Українсько-турецькі відносини

На сьогодні склалася справжня історична традиція порозуміння між українським і турецьким народами, що має глибоке коріння й спирається на тривкі геополітичні інтереси обох країн у Чорноморському регіоні.

Окремі сучасні публікації вітчизняних і зарубіжних науковців наштовхують на висновок, що в періоди суверенного існування Української козацької державності (за гетьманування Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика) її стосунки зі Стамбулом цілком вкладалися у концепцію підтримки Османською імперією балансу сил у Східній Європі й наближалися до моделі „стратегічного партнерства проти спільної загрози” - спершу Речі Посполитої, а на початку ХVІІІ ст. - проти Московського царства. [26, 84]

Тож коли на початку 90-х рр. ХХ ст. відбувався інтенсивний процес формування міжнародно-правової бази двосторонніх відносин за принципом їхнього „встановлення” заново, фактично, в науковому сенсі, ми маємо всі підстави стверджувати про „відновлення” партнерських українсько-турецьких взаємин на якісно вищому рівні - рівноправному міждержавному.

Становлення українсько-турецьких відносин „конструктивного партнерства” відбувалося в три етапи. Перший почався з офіційного візиту до Києва 13-14 березня 1991 р. Президента Турецької Республіки Т.Озала (щоправда, в рамках його перебування у колишньому СРСР) й підписання Декларації про принципи та цілі відносин між УРСР та Турецькою Республікою, міжурядових Угоди про торговельне, економічне і науково-технічне співробітництво, Угоди про культурне співробітництво і Протоколу про наміри щодо співробітництва в галузі телекомунікацій. А кульмінаційним пунктом початкового періоду напрацювання договірної бази українсько-турецького партнерства став перший в історії двосторонніх відносин офіційний візит Президента України Л.Кравчука до Турецької Республіки 3-4 травня 1992 р., в ході котрого було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою. [26, 86]

Другий етап поглиблення українсько-турецького партнерства, що тривав від офіційного візиту Президента України Л.Кучми до Туреччини 26-28 листопада 1996 р. й до початку ХХІ ст., позначився практичною реалізацією нової концепції міжнародної політики України, яка випливала з принципів “економізації зовнішньої політики” та надання, в системі принципів захисту національної безпеки України, першочергового пріоритету відстоюванню економічних інтересів по всім азимутам зовнішньополітичної діяльності держави. Водночас активно відбувалося договірно-правове наповнення військової складової двосторонньої співпраці. [26, 88]

Навіть тимчасова пауза 2001-2002 рр. у зустрічах на вищому рівні, зумовлена „касетним” і „кольчужним” скандалами в Україні, не загальмувала процес розширення договірно-правової бази українсько-турецького співробітництва. Третій етап його формалізації позначений підписанням, передусім, Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва (2 квітня 2001 р., за участю Болгарії, Грузії, Румунії, Росії, Туреччини й України) і Спільного плану дій між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва (Київ, 2 квітня 2004 р.).

Як офіційний кандидат на вступ до ЄС, Туреччина зобов'язалася сприяти євроінтеграційній стратегії України, розглядаючи „Нову політику Сусідства” Євросоюзу і План дій Україна -- ЄС в якості „інструменту бажаного покращення у відносинах між Україною та ЄС”.

Київ і Анкара погодилися обмінюватися відповідним досвідом стосовно ЄС за допомогою новоствореного механізму двосторонніх консультацій між міністерствами закордонних справ. Рівночасно Україна й Туреччина висловили готовність до посилення двостороннього діалогу в рамках діяльності НАТО, включаючи Партнерство заради миру та заходи щодо забезпечення безпеки і стабільності у конфліктних регіонах.

Анкара також продовжуватиме підтримувати прагнення й зусилля України щодо досягнення повноправного членства в НАТО й надаватиме належну допомогу для виконання Києвом зобов'язань з цією метою.

Отже, чинна договірно-правова база міждержавних відносин України з Турецькою Республікою, що на 1 січня 2005 р. налічувала 60 угод (за цим кількісним показником на сайті Верховної Ради України Туреччина увійшла в першу десятку з-посеред 193-х держав, самоврядних територій і міжнародних організацій), цілком відповідає рівневі конструктивного партнерства. Якщо ж взяти до уваги такі головні критерії й параметри стратегічного партнерства як наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами, однакове розуміння сторонами змісту партнерських відносин, наявність попередньої (історичної) практики координації дій на міжнародній арені, поступальність відносин співпраці, наявність чітких механізмів реалізації й координації стратегічних інтересів у рамках партнерства та їхнє закріплення в окремих міждержавних документах, то сучасні українсько-турецькі відносини мають стійку тенденцію до переростання в найближчій перспективі у стратегічно-партнерські. [26, 91]

Концептуальний підхід турецького керівництва до вибудови лінії поведінки в Чорноморському регіоні полягав у тому, що політика балансування між Росією й Україною може бути відхилена в бік Києва, якщо й українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Україна переконливо продемонструвала своє прагнення підтримувати мир і безпеку не лише в державі, а й у всьому регіоні, засвідчила більшу, ніж Росія, прогнозованість своєї зовнішньої політики, що в цілому відповідає національним інтересам Турецької Республіки.

„Чорноморська орієнтація” України залишиться актуальною й у перспективі, жодним чином не вступаючи в суперечність з євроінтеграційним та євроатлантичним курсом нашої держави. Разом із Туреччиною Україна зможе гарантувати безпеку в Чорноморському регіоні, стабілізуючим чином впливаючи на весь Близький Схід, для чого обидві держави обов'язково мають брати діяльну участь у створенні загальноєвропейської системи колективної безпеки. Орієнтація на вісь „Північ - Південь” (Балтика - Середземномор'я) здатна допомогти Україні не лише у позитивному розв'язанні питання диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, а й, за виваженого підходу, урегулювати проблему конкуренції нафтопроводів.

1.3 Українсько-турецькі відносини (1990 - 2008 роки)

Протягом останніх років між нашими країнами підтримується постійний діалог на найвищому рівні. З моменту набуття незалежності нашою державою Президенти України шість разів відвідували Анкару з офіційними візитами (в травні 1992 року (Л.Кравчук), листопаді 1996 та листопаді 2000 року (Л.Кучма), червні 2005 року (В.Ющенко)). Президенти Туреччини чотири рази здійснювали офіційні подорожі до Києва (березень 1991 року - Тургут Озал; травень-червень 1996, а також травень 1998 років - Сулейман Демірель; листопад 2000 та червень 2003 років - Ахмет Сезер). Постійний контакт підтримується також на рівні прем'єр-міністрів, міністрів закордонних справ, міністрів оборони, спікерів Парламентів, а також експертів двох держав незалежно від змін влади, що неодноразово відбувалася в наших країнах. [27, 51]

Серед заходів початкового періоду міждержавних відносин особливо привертає до себе увагу урочисте святкування 70-річчя Договору про дружбу та братство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 року. Слід зазначити, що дві країни досить швидко побудували правовий базис для реалізації двостороннього співробітництва в майже усіх сферах. Вже через три місяці після встановлення дипломатичних відносин, 4 травня 1992 року, було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою терміном на 10 років з подальшим автоматичним подовженням кожні п'ять років. Цей договір набув сили 1 червня 1994 року. Того ж дня, 4 травня 1992 року, було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про торговельно-економічне співробітництво. Перелік двосторонніх Угод не обмежується співробітництвом в таких галузях, як енергетика, комунікації, сільське господарство, інвестиції, туризм, морське співробітництво та розподіл економічних зон у Чорному морі, а також дипломатичними та консульськими питаннями. З двосторонніх заяв слід окремо виділити Спільне Комюніке від 28 листопада 1998 року, в якому президенти України і Турецької Республіки Леонід Кучма та Сулейман Демірель засудили ті політичні сили в Росії, які на той час висували претензії щодо статусу міста Севастополь. В Спільному українсько-турецькому комюніке від 13 лютого 1998 року висловлювалось задоволення станом двосторонніх відносин. [23, 4-6]

Країни співпрацюють не тільки на двосторонньому рівні, а й в межах міжнародних установ, таких як Організація Об'єднаних Націй, Рада Європи, ОБСЄ, та організацій регіонального співробітництва (ОЧЕС, BLACKSEAFOR). Співробітництво в воєнній галузі підтримується як на двосторонньому рівні, так і в рамках Комісії Україна-НАТО та програми Партнерство заради миру. Угоду про військово-технічне співробітництво між двома країнами було підписано в 1994 році. Продовжується інтенсивна співпраця між Національною академією МВС України та Поліцейською академією Туреччини. Розвиток співробітництва в галузі безпеки об'єктивно необхідний у зв'язку з наростанням неврегульованої міграції з азійських країн через Україну, організованої злочинності та наркобізнесу. Що стосується спільної боротьби проти міжнородного тероризму, між міністерствами внутрішніх справ двох країн було досягнуто домовленості щодо налагодження співробітництва та обміну досвідом у цій галузі. [23, 7]

Саме тема відносин Україна-НАТО стала порядком денним зустрічей, що відбулись під час Стамбульського саміту НАТО в 2004 році. Як підкреслив міністр закордонних справ Туреччини Абдулла Гюль: „Україна зі своїм географічним розташуванням, історичним, культурним багатством, великим потенціалом для розвитку є особливим партнером для Туреччини та НАТО. В рамках досягнень України на сьогодні ми віримо, що Україну найближчим часом очікують великі успіхи й протягом найкоротшого терміну вона досягне своєї мети - повної інтеграції в євроатлантичні структури. Туреччина всіляко співпрацюватиме з Україною і допомагатиме їй в цьому процесі” [1]. Слід також зазначити, що обидві країни прагнуть стати членами Європейського Союзу. Зокрема переговори про вступ до цієї організації Туреччини було офіційно розпочато в жовтні 2005 року.

Під час візиту до України прем'єр-міністра Ердогана в квітні 2004 року між урядами двох держав було підписано „Спільний план дій про посилене співробітництво”, який наголошує на співпраці в сферах посилення миру, безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні, спільній боротьбі проти тероризму та організованої злочинності, посиленні економічного виміру двосторонніх відносин, покращенні транзитного потенціалу обох країн, Європейської та євроатлантичної інтеграції, науки та технології, розвитку гуманітарних справ, екології та морських питань [1].

Що стосується співробітництва між двома країнами в економічній сфері, сьогодні Туреччина посідає четверте місце серед усіх торговельних партнерів України, поступаючись за цим показником лише Росії, Німеччині та Туркменістану. Саме з Турецькою Республікою наша держава зберігає найбільше серед усіх іноземних партнерів позитивне сальдо у двосторонній торгівлі. Україна ж знаходиться на 16-му місці серед основних торговельних партнерів Туреччини. У товарній структурі українського експорту переважають металопродукція та продукція чорної металургії, хімічні вироби, пластмаса, каучук, мінеральні продукти, деревина [7, 5]. Як бачимо, слід розширювати частку високотехнологічної продукції в структурі експорту нашої держави. Також привертає до себе увагу діяльність двосторонньої Міжурядової комісії з торговельно-економічного співробітництва, третє засідання якої відбулося 29-31 січня 2002 року в Анкарі, четверте - 25-26 лютого 2004 року в Києві. Станом на кінець 2003 року в Україну надійшло 46,02 млн. доларів США прямих турецькіх інвестицій, більшість з яких переважно до підприємств хімічної промисловості. [8, 47]

Під час свого візиту до Турецької Республіки 6-8 червня 2005 року, Президент Віктор Ющенко говорив про необхідність збільшення взаємного товарообігу та пропонував збільшити втричі нинішні три мільярди доларів на рік: „Це відповідає стратегічним інтересам України. Було б логічним поставити завдання до 2010 року збільшити товарообіг до 10 мільярдів. Необхідно створити групу високого рівня і план дій на п'ять років” [1].

На переговорах в Анкарі турецька сторона запропонувала Україні план запровадження двостороннього режиму вільної торгівлі. Нажаль, для реалізації цього проекту слід зачекати, поки наша держава стане членом Світової Організації Торгівлі. Як відомо, Туреччина входить до СОТ, і ми сподіваємось на подальшу підтримку нашим чорноморським партнером курсу України на повноправне членство в цій авторитетній організації.

Ще однією важливою галузю співробітництва стала енергетика. Обидві країни прагнуть диверсіфікувати можливості отримання нафти та природного газу, насамперед з регіону Близького Сходу та країн Каспійського басейну. В червні 2005 року в Анкарі, українська сторона висловила зацікавленість у спільному використанні нафтопроводу Джейхан-Самсун. Як підкреслив міністр палива та енергетики Іван Плачков: „Згідно з домовленістю президентів буде створено робочу групу, котра має розробити техніко-економічне обгрунтування маршруту Джейхан-Супса та можливості його використання з подальшою поставкою нафти до Одеси, а також використання нафтопроводу Одеса-Броди в прямому напрямі” [1]. Слід зазначити, що близько 80% російського природного газу потрапляє до Туреччини через територію України.

Особливо актуальним сьогодні є розвиток співробітництва в сфері охорони навколишнього середовища. Обидві країни беруть активну участь в діяльності Комісії із захисту Чорного моря від забруднення. Зокрема українськими вченими було розроблено технологію, що дозволяє збирати сірководень, що призводить до загибелі фауни в Чорному морі.

Дедалі більше інтенсіфікується діалог між обастями та провінціями України і Турецької Республіки. На завершальному етапі знаходиться проект налагодження співробітництва між АР Крим та провінцією Анталья. Між двома сторонами було досягнуто домовленості про відкриття в столиці Туреччини так званого парку Києва.

Взагалі, слід відзначити, що з моменту отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало істотних суперечок. Лише випадкові інциденти в українських територіальних водах, пов'язані з правовим врегулюванням рибальства в цих місцях, час від часу створювали деяку напруженість. Питанням, успадкованим ще від Радянського Союзу, є повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину. Туреччина надає значну підтримку в питанні влаштування кримських татар - „народу, який за цивілізаційним та історичним статусом приречений виконувати функції мосту між Україною і Туреччиною” [1]. За словами міністра закордонних справ Абдулли Гюля: „Крим - це найближча до Туреччини частина України. Туреччина сприймає кримських татар як вірних громадян України та спільноту, що забезпечить свій внесок у дружбу між двома країнами. З метою посилення стабільності України та регіону Туреччина нині стала країною-донором, що допомагає Криму. Сума допомоги, яку ми надали на сьогодні в рамках цього, сягнула 4 мільйонів доларів” [1].

Українським центром соціологічних досліджень „Взаємодія” і Атлантичною Радою України в Херсонській області України було проведене соціологічне опитування, яке дає розуміння сприйняття Туреччини і турків населенням південної частини України. Згідно з ним, майже 66% респондентів підтримують подальший розвиток співробітництва і партнерських стосунків з Туреччиною, приблизно 77% очікують зростання економічного розвитку між нашими двома країнами [1]. За словами українського дослідника Рустема Жангожи, Туреччина спроможна відігравати в Центральній Азії й на Кавказі ту ж роль для нашої держави, що і Польща в Європі [1].

Геополітично Україна і Турецька Республіка знаходяться на перехресті цивілізаційних струмів та комунікацій між Сходом і Заходом. Будучи двома сторонами транспортно-комунікаційного коридору, що зв'язує між собою Європу й Азію в єдину магістральну систему субконтиненту, вони зацікавлені одна в одній. Що важливо, наші дві країни мають плідні двосторонні відносини, що базуються на засадах рівноправ'я та вирізняються своєю гнучкістю. Отже, можна із впевненістю стверджувати, що Туреччина є найважливішим партнером для нашої держави на південному напрямі. Національним інтересам України і Турецької Республіки в Чорномор'ї відповідає його перетворення в зону миру, безпеки і співробітництва та вирішення проблем, які можливо вирішити лише за допомогою спільних зусиль.

1.4 Роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини. Ставлення Туреччини до проекту Спільноти демократичного вибору

В цілому, потрібно констатувати велику увагу, яку приділяють турецькі дослідники та політична еліта Україні та її місцю в зовнішньополітичних пріоритетах країни. Туреччина розглядає свої взаємини з Україною з точки зору більш широкої структури безпеки, яка пов'язана із збереженням балансу сил у Східній Європі та Чорноморському регіоні.

Анкара часто підкреслює, що, завдяки спільним прагненням, а також географічній близькості та багатьох сторінок спільної історії, Туреччина і Україна повинні об'єднати зусилля у формуванні безпеки та економічної динаміки у великому регіоні від Європи до Середньої Азії.

На думку турецьких дослідників, демократична, стабільна, орієнтована на Захід Україна є для Туреччини союзником проти експансіоністських устремлінь Росії та в справі забезпечення стабільності в Чорноморському регіоні і на Кавказі. [8, 54]

Позитивним є те, що і Туреччина, і Україна заради стратегічних інтересів демонструють вміння не загострювати окремі проблеми, такі як конкуренцію України і Туреччини в діяльності енергетичних коридорів і випадки з затриманням турецьких рибалок прикордонними військами України.

Створення СДВ розглядається турецькими аналітиками як таке, що має чітке антиросійське та прозахідне спрямування. Це начебто є випадом проти СНД з сторони її західно орієнтованих членів. Здається, що головним лейтмотивом створення цієї організації турецькі аналітики вважають бажання країн-членів вийти зі сфери впливу Росії, якщо не протистояти їй, так хоча б зрівноважувати її вплив". Україна та Туреччина знаходяться на межі європейської та азіатської культур і володіють потенціалом, який може дозволити їм стати мостом співробітництва між Чорним, Балтійським та Середземним морями. Турецька сторона підтримує Україну у її прагненнях стати частиною євроатлантичної системи безпеки, а також архітектури безпеки Чорноморського регіону, як і її відносини з міжнародними організаціями. Завдяки спільним прагненням Туреччина і Україна повинні об'єднати зусилля у формуванні безпеки та економічної динаміки у великому регіоні від Європи до Середньої Азії, підкреслює Анкара. [8, 58]

Тобто Туреччина розглядає свої взаємини з Україною з точки зору більш широкої структури безпеки, яка пов'язана із збереженням балансу сил у Східній Європі та Чорноморському регіоні. Саме тому, що Україна займає центральне положення в цій структурі, її безпека так само важлива для турків, як і для народу України.

Важливою точкою дотику між Україною та Туреччиною є їх європейське зовнішньополітичне спрямування. Приємно, що Туреччина підтримує прагнення України вступити до ЄС, надає всіляку підтримку в цьому процесі.

2. Військова співпраця України з Туреччиною та участь двох держав у міжнародних організаціях -- як обєднавчий фактор