Фінансова система США

2

Кафедра міжнародної економіки

Реферат

з дисципліни

«Фінанси зарубіжних країн»

Фінансова система США

Як добре відомо, 1913 року сформовано Федеральну резервну систему (ФРС) Сполучених Штатів Америки, до складу якої увійшло 12 приватних єврейських банків США. Призначенням ФРС є виконання функцій державного банку у сфері кредитування уряду США для забезпечення життєдіяльності держави. На той час фінансовий капітал США практично було сконцентровано в національних накопиченнях. Резервний золотий фонд, розміщений у ФОРТ-НОКСІ, забезпечував емісію доларових банкнот. У другій половині XX століття національні накопичення фінансових структур злилися, створивши фінансовий конгломерат, так званий фінансовий капіталізм. Під час Другої світової війни емісія доларових банкнот була неконтрольованою і значно перевищувала резервний золотий фонд. 1972 року золотий еквівалент скасовано і доларові банкноти перетворилися у папірці вартістю 3 центи, саме стільки коштував папір і фарба на виготовлення стодоларової банкноти.

У травні 1946 року розпочав свою діяльність Міжнародний валютний фонд (МВФ), який нині має запаси золота значно більші від золотого резерву ФРС. Резервний золотий фонд ФРС і золото МВФ забезпечують лише незначну частку доларових банкнот, що перебувають у світовому обігу, їхня емісія весь час збільшується, включаючи й електронні гроші. Долар США, не маючи забезпечення ні золотом, ні землею, ні іншими засобами, продовжує виконувати функцію світових грошей. І це відбувається, головним чином, завдяки тому, що долар США є засобом валютного обміну. Темпи нарощування запасів золота для забезпечення долара США безнадійно відстають від темпів емісії банкнот.

Специфічною рисою американської банківської системи була її роздробленість та відсутність центрального емісійного банку до початку XX ст. у 1863-1864 pp. було засновано систему національних банків, підпорядкованих Контролеру грошового обігу у Вашингтоні. Установлювався мінімальний розмір капіталу цих банків, їх періодична звітність перед федеральними органами, обов'язкове резервування. Розмір банкнотної емісії цих банків було поставлено у залежність від обсягу портфеля державних цінних паперів.

Створення національних банків не усунуло недоліків банківської системи США. Ця система була негнучкою. Вона виявилася нездатною реагувати на коливання попиту як сезонного, так і кризового характеру. Особливо це стало зрозумілим під час кризи 1907 p., яка ще раз підтвердила необхідність створення центральної емісійної резервної інституції. Але навіть у післякризо-вий період опозиція федеральному централізму була ще досить сильною. У 1908 р. було засновано Національну комісію з грошового обігу, результати діяльності якої матеріалізувалися у створенні Федеральної резервної системи (ФРС). За своєю структурою вона значно відрізнялася від центральних банків європейських країн.

Федеральна резервна система. ФРС - ядро кредитної системи країни. Вона створена згідно з Федеральним резервним актом у 1913 р. Головною метою її створення була необхідність у централізації банкнотної емісії в країні. Завдяки ФРС централізовано резерви комерційних банків на рахунках у центральних резервних банках, що підвищило ліквідність банківської системи, створено умови для поширення безготівкових рахунків, бо кожний федеральний резервний банк є розрахунковою палатою для комерційних банків свого округу, а міжокружний розрахунковий фонд, до якого входять 12 федеральних резервних банків, є вищою інстанцією з безготівкових розрахунків у масштабі всієї країни.

Федеральна резервна система США відповідальна за здійснення монетарної політики, підтримання рівня ліквідності, надійності та стабільності банківської системи, бере участь у підтриманні та регулюванні платіжної системи країни.

ФРС становить незвичне поєднання державних та приватних елементів, централізованих та децентралізованих складових. Верхівку її формальної організації становить Рада керуючих, що розташована у Вашингтоні. Далі йдуть регіональні федеральні резервні банки (ФРБ), які є юридичне приватними, але функціонально державними корпораціями, акціонерами їх є комерційні банки - члени системи. Згідно із законом до ФРС входять також Федеральний комітет вільного ринку та дві консультаційні ради. Ці органи, а також інші консультаційні комітети забезпечують додаткові можливості для участі штатів та приватного сектора в діяльності системи.

Рада керуючих - вищий адміністративний орган управління ФРС. Він складається з семи членів, які призначаються на 14-річ-ний термін президентом Сполучених Штатів після консультацій та за згодою сенату. Члени Ради, що відпрацювали повний термін, не можуть бути призначені ще раз, обиратися вони повинні з різних федеральних резервних округів. Голова Ради та його заступник призначаються президентом з її членів на чотирирічний термін і можуть бути призначені вдруге.

Рада керуючих здійснює керівництво операціями системи, регламентує та контролює діяльність резервних банків, приймає рішення про відкриття її філій у резервних округах. Рада має повноваження у сфері грошово-кредитної політики: затверджує ставки з переобліку векселів, через Федеральний комітет вільного ринку визначає політику ФРС у сфері операцій з цінними паперами, змінює норми обов'язкових резервів, які банки-члени зберігають у федеральних резервних банках. Крім того, сім членів Ради керуючих виконують обов'язки членів Федерального комітету вільного ринку.

Федеральні резервні банки (ФРБ) було створено Конгресом як функціонуючі органи централізованої банківської системи. Більшість видів послуг, що система федеральних резервних банків надає депозитним установам та державі, схожі на ті види послуг, які банки та ощадні установи надають компаніям та приватним особам. Резервні банки зберігають у себе резерви депозитних установ та кредитують їх, випускають та вилучають з обігу паперові гроші та монети, обробляють та оплачують мільйони чеків щодня. Вони відкривають чекові рахунки для міністерства фінансів, розміщують та купують державні цінні папери, здійснюють контроль за банками-членами. ФРБ також беруть участь у розробленні грошової політики.

Стан економіки та ефективність монетарної політики значною мірою залежать від міцності фінансової системи. Тому конгрес поклав на ФРС більшу частину відповідальності за цілісність державних фінансових інституцій. Система також здійснює безпосередній нагляд за діяльністю депозитних установ, ділячи відповідальність за це з іншими федеральними органами та органами штатів.

ФРС контролює та перевіряє діяльність банків штатів - членів ФРС, холдингових компаній, закордонних філій американських банків і американських філій закордонних банків (рис. 5.1). Система також відіграє важливу роль у дотриманні законів, що стосуються фінансових операцій споживачів. Найвідоміші з цих законів - закон про рівні кредитні можливості і закон про чесність у кредитних відносинах.

Монетарна політика ФРС

ФРС використовує кілька важливих засобів впливу на зростання пропозиції грошей, інших фінансових змінних і на рівень економічної активності. Найважливішими з її знарядь є операції на відкритому ринку, дисконтна ставка та резервні вимоги, усі вони впливають на загальну величину грошової маси і кредитів та на загальний рівень відсоткових ставок. Окрім цих головних засобів, ФРС купує і продає американські долари та іноземну валюту на валютних ринках, а також установлює додаткові вимоги для певних типів акцій та облігацій.

Координує застосування певних знарядь монетарної політики головним чином Федеральний комітет відкритого ринку - найважливіший форум з питань політики ФРС. Комітет збирається на засідання регулярно приблизно один раз у шість тижнів, а за необхідності і частіше, для формування політики Системи. Окрім семи членів Ради керуючих, до Комітету входять ще п'ять президентів федеральних резервних банків, один з яких є президентом резервного банку Нью-Йорка. Президенти інших резервних банків працюють у Комітеті за принципом ротації. У роботі комітету також беруть участь представники ФРС із комітетів відкритого ринку та іноземних рахунків, деякі старші чиновники Ради керуючих і по одному зі старших економістів кожного федерального резервного банку. Таким чином, і ті, хто формує політику комітету, і їхні головні радники, і ті, хто втілюють у життя цю політику, постійно поінформовані про завдання політики Системи.

Засідання Комітету, як правило, розділяються на чотири частини: огляд останніх дій керуючих комітетами Системи, обговорення загальної економічної ситуації, обговорення фінансової ситуації і можливих варіантів монетарної політики і, нарешті, голосування з приводу монетарної політики членами Комітету. Дискусії відбуваються в досить вільній атмосфері, і розбіжність у поглядах часто буває значною. Двічі на рік згідно з існуючим законодавством Комітет формулює довгострокові цілі монетарної Політики і доповідає про результати роботи конгресу. У період між засіданнями чиновники Ради керуючих і члени Комітету постійно співпрацюють із Нью-Йоркським резервним банком з допомогою телефонних консультацій. За необхідності телефонне засідання всього Комітету може бути скликане в дуже короткий термін, і кожен може в будь-який час висловити своє невдоволення з приводу того, як виконуються інструкції Комітету. Крім Щоденних контактів, постійно розповсюджуються численні довідкові матеріали для забезпечення максимальною кількістю інформації людей, що розробляють політику Системи.

Слід зауважити, що монетарна політика ФРС має певні обмеження та переваги.

Обмеження. Формулювання монетарної політики є дуже Складним завданням, також складно визначити обмеження, яким ця політика повинна підлягати. Фактична економічна стабільність потребує не лише розсудливої монетарної політики, й правильних фіскальних заходів - у який спосіб держава збирає податки, витрачає гроші й виплачує свій борг - і достатнього рівня конкуренції в економіці. Очевидно, що ускладнення можуть трапитися в кожній з трьох перелічених сфер, тому важко досягти постійної досконалої стабільності.

Переваги. Незважаючи на свої недоліки, монетарна політика має певні переваги над двома альтернативними видами стабілізаційної політики - фіскальною політикою та прямим контролем. По-перше, вона є неупередженою і майже не перешкоджає свободі ринку. По-друге, монетарна політика є гнучкішою за інші інструменти стабілізаційної політики. І, по-третє (це, мабуть, найважливіше), Конгрес надійно захистив ФРС від повсякденного політичного тиску, що дає їй можливість діяти відповідно до інтересів економіки держави.

Комерційні банки. Загальна кількість комерційних банків становить біля 10 тис., причому має місце тенденція до скорочення їх числа. Майже 40% комерційних банків - члени ФРС. У США немає єдиного банківського законодавства. Ті комерційні банки, які у своїй діяльності підпорядковані вимогам національних законів, та чартер (дозвіл) на банківську діяльність отримали від національних органів влади, називаються національними, а ті, що підпорядковані вимогам окремих штатів, від яких вони отримали чартер, - штатними. Найпотужніші комерційні банки - Сітікорп, Бенк оф Амеріка, Чейз Манхеттен бенк та ін.

До недавнього часу банківське законодавство обмежувало можливості прямої концентрації банків через створення мережі філій. Тому у післявоєнний період у США поширеними були приховані форми концентрації, такі як кореспондентські зв'язки, "банківські ланцюги", холдинг-компанії. Банківське законодавство США тривалий час забороняло відкриття відділень за межами штату, у якому містилася головна контора банку, у деяких штатах банкам взагалі було заборонено мати відділення. Лише за останній час можна спостерігати зростання чисельності філій та зменшення загальної кількості юридично незалежних банків (колишні дочірні банки перетворюються на філії та відділення).

Але й раніше великі монополії намагалися обійти цю заборону через створення холдинг-компаній, які скуповують акції юридичне незалежних банків та ставлять їх під свій контроль. У 70-80-ті роки більшість банків стали членами холдингових компаній - однобанківських або багато банківських.

Спеціальні банки та небанківські установи. Серед спеціальних банків значне місце в США відіграють інвестиційні банки, які виникли в період громадянської війни 1861-1865 pp., коли вперше кілька банків об'єдналися для спільного розміщення облігацій федерального уряду, їх основні функції:

емісійна - ведення переговорів з торговельно-промисловими компаніями про випуск цінних паперів та технічна - підготовка цих випусків;

"андеррайтинг" - взяття обов'язків розмістити цінні папери на ринку та придбати ту їх частину, яка не буде розміщена;

інвестиційна (дилерська) - купівля-продаж цінних паперів за власний рахунок;

брокерська - купівля-продаж цінних паперів для клієнтів на комісійній основі;

консультації з фінансових питань.

Такі операції в США здійснюють біля 3800 фірм, які входять у Національну асоціацію дилерів, у тому числі 700 інвестиційних банків. У США функціонує більш як 20 установ, котрі регулярно очолюють синдикати та входять до складу цих синдикатів з розміщення цінних паперів, ведуть справи, пов'язані зі злиттями та поглинанням. Серед них - Голдмен Сакс, Морган Стенлі, Меріл Лінч, Саломон Сміт Барні, Креді Свіс Ферст Бостон та ін. Значне поширення інвестиційних банків у США пов'язане із законодавчими обмеженнями для комерційних банків на виконання емісійних та інвестиційних операцій.

До спеціальних банків, що проводять депозитну діяльність, належать взаємно-ощадні та акціонерні ощадні банки, які приймають збереження населення та інвестують їх у різні активи. 100 найбільших взаємно-ощадних банків зберігають 75% усіх активів цих банків. Значна частина капіталів перебуває в чотирьох північно-східних штатах - Нью-Йорк, Пенсильванія, Масачусетс, Коннектикут.

Ощадною справою також займаються державні ощадні каси при поштових відділеннях, які було створено у 1910 р. їхні кошти вкладаються в облігації федерального уряду та у місцеві комерційні банки.

У США виділяється група спеціалізованих кредитно-фінансових установ, які надають споживчі кредити. До них належать інвестиційні компанії або трести, фінансові компанії, кредитні спілки та позиково-ощадні асоціації. Останні досить поширені в США. Це - кооперативні установи, які надають своїм членам позики на купівлю та будівництво житла.

Система фермерського кредиту (СКФ) є другою за величиною групою кредиторів сільського господарства та найбільшим кредитором під нерухомість. Першу згадку про СКФ можна знайти в 1908 p., коли президент Теодор Рузвельт створив спеціальну Комісію з вивчення життя в сільській місцевості. СКФ - досить розгалужена в національних масштабах мережа фінансових інституцій, що належать самим позичальникам, її основне завдання полягає в залученні фондів грошового ринку для розміщення їх у вигляді позик сільським товаровиробникам. СКФ була створена з ініціативи Конгресу США в 1916 р. для забезпечення сільського господарства надійним джерелом кредиту. Незважаючи на те, що на початковій стадії СКФ розвивалася тільки завдяки зусиллям уряду, вона є приватною власністю банків та асоціацій, які володіють нею на кооперативній основі. Таким чином, СКФ - це система банків та їх асоціацій у формі кооперативів, які належать і керуються обраною пайовиками Радою директорів.

До середини 80-х років ця система включала:

12 федеральних земельних банків довгострокового кредиту (5-40 років), їх капітал належить фермерським кредитним асоціаціям.

12 федеральних банків середньострокового кредиту (від дев'яти місяців до трьох років), їх капітал належить державі. Вони не надають кредити безпосередньо фермерам, а проводять облік зобов'язань, які надані фермерам іншими кредитними установами.

12 окружних кооперативних банків, які очолює центральний банк для фермерських кооперативів. Центральний банк та окружний кооперативний можуть перевраховувати зобов'язання фермерів у федеральних земельних банках середньострокового кредиту.

У середині 80-х років тисячі фермерів розорилися, а зростаючі втрати внаслідок неповернення кредитів привели систему сільськогосподарського кредиту на грань банкрутства. Для її рятування довелося здійснити злиття ряду банків.

Нині СКФ складається з семи кооперативних банків, що кредитують фермерів, які забезпечують надання коштів 232 локальним асоціаціям позичальників. Саме локальні асоціації розміщують кредити серед сільських клієнтів.

Крім того, існують два банки для кооперативів, створені спеціально для задоволення потреб сільськогосподарських кооперативів, систем електронного і телефонного зв'язку, систем водопостачання і каналізації. Ці банки фінансують також експорт сільськогосподарської продукції.

На відміну від комерційних банків СКФ не має права брати депозити. Ще однією її особливістю можна вважати відсутність постійних паєнакопичень серед клієнтів. Пай члена СКФ існує тільки в період, упродовж якого він бере кредит, і становить 5% загальної суми кредиту. Пай збільшується або зменшується залежно від зміни суми кредиту і повністю відшкодовується в момент виплати боргу. На персональному рахунку клієнта залишається символічна сума 5 дол., що дає йому право вважати себе членом СКФ і користуватися її послугами.

Крім інспекції, яка здійснюється на федеральному рівні, усі інституції СКФ мають і інші гарантії фінансової стабільності, у тому числі:

сума капіталу повинна бути не меншою ніж 7% активів;

обов'язкові щорічні відрахування в Страховий фонд, спеціально створений у 1988 р. для страхування зобов'язань банків СКФ.

Кредитні ресурси СКФ поповнює за рахунок емісії облігацій під гарантії з боку Федеральної корпорації з фінансування банків СКФ. Основне призначення цієї корпорації - продавати цінні папери інвесторам і розміщувати мобілізовані кошти серед фермерів. Інвестори охоче купують цінні папери, що випускаються Корпорацією, тому що тут відсоток вищий, ніж за державними облігаціями.

Кредитуванням фермерських господарств здійснює також об'єднана федеральна агенція з надання послуг фермерам, яка була створена ще в 40-х роках як реакція на кризу в QUA. її функції - надання сільськогосподарських позик, розроблення і реалізація сільськогосподарських програм, забезпечення автоматизації сільськогосподарського виробництва та ін. Агенція стежить за процесом кредитування і рухом застави (землі), оскільки купівля-продаж землі не є бізнесом банків, щорічно аналізує фінансовий стан фермерських господарств, складає звіт перед фермерами про стан їхніх господарств і перспективи на майбутнє, класифікує ризики з наданих кредитів.

У складі цієї Агенції - Товарно-кредитна корпорація. Будучи власністю держави, ця установа надає кредити під заставу товарів на складі. Корпорація не потребує обов'язкового викупу заборгованості. Якщо до настання строку платежу з'ясується, що ринкова ціна нижча за розмір позики, боржник може відмовитися від викупу заставленої продукції. Витрати, які при цьому несе Корпорація, відшкодовуються державою.

Державні кредитні програми здійснюються в трьох найважливіших сферах - у сільському господарстві, житловому будівництві, зовнішньоекономічних зв'язках. Найважливіша державна установа у сфері кредитування зовнішньої торгівлі - Експортно-імпортний банк США, який було створено у 1934 р. з метою сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками.

Експортно-імпортний банк США (Export-Import Bank of the United States, скорочено Eximbank) - державний спеціалізований банк, створений у 1934 p. Сучасну назву дістав у 1968 р. Заснований як тимчасова інституція, банк став важливим інструментом державного регулювання економіки, зовнішньої торгівлі та міжнародних кредитних відносин. Діяльність банку регламентується законом, прийнятим у 1945 p., та наступними доповненнями до нього. Згідно з законом банк повинен "доповнювати та заохочувати" приватний капітал, але не конкурувати з ним. Головним завданням банку є сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками. Банк надає переважно середньо- та довгострокові експортні позики (до 12 років, в окремих випадках до 20 років), які пов'язані з поставками товарів та наданням послуг американськими фірмами. Кредити, як правило, пов'язані з оплатою товарів таких найпотужніших американських фірм, як Боінг, Дженерал електрик, Локхід та ін. Банк надає кредити безпосередньо іноземним фірмам та урядам сам або разом із комерційними банками США. Така практика розпочалася з 60-х років.

Як правило, покупці американських товарів у кредит з участю у кредитуванні Експортно-імпортного банку США сплачують 10-20% їх вартості, комерційні банки - 30-55%, а решту - Експортно-імпортний банк. Така система дає можливість банку, з одного боку, брати участь у кредитуванні багатьох проектів, з іншого - зменшити ризики непогашення кредитів.

Банк тісно співробітничає з провідними приватними та банківськими монополіями. З 1961 р. поряд із наданням кредитів він розпочав надавати гарантії за експортними кредитами приватних американських банків. У 1971 р. під егідою банку було створено Приватну корпорацію з фінансування експорту (Прайвит експорт файненс корп.). її акціонерами є провідні банки та корпорації. Банк підтримує тісні стосунки також з Управлінням міжнародного розвитку, МВФ, групою МБРР та іншими інституціями.

Ресурси банку складаються з власного капіталу, який належить Міністерству фінансів, та позик казначейства. Ліміт обсягу операцій установлюється Конгресом США.

Список літератури

1. Фінанси зарубіжних країн: Метод вказівки для проведення семінарських занять та самост. роботи: Для студ. 3 курсу економіч. фак-ту спец. "Менеджмент зовнішньоекономічн. діяльності" та студ 5-го курсу спец. "Фінанси".- Суми: Ініціатива, 2001.- 28 c.

2. Бутинець Ф.Ф., Горецька Л.Л. Бухгалтерський облік у зарубіжних країнах: навчальний посібник.- Житомир: Рута, 2002.- 544 c.

3. Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: навчальний посібник: Навчальне видання.- К.: КНЕУ, 2001.- 195 c.

4. Фінанси зарубіжних корпорацій: навчально-методичний посібник: Навчальне видання.- К.: КНЕУ, 2002.- 88 c.

5. Фінанси зарубіжних країн: Метод. рекомендації щодо виконання курсової роботи. Для студ. 4 курсу спец. "Фінанси" всіх форм навчання: методичні рекомендації: Навчальне видання.- Суми: УАБС НБУ, 2005.- 20 c.

6. Оспіщев В.І., Близнюк О.П., Кривошей В.В. Міжнародні фінанси: навчальний посібник: Навчальне видання.- К.: Знання, 2006.- 335 c.

7. Карлін М.І. Фінанси зарубіжних країн: навчальний посібник: Навчальне видання.- К.: Кондор, 2004.- 384 c.

8. Карлін М.І. Фінанси України та сусідніх держав: навчальний посібник: Навчальне видання.- К.: Знання, 2007.- 589 c.