30

Кафедра Міжнародної економіки

Контрольна робота

з дисципліни «Міжнародна економіка»

Україна у світовій економіці

Зміст

1. Україна на світовому ринку товарів і послуг

2. Україна і світовий ринок праці

3. Україна у процесах міжнародного руху капіталу

4. Інтеграція України в сучасну світогосподарську систему

5. Валютний ринок України

Список літератури

1. Україна на світовому ринку товарів і послуг

Глобальна всебічна трансформація людського суспільства є найважливішою рисою сучасного світового господарства.

Відмітною ознакою глобалізації в останнє десятиліття стало посилення впливу нової інформації та технологій зв'язку на зменшення втрат, що зумовило нові інвестиції, підвищення продуктивності праці та зростання добробуту країн. Це відкриває перед народами широкі перспективи для співпраці й залучення до користування здобутками світової цивілізації.

Практично всі країни залежать від міжнародної торгівлі, але для різних країн, з огляду на їхні ресурсозабезпеченість та місткість внутрішнього ринку, така залежність є не однаковою. За методикою Світового банку вона визначається як відношення вартості експорту товарів і послуг (згідно з записами в національних рахунках) до ВВІІ (у ринкових цінах). Питома вага експорту у ВВП розвинутих країн коливається від 10 до 70% (у США - 12,1%, Канаді - 40, Нідерландах - 56, Бельгії - 73,4%). За даними Світового банку, в Україні цей показник у 1998 р. становив 39,8%.

Частка торговельного обороту держави у її ВВП дає уявлення про те, наскільки економіка країни опосередковується зовнішньоекономічними зв'язками. Питома вага зовнішньої торгівлі у ВВП країн світу коливається від 17% (Японія) до 356% (Сінгапур). В Україні цей показник у 1996 р. становив 93%.

Входження України у світову економіку виявилося болісним. Хитка українська економіка включилася в міжнародну торгівлю з позиції явного аутсайдера. І ситуація складається поки що не на користь України, бо, на відміну від країн Центральної Європи, наша країна залишається експортером переважно сировини та напівфабрикатів.

Зовнішньоторговельна діяльність України впродовж 1991-1997 рр. відбувалася під впливом таких основних чинників, як суттєве скорочення виробництва і внутрішнього споживання продукції виробничо-технічного та споживчого призначення, поглиблення економічної кризи в пострадянських країнах, що, зокрема, зумовило різке обмеження доступу вітчизняної продукції на ринки цих країн, значну залежність України від критичного імпорту ряду сировинних ресурсів, передусім паливно-енергетичних. Під впливом зазначених чинників вітчизняні товаровиробники переорієнтовувалися з ринків збуту в межах пострадянських країн на ринки збуту продукції в країнах далекого зарубіжжя, одночасно зменшувалися обсяги внутрішнього споживання.

Ситуацію погіршила світова економічна криза 1997-1999 рр. Значно знизився попит на основні статті українського експорту, насамперед на металургійну продукцію, почали звужуватися традиційні для українського виробника російські ринки, на динаміку зовнішньої торгівлі України помітно вплинуло впровадження жорсткого адміністративного контролю на валютному ринку; своєю чергою, внутрішня фінансова криза знизила потенціал підприємств-експортерів.

В 1996-1998 рр. зовнішній торговельний оборот України скорочувався. У 1998 р. зовнішня торгівля скоротилася порівняно з 1997 р. на 23%.

У 1999 р. вперше за історію складання платіжного балансу в Україні зафіксовано позитивне сальдо торгівлі товарами й послугами в розмірі 1 млрд. дол. США (до цього протягом п'яти років дефіцит торговельного балансу становив близько 3% ВВП). Визначальним чинником формування позитивного сальдо було зниження від'ємного сальдо торгівлі товарами порівняно з попереднім роком у 5,4 рази за традиційно позитивного сальдо в торгівлі послугами.

Однак поліпшення стану торговельного балансу в 1999 р. відбувалося на тлі різкого скорочення обсягів зовнішньої торгівлі товарами (найнижчий показник за останні п'ять років). Сукупний річний зовнішньоторговельний оборот (з урахуванням неформальної торгівлі) зменшився порівняно з 1998 р. на 4,6 млрд. дол. США, або на 15,3%, і становив 25,4 млрд. дол. США.

Загальний обсяг зовнішньої торгівлі товарами у 2000 р. становив 28,6 млрд. дол. США і збільшився проти 1999 р. на 21,8%, у тому числі експорт дорівнював 14,6 млрд. дол. США (збільшився на 25,8%), імпорт - 14 млрд. дол. (зріс на 17,8%). Позитивне сальдо становило 616,5 млн. дол., коефіцієнт покриття імпорту експортом - 1,04.

Товарна структура зовнішньої торгівлі України протягом десятиріччя практично не змінилася, незмінною лишилася й номенклатура товарів, які забезпечують основну частину валютних доходів. У цілому структура експорту охоплює багато видів національних товарів, але список товарів, на які припадають основні обсяг й валюти, налічує не більше десяти позицій: метали, товари хімічної промисловості, добрива, деякі види продукції харчової промисловості.

Провідні позиції в українському експорті належать металопродукції (44% експорту), мінеральним продуктам і хімії (22%), тоді як на продукцію машинобудування припадає лише 12%.

Економічний аналіз стану експортної спеціалізації України дає підстави для двох принципово важливих висновків: перший - високий відсоток у структурі експорту продукції металургії, агропромислового комплексу та харчової промисловості свідчить про технічну відсталість української індустрії, недостатній розвиток наукомістких виробництв; другий порівняно низький рівень фактично здійснюваного експорту переважної кількості, видів промислової продукції спричинений насамперед їхньою неконкурентоспроможністю (недостатньою конкурентоспроможністю) на світовому ринку.

Конкурентоспроможність продукції вітчизняної промисловості в міжнародному масштабі зумовлюється здатністю до інноваційного розвитку та використання новітньої техніки й технології. Витрати на науково-дослідні роботи справляють значний вилив на товарну структуру експорту.

Для України, яка мас потужний науково-технічний і промисловий потенціал, конче потрібно розробити експортозорієнтовану модель технічного й економічного розвитку вітчизняної індустрії. Ця моделі, мас передбачати реалізацію наявних можливостей підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробів за рахунок великомасштабного інвестування та підвищення технічного рівня виробництва. Створення такої моделі на сучасному етапі потребус збільшення стартового капіталу, глибокого вивчення кон'юнктури світових ринків, ефективної структури експорту.

У товарній структурі українського імпорту протягом останніх років суттєвих змін не спостерігалося. У 1999 р. темпи падіння обсягів імпорту становили 20.5%. За рік до України було імпортовано товарів майже па 13 млрд. дол. США, в тому числі з країн СНД і Балтії на 7,4 млрд. з інших країн світу на 5.5 млрд. дол. США.

Загалом слід зазначати, що динаміка складників зовнішньої торгівлі, зокрема зовнішньоторговельного обороту, експорту та імпорту, багато в чому залежить від змін обсягів внутрішнього споживання та ВВІІ. За постійного скорочення ВВП на внутрішньому ринку утворюється дефіцит ресурсів, призначених для внутрішнього споживання. Ліквідація цього дефіциту об'єктивно можлива шляхом збільшення імпортних надходжень необхідних ресурсів та поступового скорочення експорту.

На жаль, на розвиток зовнішньої торгівлі України вирішальний вплив справляє група негативних факторів, а саме:

- Низька конкурентоспроможність вітчизняних товарів та послуг.

- Нерозвинутість базових інститутів ринкової економіки. Держава поки що не змогла створити умови для підвищення конкурентоспроможності національного бізнесу. Українським експортерам дуже непросто конкурувати на зовнішніх ринках в умовах невизначеності щодо прав власності і правил ведення бізнесу, бо в країні досі не прийняті Земельний і Цивільний кодекси.

- Недосконалість механізмів державного регулювання.

- Нерозвинутість ринкової інфраструктури підтримки експорту. Передусім ідеться про відсутність надійних і ефективних систем фінансування, страхування експорту, дійових механізмів просування товарів на міжнародні ринки.

Таким чином, негативні тенденції розвитку зовнішньої торгівлі України зумовлені передусім низькими темпами внутрішніх економічних перетворень. В умовах жорсткої конкуренції на світових ринках відставання України від промислове розвинутих країн збільшується.

Завдяки реформаторським зусиллям уряду Віктора Ющенка з'явилися певні надії на те, що нижча точка трансформаційного спаду Україною пройдена і наші позиції на зовнішніх ринках почнуть поліпшуватися.

Для успішного просування України на міжнародні ринки необхідне суттєве коригування зовнішньоторговельної політики за такими стратегічними напрямами:

- Розвивати експортний потенціал держави в рамках міжнародної спеціалізації, яка б органічно поєднувалася з вигідними для України напрямами структурних трансформацій в економіці (природно, за дотримання балансу між внутрішнім і зовнішнім попитом на українські товари й послуги).

- Нарощувати зусилля в найперспективніших секторах світової економіки (електроніка, енергетика, матеріали із заздалегідь заданими властивостями, біотехнології; науково-технічні, інжинірингові, консалтингові послуги, міжнародний туризм і т.д.).

- Створювати конкурентоспроможні транснаціональні корпорації, освоювати стратегії глобального маркетингу, технології реалізації великих міжнародних коопераційних проектів.

- Диверснфікувати географічну структуру зовнішньої торгівлі, мінімізувати критичну залежність від окремих держав (ринків), відповідно посилюючи економічну безпеку України.

- Забезпечити збалансованість експорту й імпорту, торговельних і поточних платіжних балансів України.

2. Україна і світовий ринок праці

Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який об'єднує понад 1,3 млрд. працездатного населення світу, потребує формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями, інформацією і досвідом між народами.

У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили, стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети, розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських цінностей. Крім того. об'єднання національних ринків праці в один - світовий - істотно позначається на макроекономічній політиці окремих держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш універсального характеру. Розвиток міжнародного ринку праці матеріалізується у зростанні масштабів та інтенсивності міжнародних міграційних процесів, які набувають дедалі глобальнішого характеру, залучаючи населення абсолютної більшості країн світу. Поглиблення науково-технологічної революції, кардинальні зміни на політичній карті світу, структурні трансформації в міжнародній економіці зумовили появу нових рис і особливостей міжнародної трудової міграції, модифікацію її закономірностей і тенденцій. Ці зміни стосуються напрямків міжнародних міграційних потоків, обсягів та географії переселенських рухів, професійно-кваліфікаційного складу мігрантів, їхньої ролі в економічних процесах.

На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південне - та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний. Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. За даними міжнародної статистики, на кінець XX ст. у світі налічувалося близько 25 млн. працівників-мігрантів, а якщо додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4-5 разів і сягає понад 120 млн. осіб.

До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв'язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.

Трудова міграція як форма розвитку ринку праці зумовлюється насамперед економічними інтересами людей, конкуренцією, системою порівняльних переваг, усім соціально-економічним середовищем, що притаманне ринковому господарству. Адже реалізація творчого потенціалу особистості, механізм її включення у виробничий процес значною мірою залежать від забезпечення кожній людині економічної та юридичної свободи, тобто можливості безперешкодно пересуватись у межах власної держави чи виїжджати за кордон у пошуках роботи, вільно розпоряджатися собою, продавати робочу силу на вигідних для себе умовах.

Масова еміграція з України спричинюється такими обставинами:

- зростанням безробіття;

- величезною різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні і країнах Заходу:

- відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;

- економічною нестабільністю в країні і невизначеністю шляхів виходу з неї;

- гуманітарними мотивами;

- відсутністю безпеки громадян.

Аналіз сучасного стану внутрішнього ринку праці та рівня життя населення України не дає підстав для сподівань на поліпшення економічної ситуації, збільшення обсягів виробництва, розширення пропорцій зайнятості, реального зростання заробітної плати. Принаймні найближчим часом зупинити ескалацію труднощів, з якими повсякденно стикаються всі верстви суспільства, навряд чи вдасться. Чинниками зниження рівня життя населення України є: загальна економічна криза; наявність формальної неоплачуваної зайнятості; значна чисельність безробітного населення, яке отримує мізерну допомогу від держави; невисокий рівень заробітної плати, особливо в бюджетних організаціях, а також постійні та тривалі затримки її виплати; падіння курсу гривні; відтік грошей у тіньову економіку: систематичне зростання цін.

У 1999 р. кількість осіб, що мали статус офіційного безробітного, дорівнювала в Україні 2698,8 тис., або 5,2% економічно активного населення проти 1437,0 тис. у 1995 р. (0,5%). Згідно з розрахунками Міжнародної організації праці (МОГІ), цей показник набагато вищий майже 15% працездатного населення.

За офіційними джерелами, частка так званого прихованого безробіття становить від 30 до 45% загальної чисельності зайнятих. Високий рівень прихованого безробіття зумовлений ситуацією, коли працівники на підприємствах, в основному державного сектора, працюють 2-3 дні на тиждень або тривалий час перебувають у відпустках за свій рахунок з ініціативи адміністрації. У 1998 р. у таких відпустках перебувало понад 3 млн. працівників.

Постійно зменшується чисельність працюючих у наукомістких та соціально орієнтованих галузях економіки. Скоротилася чисельність зайнятих у галузях машинобудівного комплексу та переробної промисловості. Більшість працівників, що звільнилися, перейшла у сферу торговельно-посередницької діяльності, тобто відбулася значна професійна декваліфікація кадрового потенціалу. Досягти найближчим часом оптимальної зайнятості ми не зможемо, насамперед через те, що якість робочої сили не відповідає суспільним потребам, а для створення нових робочих місць у різних секторах економіки не вистачає інвестицій.

Отже, ситуація на вітчизняному ринку праці сприяє подальшій активізації еміграційних настроїв значної частини працездатного населення, оскільки для багатьох наших співвітчизників іншого виходу просто не існує.

Слід зазначити, що еміграція з України, крім негативних наслідків, обіцяє і певні економічні вигоди. По-перше, еміграція може знизити рівень безробіття і пом'якшити соціальну напруженість у суспільстві. По-друге, в умовах бідного товарного ринку нашим співвітчизникам, які працюють за кордоном, надається можливість підвищувати свій життєвий рівень за рахунок ресурсів країни перебування. По-третє, Україна отримає можливість поповнення свого валютного фонду за рахунок трансферних переказів частини доходів працівників-емігрантів на батьківщину. По-четверте, відповідно до розроблених МОП рекомендацій Україна матиме право на компенсацію за підготовку робочої сили від країн - користувачів її трудових ресурсів. Позитивним моментом є також те, що робота за кордоном сприятиме професійному й культурному зростанню трудових мігрантів.

3. Україна у процесах міжнародного руху капіталу

За підрахунками Міністерства економіки України, необхідність в інвестиціях для якнайшвидшого реформування економіки країни становить нині понад 40 млрд. дол., з яких інвестиції по пріоритетних напрямках розподіляються таким чином:

- металургія - 7 млрд. дол.,

- машинобудування - 5 млрд. дол.,

- транспорт - 3,7 млрд. дол.,

- хімія і нафтохімія - 3,3 млрд. дол.

Що стосується прямих зарубіжних інвестицій, уже здійснених в економіку України, то на кінець 1999 р. їх було здійснено на суму 3,2 млрд. дол.

Найбільш привабливим для західних інвесторів регіонами на сьогодні є Київ (123,4 млн. дол.), Донецька обл. (142 млн. дол.), Одеська обл. (109,4 млн. дол.), Закарпатська обл. (31,1 млн. дол.), Дніпропетровська обл. (20,4 млн. дол.). За даними Міністерства економіки, останнім часом до України почали виявляти інтерес великі західні компанії, котрі готові вкласти в нашу економіку великі гроші. Серед них: «Makulan International» Австрія (будівництво житла та офісно-виробничих приміщень) -260 млн. дол.; «Пенсі Ко», США (виробництво безалкогольних напоїв, мережа ресторанів «Піцца Хат» - 200 млн. дол., «Countri Squire International», Канада (будівництво готельних комплексів, виробництво медичного устаткування) - 202 млн. дол. та ін.

Незважаючи на те, що тенденція зростання іноземних інвестицій в Україну, його темпи ще дуже повільні. До того ж, інвестиції йдуть туди, де капітал швидко обертається; в такі ж галузі, які для України є ключовими, - металургія, хімія, машинобудування - вони явно недостатні. Така ситуація пояснюється несприятливим інвестиційним кліматом в Україні, незважаючи на прийнятий закон України «Про режим іноземного інвестування». Іноземні інвестори все ще не наважаються вкладати в Україну великі кошти. За даними лондонського аналітичного центру «Економіст Інтелідженс Юніт» Україна посідає 56 місце серед 60 країн за сприятливою інвестиційного клімату.

Обсяги прямих зарубіжних інвестицій в Україну могли б істотно зрости в умовах стабільності українських ринків, законодавства, політики і валюти, тобто в умовах передбачуваності економічного та соціально-політичного розвитку України.

Крім цих серйозних макроекономічних проблем спеціалісти організації промислового розвитку при ООН (ЮНІДО) визначили і ряд інших важливих мікроекономічних проблем, що виникли в ході інвестування. Це - незнання або небажання керівників підприємств України працювати за встановленими у світовій практиці правилами, відсутність досвіду роботи з іноземними інвесторами, а також небажання керівників підприємств йти на матеріальні витрати у процесі залучення інвестицій.

Серед факторів, що гальмують процес залучення іноземних інвестицій в Україну, можна назвати такі:

- інвестування відбувається в умовах тривалої економічної кризи;

- часто змінюється законодавство щодо іноземних інвестицій;

- відсутні надійні гарантії від некомерційних ризиків;

- в країні існує жорсткий податковий режим;

- повільні темпи приватизації (іноземні інвестори надають перевагу приватному секторові);

- низька купівельна спроможність значної частини населення, що зменшує можливості реалізації на внутрішньому ринку продукції підприємств з іноземним капіталом;

- невисокий рівень інфраструктури в українській економіці.

Однією з найголовніших перешкод до залучення іноземних інвестицій в Україну є недостатня проробка українського законодавства про інвестиції і його нестабільність. За перші 6 років існування незалежної України законодавство змінювалося 7 разів. Особливо прикрою для інвесторів є ситуація з податковими канікулами. Спочатку їх було передбачено; але Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» 1995 р. їх скасував. Нічого не говориться про податки канікули і в Законі «Про режим іноземного інвестування». Слід, правда, зауважити, що податкові канікули рідко застосовуються в розвинутих країнах. Але в країнах, економіці яких бракує інвестиційних «вливань», цей захід є певним стимулом для їх залучення.

Стимулювання потоків іноземних інвестицій до України має здійснення оптимізацією національної законодавчої бази в цій сфері, але не тільки. Необхідна обґрунтована комплексна політика по оздоровленню української економіки в цілому. Тоді зменшаться комерційні й некомерційні ризики для інвесторів; розшириться внутрішній ринок збуту товарів для підприємств з іноземним капіталом; збільшаться прибутки підприємств з іноземним капіталом; збільшаться прибутки підприємств з іноземним капіталом; збільшаться прибутки підприємців; внаслідок диверсифікації виробництва розшириться поле прикладання інвестицій.

До цих напрямків відносять:

- стимулювання інвестиційної діяльності, яка здійснюється за рахунок власних коштів підприємств, централізації амортизаційних відрахувань, коштів банківської системи і заощаджень населення, залучення прямих іноземних інвестицій;

- збільшення обсягів кредитування комерційними банками реальної економіки, підвищення питомої ваги довгострокового кредитування та зниження. облікової ставки;

- підтримка підприємства, зняття на його шляху штучних адміністративних бар'єрів;

- оздоровлення фінансів підприємств, прискорена амортизація, ліквідація або реструктуризація підприємств-банкрутів, збільшення частки грошових коштів підприємств у структурі оборотних коштів, нормалізація взаєморозрахунків, зниження обсягів бартерних операцій.

Для активного залучення іноземних інвестицій Міністерство економіки створило базу даних підприємств, що потребують інвестицій та мають конкретні пропозиції до іноземних інвесторів. Ця база даних є основою для інформації, яку міністерство регулярно передає до представництв іноземних держав в Україні та торговельно-економічних місій України за кордоном з метою інформування ділових кіл різних держав світу як правове поле інвестиційної діяльності в Україні, так і про конкретні пропозиції українських підприємств.

4. Інтеграція України в сучасну світогосподарську систему

Однією з найскладніших проблем стратегії - зовнішніх економічних відносин України є визначення правильного співвідношення різних векторів у рамках курсу на входження країни в систему світогосподарських відносин. І хоча головним вектором після ухвалення Указом Президента України від 11 червня 1998 р. Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу став саме європейський інтеграційний напрям, залишаються складні питання щодо алгоритму практичної реалізації цього вектора, його співвідношення з іншими регіональними векторами зовнішньоекономічного розвитку та участі України в глобальних економічних процесах.

Визначений для України головний пріоритет - інтеграція в структури Європейського Союзу - не знімає необхідності дотримання стратегічного балансу між європейським вектором та іншими важливими векторами зовнішньоекономічного розвитку, і передусім знаходження правильного балансу стосовно геостратегічного трикутника «США - Європейський Союз - Росія». Необхідно враховувати також геоекономічну роль Японії як одного з трьох найпотужніших центрів економічної сили, а також Китаю.

Вибудовуючи стратегію інтеграції в ЄС, ми маємо уникнути помилки при оцінці відносного геоекономічного становища основних глобальних конкурентів у перспективі. Зокрема, важливим є питання, чи спроможеться ЄС, перевантажений структурними й фінансовими проблемами, що випливають з його потреби у внутрішній інституційній реструктуризації й одночасно у зовнішньому розширенні на Схід, здобути першість у глобальному суперництві, з одного боку, зі США, а з іншого - з величезним Азійсько-Тихоокеанським регіоном. При цьому слід взяти до уваги відсутність світового лідерства у ЄС за окремими важливими показниками в галузі формування найновітніших секторів економіки.

За таких умов відсутність на сьогодні офіційних гарантій з боку Європейського Союзу щодо перспектив повноправного членства України в ЄС виглядає не так уже й прикро. Принаймні наявний ступінь інтегрованості в європейські структури, ядром яких, безумовно, є нині Європейський Союз, дає Україні змогу використовувати більш гнучкий алгоритм розвитку відносин на цьому напрямі. Не виключено, що в разі значного економічного успіху Китаю і в цілому регіону Східної Азії та уповільнення темпів розвитку регіону ЄС в України буде більше можливостей ефективно розвивати свій східний вектор світогосподарських зв'язків саме в статусі асоційованого, а не повноправного члена ЄС.

Згідно з теорією міжнародної економічної інтеграції, успішна реалізація регіональної інтеграційної стратегії можлива за дотримання двох обов'язкових умов:

а) близькості рівнів розвитку та Інтернаціоналізації економіки країн-партнерів і б) наявності високорозвинутих економічних зв'язків між суб'єктами економічної діяльності країн, що інтегруються, інтенсивність яких усередині регіонального інтеграційного угруповання ще до початку інтеграційного процесу вища за зв'язки з іншими країнами чи групами країн. У цьому аспекті слід зазначити, що в України стосовно її європейського інтеграційного вектора е істотні «проблеми економічної сумісності».

По-перше, за рівнем ВНП на душу населення - найбільш узагальнюючим показником рівня економічного розвитку - Україна значно поступається не тільки «найбіднішим» з нинішніх членів Євросоюзу, але й «найбіднішим» з країн - претендентів «першої хвилі» розширення. На сьогодні відставання України від країн - членів СС за рівнем економічного розвитку набагато перевищує ті порогові величини, які с допустимими для учасників інтеграційних об'єднань.

По-друге, для успішного розвитку міжнародного інтеграційного процесу необхідно, щоб цей процес ґрунтувався на високому рівні інтернаціоналізації економічних процесів, з одного боку, та на відповідних процесах пріоритетного розвитку взаємних економічних зв'язків суб'єктів економічної діяльності країн, що інтегруються, - з іншого. Україна за абсолютним рівнем досягнутої інтернаціоналізації своєї економіки надзвичайно відстає від нинішніх членів СС і досить істотно - практично від усіх країн-претендентів, за дуже високого відносного рівня відкритості української економіки у сфері торговельних відносин.

Аналіз економічного розвитку дає підстави зробити такі узагальнюючі висновки та сформулювати такі практичні рекомендації щодо міжнародної інтеграційної стратегії України.

Україна на сьогодні за досягнутим у цілому (саме в цілому, а не в окремих галузях чи виробництвах) рівнем економічного розвитку не може бути активним учасником найбільш зрілих форм міжнародних інтеграційних процесів у найрозвинутіших геоекономічних сегментах. За таких умов форсування входження країни в глобальні світогосподарські структури та особливо в структури Європейського Союзу завдало б суттєвої шкоди передусім самій Україні.

Неготовність до широкомасштабної міжнародної інтеграції не означає відмови від курсу на інтеграцію у зазначені структури як стратегічної мети України. Мова маг йти про об'єктивно еволюційний, поступовий характер такого входження. Саме еволюційний підхід слід закласти і в чинну Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, і в план дій щодо її реалізації. Підхід означає, що ми не повинні в поточному моменті відмовлятися від розвитку, ефективних коопераційних зв'язків па Сході чи за океаном, а тим більше руйнувати їх, обмежуючись лише одним стратегічним вектором Європейського Союзу.

Україна може значно прискорити створення передумов для ефективної міжнародної інтеграції національної економіки шляхом концентрації ресурсів у тих сегментах економічної структури, які визначають майбутнє світової економіки і створюють можливість для не наздоганяючого, а випереджаючого розвитку. Це висуває на перший план такі види економічної політики держави, як науково-технічна, інноваційна, освітня та інформаційна. В цих сферах необхідно законодавчо встановити гарантовані мінімально допустимі рівні бюджетних та загальнодержавних витрат на зазначені цілі відносно ВВП країни, виходячи з рівня таких витрат у провідних країнах світу (а не міркувань поточного балансування державного бюджету), а також запровадити кримінальну відповідальність за порушення відповідних норм бюджетних витрат на вказані цілі.

Для об'єктивно можливого прискорення процесу формування інституційної готовності України до міжнародної економічної інтеграції необхідно, щоб саме інституційна, а не монетарно-стабілізаційна політика стала наріжним каменем філософії державного управління в Україні на нинішньому етапі її розвитку. Гака політика має орієнтуватися передусім на створення як державних, так і суто ринкових інститутів, що сприяють генеруванню й розповсюдженню інновацій та формуванню визначального фактора сучасної конкурентоспроможності - людського капіталу; вона повинна спрямовуватися на створення рівноправних умов для підвищення міжнародної конкурентоспроможності українських фірм і компаній у відкритому конкурентному середовищі.

Необхідно зрозуміти, що в України немає ресурсів для забезпечення економічного ривка в усіх галузях економічного комплексу країни. Неможливо бути конкурентоспроможними всюди. Тому нагальним завданням є забезпечення прискореного розвитку передусім у низці профільних науко- і техномістких галузей (аерокосмічна, виробництво нових матеріалів, окремі виробництва у фармацевтичній, електронній та електротехнічній промисловості), які вже сьогодні демонструють досить високий технологічний рівень і здатність до міжнародної конкуренції, а отже, і готовність стати «локомотивами» високотехнологічного зростання.

Для прискорення процесу формування в Україні умов для ефективної міжнародної інтеграції необхідно здійснювати курс на гармонізацію українського законодавства з правовою системою ЄС та глобальними нормами економічного регулювання (значна частина яких представлена нормами ГАТТ/СОТ). У цьому зв'язку слід подбати про створення ефективного механізму обов'язкової експертизи проектів правових актів, які вносяться у Верховну Раду, в Адміністрацію Президента та Кабінет Міністрів України, па предмет їх сумісності з чинними нормами глобального та європейського економічного регулювання. Разом з тим слід маги на увазі, що правові норми країн з розвинутими ринковими системами не можуть бути - без шкоди для економіки України - враз перенесені на український ґрунт. Мова має йти не про механічне копіювання, а про поступову, еволюційну адаптацію українського законодавства до системи міжнародних норм і правил.

Для активного включення України у процес міжнародної економічної інтеграції необхідно створити відповідні умови.

Суть цих умов зводиться до створення в Україні такої соціальне-економічної та політичної системи, котра була б сполучною з міжнародними Інтеграційними системами. Іншими словами, економіка України повинна бути здатною до функціонування з міжнародними угрупованнями в одній системі координат.

Відзначена сполученість досягається за допомогою становлення в Україні адекватних міжнародним інтеграційним угрупованням політико-правових, економічних, соціально-культурних та інфраструктурних відносин.

Як важливу умову включення України в інтеграційні процеси можна виділити розвиток двосторонніх та багатосторонніх її відносин з іншими державами.

Досить сприятливими чинниками для розвитку цих відносин є:

- наявність неконфліктних кордонів між сусідніми державами;

- спільність історичної долі;

- традиційність взаємних економічних та гуманітарних зв'язків;

- єдність природного середовища;

- однорідність рівня соціальне - економічного розвитку.

Включення України в систему світогосподарських зв'язків вимагає серйозної адаптації її структури, всього господарського механізму до надзвичайно серйозних вимог, котрі диктують світове господарство та його економічні інститути.

Ґрунтуючись на досвіді проведення ринкових реформ в країнах колишнього соціалістичного блоку, МВФ пропонує таку послідовність кроків в становленні відкритої економіки:

- стабілізація;

- лібералізація;

- приватизація;

- зміна інституційної структури економіки, тобто системи соціального забезпечення, правових норм, фінансової Інфраструктури, державного управління.

Важливим уявляється також визначення основних пріоритетів при проведенні ринкових реформ. Ними повинні виступати насамперед:

- зміцнення національної валюти і забезпечення зайнятості;

- розвиток освіти;

- розширення наукових досліджень;

- посилення соціального захисту населення;

- облаштування території країни;

- оновлення державних служб.

Формування відкритої економіки України визначається стратегічними напрямами її інтернаціоналізації, яка повинна відбуватися за такими основними напрямками:

- системна інтеграція у світове господарство із забезпеченням реальної міжнародної конкурентоспроможності;

- ефективна міжнародна спеціалізація, скоординована з внутрішньою структурною модернізацією та орієнтована на доступні прогресуючі сегменти світового ринку;

- міжнародна диверсифікація, спрямована на ліквідацію монопольної чи монопсонної залежності від окремих зарубіжних ринків;

- становлення власних транснаціональних економічних структур з глобальним менеджментом;

- інтеграційна макровзаємодія із СНД, Європейським Союзом, центральне- і східноєвропейськими угрупованнями країн;

- забезпечення належного рівня економічної безпеки з дійовими механізмами захисту від несприятливих змін міжнародної кон'юнктури та фінансових криз.

Успішна реалізація усіх цих інтеграційних процесів має такі позитивні наслідки для економіки України:

- залучення іноземних інвестицій для прискореного соціально-економічного розвитку окремих регіонів;

- залучення передових технологій, «ноу-хау»;

- створення нових робочих місць;

- розвиток взаємовигідного товарообміну;

- створення наукових впроваджувальних центрів;

- вдосконалення системи підготовки кадрів;

- взаємний обмін фахівцями з різних галузей знань;

- вирішення екологічних проблем.

5. Валютний ринок України

Процес формування в Україні власної валютної політики почав здійснюватись після проголошення незалежності у серпні 1991 р. та виходу з рубльової зони у листопаді 1992 р. у складних соціально-економічних умовах. Вони характеризувались різким падінням обсягів виробництва, розривом господарських зв'язків між республіками колишнього СРСР та країнами колишньої РЕВ, гіперінфляцією, посиленням хаотичних процесів в економіці та суспільстві в цілому.

В 1993 р. з метою лібералізації валютного ринку було здійснено спробу встановлення ринкового (плаваючого) курсу національної валюти щодо іноземних валют. Даний валютний режим діяв з квітня по липень 1993 р. і був спрямований на уникнення жорстких параметрів валютного ринку (досить високі податки на експортерів вимоги обов'язкового здавання усієї валютної виручки). Поряд з існуванням плаваючого валютного курсу, який встановлювався на валютних аукціонах, Національний банк України (НБУ) визначав офіційні обмінні курси національної валюти, а на міжбанківському валютному ринку встановлювались обмінні курси для банківської системи. Таким чином в Україні дотримувались системи множинних курсів, що призвело до відпливу капіталів за межі України та бартеризації зовнішньої торгівлі.

Для стримування інфляції НБУ здійснює жорстку фіксацію обмінного курсу національної валюти (карбованця) до долару США, німецької марки та російського рубля. Офіційний обмінний курс використовувався при обов'язковому продажу 50% валютних надходжень і періодично переглядався.

З 1993 р. активізувався валютний ринок: в березні на щотижневих аукціонах по продажу доларів США приймають участь ні 6, як на початку, а 40 банків; в квітні почали діяти щотижневі аукціони по продажу німецьких марок та російських рублів; в серпні замість аукціонів НБУ проводяться аукціони Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ), яка в листопаді закривається, а в лютому 1994 р. знову відривається.

З січня 1994 р. фіксація курсу карбованця супроводжувалась новими більш жорсткими умовами використання валютної виручки: 40% надходжень іноземної валюти мали продаватись урядові за офіційним обмінним курсом (12610 крб. за 1 дол. США), 10% - НБУ за адміністративне визначеному курсу (25000 крб. з 1 дол. США). Решта 50% валютних надходжень могли зберігатись на валютних рахунках або продаватись НБУ за адміністративне визначеному курсу.

50% валютних надходжень, що не здавались державі, могли продаватися на аукціонах.

В період з січня 1994 р. по серпень 1994 р. обмінний курс визначається як фіксовано-регульований, що супроводжувався переважно адміністративними методами його визначення.

Новий етап в валютній політиці України почався в жовтні 1994 р. Він характеризувався подальшою лібералізацією валютного ринку, встановленням єдиного обмінного курсу для готівкових і безготівкових розрахунків, підготовкою передумов для введення нової грошової одиниці - гривні. Офіційний курс карбованця визначався на підставі результатів торгів на УМВБ. Офіційний курс карбованця використовувався при здійсненні усіх безготівкових і готівкових операцій продажу та купівлі іноземної валюти.

В 1994 та 1995 рр. девальвація вітчизняної валюти була стрімкою і відповідно складала 240% та 72,5%.

В 1996 р. було досягнено фінансової стабілізації та відносної стабільності національної валюти, яка знецінилась на 5,5%, що дало змогу в вересні здійснити грошову реформу. Карбованець замінено на гривню у співвідношенні 1 грн. = 100 тис. крб. і встановлено її офіційний обмінний курс.

В 1997 р. спостерігається продовження тенденції щодо стабільності гривні (втратила лише 0,3% своєї вартості). Головним джерелом стабільності курсу гривні стали періодичні валютні інтервенції НБУ в цілому за рахунок валютних резервів. Необхідність такої штучної підтримки стабільності гривні пояснювалось бажанням уряду одержати кредити від МВФ та Світового банку, що залежало від виконання деяких вимог МВФ до внутрішніх економічних показників. Валютні інтервенції з осені 1997 р. до початку 1998 р. обійшлись НБУ близько 650 млн. дол. США. НБУ встановлює перший валютний коридор з межами 1,7-1,9 грн. за дол. США.

Проте стабілізація ситуації на валютному ринку була тимчасовою. Наступний період позначився досить відчутною девальвацією курсу гривні: в 1998 р. вона знецінилася на 80%, а в 1999 р. - на 52%.42 До головних причин падіння курсу гривні треба віднести: зовнішні борги держави, неспроможність НБУ ефективно використати весь інструментарій грошово-кредитної політики та політичні чинники.

З метою захисту своїх валютних резервів в цих складних умовах НБУ використовує плавну девальвацію. На 1998 р. переглядається валютний коридор (1,8 - 2,25 грн./дол. США), який однак в вересні 1998 р. знову змінюється (2,5 - 3,5 грн./дол. США). Щоб удержати курс гривні в межах останнього валютного коридору, НБУ була проведена низка жорстких заходів:

- заборонено банкам мати відкриті валютні позиції у вільно конвертованій валюті і укладати ф'ючерсні контракти; здійснювати операції з твердою валютою на міжбанківському валютному ринку і концентрацію валютних торгів на Українській і Кримській валютних біржах; підприємствам-резидентам України здійснювати передплату за імпортними контрактами;

- запровадження обов'язкового продажу на УМВБ 75%, а потім і 50% валютної виручки підприємств;

- скорочення різниці між офіційним валютним курсом доларів США і курсом обмінних пунктів з 10 до 5% і запровадження більш жорстких правил купівлі іноземної валюти;

- обмеження попиту на долари для неторговельних операцій і суми, яку банки могли купити на УМВБ для продажу через свої обмінні пункти.

НБУ змінює тактику утримання стабільності валютного курсу. Замість систематичної виплати валютних резервів він переходить до жорсткого адміністративного регулювання валютного ринку.

В 1999 році НБУ продовжує політику валютного коридору і приймає рішення лібералізації валютного та відкритого міжбанківського ринків, оскільки це одна з головних умов поновлення програми фінансування МВФ. З цією метою він вжив низку заходів: купівлю валюти під погашення кредитів резидентів у вільно конвертованій валюті; придбання валюти для некритичного імпорту; надання кредитів для купівлі валюти резидентами. Процес формування офіційного курсу гривні зазнав істотних змін. На УМВБ офіційний курс визначався шляхом встановлення фіксингу, на міжбанківському ринку - як середньозважена величина курсів комерційних банків за обсягами купівлі-продажу валюти на кінець дня.

Лібералізація валютного ринку стимулювала низку позитивних тенденцій: стабілізувалися міжбанківський і офіційний обмінні курси; збільшилися загальні обсяги щоденних операцій на міжбанківському валютному ринку; поліпшилася збалансованість попиту та пропозиції на безготівковому ринку, а отже НБУ може стабільно викуповувати валюту, поповнюючи резерви. Крім цього НБУ скасував ряд обмежень: відмовився від права регламентувати відхилення курсів угод на міжбанківському ринку від офіційного курсу; суб'єкти ринку, здійснюючи купівлю-продаж валюти, самостійно визначають розмір маржі між курсами та комісійними; відмінена заборона на відхилення курсів готівковою продажу від офіційного.

Проте девальваційні процеси були лише дещо затримані і із часом вони посилилися: в липні 1999 р. курс гривні знизився на 8,03%, в вересні - на 9,45%, в листопаді - на 5,61%. Курс вийшов за межі валютного коридору і НБУ довелося відмовитись від оголошених його меж. Проведення в грудні 1999 р. на міжбанківському ринку торгівельної сесії забезпечило стабілізацію курсу гривні.

Заявою уряду та НБУ від 22.02.2000 р. на Україні запроваджується режим плаваючого валютного курсу, який в більшій мірі відповідає стану інтеграції України у світову економіку, сприяє збалансованості попиту на іноземну валюту з її пропозицією, забезпечує компенсацію внутрішньої інфляції, підтримує конкурентоспроможність українських товарів, зберігання валютних резервів.

Протягом 2000 р. відбувалася або ревальвація гривні, або незначна її девальвація (знецінилася на 4,25%). Офіційний курс визначався на базі котирування п'яти-шести великих банків, завдяки чому не можна було вважати курс реальним, а процес його формування ринковим.

В 2001 р. НБУ продовжує політику плаваючого валютного курсу. Особливість курсової політики в цей період полягає в тому, що вона є одним з чинників стабільності національної валюти і проводиться в інтересах експортерів та імпортерів. Гривня стає стабільною валютою. На її стабільність впливає перш за все значні надходження валютної виручки від експортерів.

На 2001 р. НБУ розробив ряд заходів, спрямованих на подальшу лібералізацію валютного ринку та посилення внутрішньої стабільності гривні:

- сприяння процесу дедоларизації економіки шляхом зростання гривневих активів порівняно із вкладаннями в активи в іноземній валюті;

- стимулювання експорту і створення для імпортерів умов, які б сприяли випуску національної імпортозамінюючих товарів і розвитку відповідних виробництв;

- стимулювання надходжень й уповільнення відпливу з країни іноземної валюти;

- забезпечення ефективного функціонування національної валютної системи завдяки збалансованості платіжного балансу;

- створення умов для гармонізації інтересів імпортерів і експортерів;

- удосконалення структури внутрішнього валютного ринку з урахуванням міжнародної практики та запровадження нових видів міжнародних розрахунків, які є ефективними і зручними для учасників зовнішньоторговельних угод.

Із запровадженням нової європейської валюти євро Україна повинна в подальшому орієнтувати валютну політику на євро. Прив'язка курсу національної валюти до євро полегшило б вступ України до ЄВС. Курс гривні встановлювався би на основі розрахунку ВВП України за цінами, які визначались би у національній грошовій одиниці України у євро. Це сприятимуть нарощуванню українського експорту в країни ЄС.

Важливим елементом валютної політики е валютне регулювання, тобто регламентація державою режиму здійснення валютних операцій, міжнародних розрахунків, визначення загальних принципів валютного регулювання, повноважень державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ в регулюванні валютних операцій, прав й обов'язків суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Валютне регулювання в Україні здійснюється на підставі законодавчих та нормативних актів. Головними з них є: Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19.02.1993 р. №15-93, Закон України «Про порядок розрахунків в іноземній валюті від 29.09.1994 р., №185/94.

До учасників валютного регулювання відносять: Національний банк України, «уповноважений банк» (будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів), різні кредитно-фінансові установи, які отримали ліцензію НБУ на право проведення валютних операцій, юридичні особи, що уклали агентські угоди на відкриття пунктів обміну іноземних валют; кредитно-фінансові установи-нерезиденти, що одержали індивідуальні ліцензії НБУ на право проведення операцій на валютному ринку України.

До валютних цінностей на території України відносяться:

- валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але піддягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

- платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

- іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але піддягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиниць, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;

- платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;

- банківські метали - це золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

Учасники валютного ринку виконують різноманітні валютні операції щодо купівлі-продажу, розрахунків та надання в позику іноземної валюти.

Валютними операціями на території України вважаються операції, пов'язані з:

- переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

- використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких е валютні цінності;

- ввезенням, переказуванням і перечисленням на території України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

З метою забезпечення контролю за розрахунками за експортно-імпортними операціями, своєчасністю повернення резидентами України валютних цінностей та запобігання незаконному відпливу їх за межі України урядом розроблена низка заходів.

Список літератури

1. Багрова І.В. Міжнародна економічна діяльність України [Текст]: навчальний посібник / І.В. Багрова, О.О. Гетьман, В.Є. Власюк; Дніпропетровський ун-т економіки та права. - К.: ЦНЛ, 2004. - 384 с.

2. Дахно І.І. Світова економіка [Текст]: навчальний посібник / І.І. Дахно. - К.: ЦНЛ, 2006. - 264 с.

3. Дахно І.І. Світова економіка [Текст]: навчальний посібник / І.І. Дахно. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: ЦУЛ, 2008. - 280 с.

4. Карбау Р. Міжнародна економіка [Текст]: підручник: пер. с англ / Р. Карбау. - 7-е вид. - Суми: Козацький вал, 2004. - 652 с.

5. Козик В.В. Міжнародні економічні відносини [Текст]: навчальний посібник / В.В. Козик, Л.А. Панкова, Н.Б. Даниленко. - 6-тє вид., стереот. - К.: Знання, 2006. - 406 с.