Відповідольність у міжнародному праві

1. Поняття, цілі та функції інституту міжнародно-правової відповідальності

Особливий міжнародно-правовий інститут становлять норми, що стосуються відповідальності держав у міжнародному праві. Він безпосередньо пов'язаний з функціонуванням міжнародного права, зміцненням міжнародного миру і правопорядку. Фактично цей інститут є необхідним юридичним засобом забезпечення додержання норм міжнародного права.

У науці міжнародного права під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'язання.

Таке тлумачення міжнародно-правової відповідальності ґрунтується на визначенні її змісту, даного, зокрема, Комісією міжнародного права, як тих наслідків, що може мати те чи інше міжнародно-правове діяння відповідно до норм міжнародного права у різних випадках.

"Оціночними критеріями для кваліфікації поведінки держави як міжнародного правопорушення в кожному конкретному випадку, -- відзначає український професор В. А. Василенко, -- є міжнародно-правові акти, приписи яких були порушені". У цьому полягає суть нормативного визначення міжнародних правопорушень. Тут доречно згадати досить зважене визначення Д.Анцілотті: "Встановити, чи є даний спосіб дій держави таким, що суперечить або не суперечить міжнародним зобов'язанням держави, означає дати оцінку дій на основі норми, тобто точніше порівняти даний спосіб дій держави з існуючою нормою. Засвідчення першого моменту є питанням факту, а питання права полягає в тлумаченні норми, на підставі якої було встановлене зобов'язання, нібито порушене" .

З міжнародного досвіду відомо, що на практиці при тлумаченні приписів міжнародно-правового акта виникають труднощі через непевність, а часом і розпливчастість змісту деяких джерел юридичних основ відповідальності держави. Це стосується як звичаєво-правових норм, так і мови (викладу) міжнародно-правового документа. Але ці труднощі можна перебороти шляхом тлумачення норми права. Історично інститут міжнародно-правової відповідальності змінювався у процесі свого розвитку. Кожна епоха вносила в нього свою концепцію, яка ґрунтувалася на визначенні головного у взаємовідносинах суб'єктів міжнародного права, що зумовлюють формування норм про міжнародну відповідальність держав. При цьому значний вплив мали прогресивні принципи міжнародного права, що зумовлювали внесення до корінних змін та у сам інститут міжнародно-правової відповідальності. Наприклад, до таких принципів можна віднести принципи заборони агресивної війни, невід'ємного суверенітету держав тощо.

Водночас, говорячи про передумови відповідальності у міжнародному праві, слід підкреслити, що існування міждержавних суспільних відносин було б неможливе, якби суб'єкти цих відносин не несли відповідальності за свою поведінку. "Відповідальність необхідно властива суб'єктам будь-якої соціальної спільності, -- зазначає професор В. А. Василенко -- Саме вона забезпечує впорядкованість відносин, які складаються між ними у процесі їх спільної діяльності. Досягається впорядкованість суспільних відносин за допомогою соціальних норм, у системі яких головну роль відіграють нормі моральні і правові". При цьому особливість правових норм полягає в тому, що вони є своєрідним інструментом впливу на волю суб'єкта міжнародного права. У понятійному відношенні істотним в інституті міжнародно-правової відповідальності є те, що відповідальність настає за умови вчинення міжнародного правопорушення. Тому норми міжнародно-правової відповідальності часто називають "вторинними" нормами на відміну від регулятивних "первинних" норм, обов'язкових для держави в одній з галузей міжнародних відносин. На це звертала увагу Комісія міжнародного права, вказуючи, що у сфері відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння йдеться про норми, які "можуть визначатися як "вторинні" тією мірою, якою вони призначені визначити юридичні наслідки невиконання зобов'язань, встановлюваних "первинними" нормами. Тільки ці норми, що називаються "вторинними", належать до самої сфери відповідальності" .

Незважаючи на, здавалося б, досить чітке уявлення про поняття міжнародної відповідальності, у міжнародно-правовій доктрині поки що не вироблено комплексного підходу до аналізу наслідків міжнародного правопорушення. Наприклад, досить поширеним є погляд, що одна з істотних ознак міжнародного правопорушення виявляється у невиконанні міжнародного зобов'язання, у зневазі до міжнародних зобов'язань, у відмові виконати міжнародне договірне зобов'язання, у діях або недоглядах, що суперечать міжнародному зобов'язанню, у порушенні міжнародного зобов'язання. При кваліфікації протиправної поведінки держави досить часто йдеться про порушення "захищеного міжнародним правом інтересу іншої держави", про шкоду "правам і захищеним міжнародним правом інтересам", про акт, "який суперечить договірним правам іншої держави" або просто про порушення "міжнародних прав інших". Тому, на нашу думку, у наведеному визначенні міжнародно-правової відповідальності слід більше уваги акцентувати на кваліфікації порушення. А саме: у найширшому розумінні слід говорити не про порушення державою міжнародно-правового зобов'язання, прав чи норм, а про порушення міжнародного правопорядку як цілісної системи правових відносин, що існують між носіями міжнародних прав та обов'язків на основі чинної системи міжнародно-правових норм та інших міжнародно-правових актів.

Під міжнародно-правовою відповідальністю в широкому плані слід розуміти негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права внаслідок порушення ним міжнародного правопорядку як цілісної системи правових відносин.

Важливим критерієм для визначення міжнародно-правової відповідальності держав є наявність загальних принципів міжнародно-правової відповідальності. У ряді теоретичних досліджень питанню принципів міжнародно-правової відповідальності приділяється належна увага. Деякі дослідники підкреслюють, що ці принципи є нормами загального характеру, що стосуються всього інституту міжнародної відповідальності держав у цілому і становлять основу всієї сукупності (системи) норм міжнародної відповідальності .

Комісія міжнародного права дає таку класифікацію деяких принципів міжнародно-правової відповідальності:

· принцип, що встановлює відповідальність стосовно всіх міжнародно- протиправних дій держави;

· принцип, що визначає суб'єктів таких дій;

· принцип, що визначає умови наявності міжнародно-протиправних дій;

· принцип незастосовності внутрішнього права для визначення наявності цих дій .

Мета міжнародно-правової відповідальності -- це передбачення відповідного результату, а саме: виключений можливості вчинення державою нових правопорушень; вплив на інші держави, спонукання їх до добровільного додержання міжнародних зобов'язань.

Функції міжнародно-правової відповідальності та чи інша спрямованість заходів, що їх здійснюють у правовідносин міжнародної відповідальності. Тобто міжнародної відповідальності узгоджуються з тим, що і на меті держави й інші суб'єкти міжнародного права, вживаючи конкретних допустимих заходів у процесі здійснення міжнародно-правової відповідальності .

2. Підстави міжнародно-правової відповідальності держав. Класифікація міжнародних правопорушень

Проблема підстав міжнародно-правової відповідальності держав справедливо привертає увагу вітчизняних і зарубіжних правників, які досліджували її під різними кутами зору.

Серед вітчизняних теоретиків міжнародного права найбільш значні у цій галузі праці належать професору В. А. Василенку.

У загальному плані юридичні підстави відповідальності держави за міжнародні правопорушення це сукупність юридично обов'язкових приписів, міжнародно-правових актів, на підставі яких певний ва поведінки держави кваліфікується як міжнародне правопорушення.

До юридичних підстав відповідальності держави В.А.Василенко відносить лише юридично дійсні міжнародні зобов'язання, закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяє їх на три основні групи:

міжнародний договір і міжнародної порядок;

рішення міжнародних судів і рішення міжнародних (міжурядових) організацій, що мають обов'язкову силу;

окремі односторонні міжнародно-правові акти держав.

Міжнародний договір і міжнародний порядок справедливо посідають перше місце в ієрархії джерел ю основ міжнародно-правової відповідальності. При цьому що говорити про договори, то має йтися тільки про ні договори. Приписи недійсних міжнародних мають юридичної чинності, що закріплено в статтях Віденської конвенції про право міжнародних договорів 23 травня 1969 р.

Рішення міжнародних судів як джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, що вони встановлюють права та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер. Є загальноприйнятим, що, передаючи спір на розгляд міжнародного суду, сторони беруть на себе зобов'язання підкоритися прийнятому рішенню. При цьому сторони виходять із того, що основою обов'язкової сили таких рішень є приписи норм міжнародного права.

Рішення міжнародних (міжурядових) організацій стають джерелом юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності держави лише тоді, коли такі рішення відповідно до статуту цієї організації мають юридично обов'язковий характер. Рішення міжнародних організацій становлять так зване внутрішнє право міжнародних організацій, що є джерелом як повноважень, так і обов'язків держав-членів.

До односторонніх міжнародно-правових актів держав, розглянутих в окремих випадках у ролі юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності, можна віднести односторонні акти держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб. Маються на увазі, безумовно, такі акти, через які держава визначає конкретні правила або лінію своєї поведінки у сфері міждержавних відносин і бере на себе відповідні міжнародні зобов'язання.

Джерелом юридичних підстав відповідальності держави, на думку В. А. Василенка, є лише ті її односторонні міжнародно-правові акти, що мають самостійне значення у плані добровільного прийняття цією державою певних міжнародних зобов'язань стосовно інших держав і визнаються цими державами.

Закріплена у Статуті Ліги Націй заборона війни і дане у Лондонських конвенціях 1933 р. визначення поняття агресії загострили питання відповідальності держав за розв'язання і ведення агресивної війни. Під впливом цих та інших міжнародних документів професор А. М. Трайнін уперше запропонував свою класифікацію злочинів проти миру, виділивши три їх групи. До першої групи, що охоплює найгострішу форму посягань на мир, як підкреслював А. М. Трайнін, мають бути включені агресивні дії. Це передусім воєнна агресія, що є прямим і безпосереднім запереченням миру, а також допомога агресії, загроза агресії і блокада, що прилучаються до неї.

Другу групу посягань на мир становлять ворожі дії проти іншої держави, дії, що не є прямим воєнним актом, однак явно спрямовані проти іншої держави і тим самим безпосередньо створюють небезпеку воєнних конфліктів. До них належать: пропаганда агресії, підтримка озброєних банд, невиконання зобов'язань за міжнародними договорами, укладеними на захист миру (наприклад, невиконання міжнародних зобов'язань щодо скорочення озброєнь), тероризм.

Нарешті, до третьої групи він включає неприязні дії, що не можуть бути розцінені як ворожі у буквальному розумінні, проте вносять елементи відчуженості й розладу в мирні відносини народів. До них належать: виготовлення й розповсюдження підроблених документів і поширення фальшивих відомостей, спрямованих проти іншої держави, а також посягання на престиж і честь іншої держави.

Ординарні міжнародні правопорушення не мають явно виражених ознак, зафіксованих відповідними міжнародно-правовими нормами. Ці ознаки встановлюють на основі аналізу відповідних міжнародних зобов'язань держави, що містяться в договорах, звичаях, рішеннях міжнародних судів і т. п. До ординарних міжнародних правопорушень належать, як правило, порушення зобов'язань окремих держав одна перед одною.

Особливо небезпечні міжнародні правопорушення пов'язані з порушенням міжнародно-правових норм, у яких закріплені зобов'язання держав не тільки одна перед одною. а й перед усім міжнародним співтовариством держав. Вони являють собою дії, що становлять загрозу загальному миру й безпеці. До категорії особливо небезпечних можна віднести порушення заборон, що містяться, зокрема, у Женевській конвенції про відкрите море 1958 р., Договорі про заборону випробувань ядерної зброї 1963 р. і т. п.

Найтяжчі міжнародні злочини становлять групу міжнародних правопорушень, ознаки яких, як правило, чітко сформульовано у міжнародних договорах, угодах та інших актах, що відіграють особливо важливу роль у системі норм міжнародного права та підтриманні міжнародного правопорядку. При вчиненні таких злочинів порушуються основоположні загальні принципи міжнародного права. їхні наслідки передбачають не тільки відповідальність держави в цілому, а й міжнародну кримінальну відповідальність винних посадових осіб.

Найтяжчі міжнародні злочини називають також злочинами проти людства. Відповідно до Статуту Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу (ст.6) і за Статутом Токійського міжнародного військового трибуналу (ст.5) злочини проти людства у свою чергу поділяють на три групи:

• злочини проти миру (планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни);

• воєнні злочини (порушення законів і звичаїв війни);

• злочини проти людяності (убивства, винищення, поневолення, заслання та інші види жорстокості).

3. Обставини, що виключають відповідальність держав

У процесі міжнародного спілкування держав часто виникають ситуації, за яких при оцінці поведінки держави складно зробити висновок про наявність у ній міжнародно-протиправної дії. Це буває тоді, коли є обставини, що обов'язково мають враховуватися при такому аналізі. Комісія міжнародного права в одній із своїх доповідей вказала на такі обставини, зарахувавши до них згоду держави, певні заходи у відповідь на міжнародно-протиправну дію, форс-мажор і не передбачуваний випадок, лихо, крайню необхідність і законну оборону. Передбачається, що такі обставини мають бути чітко встановлені.

Більше того, обставини, що виключають відповідальність держави, мають бути фактичними ситуаціями або юридичними фактами, за наявності яких поведінка держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, не є міжнародно-протиправною і тому не має наслідком міжнародно-правову відповідальність.

Розглянемо докладніше ці обставини, що містяться в документі Комісії міжнародного права. Згода держави на вчинення іншою державою певної дії, що не відповідає зобов'язанню останньої стосовно першої держави (якщо така згода належним способом зафіксована), виключає протиправність цієї дії стосовно цієї держави, оскільки дія перебуває у межах вищезазначеної згоди. Слід мати на увазі, що поза межами такої згоди дії міжнародного зобов'язання залишаються незмінними.

Н. А. Ушаков, який досить ґрунтовно досліджував проблему підстав міжнародно-правової відповідальності, привертає увагу до того, що згода держави на право іншої держави на певну поведінку повинна вважатися недійсною, якщо вона отримана в результаті помилки, підкупу, підробки, неправомірного насильства. Заходи у відповідь на міжнародно-протиправну дію є правомірними з погляду міжнародного права діями держави на протиправні дії іншої держави. Такі заходи у відповідь є фактичним використанням права цієї держави, а міжнародні санкції застосовуються сфері права.

Форс-мажор і непередбачений випадок включають протиправність дії держави, адже така дія зумовлюється непереборною силою або не передбачуваною зовнішньою подією, яка не піддається контролю державках непереборної сили держава не має можливості збиткам іншої держави, виявити свою волю, щоб змінити ситуацію.

Стан крайньої необхідності як обставини, що виключає міжнародно-правову відповідальність держави, справедливо вважають дискусійним. За образним висловом А.І.Полторака, необхідність -- це хитрощі, винайдені для того, щоб узаконити сваволю. У реальних міжнародних відносинах практично не піддається оцінці категорія "єдиного засобу захисту істотного інтересу" або категорія "суттєвого збитку істотному інтересу держави". При зіткненні інтересів держав неможливо встановити, чиї інтереси є істотнішими. У таких оцінках більше може важити моральне міркування, ніж юридичне.

Доктрина міжнародного права з урахуванням міжнародної судової практики допускає посилання на стан необхідності лише у випадках, коли дія є єдиним засобом захисту істотного інтересу держави від тяжкої і неминучої загроза і не завдає відчутної шкоди іншій.

4. Види і форми міжнародної відповідальності держав

У міжнародно-правовій доктрині усталеною є думка, що міжнародно-правова відповідальність держав існує в конкретних її видах. На цьому однозначність думки закінчується і поступається місцем широким теоретичним дискусіям про взаємовідносини і зв'язки видів і форм відповідальності держав, а також ролі в цих взаємозв'язках "міжнародно-правової санкції" як правової категорії.

Найбільш предметно поняття виду і форми міжнародної відповідальності держав розглянув український професор В. А. Василенко. Положення, що їх розробив В.А.Василенко, -- органічна складова 7-томного "Курсу міжнародного права", що є найбільш ґрунтовним виданням з міжнародного права .

У доктрині міжнародного права загальноприйнято розрізняти два види відповідальності -- матеріальну і нематеріальну. Такий погляд зумовлений поділом збитку, що заподіюється міжнародним правопорушенням, на матеріальний і нематеріальний. У свою чергу кожен з видів відповідальності і співвідноситься з найбільш типовими його формами як структурними елементами обсягу відповідальності. Слід звернути увагу на те, що поділ відповідальності на види відображає основні елементи зовнішньої структури обсягу відповідальності, а форми відповідальності виступають як елементи її внутрішньої структури.

Розглянемо термінологічні і понятійні дефініції. При цьому істотним є те, що вид відповідальності держави являє собою відображення наслідків міжнародного правопорушення, що визнаються особливими у характері заподіяного збитку. Основні види відповідальності -- матеріальну і нематеріальну прийнято поділяти у такий спосіб. Нематеріальну відповідальність часто поділяють на політичну і моральну, іноді її називають морально-політичною, хоч "моральна відповідальність" викликає серйозну критику і не сприйняття серед теоретиків міжнародного права.

Форма відповідальності -- це структурний елемент обсягу відповідальності у межах того чи іншого її виду і водночас спосіб, за допомогою якого держава-правопорушниця повинна задовольнити вимоги і (або) відшкодувати або вжити заходів, що виходять за їх межі, коли йдеться про відповідальність за міжнародні злочини. Отже, виходячи з аналізу міжнародно-правової доктрини і практики, можна виділити з-поміж видів міжнародної відповідальності держав (зовнішня структура) відповідні їм типові форми (внутрішня структура). У межах політичної (морально-політичної) відповідальності такими формами є ресторація, сатисфакція (ординарна або надзвичайна), обмеження міжнародно-правової суб'єктності, післявоєнна окупація, демілітаризація, міжнародний трибунал і т. п. У межах матеріальної відповідальності -- це реституція, субституція, репарація (ординарна і надзвичайна). Розглянемо докладніше зазначені форми міжнародної відповідальності держав.

Ресторація -- це відновлення державою-правопорушнецею колишнього стану і ліквідація нею усіх пов'язаних із цим будь-яких несприятливих наслідків. Прикладом ресторації може бути звільнення державою-правопорушницею незаконно зайнятої території і відшкодування пов'язаних із цим матеріальних витрат.

Сатисфакція --це задоволення державою-правопорушницею явно виражених або таких, що припускаються, нематеріальних вимог, висунутих потерпілою державою, які виходять за межі простого відновлення (ресторації). Мета сатисфакції полягає у згладжуванні, як правило, нематеріальної шкоди і насамперед шкоди, завданої честі і гідності потерпілої держави.

У міжнародній практиці розрізняють сатисфакцію ординарну і надзвичайну. Ординарна сатисфакція -- це задоволення державою-правопорушницею правомірних нематеріальних вимог потерпілої держави. При цьому міжнародне правопорушення не пов'язане із заподіянням матеріальної шкоди.

Найбільш характерними її прикладами є:

· вибачення;

· офіційне вираження жалю або співчуття;

· дезавуювання дій офіційних представників;

· покладення обов'язку матеріального відшкодування на осіб, причетних до вчинення міжнародного правопорушення, або їх карне чи адміністративне переслідування;

· запевнення в тому, що подібні неправомірні акції не матимуть місця в майбутньому;

· видання спеціальних законів, спрямованих на забезпечення додержання міжнародних зобов'язань;

· віддавання почестей прапору потерпілої держави або виконання її гімну у відповідній урочистій обстановці;

· делегування спеціальних місій для вибачення тощо. На відміну від ординарних надзвичайні сатисфакції --це різні тимчасові обмеження суверенітету і правоздатності держави, яка вчинила міжнародний злочин. їх метою є викорінення причин, що породили міжнародний злочин, і створення гарантій його неповторення.

Прикладами надзвичайних сатисфакцій можуть бути:

· тимчасова окупація частини або всієї території;

· реорганізація окремих елементів політичної системи і скасування суспільних інститутів, наявність яких сприяла вчиненню державою міжнародного злочину;

· тимчасове призупинення або обмеження прерогатив законодавчих, виконавчих і судових органів держави-правопорушниці;

· міжнародний контроль за використанням наукового і промислового потенціалу;

· заходи щодо демілітаризації промисловості, розпуску або скорочення збройних сил;

· обов'язок не оснащувати їх у майбутньому певними в дами озброєнь і не виготовляти таких та ін.

Реституція (під час збройних конфліктів) -- це відшкодування державою-правопорушницею заподіяної матеріальної шкоди в натурі. Прикладом реституції можна назвати і повернення майна, що неправомірно затримується, художніх цінностей, транспортних засобів і т. д.

Від реституції слід відрізняти субституцію, що являє собою заміну неправомірно знищеного або пошкодженого майна, будинків, творів і мистецтва і т. д. подібними і рівноцінними предметами.

Розрізняють репарації ординарні і надзвичайні. Тут застосовується загальний принцип градації: перша форма відповідальності (ординарна) характерна міжнародному правопорушенню, а друга -- міжнародному злочину.

Отже, ординарна репарація -- це відшкодування державою-правопорушницею матеріальної шкоди виплати грошових компенсацій, постачання товар, и послуг, еквівалентних сумі, що піддягає відшкодуванню, потерпілим суб'єктам. У міжнародній практиці до репарацій вдаються, як правило, у тих випадках, коли матеріальне відшкодування в натурі неможливе. Іноді замість терміна "репарація" прихильники репараційної концепції відповідальності вживають термін "компенсація" (наприклад, при грошових виплатах потерпілим фізичним і юридичним особам).

Надзвичайні репарації -- особливі обтяження, що полягають у тимчасовому обмеженні правомочностей держави, що вчинила міжнародний злочин, розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами. Метою надзвичайних репарацій є не тільки забезпечити максимально можливе відшкодування матеріальної шкоди, а й усунути чинники, що сприяли вчиненню міжнародного злочину. Такі дії можуть обмежувати самостійність держави-правопорушниці у виборі джерела репарацій.

Так, після Другої світової війни відповідно до рішень Кримської і Берлінської конференцій щодо Німеччини відшкодування шкоди жертвам фашистської агресії передбачалося, зокрема, у вигляді надзвичайних репарацій. Суть відповідальності Німеччини було виражено в її обов'язку: 1) прийняти верховну владу союзної Контрольної ради, яка мала тимчасово діяти замість центрального німецького уряду; 2) підкоритися режиму повоєнної окупації, встановленого Контрольною радою.

І за формальними ознаками, і за суттю відповідальність держави за міжнародні правопорушення не може розглядатися як реалізація санкцій, так само як примусові заходи, названі міжнародно-правовими санкціями, не можуть виступати в ролі форм відповідальності. Щодо міжнародно-правових санкцій, за допомогою яких на державу правопорушницю чинять примусовий вплив, то вони виступають не як форма відповідальності, а "як особливі примусові процесуальні дії, що забезпечують у разі потреби реалізацію відповідних міжнародних регулятивно-охоронних правових відносин" .

Література

1. Ежегодник Комиссии международного права, 1984. -- Нью-Йорк, 1985. -- Т. 2. -- Ч. 2. -- С. 120.

2. Василенко В. А. Ответственность государства за международные правонарушения. -- К., 1976. -- С. 161.

3. Анцилотии Д. Курс международного права. -- М, 1961. --Т. 1. -- С. 412--413.

4. Василенко В. А. Зазнач, праця. -- С. 7.

5. Док. ООН А/31/10. -- С. 180.

6. Василенко В. А. Зазнач, праця. -- С. 89.

7. Ушаков Н. А. Основания международной ответственности государств. -- М., 1983. -- С. 39.

8. Ежегодник Комиссии международного права, 1971. -- Т. 2. --Ч. 1. -- С. 238; Курс международного права: В 7 т. -- М.. 1990. -- Т. 3. -- С. 197.

9. Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответственность. -- Л., 1983. -- С. 141.

10. Курс международного права: В 7 т. -- Т. 3. -- С. 198.

11. Василенко В. А. Международно-правовьіе санкции. -- К.1982. -- С. 49; Левин Д. Б. Ответственность государств в современном международном праве. - М., 1966. - С.115-120.

12. Василенко В. А. Ответственность государства за международные правонарушения; Василенко В. А. Международно-правовые санкции.

13. Оппенгейм Л. Международное право.-- М.,1949.-- Т. 1, ВасиленкоВ.А. Ответственность государства... -- С. 82.

14. Лукашук И. И. Структура и форма... -- С. 66.

15. Камаровский Л. А., Уляницкий В. А. Международное право.-- М., 1908. -- С. 161--162.

16. Трайнин А. Н. Защита мира и уголовный закон. -- М., 1937.-- С. 112.

17. Тункин Г. И. Вопросы теории международного права. -- М.,1962. -- С. 297--298.

18. Василенко В. А. Ответственность государства... -- С. 187.

19. Док. ООН. А/34/10. -- С. 281.

20. Международное право: Учебн. для вузов / Под ред. Г. В. Игнатенко. -- М., 1995. -- С. 161.

21. Ушаков Н. А. Основания международной ответственности государств -- С. 159--160.

22. Броунли Я. Международное право: В 2 кн. -- М., 1977. --Т. 2. -- С 124.

23. Василенко В. А. Ответственность государства за международные правонарушения. -- К., 1976; Курс международного права: В 7 т. -- М., 1989; Фарушкин М. X. Свобода воли и юридическая ответственность // Вестник МГУ. Серия "Право". -- 1965. -- № 1.