Історія та сучасний стан індо-пакистанського конфлікту

2

Реферат з курсу «Міжнародні відносини»

Довгий час Британська імперія керувала своїми колоніями за принципом “розділяй і володій”. Розподіли, спровоковані нею, стали глибокими провалами, які і зараз є джерелом конфліктів і суперечностей. Одна із британських колоній - Індія завжди являла собою складне утворення зі змішаним населенням. Найбільш проблемним був розподіл за релігійною ознакою - країна складалася з двох величезних громад - індуської та мусульманської, між якими існувала вікова ворожнеча. Можна було побудувати країну на принципах віротерпимості. Саме до цього прагнув Ганді, який був проти розподілу країни. Але Великобританія вирішила інакше. Британську Індію вирішено було розділити на частини - на Індію з переважаючим індуським населенням і на Пакистан і Бангладеш, де більшість складають мусульмани. 3 червня 1947 р. був оголошений так званий “план Маутбеттена”, який британський парламент затвердив у якості закону про незалежність Індії. Цю дату і можна розглядати як дату початку пакистано-індійського конфлікту.

Кашмірська проблема - територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов`язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами - до Індії (“план Маунтбеттена”). Водночас при визначенні майбутнього формально незалежних від Британії князівств прерогатива надавалася волевиявленню правителів, що могли самостійно прийняти рішення про приєднання до одного з домініонів або збереження незалежності. На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа, сер Харі Сингх (Harі Singh), був індуїстом.

Початок конфлікту з приводу Кашміру пов`язаний зі спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Північно-Західної Прикордонної провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. На захопленій пуштунами території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, партії, що виступала за приєднання Кашміру до Пакистану, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру” (“Вільний Кашмір”, 24.Х.1947). В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня - прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено перекидання в Срінагар індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав військову допомогу Азад Кашміру (офіційно урядові війська Пакистану брали участь у війні в Кашмірі з травня 1948). Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949).

З ініціативи колишнього віце-короля Індії, лорда Маунтбеттена, у січні 1948 року питання Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН. 20.І.1948 РБ прийняла резолюцію, згідно з якою було створено Комісію з Індії та Пакистану (United Nations Commission for India and Pakistan (UNCIP), що мала розглянути обставини спору і виступити в якості посередника між сторонами, Індія зобов`язувалася скоротити до мінімуму свою військову присутність в Кашмірі, після чого передбачалося проведення плебісциту, за результатами якого мала вирішуватися приналежність Джамму і Кашміру. Такі положення додатково було підтверджено резолюцією РБ ООН від 13.VIII.1948. Протягом 1948 року Комісія ООН здійснила три поїздки до регіону з метою надання посередницьких послуг, проте у зв`язку з жорсткою позицією Індії, що наполягала на законності факту приєднання Кашміру і відмовлялася від виконання положень резолюції, що стосувалися виведення військ та плебісциту, діяльність Комісії виявилася малоефективною. Зрештою під тиском міжнародного співтовариства в особі ООН Індія та Пакистан погодилися на перемир`я (вступило в силу 1.І.1949).

Під наглядом спостерігачів ООН було встановлено лінію припинення вогню, уточнену Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27.VII.1949. Ця угода закріпила позиції армій сторін і тим самим розподілила територію Кашміру на дві частини - індійську та пакистанську. Під контроль Пакистану перейшла південно-західна частина Кашмірської долини (2/5 території), на території якої існував формально незалежний Азад Кашмір, а також північні залежні території Кашміру (колишні Гілгітське агентство, Балтистан, Хунза, Нагар), що під час війни оголосили про приєднання до Пакистану. У 1963 році Пакистан передав КНР частину контрольованого ним Кашміру. Індія зберігала контроль над більшою частиною Кашмірської долини, Джамму, Ладакхом. 1952 року, після зречення магараджею влади, індійська частина Джамму і Кашміру була проголошена штатом із широкою автономією, 1957 року прийнято Конституцію (26.І.), що забезпечувала широку автономію Кашміру у складі Індії (надалі особливий статус, передбачений Ст.370 Конституції Індії, було поступово скасовано).

Пакистан однак претендував на весь Кашмір, мотивуючи своє бажання політичними симпатіями мусульманської кашмірської більшості. Ісламабад вимагав надати народу Кашміру право самому вирішити свою долю на плебісциті. Індія, яка заздалегідь передбачала результати референдуму, категорично виступала проти нього, а також проти будь-якого міжнародного посередництва у рішенні кашмірського конфлікту.

Через два роки після підписання угоди про підписання угоди про припинення вогню, 15 липня 1951р., прем'єр-міністр Пакистану Лікат Алі Хан заявив, що великі з'єднання індійських військ вздовж кордону у провінціях Східний Пенджаб і Кашмір. Обмін телеграмами між Лікатом і Неру закінчився потоком взаємних звинувачень. Пакистан також стягнув свої війська до кордону, і тепер достатньо було найменшого інциденту, щоб між країнами знову виникла війна. Але загроза зникла так само, як і виникла. Закінчилось літо, і погодні умови не дозволили вести бойові дії. Крім того 16 жовтня прем'єр Алі Хан був убитий терористом під час мітингу у Равалпінді. У серпні того ж року, коли над країною ще існувала небезпека війни, уряд Пакистану звернувся до США з проханням про військову допомогу. Це стало поворотним моментом у зовнішній політиці Кашміру.

Пакистан протягом 1950-1960-их років неодноразово висловлював протести щодо дій Індії в Кашмірі, апелюючи до положень резолюцій Ради Безпеки ООН і вимагаючи проведення плебісциту (у 1949-1964 роках питання Кашміру піднімалося в ООН 110 разів). Індія розглядала такі дії як втручання до її внутрішніх справ, відмовлялася від проведення плебісциту, побоюючись несприятливих для себе результатів і стверджуючи, що у зв`язку з окупацією Пакистаном частини Кашміру резолюції ООН 1948-1949 років де-факто втратили силу. Врегулюванню конфлікту перешкоджала також динаміка холодної війни, в якій Індія зайняла нейтральну позицію, водночас підтримуючи тісні зв`язки з СРСР, у той час, як Пакистан проводив прозахідну політику. Стратегічне розташування Кашміру на стику радянської Центральної Азії, Афганістану, китайських Тибету та Сінцзяну стало причиною пильної уваги наддержав до Кашмірської проблеми, що додатково ускладнювало її вирішення (так, представник СРСР в Раді Безпеки у 1952-1964 постійно накладав вето на резолюції з Кашмірського питання, що передбачали міжнародне втручання або проведення плебісциту). Невдалими виявилися спроба посередництва американського президента Г.Трумена, план Даллеса, що передбачав розподіл частини території між двома державами і створення на решті незалежного Кашміру, план Діксона, що передбачав проведення плебісциту лише у Кашмірській долині.

Качський ран став новим приводом для розв'язання конфлікту. Практично безплідна ділянка землі ще з минулого століття була об'єктом протиборства між британською провінцією Синг та князівством Кач. У 1947р. провінція Свінг відійшла до пакістану, а Кач увійшов до складу Індії. Однак північний участок пустелі, площею у 35000 квадратних миль, по якому пройшов кордон між двома державами так і залишився недемаркованим. Ще у 1955р. індійські війська 4 рази нападали на гарнізон пакистанських прикордонників, розташований у пустелі. Через 5 років сторони вперше сіли за стіл переговорів, але поділити Качський ран так і не змогли. З січня 1965р. Індія стала повідомляти, що пакистанські патрулі у індійську частину пустелі. Пакистан, в свою чергу, звинувачував Делі у організації провокацій на кордоні. 9 квітня 1965р. індійські прикордонники напали на пакистанську заставу. У той же день частини армії Пакистану провели контратаку. 26 квітня армія Індії була приведена у повну бойову готовність і стягнута до кордону у напрямку пакистанського міста Лахор. Назустріч їй висунулися частини армії Пакистану. При посередництві Великобританії кровопролиття вдалося запобігти, і 30 червня була підписана індо-пакистанська угода про припинення вогню. Через 4 роки, 4 липня 1969р., в Ісламабаді сторони підписали договір про демаркацію кордону у Качському рані. 350 квадратних миль території відійшли до Пакистану, решту отримала Індія. Всі ці події стали лише передумовою для розгортання справжньої війни.

У 1963р. офіційний Делі оголосив Північний Кашмір територією Індії. Це викликало хвилю непогодження у мусульман і спровокувало міжетнічні суточки. На початку січня 1964р. тільки за декілька днів 200 тис. біженців-мусульман перебралися із Західної Бенгалії до Східного Пакістану. Не менша кількість індусів втікали у зворотному напрямі. Протягом першої половини наступного року Індія регулярно засилала на територію Азад Кашміра групи боєвиків, які систематично тероризували мирне населення. У відповідь на цей підрозділ армії Пакистану проникали до південного Кашміру і робили те саме. Делі звинуватив Карачі у тому, що на території Індії діє спеціальний підрозділ пакистанської армії під кодовою назвою “Гібралтар”. Але Пакистан стверджував, що у південному Кашмірі є лише ветерани війни 1947-1949р.р., що прийшли на допомогу своїм браттям по вірі.

17 травня батальйон індійської армії перетнув лінію припинення вогню у Кашмірі і з боєм захопив декілька пакістанських застав. Метою цієї операції було забезпечення безпеки шосе Срінагар-Лех, яке проходило біля самого кордону Азад Кашміру. Це було перше відкрите порушення угод 1949р. щодо Кашміру. Правда під впливом США та ООН 30 червня Індія була вимушена вивести свої війська з Кашміру. Але вже 5 серпня частини армії Азад Кашмір під командуванням пакистанських радників перетнули лінію припинення вогню і, об'єднавшись з партизанами, почали операції проти індійських військ. Одночасно радіостанція “Голос Кашміру”, що діяла у Пакистані, закликала жителів Південного Кашміру до боротьби з індійським імперіалізмом і проголосила про створення Національного уряду народу Джаму і Кашміру. Через 10 днів великі сили індійської армії, розбив супротивника, знову перетнули розподільчу лінію і стали просуватися у бік столиці Азад Кашміру Музаффарабад, зупинившись біля висот Пунча. 23 серпня вони обстріляли село Аван Шаріх, що було розташоване на пакистанській території, вбивши 20 чол. і поранив більше 30. Це був виклик у відповідь, який Пакистан відразу ж прийняв. 1 вересня пакистанські частини війшли до південного Кашміру і захопили декілька стратегічно важливих пунктів недалеко від розподільчої лінії. Через 2 дні вони взяли під контрольшосе, що з'єднувало Пунч з Срінагаром, фактично перерізав комунікації індійських військ у Азад Кашмірі. Але 6 вересня індійське командування без проголошення війни увійшло на територію Західного Пакістану. Війська трьома колонами стали просуватися у напрямку міста Лахор. Через декілька днів армія Індії вирушила у другий великий наступ на цей раз на місто Сіал-кот. Невідомо, чим би все це закінчилося, якби не надзвичайно сильний дипломатичний пресинг, що змусив Делі припинити війну.

Навіть Радянський Союз, що традиційно підтримував Індію, був невдоволений цією військовою авантюрою. За проханням О. Косигіна президент Насер особисто прилетів до Делі і критикував індійський уряд за порушення угоди про припинення вогню. Керівник Ген. Штабу генерал Чаудхурі намагався пояснити, що рейд на територію Пакистану був проведений для того , щоб перекрити шляхи, якими до Азад Кашміру потрапляла зброя. Але його аргументи нікого не переконали. Ступінь невдоволення Радянського Союзу був таким високим, що ще 20 серпня СРСР надав Пакистану цільовий кредит на закупку обладнання для аеродромів у розмірі 15 млн. рупій.

Радянський уряд був зацікавлений у швидкому завершенні війни. У Москві побоювалися, що Китай, який у 1962р. сам воював з Індією через Кашмір, може вступити у війну на боці Пакистану. Якщо б таке сталося, США відразу ж виступили на боці Індії. Тоді вплив РС у регіоні був би серйозно підірваний.

17 вересня Косигін запросив обидві сторони зустрітися у Ташкенті і вирішити конфлікт мирним шляхом. 4 січня 1969р. у столиці Узбекистану розпочалися індо-пакистанські переговори. Після довгих спорів 10 січня було вирішено розвести війська по різні боки лінії припинення вогню 1949р. і відновити статус-кво. Однак сторони, переповнені ненавистю один до одного, були готові боротися і далі. Індійські генерали заявляли, що, якщо б у них був ще тиждень, вони вже були б у Ісламабаді. А їх пакистанські колеги стверджували, що, якщо б вони мали ще тиждень, то блокували б індусів у Південному Кашмірі і здійснили б танковий напад на Делі.

Третя індійсько-пакистанська також безпосередньо зачепила питання Кашміру у відносинах двох країн: після втручання Індії до бойових дій у Східній Бенгалії і обстрілу позиції індійських військ у Кашмірі (3.ХІ.1971) індійська армія перетнула лінію припинення вогню і захопила частину території Азад Кашміру, яку утримувала до укладення перемир`я сторін (17.ХІ.1971). В ході зустрічі прем`єр-міністра Індії Індіри Ганді (Indira Gandhi) та президента Пакистану Зульфікара Алі Брутто (Zulfikar Ali Bhutto) в Сімлі (28.VI.-2.VII.1972) було підписано Сімлську угоду, яка передбачала перетворення лінії припинення вогню в Кашмірі станом на 17.ХІ. на “лінію контролю”, за якою де-факто закріплювався статус кордону (Індія збільшувала контрольовану нею територію в Кашмірі на 750 кв.км). Сторони відмовлялися від спроб змінити лінію контролю “в односторонньому порядку, незалежно від відмінностей у поглядах на проблему ”.

Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану. Індія послідовно відстоювала позицію, згідно з якою проблему було врегульовано Сімлською угодою, пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. Ситуація кардинально змінилася після початку наприкінці 1989 року масових антиіндійських виступів у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996) та розміщено значне угруповання індійських військ (за різними даними від 600 тис. до 1 млн. чол.), що розпочало боротьбу з пропакистанськими та сепаратистськими угрупованнями, що ведуть партизанську війну (“Хізб-ул-Муджахеддин”, “Лашкар-і-Тойба”, Фронт визволення Джамму і Кашміру). З 1989 по 1999 рік за офіційною статистикою осіб з обох сторін конфлікту загинуло близько 60 тис. чоловік, поширеною є практика терористичних дій. У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв`язку з діями сил, що не прийняли умов перемир`я, мирні ініціативи було зірвано. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13.ХІІ.2001 року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагається вирішити проблему силовими методами.

Список використаної літератури

1. Бовин А. Ведущие тенденции развития международных отношений // Международная жизнь. - 2004. - № 4-5. - С. 172-182.

2. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. - Л., 1995.

3. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. - К., 1999.

4. Косолапов Н. Внешняя политика и внешнеполитический процес субъектов международных отношений // Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 3. - С. 65-67.