Економічна інтеграція в межах європейського союзу

Невеликий за часом період функціонування розширеного ЄС продемонстрував досить вражаючі темпи зростання потоків фінансування в нові країни європейської сім`ї, які були передбачені фондами Західної Європи спеціально для стимулювання економічного розвитку нових членів.

За оцінками експертів, завдяки розширенню в структурах ЄС з'явиться потреба в створенні близько 700 нових робочих місць. Через це адміністративні витрати зростають до 6,3 млрд. євро. Відповідно до фінансових оцінок ЄС, це крайня межа для даної статті витрат. Йдучи назустріч «новачкам», Комісія включила у витратну частину статтю «бюджетні компенсації» для нових країн-членів, яка становить 1,3 млрд. євро. Усього бюджет ЄС зростає на 9,7 млрд. євро і досягає 117 млрд. євро (верхня межа, позначена в фінансових перспективах, дорівнює 119 млрд. євро).

Таким чином, економічні переваги об'єднання будуть все очевиднішими в середньо- і довгостроковій перспективі.

Головні фактори, що забезпечують успіх Євросоюзу це:

1) економічна база, що сприяє взаємозалежності та солідарності;

2) правова база - чіткість та обов'язковий характер угод із завдань та компетенції інститутів ЄС, наявність Євросуду;

3) демократизм прийняття рішень на базі консенсусу та компромісів.

Але разом із очевидними перевагами розширення не менш очевидні і різноманітні ризики. Валовий внутрішній продукт десяти країн-новачків, становить всього 5% від сукупного ВВП ЄС. Зрозуміло, що такий величезний тягар на деякий час загальмує економічне зростання Європи, і без того не дуже високий. Так, в 2004 р. п'ятнадцять «старих» країн ЄС досягли зростання менш ніж на 2%, тоді як світова економіка загалом виросла на 4,5%. [17, 9]

У той же час загальноєвропейські інтеграційні процеси в ситуації регіону ускладнюються за рахунок процесів соціально-економічної трансформації, які в різних країнах відбуваються різними темпами і супроводяться рядом внутрішніх конфліктів.

Такими є проблема формування центральних органів ЄС; проведення внутрішньої реформи і оптимізації управління; проблема реальної рівноправності в союзі, що реформується, створення нових ефективних інструментів розвитку ЄС. Крім того, країни, що приєднались необхідно дотувати в значних навіть для об'єднаної Європи масштабах. Крім того, внаслідок існуючих в Євросоюзі правил і традицій, його нові члени, крім прямих субсидій, можуть розраховувати на непрямі фінансові вливання, здійснювані по багатьох каналах, не завжди повністю контрольованих брюссельською бюрократією. Це створює передумови як для недостатньо ефективного використання цих вливань, так і для завищення їх масштабів відносно реальних потреб. У зв'язку із зазначеним, зрозуміле бажання керівництва Євросоюзу повністю відмовитися від дотацій приречене на невдачу, оскільки тоді нові члени ЄС не зможуть навіть наблизитися до середньоєвропейського рівня. Адже вступ у ЄС сам по собі ще не означає різкого поліпшення добробуту населення.

За попередніми підрахунками, новим членам ЄС знадобиться в середньому близько 50 років, щоб досягнути рівня економічного благополуччя розвинених країн Європи, і тільки в тому випадку, якщо середньорічні темпи зростання їх економіки складуть не менше 4% [17, с. 9].

Закінчення другого етапу розширення на схід не вирішило кризи розширення Європейського союзу Навпаки, тепер стало ще очевиднішим, що переважаюча модель розвитку ЄС веде до дилеми: з одного боку, специфічний для ЄС модус інтеграції викликає його послідовне розширення. З іншого боку, розширення, що продовжується, веде до проблем, які чим далі, тим більше ставлять під питання його спроможність до інтеграції.

Процес розширення ЄС розмиває кордони Європи. Подальше розширення ЄС веде до того, що відмінності всередині ЄС експонентне зростають. Вирішальним наслідком цього є той факт, що динаміка зростання проекту «Європа» викликає все більш високі витрати на інтеграцію. Тим самим розширення і інтеграція ЄС приходять у все більшу суперечність між собою.

Динаміка інтеграції живиться наступними двома механізмами: по-перше, між ЄС і його оточенням існує велика відмінність у рівні добробуту Відмінності в добробуті створюють труднощі і для більш багатої сторони, оскільки численні проблеми бідної сторони мають тенденцію відбиватися і на ній (міграція, проникаюче через кордони забруднення навколишнього середовища, політична нестабільність). Тому багате ядро ЄС зацікавлене в економічному розвитку свого бідного оточення. Динаміка, що в результаті виникає в своїй тенденції направлена на усунення розриву в добробуті. Однак підйом добробуту в більш бідній країні означає не тільки зменшення відриву від багатого ядра, але і збільшення відмінності від більш бідних сусідів. Отже, в міру інтеграції периферійних областей в спроможне ядро розрив в добробуті зміщується далі від центру. Тим самим в цю модель вбудована постійна тенденція до розширення. Адже кожен повноправний член Європейського союзу, що примкнув до забезпеченого ядра, стає, в свою чергу, зацікавленим в надійному і процвітаючому оточенні, в буферній зоні. Оскільки зовнішніми області повинні захищати процвітаюче ядро Європейського союзу від зовнішніх перешкод, неприпустимо, щоб в них існували дуже серйозні політичні проблеми Отже, кожен новий етап розширення Європейського союзу є основою для подальшого розширення.

По-друге, поглиблення інтеграції в Євросоюзі видозмінює відносини ЄС із зовнішнім світом. Загальний ефект полягає в тому, що забезпечене ядро в міру поглиблення інтеграції все більш прямо виявляється зачеплене тим, що відбувається на його периферії. Тим самим в ядрі виникає безпосередня зацікавленість у зміцненні загального зовнішнього кордону, а також в сприятливій економічній і політичній обстановці на периферії. Цей інтерес породжує дві моделі: закриття кордонів як захист ЄС від впливу ззовні, і розширення, розраховане на включення периферії до складу Союзу.

У міру розширення Євросоюзу і формування єдиних ринків і особливо інтеграції валютних систем, загострюється конкуренція, до якої повністю готові далеко не всі навіть члени ЄС-15. Незважаючи на меншу порівняно з глобальною інтенсивність, внутрішньо-європейська конкуренція цілком може виявитися непосильною для нових членів. Навіть розвинені країни Європи, як, наприклад, Швеція в міру зумовленого політичними рішеннями зняття протекціоністських бар'єрів і введення єдиних принципів економічної політики (особливо в частині приватизації) зазнають економічних труднощів і стикаються з прискоренням інфляції, скороченням соціальних програм і навіть дезорганізацією роботи громадського транспорту. Природним наслідком цього стає виникнення невдоволення громадян.

Зрозуміло, що, незважаючи на загальне прискорення розвитку при вступі до ЄС, його нові члени також стикаються з істотними структурними проблемами. При цьому розвинені члени ЄС (ядро) неминуче захищатимуть себе від самої можливості конкуренції з боку нових членів, передусім на ринку робочої сили.

Як видно, однією з проблем діалектичного характеру для Європи є її внутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних, по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно з однорідними суспільствами, а з іншого - розквіт європейської цивілізації багато в чому пояснюється саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульс до змагання, яке сприяє контактам і взаємному збагаченню. Природною реакцією на це системи наддержавного управління стає посилення регламентації. Не менш природною реакцією на надмірне і далеко не завжди розумне регулювання стає ігнорування директив.

Надії на можливість самостійного прискореного розвитку його нових членів не цілком обґрунтовані. Передусім, такого перенесення недостатньо для необхідного прискорення розвитку. Крім того, він торкнеться не всіх нових членів. Адже чим економічно слабший новий член ЄС, тобто чим вище його потреба в фінансовій допомозі, тим меншу підтримку він може отримати за допомогою механічного перенесення виробництв з більш розвинених членів ЄС. Істотно і те, що країни Прибалтики і Кіпр при вступі в ЄС вимушені посилювати митні й адміністративні бар'єри, що обмежує масштаби їх прибутку і створює додаткову потребу у фінансування збоку ЄС. Це лягає важким тягарем передусім на головний «локомотив» європейської інтеграції - Німеччину, а також на найбільш розвинені Францію і Північну Італію, і гальмує загальний розвиток ЄС. Однак приєднання нових країн погіршить становище не тільки найбільш, але і найменш розвинених «старих» членів ЄС, оскільки новачки неминуче «перетягнуть на себе» частину фінансової допомоги, що дістається останнім.

Ще одне довгострокове питання для ЄС - складність відносин між національною і європейською бюрократією, яка аж ніяк не обмежується наслідками відмінностей в культурних традиціях і, відповідно, моделях управління. Основна проблема полягає в іншому - в неузгодженості дій ключових рівнів загальноєвропейської системи управління. Створюється враження, що окремі національні бюрократії вже багато в чому зняли з себе відповідальність за розвиток своїх країн, а європейська ще не прийняла цю «естафетну паличку». Однак це - не самостійний чинник, але лише приватний вияв четвертої, проблеми Євросоюзу, який досить серйозно підриває його конкурентоздатність - відносно низька якість управління.

Ця слабкість багато в чому викликана історичними причинами. В Європі, яка протягом всієї своєї історії страждала від руйнівних війн, сили держави, що найбільш повно виражають сили суспільства, традиційно спрямовували передусім на підтримку миру і «балансу сил».

Інший недолік європейського управління - його ідеологізація. Небезпеку ідеологізації управління, не можна недооцінювати. Вона веде до довготривалої неадекватності і нищівних провалів при розв'язанні різноманітних проблем. Яскравим прикладом тому служить провал Європейської конституції на референдумах у Франції і Голландії, що шокувала європейську еліту, яка звикла сприймати підтримку будівництва «загальноєвропейського будинку» як деякий консенсус, що є самозрозумілим. Тим більше, що і у Франції, і в Нідерландах переважна більшість «представників народу» - як з правлячих, так і опозиційних партій - виступали за ратифікацію.

Налагоджена машина європейської бюрократії досі не може повірити в те, що стався системний збій, який може підірвати саму основу її існування. Події, що сталися після цього: відмова цілого ряду країн, насамперед Великої Британії, від процедури ратифікації і найповніший розлад на самміті ЄС, причому тепер вже не тільки з питань подальшого будівництва загальноєвропейського будинку, але і щодо найболючішої проблеми, бюджетно-фінансової, говорять про те, що Європа зіткнулася з системною кризою інтеграційного процесу, викликаною, зокрема, ідеологізацією європейського управління, оскільки керівники просто не були готові до такої реакції людей. Була зроблена ставка на поспішне розширення Європейського союзу, внаслідок чого ЄС перетворився на екстенсивну систему. А на побутовому, обивательському рівні процес розширення обернувся для них напливом дешевої робочої сили зі Сходу, з одного боку, і переміщенням виробництв на Схід, з іншого.

Проект нової конституції визначив ЄС як «союз європейських держав», які, зберігаючи свою національну самобутність, тісно співробітничають на європейському рівні і здійснюють ряд схожих повноважень на федеральному рівні. Також проектом передбачається передача керівним органам ЄС багатьох повноважень національних урядів, зокрема, питання оподаткування, соціального забезпечення і зовнішньої політики. До того ж держави-члени ЄС з багатьох питань втрачають право накладення вето на прийняті більшістю голосів рішення. Зокрема, прийняття законопроектів зумовлюється згодою половини країн, в яких повинно проживати не менш двох третин населення ЄС. Країни-члени ЄС зберігають право вето тільки з найбільш важливих питань, включаючи зовнішню і оборонну політику і податкові законопроекти. Це обмеження свободи дій в рамках ЄС стало доволі гострим і суперечливим моментом при обговореннях на саммітах Союзу, але воно є неминучим наслідком еволюції ЄС в напрямі від певної політичної конфедерації до єдиної держави з власним єдиним центром управління.

Конституція ЄС чітко позначила існування двох Європ: благополучної «старої» і наївної «нової».

Найбільш цікавими є функції і місце Європейської комісії в оновленому ЄС-25, - виконавчому органі та своєрідному наднаціональному уряді. Вона і зараз головна - розпоряджається фінансами, визначає основні напрями розвитку всіх галузей народного господарства, темпи приватизації, допустиму цифру дефіциту державних бюджетів учасників ЄС і багато чого іншого. Комісія - настільки важливий орган, що той же вивільнений «наднаціональний» міністр закордонних справ буде в ній лише одним із заступників голови. І увійдуть відтепер в Єврокомісію згідно з Конституцією ЄС всі ті ж п'ятнадцять «старих» демократій. А «новим», наприклад, Польщі з Латвією, шлях туди закритий.

Друга Європа в особі новачків поки може лише мріяти про те, що колись буде жити, як Франція, Німеччина або Британія. Цю «другу» Європу сповна використовують для того, щоб процвітала «перша». Або хоча б для того, щоб у «першій» не почалися економічні кризи і соціальний катаклізм. Якщо дивитися глибше, Конституція В. Ж. д'Естена розділила континент навіть на три Європи. До останньої відносяться держави, що межують з ЄС, в тому числі тепер і Україна. Положення їх не набагато гірше, ніж у десятки новачків, але є ще час озирнутися, виробити свою лінію поведінки, систему взаємовідносин з Євросоюзом, що розширяється, та визначити, нарешті, національні пріоритети.

Становлення нового формату ЄС - безпрецедентний сюжет в складній європейській історії, історичний виклик самому союзу і в економічному, і в політичному значенні. Масштаб цього виклику вказує на те, що в найближчій перспективі ЄС в основному сконцентрується на своїх внутрішніх проблемах. Це цілком очевидно, як і те, що така ситуація не стимулює особливої уваги, терплячого відношення і тим більше прийняття на себе частини відповідальності за розвиток сусідніх держав або, користуючись лексикою європейських експертів, за спільний розвиток нової периферійної зони Європейського Союзу. Хоч останнє було б цілком логічним, враховуючи природне прагнення ЄС стати одним з ключових суб'єктів глобальних міжнародних відносин.

Отже, офіційно до 1 листопада 1993 р. провідне інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалось Європейські співтовариства, а неофіційно - Європейське співтовариство, або просто Співтовариство. З 1 листопада 1993 р. після набуття чинності Маастрихтських угод офіційна назва цього угруповання- Європейський Союз.

Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн -ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

1) Європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951р., а набула чинності в 1952р.);

2) Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);

3) Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.).

Сучасний ЄС є найбільшим у світі інтеграційним угрупованням. Це угрупування пройшло всі існуючі на цей час стадії зближення господарських і політичних систем: від зони вільної торгівлі до економічного та валютного союзу. Нині Європейський Союз складається з 27 держав.

Однією з проблем діалектичного характеру для Європи, сьогодні, є її внутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних, по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно з однорідними суспільствами, а з іншого - розквіт європейської цивілізації багато в чому пояснюється саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульс до змагання, яке сприяє контактам і взаємному збагаченню.

2.3. Торгівельні відносини ЄС як фактор економічного зростання в регіоні

Країни - члени ЄС та Європейський Союз у цілому у сфері міжнародної торгівлі постійно дотримувалася політики, що ґрунтувалася на двох основних засадах. По-перше, лібералізація торговельних відносин, усунення бар'єрів та обмежень у світовій торгівлі сприяє ефективнішому розміщенню ресурсів, зростанню добробуту населення в окремих країнах та світовій спільноті загалом. Зняття обмежень, притаманних національному ринку, посилює конкуренцію за споживача, збільшує мобільність факторів виробництва, а отже, веде до підвищення ефективності економіки. По-друге, ЄС захищав і захищає певні сфери та галузі національних економік країн-членів від конкуренції з боку виробників третіх країн, поступово адаптуючи національних виробників до глобальної конкуренції.

Політика Європейського Союзу у сфері міжнародної торгівлі має три основні взаємопов'язані рівні реалізації:

- єдиний внутрішній ринок ЄС;

- єдина зовнішньоторговельна політика ЄС;

- єдина міжнародна торговельна політика ЄС.

Політика єдиного внутрішнього ринку ЄС формувалася поступово. У 50-ті роки в межах ОЕСР почався процес усунення кількісних обмежень у взаємній торгівлі європейських країн. Римські угоди 1957р. поставили за мету поступову ліквідацію імпортних обмежень у взаємній торгівлі, створення митного союзу та спільного ринку.

Принципи вільного руху товарів між країнами ЄЕС були зафіксовані у ст. 23-31 Римських угод. Перш за все заборонялися митні збори на імпорт та експорт між державами-членами, а також інші еквівалентні їм платежі. Це положення стосувалося продукції, виробленої в державах-членах, а також імпортованої із третіх країн, що перебуває у вільному обігу на території держав-членів. Окрім цього, заборонялися кількісні імпортні та експортні обмеження в торгівлі між державами-членами. Заборони чи обмеження накладалися відповідно до принципів суспільної моралі, громадського порядку й державної безпеки; захисту здоров'я та життя людей, тварин і рослин; захисту національних багатств, які мають художню, історичну та археологічну цінність, а також промислової і комерційної власності.

Державні монополії комерційного характеру не були заборонені, але країни домовилися їх змінювати, аби позбутися будь-якої дискримінації стосовно існуючих умов постачання та реалізації продукції між державами-членами [15].

На початку 1961р. кількісні обмеження у взаємній торгівлі були скасовані. З 1 липня 1968р. також було ліквідовано всі митні тарифи у взаємній торгівлі. Три країни, які приєдналися до ЄЕС у 1973р., скасували митні тарифи з 1977р. Для Греції був встановлений перехідний період до 1985р., для Іспанії та Португалії - до 1993р., для окремих продовольчих товарів був встановлений 10-річний перехідний період.

У 1985р. Європейська Комісія підготувала Білу книгу "Завершення підготування внутрішнього ринку", яка містила перелік із близько 300 заходів щодо уніфікації європейського ринку. Вона передбачала скасування митних формальностей на кордонах між країнами-членами; лібералізацію державних закупівель; створення спільних технічних стандартів для продукції та її поширення. Важливим для єдиного внутрішнього ринку став принцип взаємного визнання, яким визначається, що товари, які були вироблені на законних підставах і продавалися в одній державі - члені ЄС, відповідають мінімальним вимогам країни-імпортера (справа Cassis, 1978р.). Від 1 січня 1993р. в Європейському Союзі був повністю відмінений митний контроль у взаємній торгівлі. Відтак товар, що імпортується, дістав можливість вільно рухатися територіями країн-членів, якщо він оформлений на будь-якій митниці країни ЄС. Таким чином, було закладено основи єдиного внутрішнього ринку Євросоюзу.

Створення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС має велике значення для розвитку комунітарної конкурентної політики, оскільки було, по-перше, ліквідовано останні перешкоди на шляху вільного руху товарів між країнами ЄС; по-друге, практично уніфіковано технічні вимоги для продукції; по-третє, сформовано загальні спільні засади урядових закупівель. Зазначені кроки сприяли вирівнюванню умов конкуренції між країнами, створенню гомогенних, однорідних принципів економічного змагання європейських виробників на єдиному внутрішньому ринку.

Структура та рівні єдиного митного тарифу ЄС, який щорічно видається Комісією у двох варіантах, відображає основні особливості зовнішньоторговельної політики Союзу. По-перше, рівень єдиного митного тарифу ЄС постійно знижується на підставі домовленостей у межах раундів переговорів ГАТТ/СОТ (табл. 1.2). Окремі товари (масляничне насіння, корм для худоби, мінеральні продукти - окрім палива, дерево, гума) обкладаються імпортними зборами замість мита.

Таблиця 1.2

Середньозважений рівень імпортного тарифу на промислові товари, % [24, с.55]

По-друге, ЄС зберігає митний та нетарифний захист деяких видів чутливої сільськогосподарської продукції у межах Єдиної сільськогосподарської політики Союзу. Наприклад, імпортне мито на цукор становить 80%, на тютюнові вироби - 180%. Можна припустити, що без подвійного захисту значна частина сільськогосподарських виробників у ЄС виявилася б неконкурентоздатною. Кількісні обмеження також застосовуються для захисту інших чутливих галузей та товарів: продукції чорної металургії, текстилю, хімікатів, взуття, скляних виробів.

По-третє, ЄС широко використовує різні схеми преференцій, що надаються окремим країнам та групам країн. Наприклад, існують: загальна схема преференцій для країн, що розвиваються; розширені пільги для країн АКТ у межах Ломейських та Котонських угод, а також країн - сусідів ЄС у Північній Африці та Близькому Сході (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія); Угоди про вільну торгівлю промисловою продукцією з Ізраїлем.

До того ж ЄС надає значні преференції країнам Андського пакту та Центральної Америки з метою боротьби з розповсюдженням наркоматеріалів. ЄС пропонує створити до 2010р. Європейсько-Середземноморську зону вільної торгівлі і вже має дев'ять угод про зону вільної торгівлі з країнами регіону. Угоди про вільну торгівлю також діють із Південною Африкою та Мексикою. Ведуться переговори з країнами Латинської Америки (Меркосур та Чилі), країнами - членами Ради співробітництва країн Перської затоки (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ, Оман).

Систему преференційних торговельних угод ЄС з іншими країнами можна уявити як піраміду, в основі якої знаходяться країни, торгівля з якими здійснюється за загальним принципом найбільшого сприяння (most favoured nation - MFN), а на вершині - країни з найбільшими преференціями. Кожна сходинка такої піраміди означає рівень відкриття внутрішнього ринку ЄС для третіх країн шляхом визначення сфери товарного покриття, глибини зменшення тарифу, обсягу тарифних квот, адміністративних правил та процедур доступу на ринки Союзу.

Найбільші преференції мають країни, що розвиваються. Перш за все, на них поширюється Загальна система преференцій. З 1964р. для окремих країн Африки, Карибського басейну та Тихоокеанського регіону (АКТ) ЄС надає спеціальні торговельні преференції (Яунде-І на 1964-1970 рр. для 18 країн, Яунде-ІІ на 1971-1975 рр., Ломе-І на 1975-1980 рр., Ломе-ІІ на 1980-1985 рр., Ломе-ІІІ на 1985-1989 рр. для 66 країн, Ломе-ІV на 1990-2000 рр. для 69 країн, Котону на 2000-2005 рр. для 77 країн). З 2008р. ці угоди будуть замінені на Угоди економічного партнерства [5].

Для найменш розвинених країн з 2001р. ЄС запропонував нову ініціативу "Все, крім зброї" (Everything But Arms - EBA), яка передбачає вільний доступ на ринки Союзу всіх товарів без мита та квот, окрім свіжих бананів, рису і цукру, ринки яких відкриваються поступово (табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Зменшення мита та квот ЄС на рис і цукор для найменш розвинених країн за ініціативою ЕВА у 2001-2008 рр.

По-четверте, Європейський Союз активно використовує нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі, перш за все паратарифні інструменти; податки на додану вартість; акцизи; сільськогосподарський збір; компенсаційний збір; антидемпінгові заходи; компенсаційне мито; кількісні обмеження (квоти); імпортні заборони; добровільне обмеження експорту; ліцензування; технічні вимоги. У своїй політиці експортного регулювання Європейський Союз дотримується принципу вільного здійснення експорту у треті країни. Контроль та обмеження експортних поставок стосується лише незначного переліку товарів. Водночас, ЄС достатньо широко використовує добровільне обмеження експорту в інші країни продукції текстильної, швейної, взуттєвої галузей промисловості, чорної металургії, верстатів, автомобілів, побутової електроніки, посуду тощо. Приміром, поставки сталі з ЄС обмежені за угодою 7%-ми відповідного ринку в США.

Таким чином, зовнішньоторговельна політика Європейського Союзу спрямована на лібералізацію експорту й імпорту (передусім промислової продукції), поступове зменшення тарифу та усунення нетарифних заходів, що стримують міжнародний обмін. Одночасно зовнішньоторговельна політика ЄС зберігає достатньо високий рівень захисту окремих "чутливих" секторів і сфер внутрішнього ринку ЄС через митні та нетарифні обмеження, які доповнюються спеціальною галузевою комунітарною конкурентною політикою. Відкриття "чутливих" ринків відбувається поступово, і насамперед для країн із найменш розвиненою економікою. Ступінчате відкриття внутрішнього ринку ЄС для окремих галузей та продукції певних груп країн, синхронізоване із змінами в комунітарній конкурентній політиці, дає можливість виробникам із країн ЄС поступово адаптуватися до умов та тиску конкуренції з боку третіх країн.

Отже, політика єдиного внутрішнього ринку, зовнішньоторговельна політика й міжнародна торгова політика Європейського Союзу органічно пов'язані між собою. Вони мають різні механізми реалізації, але єдину мету - забезпечити підтримку та подальший розвиток конкурентних переваг виробників ЄС.

РОЗДІЛ 3. ТОРГОВО-ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИН УКРАЇНА - ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ: ПЕРСПЕКТИВИ ТА НАСЛІДКИ

Україна, безумовно, є невід'ємною частиною Європейського регіону, що визначається цілим комплексом географічних і історичних чинників.

По-перше, межа між Європою, з одного боку, і пострадянським простором - з іншого для України досить умовна і проникна. Тому природно, що офіційний Київ прагне формувати різного роду угрупування і альянси з країнами, що не належать до одного і того ж політичного простору. Така ставка на множинність союзів свідчить про бажання і можливість України зіграти роль основної зв'язуючої ланки між Центральною і Східною Європою і СНГ.

По-друге, можна вважати, що географічне положення України явно визначає її приналежність до Центральної і Східної Європи. Наприклад, протяжність української межі з країнами цього регіону (478 км з Польщею, 98 км із Словаччиною, 103 км з Угорщиною, 531 км з Румунією на двох ділянках) значно поступається довжині прикордонної лінії з Молдавією (939 км), Білоруссю (891 км) або Росією (1270 км). Польська, угорська, словацька і румунська національні меншини, зрозуміло, відіграють роль при налагодженні зв'язків України з сусідніми країнами.

По-третє, до співпраці з державами ЄС Україну підштовхували не тільки сусідство і, певною мірою, відкриті рубежі, але і те, що Росія, що не граничить безпосередньо з цим регіоном, могла впливати на розвиток відносин Києва із західними сусідами лише в дуже обмеженому ступені (особливо в порівнянні з СНГ) [13, c. 25-32].

Бачення Україною свого положення в Європі, а також ролі і місця цього регіону у власній політиці подвійно.

З одного боку, після отримання незалежності Україна постійно добивалася свого визнання частиною Центральної і Східної Європи і підкреслювала, як багато значать для неї сусідні держави. До розряду пріоритетів "Основних напрямів зовнішньої політики України" (один з перших програмних зовнішньополітичних документів країни, прийнятий Верховною Радою в липні 1993 р.) відносився розвиток відносин з державами, що "граничать" і "географічно близькими". Кожна з прикордонних держав була названа "стратегічним партнером України". Хоча відносини Києва з партнерами в середині 90-х років декілька охолодилися (за ініціативою останніх), офіційні документи української дипломатії продовжували наполягати на пріоритетності центральноєвропейського напряму. Президент Кучма визначив "необоротне закріплення статусу України як складової частини Східно-центральної Європи" як одну з ключових задач національної зовнішньої політики на 1997 р. [14, c. 47-48]. Київ добився, що Хартія про особливе партнерство з НАТО звела суверенітет, незалежність, територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання і без'ядерний статус України в ранг ключових чинників стабільності і безпеки в Центральній і Східній Європі.

Київ порівняно швидко встановив добросусідські відносини з країнами регіону і заклав необхідну для цього правову базу, що можна визнати значним політичним успіхом, враховуючи непростий характер взаємостосунків сусідніх народів в історії. В 1992 р. були укладені договори з Польщею і Естонією, рік потому - із Словаччиною і Угорщиною, а на початку 1994-го і з Литвою. В той же час держави Центральної і Східної Європи поводилися по відношенню до Києва досить обережно, саме цьому українським лідерам не вдалося втілити в життя свої ідеї балтійсько-чорноморської співпраці і Центральноєвропейської зони безпеки і стабільності (як відзначили деякі дослідники, намір включити до неї Україну, Польщу, країни Балтії, Білорусь, Молдавію, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію і Австрію нагадував план створення антиросійського альянсу) [15, c. 108].

До того ж, колишні країни СЕВ швидко переорієнтували свої економічні зв'язки на Західну Європу, і разом з колапсом української економіки це призвело до різкого скорочення товарообміну між Україною і країнами регіону. Вже в 1993 р. він опустився до низької крапки, а в 1994 р. склав: з Польщею 550 млн. дол., Словаччиною 430, Угорщиною близько 400, з Румунією 290 і Чехією 280 млн. дол.

Розвиток регіональної співпраці загальмувало і те, що держави регіону зосередили свої зусилля на вступі в НАТО. А оскільки Україна не виразила відразу однозначної підтримки розширенню альянсу, це викликало незадоволеність в столицях країн регіону. Тільки в 1996 р., коли питання про першу хвилю розширення був практично вирішено, центрально- і східноєвропейські держави (ймовірно, не без згоди майбутніх союзників) стали проявляти більший інтерес до України.

В червні 1996 р. її прийняли до організації Центральноєвропейської ініціативи. Президент Кучма став постійним учасником регіональних зустрічей у верхах: після таллінського саміту (травень 1997 р.) він зустрівся в Польщі з лідерами цієї країни, а також Німеччини, Угорщини, Чехії, Словаччини і Литви (червень того ж року), в січні 1998 р. його запросили на неформальну зустріч розділів регіональних держав в Словаччині. У вересні 1997 р. на зустрічі з прем'єр-міністрами країн-учасниць Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (CEFTA) голова українського уряду В. Пустовойтенко досяг принципової домовленості про приєднання України до цієї організації, причому Польща і Словаччина заявили, що мають намір вже до кінця 1997 р. завершити переговори про вільну торгівлю з Україною, а Словенія - укласти відповідну угоду.

Відразу після будапештського саміту ОБСЄ (грудень 1994 р.) Кучма заявив, що "революційне приєднання Східної Європи до НАТО - це погано", оскільки розділить Європу на дві половини, і призвав не поспішати з проведенням відповідної політики. Півроку через, в травні 1995 р., коли на Україні вже йшли навчання за програмою "Партнерство в ім'я світу", український президент визнав, що розширення зони НАТО йде і зупинити його не можна. Ці слова небезпідставно тлумачили як згоду України на експансію альянсу, але не повне схвалення. І лише з початку 1996 р. в офіційних заявах Києва закріпилася формула про визнання за державами права інтегруватися до будь-яких економічних і політичних структур, у тому числі в НАТО.

Прийнято вважати, що Україна проявляла обережність, перш за все побоюючись тиску з боку Росії. На ділі ж Київ враховував більше число чинників: «Розширення НАТО на схід за рахунок країн ЦСЄ і держав Прибалтики призведе до негативних наслідків для України по широкому спектру проблем національної безпеки», - писали відомі українські експерти. Україна, на їх думку, ризикувала перетворитися на буфер між протистоячими блоками. До того ж вони убачали небезпеку в повноправному входженні в НАТО держав, що мають територіальні претензії до України (перш за все Польщі і Румунії), в посиленні російського тиску і в перспективі того, що США, Росія і країни Центральної і Східної Європи зможуть прийти до компромісу за рахунок інтересів Києва.

В тому, що розширення альянсу не суперечить інтересам України, її лідерів намагалися переконати маршал польського Сейму Юзеф Зих, чеський міністр закордонних справ Йозеф Желенец і інші політики, що побували восени 1995 р. з візитами в Києві. А радник українських керівників Ян Бжезінській ще раніше заявив, що "підтримка Україною членства в НАТО і ЄС країн Вішеградськой групи розглядалася б як перші кроки України до вступу до цих інститутів" [16, c. 76].

Невигідну ситуацію Київ намагався компенсувати двома шляхами:

- заявив про власне бажання поступово інтегруватися до західних структур безпеки (усвідомлюючи, втім, що добитися цього в короткостроковій перспективі не вдасться) і

- запропонував створити в центрі Європи без'ядерну зону, що включає Україну, Білорусь, країни Вішеградськой групи і Балтії, Молдавію, Болгарію, Румунію, а також Швецію, Фінляндію і область Калінінграда Росії.

Які результати дала українська політика з питання про розширення НАТО? Тактично, не вставши в опозицію, Київ отримав в своїх відносинах із Заходом і НАТО деякий виграш. В регіональному ж відношенні він, безумовно, програв, оскільки центральноєвропейські партнери з їх власними пріоритетами, по суті справи, залишили Україну наодинці і вона була вимушена звертатися напряму до Брюсселя і Вашингтона. Цей програш може спричинити за собою серйозні стратегічні наслідки для України.

З погляду важливості для України серед її сусідів виділяються - кожне по-своєму - дві держави: Польща і Румунія.

З моменту проголошення суверенітету Київ покладав великі надії на співпрацю з Варшавою, яка з свого боку теж, поза всяким сумнівом, була зацікавлена в існуванні незалежної України. Проте очікування, які українські політики пов'язували з двостороннім «стратегічним партнерством», виявилися завишеними. Спочатку вони випустили з уваги глибинні відмінності в політичних підходах один до одного.

По-перше, у Польщі був перед Україною ряд переваг (наприклад, державність і набагато більш здорова економіка). По-друге, Варшава з її власними інтересами у відносинах з Москвою не виділяла Україну серед інших пострадянських держав [17, c. 38-39].

Ці відмінності в Києві усвідомили досить пізно, лише в 1994-95 рр., і з тих пір вони постійно, хоча і не особливо виразно присутні в національному політичному дискурсі, посилюючи невіру в перспективи масштабної регіональної співпраці, і навіть сіючи насіння недовіри до сусідньої країни.

В середині 1996 р. польсько-український діалог пожвавився, і у результаті Польща активно підтримала ідею розробки хартії між Україною і НАТО, а в травні 1997 р. країни підписали договір, який повинен був знаменувати історичне примирення двох народів. Проте чи залишаться відносини з Польщею в числі самоцінних зовнішньополітичних пріоритетів Києва, до кінця не ясно. В порівнянні з серединою 90-х рр. з'явився лише один принципово новий чинник, що вимагає не простого узгодження позицій, а більш тісного двостороннього зближення: російсько-білоруська інтеграція. Проте навіть в цьому питанні український курс в 1997-початку 1998 рр. піддавався коливанням.

Відносини з Бухарестом зайняли в українській політиці помітне місце тільки тому, що зі всіх центральноєвропейських країн тільки Румунія відмовилася визнати межу України (на підставі її проведення відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа) і офіційно заявила про свої територіальні претензії. Реакція Києва була твердою і виправдано безкомпромісної, причому не тільки через наслідки, які поступки могли мати для кримської проблеми. З інших питань помітних суперечностей між Україною і Румунією не виникало, а тому навряд чи слід вважати україно-румунські відносини особливо складними. В червні 1997 р. країни підписали загальнополітичний договір, в якому Бухарест відмовився від територіальних претензій, що відкрило шлях до розвитку взаємних відносин, хоча і вивело їх з поля пріоритетної уваги Києва [18, c. 5-8].

Зі вступом в 2004 р. восьми країн ЦСЄ до Євросоюзу і підготовкою ще двох до такого кроку Україна, по суті, припиняє двостороннє економічне співробітництво з цими країнами як незалежними суб'єктами МЕВ і починає активніше співробітничати з Євросоюзом.

Розширення Європейського Союзу (ЄС) суттєво змінює структуру торговельного, підприємницького та інвестиційного клімату в регіоні Центрально-Східної Європи. Очевидно, що нове розширення ЄС має серйозні глобальні та політичні наслідки. Кордони збільшеного ЄС змістилися на південь та на схід, тому низка країн разом з Україною стали безпосередніми сусідами Євросоюзу. З огляду на це, чітке розуміння економічних наслідків розширення ЄС має першочергове значення для України та Європейського Союзу.

Складність процесу розширення призвела до великої кількості досліджень його економічного, політичного та соціального аспектів. Згідно з результатами досліджень, загалом розширення ЄС матиме позитивні економічні наслідки. Ретельний аналіз відповідної літератури дозволяє зробити низку дуже важливих висновків стосовно наслідків розширення ЄС для України.

По-перше, щодо часового виміру наслідків розширення ЄС для торговельних взаємин між Україною та країнами-новими членами організації. Вони матимуть два виміри - коротко- та довготермінові:

- короткотерміновий вимір - це наслідки, які асоціюються з прийняттям спільної для ЄС торговельної політики (спільні зовнішні тарифи тощо);

- довготерміновий вимір - це наслідки майбутньої спільної торговельної політики ЄС, на яку впливатимуть функціонування економіки розширеного ЄС, світові економічні тенденції та розвиток багатосторонніх торговельних систем.

Оскільки країни-нові члени ЄС братимуть участь в Економічному та Монетарному Союзі, то виконання п'яти Маастрихтських критеріїв, таких як цінова стабільність (інфляція), стабільність процентної ставки, стабільність фіскального балансу (дефіциту бюджету) та урядового боргу - не є передумовою членства в ЄС. Саме тому для України наслідки розширеного Економічного та Монетарного союзу будуть відчутними лише згодом. Слід наголосити на тому, що країни-нові члени ЄС, вже давно переорієнтували свої зовнішні економічні взаємини з цією організацією, у результаті чого частка ЄС у торгівлі цих країн виросла до 60-70%. Це означає, що торговельне переорієнтування як один із наслідків регіональної економічної інтеграції вже відбулося.

По-друге, щодо механізмів делегування економічних наслідків, то традиційно більшість обговорень наслідків розширення ЄС зосереджувалися на країнах, які мають спільний кордон із однією чи кількома країнами, що вступають до ЄС. Однак, розширення ЄС може вплинути на Україну так, що його наслідки відчують інші країни третього світу, Росія передусім. Це стосується, в першу чергу, таких галузей економіки як енергетика та транспорт, про які йтиметься у наступному розділі дослідження.

Комплексне дослідження наслідків розширення ЄС - дуже складне завдання через те, що воно вимагає чіткого розуміння наслідків розширення ЄС для його нових членів. Через цей вплив, розширення ЄС невідворотно змінить його взаємини з третіми країнами.

По-перше, розширення ЄС створить більший ринок, дозволить вільніший потік товарів і послуг. Країни, що не є членами ЄС, скористаються з більшого Єдиного ринку, а також спрощеного і збільшеного доступу до ринків нових країн-членів. Стосовно торгівлі, то зараз внутрішні кордони між країнами-членами ЄС відсутні, і гармонізація правил та стандартів забезпечує вільнішу циркуляцію товарів і послуг, ніж це можливо в деяких країнах, що не є членами ЄС.

Із населенням, яке становитиме 450 млн. чол. після розширення, ЄС зміцнить свої позиції і стане найбільшим споживчим ринком серед розвинених країн. На розширений ЄС припадатиме 19% світової торгівлі та четверта частина світового ВВП. Він стане джерелом 46% світових прямих іноземних інвестицій та отримувачем 24% світових інвестицій, які надійдуть до ЄС із-зовні.

По-друге, розширення збільшить територіально застосування єдиного набору правил для провадження бізнесу. Із розширенням ЄС на нові країни-члени пошириться і його торговельний режим. Попередня система, яка полягала в єдиному торговельному режимі в межах ЄС та окремих режимах з кожною країною - майбутнім членом, зникне. В межах розширеного Євросоюзу застосовується єдиний набір правил торгівлі, єдині тарифи, єдиний комплекс адміністративних процедур. Це призведе до спрощення ділових операцій, які українські компанії здійснюватимуть на європейських країнах.

Окрім спрощення процедур, розширення призведе і до цілої низки негайних і відчутних економічних переваг, які випливатимуть з того, що нові країни-члени ухвалять ті самі відкриті стандарти щодо третіх країн, які зараз застосовує ЄС. Принцип Єдиного ринку щодо технічних норм - "один стандарт для всіх" - буде поширено і на країни, які приєднуються до ЄС.

По-третє, розширення підвищить "якість" застосування цих правил. Високі стандарти, пропоновані інвесторам в ЄС, будуть застосуватися на території усього розширеного ЄС. Свобода залучення внутрішніх інвесторів пошириться і на нові країни-члени. Це означає, що право залучення інвестицій та вільного руху капіталу буде прийнятне для всіх компаній, заснованих в країнах - нових членах ЄС, незалежно від того, хто їхній власник. Діловою мовою це означає, що закордонні інвестори в нових країнах-членах отримають досконаліші механізми захисту прав інтелектуальної власності через ухвалення тими країнами відповідних директив ЄС у цій галузі. Після розширення, наприклад, усі нові країни-члени автоматично підпорядковуватимуться Угоді СОТ про державні закупки через своє членство в ЄС, оскільки вони керуватимуться законодавством ЄС про державну закупівлю. Ось чому зарубіжні постачальники можуть отримати зиск із нових можливостей розширеного ЄС [20, c. 9-11].

Гармонізація законодавства надасть усім компаніям регуляторні механізми чинних законів та стандартів, з якими вони вже знайомі. Оскільки торговельні бар'єри впадуть, а величезні інвестиції, що зараз вкладаються в інфраструктуру, принесуть свої результати, торгівля всередині ЄС процвітатиме ще більше.

Підсумовуючи зазначені висновки, стає зрозуміло, що розширення ЄС пропонує додаткові можливості економічних зисків, дозволяє реструктурувати бізнес, переконфігурувати ланцюги його постачання для того, щоб отримати додаткові економічні переваги як в масштабі, так і в обсягу при зниженні затрат. Розширення ЄС стимулює і посилює конкуренцію, тому що до Єдиного ринку залучається більше ділових партнерів.

Але важливо зазначити, що ці зиски не гарантовані автоматично. Зараз лише від України залежить як трансформувати ці потенційні економічні переваги у відчутні та помітні економічні здобутки.

Так як Україна є однією з найбільших європейських країн, то, звичайно, що для неї особливо важливою стає інтеграція саме з країнами Європи, передусім учасниками Європейського Союзу. Так, у вимірах європейських держав, Україна - п'ята за кількістю населення і перша за розмірами території. На неї припадає 40% європейського чорнозему, не обділена вона і природними ресурсами, достатньо забезпечена залізною рудою, вугіллям, марганцем, урановими рудами, цінними мінералами, природним газом тощо [21, c. 8].

Україна має історичні і культурні передумови для участі в західно-європейському економічному просторі. Як відомо з історичних джерел, організовані суспільства, які існували на нинішній території країни, завжди підтримували торговельно-економічні зв'язки із Західною Європою. Вже наразі важливою передумовою в цьому плані - інтегрування до ЄС - є розвиток зовнішньої торгівлі України з країнами Спільноти. Територіальна структура зовнішньої торгівлі країни свідчить про позитивні зрушення в зазначеному напрямі і частка країн ЄС в українському експорті та імпорті товарів помітно зростає. Так, якщо експорт України за 1994-2005 рр. зріс на 24%, то обсяг її експорту з країн Європи - на 61%, а в держави ЄС - на 94% (імпорт відповідно - на 15,1 та 83,0 %) [22, c. 30].

Для України європейська інтеграція - це досвід і шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС.

Сьогодні Європейський Союз займає провідні позиції у світовому господарстві. На його частку, при кількості населення 7,3% від світового, припадає понад 25% ВВП, 43,4% світового товарного експорту, 39,8% імпорту і 42,9% імпорту послуг [23, c. 9]. Тому для України співробітництво з Європейським Союзом означає можливість отримати істотні економічні здобутки, які, зрештою, сприятимуть економічному зростанню та підвищенню життєвого рівня населення. При цьому слід зазначити, що таке співробітництво вигідне всім. Думка про те, що виграш одного партнера означає втратити іншого, є хибною.

Для ефективної і організаційно оформленої інтеграції України до ЄС необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні передумови, як показано на рис. 3.1.

47

Рис.3.1. Передумови інтеграції України до ЄС [22, c. 37]

В узагальненому плані слід виділити серед них три визначальних передумови, реалізація яких створить сприятливі реальні можливості для включення економіки України в європейські інтеграційні процеси та структури. Мова йде про системну ринкову трансформацію, реструктуризацію і відкритість економіки. Головною, серед названих передумов, є системна трансформація економіки від ізоляціонізму до її відкритості. Іншими словами, змістом ринкової трансформації, як засвідчує досвід, є лібералізація економіки, приватизація власності і створення конкурентних умов підприємництва, інституціоналізація, тобто створення ринкової інфраструктури. Без всього цього неможливе більш широке включення України до інтеграційних процесів у торгово-економічні, фінансово-інвестиційні, виробничо-технологічні глобальні процеси взагалі, а не тільки до європейської спільноти.

Інтеграція України в систему світової та європейської економіки потребує часу та переорієнтації економічної та політичної системи відповідно вимогам, які створюють передумови інтеграції.

Політико-правові передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам:

– політичне визнання України, тобто Україна потенційно є повноцінним суб'єктом системи міжнародних політичних зв'язків, що дає їй можливість проводити самостійну зовнішню політику в інтересах розвитку на основі партнерства та співпраці з іншими країнами;

– забезпечення територіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки, тобто Україна не має територіальних претензій к іншим країнам та не визнає подібних претензій з їх сторони, розвиває відповідну систему національної безпеки та формує свою зовнішню політику на основі загальноприйнятих в світі угод та принципів, що дає їй можливість брати участь в світових інтеграційних процесах;побудова демократичної держави, тобто Україна поступово проводить політику демократизації в усіх сферах суспільного життя;

– безумовне виконання міжнародних зобов'язань, особливо в сфері прав людини.

Економічні інтеграційні процеси відбуваються на основі взаємовигідних інтересів в розвитку національних економік, які можуть розвиватися ефективно тільки, коли базуються на забезпечені прав та свобод кожної людини;

– пряма участь у регіональних і глобальних політичних процесах.

Економічна інтеграція тісно пов'язана з цими процесами, участь в яких зближує погляди учасників на різні проблеми, в тому числі, на економічну інтеграцію;

– формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання.

Законодавча база грає виклично важливу роль в розвитку інтеграційних процесів, тому що може підсилити або послабити внутрішні та зовнішні економічні зв'язки. В додатку А наведені угоди між Україною та Європейським Союзом [24, c. 137].

Існують також соціально-культурні передумови інтеграції:

а) відродження і виховання почуття власної національної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України.

Необхідно формувати нову державну ідеологію, виховувати нове покоління, яке пишається своєю країною та впевнено в власному майбутньому та перспективах розвитку України.

б) формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти.

Рівень освіти на сьогоднішній день є достатньо високим, однак система освіти потребує деяких перетворень - удосконалення учбових планів та програм, більш повному забезпечені освітнього процесу сучасними технічними засобами, обміну досвідом з іншими державами.

в) розвиток контактів з українцями, які проживають за межами України.

У додатку Б наведені економічні передумови інтеграції України до ЄС та їх сутність.

Формування інфраструктурних передумов насамперед пов'язане з:

- розвитком транспортних комунікацій, необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави. Завдяки географічному місцезнаходженню України її транспортні шляхи грають достатньо велику роль в її зовнішньоекономічних зв'язках. Однак для ефективнішого функціонування транспортних комунікацій потрібно постійне покращення їх якості, підтримання транспортних засобів та їх якісного сервісного обслуговування.