Вступ

На початку 90-х років Україна вступила на шлях створення ринкової економіки. Важливою сферою цих перетворень є підвищення ролі зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) країни, її підприємств і організацій, розширення та поглиблення міжнародних економічних зв'язків, оскільки взято курс на інтеграцію у світову економіку-систему глобального капіталізму. Фінансовий механізм, який складається у сфері ЗЕД, виступає засобом реалізації фінансової політики в області міждержавних стосунків України.

Фінанси ЗЕД мають свою специфіку, що виявляються у ресурсах, які формуються не тільки в українській національній валюті, але і в іноземній ВКВ. Об'єктом фінансів ЗЕД підприємств є економічні відносини, що виникають в процесі формування і використання прибутку і фондів в національній та ВКВ. Суб'єктом виступає закордонний партнер в особі іноземної держави, міжнародної організації, юридичної або фізичної особи.

Для фінансування своїх зовнішньоторгових операцій експортери та імпортери звертаються до різних форм та джерел. Без фінансування сама зовнішньоекономічна діяльність неможлива. Саме тому дана тема курсової роботи є актуальною і потребує вивчення. Форми ж такого фінансування є об'єктом дослідження даної роботи.

В першій частині роботи розглянуто правову базу здійснення ЗЕД та фінансовий механізм. Друга частина присвячена розгляду та аналізу різноманітних джерел фінансування.

В роботі використана література вітчизняних та зарубіжних вчених, періодика та законодавчі документи.

1. Теоретичні основи фінансового механізму зовнішньоекономічної діяльності

1.1 Правові засади здійснення зовнішньоекономічної діяльності та основні поняття

Комплексні економічні перетворення, що відбуваються сьогодні в Україні, мають на меті не лише виробити моделі та механізми побудови і послідовної реалізації сучасних економічних відносин, але й поступову інтеграцію українських підприємств у міжнародні економічні зв'язки, з одного боку, і залучення іноземних підприємців до діяльності в Україні, - з іншого.

Ефективність господарської діяльності як вітчизняних, так і іноземних підприємців у рамках правової системи конкретної держави визначається, насамперед, ступенем досконалості охоплення сфер регулювання і ліберальності її законодавства. Україна в даному разі не є винятком.

У зв'язку з цим зростає значення правового регулювання питань функціонування різних суб'єктів господарської діяльності в Україні, побудованої на взаємовідносинах, що мають місце як на території України, так і за її межами і ґрунтуються на законах зовнішньоекономічної Діяльності. Саме так це сформульовано в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність". З його прийняттям зовнішньоекономічна Діяльність в Україні вперше одержала правовий статус. Цей закон є нормативно-правовим актом, в якому пропонується визначення поняття зовнішньоекономічної діяльності, її суб'єктів, їхніх прав і свобод; встановлюються принципи здійснення та організаційні форми зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до чинного законодавства України суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в нашій країні є:

- фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають цивільну правоздатність і дієздатність відповідно до законів України і постійно мешкають на її території;

- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і постійне місцезнаходження яких - на її території;

- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, що не є юридичними особами відповідно до законів України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

- структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності, іноземних суб'єктів господарської діяльності, що не є юридичними особами відповідно до законодавства України (філії, відділення і т. ін.), але мають постійне місцезнаходження на території України;

- інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України, в тому числі держава в особі її органів, органів місцевого самоврядування в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, що беруть участь у господарській діяльності на території України.

Чинне законодавство не дає вичерпного переліку можливих (дозволених) видів зовнішньоекономічної діяльності, здійснюваних її суб'єктами. З урахуванням основної вимоги - відсутність прямої або непрямої заборони на той чи інший вид діяльності - сьогодні більш-менш ефективно в Україні здійснюються:

- експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили;

- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності;

- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

- навчання і підготовка спеціалістів на комерційній основі;

- міжнародні фінансові операції та операції т цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й іноземними суб'єктами господарської діяльності;

- створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних і страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених її законом;

- спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій і спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

- підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торгових марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку суб'єктів господарської діяльності;

- аналогічна діяльність за межами України;

- організація і здійснення діяльності в сфері проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, здійснюваних на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

- організація і здійснення оптової, консигнаційної і роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у випадках, передбачених законодавством України;

- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

- орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

- операції із придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах і на міжбанківському валютному ринку;

- роботи на контрактній основі фізичних осіб з України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами;

- робота іноземних фізичних осіб на контрактній платній основі із суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами та інші не заборонені законодавством України види зовнішньоекономічної діяльності.

Якщо ж іноземець прибув в Україну на певний строк для працевлаштування, то варто керуватися "Тимчасовим положенням про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні", затвердженим наказом міністра праці України № 27 від 5 травня 1993 р. Відповідно до цього положення праця іноземців може бути використана тільки при наявності дозволів на працевлаштування, якщо інше не встановлюють закони України або міжнародні договори. Такий дозвіл не потрібен для керівників спільних підприємств та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що діють на території України, а також представникам іноземного морського (річкового) флоту та закордонних авіакомпаній, що обслуговують їх на території України.

Для співробітників представництв іноземних суб'єктів господарювання, офіційно зареєстрованих в Україні, Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції видається дозвіл на підставі оформлених належним чином службових карток співробітників представництв та посвідчення про реєстрацію представництва.

Крім заборони на втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб'єктів, у випадках, не передбачених чинним законодавством, аналізованих як обмеження права на здійснення зовнішньоекономічної діяльності, встановлений цілий ряд інших гарантій останньої. Зокрема, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, що одержав від цієї діяльності у власність засоби, майно, майнові й немайнові права та інші результати, має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними за власним бажанням.

Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника в будь-якій платній і безплатній формі без його згоди забороняється, крім випадків, передбачених законодавством України.

Право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності виникає у фізичної особи з моменту придбання нею громадянської дієздатності, порядок, терміни та інші умови виникнення якої регулюються законодавством України, в першу чергу Цивільним кодексом. Фізичні особи, що мають постійне місце проживання на території України, мають відповідне право, якщо вони зареєстровані як підприємці відповідно до Закону України "Про підприємництво". Фізичні особи, що не мають такого права, набувають його, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законами держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.

Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їхніх установчих документів із моменту набуття ними статусу юридичної особи.

1.2 Принципи зовнішньоекономічної діяльності та фінансовий механізм

Управлінська діяльність завжди базується на основних правилах, яких дотримуються керівники і спеціалісти апарату управління в процесі прийняття тих або інших рішень. Ці правила можуть бути декларовані в спеціальних документах або ж бути своєрідною традицією, нормою, звичаєм. Частіше усього має місце поєднання і того й іншого.

Можна виділити три рівні принципів зовнішньоекономічної діяльності: загальні, специфічні і національні. Загальні принципи зовнішньоекономічної діяльності - це невелика кількість загальновизнаних у всьому світі правил, що стали своєрідними загальновідомими істинами (аксіомами), яких дотримуються всі учасники міжнародних ділових операцій. І хоча в різноманітних виданнях набір цих принципів може відрізнятися, однак у кінцевому результаті, вони зводяться до трьох головних: науковість, системність, взаємовигідність.

Науковість ЗЕД означає, насамперед, розвиток цієї діяльності відповідно до об'єктивних економічних законів. Дотримання цього принципу на практиці управління міжнародними діловими операціями передбачає виявлення організацією попиту і пропозиції на її продукцію за кордоном, рівня цін, співвідношення їх із витратами в країні-експортері та ін. Знання менеджерів підприємств існуючих теорій міжнародної торгівлі допомагає їм уникати значних прорахунків, обгрунтовано прогнозувати зміни на міжнародних ринках. Особливо важливе значення має цей принцип у здійсненні міжнародних фінансових розрахунків, при яких потрібно спиратися на зміни валютних курсів.

Системність ЗЕД означає, насамперед, що між окремими її складовими існують міцні взаємозв'язки. Самі складові ЗЕД можуть бути виділені за різноманітними ознаками. Безсумнівно, одним із найбільш важливих є контракт (договір) ЗЕД. Виходячи з цієї ознаки, необхідно забезпечувати належний взаємозв'язок між всіма статтями контракту: якістю товару, базисними умовами постачання і ціною, валютою ціни, валютою розрахунку і формами платежу, термінами постачань і транспортних умов, предметом контракту та арбітражем і т.д. Системні взаємозв'язки існують і в період між укладанням та виконанням контрактів.

Принцип взаємовигідності ЗЕД, на перший погляд, не має особливих ускладнень і виглядає очевидним: кожний партнер, що бере участь у міжнародних операціях, одержує свій прибуток. Проте дотримуватися цього принципу не просто через значну кількість часу, необхідного для виконання угод, зміни валютних курсів, наявності різноманітних зв'язків між окремими зовнішньоекономічними угодами, використання бартерних операцій та ін. Тому дотримання принципу взаємовигідності потребує ретельного аналізу і врахування, розмежування різноманітних потоків прибутків і витрат.

Крім наведених загальних принципів управління ЗЕД, багато специфічних принципів, яких також необхідно дотримуватися. Специфічні принципи ЗЕД закріплені у відповідних міжнародних правових актах і є обов'язковими для виконання всіма державами, що підписали той або інший акт. І хоча терміна "зовнішньоекономічна діяльність" у зазначених документах може не бути, за своїм характером більшість закріплених там принципів мають пряме відношення до зовнішньоекономічної діяльності.

Найбільш повний перелік принципів організації міжнародних економічних відносин є в "Хартії економічних прав і обов'язків держав", прийнятій IV Спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р. Хартія була прийнята разом із Декларацією про встановлення нового економічного порядку та Програмою дій з його встановлення.

Фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності базується на її принципах та включає види, форми, методи фінансових відносин і способи їх кількісного визначення. Кількісні параметри та способи їх визначення є найбільш рухомими частинами фінансового механізму зовнішньоекономічної діяльності. Так неодноразово змінювались ставки податків, способи розподілення прибутку та ін .

Чітко працюючий, ефективний фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності дуже важливий як для держави в цілому, так і для суб'єктів підприємницької діяльності , бо він формує обличчя держави у зовнішньоекономічних стосунках з іншими країнами та надає можливість максимально ефективно використати наявні ресурси та потенціал.

Фінансовий механізм у сфері зовнішньоекономічної діяльності підтримується за допомогою сукупності визначених інструментів, що компанії використовують у своїй фінансовій діяльності на міжнародних ринках. Серед цих інструментів - фінансове планування фінансових потоків, купівля і продаж валют для обслуговування різноманітних операцій, купівля і продаж акцій та інших цінних паперів на міжнародних фінансових ринках, оперування власними цінними паперами на закордонних ринках, управління валютними ризиками та ін.

Щодо міжнародного фінансового ринку, то слід виділити такі його складові що мають неабияке значення для фінансування зовнішньоекономічної діяльності. А саме:

1)Кредити, що надаються банками на євроринку, мають коротко-, середньо- та довгостроковий характер. Середньо- та довгострокові єврокредити надаються переважно в рамках банківських синдикатів чи пулів. Якщо це кредити великого обсягу, що мають довгостроковий характер, вони організуються, як правило, в рамках консорціуму, що об'єднує кілька банків під керівництвом банка-менеджера. Для зменшення ризиків кредити надаються під плаваючу процентну ставку, яка переглядається раз на квартал або раз на півроку.

2)Ринок єврооблігацій, що виник у Лондоні в результаті лібералізації британського валютного контролю. Цьому сприяло також жорстке регулювання ринку облігацій у США, різниця в процентних ставках на американському ринку та євроринку і, як наслідок, переорієнтація емітентів облігацій на євроринок. Дещо пізніше виник ринок коротко- і середньострокових євровекселів, основними учасниками якого стали великі міжнародні банки, здійснюючи емісію євровекселів та забезпечуючи їх обіг на вторинному ринку. Єврооблігації надають доступ емітентам на міжнародний фінансовий ринок і являють собою боргові зобов'язання позичальника, який отримав довгострокову позику (5 -15 років) у будь-якій з євровалют. Як правило, вони є цінним папером на пред'явника. Єврооблігації деноміновані в євровалюті і придбаваються інвесторами в євровалюті. Обсяг емісії єврооблігацій становить від сотень тисяч до мільярдів доларів.

3)Євроринок акцій виник у 1980 р. Поява і розвиток цього ринку пов'язані з бажанням інвесторів формувати портфель акцій на міжнародному ринку, з необхідністю для корпорацій шукати нові джерела формування власного капіталу, з потребою залучення іноземних інвесторів для участі в приватизації підприємств. Євроакції розміщуються на ринку банківськими синдикатами, котируються в міжнародних фінансових центрах і продаються за євровалюту.

На міжнародному ринку перебувають в обігу іноземні акції, які за механізмом випуску та обігу подібні до іноземних облігацій. Іноземні акції розміщуються або котируються на фондовому ринку іноземної держави або лише продаються на організованих ринках іноземних держав, а котируються тільки в країні випуску.

2. Основні форми фінансування зовнішньоекономічної діяльності

2.1 Кредитування

Міжнародний кредит (International credit) - це економічні відносини, які виникають між державами, іноземними комерційними банками та фірмами з метою передавання валютних, кредитних або товарних ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки з винагородою (відсотками).

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб'єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Фінансування зовнішньоекономічної діяльності може бути отримано звичайними і нетрадиційними методами і надаватись банками, небанківськими установами або державними організаціями. Різні методи фінансування експорту подано в табл. 2.1.

Для фінансування своїх зовнішньоторгових операцій експортери та імпортери можуть, у першу чергу, скористатися звичайними кредитними послугами обслуговуючого їх банку, а саме, контокорентними кредитами. Але специфічні умови зовнішньої торгівлі спричинили виникнення особливих кредитних форм і/або особливих форм забезпечення.

Таблиця 2.1 - Основні способи фінансування зовнішньоекономічної діяльності

Види фінансування	Звичайні або традиційні методи фінансування	Нетрадиційні методи фінансування
Короткострокове	· Незабезпечений овердрафт у національній або іноземній валюті · Аванси під інкасо · Врахування або купівля векселів / чеків банком · Акцептні кредитні лінії · Аванси покупця	· Експортний факторинг · Кредити експортних посередників · Фінансування через комісійні фірми
Середньострокове	· Позика в національній валюті · Позика в іноземній валюті · Кредит спеціальної державної установи	· Форфейтинг · Лізинг · Міжнародні кредитні союзи · Зустрічна торгівля
Довгострокове	· Випуск єврооблігацій · Кредит покупцю · Проектне фінансування	· Випуск акцій

Банки дуже часто підтримують зовнішню торгівлю своїх клієнтів гарантіями:

1. Гарантія повернення платежів (авансових сум). За такої гаранти банк, як правило, гарантує повернення авансових сум, отриманих його клієнтом для здійснення тієї чи іншої операції з поставки. Але гарантія повернення платежів (авансових сум) зустрічається також при авансуванні певних операцій щодо надання послуг, коли повернення авансів стає необхідним у випадку нездійсненої операції. Зазвичай розмір гарантій складає 15-30 % вартості замовлення.

2. Гарантія пропозиції. При тендерах банк учасника тендерних торгів гарантує певною сумою виконання контрактів поставки і договорів виробництва. Але це також розповсюджується на виплату сум, які зазвичай блокуються для можливо необхідного усунення браку. Звичайний розмір цієї гарантії 5-10 % від вартості поставки або послуг.

3. Гарантія коносаментів (letter ofidemnity). Банк бере на себе перед пароплавством зобов'язання відшкодування збитків, які можуть бути юридичне заявлені у випадку відпуску товарів без коносаментів (коли товар прибув у порт, а відправлені поштою коносаменти ще знаходяться в дорозі). Одночасно він бере на себе зобов'язання дослати затримані оригінали коносаментів. Доказом того, що вони були відправлені, як правило, є отримання копій, які завжди пересилають поштою окремо. Звичайний розмір такої гарантії 10-15 % вартості товару.

Іноземне довгострокове фінансування розділяють на залучення коштів на іноземному фондовому ринку за допомогою іноземних облігацій та акцій і на отримання іноземних позик.

Ринок іноземних облігацій є просто частиною місцевого ринку облігацій, випущених іноземцями. Іноземні облігації також регулюються місцевими законами і повинні деномінуватися в національній валюті. Вони випускаються з фіксованою або плаваючою ставками та у вигляді облігацій, похідних від акцій.

Друга складова іноземного фондового ринку - фінансування шляхом продажу акцій на іноземних ринках у валюті цих ринків. Перевага цього джерела фінансування полягає в можливості диверсифікації ризику компанії від продажу своїх акцій на одному національному ринку; відбувається ізоляція компанії від можливого впливу великих місцевих акціонерів. Дана форма фінансування є у певному сенсі й рекламною акцією. Торгова марка у вигляді найменування емітента потрапляє в ЗМІ, що висвітлюють події на фінансових ринках. Фінансові менеджери корпорацій знаходять і інші додаткові причини випуску акцій за кордоном. Підтвердженням цьому є статистичні дані по так званих акціях «янкі», проданих іноземними емітентами в США: протягом останніх років їх вартість зросла у понад 3 рази.

Окрім іноземного фінансування на фондових ринках компанії залучають іноземні банківські кредити. Як і у випадку з іноземними облігаціями, місцеве законодавство часто обмежує суму банківських кредитів для іноземців. Кредитування вітчизняного бізнесу на міжнародних фінансових ринках здійснюється у вигляді синдикованих кредитів. Ці кредити надаються декількома кредиторами одному позичальнику, що дозволяє кредитору суттєво знизити ризики.

Євровалютні кредити (Eurocredit) - це кредити, виражені у вільно конвертованій валюті, вкладеній у банку, який знаходиться поза країною її виникнення.

Найважливіша характеристика євровалютного ринку виражається в тому, що позики тут на відміну від місцевого ринку кредитів здійснюються на основі фіксованої надбавки до відсоткової ставки ЛІБОР (Лондонська міжбанківська відсоткова ставка пропозиції). Ця надбавка переглядається звичайно що півроку. Її величина залежить від рівня сприйнятого інвестором ризику на кредитування конкретного позичальника. При мінімальному ризику дефолт у надбавка може бути навіть від'ємною. Деякі позичальники з високим кредитним рейтингом (великі корпорації та банки) і національні інститути (наприклад, Світовий банк) беруть позики за ціною нижче ЛІБІД (Лондонська міжбанківська відсоткова ставка попиту), яка зазвичай на 0,125% менша за ЛІБОР. З іншого боку, в умовах середовища з високою невизначеністю надбавка на ЛІБОР у вигляді премії за ризик може досягати 4-5%.

Єврокредити видаються приблизно терміном від 3 до 10 років. У даний час спостерігається тенденція до збільшення цього строку. Десятилітні кредити для першокласних позичальників стали не рідкістю. Кредиторами на цьому ринку є виключно банки, що як правило утворюють синдикати для великого кредитування. Банк, що одержав запит на кредитування, зазвичай управляє синдикатом. Він і запрошує ще декілька банків для участі в операції. У залежності від обсягу й виду кредиту синдикат одержує комісійні від 0,25% до 2% від суми кредиту.

Єврокредитування, що здійснюється переважно в доларах США, може здійснюватись у різних валютах. Все більше кредитних договорів у зв'язку з цим включають у себе мультивалютну умову, яка дає позичальникові право конвертувати позику в будь-яку іншу встановлену валюту на певну дату. У результаті позичальнику вдається ефективніше синхронізувати свої валютні платежі і надходження.

2.2 Єврооблігації

Єврооблігації як альтернатива банківському кредитуванню при євровалютному фінансуванні випускаються напряму кінцевим позичальником, оминаючи посередників в особі банків. Однак, банки також беруть участь у випуску й розповсюдженні єврооблігацій.

Єврооблігації - це облігації, які продаються поза країною, в чиїй валюті вони деноміновані.

Вони подібно до іноземних облігацій складаються з облігацій з плаваючими (фіксована надбавка над ЛІБОР) та фіксованими ставками й облігацій, похідних від акцій. На відміну від місцевого та іноземного ринків на євро облігаційному ринку майже повністю відсутнє державне регулювання й оподаткування (що й є причиною його існування), але замість цього він регулюється Асоціацією ринків міжнародних цінних (ISMA), створеною власне учасниками цього ринку.

Процес випуску єврооблігацій достатньо трудомісткий і включає в себе низку процедур, таких як проведення попереднього аналізу емітента, складання рейтингових книг і одержання міжнародного кредитного рейтингу, підготовку інформаційного меморандуму для інвесторів, складання юридичної документації випуску, проведення презентацій для інвесторів в Україні й за кордоном, забезпечення розміщення емітованих цінних паперів синдикатом андерайтерів тощо.

2.3 Факторинг і форфейтинг як форма експортного фінансування

Факторинг і форфейтинг (варіант факторингу) застосовуються в експортному фінансуванні й передбачають комплекс фінансових послуг банку в обмін на уступку дебіторської заборгованості.

Факторинг - така схема, за якої банк кредитує експортера на термін розстрочки платежу імпортера, за умови, що експортер переуступає банку права вимоги боргу.

Початок операціям факторингу поклав створений в Англії ще у XVII столітті Дім факторів (House of Factors). У той час великі європейські торгові доми мали свої представництва в колоніях - факторії, які очолювали фактори (торгові посередники зі збуту товарів на незнайомих іноземним виробникам ринках). Перед фактором, що знав товарний ринок, платоспроможність покупців, закони й торгові звичаї даної країни, ставилися задачі пошуку надійних покупців, зберігання та збуту товару, а також наступного інкасування торгової виручки. Велика кількість факторингових компаній виникла наприкінці XIX ст. в США. Вони були агентами «дель-кредере» німецьких та англійських постачальників одягу й текстилю, а в силу великих дистанцій між населеними пунктами в Америці та відмінностей у законодавстві різних штатів надавали свої послуги місцевим виробникам.

Агент «дель-кредере» (Del credere agent) - це торговий агент, який гарантує оплату всіх товарів, які він продає від імені свого принципала, якщо його клієнт виявиться неплатоспроможним. В якості компенсації ризику неплатежу він бере додаткову комісійну винагороду.

Зі збільшенням факторингових компаній до перерахованих вище послуг додалась функція фінансування постачальника.

Форфейтинг зародився на початку 60-х років ХХ століття у той час, коли економіки країн Східної та Центральної Європи почали відчувати потребу в західних товарах і технологіях, але при цьому не мали достатнього обсягу твердої валюти, аби підтримувати такий імпорт. Виробники, розміщені на Заході, особливо в Західній Німеччині, з нетерпінням чекали розширення власних ринків на так званий комуністичний блок. Вони готові були надавати фінансування на період до 5 років під імпорт засобів виробництва в ці країни.

Розширення фінансування імпортерів на такі довгі періоди мало несприятливий вплив на фінансову стійкість компаній-експортерів, а також на ризик, пов'язаний з неплатежем банку імпортера. Тоді основні європейські фінансові інститути прийняли на себе зобов'язання по сплаті за виконані поставки й надали необхідне фінансування західним експортерам. Таким чином, було сформовано ринок форфейтингу.

Форфейтинг є формою середньострокового експортного фінансування. Це поняття походить від французького "a forfait" - повністю, гуртом, разом. Під ним розуміють купівлю, як правило, кредитною установою платіжної вимоги експортера (в жиро- або вексельному обігу), яка супроводжується угодою про відмову від регресу при несплаті такої вимоги.

Перехід вимоги відбувається через поступку вимоги продавця (форфейтисту) банку (форфейтеру), часто - на основі соло-векселя, виставленого імпортером на користь експортера й індосованого ним без забезпечення, з приміткою "without recourse" ("без регресу").

При жиро-вимогах як додаткове забезпечення вимагають гарантію солідного банку в країні імпортера, а при соло-векселях - поручительство за ними. Продажем експортної вимоги форфейтист покращує свою ліквідність.

Ризик виконання вимоги несе форфейтер.

Ринки, що розвиваються, мають величезний потенціал, але в той самий час зберігаються певні складнощі внаслідок нерозвиненості банківської системи, існування незрозумілих і складних законів, так само як незвичайних бізнес-структур та етики. Компанії-експортери, що прориваються на нові ринки, можуть досягти великих продаж, але й стикнутись із великими труднощами.

Форфейтер надає послуги і рекомендації для того, щоб виключити або матеріально контролювати ризики, таким чином дозволяючи компаніям-експортерам бути господарями ситуації в їх бізнесі в той час як вони освоюють нові ринки у постійно мінливому світі. Імпортери у країнах, що розвиваються, готові платити за товар з відстрочкою платежу великі суми; оскільки доступ до середньострокового і довгострокового фінансування в даних країнах обмежений і дорого коштує, імпортер приводить виплати за контрактами у відповідність до одержання доходів від проекту, завчасно фіксуючи відсоток за час користування кредитом.

В Україні цільовим сегментом споживачів факторингових і форфейтингових послуг реально можуть бути тільки середні підприємства. Підприємства з обігом більше 100 млн. дол. США можуть собі дозволити придбати банк і мати дешеву кредитну лінію. Підприємства з обігом менше 10 млн. дол. США будуть не цікаві банку, тому в якості цільового сегменту виділяють фірми з обігом від 10 до 100 млн. дол. на рік.

Схеми експортного фінансування, що пропонуються вітчизняними банками, знаходяться у жорсткій конкуренції з різного роду офшорними схемами. У непрозорі зони ведення бізнесу експортерів виштовхує й порядок оподаткування, за якого аванс, одержаний за експорт з-за кордону, обкладається ПДВ. Нерідко виробники відкривають акредитиви з власних коштів в офшорі, щоб отримати фінансування всередині країни. Такі схеми включають у ланцюг до п'яти-семи посередників. Однак, несправедливо бачити в усіх офшорних компаніях потенційних злодіїв. Серед них є й серйозні трейдери, що працюють на ринку протягом років. У низці випадків офшори можуть виконувати функцію залучення іноземних кредитів з порівняно низькими ставками, суттєвими обсягами, а головне - більш тривалим терміном кредитування.

2.4 Міжнародні лізингові операції

Термін лізинг (leasing) означає вид підприємницької діяльності, що полягає в інвестуванні власних або залучених фінансових засобів шляхом придбання виробничого майна для наступної здачі його в оренду, або, більш широко, як спеціальний вид оренди майна виробничого призначення.

Лізинг може діяти лише всередині однієї країни, коли сторона, яка дає в лізинг, і сторона, яка бере в лізинг, знаходяться в одній країні (Domestic leasing), або "перетинати кордони" (Crossborder leasing), при якому партнери за договором мають свої офіційні адреси в різних країнах. Оскільки сторона, яка дає в лізинг, залишається власником наданих у лізинг виробів, і в цьому відношенні вони служать гарантією, то однією з умов транскордонного лізингу є юридична надійність у плані гарантій від зазіхань на об'єкт лізингу для власника (при затримці платежів).

Лізингові послуги, на відміну від банківських кредитів, ще не встигли стати популярними серед українських підприємців (обсяг лізингових угод в Україні у 2005 році становить 0,2% ВВП, а в країнах ЄС - 2%), тому банківські установи розвивають цей напрям не поспіхом. Велика ємність ринку за досить незначної кількості конкурентів - основна причина, що спонукала банк розвивати лізингові послуги.

Кількість зареєстрованих в Україні лізингових компаній подвоїлася - трохи більше ста. Найактивнішими гравцями ринку лізингових послуг є іноземці - французький Societe Generale (придбав найбільшу компанію з лізингу автотранспорту), BNP Paribas (придбав УкрСиббанк з лізинговою компанією), австрійський Raiffeisen International (купивши Аваль, вирішив створити дочірню лізингову структуру), скандинавська фінансова група SEB (придбала банк «Ажіо» і заснувала лізингову компанію «Ажіо-лізинг»). Охоче долучаються до лізингових схем і виробники обладнання й транспорту. Багатьом з них саме співпраця з лізингодавцями дозволяє суттєво збільшити обсяги продажу. Peugeot та Scania реалізують авто в Україні через дочірні лізингові компанії «Ілта» та «Сканія Україна», а лізингова компанія «Дуац» є офіційним постачальником в Україні автомобілів Volkswagen та Audi.

Інтерес фінансових установ до цього ринку пояснюється просто: лізинг зазвичай дорожчий за кредит. Лізингова схема відрізняється від кредитної - лізингові компанії оперують таким поняттям, як подорожчання предмета лізингу. Це подорожчання в різних компаніях коливається від 5 до 15% на рік. Якщо перевести його у звичайні банківські відсотки, то вийде, що навіть у деяких лідерів ринку вартість лізингу становить понад 30% річних. Водночас кредит на придбання автомобіля обійдеться у 17-25% річних у гривні.

Крім вищої вартості у лізингу є ще кілька переваг з погляду заробітку. По-перше, лізингові компанії (як фінустанови, що не залучають кошти населення) регулюються поблажливіше, ніж банки. По-друге, лізинг дає можливість охопити значно ширше коло клієнтів. Через брак заставного майна банкіри неохоче позичають малому та середньому бізнесу - сегменту, що має найбільші перспективи та стрімко розвивається. У розвинених країнах з такими клієнтами прийнято співпрацювати саме через лізинг - в Європі ним охоплені 40% підприємств малого та середнього бізнесу.

Переваги лізингових операцій для клієнтів наступні:

1) Лояльність та оперативність. До платоспроможності покупця обладнання лізингодавці висувають менші вимоги, ніж банки. Страхування майна включається до лізингових платежів, а заставою у цьому випадку виступає сам предмет лізингу. Додаткова застава зазвичай не вимагається.

Придбання майна через лізинг звільняє покупця від необхідності укладати безліч договорів: кредиту, купівлі-продажу майна, страхування, застави. У банку заяву на придбання в кредит авто розглядатимуть не менш ніж два тижні, лізингові ж компанії обіцяють поставку замовленого майна протягом тижня після подачі всіх документів. Найчастіше саме завдяки оперативності та менших вимог до документації лізинговим компаніям вдається переманити у банків покупців дорогого обладнання - підприємства з високою рентабельністю, для яких різниця між вартістю банківської позики та лізингу в 5-10% річних не є принциповою.

2) Сервіс. Крім фінансування купівлі майна лізингові компанії забезпечують низку додаткових послуг. Приміром, клієнту, який придбав у лізинг автомобіль, лізингова компанія організовує реєстрацію його у МРЕВ, щорічне проходження техогляду, оплату транспортного податку, ремонт автомобіля, заміну шин тощо. Інакше кажучи, бере на себе частину виробничих витрат на обслуговування придбаних основних засобів. Ще одна приваблива риса лізингової схеми - у разі потреби підприємство може без зайвих клопотів повернути майно.

У розвинених країнах капітальні інвестиції у виробництво значною мірою здійснюються за допомогою лізингу. У країнах ЄС, за даними Світового банку, через лізинг здійснюється 15-30% інвестицій в основні фонди. В Україні ця цифра становить 1,2%. При цьому для промислового сектору економіки цей показник близький до нуля. Адже понад 80% усіх активів, наданих у лізинг, припадає на транспортні засоби, які використовуються переважно підприємствами транспортної, торговельної та інших галузей.

2.5 Проектне фінансування

Під проектним фінансуванням (project financing) звичайно розуміють цільове кредитування позичальника для реалізації інвестиційного проекту без регресу або з обмеженим регресом кредитора на позичальника, за якого забезпеченням платіжних зобов'язань є грошові доходи від функціонування даного проекту, а також активи, що відносяться до цього проекту.

Проектне фінансування почало широко використовуватись у кінці 70-х - початку 80-х років ХХ ст. у великих експортно-імпортних та інвестиційних операціях. Використання цієї форми фінансування, яка передбачала широке залучення зарубіжних інвесторів, створювало можливість ініціаторам інвестиційних проектів знизити витрати з погашення боргів, встановити довгострокові відносини з постачальниками сировини й матеріалів, зменшити ризики, пов'язані з поставкою обладнання, з введенням об'єктів в експлуатацію, забезпечити фінансовані об'єкти підтримкою національної монетарної влади та міжнародних кредитних організацій.

Спершу світовий ринок проектного фінансування був поділений між небагатьма американськими, канадськими, німецькими та японськими банками. Пізніше, внаслідок бурхливого розвитку нафто- та газовидобутку в Північному морі до них приєднались комерційні банки Великої Британії. Далі активну участь на світовому ринку проектного фінансування виявили банки Франції, Швейцарії, Голландії, Бельгії, Італії тощо.

На основі різних типів і схем проектного фінансування були реалізовані великі інвестиційні проекти у розвинених державах і країнах, що розвиваються. Одним з класичних прикладів «чистого» проектного фінансування є проект «Євротунелю», який з'єднав Великобританію з європейським континентом. Цей проект базується на інвестиціях приватного сектора, без участі державних органів і міжнародних організацій. Загальний обсяг фінансування проекту склав 7 млрд. ф. ст. У проекті взяли участь 198 банків з п'ятнадцяти держав.

Під «проектом» (project) звичайно розуміють унікальне підприємство (або захід), що передбачає скоординовані дії його учасників. Ці дії націлені на досягнення певних цілей учасників в умовах часових і ресурсних обмежень.

Таким чином, термін «проектне фінансування» передбачає певний спосіб, організаційну форму досягнення бізнес-цілей: заробіток прибутку як такого і максимізації вартості бізнесу.

Згідно до принципів проектного фінансування, сторони, що надають необхідний капітал, передусім оцінюють здатність проекту стабільно генерувати грошові потоки. Саме ці потоки стають джерелом коштів для обслуговування і повернення боргу та виплати доходу на капітал, інвестований в проект. Таким чином, у проектному фінансуванні гарантією для постачальника капіталу виступає економічний ефект від реалізації проекту. Активи також можуть забезпечити підтримку.

Специфіка проектного фінансування передбачає, що проекти реалізуються на основі наступних принципів:

· строго визначені або відокремлена економічна діяльність у межах проекту;

· грамотне управління ризиками і наявність системи функціональних гарантій учасників проекту;

· наявність проробленої фінансової моделі, що є базою для інвестування й фінансування;

· професійне управління проектом.

У класичній схемі проектного фінансування, як правило, створюється економічно та юридично відокремлена проектна компанія. Такий підхід має декілька переваг.

По-перше, робота «з чистого аркуша» дозволяє уникнути ризику впливу на проект обставин, пов'язаних із «минулим» компанії. Наприклад, із податковими претензіями за підсумками перевірки одного з минулих періодів або визнанням недійсним важливого договору, укладеного декілька років тому.

По-друге, проект стає більш прозорим. Виникає менше ускладнень при визначенні й плануванні грошових потоків, оскільки відсутній вплив операцій, не пов'язаних із проектом. Прозорість сприяє встановленню довіри між партнерами і більш високій оцінці вартості проекту.

У звичайному кредитуванні всі ризики, як правило, повністю бере на себе позичальник. При організації ж проектного фінансування ризики розподіляються між позичальником, кредитором і, як правило, ще одним учасником проекту. Так, управління політичним ризиком найбільш доцільно покласти на державні органи, залучаючи її до проекту, наприклад, в якості його спонсору. Технологічні ризики можна передати постачальникам обладнання, а ринкові ризики - покупцям або пов'язаним з ними сторонам шляхом укладення спеціальних контрактів. При цьому в ідеалі проектна компанія не повинна брати на себе будь-які ризики.

Використання функціональних гарантій учасників проекту дозволяє забезпечити стабільність майбутнього грошового потоку. Прикладом таких гарантій може бути укладання меморандумів про взаєморозуміння, надання партнерами «комфортних листів». З покупцями укладаються угоди, що «прив'язують» їх до проектної компанії. Можливе також одержання гарантій від спонсорів проекту або держави - про створення на певний термін спеціальних умов, що сприяють реалізації проекту.

Успіх проекту багато в чому залежить від наявності сильної команди менеджерів, які мають волю до успіху. Іншими словами, від того, наскільки професійно організовано управління проектом і комунікації поміж його учасниками. Тому до всіх функціональних систем компанії (логістика, фінанси, маркетинг тощо) застосовуються найжорсткіші вимоги.

Оскільки коло учасників проекту є достатньо широким, менеджерам проекту слід приділяти увагу відносинам з партнерами та інвесторами і координації їх роботи. Це дозволить забезпечити прозорість інформаційних і фінансових потоків і досягти основних цілей проекту.

2.6 Промислова кооперація і спільні підприємства (joint ventures)

Для фінансування великих проектів або при довгострокових ділових відносинах часто доцільно створити спільне підприємство.

У випадку промислової кооперації відбувається об'єднання економічно та юридичне самостійних підприємств (або частин підприємств) з метою:

- спільного виконання великих і довгострокових замовлень за кордоном ;

- спільного виконання зовнішньоторгових функцій (для використання переваг великих лотів в імпорті та експорті)

- створення колективного підприємства в одній із двох країн чи в третій країні.

Спільне підприємство. Вітчизняне підприємство разом із закордонним засновує дочірнє підприємство за кордоном, офіційне місцезнаходження якого, як правило, розміщується в країні одного з партнерів і керівництво яким здійснюється двома партнерами спільно.

Такі спільні підприємства розвиваються дуже швидко останніми роками як у країнах, що розвиваються, так і в східноєвропейських. Партнери по такій кооперації мають переваги, перш за все, у:

- дешевій робочій силі в одній з двох країн;

- підвищенні продуктивності в одній з країн шляхом використання ноу-хау або капіталу з другої країни;

- полегшенні доступу на зарубіжний ринок або освоєнні внутрішнього ринку іноземним підприємством-партнером;- кооперації на ринках третіх країн;

- зниженні політичного ризику шляхом залучення країн партнерів-учасників;

- зниженні податків, митних та інших зборів, беручи до уваги наявність статусу вітчизняного підприємства.

В більшості країн розроблено спеціальні закони для спільних підприємств. У багатьох промислове розвинутих країнах існують засоби фінансового сприяння створенню спільних підприємств, наприклад програма Joint- Venture-Phare-Program (JVPP) Європейського Союзу.

Фінансування наднаціональними фінансовими установами. Особливо значні для народного господарства інвестиції можуть фінансуватися і наднаціональними фінансовими установами, прикладами яких є:

а) група Світового банку:

- Міжнародний банк реконструкції і розвитку; - Міжнародна організація розвитку; - Міжнародна фінансова корпорація;

б) Європейський інвестиційний банк;

в) Банк для Східної Європи (Європейський банк реконструкції та розвитку). Вони або фінансують такі інвестиції, або супроводжують їх так званим співфінансуванням (тобто спільним фінансуванням наднаціональної установи з одним або декількома комерційними банками).

Висновок

Складність сучасного світу, де діють різні національні валюти та правила регулювання зовнішньої торгівлі, різні валютні й політичні системи, потребує знань суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності не тільки національних фінансів, а й таких питань, як визначення вартості іноземної валюти, складання балансу платежів, що показує виплати за кордон та надходження коштів у країну, змін, які відбуваються на міжнародних фінансових ринках (ринки євровалюти, ринок євроакцій, ринок єврооблігацій та ін.). Ось чому фінанси та фінансування посідають особливе місце у системі сучасного міжнародного бізнесу.

Важливою частиною системи зовнішньоекономічних відносин є правова база та відрегульований і чітко функціонуючий фінансовий механізм. Під таким механізмом треба розуміти систему фінансових відносин, яка спираючись на світовий досвід забезпечить реалізацію інтересів нашої держави у зовнішньекономічних стосунках .

Фінансування зовнішньоекономічної діяльності є навід»ємною її частиною і може бути отримано звичайними і нетрадиційними методами і надаватись банками, небанківськими установами або державними організаціями. В курсовій роботі розглянуто та проаналізовано основні форми фінансування.

Список використаної літератури

1 Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. -- 2-ге вид., перероб. й допов. -- К.: Знання: КОО, 1999.

2. Валютный рынок и валютное регулирование: Учеб. пособие / Под ред. И.Н. Платоновой. -- М.: БЕК, 1996.

3. Дюмулен И.И. Всемирная торговая организация. - М.: 2003.

4. Дюмулен И.И. Международная торговля услугами. - М.: 2003.

5. Заблоцька Р.О. Світовий ринок послуг. - К.: 2003.

6. Киреев А. Международная экономика. В2-х ч.- М., 2007

7. Кругман П., Обстфельд М. Международная экономика. Теория и политика./ Пер. с англ. -М, 2007

8. Максимо В. Энг, Френсис А. Лис, Лоуренс Дж. Мауер. Мировые финансы: Пер с англ. -- М.: ООО Изд.-консалт. комп. «ДеКА», 1998.

9. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник / Под ред. Л.Н. Красавиной. -- 2-е изд., перераб. и доп. -- М.: Финансы и статистика, 2000.

10. Мировая экономика: Учебник / Под ред. проф. А.С. Булатова. -- М.: Юристь, 2000.

11. Мишкін, Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків / Пер. з англ. С. Панчишин, А. Стасишин, Г. Стеблій. -- К.: Основи, 2009.

12. Міжнародна економіка. Підручник під ред А.П. Румянцева. 2-ге видання. -К.: „Знання”, 2004.

13. Осика С.Г. Світова організація торгівлі. - К.: 2005.

14. Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношений: Учебник / Науч. ред. д-р экон. наук, проф. В. В. Круглов. -- М.: ИНФРА-М, 2005.

15. Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения: Пер. с франц. / Общ. ред. Н. С. Бабинцевой. -- М.: Прогресс: Универс, 2004.

16. Рокоча В.В. Міжнародна економіка.- К: „Таксон”, 2000.

17. Сушко Л.Н. Международная торговля и торговая политика. - Харьков, 2002.

18. Фомичев В.И. Международная торговля. - М.: 2000.

19. Циганкова Т.М. Міжнародна торгівля. - К.: 2003.

20. Шемет Т.С. Міжнародні фінанси: Підручник / За заг. ред. А.Мазаракі. -- К.: Київський нац. торгово-екон. ун-т, 2000.