Роль держави у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності

План

1.Сучасні тенденції у зовнішньоекономічній політиці

Основні інструменти зовнішньоекономічної політики держави

Форми стимулювання експорту

1. Сучасні тенденції у зовнішньоекономічній політиці

Під зовнішньоекономічною політикою держави звичайно розуміється діяльність, направлена на розвиток і регулювання економічних взаємин з іншими країнами. Здійснення зовнішньоекономічних спрямувань припускає визначення стратегічних цілей держави у зовнішньоекономічних відношеннях у цілому і з окремими країнами і групами країн, а також виробіток методів та засобів, забезпечуючи досягнення поставлених цілей і збереження досягнутих результатів.

Зовнішньоекономічна політика регулює зовнішньоекономічну діяльність, розпізнавальною ознакою якої являється міжнародна купівля-продажа товарів і послуг, а також міжнародне переміщення матеріальних, грошових, трудових та інтелектуальних ресурсів.

Зовнішньоекономічна політика нерозривно пов'язана з внутрішньою економічною політикою держави. Тому її утримання зумовлено, з одного боку, природою соціально-економічного ладу тієї чи іншої держави, а з другого боку, тими задачами розширеного відтворення, яке воно вирішує у рамках свого національного господарства.

Можна сказати, що головною задачею зовнішньоекономічної політики являється створення сприятливих зовнішньоекономічних умов в середині країни. Ця задача являється загальною для зовнішньоекономічної політики переважної більшості держав світу. Разом з тим у зовнішньоекономічній політиці розвинених капіталістичних й розвинутих соціальних країнах існують і деякі інші риси, зумовлені спільністю об'єктивних процесів, що виникають у світовій економіці і міжнародних економічних стосунках і насамперед швидкою інтернаціоналізацією виробництва і капіталу, що виникає під впливом НТР і на основі поглиблення міжнародного розподілу труда. Ці процеси знаходять відображення у дальшому розширенні економічних зв'язків між державами, розвитку багатонаціонального підприємництва, здебільше у рості числа і різкому збільшенні сфери діяльності транснаціональних корпорацій, у підвищенні ролі зовнішньоекономічних зв'язків, у відтворенні і у кінцевому підсумку, в посиленні економічного взаємозв'язку держав.

Поряд з цим, на формулювання зовнішньоекономічної політики різних держав не могли не сприяти такі явища, які відбуваються у світовій економіці і міжнародних економічних стосунках, як загострення економічної боротьби на світовому ринку, дестабілізація валютних курсів, здебільше на нерівномірність платіжних балансів, величезна заборгованість країн, що розвиваються і інші., які доповнюються внутрішніми проблемами, зумовлених об'єктивними причинами у розвитку виробничих сил.

Перелічені вище процеси породжують взаємодію у сучасників зовнішньоекономічній політиці двох тенденцій, лібералізації й протекціонізму.

ПРОТЕКЦІАНІЗМ є політику держави, направлену на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, а частенько і на захват зовнішніх ринків. У протилежність йому політика ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ зв'язана із зниженням мито та інших бар'єрів, перешкоджаючих розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. І протекціонізм і лібералізація відображають інтереси не тільки пануючих класів, а реакцію тих чи інших держав на зміни у міжнародному розподілі праці, подій, що відбуваються у міжнародних економічних стосунках.

Останні роки розвиток міжнародних економічних стосунків характеризується посиленням протекціонізму, що прийшов на зміну тривалої тенденції до їх лібералізації.

Державне регулювання здійснюється за допомогою широкого кола заходів, число яких постійно росте. Пояснюється це перш за все тим, що по мірі розширення зовнішньоекономічних зв'язків тієї чи іншої країни потрібні все нові інструменти оптимізації її участі у міжнародній спеціалізації, захист національної економіки від впливу негативних явищ у світовій економіці (циклічних спадів, надмірних коливань валютних курсів, несумлінної конкуренції т.д.) сприяння укріплення позицій національних виробників на світовому ринку.

2. Основні інструменти зовнішньоекономічної політики держави

Класичним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі являються митні тарифи, які за характером своєї дії відносяться до економічних регуляторів зовнішньої торгівлі.

МИТНИЙ ТАРИФ - це систематизований перелік мито, яким оподатковуються товари при імпорті, а в окремих випадках - при експорті даної країни. Мито виконує функцію податку, що збирається при пересіканні товаром митного кордону, який перевищує ціну імпортуючи (або експортуючи) товарів та здійснює тим самим вплив на обсяг і структуру зовнішньоторгового обороту. У силу цього митні тарифи являються важливим інструментом державного регулювання торгівлі , який дозволяє здійснювати з його допомогою захист національних виробників від іноземної конкуренції. Разом з тим митний тариф виконує і інші функції. У багатьох країнах митний збір являє собою важливе джерело надходжень у державний бюджет. Крім того, митні тарифи використовуються у цілях покращення умов доступу національних товарів на іноземні ринки. Із цією метою зацікавлені країни проводять переводи про зіставлення зниження ставок своїх митних тарифів, що являють інтерес для розширення взаємної торгівлі.

Звичайно, митний тариф використовується на національному рівні. Але у тих випадках, коли ряд країн об'єднуються у торгово-економічну створюють свою митну спілку, митний тариф стає загальним інструментом зовнішньоторгового регулювання, єдиним для всіх країн учасниць у їх торгових стосунках з третіми країнами.

Прикладом митної спілки, що об'єднує усіх учасників-країн у єдину територію з одним зовнішнім тарифові являється Європейське економічне суспільство.

Більшість сучасних засобів регулювання зовнішньої торгівлі відносять до так званих нетарифних інструментів, роль яких у плані надання впливу на структуру, обсяг і географічний напрямок імпорту та експорту значно вище, ніж у митних тарифів. Нетарифні міри включають широке коло інструментів сучасної торгової та економічної політики держав, деякі з них безпосередньо і не пов'язані із зовнішньоторговим регулюванням, але мають вплив на зовнішню торгівлю.

Згідно найбільш розповсюдженій класифікації нетарифних мір , прийнятій в ООН, вони діляться на три категорії. До першої категорії відносяться зовнішньоторгові міри, направлені на пряме обмеження імпорту з метою захисту певного галузі національного виробництва : ліцензування та контингентування імпорту, антидемпінгові та компенсаційні мито, імпортні депозити, так звані «добровільні» обмеження експорту, компенсаційні збори, система мінімальних імпортних цін тощо.

Друга категорія включає міри, безпосередньо не направлені на обмеження зовнішньої торгівлі і відносяться більше до адміністративних формальностей, для котрих, однак, обмежує торгівлю : митні формальності, технічні стандарти та норми санітарні та ветеринарні, вимоги до пакування і манкіровки, розливу тощо.

До третьої категорії відносяться міри безпосередньо не направлені на обмеження імпорту або стимулювання експорту, але для яких часто-густо веде саме до цього результату.

До числа найбільш розповсюджених інструментів прямого регулювання імпорту (а іноді й експорту) відносять ліцензії та контингенти (квоти). Практично всі розвинені капіталістичні і країни, що розвиваються, використовують ці не тарифні міри.

Ліцензійна система припускає, що держава, через спеціально уповноважені відомства, видає дозвіл на зовнішньоторгові операції певними включеними до списку товарами, що ліцензуються по імпорту та по експорту. Основні види ліцензії можна звести до трьох типів:

автоматична (або генеральна) ліцензія, яка дозволяє беззаборонний ввіз або вивіз товару, включеного до списку, протягом певного періоду часу;

неавтоматична (або разова індивідуальна) ліцензія, що дозволяє імпорт або експорт певного товару певному імпортеру (експортеру), із зазначенням кількості товару, його коштовності, країни його походження (або призначення), а у ряді випадків також і митного пункту, через який мусить бути ввіз або вивіз товару.

Ліцензування зовнішньоторгових операцій тісно взаємодіє із кількісними обмеженнями-контингентами на імпорт та експорт окремих товарів. Контингенти (квоти)- це обмеження у коштовному або фізичному вираженні, які вводяться на імпорт та експорт певних товарів на певний період часу. Кількість регулювання зовнішньоторгових операцій здійснюється через індивідуальні або неавтоматичні ліцензії.

Кількість обмеження імпорту та експорту - пряма адміністративна форма державного регулювання зовнішньою торгівлею. Ліцензії та контингенти обмежують самостійність підприємств відносно виходу на зовнішній ринок, звужує коло країн, з якими можуть скласти угоду по певним товарам, регламентує кількість і номенклатуру товарів, дозволених до вивозу та ввозу.

В останнє десятиріччя широке розповсюдження одержала практика укладення угоди про «добровільне» обмеження експорту та установлення мінімальних імпортних цін, які нав'язуються ведучими західними державами більш слабим у політичному або економічному відношенні експортерам. Специфіка цих нових видів торгових обмежень полягає у нетрадиційній техніці їх установлення, коли торговий бар'єр, що захищає країну-імпортера, вводиться на кордоні експортуючої, а не імпортуючої країни. Так, згода про «добровільне» обмеження експорту, являе собою нав'язане експортеру, під загрозою санкцій, зобов'язання по обмеженню експорту певних товарів у імпортуючи країну. Аналогічним образом установлення мінімальної імпортної ціни мусить суворо додержуватись експортуючи ми фірмами при заключенні контрактів із імпортерами країни, яка установила такі ціни. У випадку зниження експортної ціни нижче мінімального рівня імпортуюча країна вводить антидемпінгове мито, застосування якого може привести до виходу з ринку.

На нинішній час заключено більше ста угод про «добровільне» обмеження експорту і про установлення мінімальних імпортних цін. Ці угоди затонуть торгівлю продукцією текстильної, швацької, взуттєвої промисловості, чорної металургії, молочними продуктами, побутової електроніки, легковими автомобілями, металообробними станками тощо.

У минулому десятиріччі у країнах Заходу одним із найбільш використовуваних інструментів нетарифного регулювання імпорті стало антидемпінгове мито, застосовувані у випадках імпорту товарів по цінах нижче їх гаданих витрат виробництва і компенсаційні мито, що вводяться на випадок установлення факті одержання експортером товару державної субсидії у цілях підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку. Особливістю застосування антидемпінгових та компенсаційних мито е необхідність проведення попереднього розслідування з метою установлення факті демпінги або застосування експортної субсидії, а також визначення завданого збитку або загрози його виникнення. Друга важлива специфічна риса цій обмежених мір у тому, що вони застосовуються на дискримінаційній основі проти певних постачальників певного товару. Це значно підвищує ефективність таких мір, у наслідок чого більшість експортерів ще на стадії розслідування йдуть на поступки у плані скорочення свого експорту.

Серед мір нетарифного регулювання імпорту слід нагадати і такі фінансові засоби обмеження ввозу, як імпортні податки та депозити. До числа імпортних податків відносять, звичайно, прикордонний податок, яким товари оподатковуються при перекресленні кордонів ряду країн, це різні збори, пов'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товару, перевіркою його якості, портові, статистичні санітарні та інші збори. Особливою різновидністю імпортного податку е ковзні імпортні збори , що застосовуються широко, як інструмент аграрного протекціонізму. За характером своєї дії ковзні імпортні збори близькі до мито, але, на відміну від них, постійно міняють свій рівень в залежності від співвідношення внутрішніх і світових цін на сільськогосподарську продукцію.

Імпортні депозити подають свою форму застави, яку імпортер мусить нести у свій банк, у місцевій або іноземній валюті перед закупкою іноземного товару. Сума імпортного депозиту установлюється у вигляді певного відношення вартості імпортного товару. Особливе місце у ряді нетарифних інструментів регулювання займають валютні обмеження, які виступають фактором стримування не тільки зовнішньої торгівлі, але й усіеі зовнішньоекономічної діяльності. Валютні обмеження являють собою регламентацію операцій резидентів і нерезидентів валютою та іншими валютними цінностями і е частиною валютного контролю держави. Сферою застосування валютних обмежень можуть бути зовнішня торгівля товарами та послугами, рух капіталів і кредитів, переказ прибутку, податкових та інших платежів.

В галузі зовнішньої торгівлі дія валютних обмежень рівносильне кількісним обмеженням імпорту, оскільки імпортер у даному випадку зобов'язаний одержати дозвіл на використання валюти для імпорту у відповідній державній установі. У середині 80-х років більше 90 країн-членів МВД застосували ті чи інші обмеження по поточних операціях платіжного балансу.

Ще одним напрямом діяльності держави е регулювання припливу та вивозу капіталів. У сучасному світі міграції капіталів перетворилась у організований, контролюючий та стимулюючий державою процес. Іноземні приватні інвестиції стали одним із факторів розвитку більшості країн. З метою підвищення капіталовкладень у цілому для економіки і для зовнішніх економічних зв'язків, уряди приймаючих країн здійснюють регулювання діяльності іноземного капіталу. Регулювання припливу іноземних приватних інвестицій носить, як правило, подвійний характер. З одного боку здійснюються заходи по створенню в країнах сприятливого клімату за допомогою гарантій від націоналізації іноземної власності, у відношенні переказу прибутку капіталу, надання різних податкових знижок та митних пільг, захисту від іноземної конкуренції тощо. З другого боку держави проводять політику, направлену на дотримання інтересів приймаючих країн, тобто власних інтересів.

3. Форми стимулювання експорту

Сучасний механізм державного стимулювання експорту країн капіталістичного світу характеризується великою різноманітністю форм і активною участю держави у розвитку експорту. Витрати держави на цей вид діяльності ростуть постійно, при тому вони скуповуються ростом доходів від зовнішньої торгівлі, збільшенням виробництва й занятості, ростом надходжень від податків і більш національним розвитком економії.

Одним із головних інструментів стимулювання експорту розвинених капіталістичних і країн, що розвиваються, е державне кредитування експорту. Поряд з комерційними банками, надання експортних кредитів все більше здійснює сама держава. При цьому в порівнянні з комерційними банками держава установлює більш низькі ставки по експортних кредитах і подовжує строки кредитування експорту. У більшості країн створені спеціальні державні організації, банки, фонди, які надають кредити для експорту перш за все тих товарів, реалізація яких вимогам тривалого фінансування, в основному машин та устаткування. Пільгове державне кредитування експорту широко розповсюджене у розвинених капіталістичних країнах. У ряді країн доля кредитованого державою експорту перевищує 1/3 його загальної вартості.

У додаток до цього багато країн ввели у практику різні форми змішаного кредитування експорту, який базується на використанні державних та приватних фінансових коштів, рефінансуванні частини експортних кредитів, що надаються комерційним банкам, субсидовані різниці між пільгами і поточною риночкою ставкою по кредитах (при експорті у країни, що розвивається).

У цілях стимулювання експорту західні держави широко використовують кошти, які надаються країнам, що розвиваються по каналах допомоги. Більшою частиною виділені у рамках допомоги фінансові засоби, обумовлюють той факт, що вони надаються на більш пільгових умовах, ніж експортні кредити. Строки погашення складають на десять і більше років, а видаються вони під низькі відсотки або зовсім безвідсотково.

До числа інших найбільш розповсюджених інструментів стимулювання експорту слід віднести його страхування, яке здійснюється у формі державного страхування експортних кредитів. Державне страхування охоплюе не тільки значну частину комерційних рисків, але і багато видів політичних рисків. Перелік страхових рисків комерційного і політичного характеру нараховує сотні зобов'язань, у тому числі : неодержання платежу від імпортера, затримка у поставці товару, зміни валютного та ліцензійного контролю у країні-імпортері, експропріація власності, державні перевороти тощо.

Широко розповсюдженою формою стимулювання експорту е різні види податкових пільг для експортерів. Використання того чи іншого виду податкових пільг залежить від застосованої у країні податкової системи. У країнах, де домінує пряме оподаткування, наприклад, у США і в Австралії, експортерам надаються різні знижки з податку на прибуток або відстрочка у їх платі в залежності від суми або темпу росту експортних операцій. Експортери можуть також створювати неоподатковані податками фонди розвитку збуту за кордоном, направляти частину свого прибутку на рекламу та інші види сприяння експорту, який у даному випадку також звільнюється від сплати податку.

Дуже розповсюдженою та найбільш агресивною формою стимулювання експорту е його пряме субсидування. Субсидування експорту дозволяє експортеру значно знизити ціну товару, часто нижче собівартості, створює необґрунтовану перевагу експортерам субсидованих товарів і тому розглядаються у міжнародній торговій практиці, як один із несумлінних методів введення конкурентної боротьби.

Нарешті, державний апарат багатьох країн чинить різні види організаційного та інформаційного сприяння експортній діяльності національних підприємств. До числа цих видів допомоги експортерів відноситься організація торгових виставок та ярмарок за кордоном, командирування торгових місій за кордон, надання практичної допомоги з боку апарату посольств, забезпечення фірм торгово-економічною інформацією.