Світовий валютний ринок. Історія розвитку

13

Кафедра міжнародної економіки

Контрольна робота

з дисципліни:

«Кон'юнктура світових товарних і фінансових ринків»

Світовий валютний ринок. Історія розвитку

Світовий валютний (форексний) ринок включає окремі ринки, локалізовані в різних регіонах світу, центрах міжнародної торгівлі і валютно-фінансових операцій. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій, пов'язаних із зовнішньоторговельними розрахунками, міграцією капіталу, туризмом, а також зі страхуванням валютних ризиків і проведенням інтервенційних заходів.

З одного боку, валютний ринок - це особливий інституціональний механізм, в основі якого лежать відносини по купівлі-продажу іноземної валюти між банками, брокерами й іншими фінансовими інститутами. З іншого боку, валютний ринок обслуговує відносини між банками і клієнтами (як корпоративними, так і урядовими й індивідуальними). Таким чином, учасниками валютного ринку є комерційні і центральні банки, урядові одиниці, брокерські організації, фінансові інститути, промислово-торгові фірми і фізичні особи, що оперують з валютою.

Максимальна вага в операціях з валютою належить великим транснаціональним банкам, що широко застосовують сучасні телекомунікації. Саме тому валютні ринки називають системою електронних, телефонних і інших контактів між банками, пов'язаних зі здійсненням операцій в іноземній валюті.

Під міжнародним валютним ринком розуміється ланцюг тісно пов'язаних між собою системою кабельних і супутникових комунікацій регіональних валютних ринків. Між ними існує перелив коштів у залежності від поточної інформації і прогнозів ведучих учасників ринку щодо можливого положення окремих валют. Виділяються такі найбільші регіональні валютні ринки, як Європейський (у Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху), Американський (у Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Монреалі) і Азіатський (у Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні). Річний обсяг угод на цих валютних ринках складає, по оцінках ведучих центральних банків, понад 250 трлн. дол. На цих ринках котируються ведучі валюти світу. Тому що окремі регіональні валютні ринки знаходяться в різних годинних поясах, міжнародний валютний ринок працює цілодобово.

Валютний ринок у вузькому значенні слова - особливий інституціональний механізм, що опосередковує відносини з приводу купівлі і продажу іноземної валюти, де більшість угод укладаються між банками (а також при участі брокерів і інших фінансових інститутів). Валютний ринок у широкому значенні слова - це відносини не тільки між його суб'єктами (тобто в основному між банками), але і між банками і їхніми клієнтами.

Головна характерна риса валютного ринку полягає в тім, що на ньому грошові одиниці протистоять один одному тільки у вигляді записів за кореспондентськими рахунками. Валютний ринок представляє переважно міжбанківський ринок, оскільки саме в ході міжбанківських операцій безпосередньо формується курс валюти, операції проводяться за допомогою різних засобів зв'язку і комунікацій, найбільш розповсюдженою з яких є, приміром, система електронних комунікацій SWIFT (Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunication), що діє з травня 1977 р. і по якій щодня передається більш 160 млн. повідомлень. Центри комунікацій розміщені в Брюсселі, Амстердамі, Кульпепері (США, штат Вірджинія).

Роль валютного ринку в економіці визначається його функціями:

- обслуговування міжнародного обігу товарів;

- формування валютного курсу під впливом попиту та пропозиції;

- механізм захисту від валютного ризику і додатку спекулятивних капіталів;

- інструмент держави для цілей грошово-кредитної й економічної політики;

- конвертування національної валюти в іноземну для використання її купівельної спроможності за кордоном;

- кліринг розрахунків між резидентами різних країн;

- надання кредитів для розвитку міжнародної торгівлі.

Міжнародний валютний ринок можна розглядати як складову міжнародного ринку капіталу. Валютний ринок є системою міжнародних організаційних і економічних відносин, пов'язаних з купівлею-продажем іноземних валют і платіжних документів, зафіксованих в іноземних валютах. Вирізняють чотири групи суб'єктів цього ринку:

* державні установи (чільне місце серед них посідають центральні банки і казначейства відповідних країн);

* юридичні та фізичні особи різної державної належності, що займаються міжнародним бізнесом;

* комерційні банківські установи, що обслуговують зовнішньоекономічну діяльність;

* валютні біржі, а також валютні департаменти фондових і товарних бірж.

На міжнародному валютному ринку провідну роль відіграють великі транснаціональні банки. Вони мають розгалужену мережу філіалів, широко застосовують у своїй діяльності новітні комунікаційні технології. Використовуючи комп'ютерні, телексні, телефонні засоби зв'язку, учасники валютного ринку мають можливість працювати у режимі реального часу. Сучасні комунікаційні технології дають змогу переказувати кошти у будь-яке місце планети впродовж кількох хвилин. Центральні банки країн та інші державні органи вдаються до валютних інтервенцій, позичання коштів за кордоном.

На світовому ринку капіталів велике значення мають також комерційні банки. Зобов'язання банків складаються переважно з депозитів, що мають різні терміни. Активами є передусім позики корпораціям і державам, міжбанківські депозити та облігації. Транснаціональні банки беруть участь і в інших операціях з активами.

Транснаціональні корпорації залучають іноземні джерела капіталу для фінансування своїх інвестицій, продаючи пакети своїх акцій або беручи кошти в борг.

Суб'єктами світового ринку капіталу є небанківські фінансові організації (страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди тощо).

Валютні ринки у територіальному аспекті тяжіють до великих валютних і валютно-біржових центрів. У ряді країн здійснюється міжбанківська торгівля валютою, а також діють спеціальні валютні біржі. Встановлений на них курс валют має назву офіційного валютного курсу.

Найбільшим світовим центром торгівлі валютою вважається Нью-Йорк. За іншою інформацією, найбільшими світовими валютними ринками є Лондонський, частка якого в обороті іноземних валют у середині 90-х років становила 30%, за ним ідуть Нью-Йоркський (16%), Токійський (10%) і Сінгапурський (близько 7%). До ряду великих фінансових центрів США також можна зарахувати Бостон, Чикаго, Сан-Франциско і Новий Орлеан. У США відсутні валютні біржі, на яких щодня встановлювалися б офіційні котирування валют. Валютою торгують лише на міжбанківському валютному ринку, на ньому формується середній курс, який є основою для курсів продавця і покупця для клієнтів банків. Валютні біржі відсутні також у Швейцарії та Великобританії, у Франції та Австрії є по одній валютній біржі, а в Італії та ФРН - по кілька.

На думку фахівців, відсутність валютних бірж практично не впливає на обсяги валютних операцій, оскільки фактичні валютні курси коливаються навколо офіційних курсів валют.

Валютні біржі (від лат. bursa - гаманець) з'явилися у XV-XVI ст. в італійських містах-державах Венеції, Генуї, Флоренції, а також у Голландії, Англії. У дореволюційній Росії валютно-фінансова біржа діяла з 70-х років XIX ст. і торгувала іноземною валютою та цінними паперами.

Окрім Лондонського валютного ринку центрами європейського валютного ринку вважаються також Франкфурт-на-Майні, Париж і Цюріх. Центрами американського валютного ринку є Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес, Монреаль, азіатського - Токіо, Гонконг, Сінгапур і Бахрейн. Наприкінці 1980-х років одноденний оборот іноземної валюти на міжнародних валютних ринках становив близько 600 млрд. дол., а в 2001 р. - 1,4 трлн дол., тобто, показник зріс більш ніж удвічі. Щоденний оборот трьох найбільших валютних центрів світу - Нью-Йорка, Лондона і Токіо нині становить 1,5 трлн. дол. Річний обсяг торгівлі валютою на світових ринках досягає 250 трлн. дол. Звернімо увагу на ту обставину, що зазначені найбільші валютні центри розміщені у різних годинних поясах. Це означає, що світовий валютний ринок функціонує цілодобово.

Встановленням контактів між покупцями і продавцями валюти займаються брокерські контори. Володіючи інформацією, вони надають консультативні послуги та складають прогнозні оцінки. У валютних операціях задіяні і «міняйли» з чорного ринку.

Міжнародні ринки валют (international currency markets) виникли у зв'язку із запровадженням у 1973 р. плаваючих валютних обмінних курсів (floating exchange rates) і зростанням приватної міжнародної ліквідності (private international liquidity), переважно у формі євровалют. Зокрема, виникнення євровалют можна трактувати як реакцію на послаблення позицій долара США. Фахівці вважають євровалюта результатом поглиблення інтеграції світової економіки, що відображає посилення інтернаціоналізації виробничого і фінансового капіталу (productive and financial capital). Появу євровалют зумовило і загострення конкуренції між фінансовими установами, передусім комерційними банками.

Політичні ризики та ринок державних цінних паперів

Майже 85% комерційних структур і підприємств України здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, від якої залежить їхній подальший ефективний розвиток, розширення ринків збуту, отримання нових технологій і прибутків, обмін досвідом, інтеграція у міжнародну систему виробництва, тощо. Отже, багатьом із них неодноразово доводилося мати справу з ризиками у цій сфері.

Ризики можуть бути загальні та операційні, що належать до конкретного виду зовнішньоекономічних операцій. Ще існує група зовнішніх ризиків, що залежить від особливостей країни - потенційного партнера. Найвагомішими у цій групі є політичні та макроекономічні ризики. Політичний ризик пов'язаний із можливими змінами в політичному курсі уряду, в пріоритетних напрямках його діяльності. Політичні ризики поділяються на чотири групи: ризик націоналізації й експропріації; ризик трансферту, пов'язаний із можливими обмеженнями на конвертування національної валюти; ризик розриву контракту через діяльність влади тієї країни, де знаходиться компанія-контрагент; ризик військових дій і громадських заворушень.

Ступінь можливості виникнення національних ризиків залежить від країни, з якою передбачається укладання зовнішньоекономічного контракту. Для зменшення ризиків за укладеними зовнішньоекономічними контрактами слід попередньо перевірити потенційного партнера - оцінити ефективність його функціонування та зробити конкретні висновки щодо його надійності та платоспроможності для мінімізації можливих ризиків.

Стосовно міжнародного менеджменту політичний ризик являє собою ймовірність того, що ділові іноземні інвестиції стануть предметом тиску і ущільнення з боку урядової політики країни - господаря.

Управління політичними ризиками ґрунтується на врахуванні дії трьох груп факторів.

а) Категорії політичного ризику: трансферні ризики, операційні ризики; ризик втрати контролю власності;

Рис. 1. Тримірна мережа для оцінки політичних ризиків

б) Загальної природи інвестиції: конгломеративні інвестиції, вертикальні інвестиції, горизонтальні інвестиції

в) Спеціальної природи інвестиції (сектори економічної діяльності)

Тимчасово вільні кошти фізичних та юридичних осіб можуть використовуватися для фінансування дефіциту бюджету країни шляхом випуску і реалізації державних цінних паперів. Залучення коштів державою на фондовому ринку в оптимальних розмірах є найбільш прийнятним способом покриття дефіциту бюджету на відміну від його прямого фінансування за рахунок кредитів НБУ. Державні облігації широко використовуються урядами багатьох країн світу як інструменти залучення позикових коштів для фінансування поточного бюджетного дефіциту та обслуговування державного боргу. Розвинутий ринок внутрішніх державних облігацій виступає важливим інструментом формування ефективної грошово-кредитної політики країни.

У більшості країн світу внутрішні державні облігації є найважливішою складовою у структурі державного боргу і суттєво впливають на функціонування економіки. У розвинутих країнах практично вся заборгованість держави зазвичай втілена у цінних паперах, які випускаються для внутрішнього та зовнішнього ринку. Емітуючи цінні папери, держава на фінансових ринках виконує роль позичальника. На ринку цінних паперів державні структури - на кшталт міністерства фінансів - є найбільшими позичальниками. Левова частка цінних паперів, що емітуються державами, розміщена на їх внутрішніх ринках. Окрім того, на внутрішні державні облігації в переважній більшості країн припадає і основна частка національних ринків цінних паперів із фіксованим доходом.

Внутрішні державні облігації можна вважати найменш ризикованим інвестиційним інструментом усередині країни. Втім, ситуація буває і протилежною, особливо в контексті порівняння з іншими інструментами державних запозичень. З погляду обов'язковості виконання, інструменти внутрішнього ринку державних запозичень є найменш жорсткими зобов'язаннями, їх недотримання не означає таких серйозних негативних наслідків для кредитного рейтингу держави, як дефолт за міжнародними облігаціями та іншими зовнішніми борговими інструментами. Але при цьому залишається проблема негативного впливу на економіку країни загалом унаслідок кризової ситуації на ринку державних цінних паперів. Взаємозв'язок ефективного функціонування ринку державних запозичень та економіки простежується у більшості країн світу.

Внутрішній ринок державних боргових зобов'язань України функціонує на базі використання таких фінансових інструментів, як облігації внутрішньої державної позики (ОВДП), процентні облігації внутрішньої державної позики та казначейські зобов'язання. Найбільш вагому роль на фондовому ринку України відіграють ОВДП, які є досить популярними серед інвесторів і, незважаючи на всі проблеми, що мали місце в процесі їх обертання, зостаються чи не єдиним інструментом регулювання фінансового ринку в Україні. ОВДП розміщуються через аукціони НБУ, які проводяться майже щотижня і тим самим забезпечують постійне надходження облігацій на фондовий ринок. Найбільшими покупцями ОВДП є банки, що зумовлено специфікою української фінансової системи. Купуючи облігації внутрішньої державної позики, банки отримують гарантований дохід, звільнений від оподаткування. Вони також мають можливість використовувати ОВДП як об'єкт застави під час отримання кредитів від НБУ. Таким чином ОВДП відіграють роль фінансового регулятора, який за рахунок акумулювання коштів банківської сфери впливає на загальний фінансовий стан українського фінансового ринку.

Ринок ОВДП в Україні почав формуватися у 1995 р. і вже в 1996 р., після впровадження гривні відбувся перший економічний підйом, коли ОВДП поряд із обмінним курсом гривня / долар США стали ефективними інструментами фінансового ринку. У 1998 р. ринок ОВДП пережив перший дефолт, який призвів до ситуації, коли власники облігацій мусили в примусовому порядку перевести їх у конверсійні ОВДП. У серпні-вересні 1998 р. було здійснено декілька конверсій ОВДП. Найбільш вдалими серед них можна вважати конверсії для нерезидентів, оскільки вони мали значно привабливіші умови, ніж для резидентів. Головним результатом конверсії ОВДП для резидентів (великих комерційних банків) була поява нового інструменту - конверсійних ОВДП (КОВДП) - на суму близько 687 млн. грн. за номіналом. На цьому етапі ринок, як такий, фактично зникає, а роль ОВДП як інструменту фінансового ринку втрачається. Конверсія ОВДП вкрай негативно позначилася на розвитку всього фінансового ринку країни.

Після дефолту НБУ та Міністерство фінансів України намагалися здійснити цілий ряд дій, спрямованих на відновлення фінансового авторитету ОВДП та їх ролі на фінансовому ринку України. У кінцевому результаті НБУ та Міністерству фінансів, починаючи з 2002 року, вдалося ліквідувати негативні наслідки, завдані дефолтом, і надати нового імпульсу ринку державних цінних паперів. Ринок ОВДП став більш стабільним, істотно зменшилася доходність облігацій, фактично були зведені нанівець спекулятивні операції з ОВДП на вторинному ринку.

За таких умов перед науковими установами та державними органами постала проблема об'єктивно оцінити ситуацію, що склалася на ринку ОВДП в цілому, та виробити концепцію подальшого розвитку ринку державних цінних паперів в Україні. Подолання кризи, спричиненої дефолтом, можна розглядати лише як один з етапів розвитку ринку ОВДП. На часі завдання надати динамічного характеру розвиткові ринку ОВДП на довготривалу перспективу, створити умови для підвищення його значення в процесі регулювання економічних процесів.

Проблеми державного боргу зазвичай цікавлять фінансову науку тоді, коли особливо гостро постає питання забезпечення держави необхідними коштами. У такі періоди роль державного боргу та його вплив на фінансове становище країни мають негативну оцінку. Класики англійської політекономії А. Сміт, Д. Рікардо, Д. Юм, які започаткували принцип «здорових фінансів» та були прихильниками вільного ринку, в цілому не схвалювали застосування позичкового фінансування державних потреб із використанням будь-яких методів запозичення. Вони вважали за необхідне позбавитися тягаря державного боргу шляхом його викупу і в подальшому орієнтуватися на бездефіцитний бюджет. Основою теорій державних фінансів до початку ХХ ст. був принцип бездефіцитного бюджету, а існування державних боргів засуджувалося. У таких умовах роль державних цінних паперів або взагалі не розглядається, або зображується лише як негативний фактор впливу на економічне становище країни.

На противагу постулатам класиків, Дж. Кейнс заперечує доцільність «вільного» саморегулювання економіки. У своїй праці «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей» він виступає за надання державним органам ролі загальнодержавного інституту функціонування господарського механізму і, перш за все, шляхом регулювання попиту на фінансовому ринку. Роль державних цінних паперів за таких умов значно підвищується. Наукова концепція Дж. Кейнса базується на використанні державних цінних паперів як одного з головних чинників формування попиту на фінансовому ринку країни. Наукові позиції кейнсіанства ґрунтуються на засадах регулювання національної економіки шляхом активного використання методів бюджетного регулювання, через систему фінансування дефіциту бюджету за рахунок державних цінних паперів. Аналізуючи спекулятивний мотив, Дж. Кейнс доходить висновку, що за ринкових умов існує крива, що відображає взаємозв'язок між попитом на гроші, зумовленим спекулятивним мотивом, та динамікою норми процента (доходності фінансових інструментів), що задається динамікою доходності облігацій. І хоч Дж. Кейнс у своїй роботі не уточнює, які саме облігації він має на увазі, але, виходячи з контексту його дослідження, стає зрозуміло, що йдеться передусім про державні облігації. Науковець стверджує, що за нормального функціонування фондового ринку банківська система фактично завжди має можливість придбати (або продати) облігації в обмін на гроші, запропонувавши на ринку ціну, здатну миттєво задовольнити потреби як покупця, так і продавця. І чим більшу кількість грошей банки намагаються вилучити з фінансового ринку або, навпаки, направити на ринок через механізм облігацій, тим відчутніше змінюється динаміка зростання (або зниження) норми проценту (доходності) грошових інструментів на цьому ринку. У такому разі державні цінні папери відіграють роль ресурсорегулюючого фактору, який визначає рівень доходності інших фінансових інструментів у результаті коливань на ринку державних цінних паперів. Впливаючи на рівень доходності ДЦП, органи державного управління мають змогу регулювати проценті ставки, які формуються на фінансовому ринку, а також рівень попиту на гроші в економіці загалом. Наукові думки Дж. Кейнса значною мірою відображають наукові постулати економіки США з її міцними ринковими позиціями.

Список літератури

1. Бураковсъкий І. Теорія міжнародної торгівлі. - - К.: Основи, 2000.

2. Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело. Практикум. - М.: ЮНИТИ, 1999.

3. Грис Т., Леусский А., Лозовская Е. Мировая экономика / Под общ. ред. Л.С. Тарасовича. - СПб.: ПИТЕР, 2001.

4. Лютий І.О. Грошово-кредитна політика та особливості її реалізації в Україні // Фінанси України. 2000. №1. С. 23-24.

5. Международные экономические отношения / Под ред. В. Рыбалкина. - М., 1997.

6. Найденов В.С., Сменковский А.Ю. Инфляция и монетаризм. Уроки антикризисной политики. К.: ОАО БЦКФ, 2003. С. 12-13.

7. Побединська В.О. Державний борг і шляхи його оптимізації // Фінанси України. 1999. №7. С. 108-110.

8. Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпченко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. - К.: Либідь, 2000.

9. Соловйова О.А. Перспективи розвитку страхування у сфері зовнішньоекономічної діяльності. // Фінанси України. - 2006. - №5. - с. 122 - 129.

10. Тэор Т.Р. Мировая экономика: Пособие для подготовки к экзамену. - СПб.: Питер, 2001.

11. Щедрий П. Перспективи міжнародної інтеграції страхового ринку України в контексті норм СОТ // Економіка України. - 2004. - №5. - с. 82 - 89.