Офшорні корпорації. Дивіденди і дивідендна політика

Зміст

1. Офшорні корпорації та особливості управління ними.

2. Дивіденди і дивідендна політика.

Задача №10.

1. Офшорні корпорації та особливості управління ними

Життя терміну «офшор», дало англійське вираження «off shore», дослівно значуще «поза берегом». По термінології, прийнятої в економічній літературі, під офшорною діяльністю розуміється діяльність комерційної компанії поза юрисдикцією якої-небудь держави. Учасники міжнародних фінансових угод не є резидентами країни, на території якої відбуваються кредитно-фінансові операції.

Офшорні зони (ОЗ) стали з'являтися в другій половині нашого століття. У першу чергу вони залучають клієнтів тим, що це вкрай сприятливий валютно-фінансовий режим, низький рівень оподатковування або його повна заміна на фіксований платіж. Ще одна обставина: високий рівень таємності будь-якої банківської і комерційної діяльності. А це -- анонімність реальних власників компанії, можливість довірчого керування акціями офшорної компанії (ОК) за допомогою місцевих номінальних власників.

В ОЗ існує ряд особливостей, що вигідно відрізняє їх від інших груп країн з пільговим оподатковуванням, і створює інвестиційну привабливість для іноземних інвесторів:

Тут максимально спрощена процедура реєстрації компанії, що утворюються. Не підлягають розголошенню особистості власників фірми. Розкриття їхніх імен може вимагатися лише у випадку початку розслідування по факту здійснення карного злочину (шахрайство, незаконна торгівля зброєю, наркотиками і т.п.). Однак і в цьому випадку є певні гарантії. У деяких ОЗ можуть випускатися акції на пред'явника зареєстрованої компанії. Це забезпечує анонімність справжніх хазяїнів ОК.

В офшорних зонах немає обмежень на вивіз валюти. Фірми можуть вільно відкривати депозити в будь-якій валюті в яких-небудь банках. Вони мають право робити й одержувати платежі в будь-якій валюті без яких-небудь обмежень.

Більшість країн «податкового раю» не вважають карним злочином порушення податкового, валютного і митного законодавства. Від фірм, розташованих в офшорних зонах, не потрібно представлення бухгалтерських звітів і податкових декларацій. Єдиною формою звітності є щорічний фінансовий звіт. Зовнішні аудитори діють далеко не у всіх ОЗ. Рахунки фірм можуть бути перевірені ними тільки за рішенням власників.

Засновуючи ОК в одній з численних юрисдикцій, комерційні компанії реалізують своє право платника податків вибрати будь-які припустимі законом методи для зменшення податкових зобов'язань, звільнення від митних тарифів, валютного контролю, експортних і імпортних квот.

В ОЗ пільговий режим визначається також відсутністю валютних обмежень і митних пошлин і зборів для інвесторів, а також низьким рівнем статутного капіталу. Найчастіше він просто декларується, а мінімальний розмір, як правило, не встановлюється.

Процедура керування фірмою гранично спрощена. Іноді вона умовна - керування в цьому випадку здійснюється секретарською фірмою за дорученням власника.

Також немаловажним фактором привабливості офшора є стабільність цього режиму. Звичайно протягом 15-25 років з моменту реєстрації ОК інвестор гарантується від несприятливих для нього змін в ОЗ. Тут найбільш характерний приклад -- Гонконг, що є ОЗ, хоча в 1997 році ця територія перейшла під юрисдикцію Китаю.

У чому ж складається вигода для країн, що створюють на своїй території ОЗ? Хоча формування підприємств в офшорних зонах асоціюється з відмиванням тіньового капіталу, однак створення дочірніх компаній іноземними інвесторами в офшорних зонах є ефективним механізмом залучення значних іноземних інвестицій, створенням нових робочих місць, що сприяє розвитку національної економіки.

Число ОЗ у світі можна визначити лише умовно, оскільки щороку одні з них зникають або перестають функціонувати, а інші з'являються. Найбільш повний список офшорних зон, що визнає наша держава, приведений у “Переліку офшорних зон”, утвердженому розпорядженням Кабінету Мiнiстрiв України від 14 березня 2001 р. N 79-р.

Інвестиційна привабливість різних офшорних зон залежить від умов реєстрації й оподатковування. Крім того, Форумом фінансової стабільності розвинених країн, створеним колишнім президентом «Бундесбанка», встановлено рейтинг офшорних зон за ступенем їхньої надійності:

Перша група -- Гонконг, Сінгапур, Люксембург, Швейцарія, Дублін, острів Мен і Джерсі.

Друга група -- Андорра, Бахрейн, Барбадос, Бермуди, Гібралтар, Лабуан, Макао, Мальта, Монако.

Третя група -- Ангилья, Антигуа і Барбуда, Аруба, Беліз, Британські Віргінські острова, Кайманові острова, острова Кука, Коста-Ріка, Кіпр, Ліван, Ліхтенштейн, Панама, Багами й ін.

Слід зазначити, що фактор сприятливого інвестиційного клімату країн другої і третьої групи грає важливу роль у виборі об'єктів інвестування українськими господарськими суб'єктами.

Механізм створення офшорної компанії (ОК) українськими резидентами, як правило здійснюється через спеціалізовані посередницькі установи. Реєстрацію і керування фірмою з доручення клієнта виконують так звані секретарські компанії (СК).

Вони мають підготовлені комплекти документів, що необхідні для реєстрації компанії в ОЗ, а також можуть запропонувати клієнту готову ОК, що може бути практично негайно передана замовнику.

Багато великих американських і західноєвропейських фірм, що займаються офшорним бізнесом з середини 90-х років, поспішили відкрити свої офіси і представництва на Україні. Сьогодні в Києві та інших містах України їх діє величезна безліч. Географія їх діяльності охоплює майже всі існуючі сьогодні ОЗ.

Умовно СК, що діють у Києві, можна згрупувати в такий спосіб:

У першу групу входять компанії, що пропонують своїм клієнтам весь комплекс послуг по реєстрації ОК практично в будь-який ОЗ світу, підтримці її діяльності надалі, наданню консультаційної допомоги по мінімізації податків, податковому плануванню. Вартість послуг таких компаній коливається біля $ 4-5 тис. за одну ОК, і за неофіційними даними, щодня вони реєструють як мінімум 1-2 компанії.

Іншу групу складають СК, що взагалі про себе ніякої реклами не дають. У своїй діяльності вони використовують принцип «від клієнта до клієнта».

Рангом нижче на цьому ринку знаходяться фірми (зазвичай туристичні), для яких офшорний бізнес -- лише один з напрямків їх діяльності. Як правило, вони працюють із двома-трьома країнами, виконуючи за комісійні роль посередника між місцевою адвокатською конторою й українським клієнтом. Зазвичай їхня комісія складає 10-15% від загальної вартості послуг.

Експортно-імпортні операції в «податковому раї».

У світовій комерційній практиці цей вид діяльності офшорних фірм розповсюджений досить широко. Популярний він і на пост радянській території. Компанії такого профілю дозволяють цілком законно знижувати податкові виплати шляхом мінімізації прибутку, використовуючи існуючі угоди про запобігання подвійного оподатковування, а також вивозити за рубіж і скривати на рахунках в офшорних банках валютні виторги.

Розглянемо просту схему експортно-імпортної операції з використанням ОК. Тут бере участь тільки одна офшорна компанія, хоча на практиці число таких компаній може досягати десяти і більш (для досягнення більшого економічного ефекту).

Для прикладу українська компанія засновує офшорну фірму на Кіпрі. Оскільки всі зведення про офшорні фірми носять конфіденційний характер, то з'ясувати, що реальним власником цієї компанії є український засновник, дуже важко (а найчастіше і неможливо). Потім між українською й офшорною компаніями утворюється Контракт 1 на постачання в Україну товарів (робіт, послуг). Одночасно створюється Контракт 2 між офшорною компанією і закордонною фірмою. Різниця в ціні Контрактів 1 і 2 залишається в розпорядженні офшорної фірми.

Оскільки Контракт 1 полягає на умовах мінімального прибутку для української компанії, то виходить, що ОК просто перепродує товар по більш дорогій ціні. Тому що прибуток в ОЗ практично не обкладається податками (на Кіпру податок на прибуток ОК складає 4,25%), а сама компанія належить українським бізнесменам, то комерсанти платять в Україні тільки з того мінімального прибутку, що одержують за Контрактом 1, і мають можливість розпоряджатися тим прибутком, що осідає на рахунках офшорної фірми.

Ще один приклад. Офшорна компанія «А», що зареєстрована в Ліхтенштейні, у 1994-95 р. здійснювала великі постачання на Україну голландського спирту, французької і німецької горілки, американських сигарет і т.п., ввіз яких у нашу країну обкладається високими акцизами. Уклавши контракти з оптовими постачальниками за низькими цінами, компанія «А» відразу перепродавала товар «своїй» українській компанії «Б» за домовленістю за українськими ринковими цінами, тобто явно завищеними.

Щоб не платити високих митних тарифів у зв'язку з ввозом підакцизних товарів за завищеними цінами, у схему, теж формально, включалася організація, що мала раніше митні пільги (чорнобильських, афганські, інвалідів і спортсменів). Передоплата товарів йшла по вказівках офшорної фірми прямо з України закордонним постачальникам.

Оскільки для української фірми різниця між покупною і продажною цінами товарів була мінімальної, то прибуток вона свідомо мати не могла, а фактично через великі відсотки по валютних кредитах і негативній курсовій різниці по кредиторській заборгованості у валюті фірма «Б» вже за перші шість місяців роботи, зазнала величезних збитків. Приховані від українських податків доходи фірма «Б» одержала від офшорної компанії «А» у формі фінансових інвестицій і значних сум наявної валюти.

У сфері зовнішньоекономічної діяльності дуже широко поширено надання офшорними фірмами консалтингових і маркетингових послуг українським організаціям і підприємствам. Причому останнім для віднесення витрат по оплаті цих послуг на собівартість фактично досить акта приймання-здачі робіт чи будь-якого іншого подібного документа. Вартість такого роду послуг може досягати декількох мільйонів доларів США.

Зрозуміло, у переважній більшості випадків реально ніяких послуг не виявляється, а відбувається елементарне приховання прибутку від оподатковування з наступним використанням її в особистих цілях хазяїнів підприємств.

Експортні операції за участю ОК багато в чому повторюють імпортні з точністю «до навпаки». Поставляючи експортний товар через «свої» офшорні фірми, українські бізнесмени максимально занижують його ціну, а після реалізації за кордоном по світовим, зрозуміло, цінах мають при цьому величезні гроші, «звільнені» від оподатковування.

З організаційно-правового та фінансово-економічного боку, а також з практично-юридичної точки зору зазвичай виділяються три основні способи використання офшорних центрів:

1) Трансферт прибутку шляхом заниження або завищення цін закупівлі і продажу товарів та послуг, а також витрат на утримання персоналу;

2) Маніпулювання міжнародними угодами;

3) Використання ротаційних компаній.

Одним з найпоширеніших способів використання офшорних центрів є трансферт прибутку за допомогою заниження або завищення цін. Механізм його переведення полягає у штучному маніпулюванні цими цінами. Так само можна маніпулювати витратами на утримання персоналу, фіктивно занижуючи або підвищуючи їх. Іншими словами, витрати в процесі обігу товарів і послуг, а також витрати на утримання персоналу можуть бути диференційовані для певних контрактів, об'єднаних міжнародними діловими зв'язками. Ступінь взаємозв'язку суб'єктів, що перебувають в офшорних центрах, залежить від організаційно-юридичної форми таких суб'єктів. Основними з них є такі:

Торговельна компанія. Сама її назва не повинна заводити в оману. В дійсності ця фірма може займатися чим завгодно. Вона може видавати газету, займатися фотознімками для реклами, проводити семінари, бути посередником у продажу нерухомості, виготовляти автомобілі чи експортувати банани - все це можна робити за посеред6ництвом торговельної компанії. Цілі мережі компаній такого типу зареєстровані в Андоррі, Ліберії, на Кіпрі, в Гонконзі або в інших офшорних центрах. Всі вони користуються привілеями, які надаються там торговельним компаніям. Проте ці компанії не лише виступають як посередники, й займаються виробництвом товарів і послуг.

Холдингова компанія. Ці компанії пов'язані з володінням акціями, цінними паперами або нерухомістю. Вони також використовуються для ведення торговельної діяльності або пасивного управління грошовими вкладами. В офшорних центрах органи влади не звертають уваги на те, чи відповідає діяльність або організаційна форма компанії її назві. Холдингові компанії користуються в офшорних центрах, особливо в нетипових, значно більшими привілеями, ніж торговельні фірми.

Довірчий фонд. Ці фонди створюються з метою отримання прибутку шляхом скуповування і розпорядження цінними паперами, торгівлі нерухомістю, використовуючи для цих операцій гроші вкладників. Клієнтами цих фондів, як правило, є іноземці. Враховуючи гіркий досвід минулого, ряд європейських країн, а також США запровадили спеціальні правила і застереження, які захищають своїх громадян від потенційних втрат, що виникають внаслідок вкладання грошей в сумнівні довірчі фонди.

Дочірня страхова компанія. Нерідко фірми, що мають багато страхових зобов'язань, зіштовхуються зі складною проблемою. Якщо вони пробують зекономити на страхових внесках, створюючи власні резерви на покриття витрат, то такі резерви обкладаються великими податками. Якщо вони застраховують себе на 100 % можливого ризику в інших страхових компаніях, то витрати на ці цілі будуть величезними. Крім того, ризик буває такого розміру, що важко взагалі знайти страхову контору, яка б його застрахувала. В той же час вирішення даної проблеми зазвичай вбачають у тому, що замість пошуку стороннього страхувальника створюють свою власну компанію в офшорному центрі, в якій страхова діяльність обкладається низькими податками.

Судохідна компанія. Власники суден були першими серед тих, хто поклав початок офшорному бізнесу. Це сталося ще тоді, коли британські моряки для прориву морських блокад, ембарго і заборон піднімали на своїх кораблях прапори інших країн, щоб безперешкодно увійти в порти призначення. Тим самим вони переставали бути підданими британській короні. Вигоди зміни прапора були успішно використані в часи «сухого закону» в США і численних обмежень у мореплавстві в період між Першою і Другою світовими війнами. Першою серед країн зручного прапора ввела пільговий режим приписки суден і оподаткування фрахтових операцій Панама (1925 р.). Нині загальновизнаними гаванями зручного прапора є Кіпр, Гібралтар, Ліберія, Антигуа, Багами, Бермуди, Каймани, Мальта, Нідерландські Антіли, Шрі-Ланка та ін. держави і території. Елементи зручного прапора застосовуються у відкритих суднових регістрах Норвегії, Данії, Німеччини, Острова Мен, Люксембургу, Канарських островів та ін.

Судноплавна компанія, яка зареєстрована в офшорному центрі або в країні зручного прапора, отримує численні і досить істотні пільги. Судновласникам гарантується швидка і спрощена реєстрація іноземних суден як у самій країні зручного прапора, так і в її зарубіжних консульствах на тимчасовій та постійній основі. Судновласникам-нерезидентам надається, до того ж, можливість швидкої та безперешкодної перереєстрації в морському регістрі іншої країни, а також можливість паралельної реєстрації суден. Судноплавній компанії дозволено тут вільне наймання членів екіпажу з нерезидентів країни приписки суден, але деякі переваги при найманні віддаються громадянам країни приписки судна. Від судноплавної компанії тут не вимагають неухильного дотримання всіх норм міжнародного регулювання мореплавства. Місцеві органи влади зазвичай охороняють анонімність директорів та інших посадових осіб судноплавних компаній і гарантують охорону конфіденційності їхніх комерційних операцій. Головною є перевага зареєстрованих тут судноплавних компаній - вони звільняються від усіх місцевих податків на доходи, отримані за межами країни реєстрації. Замість податків вони сплачують досить помірний реєстраційний та річний збори залежно від водотоннажності і призначення суден.

Авіалінії. Такий самий порядок, як і у випадку з морськими суднами, діє в офшорних центрах реєстрації авіаліній. Інколи під назвою авіалінії власник реєструє власний літак. В окремих же випадках така авіалінія взагалі не має жодного літального апарата, а фіктивна авіалінія реєструється лише для того, щоб її власник через зобов'язуючі міжнародні розпорядження міг користуватися знижками для себе та своєї родини у придбанні квитків для польотів літаками інших авіаліній.

Офшорний банк. На міжнародному рівні існує правило, у відповідності з яким отримання згоди на заснування банку обумовлене дотриманням таких вимог:

1) володіння капіталом;

2) підтвердження законним шляхом наявності необхідної професійної кваліфікації;

3) бездоганна репутація.

Офшорні центри в таких випадках не докучають засновникам банків такими скрупульозними вимогами. Адміністрація центрів не вбачає нездоланних перешкод ні у відсутності бездоганної репутації, ні в надто низьких фінансових резервах майбутнього банку. Тут спостерігались і такі випадки, коли надавалась можливість заснувати банк, взагалі не вкладаючи в нього капітал.

Офшорний університет. Все, що було сказане стосовно перелічених форм підприємницької діяльності в офшорних центрах, можна також віднести й до офшорного університету. Його можна створити тут без дотримання обов'язкових у більшості країн спеціальних умов і вимог, дешево і без сплати податків.

Ротаційна компанія. Ще однією різновидністю підприємницької діяльності в податковій гавані є ротаційна компанія. Виникнення і саме існування цього виду бізнесу нерозривно пов'язане зі специфікою існування офшорних центрів. Тільки юрисдикція таких центрів може забезпечити умови й гарантії функціонування ротаційних компаній.

Функція таких компаній, більшість яких існує на папері, тобто фіктивно, полягає в «перекиданні» грошових коштів або цінних паперів з країни в країну, причому часто все це супроводжується створенням ілюзії, нібито відбувається зміна власників грошових сум або цінних паперів.

Такі фіктивні компанії нерідко привласнюють собі досить елегантні назви. В Ліхтенштейні вони іменуються «головними резидентами», в Ліберії - «нерезидентськими корпораціями», що повинно означати, що їхня діяльність відбувається не на місцевому рівні, а в міжнародному масштабі. По відношенню до них також використовується термін «поштова скринька», що є дослівним перекладом з німецької Briefkasten, який можна почути в англосаксонських країнах. Але багатьом бізнесменам, котрі використовують офшорні центри, ця назва не подобається, оскільки вона їм здається «нереспектабельною» і вони віддають перевагу іншим термінам. А відтак для означення ротаційної компанії застосовується назва «звільнена компанія», тобто фірма, яка не обтяжена прибутковим податком. Загалом же, найчастіше вживаним терміном являється «ротаційна» (або передаточна) компанія.

Її використання індивідуальними платниками податків, як і фірмами, стало однією з розповсюджених форм втечі від податків в міжнародному бізнесі. Розглядаючи її в цілому, можна відзначити, що ця компанія засновується фізичною або юридичною особою, що залишається в країні з високим рівнем оподаткування. Вона характеризується такими рисами:

1. Засновник ротаційної компанії, незалежно від того, є він фізичною чи юридичною особою, володіє в ній всім пакетом акцій або більшою частиною їх, завдяки чому здійснює за нею повний контроль.

2. Ротаційна компанія має бути розміщена лише в офшорному центрі, оскільки її створення дозволяється лише місцевим законодавством. Її податкова незалежність повинна бути повною, що означає, що всі можливі податки або інші збори вона повинна сплачувати тільки в офшорному центрі. Ця компанія набуває в загальних рисах юридичної форми фінансової компанії і підпадає під мінімальні формальні обмеження.

3. Виключно важливе значення надається джерелам, з яких ведуть своє походження її доходи, а також цілі, яким вона слугує. Доходи компанії можуть виникати в країні ініціатора її створення, в країні її головного акціонера або в третій країні.

4. В певних випадках вона повинна бути іноземною компанією, яка не займається діяльністю в офшорному центрі і отримує доходи за межами центру, скільки лише в описаній ситуації вона може скористатись податковими привілеями.

2. Дивіденди і дивідендна політика

Одним з важливих завдань фінансового менеджменту є формування та реалізація політики підприємства в галузі виплати дивідендів. Дивіденди -- частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.

Дивідендна політика -- це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики -- це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів фінансово-господарської діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших. Найбільш чітко вираженим є зв'язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу, а отже, змінюється загальна структура капіталу підприємства, що за певних обставин впливає на його вартість.

Зв'язок між дивідендною політикою і ринковим курсом корпоративних прав описується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду та обернено пропорційний процентній ставці за альтернативними вкладеннями капіталу на ринку.

Стабільний рівень дивідендних виплат може сигналізувати про те, що вкладений інвесторами в підприємство капітал працює ефективно. Отже, за інших рівних умов дивідендні виплати позитивно впливають на ринковий курс корпоративних прав. З іншого боку, відсутність дивідендів або їх різке коливання свідчить про нестабільність і ризиковість підприємства-емітента корпоративних прав. Як наслідок -- ринковий курс падає. Щоправда, інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і без виплати дивідендів, якщо вони добре поінформовані про його програми розвитку, причини невиплати або скорочення виплати дивідендів і напрямки реінвестування прибутку.

Важливим є також обернений зв'язок між ринковим курсом корпоративних прав і фінансово-господарською діяльністю емітента. Вплив низького ринкового курсу проявляється під час залучення підприємством фінансових ресурсів. За низького ринкового курсу корпоративних прав емісія може або взагалі не відбутися, або з мінімальним курсом емісії, відповідно і мінімальним емісійним доходом. Отже, якщо підприємство планує залучати кошти за рахунок додаткової емісії, йому слід реалізувати дивідендну політику, спрямовану на підвищення ринкового курсу корпоративних прав.

До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:

- виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;

- визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;

- оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;

- визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;

- узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;

- вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;

- оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

Рішення щодо розподілу прибутку, а отже, вибору тих чи інших пріоритетів при реалізації дивідендної політики приймаються зборами власників підприємства. Завданням менеджменту в цілому і фінансового менеджменту зокрема є обґрунтування необхідності прийняття того чи іншого рішення в галузі дивідендної політики. Для цього слід проаналізувати фактори впливу на неї.

Стадія життєвого циклу підприємства (для нещодавно створених підприємств доцільним є максимальне реінвестування прибутку).

Наявність у підприємства прибуткових інвестиційних проектів. Якщо в підприємства відсутні обґрунтовані плани щодо прибуткового реінвестування прибутку, то найраціональнішим буде максимальний розподіл прибутку (виплата дивідендів).

Альтернативні джерела капіталу. Цей чинник пов'язаний з доступністю і вартістю залучення коштів із зовнішніх джерел, які можна використати для покриття потреби в капіталі, що залежить від:

- кредитоспроможності підприємства та наявності в нього кредитного забезпечення;

- вартості залучення позичкового капіталу;

- інвестиційної привабливості та можливостей залучення додаткового акціонерного чи пайового капіталу (шанси розміщення нової емісії);

- накладних витрат, пов'язаних із залученням власного капіталу із зовнішніх джерел.

Законодавством, статутом чи угодами підприємства можуть бути встановлені певні обмеження на виплату дивідендів. Ці обмеження можуть застосовуватися, як правило, в таких випадках:

- у разі заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу;

- за наявності на момент виплати дивідендів підстав щодо порушення справи про банкрутство підприємства чи виникнення таких підстав у результаті виплати дивідендів;

- власний капітал підприємства є меншим за обсяг його статутного та резервного капіталу;

- повністю не сплачені поточні та накопичені дивіденди за привілейованими акціями;

- відсутність відповідних фінансових джерел виплати дивідендів;

- наявність договірних обмежень, наприклад з банком-кредитором.

Преференції найважливіших груп власників: більшість з них орієнтовані на споживання (дивіденди) чи заощадження (тезаврація та збільшення вартості підприємства).

Податкові наслідки застосування того чи іншого типу дивідендної політики: для власників та для самого підприємства.

Рівень процентних ставок на ринку капіталів, а також ставки дивідендів у конкурентів та в інших підприємств, які належать до тієї самої чи суміжних галузей виробництва.

Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за корпоративними правами кожної категорії приймають власники (загальні збори власників) підприємства за рекомендацією наглядової ради чи пропозицією виконавчих органів. Порядок повідомлення власників корпоративних прав про виплату дивідендів регламентується статутом товариства. Як правило, підприємства дають відповідне оголошення у заздалегідь визначених друкованих засобах масової інформації. В оголошенні про виплату дивідендів має міститися така інформація:

- назва підприємства;

- дата прийняття загальними зборами власників рішення про виплату дивідендів;

- період, за який виплачуються дивіденди;

- величина дивідендів на одну акцію (у відносному чи абсолютному виразі) в розрізі окремих їх категорій;

- строки та місце виплати;

- особливості оподаткування дивідендів.

У разі прийняття рішення про виплату дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, проводить зазначені виплати власнику корпоративних прав пропорційно його частці в статутному капіталі підприємства. Нарахування дивідендів може здійснюватися шляхом застосування визначеного процента до номінального капіталу, який належить окремим власникам корпоративних прав. Величина цього процента розраховується як відношення чистого прибутку (іншого джерела), який спрямовується на виплату дивідендів до обсягу статутного капіталу. В акціонерних товариствах дивіденди на одну акцію розраховуються діленням загальної суми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються дивіденди. За корпоративними правами однієї категорії виплачуються дивіденди однакового розміру.

Отже, величина дивідендів, яка належить окремому власнику, залежить від трьох основних показників:

- величини чистого прибутку, резерву дивідендів (інших джерел виплати);

- встановленого співвідношення між розподіленим і нерозподіленим прибутком;

- частки учасника (власника) в статутному капіталі.

Сума коштів, яка рішенням зборів власників спрямовується на виплату дивідендів, називається масою дивіденду. З прийняттям рішення про виплату дивідендів у підприємства зменшується власний капітал (прибуток). На суму нарахованих, але не виплачених дивідендів збільшується обсяг заборгованості, яка зменшується одночасно з виплатою дивідендів.

Порядок нарахування дивідендів (прибутку на корпоративні права) значною мірою залежить від форми організації бізнесу та форми власності. Розглянемо найсуттєвіші особливості нарахування дивідендів.

Акціонерні товариства. Право на одержання дивідендів в АТ мають акціонери, які є власниками акцій (обліковуються в реєстрі акціонерів) на початок строку виплати дивідендів, який встановлюється загальними зборами акціонерів незалежно від періоду, протягом якого акціонери володіли акціями. У разі продажу акціонером належних йому акцій після складання переліку осіб, що мають право на отримання дивідендів, але раніше дати виплати, право на отримання дивідендів залишається в особи, зазначеної в такому переліку. Дивіденди за акціями виплачуються один раз на рік за результатами календарного року в повному обсязі (ст. 9 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу»). Загальні збори акціонерів не можуть приймати рішення про виплату проміжних дивідендів за результатами діяльності за квартал, місяць чи півріччя. АТ разом зі звітом про діяльність підприємства повинні представити в ДКЦПФР інформацію про дивіденди, яка повинна містити такі відомості:

- дата закриття реєстру для виплати дивідендів (якщо вони виплачуватимуться);

- дата початку виплати дивідендів;

- дата закінчення виплати дивідендів.

Товариства з обмеженою відповідальністю. На відміну від акціонерних товариств, ТОВ можуть виплачувати дивіденди протягом року. Окрім того, учаснику товариства з обмеженою відповідальністю виплачуються дивіденди, які відповідають частці прибутку, одержаного товариством за період, протягом якого учасник володів корпоративними правами підприємства. Це означає, що на одержання дивідендів претендують не лише власники, які володіють корпоративними правами товариства на момент прийняття рішення про розподіл прибутку, а й ті, котрі належали до числа власників протягом періоду, за який виплачуються дивіденди.

Виплата дивідендів приватними підприємствами. Приватні підприємства не належать до господарських товариств. Кошти, які залишаються в розпорядженні приватного підприємства після сплати всіх податків та зборів, можуть бути виплачені власнику підприємства. До 1 квітня 2000 р. такі виплати оподатковувалися прибутковим податком з фізичних осіб. Були внесені зміни у законодавство, згідно з якими ці підприємства нараховують і сплачують податок на дивіденди в розмірі 30 % нарахованої суми дивідендів.

Особливості перерахування в бюджет дивідендів підприємствами з часткою державної власності в статутному капіталі. Платниками дивідендів є господарські товариства, створені в процесі приватизації та корпоратизації державних підприємств, у статутному капіталі яких є частка державного майна. У разі прийняття рішення про виплату дивідендів такі підприємства повинні надати органу державної податкової служби копію платіжного доручення із зазначенням суми перерахованих до Державного бюджету дивідендів на державну частку у статутному капіталі. Сума дивідендів, яка підлягає перерахуванню в Державний бюджет, визначається як результат від множення маси дивіденду на частку державного майна в статутному капіталі підприємства (в процентах). Якщо величина зазначеної частки змінювалася протягом звітного періоду, для розрахунку суми дивідендів визначається середньоарифметична частка майна, яка перебуває в державній власності.

Задача №10.

Визначте дохідність облігації на час її погашення. Номінал облігації 1000 дол., купонна ставка 12 %, термін - шість років. Поточна ціна облігації на час її погашення може бути: а) 920 дол.; б) 1020 дол.

Розв'язок.

,

де N - номінал облігації;

N - термін обігу облігації;

Р - поточна ціна;

С - купонний річний платіж.

С = 1000 * 12 % = 120 (дол.)

Визначимо дохідність облігації на час її погашення, якщо поточна ціна на час погашення складає:

а) 920 дол.

б) 1020 дол.

Перелік використаної літератури

1. Ю.Г. Козак, В.В. Ковалевський. «Міжнародна економіка» - К. 2004р.

2. Суторміна В.М. «Фінанси зарубіжних корпорацій». - К.: КНЕУ, 2004р.

3. Бланк И.А. «Основы финансового менеджмента». - К., 2002.

4. Брейли Р. «Принципы корпоративных финансов». - М.: Олимп-Бизнес, 1997.