Незважаючи на поразку, завдану меркантилістам засновниками класичної школи, дискусія між прихильниками протекціонізму та вільної торгівлі триває й понині. Якщо раніше вона стимулювала періодичні спади ділової активності й зростаючу загрозу втрат від зовнішньої конкуренції у тій чи іншій країні, то в останні роки її пожвавленню сприяє поява на світогосподарській арені держав з перехідною економікою, змушених захищати внутрішні ринки від надмірного проникнення імпорту.

Позбавлені можливостей істотного впливу на умови світової торгівлі і на вже прийняті норми її регулювання, постсоціалістичні країни зіткнулися з тим, що переважаюча роль у світовому виробництві й експорті лідерів економічного розвитку полегшує встановлення вигідних саме для них "правил гри", які ускладнюють становище їх слабкіших партнерів. Якщо еволюція митної політики ГАТТ була поступовою і природною для учасників, які, власне, й були її фундаторами, то країни з перехідною економікою, що претендують на вступ до однієї з найвпливовіших організацій, поставлені перед вибором: або стати аутсайдерами світової торгівлі, або відчути руйнівні наслідки прискореного відкриття своїх внутрішніх ринків при входженні в СОТ. Адже вони усвідомлюють, що без виваженої доцільної підтримки внутрішніх виробників не забезпечити належного підвищення конкурентоспроможності їх економіки [2, 16].

Загрозливим для постсоціалістичних країн, що зволікають із процесами ринкової трансформації, є не тільки низька конкурентоспроможність, а й технологічне відставання різних галузей господарювання від більш розвинутих структур зарубіжних суперників внаслідок обмеженості інвестицій та інновацій, посилення структурно-галузевої, інституційної та соціально-культурної несумісності з вимогами світових ринків. Все це створює передумови для технологічного занепаду та експансії імпорту на ринки ослаблених системною кризою країн з перехідною економікою. Зростаючий в міру примітивізації структури виробництва, експорту та ерозії науково-технологічного потенціалу розрив між лагом реагування і лагом попиту зміцнює домінуючі позиції економічно розвинутих країн, оскільки їх переваги щодо рівнів продуктивності праці, абсолютної та відносної конкурентоспроможності економіки посилюються.

Реальні результати світогосподарських процесів свідчать про те, що лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків є найбільш вигідною саме розвинутим країнам, які встановлюють системи квот і ліцензій, "добровільні" обмеження імпорту, ковзаючі податки та нетарифні бар'єри для зміцнення своїх позицій у конкуренції між виробниками і торговцями. А рівень "недобросовісності" цієї конкуренції визначають ті ж самі лідери економічного розвитку. Така нерівномірність, яку вже повною мірою відчула на собі й Україна, надає особливої гостроти проблемі адаптації держав із різними за кількісними та якісними параметрами національними економіками до глобальних процесів сучасності. Звідси випливає жорстка необхідність пошуку оптимальних шляхів інтеграції постсоціалістичних країн у світове господарство внаслідок поліпшення структури та підвищення ефективності зовнішньої торгівлі, адже за несприятливого розвитку трансформаційних процесів відбувається подальше загострення кризових явищ, посилюється відплив капіталу за кордон [2].

Більшість дослідників схильні вважати спроби інтеграції держав із перехідною економікою у світове господарство, що ґрунтувались на прискореному відкритті ринків і лібералізації торгівлі, такими, що призвели здебільшого до негативних наслідків. Стагнація переробних галузей при спеціалізації на експорті сировини, напівфабрикатів і кінцевої продукції з малою частиною доданої вартості послаблює позиції постсоціалістичних країн на світових ринках та сприяє підпорядкуванню їх інтересам лідерів економічного розвитку. Економічні реалії, а не декларації, дають підстави вважати, що розвинені економічні системи не зацікавлені у зміцненні й розвитку високотехнологічних сфер постсоціалістичних країн. Як свідчать наслідки реалізації заснованих на монетарних підходах зарубіжних рекомендацій щодо ринкових трансформацій, без реальної підтримки середньо- і високотехнологічних виробництв, за "економії" на науці і освіті, всупереч тенденціям постіндустріального розвитку, відбувається розмивання інтелектуального та інноваційного потенціалу й стає проблематичним навіть у перспективі зміцнення позицій країн з перехідною економікою. Тому до числа їх найважливіших національних пріоритетів, як і держав третього світу, слід віднести реалізацію економічної політики і режиму регулювання зовнішньоторговельних зв'язків, спроможних забезпечити прискорення темпів промислового розвитку і входження у систему світогосподарських зв'язків за рахунок поліпшення структури і ефективності виробництва та експорту [2].

При вирішенні цієї проблеми необхідно враховувати розбіжності у вихідних умовах ринкової трансформації, які обмежують використання міжнародного досвіду економічного розвитку, оскільки при певній схожості умов функціонування та розвитку жоден з них не дає аргументованої відповіді на питання про те, як зміцнити в конкурентних умовах світового ринку геоекономічні позиції постсоціалістичних країн. Це зумовлено особливостями моделі системної трансформації, яка пов'язана з переходом від планово-розподільних до ринкових відносин із властивими йому ускладненнями, викликаними технологічним відставанням і гострою нестачею коштів на модернізацію економіки в умовах трансформаційної кризи з її інвестиційними і технологічними "пастками". Під впливом кризових процесів відносні переваги, пов'язані з такими розвиненими факторами, як науково-технічний потенціал і якість трудових ресурсів, котрими, певною мірою, володіє, до речі, й Україна, у конкурентних умовах світового ринку виявляються недовговічними, оскільки наслідком погіршення економічної ситуації стає згортання виробництва та деіндустріалізація експорту і економіки в цілому. Сприяє цьому й некритичне застосування рекомендацій щодо обмеження ролі держави, якій за умов глобалізації світогосподарських зв'язків належить, на думку деяких дослідників, дуже значна роль у боротьбі проти нееквівалентного привласнення національного багатства та прибутків вітчизняних виробників і торговців лідерами світового економічного розвитку [2].

Економічні реалії країн з перехідною економікою спонукають до пошуку доцільного рівня захисту внутрішнього ринку та приведення їх зовнішньоторговельної політики у відповідність із розвитком трансформаційних процесів, загальним станом економіки та зовнішньої торгівлі. Потреба у вирішенні вказаних проблем особливо актуальна й для України, зовнішньоторговельна політики котрої включає етапи її становлення (1992-1994 роки), лібералізації (1994-1997 роки), вичерпання можливостей екстенсивного розвитку (1997-1999 роки) і виявів деяких ознак поліпшення становища у 2000 році і першому кварталі 2001 року. Кожному з цих етапів властивий певний стан економіки, рівень її ринкової трансформації, особливості умов торгівлі та засобів і методів її регулювання [2].

Якщо становлення зовнішньоторговельної політики характеризувалося поєднанням в умовах поглиблення системної трансформаційної кризи переважно адміністративних форм прямого контролю над вивозом з надмірною лібералізацією імпорту, то етапу лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків властиве спрощення умов експорту при одночасному зміцненні захисних бар'єрів від імпорту за рахунок посилення рівня тарифного захисту внутрішнього ринку, введення специфічного та комбінованого мита, акцизних зборів та ПДВ. Лібералізація експорту, звільнення його від податку на додану вартість, поєднані з жорсткою грошово-кредитною і фіскальною політикою, прискорили "виштовхування" за кордон продукції, яка при скороченні внутрішнього споживання не знаходила збуту на внутрішньому ринку. Відбулось також становлення механізму самовідтворення екстремального варіанта вивозу, який ґрунтується на скороченні внутрішнього споживання, зменшенні частки високотехнологічної продукції внаслідок зниження її конкурентоспроможності та прискореній деградації переробних галузей і посиленні сировинного перекосу виробництва та експорту.

Етапу вичерпання можливостей екстенсивного розвитку зовнішньої торгівлі властиве зменшення обсягів торгівлі товарами і послугами при відсутності суттєвих змін у засобах і методах регулювання ЗЕД. Причини цього криються в тривалому погіршенні стану економіки та умов торгівлі, обумовленому значною мірою зростанням цін на продукцію критичного імпорту та зниженням через зростання вартості ефективності виробництва і експорту енергоносіїв та іншої сировини. Деяке поліпшення становища, свідченням якого стали певна збалансованість у торгівлі товарами та поліпшення структури товарообміну, досягнуте лише у 2000 році під впливом внутрішнього та зовнішнього економічного пожвавлення [2].

Розвиток зовнішньої торгівлі України та становлення механізму її регулювання підтверджує справедливість висновку тих дослідників, які вважають, що в кризових умовах швидка лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків не тільки не сприяє позитивним структурним змінам у виробництві та експорті, а й може їх загальмувати, оскільки подальша спеціалізація на експорті сировини і напівфабрикатів на світові ринки, яким властиве сповільнення темпів розвитку та нестабільність кон'юнктури, виявляється вкрай ненадійною основою для економічного зростання. Хіба ж не свідчить про це зростаюча енергомісткість економіки, заборгованість за поставки енергоносіїв, сировинний характер виробництва і експорту, залежність від економічної політики основних торговельних партнерів, деградація під впливом зовнішніх чинників високотехнологічних галузей і виробництв.

Несприятливі тенденції розвитку зовнішньої торгівлі викликають потребу з'ясування їх причин та критичної оцінки загальної зовнішньоторговельної політики та законодавчої бази її реалізації, аби привести механізм зовнішньоторговельного регулювання у відповідність із завданнями економічного розвитку, досягти позитивних структурних змін у виробництві й експорті та зменшити залежність від імпорту при підпорядкуванні зовнішньоторговельного режиму потребам приєднання України до ГАТТ та входження до СОТ.

На формуванні зовнішньоторговельної політики України, особливо на її початковому етапі, позначилися надмірні сподівання на те, що ринкові регулятори спрацюють автоматично внаслідок вибору моделі ортодоксальної монетарної стабілізації з властивим їй обмеженням впливу держави, а також відсутність чітких концептуальних підходів до ринкового реформування і розвитку економіки та зовнішньої торгівлі. При цьому ігнорувалась та обставина, що необхідні напрями і масштаби втручання держави у цю сферу залежать, як свідчить міжнародний досвід, від структури, динаміки і збалансованості зовнішньоторговельних відносин при взаємодії національної економіки зі світовим господарством. Тому зміни у кон'юнктурі світових товарних ринків і в зовнішньоторговельних режимах інших країн, які позначаються на розвитку зовнішньої торгівлі, потребують обов'язкового і своєчасного коригування зовнішньоторговельного законодавства із врахуванням відповідності його національним інтересам [2].

Оскільки Україна як відносно молода незалежна держава змушена була починати створення нормативно-правової бази регулювання зовнішньої торгівлі практично з нуля, то з трьох можливих варіантів її формування вона обрала так звану викривлену форму законодавчого забезпечення. При її впровадженні однобокий розвиток, властивий частковій формі, ніби консервується внаслідок того, що динамічність зовнішньоекономічних процесів випереджає створення правової бази, яка здебільшого відстає від практичних потреб їх регулювання.

Численні закони, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів та підзаконні акти різних міністерств і відомств з питань зовнішньоекономічної діяльності, ухвалені в останні роки, створюють юридичну базу начебто й розроблену та водночас надто суперечливу й заплутану. Нинішня надмірно громіздка система зовнішньоторговельного регулювання відзначається внутрішньою суперечливістю, колізійністю у врегулюванні деяких аспектів зовнішньоторговельних відносин та невідповідністю їх багатьом міжнародне визнаним принципам і нормам. Правова неврегульованість, яка породжує стихійний розвиток деяких зовнішньоторговельних процесів, диспропорції у співвідношенні між законодавчими і підзаконними актами на користь останніх та суперечності між ними, створюють сприятливі умови для корупції і зловживань у цій сфері [2].

Не поліпшує становище і схильність законодавців до пошуку діаметрально протилежних рішень, що нерідко скасовують одне одного. Вона породжує нестабільність діючого зовнішньоторговельного режиму, на якому позначається відсутність чітких концептуальних підходів до вирішення конкретних проблем та вплив певних лобістських сил. Декларативність і безадресність ряду законодавчих і підзаконних актів, відсутність у багатьох з них механізму реалізації і контролю за виконанням та недостатня наукова обґрунтованість рішень, які лежать в основі деяких нормативно-правових документів, ведуть до того, що впровадження їх дає результати, протилежні очікуваним.

Відставання із процесами ринкової трансформації, що обмежує можливості застосування більш досконалих засобів впливу держави, та недоліки нормативно-правової бази зовнішньоторговельного регулювання створюють сприятливі умови для зловживань, адміністративного засилля і корупції, сприяють тінізації зовнішньої торгівлі та перетворенню її на сферу зіткнення групових, кланових інтересів, які далеко не завжди відповідають загальнонаціональним пріоритетам. Все це суттєво обмежує можливості приведення зовнішньоторговельного режиму у відповідність з потребами економічного розвитку, вимогами і нормами міжнародного торговельного права та нагромаджує перешкоди на шляху приєднання України до ГАТТ і входження в СОТ.

Картина торгівельних взаємовідносин України з Європейським Союзом є свого роду унікальною, оскільки її можна і потрібно розглядати у багатьох вимірах для того, щоб остаточно зрозуміти сутність проблеми. Такими вимірами передусім є:

розвиток торгівлі України з ЄС та порівняння з досвідом країн-кандидатів до Євросоюзу;

проблема політичних рішень з обох сторін як гальмуючий чинник;

розвиток Україною торгівельних стосунків с Європейським Союзом та перспективи торгівлі з країнами СНД [28].

Розвиток торгівлі України з Європейським Союзом - з багатьох, у тому числі й зазначених вище причин - не мав чітко зростаючого вектору, на відміну від країн Центральної Європи. Так, у Польщі на момент підписання Угоди про торгівлю і співробітництво у 1989 році доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті складала трохи більше 15%, проте вже у 1992 році, після низки асиметричних кроків ЄС у сфері торгівлі, доля Євросоюзу склала 57%. Польська частка у зовнішньоторговельному обороті зростала так само швидко: з 1,8% у 1989 році до майже 5% у 1995-му. У випадку України, доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті у 2000 році ледве сягала 20%, водночас у зовнішньоторговельному обороті самого ЄС частка України склала маргінальні 0,3% [28].

Європейський Союз є найбільшим торгівельним партнером України після держав СНД, на долю яких у 2000 році приходилося 35% українського експорту й 60% імпорту. У 1999 році розвиток торгових відносин між Україною та ЄС зазнав значного уповільнення внаслідок фінансової кризи у Росії у серпні попереднього року та його наслідків для української економіки: обсяги імпорту з ЄС скоротилися на 26%. У 2000 році позитивні тенденції в українській економіці призвели до загального економічного зростання - вперше з набуття Україною незалежності. Експорт з країн ЄС та імпорт туди українських товарів зросли відповідно на 34,5% та 35,5% [28].

Разом із тим структура торгівлі України та ЄС змін не зазнала: більшість українського експорту до країн ЄС припадає на сировину (22%) та продукцію важкої промисловості (44%, з яких частка виробів із заліза та сталі складає 17,5%, текстильні товари - 14,6% та продукція хімічної промисловості - 9,8%). Доля сільськогосподарських продуктів в українському експорті до ЄС складає приблизно 12,4%. Що ж до Європейського Союзу, то 72% його експорту до України склали готові вироби. Дані цифри наведені з метою ще раз підкреслити проблему, що, ймовірно, становитиме вагому складову негативних наслідків для України від розширення ЄС: низької конкурентноздатності українського виробництва, що також відображено й у домінуванні сировинної частки в українському експорті [28].

Чи не єдиним шляхом покращення ситуації може бути залучення іноземних інвестицій. Прямі іноземні інвестиції в Україну протягом 1992-2000 років склали трохи більше 3,7 мільярдів доларів США, тоді як у економіку Польщі було інвестовано понад 22 мільярди [28].

Говорячи про розвиток зовнішньоторговельних стосунків України з Європейським Союзом та шлях, що його пройшли країни-кандидати на вступ до ЄС, зокрема, та ж Польща, неможливо не помітити важливої ролі, яку відігравали у цьому процесі політичні рішення Європейського Союзу, зокрема, його органів - Європейської Комісії та Європейської Ради, - що робилися по відношенню до цих країн. У даному контексті під терміном політичне рішення ми розуміємо рішення, ухвалення яких не було результатом класичної калькуляції втрат та переваг у коротко- та довгостроковій сферах. Перш за все, це стосувалося асиметричності торгівельного режиму на додаток до скасування Євросоюзом усіх кількісних обмежень для товарів центральноєвропейських країн ще задовго до набуття чинності угод про асоціацію з останніми. Це, зокрема, є однією з причин стрімкого розвитку експортних можливостей цих країн та економічною орієнтацію їх на країни Європейського Союзу.

У той самий час Україна - за усіх відмінностей процесу розвитку своїх стосунків з ЄС - не змогла скористатися подібними привілеями, що послугувало однією з причин для: