Міжнародна міграція робочої сили

ЗМІСТ

ВСТУП

1.СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

2. ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ

3. СВІТОВІ ЦЕНТРИ ПРИТЯГАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

4. МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ

5. ПРОБЛЕМИ ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Інтеграційні процеси, що активізувалися в другій половині ХХст., не тільки збільшили міжнародний обмін товарами та послугами і прискорили міграцію капіталів, але й дали поштовх міжнародній міграції робочої сили. За підрахунками авторитетних міжнародних організацій та окремих учених, перші роки ХХІст. у світі понад 180млн. чол. постійно перебували за межами своїх країн. При цьому найбільшу кількість іммігрантів щороку приймали США (близько 1млн. чол.), Німеччина (понад 800тис.) та Росія (понад 600тис.чол.). У результаті цього загальна кількість іноземних працівників у США становила більш як 7млн.чол., у Західній Європі - понад 6,5млн., Латинській Америці - 4млн.чол. характерно, що, в окремих країнах чисельність емігрантів є настільки великою, що їх відплив міг би спричинити розвал національної економіки. Наприклад, у таких нафтодобувних країнах, як Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія Та Об'єднані Арабські Емірати, частка іноземних працівників становить від 50 до 90 % загальної чисельності робочої сили країни. Іноземними є половина працівників Бельгії, понад 40 % будівельників Швейцарії, майже 35 % автомобілебудівників Франції.

Ринкова трансформація економіки спричинила небувалий сплеск еміграції працездатного населення, що призводить до втрати країною найбільш активної частини своєї робочої сили. В умовах тривалої демографічної кризи неконтрольована масова еміграція може становити загрозу економічній безпеці держави. З огляду на це, еміграційні процеси не могли не привернути увагу таких далекоглядних вітчизняних учених, як В. Геєць, А. Кредісов, Е. Лібанова, Ю. Макогон, О. Малиновська, Ю. Пахомов, А. Поручник, А. Румянцев, Є. Савельєв, А. Старостіна, А. Філіпенко та ін.

Не залишалися осторонь дослідження проблеми міжнародного переміщення українських трудових ресурсів і відомі зарубіжні науковці, зокрема, такі, як В. Ісаїв, В. Сатцевіч, Дж. Солт, К. Уоллес, С. Ципко та ін. Так, професор В. Сатцевіч (Канада), проводячи фундаментальне дослідження кожної з чотирьох хвиль української еміграції, окреслив чимало проблем, які можуть виникнути перед нашою країною в недалекому майбутньому.

Метою курсової роботи є дослідження міжнародних міграційних процесів, їх характеристика та аналіз цих процесів.

Об'єктом курсової роботи є трудові ресурси.

Предметом курсової роботи є міграція трудових ресурсів.

Основний текст курсової роботи викладено на сторінках друкованого тексту.

Список використаних джерел складається з 25 найменувань.

1. СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

Як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція робочої сили виникає і розвивається водночас зі становленням і еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі. Інтенсивно цей процес відбувався наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. із здійсненням промислової революції та формуванням технологічного способу виробництва, заснованого на машинній праці.

Явище міжнародної мігації населення досить давне і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн, наприклад, США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх емігрантів.

Міграція трудових ресурсів - це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку місця роботи.

Міжнародна трудова міграція - це форма МЕВ, яка полягає у переливі трудових ресурсівз одних країн інші і виражає процес переозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Міжнародна міграція робочої сили - це переміщення робочої сили між країнами, процес організованого, або стихійного переміщення працездатного населення із однієї країни в іншу.

Міжнародна міграція робочої сили -- форма міграції населення, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів.

Певною мірою таке переміщення зумовлене неекономічними факторами. З погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та некваліфікованої, недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азіатських та африканських країн у розвинуті країни західної Європи, з латиноамериканських країн -- до США та ін. Цей вид міграції наймасовіший. По-друге, має місце міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили із західноєвропейських країн до США, частково із слаборозвинутих країн, країн колишнього СРСР (зокрема з України до США та країн Західної Європи і деяких країн Східної Європи).

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного і додаткового продукту.

Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили складається з трьох основних елементів:

1) формування нових витрат, пов'язаних з утриманням самого працівника і членів його сім'ї. Такі витрати - це зрослі фізичні, нервові, психічні, розумові витрати, зумовлені підвищенням інтенсивності та продуктивності праці; споживання певної кількості матеріальних і духовних благ за іншими цінами, оплата житла тощо. Зміни в утриманні членів сім'ї пов'язані з грошовими переказами на утримання сім'ї, а в разі міграції найманого працівника з сім'єю -- зі споживанням інших благ та новими цінами на них;

2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо;

3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі. Йдеться про модифікацію соціально-історичного елемента вартості робочої сили, в якому відображається розвиток матеріальних, соціальних і духовних потреб.

Як засвідчив чималий досвід формування інтернаціональної вартості робочої сили в країнах Європейського Союзу, така вартість утворюється на основі середніх для певного регіону рівнів освіти та кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої сили нормальної якості. Виявом цього процесу є вирівнювання заробітної плати на середньому (а не нижчому і не вищому) для ЄС рівні, на яку (зарплату) впливає не лише інтернаціональна вартість товару, а й його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору й донизу від вартості залежно від попиту та пропозиції на товар, економічної кон'юнктури загалом та інших чинників.

В інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість може формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено тим, що імпортована робоча сила переважно використовується на непрестижних, нижчеоплачуваних роботах, має місце дискримінація в її використанні (а отже, й в умовах праці та оплати), в обмеженні економічних, соціальних, політичних та громадських прав. Така ж ситуація складається в межах ЄС і у випадку міграції малокваліфікованої робочої сили з асоційованих країн, держав колишнього СРСР.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя в 90-х роках емігрувало до 25 млн. осіб (на початку 80-х років -- приблизно 20 млн. осіб). Кількість іноземних працівників у США в середині 90-х років становила 7--8 млн. осіб, в країнах Західної Європи -- понад 10 млн. осіб, у нафтодобувних країнах Близького Сходу -- до 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції робочої сили зі США до Західної Європи.

Створюючи кращі умови праці, встановлюючи вищу заробітну плату, США проводять активну політику переміщення кадрів вищої та найвищої кваліфікації, особливо молодих. Тому не дивно, що майже третина всіх лауреатів Нобелівської премії в цій країні -- емігранти.

Найбільшого динамізму й завершеності набула міжнародна міграція робочої сили в країнах Європейського Союзу, про що буде сказано далі.

Важливою її особливістю в 90-ті роки стала масова міграція працездатного населення як всередині СНД, так і в інші розвинуті країни. Наприклад, у Росії в середині 90-х років налічувалося до 3 млн. мігрантів, зокрема й з України.

Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові переміщення науково-технічних кадрів із Західної Європи та країн СНД (насамперед з Росії та України) до США.

Ще однією рисою міжнародного руху робочої сили в сучасних умовах є послаблення стихійності та посилення регульованості цього процесу як з боку окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емігрантів до США перевищує 1 мли. осіб. Розвинуті країни світу намагаються проводити імміграційну політику з метою припливу й використання найбільш працездатної, мобільної, в розквіті фізичних та розумових здібностей робочої сили.

Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки. Позитивним для країн-експортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їх (та членів їх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а отже, покращення й платіжного балансу (крім того, повертаючись з еміграції, наймані працівники привозять з собою цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана "втеча умів"). Якщо виходити з наведених вище оцінок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис. дол., а інженера -- до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол.

Ця проблема не обминула і Україну. В останній час Президент країни, Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи по поліпшиню умов праці та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації, створення нових робочих місць.

2. ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ

Сьогодні у світі, за різними оцінками нараховується від 150 до 175 млн. осіб (понад 3% населення світу), які проживають за межами свого походження, включаючи близько 12 млн. біженців і шукачів притулку.

Якщо не брати до уваги примусове масове забезпечення рабів з Африки на Американський континент, то можна твердити, що основною причиною масової міграції робочої сили в минулому і сьогодні є низький рівень життя населення. Скажімо, на межі ХХ-ХХІ століть, за даними ООН, з 6 мільярдів чоловік лише понад 500 мільйонів мали нормальні умови життя, 900 мільйонів жили в злиднях та бідності, 2,5 мільярда чоловік постійно недоїдали. Безперечно, що саме злидні примушували багатьох людей шукати кращого життя в інших країнах.

Причини, які породжують міграцію робочої сили:

1. загальні (визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин): інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомістські виробництва в одних країнах і наукомістські в інших; політична й економічна нестабільність в окремих країнах;

2. специфічні (пов'язані тільки з міграцією): відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними факторами:

по-перше, дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої сили в інших;

по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;

по-третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

по-четверте, нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ;

по-п'яте, демографічними факторами, різницею у природному прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного приросту населення у слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5%, то в розвинутих вони не перевищували 1%;

по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками.

Основними чинниками виникнення та закономірностей розвитку світових міграційних процесів є соціально-економічні.

Очевидною є тенденція до збільшення і без того непропорційно великого розриву середніх доходів населення між індустріально розвинутими країнами та країнами “третього світу”.

Саме можливість заробити більше, аніж у власній країні, є однією з причин, яка спонукає сотні тисяч мігрантів щороку залишати рідні місця в пошуках кращої долі за кордоном.

Існує кілька економічних показників, які дають можливість оцінити рівень економічного розвитку тієї чи іншої країни та які відповідно впливають на географію трудової міграції.

Один із них - валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення, скоригований відповідно до паритету купівельної спроможності. Ці дані протягом багатьох років розраховуються ООН і є одними з трьох показників, які враховуються при визначенні індексу людського розвитку (ІЛР) тієї чи іншої країни.

Саме наявність значного розриву в показниках ВВП на душу населення між Україною й іншими країнами Європи тасвіту є одним із об'єктивних чинників, які поряд з іншими впливає на міграційні процеси та зумовлює, зокрема, вектор міграції українських заробітчан.

Іншим важливим критерієм, тісно пов'язаним з попереднім, який значно впливає на динаміку світових міграційних процесів, у тому числі щодо України, є різниця в середньому розмірі оплати праці у різних країнах світу.

На практиці мігрант отримує набагато менше за свою роботу, аніж громадянин відповідної країни тієї ж кваліфікації, і ще менше, якщо він працює нелегально. Про те ця сума всеодно значно перевищуватиме ту, котру громадянин заробить, працюючи у країні свого походження.

Іншим важливим чинником міграційних процесів є економічне зростання у країні перебування трудового мігранта, під час якого збільшується потреба у робочій силі, в тому числі й в низькокваліфікованій. Це у свою чергу є додатковим фактором, який стимулює потік трудових мігрантів до цієї країни.

Водночас є й інші фактори, переважно національні, котрі значною мірою впливають на рівень трудової міграції.

На міграційні процеси в Україні значною мірою впливають такі явища, як бідність і рівень безробіття.

Світовий досвід показує, що переважна більшість трудових мігрантів це, як правило, ті особи, котрі мають мінімальний капітал, достатній для того, щоб здійснити подорож за кордон, оформити відповідні візові та подорожні документит, оплатити послуги посередників тощо. Це справедливо і відносно України. Водночас попри наявність навіть мінімальних фінансових ресурсів більшість людей, які виїжджають із України з метою працевлаштування за кордоном, - це люди, котрі не мають стабільного доходу, що забазпечив би гідний рівень прожиткового мінімуму для них самих та їхніх родин на Батьківщині.

Усе більше змушені виїжджати за кордон ті громадяни, для котрих залишитися в Україні означає приректи себе на злидні та бідність.

Крім значних масштабів бідності, на міграційні процеси впливає також високий рівень безробіття. Також залишаються значними обсяги вимушеної неповної зайнятості населення. Значного поширення, особливо в монофункціональних містах, набуло таке явище, як родинне безробіття.

Ситуацію також ускладнює не розв'язана до цього часу проблема заборгованості із заробітної плати, зокрема в бюджетній сфері, котра лягає тягарем на українські родини.

Усі зазначені чинники в сукупності спричиняють значні потоки трудових мігрантів, які виїжджають з України на заробітки в розвинуті країни Заходу.

3. СВІТОВІ ЦЕНТРИ ПРИТЯГАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Основну роль у сучасному міжнародному русі населення грає трудова міграція. Масштаби її постійно ростуть, і в цей процес залучені практично всі країни. Міжкраїнова трудова міграція прийняла безпрецедентний характер, стає типовим явищем соціально-економічного життя сучасного світу. На початку 2003 року нараховувалося близько 30 млн. трудящих-мігрантів. З урахуванням членів їхніх родин, учасників маятникової міграції, сезонників, нелегальних іммігрантів загальна чисельність трудових мігрантів оцінюється в чотири- п'ять разів вище.

Можливість міжнародної міграції робочої сили створюється національними розходженнями в заробітній платі. Необхідність переселенських рухів найманої праці від країни до країни диктується нерівномірністю утворення відносного перенаселення на міжнародній арені. Робоча сила рухається від країн багатих трудовими ресурсами, до більш багатих капіталом країн. Більш половини міжнародних мігрантів є вихідцями з країн, що розвиваються, 2/3 з них знаходяться в індустріальних країнах. Приплив нових контингентів мігрантів у ці країни зв'язаний з якісними диспропорціями на їхніх ринках праці.

Потоки трудової міграції протягом тривалого періоду часу перетерпіли визначені зміни. У минулому столітті міжнародна міграція було спрямовано в основному в бідні капіталом колонії, і насамперед у Північну Америку , Австралію. Масова імміграція в окремих районах світу привела до виникнення і розвитку там переселенських суспільств, що додало імпульс розвитку світової господарської системи. Переміщення іммігрантів, засобів виробництва і фінансових ресурсів сприяло утворенню в другій половині 19- початку 20 у в. групи переселенських держав, основні напрямки суспільного розвитку яких визначалися європейськими державами. У цей період відбувалися також значні переміщення населення з Китаю й Індії переважно в Південно-Східну Азію і райони Індійського океану.

В другій половині минулого сторіччя сформувалися нові центри притягання іммігрантів. Еміграція стала йти з менш розвитих у більш розвиті країни. Самий могутній центр притягання склався в Західній Європі, у результаті з постачальника емігрантів вона перетворилася в центр притягання робочої сили. Уже на початку 50-х у країнах ЄС нараховувалося близько 15 млн. трудящих-мігрантів і членів їхніх родин. У середині 70-х великий центр імміграції склався в районі Перської затоки, і на початку 90-х іноземці складали там 70% робочої сили. Своєрідним центром притягання іммігрантів, націоналістичним за своїм характером, став Ізраїль. Його населення на 2/3 збільшилося за рахунок міграційних потоків і значною мірою (на 1/3) за рахунок вихідців з Радянського Союзу. У Латинській Америці центрами притягання робочої сили стали Аргентина, Бразилія і Венесуела з чисельністю іммігрантів від 5 до 8 млн. чоловік. В Африці центрами притягання робочої сили стали ПАР і Кот-Дівуар.

Основними постачальниками робочої сили в Азії були Індія, Пакистан, Філіппіни, Малайзія, на Близький Схід - Ліван. Йорданія, Туреччина, в Африці - Марокко, Алжир, Туніс, Гана, Малі, Чад, Гвінея, Мозамбік, у Північній Америці - Мексика, у Європі - Польща, Португалія, Італія, Ірландія. У 90-і роки країни Південної Європи - Греція, Італія, Іспанія перетворилися з країн чистої міграції в країни нетто- міграції.

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвитих країн нівелював звужене відтворення населення. У 80-і роки частка зовнішньої міграції в загальному приросту населення таких країн, як Канада, Австралія, Франція, перевищила 25%, США - до 50%. З іншого боку, значні еміграції приводили в ряді країн до процесу депопуляції, що спостерігалося в 60-і роки в Ірландії, Греції, Португалії, незважаючи на високий приріст населення в цих країнах. В другій половині 80-их років Ліван утратив 1/10 частину населення, Мексика - близько 1%. Відомий французький демограф А. Сови дорівнював еміграцію до смертності.

Міжнародна міграція впливає на вікову і полову структуру населення країн - донорів і приймаючих країн. Серед іммігрантів переважають обличчя працездатних віків. Частка іммігрантів у робочій силі звичайно вище, ніж у населенні. У середині 80-х років іноземні робітники складали значну частину працездатного населення в країнах Західної Європи, особливо у Швейцарії (17% у 1987 р.), Західної Німеччини (8,1%), Франції (8,6).

У теорії вільний рух робочої сили між країнами приводить до вирівнювання заробітної плати і збільшенню валового світового продукту. У реальному житті всі основні вигоди від міграції робочої сили дістаються приймаючим країнам. Оцінити їхні масштаби не просто, тому що не усі вони піддаються кількісному обліку. Вони складаються з економії на підготовці фахівців у приймаючих країнах. Вартості продукції і послуг, відповідно створюваної іммігрантами в країні перебування, надходжень від оподатковування. Іммігранти, особливо нелегальні, вносять у доходи країни більший внесок, чим вони одержують від суспільного сектора. Іммігранти більш молоді, чим населення в середньому, і вони фінансують частину соціальних витрат постійних жителів.

Різні категорії іммігрантів впливають на відтворення валового продукту. Помітний вплив на економічний розвиток індустріальних капіталістичних країн робить “відплив умів”. До цієї категорії відносять працівників науки, інженерів, лікарів. У 50-60-і роки “відплив умів” йшла головним чином з одних розвитих країн в інші, в основному в США. З 60-х років еміграція науково-технічних і інших висококваліфікованих фахівців початку здійснюватися з країн, що розвиваються, а в 90-і роки - зі Східної Європи.

Принаймні 2/3 припливу “розумів” приходиться на США. Частка іммігрантів серед фахівців складає там 17%, у тому числі 40% інженерів і фахівців з ЕОМ, велика кількість викладачів технічних дисциплін в університетах і коледжах. По оцінках чистий виграш для США від залучення в країну одного “середнього” ученого гуманітарія складав у 70-і роки 230 тис. дол., ученого в області суспільних наук - 235 тис. дол., інженера - 253 тис. дол., лікаря - 646 тис. дол. У результаті економія США лише в сфері утворення і наукової діяльності складала не менш 15 млрд. дол. Прибутку, одержуваний Канадою в процесі експлуатації розумів емігрантів, у 7 разів більше обсягів її допомоги країнам, що розвиваються. У Британії вигоди від залучення іноземних фахівців у три рази перевищують розміри її економічної допомоги країнам Азії й Африки.

Аналіз ситуації в США показує, що приплив іммігрантів не сполучений із загостренням конкуренції на ринку праці і ростом безробіття серед корінного населення. Більш того, побічно через розширення попиту і прямо через розвиток нового підприємництво він стимулює створення нових робочих місць. Імміграція істотно не впливає на середній рівень заробітної плати і диференціацію доходів. Лише в окремих випадках посилення конкуренції усередині визначених професійно-кваліфікаційних груп приводить до деякого зниження заробітної плати. Іммігранти звичайно використовуються в рамках так називаного вторинного сегмента ринку праці, що характеризується тяжкими умовами праці, низьким рівнем оплати і відсутністю можливостей для професійного росту. Ці обставини обмежують соціальну мобільність мігрантів, створюють основу для їхньої сегрегації. У первинно секторі ринку праці знаходяться тільки мігранти, що відносяться до науково-технічних працівників. Звичайно їхня асиміляція відбувається досить м'яко в суспільстві країн-реципієнтів. І тільки погіршення економічної обстановки звичайно приводить до загострення протиріч між корінним і стороннім населенням.

Соціально-економічні наслідки міграції. Вплив міграції на країни, що посилають, не одержує адекватної реалізації. Дослідження показали, що міжнародні мігранти звичайно мають у своєму розпорядженні середній потенціал одержання доходів у своїй країні. Найчастіше вони не належать до найбідніших шарів. Групи з найменшими доходами в бідних країнах не мають перспектив, фінансових засобів і інформації, щоб у великих масштабах включитися в міжнародну міграцію, хоча відрізнялися випадки зворотної тенденції. Нерідко в результаті еміграції країни втрачали найбільш кваліфіковану робочу силу, і вакансії, що виникали, заміщалися менш підготовленими працівниками, що позначалося на ефективності виробництва. Подібні випадки були характерні для Єгипту, Йорданії, Ємену, Лесото й інших країн. Так, по оцінках за 70-і роки Філіппіни втратили понад 12% підготовлених фахівців, Південна Корея - 10%. 90% знову підготовлених лікарів у Зімбабве виїхали за кордон з 1980 року.

Еміграція нерідко наносить важку втрату інтелектуальному потенціалу країн-донорів, що є самою коштовною субстанцією будь-якого суспільства. Суть цієї проблеми складається не стільки в кількості виїжджаючих за рубіж фахівців, скільки в їхньому значенні. Від'їзд того чи іншого неформально ведучого наукового співробітника може паралізувати роботу творчого колективу. Відтік “мозків” підсилює диспропорції науково-технічного розвитку основних підсистем світового господарства й окремих країн.

Міграція робочої сили, базуючи на розходженнях у рівнях економічного розвитку, разом з тим сприяє ослабленню ряду проблем країн еміграції. Зокрема, для ряду, особливо малих країн грошові перекази емігрантів відіграють важливу роль як джерело їхніх валютних надходжень. У великих країнах - Індія, Пакистан, Бангладеш, Філіппіни вони складають 10-27% експортних надходжень. Для робітників - емігрантів характерна висока норма заощаджень. Їхня середня схильність до заощаджень коливається від 35% у турецьких емігрантів до 70% у пакистанських. Середня схильність переводити в країну виїзду нижче, коливаючись у межах 11-50%. Вона знижується в міру збільшення терміну перебування іммігранта в приймаючій країні.

Грошові перекази стимулюють внутрішній попит, що може принадити до зростання виробництва і зайнятості. У ряді країн з вузькими внутрішніми ринками вони можуть збільшувати інфляційний тиск і викликати розширення імпорту. Дослідження з Бангладеш і Пакистану показали, що тільки невелика частина перекладів витрачається на виробничі інвестиції. У соціальній сфері позитивний ефект міграції зв'язують звичайно з ростом добробуту, якщо не всього суспільства, те хоча б деякої його частини. Позитивний вплив може робити при спілкування тимчасових мігрантів до більш передових технологій, застосовуваним у країнах імміграції, більш високим стандартам трудової етики.

Міжнародна міграція трудових ресурсів слабко впливає на перерозподіл доходу у світовому господарстві і тим більше на вирівнювання рівнів економічного розвитку. Робоча сила дотепер залишається немобільним фактором виробництва в порівнянні з капіталом, що переміщається у світовій економічній системі більш вільно. Подібне положення визначається політикою насамперед індустріальних капіталістичних країн, що носить яскраво виражений імміграційний характер. Починаючи з 70-х років у західних країнах почали посилювати заходи по обмеженню імміграції майже паралельно з цим західні країни, і насамперед США, у рамках політики захисту прав людини розгорнули кампанію за волю пересування людей. Підсилилася селективність допуску виходячи з цілей зовнішньої політики і рішення своїх економічних проблем. Імміграційні правила переглядаються убік заохочення припливу наукових і висококваліфікованих осіб. у цьому відношенні представляються обґрунтованими пропозиції ряду країн про вироблення механізму компенсації за використання трудової імміграції.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовомму ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси.

США, Канада - постійно праціє 5% імігрантів(5-12млн.чол.) від загальної кількості всього працюючого населення.

Західна Європа - кількість працюючих імігрантів 4-7млн.чол. Найбільше їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.

Близький Схід - в середньому тут працює 3-5млн. імігрантів. Найбільше іноземців працює в Об”єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії.

Латинська Америка - число іммігрантів 3-8млн. Найприваблішими країнами є Аргентина та Венесуела.

Австралія - це традиційний центр міграції, котрий стягує на роботу 2-3% імігрантів від кількості всього числа працівників.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон - сновними імпортерами робочої сили тут є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Тайланд, Сінгапур.

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони.

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів:

1. Дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу.

2. Отримала готових спеціалістів.

3. У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає

державний бюджет.

Виграш країни-експортера трудових ресурсів:

1. Валютні перекази імігрантів своїм сім'ям(осідає в банках валюта).

2. Експортом трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття.

3. Підвищується кваліфікація імігрантів, які повернулись назад.

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

- виникнення додаткових проблем, пов'язаних з соціальним захистом

імігрантів;

- відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу;

- втрата виучених дешевих спеціалістів-імігрантів, при їх поверненні на батьківщину.

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

- втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий “відтік розумів”;

- додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів;

- виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання.

Точно визначити обсяги міжнародної міграції робочої сили вкрай складно. Проте навіть приблизні дані свідчать про те, що масштаби міграції робочої сили є достатньо великими. Так, за підрахунками авторитетних міжнародних організацій та окремих вчених в другій половині 90-х років ХХ століття, в світі постійно понад 125 млн. чоловік перебували за межами своїх країн. При цьому із країни в країну щороку переїжджають до 20 млн. чоловік. З них у країни, що приймають, приїжджає в середньому на 1 млн. чоловік більше, ніж виїжджає з них. Загальна кількість іноземних робітників у США становить понад 7 млн., в Західній Європі - понад 6,5 млн., Латинській Америці - 4 млн., країнах Близького Сходу і Північної Америки 3 млн. чоловік.

В окремих країнах на праці емігрантів тримається переважна частина національної промисловості. Скажімо, у нафтодобувних країнах таких як Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати питома вага іноземних робітників становить від 50 до 90% загальної чисельності робочої сили країни. Іноземними є половина гірників Бельгії, понад 40 % будівельників Швейцарії, майже 35 % автомобілебудівників Франції.

Про масштаби міжнародної міграції робочої сили судять також за вартісними показниками, що фіксуються у платіжних балансах країн світової співдружності. В статистиці платіжного балансу показники, пов'язані з міграцією робочої сили, виступають частиною балансу поточних операцій і класифікуються за статтями: трудовий доход (виплати зайнятим), переміщення мігрантів і перекази працівників.

Трудовий дохід - це заробітна плата і інші виплати готівкою або натурою, одержані приватними особами - нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. В цю статтю включаються також і всі виплати резидентів у пенсійний, страховий та інші фонди, пов'язані з найманням на роботу нерезидентів. До осіб-нерезидентів належать всі іноземні працівники, що перебувають в даній країні менше року, в тому числі сезонні робітники, робітники з прикордонних країн, що приїжджають на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств.

Стаття платіжного балансу переміщення мігрантів відображає в грошах вартість майна мігрантів, яке вони перевозять з собою, переселяючись з країни в країну. При цьому вивезення майна емігрантів в натурі фіксується як експорт товарів з країни.

Перекази працівників становлять собою пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишилися на батьківщині. Якщо висилаються товари, то враховується їх грошовий еквівалент. В практичній діяльності статті “переміщення мігрантів” і “перекази працівників” об'єднуються в рамках поточних операцій в групу приватних неоплачених переказів.

Приватні неоплачені перекази відображають у грошовій формі вартість майна, що його перевозять мігранти в момент їх від'їзду за кордон, і вартість наступних посилок товарів на батьківщину.

Як свідчить міжнародна статистика, на розвинуті країни припадає майже 90% всіх виплат трудового доходу іноземним робітникам-нерезидентам і близько 70 % всіх приватних неоплачених переказів, в той час як на всі інші країни припадає відповідно 10 % і 30 %. А це означає, що саме в розвинуті країни емігрує працездатне населення з країн, що розвиваються, в тому числі і країн з перехідною економікою. В рамках грошових потоків, пов'язаних з міграцією робочої сили, перекази працівників становлять понад 60 %, трудові доходи - понад 30 % і переміщення мігрантів - менше 10 %.

Щодо напрямів трудової міграції, то вони протягом історичного розвитку зазнали певних змін. Скажімо, у ХVІІІ- ХІХ століттях трудова міжнародна міграція була спрямована в основному в бідні капіталом колонії, і передусім в Північну Америку та Австралію. Переміщення іммігрантів, засобів виробництва і фінансових ресурсів сприяло розвитку світової господарської системи. В цей же період відбувалось також значне переміщення населення з Китаю та Індії переважно у Південно-східну Азію та райони Індійського океану.

Міжнародна міграція робочої сили набуває глобального характеру. У світі утворилися постійні ринки робочої сили.

Перший ринок традиційно належить США та Канаді, трудові ресурси яких склалися історично за рахунок іммігрантів. США і надалі залишаються країною, яка притягує емігрантів, але в міграційних потоках, які скеровані в США і Канаду знизились частка мігрантів з Європи і зросла їх кількість із Латинської Америка та Азії (китайці, японці, індонезійці, філіппінці). Серед емігрантів, які виїжджають в США, значна частка вчених та висококваліфікованих спеціалістів. Так, серед членів Національної академії наук 23%, а серед лауреатів Нобелівської премії в США 33% емігранти.

Другий ринок - країни Західної та Північної Європи. Великі роль у використанні іноземної робочої сили зіграло створення ЄС, одним з елементів якого є спільний ринок робочої сили. Основу міграційного потоку у високо розвинуті країни - Німеччину, Англію, Францію, Австрію, Нідерланди складають емігранти з Туреччини, Португалії, Польщі, Іспанії, Греції, Угорщини, Чехії, Словаччини, колишньої Югославії. Збільшується в країнах Західної Європи частка емігрантів з України, Росії, Білорусі, а також з Індії, Пакистану, Афганістану, В'єтнаму та інших країн, що розвиваються. Характерним для Західної Європи є також переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни в іншу.

Третій ринок - ринок нафтовидобувних країн Близького Сходу. Основними країнами регіону, що приймають, є Об'єднанні Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія. Питома вага іноземних робітників в цих країнах становить понад 50 %. В Катарі - 85 %, ОАЕ - 90 %. Переважну частину мігрантів забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.

Четвертий ринок - Латинська Америка. Інтенсивними є міграційні потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщається з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору в Аргентину, Бразилію, Венесуелу.

Своєрідними центрами притоку іммігрантів за останні роки стали Ізраїль, Південно-Африканська Республіка, Південно-Східна Азія (Сінгапур, Гонконг, Японія), Австралія та Нова Зеландія.

4. МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава-експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5 млн. громадян України, переважна більшість з яких працевлаштовуються на території інших держав нелегально.

Всезростаючі обсяги еміграції з України викликані:

- високим рівнем безробіття в країні, у тому числі прихованого;

- різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні та країнах Заходу;

- відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;

- економічною нестабільністю в країні та невизначеністю шляхів виходу з неї;

- відсутністю безпеки громадян тощо.

Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України - Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом - і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема - Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдови, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном - у промисловості, будівництві, сільському господарстві.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами іноземної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки - створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном. Ї

Місце України в міжнародні міграції робочої сили визначається рівнем її економічного розвитку, що є нижчим у порівнянні з західними країнами, країнами Центральної Європи, Росією, але вищим у порівнянні з деякими країнами Східної Європи (Молдова, Румунія, Болгарія) та Азії (Таджикистан, В'єтнам та ін.). Це обумовлює наявність в Україні і трудової еміграції, і трудової імміграції. Прагнення підвищення життевого рівня, отримання більш високої заробітної плати є чинником активізації еміграції. Основними країнами в'їзду для українських емігрантів стали Росія, Ізраїль, США, Німеччина, Білорусь, Чехія. Певна кількість емігрантів виїхала до Казахстану, Канади, Туреччини, Польщі, Вірменії, Австралії. Основу емігрантських потоків складають два діаметрально протилежні сигменти ринку праці: з одного боку, висококваліфікована робоча сила, зацікавлена у більш повній реалізації та вищій оплаті; з іншого боку, низькокваліфікована робоча сила,для якої еміграція є альтернативою безробіттю.

Залучення українських працівників до роботи за кордоном може мати і специфічні причини, наприклад, пов'язані з розривом традиційних господарських зв'язків на території СНД.Так, протягом тривалого часу кадри для підприємств нафтогазової та нафтодобувної промисловості північної Росії комплектувалися за рахунок залучення працівників з України. Необхідність збереження колективів підприємств, що вже склалися, стала фактором еміграції в Росію частини цих працівників.

Інтенсивність міграційних процесів залежить від природно-географічних, демеграфічних, етнічних та соціально-психологічних факторів. Для перших років існування України як самостійної держави характерна інтенсивна іммграція етнічних українців з країн близького зарубіжжя. У наступні роки більш вираженою стала етнічна еміграція до Росії, Ізраїлю, Німечинни.

Імміграційні потоки в Україну стосуються переважно трьох міграційних регіонів:

1). Донбас, до якого іммігрували головним чином біженці із зон бойових дій - Нагорного Карабаху, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Чечні;

2). Південь України, куди переселились мігранти з Придністров'я, Таджикистану, Киргизстану, Казахстану;

3). Крим став мігрантоприймаючим регіоном для депортованих кримських татар, болгар, греків, німців.

Зовнішні мігранти в Україні складають за різними ознаками п'ять таких груп: репатріанти; особи, депортовані за національною ознакою; мігранти із/до ближнього зарубіжжя; мігранти із/до далекого зарубіжжя; нелегальні (часто транзитні) мігранти.

Порівняно великою є трудова еміграція до Португалії. За підрахунками вчених, нині там працюють блізько 230тис. українців, при чому понад 200тис. з них мають легальний статус. Якщо врахувати, що загальна чисельність усі трудових іммігрантів у Португалії становить близько 600тис. чол. то неважко зрозуміти, що українські іммігранти формують у цій країні одну з найбільших непортугаломовних іноземних спільнот. Значна частина іммгрантів з України - це висококваліфіконі спеціалісти різних галузей. Про те в Португалії більшість з них зайнято у сфері будівництва.

Подібною є ситуація з Українськими трудовими іммігрантами в Іспанії. Часткове спрещення здобуття легального статусу для іммігрантів в останні роки привело до збільшення їх чисельності. Так, за підрахунками вчених, кількість українських трудових мігрантів в Іспанії майже дорівнює їх чисельності в Португалії.

Дослідники наводять досить цікаві дані щодо професійної зайнятості тих наших співвітчизників, які вході ринкових перетворень в Україні емігрували до Канади. Зокрема, вони наголошують що з переїздом до Канади понад 20% іммігрантів з України працевлаштовуються у сфері комп'ютерних технологій, тоді як на батьківщині в цій галузі працювало лише 15% з них. Майже вдвічі зросла кількість тих, хто, прибувши за океан, присвятив себе підприємницькій діяльності. Водночас відбувся спад зайнятості інжзенерною справою - з 22,4 до 0,7%. Подібна картина простежується також стосовно інших технічних спеціальностей (спад з 12,1 до 3,7%), гуманітарної сфери (з 13,8 до 2%) і менджменту (з 7,6 до 2,7%). Працевлаштування українців на роботі, яка не вимагає спеціальних навичок і вмінь, зростає з 0% в Україні до 19,1% в Канаді. Такою роботою вони займаються одразу після прибуття до Канади. Згодом цей показник знижується до поточних 4%.

Нинішню хвилю української трудової еміграції характеризують надзвичайно велика кількість і високий кваліфікаційний рівень емігрантів, прагнення знайти роботу передусім у країнах Заходу, молодий вік інебажання повертатися на батьківщину. За такої еміграції виникає загроза економічній безпеці країни, оскільки може настати момент, коли наше суспільство відчує гострий брак робочої сили. Дефіцитною може стати, передусім, висококваліфікована робоча сила, представлена досвідченими спеціалістами, робітниками та науковцями. Адже саме вони більше за інших охоплені міграційними процесами. Прикро і небезпечно для країни те, що емігрувати змушені навіть учені.

5. ПРОБЛЕМИ ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ

Найбільш негативним явищем серед наслідків трудової міграції є втрата висококваліфікованої робочої сили, передусім наукових працівників вищої кваліфікації.

Та, за даними МВФ, попри значну кількість кваліфікованих працівників, які щороку назавжди залишають такі країни, як Індія, Китай, Філіппіни, Південна Корея, вони складають порівняно незначний відсоток населення (Індія та Китай - до 1%, Філіппіни та Південна Корея - 6%) і, таким чином, незавдають значної шкоди національним економікам цих країн.

Водночас для ряду країн, передусім невеликих за територією та населенням, ця проблема може набути масштабів національної катастрофи. Так, близько 60% громадян Ямайки, Трінідаду та Тобаго з вищою освітою зараз живуть у США. Гайана втратила 70% випускників вузів, Іран - 15%, Мексика - 13%, Тайвань - 8%.

Причиною цього є цілеспрямована політика розвинених країн із залучення кваліфікованої робочої сили. З цією метою розроблені та функціонують гнучкі й сприятливі програми. Якщо, за експертними оцінками, витрати на одного фахівця з вищою освітою становлять близько 20тис. долларів США, то кожен прибулий кваліфікований трудовий мігрант збагачує країну свого нового перебування саме на цю суму, збіднюючи на таку ж суму свою ж власну країну.

Унікальним світовим прикладом прагматичного підходу тавиявлення державної турботи при розвиток науки, створення максимально сприятливих умов для творчої діяльності вчених є США. Її уряд не тільки інвестує в наукові дослідження більше, ніж будь-яка інша країна (3% ВВП), а й надає науковцям необмежену свободу у реалізації їхнього творчого потенціалу. Томкуне дивно, що США є лідером у багатьох галузях науки. Таким чином, зазначають експерти, впродовж тривалого часу США отримує значний прибуток від інвестицій в освіту, що зроблені іншими країнами, завдаючи у такий спосіб збитків цим країнам.

Декілька десятиліть тому еміграція висококваліфікованих спеціалістів до США розглядалася тільки як однобічний рух, який захоплював з собою найкращих і найталановитіших науковців. Нині цей рух розглядається з погляду “циркуляції мізків”, тобто і як можливість повернення науковців на батьківщину, де при працевлаштуванні їм буде надано переваги.

У Німеччині та Великій Британії інвестиції в науку становлять 2,4 % і 1,8 % ВВП відповідно.

У Польщі докладають значних зусиль для того, щоб зберегти кваліфіковані кадри у країні, особливо спеціалістів, які працюють у пріоритетних галузях досліджень. Крім того, у цій країні намагаються максимально використати вчених, які раніше виїхали працювати за кордон.

Так, за результатами анкетування, 93 % опитаних емігрантів відповіли, що вони підтримують професійні контакти з науковою спільнотою Польщі. На підставі проведених досліджень польські експерти дійшли висновку, що розв'язання проблеми виїзду вчених пов'язане з ґрунтовним поліпшенням не тільки умов наукової праці, а й системи науки й освіти взагалі.

Докорінні зміни стосовно науки відбуваються в офіційній політиці Угорщини. Тут прагнуть розв'язувати проблему стримування виїзду угорських учених за кордон, створюючи для них необхідні умови для роботи, а також для їхньої участі у міжнародних програмах.

Певний досвід державного регулювання процесів інтелектуальної міграції накопичено у Республіці Білорусь. Тут створюється відповідна законодавча база й інфраструктура. Найважливішим кроком у цьому напрямі було створення Державного комітету з науки і технологій, Державної міграційної служби.

Досвід різних країн свідчить, що проблеми, пов'язані з відтоком наукових працівників вищої кваліфікації за межі України, можна успішно розв'язувати. Проте важливо, що завдяки визнаному науково-технічному й інтелектуальному потенціалу в Україні можна було б успішно та в короткі терміни розв'язувати соціально-економічні проблеми, що у свою чергу сприяло б належному рівню забезпечення економічних, соціальних і культурних прав громадян України.

Найвищий рівень концентрації спеціалістів з науковими ступенями спостерігається в економічно розвинених регіонах, де зосереджена значна кількість наукових організацій і вищих навчальних закладів.

Однак, цей потенціал у країні використовується вкрай незадовільно. У результаті вимивання із реальної економіки найбільш інтелектуальної частини робочої сили країна зазнає величезних збитків. За оцінками експертів, більше одного мільйона інженерів, технологів, економістів, інших спеціалістів з вищою спеціальною освітою кардинально змінили свої робочі місця на такі, котрі за своєю природою не створені для забезпечення приросту національного багатства. Натомість за межами України до 30 % українських учених працюють в інтересах науки й економіки зарубіжних країн.

На превеликий жаль, високий попит на українських спеціалістів переважно реалізується на неофіційному ринку, що призводить до прямих втрат України. За оцінками експертів, ці втрати становлять понад 1 млрд. доларів США на рік.

За останні 15 років Україна надала інтелектуальну допомогу практично всім розвиненим країнам, а сама опинилася перед завданням розробляти організаційні заходи, спрямовані на мобілізацію людських і фінансових ресурсів у своїй власній науковій сфері.

Головними причинами, що змушують науковців залишати наукові установи, дослідники вважають, по-перше, мізерну заробітну плату; по-друге, різке падіння престижу наукової роботи в суспільстві; по-третє, погіршення умов для нормальної наукової діяльності або неможливість реалізувати себе як ученого.

Отже, причини виїзду вчених - не лише економічні, на першому місці - неможливість реалізації професійної кар'єри.

Головною причиною відпливу фахівців зі сфери науково-технічної діяльності в Україні була та досі залишається нестабільність функціонування наукових організацій, що спричинило поширення різних форм прихованого безробіття: скорочення робочого тижня чи дня, адміністративні відпустки тощо.