Парадокс Леонтьєва. Форми міжнародного руху капіталів

Зміст

Вступ

1. Парадокс Леонтьєва

2. Форми міжнародного руху капіталів

Список використаної літератури

Вступ

Сучасна людська цивілізація є дуже різноманітною і багатогранною. Нині налічується близько 200 суверенних держав, в яких проживає понад 6 млрд людей. Кожна з країн -- це самостійний економічний суб'єкт, який здатний відповідною мірою впливати на функціонування тих чи інших елементів світової економіки.

Усі держави мають свою історико-географічну, національну, релігійну і соціально-політичну специфіку, яка в різноманітних формах відбивається в соціально-економічних особливостях розвитку відповідної країни. Нині світ поділений на різні соціально-економічні системи, міжнародні угруповання, які відрізняються між собою цілями, механізмом функціонування, ефективністю дії цих механізмів тощо. Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних критеріїв. Так, за економічними ознаками (специфікою господарських систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з перехідною економікою; з неринковою економікою (або ті, що розвиваються). За ступенем економічного розвитку країни поділяють також на три групи: високо-, середньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення.

Світове господарство становить собою сукупність національних економік окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці та економічних зв'язках між ними. Світове господарство -- це система національних господарств окремих країн, об'єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками. Поряд з міжнародною торгівлею важливими формами світогосподарських зв'язків є також вивезення капіталів, валютно-фінансові відносини, міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція. При цьому слід зазначити, що кожному рівню розвитку ринкових відносин у згаданих групах країн характерна відповідна інтенсивність зовнішніх зв'язків.

1. Парадокс Леонтьєва

Економічні відносини у всесвітньому співтоваристві складаються багато в чому під впливом ринку. Саме крізь призму проблем світового ринку розглядаються питання міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва і капіталу, міграції робочої сили. Всі країни світу, так чи інакше, включені до МРТ.

Найбільш традиційної та розвинутою формою міжнародних економічних відносин є міжнародна торгівля. Всі світогосподарські зв'язки беруть початок у світовій торгівлі. Традиційною і найбільш розвинутою формою міжнародних економічних відносин є зовнішня торгівля. За деякими оцінками на долю торгівлі приходиться близько 80 відсотків всього обсягу міжнародних економічних відносин. Для будь-якої країни роль зовнішньої торгівлі важко переоцінити. Ще жодній країні не вдалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи.

Розглядаючи численні дослідження, присвячені практичній перевірці положень і висновків концепції Хекшера Оліна, слід зупинитися на роботі американського економіста російського походження Василя Леонтьєва, який спробував визначити правильність тези про те, що країна, що володіє надмірними дешевими факторами виробництва, експортує товари, що вимагають для свого виробництва переважно ці дешеві фактори.

В. Леонтьєв показав, що в 1947 р. США, що вважалися капіталоізбиточной країною, експортували не капіталомістку, а трудомістку продукцію, хоча, відповідно до теорії Хекшера - Оліна, результат мав бути зворотним. Подальші дослідження, з одного боку, підтвердили наявність в США цього парадоксу у повоєнний період, з іншого - показали, що капітал не самий надлишковий фактор в країні. Вище нього стоять земля ,котра обробляється і науково-технічні кадри. І тут теорія Хекшера - Оліна підтверджувалася: США виявилися чистим експортером товарів, у виробництві яких інтенсивно використовуються ці фактори.

В. Леонтьєв, згодом удостоєний Нобелівської премії з економіки, покладався на найвірніший з інстинктів в науці: завжди перевіряти, чи відповідають теоретичні висновки реальності. На цей раз він вирішив перевірити висновок теорії Хекшера - Оліна про те, що країни прагнуть експортувати товари, у виробництві яких інтенсивно використовуються, надлишкові для них фактори, і імпортувати товари, у виробництві яких ці фактори використовуються менш інтенсивно. Точніше, він хотів одночасно перевірити два припущення: 1) теорія Хекшера - Оліна справедлива, 2) в економіці США, що повсюдно вважалося, капітал більшою мірою надлишковий, ніж у її торговельних партнерів. Леонтьєв отримав співвідношення величини основного капіталу та чисельності робітників у експортних та імпортозамінних галузях США в 1947 р. Це вимагало розрахунків капіталу і зайнятості не тільки в декількох десятках розглянутих галузей, але й обліку капіталу і праці, які містилися в їх товари в результаті використання продукції інших галузей. Будучи одним з піонерів міжгалузевого балансу, він з успіхом використовував його можливості для отримання необхідних оцінок капіталовооруженності праці, множачи матриці коефіцієнтів на вектори витрат капіталу і праці, вартості експорту та імпорту по галузях. Умови перевірки були такі: якщо вірні висновки теорії Хекшера - Оліна, а капітал у США відносно більш надмірний, то показник затрат капіталу в розрахунку на одного робітника у стандартному наборі товарів, що експортуються із США, повинен бути вище, ніж аналогічний показник у імпортозамінної продукції , що входить в стандартний набір ввозяться в США товарів.

Парадоксальні результати, отримані Леонтьєвим, спантеличили не лише його самого, але й інших економістів: виявилося, що в 1947 р. США продавали іншим країнам трудомісткі товари в обмін на відносно капіталомісткі! Ключовий параметр склав всього 0,77, тоді як, відповідно до теорії Хекшера - Оліна, він повинен був набагато перевищити одиницю.

Сам Леонтьєв та інші економісти по-всякому підступали до цієї проблеми. Метод неодноразово перевірявся і був визнаний в основному правильним. Не виникало сумнівів щодо надмірності капіталу в США в порівнянні з іншими країнами. Теоретично парадокс можна було пояснити тим, що в структурі попиту в США питома вага капіталомісткою продукції був ще вище, ніж у виробництві, що і перетворювала країну на імпортера капіталомістких товарів; однак і це пояснення не годилося, тому що не відповідало дійсності. Інші економісти пробували шукати причину в торгових бар'єрах або в так званій «оборотності факторної інтенсивності» (коли при одному співвідношенні цін факторів галузь А є більш капіталомісткою, ніж галузь Б, а при іншому - менш капіталомісткою), але й це мало що принесло в рішення проблеми. Найбільш плідним виявилося рішення ввести в модель і інші фактори виробництва. Можливо, міркували багато економістів (і Леонтьєв в їх числі), слід врахувати той факт, що існують різні види праці, природних ресурсів, капіталу і т.д. Численні дослідження в цьому напрямку привели до двох основних результатів: 1) підтвердили наявність «парадоксу» протягом більшої частини післявоєнного періоду; 2) значно поліпшили наші уявлення про забезпеченість факторами та інтенсивності їх використання. Перший спростовував теорію Хекшера - Оліна, другий підтримував її.

Яке пояснення дав своєму парадоксу В. Леонтьєв? Він висунув гіпотезу, що в будь-якій комбінації з даними кількістю капіталу один людино-рік американського праці еквівалентний трьом людино-років іноземного праці. А це означає, що США і справді працінадмірна країна, так що ніякого парадоксу немає.

В. Леонтьєв також припустив, що більша продуктивність американського праці пов'язана з більш високою кваліфікацією американських робітників. Він провів статистичну перевірку, яка показала, що США експортують товари, що вимагають праці більш кваліфікованого, ніж витрачаються на виробництво «конкуруючого імпорту». Для цього В. Леонтьєв розбив всі види праці на п'ять рівнів кваліфікації і обчислив, скільки людино-років праці кожної кваліфікаційної групи потрібно для виробництва на 1 мільйон доларів американського експорту і «конкуруючого імпорту». Виявилося, що експортні товари зажадали значно більш кваліфікованої праці, ніж імпортні.

Таким чином Василь Леонтьєв, досліджуючи у 1956 р. структуру експорту та імпорту США, виявив, що всупереч теорії Хекшера - Оліна в експорті переважали відносно більш трудомісткі товари, а в імпорті - капіталомісткі. Цей результат став відомий як парадокс Леонтьєва.

Подальші дослідження показали, що протиріччя, виявлене В. Леонтьєвим, може бути усунутє, якщо при аналізі структури торгівлі враховувати більше двох факторів виробництва.

Висновки

Розвиток і ускладнення міжнародної торгівлі знайшло відображення в еволюції теорій, що пояснюють рушійні сили цього процесу. У сучасних умовах розходження в міжнародній спеціалізації можна проаналізувати лише на основі сукупності всіх ключових моделей міжнародного поділу праці. Якщо розглядати світову торгівлю в плані тенденцій її розвитку, то в наявності з одного боку - явне посилення міжнародної інтеграції, поступове стирання границь і створення різних міждержавних торговельних блоків, з іншого боку - поглиблення міжнародного поділу праці, поділ країн на промислово розвинені і відсталі.

У 1953 р. Леонтьєв показав, що після закінчення другої світової війни з 1947 по 1953 р. у світовому масштабі американська економіка спеціалізувалася на тих видах виробництва, які вимагали відносно більше праці, ніж капіталу. Ситуація досить-таки парадоксальна для країни, якій чи не єдиною серед великих країн вдалося вийти з війни з достатнім збільшенням капіталу, в той час як у її партнерів в достатку була робоча сила. Цей результат став відомий як парадокс Леонтьєва.

Були зроблені численні спроби пояснити виникле протиріччя. Перше пояснення полягало в тому, що 1947 р. був другим післявоєнним роком і описується моделлю В. Леонтьєва ситуація є виключною. Прагнучи спростувати ці заперечення, В. Леонтьєв повторив свої розрахунки в 1956 р., використовуючи статистичні дані за 1951 р., який вважається роком завершення післявоєнного відновлення економіки. Знайдений рівень трудомісткості американського експорту був на 6% вище за рівень трудомісткості американського імпорту. Суперечність було зменшено, але не виключено повністю. Друге пояснення може бути пов'язано з імпортними тарифами, що обмежують ввіз і стимулюють виробництво аналогічних товарів у своїй країні.

У якомусь сенсі це побічний продукт суперечок навколо парадоксу Леонтьєва компенсував збитки, завдані ним теорії Хекшера - Оліна. Звичайно, США володіли деяким надлишком капіталу і при цьому чомусь експортували менше послуг цього чинника, ніж імпортували. Але дослідження, стимульовані роботою Леонтьєва, показали, що капітал аж ніяк не самий надлишковий фактор виробництва в США. Перше місце тут належить оброблюваній землі і науково-технічним кадрам. І дійсно, США виступають чистим експортером товарів, що інтенсивно використовують ці фактори, у повній відповідності з теорією Хекшера - Оліна. Таким чином, незважаючи на певний збиток, нанесений теорії Хекшера - Оліна парадоксом Леонтьєва, вона в кінцевому рахунку збагатилася новими результатами, отриманими в ході дослідження цієї загадки.

2. Форми міжнародного руху капіталів

Однією із форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни приватними фірмами і державою з метою одержання прибутку. Міжнародна міграція капіталу зародилася ще в епоху капіталізму вільної конкуренції, коли капітали в пошуках більш високого прибутку не тільки переливалися з галузі в галузь, сприяючи утворенню середньої норми прибутку, а й перетинали національні межі, проникаючи в економіку інших країн.

Можливість та необхідність міжнародного руху капіталу зумовлена цілою низкою факторів, серед яких найважливішими є такі:

інтернаціоналізація господарського житія і втягнення більшості країн у систему світових економічних зв'язків;

утворення відносного надлишку капіталу на національному ринку і відсутність умов його ефективного застосування;

можливість більш прибуткового застосування капіталу за кордоном в результаті наявності там дешевої сировини, енергії, кваліфікованої робочої сили та виробничої і соціальної інфраструктури;

прагнення забезпечити чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.

В основі міжнародного руху капіталу лежить його міжнародний поділ, обумовлений різним ступенем забезпеченості країн матеріальними засобами, грошовими та фінансовими ресурсами, різними історичними традиціями, досвідом виробництва, рівнем розвитку товарного виробництва та ринкових механізмів.

У широкому значенні міжнародні інвестиції -- це інвестиції, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, що належать до різних держав світу.

Міжнародний рух капіталу класифікують за ознаками:

джерела походження капіталу;

характеру використання капіталу;

строку вкладення капіталу;

цільової орієнтації капіталу.

Згідно з цими ознаками міжнародні інвестиції набувають різних форм існування (рис. 1).

Рис. 1. Класифікація форм міжнародного руху капіталу

За джерелами походження капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз офіційного капіталу і вивіз приватного капіталу. Офіційний (державний) капітал становить собою грошові кошти з державного бюджету та матеріальні цінності держави, що переміщуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням урядів чи міжурядових організацій. Сюди відносяться всі позики, кредити, дарування (гранти), допомоги, що надаються однією країною іншій на основі міжурядової угоди. Офіційним вважається і той капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на реалізацію якихось програм тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, а тому його переміщення за кордон здійснюється на основі рішення органів виконавчої та представницької влади. Приватний (недержавний) капітал становить собою грошові кошти і матеріальні цінності приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням їх керівних органів і їх об'єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться капіталовкладення приватних фірм, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Хоча джерелом походження приватного капіталу є кошти недержавних фірм та організацій, вивіз його за кордон, як правило, регулюється і контролюється державними органами.

За характером використання капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького капіталу. Позичковий капітал становить собою засоби, що даються в позику з метою одержання прибутку у вигляді процента. Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредитування. Підприємницький капітал становить собою довгострокові зарубіжні інвестиції, що ведуть до створення за кордоном філіалів Дочірніх підприємств, компаній, спільних підприємств. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється кількома шляхами: шляхом будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств, шляхом придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або Дочірніх компаній.

Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі і портфельні. Прямі інвестиції здійснюються шляхом будівництва за кордоном власних Промислових, торгових та інших підприємств і дають право контролю над ними. Це право обумовлюється володінням контрольним пакетом акцій. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, коли в іноземного інвестора зосереджено" не менше 25% акціонерного Капіталу компанії. В кінці 90-х років XX століття щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій складав 250-260 млрд. доларів.

З вивозом капіталу відбулося становлення і зміцнення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК). Згідно з документами ООН до транснаціональних корпорацій відносяться такі, які мають дочірні фірми у двох або більше країнах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності їх зарубіжних фірм. В кінці 90-х років XX століття у світі було майже 38 тисяч транснаціональних корпорацій, яким належало понад 210 тисяч філіалів у зарубіжних країнах. З метою забезпечення співставлення обліку у міжнародній практиці здійснюється класифікація підприємств в залежності від частки прямого інвестора в капіталі іноземного підприємства. Прямий інвестор - це державні або приватні організації, фізичні та юридичні особи і їх об'єднання, що володіють підприємством з прямими інвестиціями. Підприємство з іноземними інвестиціями - це акціонерне чи неакціонерне підприємство, в якому прямому інвестору-резиденту іншої країни належить не менше 10% звичайних акцій і голосів (в акціонерному підприємстві) або їх еквівалент (в неакционерному підприємстві).

Головними причинами прямих зарубіжних інвестицій є і технологічне лідерство, переваги в кваліфікації робочої сили, розміри корпорації, рівень концентрації виробництва, необхідність доступу до природних ресурсів тощо.

Здійснюючи прямі інвестиції за рубежем, компанії керуються переважно одним з наступних мотивів.

1. Основним мотивом є прагнення до найбільш вигідного вкладення капіталу, що досягається виробництвом товарів і послуг на місці.

2. Значна частина прямих інвестицій здійснюється по техніко-економічних причинах і націлена на створення за рубежем власної інфраструктури сучасних зовнішньоекономічних зв'язків (складів, баз підробітку, транспортних підприємств, банків, страхових компаній...), тобто товаро- і послугопровідної мережі, переважно для збуту товарів і послуг зроблених у країні-експортері.

3. Частина інвестицій вивозиться в рамках так званої « утечі капіталу», особливо це характерно для країн з нестабільним економічним, соціальним і політичним життям, високими податками й інфляцією, твердими обмеженнями на господарську діяльність, а також з високим рівнем злочинності. Цей мотив є в даний час ведучої для більшості нових компаній з українським капіталом за рубежем.

Прямі зарубіжні інвестиції вигідні для країн-експортерів капіталу і країн-позичальників. Країни-імпортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій одержують більш високі прибутки і мають можливість впливати на внутрішню та зовнішню політику країн-імпортерів капіталу. Країни експортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій мають можливість більш швидко розвивати своє господарство, долучатися дат новітніх технологій, створювати додаткові робочі місця, вирішувати соціальні проблеми.

Враховуючи економічне і соціально-політичне значення прямих інвестицій, уряди країн-експортерів та країн-імпортерів розробляють, здійснюють заходи щодо стимулювання прямих інвестицій. Серед цих заходів найбільш поширені такі:

надання державних гарантій прямим інвесторам. їх можуть надавати країни-експортери і країни-імпортери капітал Уряди, зацікавлені в експорті капіталу, можуть давати національним компаніям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або його частки за рахунок державних джерел у випадку націоналізації, стихійного лиха, неможливості переведення прибутку, неконвертованості місцевої валюти і інших непередбачених обставин. Гарантії інвестиції закріплюються в двосторонніх чи регіональних угодах про захист інвестицій;

страхування зарубіжних інвестицій, яке здійснюють відповідні приватні та державні структури країн-експортерів капіталу;

врегулювання інвестиційних спорів, яке може здійснюватися на базі національного законодавства країн-експортерів та країн-імпортерів капіталу або міжнародного арбітражу;

недопущення подвійного оподаткування, яке забезпечується шляхом двосторонньої угоди про те, що корпорація платить в чужій країні тільки ту частину податку з прибутку, яку вона не заплатила в своїй країні;

адміністративна і дипломатична підтримка з боку урядових інститутів своєї країни, яка найчастіше проявляється у формі домовленостей з країною-імпортером про створення найбільш сприятливих умов для прямих інвесторів.

Портфельними інвестиціями прийнято називати вкладення капіталу в акції та інші цінні папери іноземних підприємств в розмірах, які не забезпечують володіння контрольним пакетом акцій. Неможливість володіти контрольним пакетом акцій досить часто обумовлюється особливостями законодавства країн-імпортерів капіталу. Так, чинне законодавство багатьох країн, що розвиваються, встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств в цілому в країні або в окремих галузях. Тому іноземні інвестори, замість власних підприємств створюють лише змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу. Спільні підприємства є і в Україні, але, на жаль, в нас відсутні граничні ліміти володіння акціями для іноземних партнерів. А тому майже на всіх спільних підприємствах іноземні партнери володіють контрольним пакетом акцій. До портфельних інвестицій вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакета акцій. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дає також інтернаціоналізація операцій фондових бірж, де купуються і продаються акції не тільки національних, а й великих зарубіжних компаній.

Міжнародні портфельні інвестиції класифікуються на акції і боргові цінні папери. Акція становить собою грошовий документ, що перебуває в обігу на ринку і засвідчує майнове право власника документа по відношенню до особи, яка випустила цей документ. Боргові цінні папери - це грошові документи, що перебувають в обігу на ринку і засвідчують відношення позики власника документа до особи, яка випустила цей документ. Боргові цінні папери виступають у формі облігацій, казначейських векселів, депозитних сертифікатів, банківських акцептів, фінансових дериватів і т. ін.

Основними причинами здійснення портфельних інвестицій є:

прагнення розмістити капітал в тій країні і в таких цінних паперах, в яких він буде приносити максимальний прибуток при допустимому рівні ризику;

прагнення захистити гроші від інфляції і одержати спекулятивний доход;

більш висока ліквідність портфельних інвестицій в порівнянні з прямими інвестиціями, тобто здатність швидко перетворити цінні папери в готівкову валюту.

Міжнародний ринок портфельних інвестицій значно більший за обсягом у порівнянні з міжнародним ринком прямих інвестицій. Проте він значно менший в порівнянні з сукупним внутрішнім ринком портфельних інвестицій розвинутих країн. Це пояснюється тим, що інвестори розвинутих країн у переважній більшості тримають свої капітали в національних цінних паперах, оскільки на внутрішньому ринку більш зрозуміле законодавство щодо цінних паперів, більш розвинута інфраструктура ринку, більші гарантії виконання контрактних зобов'язань, більш висока ліквідність національних цінних паперів, більш низькі витрати на проведення операцій з цінними паперами

Прямі та портфельні міжнародні інвестиції за строками вкладення поділяються на довгострокові; середньострокові і короткострокові. Довгострокові інвестиції становлять собою вкладення капіталу строком більш як на 5 років. Середньострокові - це вкладення капіталу на строк від одного до п'яти років. Короткострокові - це вкладення капіталу на строк до одного року.

Активність участі країни у світовому ринку інвестицій і готовність інвесторів до експорту капіталу в яку-небудь країну залежить від інвестиційного клімату в країні, що імпортує капітал. Інвестиційний клімат являє собою сукупність економічних, політичних, юридичних і соціальних факторів, що визначають ступінь ризику іноземних капіталовкладень і можливість їхнього ефективного використання в країні. Інвестиційний клімат є комплексним поняттям і включає ряд параметрів: національне законодавство, економічні умови (спад, підйом, стагнація), митний режим, валютна політика, темпи економічного росту, темпи інфляції, стабільність валютного курсу, рівень зовнішньої заборгованості і т.д. Що стосується цілей вивозу капіталу, то їх можна звести до таких чотирьох груп:

- прагнення контролювати діяльність підприємств, частину місцевого ринку.

- отримання підприємницького прибутку.

- отримання процентів за позичковий капітал.

- прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

Користь від імпорту капіталу:

1.Отримання нових технологій при порівняно низьких затратах.

2.Порівняно швидкий розвиток виробництва.

3.Підвищення рівня класифікації працівників.

4.Нові робочі місця.

5.Розширення експорту, розвиток сфери послуг, набуття іноземного досвіду в господарюванні.

6.Поповнення національного бюджету.

Шкідливий бік імпорту:

1.Можливе вивезення сировини.

2.Іноземне втручання у національну банківську справу.

3.Захоплення іноземним капіталом основних сфер економіки країни.

4.Вивезення у прихованому виді прибутків з країни.

5.Деякі втрати політичної свободи.

Висновки

Міжнародна міграція капіталу почала активно розвиватись ще в період становлення світового господарства і поступово перетворилась на вирішальну ознаку сучасних міжнародних економічних відносин. За своєю сутністю міжнародний рух капіталу -- це переміщення капіталу у різних його формах (товарній, грошовій) з однієї країни в іншу, що приносить дохід його власнику у формі дивіденда чи процента. Серед причин, які зумовлюють рух капіталу за межі національних господарств, провідною є відносний надлишок у даній країні, котра стає «донором» для країн-споживачів.

За джерелами і формами капіталовкладення за кордоном можуть бути різними. Так, за джерелами походження вони поділяються на державні й приватні. Державні капіталовкладення -- це кошти з держбюджету, які спрямовуються за кордон (або отримуються звідти) відповідно до ухвал урядів чи міжурядових організацій. За формою -- це державні позики, позички, гранти, допомоги, а також кредити (наприклад, кредити Міжнародного валютного фонду, Світового банку). Приватний капітал -- це кошти недержавних джерел, які вивозяться за кордон (отриму-ються з-за кордону) приватними фізичними та юридичними особами (інвестиції, торговельні або міжбанківські кредити). За терміном розміщення закордонні капіталовкладення поділяються на коротко-, середньо- і довгострокові. За характером використання капітал, який вивозиться за кордон або ввозиться в країну, буває позичковим і підприємницьким. Позичковий капітал -- це надання коштів у борг заради отримання прибутку у формі процента. Підприємницький капітал поділяється на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції забезпечують реалізацію довгострокових інтересів за рахунок отримання інвестором права бути власником підприємства або мати вирішальний голос в управлінні ним. Як правило, прямі інвестиції є приватним підприємницьким капіталом. Портфельні інвестиції, оскільки це вклади коштів в акції, облігації та інші цінні папери довгострокового характеру, не забезпечують контролю за об'єктом вкладення, а дають лише право на дохід.

Вагомий вплив на всю світову економіку справляють прямі інвестиції, які мають тенденцію до стрімкого зростання. Так, якщо на початку 80-х років їх загальний обсяг у світі становив 450 млрд дол., то вже наприкінці 90-х років -- понад 3 трлн дол. Активну роль у нарощуванні прямого зарубіжного інвестування відіграють ТНК, котрим належить основна його частина. На сучасному етапі практично всі країни є як експортерами, так і імпортерами прямих інвестицій, хоча їх розподіл на терені світового господарства досить нерівномірний. Основними експортерами й імпортерами капіталу є США, Великобританія, Японія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Канада та ін. Нині у світі сформувалась триполюсна структура прямих іноземних інвестицій: США, Європейський Союз, Японія. На цю тріаду припадає 4/5 загального обсягу міжнародних інвестицій.

Щодо України, то обсяг прямих іноземних інвестицій в її економіку дуже малий і становив на кінець 90-х років близько 3 млрд дол. При цьому за останні роки відбулись зміни в розподілі прямих інвестицій між галузями української економіки, де акценти поступово переміщуються зі сфери обігу у виробничу сферу. Нині іноземні інвестори найбільший інтерес виявляють до підприємств харчової промисловості, машинобудування та металообробки, транспорту і зв'язку, хімічної та нафтохімічної промисловості, а також внутрішньої торгівлі.

Таким чином, стійка тенденція зростання вивезення капіталу, відтворює об'єктивні потреби розвитку продуктивних сил. Рамки внутрішніх ринків стають завузькими для ефективного функціонування виробництва. Особливо це стосується технологічно складної наукомісткої продукції продуктивних галузей, динамічний розвиток яких часто неможливий без міжнародної кооперації.

Список використаної літератури

1. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. -- К.: КНЕУ, 2001

2. Михайлушкин А.И., Шимко П.Д., Международная экономика. - М.: Высшая школа, 2002

3. Фомичев В.И. Международная торговля: Учебник; 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2001.

4. Козик В.В., Панкова Л.А. Світове господарство та міжнародні економічні відносини - Львів: 1995

5. Дахно І.І.,Бовтрук Ю.А. Міжнародна економіка: Навч.посібник. -- К.: МАУП, 2002.

6. Дахно І.І. Міжнародне економічне право: Курс лекцій - 2-ге вид., стереотип.- -- К.: МАУП, 2003.

7. http://buklib.net

8. http://www.library.if.ua