією з важливих ланок у реалізації принципів відкритої економіки є створення вільних економічних зон. Їх функціонування пов'язується з лібералізацією й активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Економіка вільних економічних зон має високий ступінь відкритості зовнішньому світу, а митний, податковий і інвестиційний режим сприятливий для зовнішніх і внутрішніх інвестицій.

Крім залучення іноземного капіталу для активізації економічних процесів усередині країни, створення виробничих вільних економічних зон погоджують із трьома основними задачами: стимулювання промислового експорту й одержання на цій основі валютних коштів; ріст зайнятості; перетворення зон у полігон по випробуванню нових методів господарювання, полюса росту національного господарства.

Важливою причиною утворення вільних економічних зон є те, що часто країна не бажає цілком відкривати свою економіку для припливу іноземного капіталу і тому використовує часткову, локальну відкритість у виді спецзони.

1 Сутність вільних економічних зон

За останні кілька десятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) стало одним з помітних нових явищ у світовій економіці. У світовій практиці вони з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років і одержали широке поширення в багатьох країнах. Досить сказати, що на початку 90-х років за різними оцінками у світі нараховувалося понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, а працює в них більш 3 мільйонів чоловік.

Ні у вітчизняній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона - це територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм політичним центром більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона виявляє собою анклав , де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину національного економічного простору, на якій застосовується визначена система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави. [9]

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було дано в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року. У ній говорилося, що під вільною економічною зоною варто розуміти частину території держави, на якій завезені товари звичайно розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території стосовно права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що воля відособленої частини державного простору є не абсолютною, а відносною. Вільною ця територія є лише в тім значенні, що завезені на неї товари звільняються від мита, податків на імпорт і інших видыв контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавства країни застосовується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через границю, не декларуються як увіз на територію приймаючої країни. Але в теж час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від існуючого економічного правопорядку, а лише полегшують його. У зв'язку з цим вільні економічні зони варто було б іменувати не вільними, а спеціальними економічними зонами.

1.2 Еволюція ВЕЗ

Сьогодні існує велика кількість термінів (не менше 20), якими позначається, по суті, одне й те саме поняття - "вільна економічна зона". В економічній літературі вживаються такі терміни: митна зона; вільна митна зона; вільна митна експортне орієнтована зона; експортна вільна зона; експортне орієнтована вільна зона; експортно-орієнтована зона; зовнішньоторговельна зона; вільна економічна зона; вільна експортно-орієнтована зона; вільна експортна зона; вільна виробнича зона; вільна торговельна зона; вільна зона; промислова експортно-орієнтована зона; інвестиційна зона; зона спільних підприємств; макіладора; пільгова експортна зона; спеціальна економічна зона; безмитна торговельна зона; безмитна зона; зона спільного підприємництва. Це зумовлено тим, що будь-яке організаційне, технологічне чи соціальне нове явище вимагає появи відповідного лінгвістичного і термінологічного визначення. Розмаїтість позначень пов'язана також із тим, що кожна новація в міру свого розвитку і поширення набуває нових рис і невизначених відтінків.

Першою важливою характеристикою цього нового феномена є те, що привілеї і переваги зон замість того, щоб концентруватись на чітко визначеному просторі, були поширені на інші підприємства (місцеві і ті, що належать іноземцям), які діють у будь-яких частинах країни. Передбачалося, що такі привілеї і переваги (наприклад, валютний режим, податкові пільги) так само позитивно вплинуть на експорт і зайнятість по всій країні, як це мало місце в межах створеної зони.

Другим важливим відхиленням від початкового задуму є те, що експортно-орієнтовані зони набули також функцію сприяння імпорту. Класичним прикладом такої еволюції є вільна зона Манаус у Бразилії, яка сьогодні орієнтується переважно на забезпечення внутрішнього ринку. У багатьох випадках такий розвиток вільної зони не тільки не передбачався і не планувався спочатку, а й наштовхувався на протидію як влади зон, так і відповідних країн, оскільки це було абсолютним запереченням необхідності існування експортно-орієнтованих зон. [1]

Тенденцію перетворення зон в імпортне орієнтовані зумовлювали три чинники: технічні труднощі здійснення контролю за контрабандою із зон на решту території країни; спільний тиск із боку місцевих споживачів (які прагнуть отримати доступ до високоякісної продукції, що виробляється в зонах) та іноземних інвесторів (яких приваблює висока ефективність реалізації їхньої продукції на внутрішньому ринку), а також урядова політика заохочення до розвитку внутрішньогосподарських зв'язків як протидії проникненню на внутрішній ринок іноземного капіталу.

Насправді ж, як свідчить досвід Китаю, окремі методи входження у внутрішній ринок можуть бути набагато привабливішими для іноземних інвесторів, ніж одержання класичних переваг при участі в експортно-орієнтованих зонах. Це твердження справедливе насамперед стосовно країн, що мають великий внутрішній ринок (наприклад, Китай, Мексика). Але оскільки інвесторами в зони найчастіше є відносно невеликі підприємства, то для них може становити інтерес і вихід на невеликі внутрішні ринки.

Третім важливим явищем стало закріплення місцевих підприємств у експортне орієнтованих зонах. У деяких країнах (наприклад, в Індії) участь місцевих фірм, хоча б у формі спільних підприємств, досить значна. Зростання ролі місцевого капіталу може бути підтверджене і тим, що нині дві третини підприємств у всіх експортно-орієнтованих зонах, які існують у країнах, що розвиваються, або повністю належать місцевим фірмам, або є спільними підприємствами з участю місцевого капіталу; і лише одна третина - це суто іноземні підприємства.

Така еволюція якоюсь мірою економічно обґрунтована, оскільки місцеві інвестори забезпечують заміну іноземних інвесторів, які вагаються щодо вкладення своїх коштів. Вона також є результатом політичного тиску, позаяк економічні пільги, надані інофірмам у зонах, можуть на практиці розглядатися як політично неприйнятна дискримінація національних підприємств. Надання останнім таких самих переваг могло б забезпечити не меншою, якщо не більшою, мірою розширення експорту та створення нових робочих місць.

Четвертою, новою рисою, характерною, зокрема, для Китаю, є утвердження думки, що зонами повинні ставати великі території, а не малі промислові анклави. Цей підхід добре відображає сам термін "спеціальна економічна зона", що вживається у цій країні. Подібні зони з самого початку задумувалися як великі території (навіть цілі провінції, що охоплюють, як, наприклад, зона острова Хайнань). Деякі невеликі країни прагнуть розширити свої експортні зони до таких меж, щоб уся територія держави стала однією великою зоною (зокрема, Шрі-Ланка та Маврикій).

П'ятою тенденцією, яка ще тільки формується, є перетворення класичних промислових експортно-орієнтованих зон у зони, що спеціалізуються на наданні послуг. В якомусь розумінні це повернення до вихідного поняття зон, які спочатку розглядалися як "вільні зони" або "вільні порти", що обслуговували основні морські лінії. З іншого боку, це відображає зростаюче значення сектора послуг в економіці в цілому і зростання попиту на деякі послуги, котрі забезпечують доступ до інформації (засоби зв'язку, обробки даних, збір і пошук інформації, програмне забезпечення). [1]

Розвиток сервісної орієнтації окремих експортних зон, однак, слід розглядати як реалізацію більш амбіційної концепції, ніж та, що закладалася в поняття "вільний порт" у минулому. Ця концепція передбачає не тільки здійснення суто комерційної діяльності (питома вага якої може бути дуже незначною, за винятком таких зон, які створені в Єгипті та Панамі), а й розвиток банківських, страхових та інформаційних послуг - лише деяких із видів послуг, що надаються індустрією сервісу, котра починає розвиватися в багатьох експортно-орієнтованих зонах світу.

Заснуванням першої сервісно-орієнтованої зони, якщо не враховувати сектор банківських послуг, можна вважати рішення Таїланду, прийняте на початку 1989 р., про створення експортно-орієнтованої зони інформаційних послуг. Ця концепція експортних зон, що має на меті створення сервісних або сервісно-промислових зон, може бути розширена за рахунок включення у сферу діяльності зон туризму й освітніх послуг, а також сільськогосподарського сектора, точніше, окремих форм сільськогосподарського виробництва.

Попри всю цю диференціацію можна простежити певні спільні для всіх (чи багатьох) різновидів зон відхилення від концепції їх створення. Зазначимо такі з них: спонтанне поширення зональних привілеїв і пільг на прилеглі території; поступова (й успішна) переорієнтація ряду зон на внутрішній ринок, що суперечить самій їх ідеї; зони охоплюють дуже велику територію, а не відносно маленький промисловий анклав (приміром, відомі випадки, коли практично цілі держави виявлялися такими зонами); трансформація виробничої зони в зону із сервісною орієнтацією, що, до речі, підкреслює зростаючу роль сектора послуг в економіці.

1.3 Цілі та підходи, використані в створенні ВЕЗ

Історія створення ВЕЗ знає два концептуальних підходи - територіальний і функціональний. Незважаючи на те, що в їхній основі лежить єдиний принцип надання преференційного режиму господарювання, проте, між ними є істотні розходження, що визначають вибір одного з них. Відповідно до першого підходу пільговим режимом користаються підприємства й організації, розташовані на відособленій території. При другому підході преференції застосовуються до визначених видів підприємницької діяльності поза залежністю від місця з розміщення.

Прикладом реалізації першого підходу є вільні економічні зони Китаю, зона «Манаус» (Бразилія), багато експортно-виробничих зон у країнах, що розвиваються. Результатом другого підходу є «крапкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»).

Вибір одного з двох зазначених підходів залежить від конкретних задач, що повинні бути вирішені в результаті організації вільних економічних зон. Так, територіальний підхід у більшій мірі застосовуємо при рішенні проблеми розвитку якогось регіону, а функціональний - при великій перебудові структури економіки в цілому чи її окремих сферах. Функціональний підхід більш гнучкий, тому що він дає можливість створити так називані крапкові зони, представлені окремими підприємствами. У силу цього він більш зручний для інвесторів, у тому числі й іноземних, не обмежуючи їхнім місцем розташування відповідної фірми в країні. Однак у реальному житті переважає територіальний підхід. [4]

Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головною метою створення вільних економічних зон є більш глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску конкурентноздатної продукції на експорт і забезпеченні таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна за якимись причинами не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземних підприємницького чи капіталу удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.

По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу чергу імпортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає більш глибоке включення в МРТ не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок з подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці країни.

По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ - стимулювання економічного розвитку якоїсь чи території конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х рр. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу. [4]

З тією же метою перетворення раніше відсталих регіонів у динамічно розвинуті проходила організація вільних економічних зон у слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промислово розвитих країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземного капіталу.

Нарешті, по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ розглядаються як регіональний метод модернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних принципів функціонування до ринкового. Приміром, у Китаї спеціальні економічні зони носять експериментальний соціальний характер. У цій країні перехід за принципом «усі разом» від адміністративної системи до ринкового визнаний неприйнятним, чреватої потрясіннями для народу й економіки в цілому. Тому тут ефективність ринкової економіки перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує, що ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності, вони більш ефективні, динамічні.

Слід зазначити, що при створенні вільних економічних утворень число цілей повинне бути чітко позначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір системи пільг, наданих суб'єктам господарської діяльності. Множинність цілей веде до невиправданого розподілу пільг на всі сфери економіки від сільського господарства до банківських операцій і на діяльність різних суб'єктів ВЕЗ - від вхідних у СП приватних осіб до філій транснаціональних корпорацій.

1.4 Пільги, що використовуються в ВЕЗ

Загальною характерною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себе митні, фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні з загальним режимом для підприємців, що існують у тій чи іншій країні. Конкретні пільги і стимули мають деякі кількісні відмінності по зонах різних країн; власне кажучи вони, як правило, подібні.

Наявний досвід створення спеціальних економічних зон показує, що кожному їхньому типу відповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. В економічній літературі звичайно виділяють 4 основні групи пільг:

· Зовнішньоторговельні пільги, що передбачають введення спрощеного порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій і чи зниження скасування експортно-імпортних пошлін;

· Фінансові пільги у виді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування землею і виробничими приміщеннями, а також надання різних форм субсидій за рахунок бюджетних засобів і преференційних державних кредитів;

· Фіскальні пільги, що пов'язані з податковим стимулюванням визначених видів підприємницької діяльності; ці пільги можуть торкати податки на прибуток, доход, майно, рівень податкових ставок, питання постійного чи тимчасового звільнення від оподатковування;

· Адміністративні пільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян, процедур реєстрації підприємств, а також надання різних послуг.

Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку чи транспортної інфраструктури, чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпроти, великих), або на рішення інших конкретних задач.

Усі згадані пільги можуть застосовуватися у всіляких комбінаціях. Однак весь їхній набір повинний служити інструментом реалізації порівняльних переваг даної території, а не засобом відшкодування відсутніх тут факторів розвитку. Важливо також мати на увазі, що податкові пільги не є вирішальним стимулом залучення іноземного капіталу. При сучасних масштабах поширення вільних економічних зон більш важливими факторами в цьому відношенні можуть виявитися інвестиційні гарантії, якість інфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання на внутрішньому ринку дешевих кредитів і простота адміністративних процедур. Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як показує світова практика, залишається політична стабільність у країні розміщення ВЕЗ. [11]

Спеціальні економічні зони довели свою ефективність у багатьох країнах світу. Однак у ряді місць вони чи не відбулися довгий час залишалися збитковими. Подібні явища відбувалися по політичних, економічних і організаційних причинах. Загострення політичної ситуації, перехід політичної кризи у військову стадію дестабілізує обстановку в країні і не сприяють припливу і нормальному функціонуванню іноземного капіталу. Навпаки, він іде їх цих країн. Так було в Ліберії, Гватемалі і деяких інших країнах. До економічних обставин можна віднести відсутність достатніх матеріальних умов, необхідних для функціонування вільної зони. Так сталося на Філіппінах, де зону створили в регіоні, у якому не було необхідного числа робітників, і який не мав у своєму розпорядженні розвиту інфраструктуру. Не меншим гальмом у розвитку економічних зон є і всякого роду організаційні безладдя: складні процедури реєстрації іноземного капіталу, відсутність кваліфікованої реклами і деякі інші деструктивні фактори.

2. Види ВЕЗ

По своїй загальній меті спеціальні економічні зони, як правило, подібні, але їхні функції досить різноманітні. У науковій літературі виділяються до 30 різновидів ВЕЗ. Велика розмаїтість спеціальних економічних зон визначена безліч факторів впливу на їхнє виникнення і розвиток. Хоча зони проявилися давно, проте, загальноприйнятої типології цього розповсюдженого економічного феномена дотепер немає.

Однак російськими фахівцями була розроблена зразкова класифікація по ознаці господарської спеціалізації - по профілі діяльності більшості фірм, що хазяюють у зоні.

Однією з форм спеціальних економічних зон є вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ). Це обмежені ділянки території морського порту, чи аеропорту розташовані в безпосередній близькості від них, що виведені за межі національного митного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, упакуванню, маркіруванню й ін. У ВТЗ передбачається також можливість демонстрації товарів у виставочних центрах з метою подальшого їхнього продажу. При цьому товари можуть бути реалізовані тільки оптом. Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупають витрачені засоби.

Відповідно до існуючого законодавством США вільні торгові зони, що діють на території країни, підрозділяються на зони загального призначення і спеціалізовані (субзони). Зони загального призначення займають невеликий простір (трохи кв. км) і національної митної території, що знаходяться за межами. У них здійснюються операції по складуванню і переробці завезених товарів (упакування, сортування, маркірування, доробка і т.п.)

Субзони створюються для окремих великих компаній, діяльність яких виходить за рамки зон загального призначення. У субзонах виробляється експортна чи імпортозаміщуюча продукція. Субзони є результатом використання комбінації режимів зон вільної торгівлі і імпортозаміщуючих виробничих зон. До середини 90-х років у США нараховувалося близько 500 зон вільної торгівлі.

До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціальні магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах. З погляду режиму, вони розглядаються як знаходяться за межами державних кордонів. До зон вільної торгівлі відносяться також і традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом. [9]

Однієї з версій вільних торгових зон є широко розповсюджені в США так називані зони зовнішньої торгівлі (ЗЗТ - Foreign Trade Zones). Вони були створені відповідно до закону 1934 р. для активізації зовнішньої торгівлі США. Це був час глибокої економічної кризи, і за допомогою створення ЗЗТ передбачалося значно знизити рівень безробіття в країні. Компанії, що діють у зонах зовнішньої торгівлі, можуть відстрочувати виплати, знижувати тарифи на минаючі через зону товари і т.д. Ці товари не виступають об'єктами митного контролю, однак у випадку їхнього переміщення з зони на митну територію США підлягають проходженню всіх передбачених митних процедур. Доставка товарів через вільну торгову зону може відбуватися у всіляких напрямках. Наприклад, одні товари імпортуються в зону і потім доставляються в третю країну чи в США, а товари вітчизняного виробництва направляються в зону для їхньої доробки перед остаточним вивозом за рубіж.

Другою формою торгових спеціальних економічних зон є вільні митні зони.

Ці зони, як і вільні торгові зони, відносяться до зон першого покоління. Вони існують з XVII - XVIII ст.

Вільна митна зона - це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємницької діяльності. Відповідно до митних кодексів різних країн іноземні товари розміщаються і використовуються у вільній митній зоні без стягування митних тарифів, податків, а національні товари розміщаються і використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту.

Такі зони часто називають бондовими складами чи вільними митними територіями.

2.2 Промислово-виробничі зони

Згодом багато країн, що розвиваються, особливо ті держави Азії, що пройшли стадію індустріалізації, скориставшись ірландським досвідом з метою якнайшвидшої інтеграції у світову економіку. Замість стратегії розвитку, що не відбулася, на основі імпортозаміщення вони стали застосовувати політику заохочення експортного виробництва. Суть цього курсу полягає в тому, що машини, устаткування, матеріали імпортуються на територію даної країни, звичайно розташовану біля міжнародних портів, без митного контролю. Тут надійшла продукція піддається обробці і потім експортується знов-таки без утручання митної влади приймаючої країни. Поширення практики створення ЕВЗ сприяло швидкому зльоту нових індустріальних країн, що підтвердив існування залежності між значним припливом інвестицій у вільну зону і загальні економічні успіхи країни.

Експортно-виробничі зони сформувалися внаслідок заохочення експортного виробництва на анклавній території деяких країн. Однак, незважаючи на обмежений ареал їхньої дії, вони вплинули на всю національну економіку, що здійснюється декількома шляхами. Насамперед, ЕВЗ впливає на вітчизняні підприємства, розташовані в її митних кордонах. Контактуючи з закордонними інвесторами, керівники вітчизняних фірм підвищують їх технологічний і управлінський рівні до іноземних. Крім того, ЕВЗ забезпечують «ефект навчання» для національних кадрів. Десятки навчених у Експортно-виробничій зоні інженерів, майстрів і робітників, що наміряються працювати на вітчизняному підприємстві поза зоною, здатні невпізнанно змінити його діяльність. Нарешті, Експортно-виробничі зони можуть зіграти вирішальну роль у прискоренні переходу від закритої до відкритої економіки. При цьому процес поступового «відкриття» може проходити більш прискореними темпами, чим при загальній лібералізації зовнішньоекономічної політики країни. Далі, у міру розвитку ЕВЗ заробітна плата робітників та службовців завдяки високій продуктивності праці і понаднормових робіт виявляється значно вище, ніж на аналогічних вітчизняних підприємствах поза зоною. А це забезпечує приймаючій країні велику частину її валютних надходжень.

Таким чином, розвиток експортного виробництва на анклавній території якої-небудь країни забезпечує ріст обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій. Ці досягнення й обумовили той інтерес, що виявили багато країн до організації на своїй території ЕВЗ. [9]

У 1980 році в Сполучених Штатах Америки з'явилася так називана зона підприємства (Enterprise Zones). Це спеціальна територія, на якій функціонуючі підприємства одержують від місцевої чи федеральної влади визначені преференційні права. Суть цих прав полягає в податкових і неподаткових стимулах. Податкові знижки поширюються на виробництво, будівництво і торгівлю. Неподаткові стимули відносяться до сфери керування, до стандартів по навколишньому середовищу і т.д. Терміни дії преференційних прав у зонах більшості штатів складають від 10 до 20 років. Федеральні зони спочатку орієнтуються на двадцятилітній термін, що згодом може бути продовжений. Число зон у деяких штатах лімітується. Наприклад, у штаті Коннектикут можна створити шістьох таких зон, а в штаті Кентуккі - сім.

Багато штатів виявляють активність у створенні нових зон і наданні їм нових стимулів для розвитку. Приймаючи рішення по організації зони підприємства, влади користаються декількома критеріями. Найбільш важливими з них є:

· відсоток безробіття в районі повинний значно перевищувати національний рівень;

· більш 70% жителів району повинні мати прибуток на родину нижче 80% середнього національного рівня.

Концепція зон підприємства постійно міняється. У кінцевому рахунку, подібні утворення є фінансовим тягарем для місцевих, штатовських і федеральної влади, але у виді компенсації внаслідок підприємництва, що активізується, і зростаючої зайнятості в цих зонах влади територій знижують витрати на соціальні програми.

В останнє десятиліття західні економісти виділили ще один вид промислово - виробничих економічних зон - «Макіладорас».

Перші «макіладорас» з'явилися в Мексиці в 1965 році. «Макіла» - старий іспанський термін, що позначав плату мірошнику за помел зерна. Великі американські корпорації одержали право створювати в прикордонній зоні Мексики свої підприємства для використання дешевої робочої сили, куди безмитно завозили своя сировина і напівфабрикати, а відвозили готові чи вироби вузли для остаточної зборки на головних підприємствах у США. У Мексиці залишалася «плата за помел» - заробітна плата, оплата енергії й інших витрат, збільшувалася зайнятість, росла кваліфікація робочої сили. У 1993 році в Мексиці було зареєстровано вже 2142 підприємства - «макіладорас» з числом зайнятих 532 тисячі чоловік (17% усіх зайнятих в обробній промисловості) і доданою вартістю продукції 5,9 млрд. доларів. При цьому, хоча абсолютна більшість «макіладорас» належало корпораціям США (більш 50%), багато підприємств були створені капіталами Мексики (40%), Японії, Німеччини, Іспанії, що працювали на американський ринок. Основна продукція - трудомісткі компоненти, вузли й апарати електротехніки й електроніки (36%), автомобільної промисловості (28%), швейні вироби, взуття, деревообробка. Близько 70% підприємств розміщені в прикордонних ЕВЗ. [9]

Починаючи з 80-х років «макіладорас» поширюються і на інші країни регіону. У 1993 році в Латинській Америці діяло близько 200 Експортно-виробничіх зон - у Мексиці, Гватемалі, Сальвадору, Гондурасу, Коста-Ріці, Домініканській Республіці, Ямайці, Колумбії, Еквадору. Нижче наводяться дані про динамік значення ЕВЗ у товарному експорті деяких країн.

Цікаво відзначити, що в останні роки на англомовних Ямайці, Гренаді, Сент - Люсії корпорації США розвивають зовсім нову галузь експортної переробки - комп'ютерну обробку інформаційних масивів, що приймаються і передаються обробленими назад за допомогою параболічних антен через супутники. У середині 90-х років на Ямайці було задіяно близько 2500 операторів ПК, і ще близько 300 чоловік проходили курс навчання.

2.3 Техніко-впроваджувальні ВЕЗ

В останнє десятиліття широке поширення одержали так називані техніко-впроваджувальні, чи науково-технологічні зони. Цей процес в окремих країнах має помітні національні особливості. У різних країнах вони носять оригінальні назви - технопарки, технополіси, інноваційні центри й інші. Але як би вони не іменувалися, вони завжди, як правило, створюються навколо якогось наукового ядра з особливою інфраструктурою, що забезпечує процес прискорення передачі нової технології в промисловість. Ідея створення цих зон, хоча і під іншою назвою виникла й одержала визначене втілення в Росії. До числа попередників сучасних науково - технологічних зон можна віднести Академмістечко під Новосибірськом, міста науки Дубну й Обнінск у Підмосков'я. Досвід їхнього створення ретельно вивчався, приміром, японськими фахівцями при розробці власної концепції науково-технологічних зон.

Сучасні науково-технологічні парки вперше з'явилися в США ще на початку 70-х рр., але значний ріст їх спостерігався в 80-і року. Наукові парки США - це райони з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, що знаходяться поблизу великих наукових інститутів чи університетів. Особливістю розвитку наукових парків США є те, що спочатку вони виникли спонтанно завдяки сполученню ряду факторів - економічного, соціального, географічного й інших. Так, поруч з містом Санта - Клара, біля університету, виникла науково - технологічна зона Кремнієва Доліна (Силікон Веллі). Це найбільш велика в США науково - технологічна зона, що дає 20% світового виробництва засобів обчислювальної техніки і комп'ютерів. Усього в США нараховується понад 80 технопарків, де трудяться більш 140 тисяч робітників і 45 тисяч учених. Аналогічні технопарки стали створюватися у Франції, Великобританії і Німеччині. (№7, стор.189).

У Японії науково - технічні центри одержали назву технополисів (від грецького techne - майстерність + polis - місто). Під технополісом розуміється місто і прилягаюча до нього територія, де розміщені органічно взаємодіючі підприємства високотехнологічних галузей промисловості, науково - дослідницькі інститути, вузи, що готують для технополісу наукові й інженерні кадри, і житлова забудова із сучасною виробничою і соціальною інфраструктурою.

Програма створення технополісів переслідувала наступні цілі: перерозподіл промисловості з центра на периферію; інтенсифікація наукових розробок за рахунок активізації діяльності місцевих університетів; переорієнтація промисловості на розвиток наукомістких і енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження й ін. Для досягнення цих цілей передбачалися різні міри кредитного і податкового стимулювання. Приміром, підприємствам з високою технологією дозволялося списувати в перший рік функціонування 30% вартості устаткування і 15% вартості будинків і споруд. При цьому держава брала на себе третину витрат по проведенню досліджень розташованими тут науковими лабораторіями і місцевими фірмами. [9]

Основним досягненням американських технопарків і японських технополісів є створення локалізованої наукове - виробничого середовища, що постійно генерує передові технології, висококваліфікованих фахівців і підприємців і систематично одержує підтримку від сучасної мережі науково - дослідницьких, навчальних і комерційних організацій. Однак, незважаючи на очевидні досягнення науково-впроваджувальних зон, їм так і не вдалося досягти деяких ефектів, що очікувалися. Ні в США, ні в Японії так і не відбувся перерозподіл економічного потенціалу країни на користь відстаючих районів, хоча це було ключовою метою національних програм створення технопарків і технополісів. Це означає, що в черговий раз була доведена непередбачуваність результатів здійснення великих економічних проектів.

2.4 Сервісні ВЕЗ

Серед безлічі спеціальних економічних зон з'явилися і такі, у яких розвивається який-небудь один вид діяльності - банківська, аграрна в агрополісах, екологічна в екопарках, туристична й ін. Приміром, зона одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва. Тут йде торгівля алмазами і функціонує алмазна біржа країни.

Такі зони одержали назва сервісних економічних зон. Але найбільш розповсюдженим видом сервісних ВЕЗ є офшорні зони.

Виникнення офшорних операцій викликано реалізацією зменшення податків на доходи від підприємницької діяльності в законодавчому порядку.

Підприємець - резидент зобов'язаний сплатити податки з обороту і з прибутку, отриманих від своєї діяльності усередині країни і за рубежем.

Підприємець, що бере участь у зовнішньоекономічній діяльності, платить податки двічі.

Подвійне оподатковування - це оподаткування прибутку іноземного учасника в спільному підприємстві при її перекладі за кордон і обкладання цього ж прибутку в країні іноземного учасника.

Тому для запобігання подвійного оподатковування і для стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємця багато держав уклали між собою угода (конвенцію, договір) про виключення подвійного оподатковування. (№2, стор.339).

Наприклад, за станом на 1 січня 2001 р. у Республіці Молдова діють угоди (конвенції) про запобігання подвійного оподатковування з поруч країн (Румунія, Болгарія, Чехія, Польща, Німеччина, Японія й ін.)

Крім усунення подвійного оподатковування для стимулювання міжнародного комерційного обороту використовується принцип мінімізації податків на легальній основі, що покладений в основу офшорних зон.

Офшорні операції (англ. off - chore - знаходиться на відстані від берега, поза територією країни) являє собою законодавчу основу міжнародних фінансових і торгових операцій, здійснюваних підприємствами, зареєстрованими на території, що має статус податкової гавані, різновидом якої є центр «офшор». [4]

Офшорні операції по своєму змісті являють собою фінансовий інструмент, що, не порушуючи чинне законодавство, використовується для планування і мінімізації оподатковування і для захисту комерційної таємниці.

Офшорні операції включають:

· Консультаційні послуги по мінімізації оподатковування, вибору офшорної зони й ін.;

· Послуги по створенню і реєстрації офшорних підприємств (компаній), по відкриттю банківських рахунків, із продажу цих підприємств і ін.;

· Послуги по ефективному використанню офшорних компаній у міжнародному комерційному обороті;

· Послуги по керуванню офшорної компанією через довірчий керуючого;

· Спекулятивні операції по керуванню капіталом (валютний дилинг, інвестиції, володіння і розпорядження закордонним майном, операції з нерухомістю, трансферні, трастові операції і т.п.);

· Консалтингові послуги по податковому плануванню.

Податкове планування означає використання різноманітних факторів (географічних, правових, економічних) з метою зниження податкових утрат.

Податкове планування являє собою вибір оптимального сполучення і побудови правових форм відносин і можливих варіантів їхньої інтерпретації в рамках діючого податкового законодавства. Іншими словами, податкове планування є вибір між різними варіантами методів здійснення діяльності і розміщення активів, спрямований на досягнення можливо більш низького рівня виникаючих при цьому податкових зобов'язань.

Процес податкового планування включає 4 стадії:

· Рішення питання про найбільш вигідному з податкової точки зору місця перебування (реєстрації) самої організації, її керівних органів, основних, виробничих і комерційних підрозділів і т.п.;

· Вибір правової організації і її структури з урахуванням характеру і мети її діяльності;

· Правильне і повне використання можливостей податкового законодавства і податкових пільг при визначенні оподатковуваного доходу і численні податкових зобов'язань, а також їхнього взаємного ув'язування з правовими формами оформлення угод;

· Раціональне з податкової точки зору розміщення отриманих прибутків і інших грошових нагромаджень, використання оборотних коштів.

В основі офшорних операцій лежить конфіденційність офшорного підприємництва. У багатьох офшорних юрисдикціях прийняті спеціальні закони, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення конфіденційної інформації для осіб, що мають до неї службової доступ.

Захист комерційної таємниці звичайно зводиться до нерозголошення імені фактичного власника офшорної компанії. Такий захист забезпечується шляхом випуску акцій на пред'явника або на основі використання довірчого керуючого (тобто номінального власника) офшорної компанії.

Довірчий керуючий (номінальний власник, номінальний партнер) - це фактично підставне обличчя, що вводиться до складу власників фірми і займає посаду директора, але за умовами установчого договору і статуту позбавлене практично всіх прав.

Конфіденційність також зв'язана з наявністю банківських рахунків офшорної компанії, інформацію про які банк може видати тільки у випадку судового розгляду (наприклад, при кримінальних справах по торгівлі наркотиками і т.п.).

2.5 Податкова гавань і центр «офшор»

Усі країни світу можна розділити на три великі групи, що розрізняються за рівнем оподатковування і державного контролю за комерційною діяльністю, по розміру витрат на створення дочірніх фірм. У першій групі, у яку входять найбільші промислово розвинуті країни (США, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Італія), податок на прибуток може складати 40-50% чистого прибутку. Діяльність господарських суб'єктів суворо регламентована, діють спеціальні правові норми, що обмежують внутрішньо-фірмові операції і використання закордонних фірм із метою відхилення від податків. Закони цих країн звичайно установлюють великий мінімальний статутний капітал акціонерних товариств: у Німеччині - 100 тис. марок, у Франції - 500 тис. франків. Для товариств з обмеженою відповідальністю цей капітал значно менше.

Країни, що входять у другу і третю групу, розглядаються як зони податкових пільг.

До другої групи відносяться юрисдикції, де при досить високому рівні прибуткового податку застосовується система спеціальних податкових пільг, що стосуються:

· Діяльності компаній визначених типів, у тому числі холдингових, фінансових і торгових;

· Механізму перекладу доходів і репатрування прибутків.

Податки, стягнуті в цих країнах при вивозі і репатруванні дивідендів, банківського відсотка, платежів роялті і деяких інших видів доходу, звичайно знижені. Країни цієї групи відрізняються ліберальними валютними і митними режимами. Дочірні фірми країн другої групи звичайно здійснюють «транзит» капіталів і доходу від них. У число країн з помірною податковою системою входять Нідерланди, Швейцарія (деякі кантони), Ірландія, Люксембург, Австрія, Ліхтенштейн і деякі інші.

До третьої групи відносяться державні утворення й адміністративні території, у яких гранично спрощений порядок реєстрації юридичних осіб і значно знижені (чи відсутні) податки на прибуток, - «податкові гавані».

«Податкова гавань» (податковий притулок, фіскальний оазис) являє собою невелику чи державу територію, що проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових і інших пільг. «Податкова гавань» надає пільги іноземним і місцевим підприємцям (фірмам, компаніям). Іноді пільгове оподатковування поширюється тільки на окремі види одержуваного доходу, наприклад, у Люксембурзі - це пільговий податковий режим для банків; у Швейцарії і Ліхтенштейну - для холдингових посередницьких і торгових компаній; на Багамських островах - повне звільнення від прибуткового податку. [11]

Законодавства держав, що мають «податкові гавані», передбачають для комерційних структур повне звільнення їх від податку (Ірландія, Ліберія) чи обкладання їх невеликим паушальним податком (Ліхтенштейн, Антильські острова, Панама й ін.). У Швейцарії встановлений більш низький розмір податку, що за певних умов може і не стягуватися. (№2, стор.341)

До найважливіших переваг розміщення фірм у «податкових гаванях», що роблять їх привабливими для іноземних інвесторів, відносяться наступні:

Податок на прибуток у «податкових гаванях» відсутній, чи не перевищує 1 - 2%, чи замінений щорічним збором, що у різних країнах знаходиться в межах 150 - 1000 доларів у рік і не залежить від розмірів доходу. Податки на вивіз доходів - дивіденди, банківський відсоток, платежі роялті - відсутні.

У «податкових гаванях» максимально спрощена процедура реєстрації: мінімальний розмір статутного капіталу звичайно не встановлюється; особистості власників фірм не підлягають розголошенню.

У «податкових гаванях» відсутні обмеження на вивіз валюти. Фірми можуть вільно відкривати депозити в будь-якій валюті в будь-яких закордонних банках, здійснювати й одержувати платежі в будь-якій валюті без яких-небудь обмежень.

Процедура керування фірмою також гранично спрощена. Іноді вона умовна - керування в цьому випадку здійснюється секретарською фірмою за дорученням власника. У деяких «податкових гаванях» анонімність власника забезпечується також можливістю випуску акцій на пред'явника.

Більшість країн «податкової гавані» не вважає порушення податкового кодексу і митного законодавства карним злочином. Надання фірмами звіту по веденню чи обліку податкових декларацій тут не потрібно. Єдина форма звітності - щорічний фінансовий звіт.

Різновидом податкової гавані є центр «офшор».

Центри «офшор» - це невеликі держави і території, розташовані в основному на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму і провідну політику залучення іноземних кредитних (стара назва - позичкових) капіталів, і на відміну від податкових гаваней, що надають податкові й інші пільги тільки для фінансово - кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

До найбільш відомих центрів «офшор» відносяться Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гибралтар, Штат Делавер у США й ін. Вести комерційну діяльність на території країни реєстрації офшорной компанії, як правило, заборонено.

Центи «офшор» принципово відрізняються від зон вільної торгівлі. Зони вільної торгівлі надають податкові та інші пільги всім підприємствам, що діють усередині зони, а центри «офшор» - тільки підприємствам (офшорним компаніям), що ведуть діяльність поза їхньою територією.

Центри «офшор» мають визначену спеціалізацію, в основу якої покладені різні типи юрисдикції.

Юрисдикції бувають банківські, трастові (довірчі), страхові. Серед страхових юрисдикцій маються також і такі, котрі більше підходять для внутрішньо-фірмового страхування, і такі, котрі більше підходять для перестрахування.

На ринку одного профілю може конкурувати між собою кілька центрів «офшор». Наприклад, реєстрація офшорних судовласницьких компаній здійснюється в Ліберії, Панамі, на островах Кіпр, Мен і інших місцях.

У центрах «офшор» вимоги до обов'язкових резервів комерційних банків зм'якшені в порівнянні з іншими країнами, а в ряді центрів створення резервів банками взагалі не потрібно. Також відсутня пряма залежність вартості кредитних ресурсів з дисконтними ставками центральних банків країн. [11]

У центрах «офшор» фінансово - кредитні установи (національні й іноземні) здійснюють операції з нерезидентами й в іноземній для даної країни валюті. Внутрішній ринок кредитних (позичкових) капіталів ізолюється від міжнародного (зовнішнього) шляхом відділення рахунків резидентів від рахунків нерезидентів, надаючи останнім податкові пільги, звільняючи їх від валютного контролю і т.п.

Зазначені фінансові центри привабливі для валютних операцій тим, що тут не зачіпаються інтереси посередників в операціях з іноземною валютою.

Центри «офшор» іноді називають офшорними зонами. Країни, що створили такі зони, здобувають цілий ряд соціально-економічних вигод. А саме: вони залучають іноземний капітал, одержують додаткове джерело податкових платежів, зборів і інших внесків, збільшують зайнятість місцевого населення і, насамперед адвокатів, бухгалтерів, секретарів, співробітників банків, засобів зв'язку, страхових компаній і ін.

Негативною стороною створення центрів «офшор» є те, що ці центри можуть служити місцем відмивання “брудних грошей” і проведення різного роду фінансових афер.

3 Іноземний досвід формування і діяльності ВЕЗ

· Зони створювалися з ініціативи центральних, а не місцевої влади виходячи з загальнодержавних інтересів;

· Їхньому створенню передувала підготовка відповідної законодавчої бази, реалізація положень якої на практиці відбувається нерідко через 3-4 року;

· Були чітко визначені різні типи вільних зон: виробничі, експортно-виробничі, чисто торгові, офшорні і т.д. І відповідно до цього передбачалися різні величини податкових, митних і інших пільг;

· Спочатку під зони приділялися обмежені території, що поступово розширювалися, рідко досягаючи великих розмірів (торгова зона «Колона» у Панамі з річним оборотом у 8 млрд. доларів США за 40 із зайвим років існування не досягла навіть площі в 300 га);

· Кількість зон збільшувалося поступово.

Спочатку створювалися торгові зони. Пільги для компаній, що функціонують у них, стосуються насамперед митного обкладання. Товари, завезені на територію зони, не підлягають обкладанню митом і податком на імпорт і звільнені від інших видів контролю над імпортом, що включаються в митне законодавство країни. У зонах, розташованих, як правило, поблизу великих торгових портів, наприклад у Барранкілья в Колумбії, юридичні і фізичні особи, що займаються зовнішньоторговельною діяльністю, мають право безперешкодне ввозити і вивозити товари, перевантажувати і складувати їхній (на термін до одного року без сплати податків), розфасовувати, продавати оптом і вроздріб. Можливість безмитного збереження продукції в чеканні сприятливих змін кон'юнктури на світових чи ринках на внутрішньому ринку країни, де розташована зона, надзвичайно вигідно постачальникам. Постачання з зони на внутрішній ринок обкладаються митом і податком на імпорт, як на аналогічні товари, безпосередньо завезені з-за кордону. Діяльністю на території вільних торгових зон займаються, насамперед, місцеві підприємці. У 1995 році на територіях Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю діє зона вільної торгівлі «Меркосур». Згодом у вільних торгових зонах стали виникати підприємства по обробці ввезених товарів. Тому вільні торгові зони поступово перейшли в ранг вільних виробничих зон.