Особливості міжнародно-правових санкцій

2

Особливості міжнародно-правових санкцій

Розділ 1. Інститут міжнародно-правових санкцій

1.1 Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій

Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції.

У історичній ретроспективі санкції спочатку застосовувалися в порядку самодопомоги. Але в міру становлення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій, у першу чергу» була викликана створенням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконуючих їх неналежним чином. Таким чином, виступаючи в якості елемента правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові заходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом. Санкції - це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

- припинення правопорушення;

- відновлення порушених прав;

- забезпечення відповідальності правопорушника.

Слід зазначити такі особливості застосування санкцій:

- застосовуються тільки санкції, дозволені міжнародним правом;

- вони не можуть нести превентивний (попереджувальний) характер, тому що їхньою метою є захист і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжнародного права;

- міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення;

- відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпадаючі за формою з такими, санкціями не є.

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостійну природу санкцій. Багато вчених вважають їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід прислухатися і до противників такої позиції, що висувають свої вагомі аргументи. Вони думають, що санкції є індивідуальними і колективними примусовими заходами, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності і відрізняються від неї такими рисами:

- санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих), що застосовуються до правопорушника, у той час як відповідальність може виступати у формі самообмежень правопорушника;

- санкції, як правило, передують реалізації заходів відповідальності і виступають у якості своєрідної передумови її виникнення: адже метою санкцій є припинення міжнародного правопорушення, відновлення порушених прав і забезпечення здійснення відповідальності;

- санкції застосовуються в процесуальному порядку, відмінному від порядку здійснення міжнародно-правової відповідальності;

- санкції є правом потерпілого і виражаються тільки у формах, властивих цим правомочностям. Тому їхнє застосування не залежить від волі правопорушника;

- підставою застосування санкцій є відмова припинити неправомірні дії і виконати законні вимоги потерпілого (потерпілих).

1.2 Типи і види міжнародно-правових санкцій

Санкції розрізняють на різних підставах.

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

- індивідуальні - коли санкції застосовуються однією потерпілою державою;

- колективні - коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими суб'єктами міжнародного права. Вважається загальновизнаним, що характером міжнародно-правових санкцій володіють саме колективні заходи, що передбачаються главою VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру, порушення миру або акту агресії.

У залежності від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють:

- санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

- санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин, самооборона.

Реторсії - це застосовувані у відповідь на правопорушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямовані на обмеження інтересів іншої держави, що охороняються міжнародним правом. Слід, проте, враховувати, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на недружній акт, під яким розуміють несправедливе, упереджене, але правомірне з погляду міжнародного права поводження іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика включає багато форм реторсій, застосовуваних до держави-порушника:

- підвищення мит на товари з цієї держави

- уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з даною державою;

- встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї держави;

- підвищення податкових платежів;

- націоналізація власності держави-порушника, її підприємств і громадян;

- так звані політичні реторсії: всілякі обмеження, установлювані для дипломатів і громадян цієї держави (обмеження пересування територією держави перебування, обмеження в правах громадян держави-порушника), а також заходи, що свідчать про незадовільний стан міждержавних відносин (відкликання дипломатичного представника з держави-порушника; оголошення співробітників дипломатичного представництва цієї держави persona non grata; скасування запланованих державних візитів керівників і т.д.).

Репресалії - це відповідні примусові заходи, спрямовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

- ембарго - заборона продавати товари, майно і технології на територію держави-порушника;

- бойкот - заборона купувати і ввозити на територію товари і майно, що походить з даної держави;

- заморожування авуарів (внесків) держави-порушника в банках, розташованих на своїй території;

- вилучення своїх внесків із банків держави-порушника.

Серед форм репресалій виділяються так звані політичні форми репресалій: денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушником; невизнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, породжені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушника).

Слід звернути увагу на те, що невизнання має декілька1" основних форм:

- відмова держави визнавати юридичну чинність договорів і угод, укладених у результаті неправомірного застосування сили, або таких, що суперечать загальновизнаним принципам міжнародного права;

- відмова визнавати протиправний режим, що прийшов до влади в даній державі;

- відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли в результаті неправомірних дій влади держави-порушника (наприклад, невизнання територіальних змін, що відбулися в результаті агресії), та ін.

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупиненні або припиненні нею дипломатичних і/або консульських зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автоматичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знаходить вираження в застосуванні до правопорушника збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відповідь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони:

- необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосування збройних сил, що не є актом агресії (наприклад, примусові заходи у відношенні повітряних і морських суден, що вторглись на територію держави);

- самооборона від агресії - це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов'язань держав з міжнародного права і, насамперед, за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

- при необхідній обороні дії правопорушника не носять систематичного характеру, має місце епізодичний характер правопорушення, що не має за мету розв'язання війни. Тому відповідні заходи носять «разовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту застосування збройної сили;

- при самообороні від агресії між потерпілою державою й агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються високим ступенем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнародну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушника до відповідальності. До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнародних організацій, належать: призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації; виключення порушника з міжнародного спілкування; колективні збройні заходи для підтримки міжнародного миру і безпеки. Призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації, частіше усього здійснюється в таких формах:

- позбавлення права голосу держав, що не виконують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у1999 році Україна поряд із деякими іншими державами була позбавлена права голосу в Генеральній Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'язань перед цією міжнародною універсальною організацією);

- позбавлення права представництва в організації (відмова в обранні в органи організації, відмова в запрошенні на конференції, що проводяться в її рамках і т.д.);

- позбавлення права на одержання допомоги, що надається в рамках цієї організації;

- тимчасове призупинення членства в міжнародній організації;

- виключення з членів міжнародної організації.

Виключення порушника з міжнародного спілкування виражається в більш широкому спектрі заходів, що застосовуються до нього вже за рамками міжнародної організації, але по її рекомендації. Таке виключення може бути виражене в повному або частковому розірванні економічних, політичних, військових і інших відносин, розірванні дипломатичних і консульських відносин, припиненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнародному праві є винятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнародному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосування колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту не міжнародного характеру.

Можливість застосування колективних збройних заходів передбачена статутними документами цілого ряду міжнародних організацій і, насамперед, ООН, Організації американських держав (ОАД), Ліги арабських держав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосовуватися в двох формах:

- окремими державами від імені і за спеціальними повноваженнями ООН;

- спеціально утворюваними збройними силами ООН.

Розділ 2. Сучасний розвиток застосування міжнародно-правових санкцій

2.1 Застосування міжнародно-правових санкцій

Санкції можуть застосовуватися лише в разі вчинення міжнародного навмисного делікту. Застосування санкцій в інших випадках не можна вважати правомірним, тому що, власне кажучи, санкції є реакцією на навмисне здійснення протиправних дій чи навмисне заподіяння збитку. На відміну від інших форм прояву принципу відповідальності (пред'явлення претензії на відшкодування збитку) застосування санкцій полягає не лише в компенсації інтересів постраждалої сторони за рахунок інтересів сторони-відповідача, але й в обмеженні політичних і матеріальних інтересів останньої. Санкції за своїми наслідками не завжди пропорційні шкоді, заподіяній деліктвентом, вони можуть перевищувати обсяг і характер шкоди. У цьому полягає характерна риса санкцій, що відрізняє їх від інших форм відповідальності та надає їм характер покарання.

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимагати від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають «повне або часткове припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, чи радіо- й інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин».

Можуть застосовуватися й інші обмежувальні заходи: підвищення мита на товари цієї держави, відмова у в'їзді її громадянам тощо. На практиці cанкції можуть виражатися також у виключенні держави з міжнародної організації, розриві з нею дипломатичних відносин, призупиненні прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародних організаціях, припиненні економічних, господарських і культурних відносин, обмеженні прав фізичних і юридичних осіб держави-деліктвента тощо.

Щодо переможених держав, які розв'язали агресивну війну, можуть вживатися такі санкції, як обмеження державного суверенітету, заборона мати свої збройні сили і т. д. Своєрідною санкцією можна вважати переслідування порушника міжнародного права.

2.2 Місце міжнародно-правових санкційу сучасному міжнародному праві

У сучасному міжнародному праві санкція виступає як правовий наслідок правопорушення й виражається в застосуванні до держави-правопорушника мір примусу. З таким визначенням санкцій у принципі згідно більшість авторів. Розбіжності ж торкаються питання про те, чи є санкції видом відповідальності або вони виходять за рамки відповідальності й починають діяти тільки після того, як держава-правопорушник відмовилося відповідати за свої протиправні дії або зробило це неналежним чином або в неповному обсязі.

Вся розмаїтість теорій і поглядів, їхньої особливості й недоліки широко освітлені у вітчизняній і закордонній літературі.

Санкції являють собою примусові міри, застосовувані до держави-правопорушника у випадку його відмови виконати обов'язку, що випливають із його відповідальності, або неналежного їхнього виконання. Такі примусові міри можуть застосовуватися потерпілою державою як самостійно, так й у рамках міжнародних організацій, тобто санкції бувають індивідуальні й колективні.

Постраждала держава вправі почати такі дії, як розрив дипломатичних, консульських й інших відносин; реторсії; підвищення мит на товари, увезені з держави-правопорушника або зроблені там; відмова у в'їзді громадянам цієї держави; репресалії без уживання військової сили й т.д.

Міжнародні організації реагують на неправомірне поводження держави-правопорушника, припиняючи його членство в цих організаціях; позбавляючи його імунітетів і привілеїв, що випливають зі членства в організаціях; крім із організацій і т.д., аж до застосування колективних збройних мір.

Існують санкції як без застосування збройної сили, так і з використанням такої. До впливу збройних сил прибігають, якщо такі міри, як "повна або часткова перерва економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів повідомлення, а також розрив дипломатичних відносин... виявляться недостатніми або вже виявилися недостатніми" (ст.41, 42 Уставу ООН) для того щоб змусити державу-правопорушника виконати свої міжнародні зобов'язання. У цьому випадку Рада Безпеки ООН "уповноважена вживати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил Членів Організації".

Метою санкцій (в обговореному раніше розумінні цього терміна) є створення умов реалізації державою-правопорушником зобов'язань, що випливають із норм відповідальності, відновлення міжнародного правопорядку, припинення міжнародних правопорушень. З погляду В.А. Василенко, "міжнародно-правові санкції... звичайно припускають досягнення наступних взаємозалежних цілей:

1) припинення міжнародного правопорушення;

2) захист правий;

3) відновлення права;

4) забезпечення реалізації відповідальності суб'єкта-правопорушника".

Для цього санкції й виносяться за рамки поняття відповідальності. Вони виступають не як одна з форм або видів міжнародної відповідальності, а як примусові міри, спрямовані на відновлення порушеного миропорядку й, якщо буде потреба, тиску на державу-правопорушника при його відмові виконати свої зобов'язання перед іншим суб'єктом міжнародного права або перед міжнародним співтовариством у цілому.

Санкції починають застосовуватися тоді, коли держава-правопорушник не виконує або виконує не повністю свої зобов'язання, що є однієї з форм міжнародної відповідальності за протиправне діяння, зроблене цією державою. Коли ж держава виконає всі лежачі на ньому зобов'язання або почне уживати явних заходів для того, щоб виправити положення, санкції зм'якшуються або скасовуються.

Санкції необхідні, і вони продовжують діяти доти , поки спостерігаються невиконання взятих на себе зобов'язань, порушення норм міжнародного права. Як тільки правопорядок відновлений, потреба в таких мірах відпадає.

Одним з основних вимог, які в сучасному міжнародному праві повинні пред'являтися до санкцій, є їхня безпека для "третіх осіб". Тут мова йде про недопущення небажаних наслідків як для мирного населення країни, що зробила міжнародне протиправне діяння, так і для непричетних держав. Ця мета досяжна шляхом створення в рамках ООН механізму, який би міг забезпечувати Рада Безпеки (головний орган, що вирішує питання про накладення санкцій) оперативною й достовірною інформацією про ефективність конкретних санкцій і про їхні наслідки. Гуманітарні поставки повинні бути повністю вільні від санкцій.

У випадку здійснення державою злочину, наслідку якого можуть бути надзвичайно небезпечними для всього міжнародного співтовариства (наприклад, акт агресії), може застосовуватися вся сукупність примусових мір, аж до застосування за рішенням Ради Безпеки примусових мір із залученням збройних сил.

Головною особливістю санкцій є те, що держава-правопорушник не може перешкоджати реалізації санкцій, накладених відповідно до законно ухваленого рішення Ради Безпеки ООН. Держава, що зробила міжнародний злочин, зобов'язано підкоритися прийнятим у відношенні його примусовим мірам.

Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок про те, що виправлення заподіяного збитку, відновлення вихідного стану, тобто дії й обов'язки держави-правопорушника, що випливають із його відповідальності, не є санкціями. Якщо ж винна держава відмовляється вжити заходів для відшкодування заподіяного їм збитку або припинити надалі робити дії, що наносять збиток іншим суб'єктам міжнародного права, то "до такої держави можуть бути застосовані санкції

Розділ 3. Практика застосування міжнародно-правових санкцій в сучасному світі

3.1 Військові дії на території Кувейту

Був установлений крайній строк виводу військ Іраку з території Кувейту й відновлення незалежності Кувейту - 15 січня 1991 р. Але Ірак не виконав дану умову й, як наслідок, 17 січня 1991 р. міжнародна коаліція почала проти Іраку військову акцію. Воєнні дії тривали аж до звільнення й відновлення суверенітету Кувейту, що відбулося 27 лютого 1991 р. Під час воєнної операції всі накладені раніше санкції залишалися в силі.

3 квітня 1991 р., "вітаючи відновлення суверенітету, незалежності й територіальній цілісності Кувейту й повернення його законного уряду", Рада Безпеки ООН прийняв резолюцію про припинення вогню. Крім того, згадана резолюція містила нові вимоги, пропоновані до Іраку, а також визначала новий порядок санкцій. Так, у неї п.F 22 говориться, що після того як Ірак виконає всі встановлені резолюцією умови, "заборони на імпорт товарів і продукції, зроблених в Іраку, і заборони на пов'язані з ними фінансові операції, що втримуються в резолюції 661 (1990), втратять свою силу".

З наведеного приклада видно, що санкції прямо залежать від виконання вимог, що випливають із норм відповідальності, але це не самі норми відповідальності й не один з видів відповідальності. Адже підставою застосування санкцій з'явилося не саме міжнародне правопорушення, а відмова держави-правопорушника зупинити це правопорушення й виконати обов'язку, "випливають із його міжнародно-правової відповідальності".

3.2 Приклад застосування санкцій при невиконанні державою своїх зобов'язань

У серпні 1997 р. Радою Безпеки ООН була прийнята резолюція N 1127/1997, який накладали санкції на Національний союз за повну незалежність Анголи. У пунктах 4, 6 резолюції, зокрема , сказано: "...висловлюючи глибоке співчуття у зв'язку з невиконанням Національним союзом за повну незалежність Анголи своїх зобов'язань відповідно до угод про встановлення миру... Рада Безпеки постановляє, щоб всі держави вжили необхідних заходів з метою... недопущення в'їзду на свою територію або транзиту через неї всіх старших посадових осіб Національного союзу за повну незалежність Анголи і їх найближчих близьких родичів... установлення вимоги про негайне й повне закриття всіх відділень Національного союзу за повну незалежність Анголи на своїй території..." й "...настійно призиває всі держави й міжнародні й регіональні організації припинити поїздки своїх посадових осіб й офіційних делегацій у центральну штаб-квартиру Союзу...".

Продовжуючи спостерігати за ситуацією в зазначеному регіоні, місяць через Радою Безпеки ООН була прийнята резолюція N 1130/1997. Позиція міжнародного органа перетерпіла зміни: "Приймаючи до відома... інформацію про кроки, початих Союзом... постановляє відкласти вступ у силу заходів, зазначених у п.4 резолюції N 1127/1997..." (п.2), у документі навіть говориться про готовність "переглянути питання про вживання заходів..." (п.3).