Міжнародні фінанси

ПЛАН

1. Інфляція і валютний курс. Валютна корзина. Міжнародні розрахункові грошові одиниці, їх призначення і види

1.1 Міжнародні розрахункові грошові одиниці (МРГО)

1.1.1 СДР (спеціальні права запозичення)

1.1.2 Екю (європейська валютна одиниця)

1.1.3 Євро

1.2 Інфляція і валютний курс

2. Організація торгівлі опціонними контрактами та система маржі

3. Регіональні банки розвитку: головні фактори заснування, спільні риси регіональних банків та міжнародного БРР

3.1 Головні чинники заснування регіональних банків розвитку

3.2 Спільні риси регіональних банків і Міжнародного Банку Реконструкції й Розвитку

4. Задачі

Список використаної літератури

1. Інфляція і валютний курс. Валютна корзина. Міжнародні розрахункові грошові одиниці, їх призначення і види

1.1 Міжнародні розрахункові грошові одиниці (МРГО)

Міжнародні розрахункові грошові одиниці є штучно створеними валютними одиницями, використовуваними як умовний масштаб для зіставлення міжнародних вимог і зобов'язань, встановлення валютного паритету та валютного курсу. В умовах золотого стандарту МРГО прирівнювалися до певної кількості золота або відносно твердої національної валюти (долар США, швейцарський франк). Їх незмінна «вартість» встановлювалася на весь (або спеціально обумовлений) період дії статуту відповідної організації, міжнародної угоди або контракту.

Сучасні МРГО не прирівнюються до золота або якоїсь однієї з валюти. Їхня вартість не фіксується на весь період валютної угоди або контракту. Вони прирівнюються до валютного кошика, склад якого визначається договірним порядком. Термін «валютний кошик» є фінансовим жаргоном, який відображає метод вимірювання середньозваженого курсу однієї валюти (одиниці МРГО) до певного набору інших валют, виражених у будь-якій валюті з цього набору. Кількість валют у наборі, їх склад і розмір валютних компонентів встановлюються довільно, залежно від мети визначення середньозваженого курсу. Валютний компонент є кількістю одиниць кожної валюти у наборі валют, що формують валютний кошик.

Особливе місце серед МРГО посідають СДР та екю. СДР введено статутними документами МВФ, екю -- документами європейської валютної системи.

1.1.1 СДР (спеціальні права запозичення)

Як показує історичний досвід, розвиток міжнародної економіки передбачає регулярне збільшення міжнародної валютної ліквідності. На початку 60-х років стало зрозумілим, що цю ліквідність не можна забезпечити лише золотом, яке купується-продається за офіційною ціною. У 1963 році в межах МВФ Комітету помічників Групи десяти під головуванням Роберта Рооса з Казначейства США та Групі з дослідження створення резервного інструменту під головуванням Ренато Оссола було доручено відпрацювати питання щодо природи та масштабів можливих потреб у резервах і додаткових кредитних коштах.

Результати діяльності Групи десяти були втілені у життя 29 вересня 1967 року на щорічній Генеральній Асамблеї МВФ у Ріо-де-Жанейро, де було прийнято угоду щодо створення механізму спеціальних прав запозичення (СДР).

Поправка до Статуту МВФ щодо введення СДР набрала чинності 28 липня 1969 року. Вона свідчила, що СДР створюються рішенням МВФ відповідно до процедури кваліфікованою більшістю у 85% за умов констатації глобальної потреби у резервних інструментах.

СДР призначені для регулювання сальдо платіжних балансів, поновлення офіційних резервів, розрахунків з МВФ і вимірювання вартості національних валют. Наявність у країни ліміту СДР дає їй право придбати в його межах у інших країн в обмін на СДР конвертовану валюту для подальшого її використання на цілі, передбачені угодою про СДР.

1.1.2 Екю (європейська валютна одиниця)

Екю (European Currency Unit, ECU) -- регіональна МРГО, створена 1979 року. Саме щодо екю об'являлися паритети, або центральні курси, кожної з європейських валют всередині ЄВС.

Механізм регулювання курсів валют країн -- учасниць ЄВС базувався на системі центральних курсів валют до екю. Центральний валютний курс -- це офіційно встановлене співвідношення валют, навколо якого коливаються в узгоджених межах ринкові валютні курси. Вперше це поняття було використане в межах Смітсонівської угоди. Воно давало змогу досягати компромісу між твердими валютними паритетами та вільним коливанням валютних курсів. У межах ЄВС країни-учасниці домовилися про встановлення центральних валютних курсів національних валют одна щодо одної та до екю.

1.1.3 Євро

У грудні 1991 року у Маастрихті (Нідерланди) відбулася зустріч країн -- учасниць ЄВС, де було прийняте рішення про створення європейського союзу (ЄС), в основу валютної системи якого покладено єдину європейську валюту (пізніше названу євро, EURO) та Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розміщується у Франкфурті. Країнами-учасницями є Бельгія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Іспанія та Німеччина. ЄЦБ відповідає за стабільність нової валюти, за політику відсоткових ставок і грошової маси у просторі євро.

Євро є валютою, що базується на кошику національних валют країн -- учасниць ЄС. Частка кожного учасника у валютному кошику залежить від ваги країни в сукупному валовому продукті і взаємній торгівлі. На основі валютного кошика формується і середній курс євро.

1.2 Інфляція і валютний курс

На перший погляд здається досить зрозумілим, що в країні з високим темпом інфляції курс її валюти буде падати по відношенню до валют країн з більш низькими темпами інфляції. Знецінення національної валюти стимулює зростання внутрішніх цін.

Інфляція (зростання цін) є відображенням макроекономічних процесів у країні, диспропорцій між грошовою масою і товарною масою валового продукту.

У міжнародній торгівлі валютний курс прямо пов'язаний з рухом товарів і послуг. У цій галузі валюта, виконуючи функцію міри вартості, набуває того курсу, який заведено називати паритетним курсом. Цей паритет базується на припущенні, що у міжнародній торгівлі той самий товар має в усіх країнах однакову ціну, якщо вона обчислюється в тій самій валюті. Тобто йдеться про ситуацію, коли товар виробляється в кожній з країн (і в той самий час) й у кожній з них він коштує однаково.

Існує правило, яке встановлює певне співвідношення між рівнем цін і валютними курсами. Це правило (його часто називають гіпотезою), сформульоване у 1920-х роках шведським економістом Густавом Касселем (1886--1945), базується на тому, що товари та послуги можуть купуватись у будь-якій країні. Але якщо всю сукупність країн розглядати як єдиний світовий ринок, то товари і послуги купуватимуть там, де вони дешевші, що приводитиме до вирівнювання цін. Оскільки на цьому ринку товари та послуги можуть купуватися та продаватися за валюти різних країн, між ними (валютами) має існувати певне співвідношення. Це співвідношення показує паритет їхньої купівельної спроможності.

Паритет купівельної спроможності можна визначити таким чином:

або:

.

Теорію паритету купівельної спроможності, відображену цими формулами, взято за основу при встановленні офіційних курсів валют країн Європи після першої світової війни. Оскільки ці курси встановлювалися та фіксувалися лише на певний термін, потреби в теорії ніби не було. Зацікавленість нею виникла після введення 1971 року системи плаваючих валютних курсів.

Паритет купівельної спроможності валют допомагає зрозуміти, як має змінюватися рівень цін у даній країні для того, щоб відновлювався рівноважний валютний курс при певному рівні цін та динаміці їх в інших країнах.

Теорія паритету купівельної спроможності може бути корисним інструментом під час вироблення політики стабілізації внутрішніх цін і валютних курсів.

Існує досить чітка залежність рівня інфляції (зростання оптових цін всередині країни) від пониження курсу її валюти.

Між довгостроковою динамікою паритету купівельної спроможності та обмінними курсами валют немає точного збігу. Але той факт, що саме різниці у темпах інфляції показують напрям і приблизні параметри зміни курсів, не підлягає сумніву.

Більш детальний аналіз статистики цін і валютних курсів показує, що паритет купівельної спроможності є досить надійним критерієм на довгострокових інтервалах. У короткостроковому інтервалі (декілька місяців, один - два роки) теорія паритету купівельної спроможності спрацьовує погано.

На коротких проміжках часу валютний курс досить слабо прив'язаний до цін на товари та послуги (до темпів інфляції). Короткострокова динаміка обмінних курсів перебуває під впливом інших чинників.

На валютній біржі валютні курси можуть «відриватися» від матеріального сектора економіки і «жити» своїм «власним життям», певною мірою впливаючи на матеріальний сектор.

2. Організація торгівлі опціонними контрактами та система маржі

Опціоном називається контракт, відповідно до якого одна особа надає іншій особі право купити або продати стандартну кількість певного активу за певною ціною в межах певного періоду. Актив, що поставляється згідно з опціонним контрактом, називають базовим. Предметом опціону можуть бути як матеріальні активи, так і фінансові: акції, фондові індекси, облігації, валюти, валютні ф'ючерси та ін.

Розрізняють сторони опціонного контракту. Продавець опціону передає право, але не обов'язок, виконати умови контракту покупцеві опціону. Підкреслимо, що предметом опціону є саме право, а не базовий актив. Покупець опціону набуває права (але вільний у своєму виборі -- скористатись цим правом чи ні) на певну операцію з базовим активом.

Існують два різновиди прав, яких може набути покупець залежно від того, який опціон укладено: колл або пут. Опціон колл -- контракт, що надає покупцеві опціону право купити стандартну кількість базового активу; продавець опціону зобов'язаний продати цей актив. Тобто тут можливі дві операції купівлі/продажу. Перша -- придбання опціону колл, друга -- придбання базового активу у продавця опціону згідно з його умовами. Але друга операція не є обов'язковою, а здійснюється за бажанням покупця опціону.

Опціон пут -- це контракт, що надає покупцеві опціону право продати (а не купити, на відміну від опціону колл) стандартну кількість базового активу. Тобто тут також можливі дві операції купівлі/продажу. Перша -- придбання опціону пут, друга -- продаж базового активу продавцеві опціону. Але друга операція також не є обов'язковою, а здійснюється за бажанням покупця опціону.

Таким чином, покупець опціону може набувати права купівлі (колл) та права продажу (пут) базового активу. Ціна, яку платить покупець опціону його продавцеві за право виконання опціонного контракту, називається премією опціону.

Датою закінчення опціону називають дату, на яку опціон може бути виконаний, проданий або куплений, а ціною виконання -- ціну, за якою відбувається поставка базового активу. Причому розрізняють опціони, які можуть бути виконані тільки на дату закінчення (їх називають європейськими опціонами), та опціони, які можуть бути виконані в будь-який день від дати укладення до дати закінчення опціону (американські опціони). Ці назви не пов'язані з місцем укладення опціонів. Як в Америці, так і в Європі організовують торги як американськими, так і європейськими опціонами.

Внутрішня вартість опціону вказує на можливість отримати прибуток при його негайному виконанні.

Справді, якщо ціна базового активу на ринку вища за ціну виконання опціону, то виконання опціону колл (тобто придбання базового активу за ціною, нижчою від ринкової) приносить прибуток. Інакше виконання опціону колл не має сенсу, отже, його внутрішня вартість дорівнює нулю.

Опціони in-, at-, out-the-money. Розрізняють також опціони з виграшем, без виграшу і з програшем. Часова вартість опціону = Премія опціону - Внутрішня вартість опціону. Ця характеристика вказує на перевищення справжньої ціни опціону над його внутрішньою вартістю і відображає вартість особливих переваг, пов'язаних з володінням цим активом. Часова вартість лінійно падає до нуля протягом часу до закінчення опціону.

Існують біржові та позабіржові опціони. Умови біржових опціонних контрактів стандартизовані. Продавці біржових опціонів зобов'язані вносити і підтримувати необхідний рівень маржових коштів у кліринговій установі, які гарантують виконання ними умов контракту.

Закрити позицію на ринку біржових опціонів можна здійсненням зворотної операції. Такі операції називають закриваючими купівлями або закриваючими продажами. Наприклад, довгу позицію опціон колл потрібно закривати продажем опціону колл на той самий базовий актив, з тією ж датою закінчення і тією самою ціною виконання (неоднакові лише премії, різниця яких становитиме прибутки або збитки за двома операціями). Чи треба ліквідовувати довгу позицію, адже виконувати опціон не обов'язково? Треба, бо закриття позиції зменшить витрати на придбання опціону, якщо необхідність у його виконанні відпала.

На біржовому ринку продаються опціони за стандартним переліком валют: німецькі марки, фунти стерлінгів, швейцарські та французькі франки, японські єни, євро, які котируються відносно долара.

На позабіржовому ринку опціони не стандартизуються, тобто сторони можуть домовлятись відносно базового активу і його кількості, дати виконання та інших умов. Валютні опціони на позабіржовому ринку котируються відносно ширшого переліку валют, який включає, крім основних, датську крону, бельгійський франк, південноафриканський ранд та ін., а також відносно крос-курсів, наприклад, єна -- німецька марка, швейцарський франк -- фунт. На ринку біржових опціонів існують гарантії виконання угод: маржові внески і гарантійні фонди. Особливістю маржі на ринку опціонів є те, що внески стягуються лише з однієї сторони -- продавця опціону. Покупець опціону не вносить маржових внесків, оскільки його позиції не містять ризику. Вільними від необхідності вносити маржу є також ті продавці опціонів колл, які мають на Своїх рахунках відповідну кількість базового активу. У цьому разі говорять про покритий опціон колл.

3. Регіональні банки розвитку: головні фактори заснування, спільні риси регіональних банків та міжнародного БРР

3.1 Головні чинники заснування регіональних банків розвитку

У міру масової появи на повоєнній мапі на місці колишніх колоній нових незалежних держав набувало актуальності питання про перспективи їхнього подальшого розвитку. Всупереч намаганням колишніх метрополій і надалі зберігати вікові традиції використання ринків колоній для збуту власної продукції лідери новостворюваних суверенних держав почали настійно вимагати негайного переходу до рівноправних економічних відносин, наголошуючи на необхідності забезпечення вільного доступу власних промислових виробів (а не сировини) на ринки розвинутих країн. Спростовуючи твердження ідеологів вільного ринку про плідність традиційного "партнерства" і "взаємозалежності" Півночі і Півдня, керівники нових незалежних азійських та африканських держав висунули вимоги радикальної перебудови економічних відносин і щонайскорішого встановлення "нового міжнародного економічного порядку". Поглибленню протистояння між "заможною Північчю" і "бідним Півднем" сприяла й активна пропагандистська діяльність Радянського Союзу, посилення впливу якого на країни Азії, Африки та Латинської Америки промислово розвинуті країни вважали вкрай небажаним.

На тлі реалій, що характеризували світогосподарські зв'язки кінця 50-х -- першої половини 60-х років XX ст., розбудову нової інституційної структури регіональних валютно-кредитних і фінансових відносин можна розглядати як своєрідний компроміс ' між інтересами колишніх колоній та метрополій. Заснування банків, призначених для фінансової та технічної підтримки регіональних програм розвитку, віддзеркалювало, з одного боку, прагнення колишніх метрополій за допомогою фінансових важелів зберегти свою присутність на регіональних фінансових і товарних ринках та можливість визначати бажаний для них напрям використання інвестицій у нових суверенних державах, а з іншого -- потребу останніх у концентрації власних і залучених ресурсів для вирішення найнагальніших проблем прискореної розбудови національних конкурентоспроможних економік.

Серйозним стимулом до фінансової співпраці і промислово розвинутими країнами стало масове усвідомлення лідерами країн Азії, Африки та Латинської Америки не тільки недостатності на явних ресурсів для захисту власних ринків та успішної експансії на зовнішні, а й необхідності використання досвіду західних фінансистів для підготовки національних фахівців у банківській сфері. При ухваленні рішень про створення інших банків ураховувалася також потреба в наданні надійних гарантій приватному капіталові, котрий, як сподівалися, мав прийти в промисловість сільське господарство країн, що розвиваються.

Не останнім за значенням чинником, що спонукав керівництво країн "третього світу" до заснування регіональних банків було і їх небажання виконувати всі вимоги, пов'язані з отриманням пільгових кредитів МВФ і МАР, -- ставка робилася на власні сили. Втім, нестача власних наявних ресурсів рано (в JIатинській Америці) чи пізно (в Африці) примусила керівництво нових суверенних держав звернутися за фінансовою підтримкою операцій банків до колишніх метрополій.

Чільне місце в новій інституційній структурі валютно-кредит них відносин посіли Міжамериканський (МаБР), Азійський (АзБР) та Африканський (АфБР) банки розвитку.

Досить значна нерівномірність економічного розвитку і відмінності в культурно-історичних та політичних реаліях країн Азії Африки та Латинської Америки, в тому числі і в ступені толерантності їхніх владних структур до "імперіалістів-експлуататорів", зумовлюють своєрідність структури, масштабів та характеру операцій кожного з регіональних банків, а також і неоднакову міру відкритості регіональних економік для іноземного капіталу. Водночас регіональні банки мають чимало спільних рис.

3.2 Спільні риси регіональних банків і Міжнародного Банку Реконструкції й Розвитку

У статутах усіх регіональних банків (що від самого початку були визначені як неприбуткові організації) задекларовано одну й ту саму мету -- надання довгострокової фінансової та технічної допомоги для прискореної розбудови й розвитку конкуренто спроможних економік країн регіону, а також сприяння економічній кооперації та інтеграції акціонерів банків у процесах роз будови комплексного регіонального господарства й у вирв специфічних регіональних проблем. У статутах усіх регіональних банків вказується і на необхідність розробки стратегії розвитку країн--членів відповідного банку з урахуванням регіональної специфіки, а також прагнення до створення в кожній з них середовища, привабливого для іноземних інвесторів.

За взірець механізму акумулювання авуарів і організаційної структури при розбудові регіональних банків було обрано Групу Всесвітнього банку.

Так само як і МБРР, регіональні банки являють собою акціонерні товариства, статутний капітал яких поділяється на дві частини: сплачену (меншу -- від 4 до 10 %) і несплачену (більшу); більша частина акціонерного капіталу банків, як і в МБРР, вважається "гарантійною", потреба у сплаті якої може виникнути лише в разі банкрутства банку (тобто його нездатності розрахуватися за власними зобов'язаннями). Менша частина (сплачена) інколи поділяється, своєю чергою, ще на дві частини, одна з яких вноситься у твердій валюті або золотом, а друга -- в національній валюті країни -- члена банку.

Статутами всіх банків розвитку передбачено регулярні перевірки їхнім керівництвом відповідності величини акумульованих ресурсів потребам претендентів на позики. У разі необхідності керівні органи банків уповноважені ухвалювати рішення про поповнення статутного капіталу як шляхом пропорційного збільшення квот усіх членів, так і шляхом перерозподілу величини внесків у результаті збільшення квоти окремих акціонерів" із відповідним перерозподілом владних повноважень.

Так само як і в МБРР, головним джерелом поповнення статутного капіталу регіональних банків розвитку є запозичення на світових ринках капіталу, що здійснюються за рахунок емісії власних облігацій, та добровільні пожертви багатших країн. Зобов'язання урядів країн -- членів банку (особливо найбагатших) сплатити в разі потреби "гарантійну" частину акціонерного капіталу забезпечують облігаціям регіональних банків (як і Всесвітнього банку) найвищий рейтинг -- ААА, що дає можливість кредитувати через банки менш розвинуті країни на вигідніших умовах, ніж ті, на які бідніші країни зі значно нижчим рейтингом могли б розраховувати, самостійно здійснюючи запозичення на світових ринках капіталу. Трансформуючи коротко- та середньострокові позики з міжнародних ринків у довгострокові кредити і перерозподіляючи отримані від країн-донорів субсидії, регіональні банки розвитку за аналогією із МБРР проводять політику диференціації умов надання кредитів залежно від платоспроможності позичальника.

Незважаючи на кількісні та якісні відмінності у складі керівних органів усіх трьох регіональних банків, всі вони мають однакову організаційну структуру, подібну до структури МБРР. Керівними органами кожного з банків є Президент банку, Рада управляючих (Board of Governors) та Директорат (Executive Directors). Ради управляючих утворюються з високопоставлених представників кожної з країн-членів, котрі в себе на батьківщині очолюють національні економічні або фінансові відомства (міністерства фінансів, центральні банки чи аналогічні установи).

До виняткової компетенції Ради управляючих належить розв'язання стратегічних питань діяльності банку. Рада управляючих є кінцевою інстанцією при розв'язанні спірних питань - її рішення є остаточними й оскарженню не підлягають. Вирішення оперативних питань у всіх без винятку регіональних банках покладається на Директорат та Президента.

Рішення ухвалюються зваженим голосуванням; при цьому кожна держава має кількість голосів, пропорційну розміру її фінансового внеску до капіталу банку. В усіх банках (в Міжамериканському і Азійському -- з моменту заснування, а в Африканському -- внаслідок багаторічної боротьби) промислово розвинуті країни забезпечили себе кількістю голосів. достатньою для блокування будь-якого небажаного для них рішення. В результаті вони здобули право розпоряджатися не тільки своїми внесками, а й набагато більшим обсягом ресурсів, запозичуваних регулярно на міжнародних ринках капіталу шляхом емісії облігацій банків. Сполучені Штати, наприклад, сплативши за акції МаБР трохи більше мільярда доларів (4,3 % від 34-процентної квоти країни в капіталі МаБР), завдяки встановленим процедурам голосування мають право одноосібно заблокувати будь-яке питання стосовно використання всіх авуарів Банку, величина яких сьогодні наближається до 200 млрд дол. В АзБР для блокування небажаних рішень США мають об'єднати свої зусилля з Японією.

Спроба африканських країн позбавитися домінування США у своєму регіональному банку виявилася невдалою: бідність усіх засновників Банку (винятково африканських країн) змусила їх невдовзі погодитися на прийняття до своїх лав більш заможних країн з інших континентів, а потім, після тривалого спротиву, на дати їм усім разом спочатку третину голосів, а потім -- ще 10% необхідних для блокування небажаних для них рішень.

Так само як і в Групі Всесвітнього банку, регіональні банки розвитку мають у своїх структурах низку фінансових інституцій, створених для вирішення специфічних проблем країн конкретного регіону (як-от Механізм допомоги потерпілим від азійської фінансової кризи АзБР), а також спеціальні трастові фонди, при значені для пільгового кредитування найбідніших членів банку. Пільги надаються не тільки у формі встановлення наднизьких ставок обслуговування кредитів за продовженого терміну користування ними (до 50 років за нульової процентної ставки в Африканському фонді розвитку АфБР), а й шляхом дозволу повернення позик (отриманих у вільно конвертованій валюті) у національній валюті боржника (МаБР).

Переважна частина коштів, отримуваних країнами "третього світу" через регіональні банки розвитку, призначається або для вирішення найактуальніших соціально-економічних проблем подолання відсталості колишніх колоній, або для розбудови на їхній території об'єктів інфраструктури. Як свідчать результати аналізу секторного розподілу отриманих членами трьох банків кредитів, найбільші за останні десятиріччя інвестиції були здійснені у створення інфраструктури енергетичної й транспортної галузей: мільйони виділених через регіональні банки доларів пішли на будівництво та/ або реконструкцію автомобільних доріг та залізниць, морських, аеро- та залізничних вокзалів, дамб, водосховищ, гребель та ліній високовольтних передач. Останнім часом зростають капіталовкладення в модернізацію/ створення систем зв'язку.

Спрямування кредитних ресурсів (значною мірою пільгових) у сфери транспорту, зв'язку чи енергетики пояснюється як тривалим періодом спорудження таких надзвичайно капіталомістких об'єктів, так і низькою рентабельністю інвестицій у цих галузях, що не приваблює ані національний, ані іноземний приватний капітал.

Не вдаючись до глибокого аналізу позитивних і негативних аспектів залучення фінансових ресурсів через регіональні банки розвитку (оскільки це є лише окремим випадком загальної політики експорту капіталу), зупинимося на розгляді специфіки діяльності кожного з регіональних банків.

Задача 1.

Розрахуйте форвардний курс USD/UAH, якщо курс спот 5,4030 - 5,4080, а місячні процентні ставки такі:

USD 6,80 - 7,30 % р. а.

UAH 14 - 15 % р. а.

Отже за місяць курс USD/UAH складатиме 6,608 - 6,708

Задача 2.

Очікується, що темп інфляції в США складе 4% і 2% у Швейцарії . На початок року обмінний курс SF2,3/$. Якщо релятивістська версія теорії паритету покупної спроможності вірна, розрахуйте обмінний курс за рік.

За рік долар США здешевіє на 4% відсотки того ж часу швейцарський франк здешевіє лише на 2 %, тобто відносно до швейцарського франку долар здешевіє на 2% і його ціна складатиме 98% від теперішньої ціни, що складатиме 2,3·0,98 = 2,254 швейцарських франка за 1 долар США.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Міжнародні розрахунки та валютні операції: Навч. посібник / О.І. Береславська, О.М. Наконечний, М.Г. Пясецька та ін.; За заг. ред. М.І. Савлука. -- К.: КНЕУ, 2002. -- 392 с.

2. Шмырёва А.И., Колесников В.И., Климов А.Ю. Международные валютно-кредитные отношения. - СПб: Питер. 2001. - 272с.

3. Міжнародні фінанси: Підручник / О.І. Рогач, А.С. Філипенко, Т.С. Шемет та ін.: за ред. О.І. Рогача. - К.: Либідь, 2003. - 784с.