Збройні конфлікти в міжнародному праві

Міністерство освіти і науки України

Реферат на тему:

«Збройні конфлікти в міжнародному праві»

Львів - 2010

План

Вступ

1. Поняття „збройний конфлікт” і його зміст

2. Міжнародне право в період збройних конфліктів, як галузь міжнародного права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Людська історія складає собою низку війн та конфліктів. З більш ніж 3400 років писаної історії людства тільки 250 років були мирними. Таким чином, війна є звичайним станом відношень між людьми. Людству знадобилося пережити дві світові війни, які мали місце в першій половині XX століття, які забрали життя мільйонів людей, для того, щоб здоровий глузд вибрав шлях до миру, урочисто проголосивши це 1945 року в Статуті Організацій Об'єднаних Націй.

Але положення речей від цього суттєво не змінилось. Після ейфорії та рожевих надій, що були викликані підписанням Статуту Організації Об'єднаних Націй, прийшов період переоцінки реального стану речей і вжиття заходів по регулюванню міждержавних відносин. Цифри говорять самі за себе: з часів закінчення Другої світової війни мало місце близько 150 війн та локальних збройних конфліктів, в яких загинуло близько 20 млн. людей. Тільки у 80-х роках на Землі палахкотіло полум'я 22 війн, 85% їх жертв склало цивільне населення.

Не дивлячись на те, що поки що вдавалося уникнути третьої світової війни, на планеті постійно відбуваються війни, міжнародні та внутрішні збройні конфлікти. Війна, як форма колективного насилля завжди мала вплив на життя народів та держав. Але в останні роки конфлікти стали більш частими та довготривалими, інколи створюючи безвихідні ситуації, завдаючи значної шкоди цивільним об'єктам та страждань цивільному населенню.

1. Поняття „збройний конфлікт” і його зміст

Збройні конфлікти в теорії поділяються на два види: міжнародний збройний конфлікт і збройний конфлікт не міжнародного характеру. Перший є предметом вивчення такої самостійної галузі міжнародного права, як право збройних конфліктів.

Міжнародний збройний конфлікт є озброєним зіткненням між державами або між національно-визвольним рухом і метрополією, тобто між повсталою (воюючою) стороною і військами відповідної держави.

Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це озброєне зіткнення анти-урядових організованих загонів із збройними силами уряду, те, що відбувається на території якої-небудь однієї держави.

На практиці нерідко спостерігається так звана інтернаціоналізація конфліктів не міжнародного характеру. Важливим для з'ясування суті терміну „збройний конфлікт” є його розмежування з подібним терміном "війна" . Деякі юристи вважають, що поняття "війна" і "збройний конфлікт" ідентичні в міжнародно-правовому вимірі, рівноцінні за юридичною силою. Різниця між термінами "війна" і "збройний конфлікт" все ж таки існує, хоч вона і досить умовна. Визначення "збройний конфлікт" вміщує в себе будь-яку ситуацію, незалежно від її правової кваліфікації, в якій дві чи більше сторін протистоять одна одній зі зброєю в руках. Будь-яка війна - це перш за все збройний конфлікт, але не всякий збройний конфлікт можна назвати війною. І справа тут не тільки в масштабах воєнного протиборства. Війна наділена низкою специфічних ознак, які не властиві збройному конфлікту. З юридичної точки зору для війни характерна така ознака, як її оголошення, згідно з III Гаазькою конвенцією 1907 року. Однак, в більшості випадків держави розв'язують війну, формально не об'являючи її. Все це призвело до широкого використання терміну "збройний конфлікт".

Згідно з міжнародними правовими актами, термін "війна", використовується при збройному зіткненні між суверенними державами; а у випадку боротьби нації чи народу за свою незалежність використовується термін "збройний конфлікт". В загальному відмежування поняття "війна" від поняття "збройний конфлікт" має відносне значення. На практиці різниця між ними носить скоріше формальний характер.

2. Міжнародне право в період збройних конфліктів, як галузь міжнародного права

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.

Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни внесли також праці різних вчених в галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що: «Війна -- це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни -- знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, -- вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».

Процес укладання договорів про норми ведення війни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні конференції -- у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, -- результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».

Серед учених, які віддають перевагу «праву війни», Ф.Ф. Мартене, котрий дійшов висновку, що: «Право війни в об'єктивному значенні є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М. Таубе під правом війни розуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючими...».

У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни -- це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах котрих можливо застосування сили для поразки супротивника.

Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». У той же час існує ряд учених, які дотримуються точки зору, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для визначення галузі міжнародного права, що регулює співробітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких входять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі даного співробітництва знаходяться права людини. Торкаючись офіційного закріплення терміна «міжнародне гуманітарне право» і, відповідно, дефініції даної галузі права, слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяльності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права, наводиться система міжнародного права, у якій в якості самостійної галузі виділяється «право збройних конфліктів». Водночас, конференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іменувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосовуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Протоколах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також уживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів».

Відповідно до положень Статуту ООН і відповідно до основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право припускає можливість правомірного застосування збройних сил (самооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють, і т.д.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів.

Сучасне міжнародне право забороняє агресивні війни і заперечує війну як засіб вирішення міжнародних конфліктів. Однак практика міжнародних відносин свідчить про те, що держави порівняно часто використовують свої збройні сили для досягнення політичних, економічних та інших цілей, що призводить до різних воєнних сутичок (Корея, В'єтнам, Афганістан, Близький Схід, Югославія та ін.). Тому сучасне міжнародне право не може ігнорувати реальні можливості виникнення збройних конфліктів і не містити в собі норм, які регулюють ведення воєнних дій. Найважливіша мета цього - максимальна гуманізація застосування воєнних засобів і способів.

Досягнення цієї мети правовими засобами здійснюється шляхом:

- обмеження воюючих у виборі способів і засобів ведення воєнних дій;

- максимального захисту прав мирного населення й охорони цивільних об'єктів;

- гуманізації правового положення воюючих (режим військовополонених, поділ

на комбатантів і не комбатантів та ін.);

- регламентації прав і обов'язків нейтральних держав у стосунках з воюючими.

Ці напрямки (вимоги) часто розглядаються як принципи сучасного міжнародного права у сфері регламентації воєнних дій. Багато з них спочатку утворилися як норми звичаєвого права, а потім були закріплені в ряді міжнародних правових актів.

До найбільш важливих міжнародно-правових документів у сфері регламентації воєнних дій варто віднести:

- Паризьку декларацію 1856 р. "Про принципи морського міжнародною права";

- Петербурзьку декларацію про скасування застосування вибухових та запалювальних куль 1868 p.;

- Гаазькі конвенті 1899 і 1907 pp. про закони і звичаї війни;

- Конвенцію про звільнення госпітальних суден від портових та інших зборів 1904 p.;

- Женевський протокол 1925 р. про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та бактеріологічних засобів ведення війни;

- Лондонський протокол про дії підводних човнів 1936 p.;

- Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей під час збройних конфліктів 1954 p.;

- Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. і додаткові протоколи до них 1977 p.;

- Конвенцію про заборону виробництва і накопичення запасів бактеріологічних засобів (а також біологічної, токсичної зброї) і про їхнє знищення 1972 p.;

- Конвенцію про заборону воєнного і будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1976 p.;

- Конвенцію про заборону або обмеження застосування зброї, що завдає надмірних пошкоджень або має вибірковий характер, 1981 p.;

- Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р. та ін.

Цими документами та існуючими звичаями у сфері ведення воєнних дій установлені такі правила: початок воєнних дій між державами повинен попередньо і недвозначно повідомлятись у вигляді мотивованого оголошення війни або ультиматуму з умовою оголошення війни (III Гаазька конвенція про відкриття воєнних дій 1970 p.). Проте варто враховувати, що, відповідно до визначення агресії, ухваленого Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р., сам факт оголошення війни, що, відповідно до ст. 51 Статуту ООН, не є актом індивідуальної самооборони, не перетворює цю оголошену війну з протиправної у війну законну.

Учасниками воєнних дій є військовослужбовці держав, що беруть участь у збройному конфлікті, яких поділяють на комбатантів (безпосередньо воюючих) і некомбатантів (обслуговуючий персонал: інтенданти, медперсонал, духівництво та ін.). Некомбатанти мають право застосовувати зброю тільки для самооборони. Відповідно до Додаткового протоколу 1977 р. і Женевських конвенцій 1949 р., до некомбатантів належать також військові юристи, кореспонденти, репортери, проти них не може бути застосована зброя. Зазначені особи, медичний і духовний персонал, що потрапили до ворога, не вважаються військовополоненими. Вони продовжують здійснювати свої функції і користуються заступництвом воюючої сторони. У випадку полону, і комбатант, і некомбатант користуються правом на режим військовополонених (за винятком, як було відмічено, медичного і духовного персоналу).

Театром воєнних дій можуть використовуватися тільки території воюючих. Не можуть використовуватися як театр воєнних дій території держав, що не воюють, а також демілітаризовані і нейтралізовані райони. Території з міжнародним режимом також не повинні використовуватися як театр воєнних дій (наприклад, космос, морське дно, відкрите море і повітряний простір над ним).

Нейтральні держави не мають права надавати будь-якого сприяння воюючим. Вони також не повинні піддаватися будь-яким зазіханням із боку воюючих, але у випадку таких зазіхань можуть застосовувати свої збройні сили для їх відбиття.

Мирне населення в зоні воєнних дій не повинне піддаватися нападу або будь-якому насильству з боку воюючих. Воно недоторканне. Недоторканні також об'єкти, необхідні для забезпечення життя мирного населення, та об'єкти приватної власності.

У сфері методів, засобів і способів ведення воєнних дій у загальному плані сформульовані два основні принципи:

- "право воюючих на вибір засобів нанесення шкоди противнику не є необмеженим" (Додаток до четвертої Гаазької конвенції 1907 р. і Додатковий протокол до Женевської конвенції про захист жертв війни 1977 p.);

- заподіяння надмірних страждань людям і шкоди природному середовищу (довгострокового збитку) неприпустиме (Петербурзька декларація 1868 p.).

До заборонених дій варто віднести:

- напад без оголошення війни;

- віроломство;

- заяву про те, що нікому не буде помилування;

- бомбардування цивільних незахищених об'єктів;

Зокрема ст. 88 Конвенції ООН із морського права говорить: "Відкрите море резервується для мирних цілей".

- використання екологічних методів і засобів, спроможних завдати серйозної шкоди навколишньому середовищу (затоплення, цунамі, озонові діри, хімічні та бактеріологічні зараження та ін.);

- застосування хімічної та бактеріологічної зброї проти живої сили;

- застосування ядерної зброї;

- застосування протипіхотних мін;

- застосування запалювальної зброї;

- застосування лазерної зброї як засобу осліплення;

- необмежену підводну війну та ін.

Важливою категорією у міжнародному праві є міжнародно-правова відповідальність держав за протиправні дії в період збройних конфліктів. Вона ґрунтується на положеннях Статуту ООН і завдяки цьому може бути політичною або матеріальною.

Міжнародно-правова відповідальність індивідів за воєнні злочини і злочини проти людства визначається, зазвичай, національним законодавством держави, проти котрої (або її громадян) були спрямовані ці злочини. В особливих випадках можуть бути використані міжнародні процедури.

Висновки

Збройні конфлікти , як і війни в цілому це надзвичайно негативне явище , яке приносить шкоду як окремому громадянину так і суспільству. Очевидно це означає що з кожним збройним конфліктом треба боротися, а краще попереджувати його. Таке відношення потрібне не тільки для забезпечення стану спокою між ворогуючими, а й для забезпечення миру і гуманності на глобальному рівні, зокрема і для того щоб не повторилось таке в майбутньому.

Враховуючи досвід реальних війн, світове співробітництво прийшло до необхідності обмеження насилля воюючих сторін, шляхом узгодженої розробки і укладення договорів, які регулюють відносини між державами в період збройних конфліктів. Так виникла система права збройних конфліктів. Саме життя підтвердило правильність вислову великого мислителя Г. Гроція про те, що для війни, як і для мирного часу, існують свої закони. Зменшити страждання, пом'якшити жорстокість, які не викликані воєнною необхідністю, захистити права людини під час війни, зупинити намагання воюючих сторін будь-якими засобами досягти перемоги над супротивником - ось головна мета права збройних конфліктів

"Основне завдання міжнародного права, - відмічав Ш. Монтеск'є,- звичайно полягає в тому, що народи повинні в мирний час робити по можливості більше добра, а під час війни по можливості менше зла" [1].

Список використаної літератури

1. Монтескье Ш. О духе законов - СПб., 1862. - Кн. 1. - С.-9.

2. Международное право. Ведение боевых действий. // Сборник Гаагских конвенций и иных соглашений. - М., 1995. - С. 14.

3. Міжнародне право - Игнатенко Г.В., Тиунов О.І., Москва 1999

4. Женевские конвенции от 12 августа 1949 года и дополнительные протоколы к ним. - М., 1994.

5. Додаток до четвертої Гаазької конвенції 1907 р.

6. IV Гаазька конвенція 1907р.

7. Додатковий протокол до Женевської конвенції про захист жертв війни 1977 p

8. III Гаазька конвенція про відкриття воєнних дій 1907 p.

9. Петербурзька декларація 1868 p.