План

Вступ

1. Поняття і види суб'єктів міжнародного права

2. Держави як основні суб'єкти міжнародного права

3. Україна як суб'єкт міжнародного права

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Поняття суб'єкта міжнародного права тісно пов'язане з поняттям предмета міжнародно-правового регулювання. Зазначимо, що тільки у процесі міжнародних (міждержавних) відносин у широкому розумінні створюються норми поведінки для учасників цих відносин. Таким чином, тільки учасникам цих відносин надавався статус міжнародної правосуб'єктності. Спроможність брати участь у відносинах,що регулюються міжнародно-правовими нормами, розглядається як передумова, але не головна риса суб'єкта.

Основна властивість суб'єкта - юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків, установлених цими нормами.

1. Поняття і види суб'єктів міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права -- це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини.

У сучасній доктрині міжнародного права традиційні суб'єкти міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: основні (первинні) та похідні (вторинні). До категорії основних (первинних) суб'єктів міжнародного права відносять держави, що володіють (як ми бачили на прикладах, наведених міжнародно-правових документів) державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності.

Категорію похідних (вторинних) суб'єктів міжнародного права становлять міжнародні міжурядові організації і державо подібні утворення. Під державо подібними утвореннями розуміють особливі історично сформовані політико-релігійні або політико-територіальні одиниці (Ватикан, Мальтійський орден та ін.).

Особливе становище серед суб'єктів міжнародного права посідають нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування за створення власної держави на основі національного суверенітету. Прикладом цього є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 3236 (XXIX), що розглянула 22 листопада 1974 p. питання про Палестину. У цій резолюції, зокрема, зазначається, що Генеральна Асамблея, “заслухавши заяву Організації визволення Палестини, що є представницею палестинського народу..., визнаючи, що палестинський народ має право на самовизначення відповідно до Статуту ООН... Звертається з закликом до всіх держав і міжнародних організацій надати підтримку палестинському народу у його боротьбі за відновлення прав відповідно до Статуту. Просить Генерального секретаря налагодити контакти з Організацією визволення Палестини з усіх проблем, що стосуються питання про Палестину" .

Аналіз Резолюції Генеральної Асамблеї 00Н 3236 (XXIX) корисний для розгляду поняття суб'єкта міжнародного права з кількох аспектів. По-перше, резолюція закріплює становище Організації визволення Палестини як суб'єкта міжнародного права; по-друге, перераховуються основні (держави) і похідні (міжнародні організації) суб'єкти міжнародного права; по-третє, вказується на основну властивість суб'єкта -- спроможність до самостійних міжнародних дій.

У теорії міжнародного права розглядається питання про статус і види деяких нетрадиційних суб'єктів міжнародного права. Можна назвати кілька таких суб'єктів. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об'єднання. З урахуванням повноважень, передбачених конституціями деяких, насамперед федеративних, держав, визначених міжнародно-правовим статусом, характеризуються і суб'єкти федерацій (Російська Федерація, ФРН та ін.).

Як і раніше, спірною є думка про правосуб'єктність індивідів (фізичних осіб) у міжнародному праві. Так, австрійський юрист-міжнародник А. Фердросс, розглядаючи поняття і види суб'єктів міжнародного права, відзначав, що "суб'єктами міжнародного права є особи, поведінка яких регулюється безпосередньо міжнародним правопорядком".

Відомий американський юрист Ч. Хайд у своїй багатотомній праці "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки" зробив докладний аналіз ставлення міжнародного права до фізичних осіб. Він зазначав, що у численних багатосторонніх договорах відображається властиве різним групам держав усвідомлення необхідності обмежити свободу фізичних осіб вчиняти протиправні дії (наприклад, проти дипломатичних та інших "представників" держав), які, якщо їх не припиняти, зробили б неможливим міжнародне спілкування. Ч. Хайд наводить випадок, коли Постійна палата міжнародного правосуддя заявила у своєму висновку, що можна легко допустити, що відповідно до усталеного принципу міжнародного права Beamtenabkommen (угода між Польщею і Данцигом 22 жовтня 1921 p.), будучи міжнародною угодою, не може як така надати прямі права та зобов'язання фізичним особам. І це Ч. Хайд вважає правильним.

Певну ясність у питання про правосуб'єктність фізичних осіб у міжнародному праві вносить відома юристка-міжнародниця О. Шибаєва, відмічаючи, що визначення суб'єкта права, дане загальною теорією права, можна застосувати і до міжнародного права. З цією думкою не можна не погодитися. Останнім часом у загальній теорії права розрізняють поняття "суб'єкт права" і "суб'єкт правовідносин". При цьому поняття "суб'єкт правовідносин" варто розглядати як вужче, ніж "суб'єкт права". У міжнародному праві, мабуть, доцільно розрізняти поняття суб'єкта права як потенційного учасника певних міжнародно-правових відносин і творця міжнародно-правових норм і поняття учасника правовідносин, тобто особи, яка реально бере участь у даних міжнародно-правових відносинах, а не у процесі створення норм міжнародного права. Цікаве й побажання В. С. Верещетіна про необхідність зняти "табу" з обговорення питання про правосуб'єктність особи в сучасному міжнародному праві.

На підтвердження цієї ідеї слід згадати, що Україна ратифікувала 1996 p. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Відтепер є реальна можливість кожного громадянина України за потреби і якщо вичерпані всі національні засоби звертатися для захисту своїх прав у Європейський суд з прав людини. При цьому кожна така фізична особа стає стороною у відносинах із суверенною державою, тобто стає учасником міжнародних правовідносин. Отже, індивід дедалі безпосередніше й тісніше контактує з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб'єктності.

2. Держави як основні суб'єкти міжнародного права

Суверенні держави є основними суб'єктами міжнародного права. Маючи суверенну владу, держави створюють і застосовують міжнародно-правові норми. Поняття держави, у міжнародному праві має свої особливості. Головне полягає в тому, що як носій суверенітету держава представляє країну в міжнародних відносинах і має змогу здійснювати міжнародні права та обов'язки. При цьому поняття держави становить єдність трьох елементів -- суверенної влади, населення і території.

У Міжамериканській конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 p. чітко визначено критерії держави "як особи міжнародного права" (ст. 1). Це: постійне населення, визначена територія, уряд (тобто влада), спроможність вступати у зносини з іншими державами.

Міжнародна правосуб'єктність держав може бути пов'язана з участю у діяльності міжнародних організацій, із підтримкою взаємовигідних зв'язків з іншими державами. У чинній Конституції України закріплено спеціальні норми, що регулюють відносини нашої країни з іншими державами. Так, у ст. 18 зазначено, що "зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Цю норму взято за основу міжнародно-правової концепції України, вона істотно розвиває положення Декларації про державний суверенітет України. Статтею 18 на конституційному рівні закріплено положення про те, що, виконуючи зовнішньополітичні функції, держава має за мету оберігати свої національні інтереси й безпеку. При цьому варто звернути увагу, що Україна ще в 1990 p. проголосила свій намір стати нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і додержується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не накопичувати ядерної зброї.

Відповідно до міжнародно-правової концепції забезпечення національних інтересів і безпеки України передбачається здійснювати шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Такими основними принципами міжнародного права є:

* мирне співіснування;

* суверенна рівність держав;

* незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах;

* непорушність державних кордонів;

* територіальна цілісність держав,

* мирне врегулювання міжнародних спорів;

* невтручання у внутрішні справи інших держав;

* повага прав людини й основних свобод;

* рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

* співробітництво держав;

* сумлінне виконання міжнародних зобов'язань.

Підкреслюючи, що держави є основними суб'єктами міжнародного права, варто виходити з об'єктивних меж самого міжнародного права. Показниками об'єктивних меж міжнародного права є, як зазначає професор С. Черниченко, по-перше, те, що нормами міжнародного права можуть регулюватися лише міждержавні відносини, і, по-друге, те, що суб'єктами міжнародного права можуть бути тільки учасники міждержавних відносин. Розглядаючи зміни стосовно суб'єктів міжнародного права, зумовлені зміною історичних епох, слід усе ж таки керуватися уявленнями сьогодення, оскільки це питання нас цікавить із погляду прогнозування подальших тенденцій у цій галузі. Те, що в наш час суб'єктами міжнародного права поряд із державами стають також народи і нації, які борються за своє визволення, і міжурядові організації, не свідчить про можливість безмежного розширення кола суб'єктів міжнародного права в майбутньому.

3. Україна як суб'єкт міжнародного права

Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава почала свою новітню історію з моменту прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 p. всенародним референдумом.

Суверенітет України як об'єктивно властива з моменту виникнення будь-якої держави особливість характеризує верховенство держави на всій її території і незалежність у міжнародних відносинах. Саме суверенність, притаманна тільки державам, визначає характерні риси держави і як суб'єкта міжнародного права. На основі своєї суверенності Україна ipso facto (в результаті факту свого існування) стала суб'єктом міжнародного права -- носієм юридичних прав та обов'язків.

У ст. 2 Конституції закріплена норма про устрій держави, тобто про те, що Україна є унітарною державою. Відповідно до уявлень класичного міжнародного права, що відображені у деяких фундаментальних теоретичних курсах міжнародного права, питань про міжнародну правосуб'єктність унітарної держави не виникало. Вважалося, що унітарна держава бере участь у міжнародних відносинах як єдина держава. Проте на сучасному етапі міждержавних відносин питання про правовий характер не лише самої унітарної держави, а й її складових частин є дуже актуальним.

Міждержавні акти останнього десятиліття у рамках НБСЄ (мається на увазі Декларація Гельсінської зустрічі на вищому рівні в 1992 p.) підкреслюють дедалі зростаючу роль регіональних зв'язків, іменованих транскордонним співробітництвом. Держави--учасниці Гельсінської зустрічі схвалили не тільки регіональні, а й саме транскордонні зв'язки держав як ефективну форму сприяння принципам і цілям НБСЄ, виконанню і розвитку зобов'язань держав. Передбачається, що транскордонне співробітництво має охоплювати уряди, регіональні і місцеві органи влади та громади. "Транскордонне співробітництво має максимально можливою мірою набувати всеосяжного характеру і сприяти розширенню контактів на всіх рівнях, включаючи контакти між особами, яких об'єднує спільне походження, культурна спадщина і релігійні переконання", -- підкреслюється в IX розділі Декларації.

З нашого повсякденного життя ми знаємо, що зростає обсяг таких зв'язків, зокрема, між містами-побратимами, адміністративно-територіальними підрозділами.

Ця тенденція належним чином відображена у конституційному праві України. Поряд з принципом єдності і цілісності державної території (ст. 132 Конституції) за основу територіального устрою України взято також принципи єднання, централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.

Систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста і т. д. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається законами України (ст. 133 Конституції). Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада, а урядом -- Рада міністрів, які діють у межах своїх повноважень (ст. 136 Конституції). У зв'язку з цим можливості автономії дещо ширші, ніж інших територіальних одиниць. З урахуванням розглянутих конституційних норм в Україні істотно зростає обсяг укладених регіональних і транскордонних угод у галузі культури, економіки тощо. При цьому питома вага таких зв'язків у системі взаємодії держав стає дедалі більш відчутною і значущою.

У ст. 9 Закону України "Про Автономну Республіку Крим" від 17 березня 1995 p. прямо визначено, що "Автономна Республіка Крим бере участь у формуванні і здійсненні внутрішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України з питань, що стосуються інтересів Автономної Республіки Крим. Автономна Республіка Крим вступає у відносини з органами інших держав і міжнародних організацій тільки в сферах економіки, охорони навколишнього середовища і культурного співробітництва в межах повноважень, передбачених цим Законом і іншими Законами України". Таким чином, законом передбачаються відносини Автономної Республіки Крим з іншими державами і міжнародними організаціями. Хоч і в обмеженій сфері, але це є ні що інше, як міжнародні зв'язки автономії як частини унітарної держави.

Висновок

За період свого нетривалого існування Українська держава брала досить активну участь у роботі міжнародних конференцій. Це давало можливість активніше впливати на міжнародну політику й сприяло закріпленню міжнародно-правового статусу України.

Таким чином, в результаті міжнародного визнання, Українська держава в 1917-1920 роках постала як реально функціонуючий суб'єкт міжнародного права. Її міжнародна правосуб'єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних та консульських відносин.

Щоправда, існували певні складності в реалізації України як повноправного міжнародного суб'єкта. В першу чергу, це пояснюється внутрішніми проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовнішньою інтервенцією, що врешті-решт призвело до руйнації Української держави. Проте підвалини, закладені міжнародною діяльністю Української держави в 1917-1920 роках, сприяли розвитку міжнародно-правового статусу сучасної України, яка з проголошенням незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародного права й зайняла гідне місце в світовому співтоваристві.

Список використаної літератури

1. Антонович М. М. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.- К.: Вид. дім «KM Академія»; Алерта, 2003. - 308 с.

2. Відомості Верховної Ради України. -- 2000. -- № 21. -- Ст. 161.

3. Галстян Рубен. Иммунитет иностранного государства от принудительных мер // Белорусский журнал международного права и международных отношений. -- 1999. -- № 3. -- С. 4.

4. Действующее международное право: В 2 т. -- Т. 1. / Сост. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. -- М.: Междунар. отношения, 2002. -- 510 с.

5. Консульська конвенція між Україною і Турецькою Республікою від 21 травня 1998 p., яка ратифікована Законом України «Про ратифікацію Консульської конвенції між Україною і Турецькою Республікою» від 1 липня 1999 р. № 799-XIV // Відомості Верховної Ради України. -- 1999. -- № 34. -- Ст. 280.

6. Лунц Л. А. Курс международного частного права. Особенная часть. Глава III. -- М.: Юрид. лит., 1975. -- 314 с.

7. Международное публичное и частное право. -- 2002. -- № 2. -- С. 68, 69.

8. Международное публичное право: Сб. док. Т. 1. -- М.: БЕК, 1996. - 557 с.

9. Международное частное право: Учебник /Под ред. Г. К. Дмитриевой. -- М.: ПБОЮЛ Гриженко Е. М. (Проспект), 2001. -- 649 с.

10. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

11. Міжнародне право в документах / За заг. ред. д. ю. н., проф. М. В. Буроменського. -- X.: Вид-во Національного університету внутрішніх справ, 2003. - 375 с.

12. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана-К.: Юрінком Інтер, 2005. -- 368 с.

13. Система інформаційно-правового забезпечення ЛІГА:ЗАКОН® -- Київ: Ліга, 2004.= файл MU92167U.LHT.

14. Цивільний кодекс України. - Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст. 356.