Міжнародні економічні відносини

Зміст

Вступ

1. Макроекономічна роль платіжного балансу

2. Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі

Список використаної літератури

Вступ

Міжнародні економічні відносини є однією з найбільш динамічно розвинутих сфер економічного життя. Економічні зв'язки між державами мають багатовікову історію. Протягом сторіч вони існували переважно як зовнішньоторговельні, вирішуючи проблеми забезпечення населення товарами, що національна економіка робила неефективно чи не робила зовсім. У ході еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли зовнішню торгівлю і перетворилися в складну сукупність міжнародних економічних відносин, - світове господарство. Процеси, що відбуваються в ньому, торкаються інтересів усіх держав світу. Розвиток міжнародних економічних зв'язків зазнає на собі вплив цілого ряду специфічних факторів. По-перше, в світовому господарстві економічні зв'язки складаються між суверенними державами і тому вони, як правило, значно більшою мірою піддаються державному контролю. При цьому в кожній країні формується своя особлива система економічного регулювання. По-друге, ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж усередині країни, що істотно змінює механізми конкуренції, принципи ціноутворення тощо. По-третє, в рамках світового господарства не існує єдиної грошової системи і в міжнародних економічних зв'язках використовуються валюти різних країн.

Відповідно до міжнародного розподілу праці та в зв'язку з тісним економічним, торговельним, науковим, культурним і іншими видами співробітництва між різними країнами здійснюються необхідні платежі та розрахунки. Необхідність взаємного обліку таких платежів і розрахунків потребує складання платіжного балансу - балансу угод, укладених протягом року між фізичними особами, підприємствами та урядовими організаціями однієї країни з відповідними установами інших країн. Платіжний баланс відображає зв'язок між усіма угодами, які певна країна отримує від інших країн, і всіма платежами, які вона (та її суб'єкти господарювання) здійснює іншим країнам.

1. Макроекономічна роль платіжного балансу

Платіжний баланс - це макроекономічна модель, яка характеризує зовнішньоекономічне становище держави та відображає економічні стосунки національної економіки з економіками держав світу. Таку модель складають з метою розробки та запровадження обґрунтованої зовнішньоекономічної та валютної політики країни, аналізування та прогнозування тенденцій розвитку товарного та фінансового ринків, одержання різноманітних порівняльних даних, оцінювання умов торгівлі. На підставі фактичних даних про стан платіжного балансу міжнародні фінансові установи, зокрема Міжнародний валютний фонд, приймають рішення про надання країні фінансової допомоги для стабілізації платіжного балансу та подолання його дефіциту.

Платіжний баланс - це співвідношення між платежами, які здійснені економічними суб'єктами даної країни в інших країнах, та надходженнями, які одержані ними з інших країн за певний період (квартал, рік). Якщо надходження з-за кордону перевищують платежі, то баланс буде активним, а за перевищення платежів над надходженнями - пасивним. За активного сальдо платіжного балансу збільшуються надходження іноземної валюти в країну, зростають валютні резерви держави. Пасивне сальдо призводить до відтоку іноземної валюти з країни і зменшення валютних резервів.

Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом, особливостями структури економіки, участю економічних агентів країни в міжнародній кооперації, зв'язками із світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регулювання економіки і зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс чітко відображає економічне становище країни, широко використовується в інтересах прогнозування і макроекономічного регулювання. За формою складання платіжний баланс визначається як платіжний звіт за певний період часу, в якому відображаються усі економічні ситуації між резидентами і неризедентами держави. Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна екномічна операція має подвійний запис ? по кредиту однієї статті та дебету іншої. Це правило свідчить про те, що більшість екномічних операцій за суттю є обміном екномічними цінностями. У випадку, коли має місце безвідплатне наданя екномічних цінностей (тоарів, послуг або фінансових активів), для відображення цієї операції подвійним записом запроваджується особлив стаття “трансферти” ? це група операцій проведених на безвідплатній основі.

Складання платіжних балансів всі країни здійснюють на: основі Керівництва МВФ із складання платіжних балансів (Balance of Payments Manual) (п'яте видання). Відповідно до Керівництва МВФ платіжний баланс складається з двох великих розділів:

1) балансу поточних операцій (current account balance)

2) балансу руху капіталу та фінансових ресурсів (capital and financial account).

Поточними є операції з товарами, послугами, доходами та поточні трансферти. Капітальні операції пов'язані з інвестиційною діяльністю і є операціями з активами та зобов'язаннями.

Всі операції, що враховуються в платіжному балансі, поділяють на платежі, обміни, трансферти, міграцію, умовно-розрахункові операції, операції із зміни вартості, рекласифікацію претензій і зобов'язань.

Відповідно до Керівництва кредитові проводки оформляються за: а) реальні експортні ресурси; б) фінансові елементи, що відображують скорочення іноземних активів або збільшення пасивів. Дебетові проводки реєструються за: а) реальні імпортні ресурси; б) фінансові елементи, що відображують збільшення активів або зменшення пасивів. Отже, для активів знак "плюс" (кредит) означає зменшення вкладень, а "мінус" (дебет) свідчить про їх збільшення. На противагу цьому для пасивів знак "плюс" означає збільшення, а "мінус" -- зменшення.

Звичайно публікуються схеми балансу за повною (детальною) структурою, в агрегованому вигляді .

Агрегований баланс складається за такою схемою:

A. Баланс поточних операцій.

B. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал.

C. Інший короткостроковий капітал.

D. Помилки та упущення.

E. Надзвичайне фінансування.

F. Зобов'язання, що утворюють валютні резерви іноземних офіційних органів.

G. Резерви.

Для складання платіжного балансу важливе значення має визначення поняття "економічна територія". Економічна територія країни складається з географічної території, яка керується урядом і в якій вільно переміщуються люди, товари та капітал. Економічна територія включає повітряний простір, територіальні води, континентальний шельф, над якими країна має виключне право володіння, територіальні анклави в інших країнах (чітко означені земельні ділянки, що знаходяться в інших країнах і використовуються урядом, якому вони належать, або якщо уряд орендує їх у дипломатичних, військових, наукових чи інших цілях). Отже, економічна територія країни не включає територіальні анклави, що використовуються зарубіжними урядами або міжнародними організаціями, які фізично розташовані в географічних кордонах цієї країни. Економічна територія країни не обов'язково збігається з кордонами, які визначені політично. Вона складається з географічної території, що адмініструється урядом.

Визначення резидента (нерезидента) в теорії складання платіжного балансу є таким самим, як і у монетарній статистиці. До секторів та підсекторів економіки належать такі основні типи складових, що є резидентськими в економіці:

1) підприємства,

2) компанії,

3) представництва іноземних компаній;

4) некомерційні установи та корпорації;

5) установи органів державного управління;

6) домашні господарства.

Підприємства мають центр економічної зацікавленості в країні, якщо вони залучені до виробництва значної кількості товарів (послуг) або операцій з землею. Вони повинні мати хоча б одну установу, яку збираються експлуатувати протягом певного періоду (рік або більше), повний та окремий комплект звітів про місцеву діяльність (декларацію про доходи, балансовий звіт, звіт про операції з холдинговою компанією), сплачувати податки країні-господарю, отримувати фонди для своєї роботи на свій рахунок, мати розрахунковий рахунок. "Закордонні" підприємства, залучені до виробничого процесу, є резидентами економіки тієї країни, де вони розташовані. Принцип, за яким визначається підприємство-резидент, стосується також підприємств, що використовують пересувне обладнання (кораблі, повітряні судна, бурові вежі та платформи, залізничний рухомий склад) за межами економічної теорії тієї країни, резидентами якої вони є.

Компанії, що повністю чи частково засновані за рахунок іноземного капіталу, але знаходяться в країни і ведуть в ній економічну діяльність, також вважаються резидентами країни. Це стосується, наприклад, спільних підприємств, дочірніх фірм, банків, заснованих з участю іноземного капіталу. Представництва іноземних компаній, які мають певний штат співробітників, використовують власне чи орендоване приміщення і перебувають в країні не менше ніж рік, з точки зору платіжного балансу є резидентами. Таке саме положення діє щодо представництв українських компаній за кордоном - вони є резидентами тієї країни, де розташовані і проводять свою діяльність. Некомерційні установи і корпорації є резидентами тієї країни, за законами і постановами якої вони були утворені і в якій їх існування як юридичного чи соціального об'єкта офіційно визнано та задокументовано. Установи органів державного управління, які розташовані на території країни, є резидентами економіки і включають усі установи і урядові органи на центральному, обласному та місцевому рівнях, а також посольства, консульства, військові установи та інші одиниці державного управління, що розташовані за межами країн.

Домашнє господарство як сектор економіки має центр економічної зацікавленості в даній країні і, отже, вважається її резидентом у тому випадку, якщо воно володіє помешканням на території цієї країни і ця країна є основним місцем проживання членів цього домашнього господарства. Член домашнього господарства, який залишає економічну територію, але протягом певного обмеженого проміжку часу повертається назад, продовжує бути резидентом, навіть якщо такі поїздки систематичні. Тому до категорії "резиденти" належать:

- мандрівники, тобто особи, які залишають економічну територію на обмежений строк у справах, для відпочинку, поліпшення здоров'я, підвищення освіти, з релігійних та інших мотивів;

- особи, які працюють деякий час на економічній території, що відрізняється від тієї, де знаходиться домашнє господарство, до якого вони належать;

- працівники, які тимчасово працюють в іншій країні, а потім повертаються до свого домашнього господарства (прикордонні працівники, персонал міжнародних організацій, який працює в анклаві; персонал іноземних посольств, консульств та ін., який наймається на місці, екіпажі кораблів, повітряних суден та іншого пересувного обладнання, що частково або повністю використовується поза економічною територією).

За характером операцій платіжні баланси включають два розділи: баланс поточних операцій; баланс капіталів та фінансових операцій. Поточними є операції з товарами, послугами, доходами та поточні трансферти. Капітальні операції пов?язані з інвестиційною діяльністю і являють собою операції з активами та зобов?язаннями. До них можна віднести: прямі та портфельні інвестиції, середньострокові та довгострокові кредити, короткострокові міжбанківські кредити, резервні активи.

Зміст кожної позиції у платіжному блансі потребує спеціального розгляду. Торговельний баланс розраховується на підставі даних митної статистики, оскільки вона більш повно відображає експортно-імпортні потоки, враховуючи і дрібногуртову торгівлю.

Для складання статті “Послуги” використовуються дані банківської звітності, міністерства статистики, додаткова інформація від окремих міністерств та відомств, довідки з посольств та експертні оцінки.

До статті “Доходи”, відповідно до міжнародної практики, включаються не тільки дані про трудові надходження та виплати, дивіденди з прямих та портфельних інвестицій, відсотки на залучений капітал, а також і відсотки, що мають бути сплачені у звітному періоді. Таким чином, йдеться не тільки про фактично сплачені відсотки, а і про виконання графіка відповідних платежів. Саме вони дають уявлення про розміри реальних прибутків та витрат відповідно від наданого та залученого капіталу.

“Трансферти” характеризують некомпенсовану передачу Україні матеріальних та фінансових цінностей із-за кордону. У платіжному балансі відрізняють поточні та капітальні трансферти. Поточні трансферти збільшують рівень доходу та споживання товарів і послуг країни-реціпієнта і зменшують дохід та потенційні можливості країни-донора. Поточні трансферти відображаються у рахунку поточних операцій та складаються за даними банківської звітності, інформацією з агенства міжнародної технічної допомоги та ОЕСР(Організація економічного співробітництва та розвитку).

За формою платіжний баланс є зведеним статистичним звітом за певний період, в якому відображено всі реальні економічні стосунки між резидентами й нерезидентами держави. Він свідчить про результати експортно-імпортних операцій з товарами, послугами і капіталом; трансфертних операцій; про стан валютних коштів; про факти зміни прав власності; про різні вимоги й зобов'язання; накопичення або витрату валютних резервів тощо.

Для складання платіжного балансу використовується широке коло інформаційних джерел та експертних оцінок на базі застосування сучасної електронної обчислювальної техніки і нових інформаційних технологій

Висновки.

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, що здійснюються між національною економікою та іншими країнами світу. Являє собою систематизовану запис результатів всіх економічних угод між резидентами даної країни і зовнішнім світом протягом певного періоду часу. Платіжний баланс відображає стан міжнародних економічних відносин даної країни з зовнішнім світом, які здійснюються по двох основних каналах - міжнародної торгівлі і фінансів. Він містить багато цінної та корисної інформації, необхідної для аналізу економічної ситуації, що склалася в країні, і для вироблення адекватної макроекономічної політики . Платіжний баланс дає не тільки повне уявлення про масштаби реальних і фінансових потоків між даною країною та рештою світу, але і характеризує «зовнішню позицію країни», зокрема її роль як експортера або імпортера на міжнародному ринку товарів і послуг. На основі даних платіжного балансу за ряд років можна визначити позицію країни по накопичених міжнародних інвестицій, тобто розрахувати «баланс зовнішньої заборгованості», який являє собою іноземні активи і пасиви країни на певний момент часу. Якщо активи країни за кордоном перевищують її ліквідні зобов'язання перед зовнішнім миром, то країна в цілому виступає нетто-кредито-ром інших держав. У випадку перевищення ліквідних зобов'язань перед зовнішнім світом над закордонними активами країна стає нетто-боржником на світовому ринку позикових коштів.

Рахунки платіжного балансу надають інформацію не тільки про накопиченої заборгованості, виплати відсотків і платежів по основній сумі боргу, а й про можливості країни заробляти в майбутньому валюту для обслуговування і погашення зовнішнього боргу. Дані платіжного балансу про динаміку золотовалютних резервів дозволяють судити про доцільність підтримки тієї чи іншої системи обмінного курсу, прогнозувати найближчі тенденції на валютному та грошовому ринках. За динамікою і обсягом прямих іноземних інвестицій можна оцінити інвестиційний клімат в країні. Зокрема, низька частка прямих іноземних інвестицій в загальному обсязі припливу іноземного капіталу свідчить про низьку довіру до країни і дає підставу розглядати її інвестиційний клімат як несприятливий і ризиковий. У платіжному балансі відбиваються і великі потрясіння в національній економіці. Так, наприклад, маючи в своєму розпорядженні даних про широкомасштабний відтоку спекулятивного капіталу з країни, можна зробити висновок про «лихоманки» на її валютному і фондовому ринках і можливу кризу банківської системи.

Платіжний баланс складається за принципом подвійного рахунку, тобто являє собою двосторонню запис всіх економічних угод. Принцип подвійного рахунку передбачає, що будь-яка міжнародна угода автоматично враховується в платіжному балансі двічі: один раз як кредит, а другий раз як дебет. Платіжний баланс - це відбиття зовнішньоекономічних зв'язків країни. Регулювання платіжного балансу не є самоціллю, а виступає як елемент соціально-економічної політики країни, тому що спроба стабілізувати платіжний баланс у відриві від внутрішнього стану національної економіки може привести до протиріч внутрішніх і зовнішніх цілей розвитку економіки й погіршити внутрішню ситуацію в країні. А значить аналізу стану платіжного балансу повинне приділятися значимий вплив.

2. Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі

В сучасних умовах стало нормою державне регулювання міжнародної торгівлі. Воно може бути одностороннім, двостороннім і багатостороннім. Одностороннє державне регулювання міжнародної торгівлі здійснюється урядом країни в односторонньому порядку без Узгодження чи консультацій з її торговими партнерами. Односторонні заходи вживаються, як правило, у відповідь на аналогічні дії інших країн і призводять до виникнення політичного напруження між партнерами. Двостороннє державне регулювання передбачає узгодження торгової політики між країнами, які є торговими партнерами. Скажімо, країни можуть домовлятися про технічні вимоги до маркірування та упаковування товарів, про взаємне визнання сертифікатів якості і т.п. Багатостороннє державне регулювання міжнародної торгівлі має місце тоді, коли торгова політика узгоджується і регулюється1 багатосторонніми угодами. Прикладом таких угод можуть бути Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародна торгова палата (МТП). В залежності від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два види державної торгової політики: політику фритредерства і політику протекціонізму.

Міжнародні торгово-економічні відносини регулюються тарифними і нетарифними методами. Тарифні методи - це ті, що базуються на відповідних тарифах. Нетарифні, тобто всі інші методи. Тарифи - це сукупність нормативів, за допомогою яких держава і міжнародні економічні організації регулюють ціни на послуги, виробництво і споживання, а також збори, податки і мито.У практиці міжнародних торгових відносин використовуються дві групи нетарифних методів:

методи, які прямо обмежують експортно-імпортні операції і передбачають захист і регулювання вітчизняного виробництва;

методи, що спрямовані на стимулювання експорту.

До першої групи нетарифних методів регулювання міжнародних торгових відносин належать квотування, ліцензування, добровільні обмеження експорту, технічні перешкоди, внутрішні податки, політика державних закупівель тощо.

Квотування (контингентування) - це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:

1. За напрямком їх дії:

експортні - вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;

імпортні - вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

За обсягом дії:

глобальні - встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується;

індивідуальні - встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар.

Ліцензування (licensing) - регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу.

Ліцензії бувають:

1) разові - письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди;

2) генеральні - дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження кількості угод;

3) глобальні - дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості;

4) автоматичні - дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера) заявки, яка не може бути відхилена державним органом.

“Добровільне” обмеження експорту (voluntary export restraint) - це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов'язанні одного з партнерів по торгівлі добровільно обмежити або не збільшити обсяг експорту товару, що прийнятий в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару.

Серед нетарифних методів регулювання важливу роль відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Їх є дуже багато, за деякими даними до кількох сотень. Але основними з них є:

- адміністративні формальності - національні правила проведення імпортних операцій, які обмежують імпорт (обов'язкове використання міжнародних торгів при закупівлі обладнання, отримання імпортних ліцензій при виконанні ряду вимог і т. ін.);

- технічні бар'єри - приховані методи торговельної політики, які виникають тому, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила, побудовані таким чином, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону. Наприклад, вимоги про дотримання національних стандартів, спеціальне упакування і маркування тощо;

- встановлення мінімальних імпортних цін - передбачає суворе дотримання експортером рівня цін, установлених країною-імпортером;

- імпортні податки - прикордонний податок, яким обкладаються товари при перетині митних кордонів конкретної країни. До них відносяться: митні збори, пов'язані з оформленням митних документів, або зі здійсненням митного контролю; сплата зборів за перевірку якості імпортованого товару; торговельні збори; статистичні збори; збори за здійснення фітосанітарного контролю; сезонні та екологічні збори;

- імпортний депозит - форма задатку, який імпортер повинен внести в свій банк в національній чи іноземній валюті перед закупівлею іноземного товару;

- валютні обмеження - регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою і іншими валютними цінностями;

- компенсаційне мито - накладається на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, якщо їх імпорт завдає шкоди національним товаровиробникам аналогічних товарів;

- антидемпінгове мито - застосовується, якщо на територію країни товар ввозиться за демпінговими цінами.

Внутрішні податки і збори спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару і скорочення тим самим його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Ці податки можуть бути прямими (податок на добавлену вартість, акцизний податок, податок на продаж) або непрямими (прихованими). До останніх відносяться збори на митне оформлення, реєстрацію та виконання інших формальностей.

Політика державних закупівель як метод нетарифного регулювання міжнародних торгових відносин становить собою вимогу держави закуповувати певні товари тільки у вітчизняних виробників, незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожчими у порівнянні з імпортними.

До другої групи нетарифних методів регулювання міжнародних торгових відносин, належать ті з них, що спрямовані на стимулювання експорту. Серед них найчастіше використовуються субсидії, експортні кредити, демпінг тощо.

Субсидії - це грошові виплати, спрямовані на підтримку національних виробників і опосередковану дискримінацію імпорту. За характером виплат субсидії діляться на прямі та непрямі. Прямі субсидії становлять собою дотації виробнику при його виході на зовнішній ринок. Непрямі субсидії становлять собою приховане дотування експортерів шляхом надання їм податкових пільг, пільгових умов страхування та кредитування, повернення імпортного мита тощо. Експортні кредити як метод нетарифного регулювання міжнародних торгових відносин становлять фінансове стимулювання державою розвитку експорту вітчизняних товарів.

Експортне кредитування виступає в таких формах:

субсидовані кредити національним експортерам. Вони становлять собою кредити, що надаються державними банками на пільгових умовах, а отже, дозволяють зменшувати ціну товару;

державні кредити іноземним імпортерам при зобов'язанні їх закуповувати товари тільки у фірм країни, яка надала цей кредит;

страхування експортних ризиків вітчизняних експортерів. Маються на увазі комерційні ризики (нездатність імпортера оплатити поставки товарів) і політичні ризики, які виникають тоді, коли непередбачені дії уряду не дозволяють імпортеру виконати свої зобов'язання перед експортером.

Експортні кредити поділяють на короткострокові (на строк менше одного року і використовуються для кредитування експорту споживчих товарів та сировини); середньострокові (на строк від 1 до 5 років і використовуються для кредитування експорту машин та обладнання); Довгострокові (на строк понад 5 років і використовуються для кредитування експорту інвестиційних матеріалів та великих проектів).

Субсидування експорту може відбуватися у формах, спрямованих на витіснення конкурентів з ринку. Так, за рахунок державних субсидій вітчизняним фірмам можуть створюватися передумови для здійснення цими фірмами демпінгу

Демпінг (dumping) - засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, існуючого в цих країнах. Демпінг може здійснюватись як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть опанувати зовнішній ринок своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. В комерційній практиці демпінг може набувати однієї з наступних форм:

- спорадчий демпінг - епізодичний продаж надлишкових запасів товару на зовнішній ринок за заниженими цінами. Відбувається тоді, коли внутрішній обсяг виробництва товару перевищує ємність внутрішнього ринку і перед компанією постає дилема - або взагалі не використовувати частину виробничих потужностей і не виробляти товар, або виробити товар і продати за більш низьку, ніж внутрішня, ціну на зовнішній ринок;

- навмисний демпінг - тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товару за цінами нижче цін свого внутрішнього ринку або навіть нижче витрат виробництва;

- постійний демпінг - постійний експорт товарів за цінами нижче справедливої;

- зворотній демпінг - завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, зазвичай в результаті непередбачених різких коливань курсів валют;

- взаємний демпінг - зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн.

В основі демпінгу лежить ринкова ситуація, за якої еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне становище на внутрішньому ринку, продавати свої товари за більш високими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу також є:

- ситуація недосконалої конкуренції, що дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни;

- сегментованість ринку, тобто спроможність виробника відокремити внутрішній ринок, де він продає товар за високими цінами, від зовнішнього ринку, де він це робить за більш низькими цінами. Звичайно цьому сприяють високі транспортні витрати і встановлені державою торговельні бар'єри.

Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках СОТ, так і національними антидемпінговими законами багатьох країн, що дозволяють застосовувати антидемпінгове мито у разі відкриття факту демпінгу.

Ставку антидемпінгового мита зазвичай визначають одним з наступних засобів:

- як різницю в ціні, за якою товар реально продається на ринку країни-експортера і на ринку країни-імпортера. Якщо товар виробляється тільки на експорт і не продається на ринку країни-експортера, то ціна на нього на внутрішньому ринку країни-імпортера порівнюється з його ціною на внутрішньому ринку будь-якої третьої країни;

- як різницю в ціні, за якою товар повинен був би продаватися на ринку країни-експортера, і ціни, за якою він реально продається на ринку країни-імпортера. Потенційна ціна продажу товару на ринку експортера встановлюється на базі суми витрат виробництва, загальних витрат, прибутку з продажу на внутрішньому ринку і вартості упаковки і транспортування товару до країни-імпортера.

Антидемпінгове мито, як і звичайне мито, призводить до підвищення внутрішніх цін і витрат у добробуті країни. Водночас, якщо введення антидемпінгового мита змусить фірму, що здійснює демпінг, ще більш знизити експортну ціну, то країна-імпортер може одержати виграш, як у випадку з оптимальним тарифом.

Нетарифні обмеження є менш відкритими, ніж митні податки, а тому надають урядові більше влади при здійсненні економічної політики та створюють певну невизначеність у міжнародній торгівлі. У зв'язку з цим одним із найважливіших завдань, які стоять перед Всесвітньою торговельною організацією, є поступова заміна кількісних обмежень, або так звана тарифікація їх (заміна кількісних обмежень еквівалентними за рівнем захисту митними тарифами).

Висновки

Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу, поділяються на тарифні й нетарифні. Центральне місце в державному регулюванні зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню. Незважаючи на те, що історично мито є найбільш впливовим методом торговельних обмежень, існує велика кількість інших видів торговельних обмежень, таких як імпортні квоти, адміністративні заходи та антидемпінгове регулювання. Значення саме таких нетарифних обмежень істотно зросло у повоєнний період. Найбільш важливим видом нетарифних обмежень є квота, що становить собою пряме кількісне обмеження на обсяг товару, який може бути експортованим або імпортованим. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції і водночас забороняє неліцензовану торгівлю. Ліцензії можуть мати і самостійне значення, як інструмент зовнішньоторговельної політики, коли, наприклад, держава надає право якому-небудь імпортерові завозити товари без обмеження або лише із зазначених країн (так звана генеральна ліцензія).

З метою захисту національних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але й стимулювати експорт. Однією з форм стимулювання експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, які надаються державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Внаслідок таких субсидій експортери отримують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому.

Зазнає регулювання з боку держави і міжнародна торгівля послугами. При цьому інструменти торгової політики, що використовуються для обмеження торгівлі послугами, у більшості випадків ті ж, що і в торгівлі товарам.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Людмила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005.

2. Ломакин В.К. Світова економіка: Підручник для вузів. - М.: Фінанси, ЮНИТИ, 1998.

3. Новицкий В.Е. Зовнішньоекономічна діяльність і міжнародний маркетинг. - К.: Либра, 1994.

4. Фомичев В.И. Международная торговля: Учебник; 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2001.

5. Мадиссон В.В., Шахів В.А. Міжнародні відносини і світова політика // Політологія міжнародних відносин. - К.: «Либідь», 1997 .

6. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003.

7. www.library.if.ua