Україна в міжнародних аграрних відносинах

26

Зміст

Вступ

1. Сільське господарство України та його інтеграція в міжнародні сільськогосподарські й торговельні організації.

2. Економічне значення аграрних реформ в Україні

3. Стан сільського господарства у січні-лютому 2008 р

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловий комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на продовольство -- такі явища викликають у населення України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

Творча і трудова активність людини визначаються не тільки суспільними свободами та правовою захищеністю, а й якістю життя, основним показником якого виступає здоров'я окремої людини і всього суспільства. А залежить здоров'я від стану охорони здоров'я та якості продуктів харчування, стану природного середовища, комфортності житла і робочого місця, організації відпочинку та рівня соціального забезпечення. В усіх сферах господарської діяльності має діяти принцип: не може бути економічним те, що завдає шкоди людині. Тому господарникам необхідно брати до уваги не тільки традиційний економічний ефект, а й шкоду, завдану природі та здоров'ю людини.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання. Звідси випливає основна мета моєї курсової роботи - з'ясувати особливості сільськогосподарського виробництва, його роль у соціально-економічному процесі, розкрити основні тенденції та перспективи різних форм господарювання у сільському господарстві за умов формування соціально-орієнтованої ринкової економіки України.

Аграрні відносини на сьогоднішньому етапі розвитку економіки, розглядаються, як одні з визначальних і домінуючих в агропромисловому комплексі. Аграрні відносини представляють собою всю сукупність виробничих, соціальних, культурно - відносин між структурними формами в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання продовольства, що визначається характером землеволодіння і землекористування.

Аграрні відносини, як в попередні роки, так і в даний момент, знаходяться на такому рівні, на якому вони б мали бути. На відповідний рівень сучасні аграрні відносини здатні підняти лише наукові розробки теорії аграрних відносин. Проте ці розробки будуть лише тоді чогось варті, коли вони вивірені практикою, дають чітку орієнтацію та мають чітку базу для зваженої державної політики.

Спираючись на здобутки аграрної науки останніх років, з урахуванням власного історичного досвіду та зарубіжної практики на даному етапі, першочергово потрібно зміцнювати політичні основи агропромислового комплексу, насамперед сільського господарства. Адже саме життя вимагає визначення напрямів дій, реалізація яких могла б привести до позитивних змін, забезпечити комплексний підхід до забезпечення росту сільськогосподарського виробництва, та продовольчої бази держави.

Зусилля держави мають концентруватися на сприянні розвитку і зростанні обсягів аграрного виробництва, перетворенню агропромислового комплексу у високоефективний, експортно-промисловий сектор економіки.

1. Сільське господарство України та його інтеграція в міжнародні сільськогосподарські й торговельні організації

Сільське господарство є однією з основних галузей народного господарства, оскільки виробництво продуктів харчування - перша умова життя безпосередніх виробників. Водночас воно є сировинною базою легкої та харчової промисловості. Попит на с/г товарну продукцію постійно зростає, оскільки збільшується чисельність населення, особливо міського. У провідних капіталістичних країнах до 95% всієї с/г продукції реалізується на ринку, набуваючи товарної форми.

У сільському господарстві, як і в інших галузях суспільного виробництва, відбувається постійний розвиток і вдосконалення продуктивних сил і на цій основі зростає ефективність с/г праці, що дає змогу з меншою кількістю робочої сили виробляти більше продовольства.

Зараз сільське господарство України формується в умовах трансформації аграрних і земельних відносин, реструктуризації організаційно-правових форм господарювання з метою економічного розвитку держави. Якщо говорити про реформування сільського господарства в Україні, то йдеться про радикальну перебудову аграрних відносин, основу якої становить законодавство, що забезпечує ліквідацію монополії державної власності на землю, перерозподіл землі, істотну зміну соціально-економічної структури сільського господарства. Можна стверджувати, що основу лібералізації аграрних відносин складає приватна власність на землю і майно. Тому законодавство закріплює і підтримує право аграрного підприємництва і свободу конкуренції, яка може бути обмежена лише законом.

Одночасно законодавство України орієнтоване на створення системи ринкової аграрної інфраструктури (товарні біржі, фонди), реорганізацію застарілих виробничих і фінансових структур (колгоспно-радгоспні підприємства, банківська система), демонополізацію господарських структур, що взаємодіють з сільським господарством.

В умовах переходу до ринкової економіки ці процеси позитивно впливають на розвиток внутрішнього аграрного сектора, підвищуючи його конкурентоспроможність, посилюючи продовольчу безпеку держави.

Разом з тим необхідно усвідомлювати, що це тільки перші кроки, які здійснено в цьому напрямі. Проте стратегія і політика переходу до ринкової аграрної економіки з діючими інститутами відкривають можливості для посилення інтеграційних процесів у межах європейського економічного простору, створюють певні передумови для вступу України до Всесвітньої торгової організації, Європейського Союзу та ін. У цьому контексті слід проаналізувати і дійти висновків щодо тенденцій розвитку сільського господарства нашої країни порівняно з розвинутими країнами, які є членами ЄС.

У зв'язку з цим слід зазначити, що економічна інтеграція, яка здійснюється в ЄС, не може успішно розвиватися без належної правової основи. Для держав-членів ЄС такою основою є право Європейського Союзу[1].

Що стосується держав, які не є членами ЄС, то їх відносини з ЄС будуються на основі принципів, визначених такими важливими документами: «Розвиток відносин ЄС з країнами Центральної і Східної Європи» і «Звіт про засідання комісії ЄЕС», 1990 p. (SEC/ 90 і SEC /90/717). До цих принципів належать: відкритість аграрної економіки для конкуренції і здатність ринкове орієнтованих країн до конкурентної боротьби за кордоном; вільна і рівноправна присутність на внутрішньому продовольчому ринку іноземних компаній та ін.[2].

Тому, щоб процеси адаптації сільського господарства України до відкритої ринкової аграрної економіки були дійовими, необхідно, враховуючи національні (політичні, економічні, правові) традиції, створити ефективний механізм регулювання сільського господарства, окремих його галузей (рослинництво, тваринництво), обираючи перевірену в Західній Європі і США модель ведення екологічного сільського господарства (його ще називають органічним, біологічно чистим, зеленим, альтернативним, натуральним).

Екологічне сільське господарство було невідоме світовій спільноті ще два десятиріччя тому, коли активно і обов'язково застосовувалися гербіциди і пестициди. Воно відкрило новий етап в аграрному виробництві, на продукцію якої постійно зростає попит. Тому є сенс зупинитися на характеристиці ведення такого сільського господарства.

Екологічне сільське господарство визначається як система господарювання, де різко обмежується або вилучається використання штучних хімічних добрив, хімічних засобів захисту і регулювання розвитку рослин, хімічних кормових додатків і стимуляторів росту худоби. Воно повинно базуватися здебільшого на використанні біологічних прийомів і методів ефективного господарювання -- сівообігу, органічних і зелених добрив, азотофіксуючих рослин, рослинних і післяжнивних залишків, спеціальній механічній обробітці ґрунтів, біологічних способів захисту рослин, селекції рослин тощо. Екологічне сільське господарство засноване на повазі до довкілля, підтриманні плодючості ґрунтів, збереженні генетичної різноманітності.

Іспанський професор Л.Бальєстеро Ернандес зазначає, що саме екологічне сільське господарство наближає агрономію до екології, приділяє певну увагу системам, які підтримують життя на землі, і справляє мінімальний негативний вплив на довкілля порівняно з традиційним сільським господарством. У природі відсутня рівновага, існують хвороби і шкідливі комахи, і все це необхідно контролювати. В традиційному сільському господарстві з використанням отрутохімікатів ця рівновага порушується. Екологічне сільське господарство пристосовується до довкілля, щоб не змінювати його. Тому в сільській місцевості хлібороб повинен здійснити важливі зміни у виробництві, особливо в найменш конкурентоспроможних зонах. У будь-якому разі збільшення продажу і експорту екологічно чистої продукції (споживач відрізнятиме таку продукцію за спеціальною етикеткою) означає, що екологічне сільське господарство -- це саме рентабельна альтернатива хліборобів, яка стане прибутковою і вигідною для всіх споживачів[3].

Метою екологічного сільського господарства є одержання аграрної продукції найвищої якості. Зрозуміло, що така продукція завжди буде конкурентоспроможною.

Досвід розвинутих зарубіжних країн свідчить про активний розвиток екологічного сільського господарства. Так, в Іспанії 26 вересня 1996 р. було прийнято закон «Про екологічно чисте сільське господарство». Він закріпив положення щодо виробництва, розроблення і упакування екологічно чистих продуктів, застосування нових технологій вирощування аграрної продукції, які б відрізнялись від використовуваних у традиційному сільському господарстві. Наприклад, щодо сівообігу передбачається чергування посівів бобових з іншими культурами, оскільки бактерії бобових здатні накопичувати азот, який інші культури можуть споживати для мінерального харчування; щодо добрива -- використовувати гній або компост, а це впливає на плодючість землі, аерацію і збільшує здатність фунту утримувати вологу або накопичувати необхідне для рослин харчування; бур'янів -- боротьбу з ними здійснювати за допомогою системи оброблення або механічними засобами з використанням технологій, що застосовуються в даній місцевості, але не гербіцидами; щодо сільгоспшкідників -- контроль через селекцію культур, які краще адаптуються на певній місцевості, а також підтримують баланс сільгоспшкідників; щодо екстрактів -- використовувати екстракти рослин, які можуть бути застосовані проти окремих шкідників, але забороняється застосування синтетичних отрутохімікатів; щодо гірничих порід -- добавляти в землю деякі гірничі породи для родючості. В Іспанії екологічним сільським господарством займаються не тільки хлібороби, а й тваринники, а також деякі галузі переробної промисловості.

Названий закон є основним актом щодо ведення екологічного сільського господарства і виготовлення спеціальних етикеток для продукції. Крім цього, в квітні 1995 р. був створений Арагонський комітет з екологічного сільського господарства, який здійснює контроль і сертифікацію екологічно чистого виробництва в Арагоні, що має високорозвинуте сільське господарство.

Взагалі в Європі питаннями екологічного сільського господарства займається ЄС. У Брюсселі 21 грудня 1978 р. були розроблені Директивні документи № 79/117 про заборону торгівлі і використання фітосанітарних продуктів, оскільки вони можуть заподіяти шкоду здоров'ю людини. В останні роки в межах ЄС прийнято низку нормативних актів щодо виробництва екологічно чистих продуктів харчування. Наприклад, Регламентом № 880/92 врегульоване питання щодо системи надання екологічних товарних етикеток екологічно чистій продукції для держав-членів ЄС, оскільки громадськість заінтересована в одержанні інформації про вплив виробництва на екологію.

У США Міністерство сільського господарства в 1979 р. ухвалило рішення про фінансування наукових досліджень, пов'язаних з оцінкою ефективності органічного виробництва. Як наслідок в 1985 р. у США було прийнято закон «Про продовольчу безпеку», що став складовою американської сільськогосподарської і продовольчої політики. Курс на підтримання органічного сільського господарства в цій країні став виправданим. Товаровиробники майже не зменшили обсяги виробництва, зберегли ефективність ферм, а держава одержала додаткові важелі виробництва, поповнення ринку високоякісним і цінним продовольством [3].

У США Федеральна комісія з торгівлі і Бюро охорони довкілля надають сер-тифіковним приватним підприємствам екологічні товарні етикетки. Тому основним завданням останніх є збільшення обсягів продажу екологічно безпечних для здоров'я людини продуктів харчування.

Викладене дозволяє дійти висновку про те, що в економічно розвинутих країнах очевидною стає тенденція до розвитку екологічного сільського господарства.

На жаль, в Україні не враховуються перспективи створення і ведення екологічного сільського господарства. Тому в цьому наша держава істотно відстає від США і країн Західної Європи. Йдеться про те, щоб все сільське господарство перевести на наведену вище систему господарювання. Оскільки це потребує значних капіталовкладень, то застосування в сільському господарстві такої моделі господарювання слід здійснити поступово, як в окремих його галузях, так і в окремих регіонах країни. А законодавець має створити належну правову основу. Перші кроки в цьому вже зроблено.

Так, ст. 11 Закону України від 15 грудня 1993 р. «Про насіння»[2] було присвячено закритим районам насінництва, де з метою створення сприятливих фітосанітарних і технологічних умов для вирощування високоякісного насіння окремих сільськогосподарських культур Міністерство аграрної політики України за погодженням з місцевими органами державної виконавчої влади організує закриті райони, на території яких встановлюється відповідний режим вирощування цих культур у господарствах різних форм власності. Оскільки цей Закон втратив чинність у зв'язку з прийняттям Закону України від 26 грудня 2002 р. «Про насіння і садивний матеріал» [2], а в останньому не були закріплені положення щодо закритих районів насінництва, то цей Закон необхідно доповнити положенням щодо організації закритих районів насінництва, де передбачався б режим вирощування зернових, технічних та інших культур.

Видається, що більш перспективним напрямом створення належної правової бази розвитку екологічного сільського господарства в нашій країні було б прийняття Кабінетом Міністрів України постанови «Про концепцію розвитку екологічного аграрного виробництва» або Верховною Радою України закону «Про екологічне сільське господарство в окремих регіонах (районах) України». В цих актах мають бути закріплені положення щодо додержання єдиних стандартів на сільськогосподарську продукцію і продовольство, стандартних правил торгівлі ними, технологій вирощування, а також створення міжнародних структур по збуту продукції і продовольства, спільних підприємств по експлуатації сільськогосподарської техніки і устаткування, міжнаціонального оптового продовольчого ринку і системи консигнаційних складів тощо.

Прийняття даних нормативних актів дозволило б більш активно розвивати екологічне сільське господарство і, що дуже важливо, як найкраще пристосуватися до нових відносин між Україною і Західною Європою) на шляху до вступу в інтеграційні міжнародні структури, поступово уніфікувати торговельне, санітарне, ветеринарне, митне, фінансове, інвестиційне, банківське законодавство, що визначатиме Україну в майбутньому як учасницю спільного аграрного ринку.

2. Економічне значення аграрних реформ в Україні

Постановка питання про визначення економічного значення аграрних реформ в Україні, обумовлюється як життєвою необхідністю, так і потребами науки.

Стан економіки аграрного сектора зумовлює активізацію пошуку шляхів виходу з економічної кризи та розвитку підприємницької діяльності.

Головною метою економіки АПК є формування конкурентноспроможного аграрно - промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного спрямування аграрної політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно - правових структур АПК; стимулювання кооперації.

Стратегія і тактика реформ АПК повинні концентрувати на трьох взаємопов'язаних напрямках. Перший - формування ефективного господаря - власника. Другий - створення сприятливого економічного середовища на ринку. Третій - активний пошук і мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності. Сучасна агарна реформа за своєю суттю, цільовим призначенням і масштабністю належать до найважливіших складових процесу переведення агропромислового сектору економіки на принципово нові засади розвитку .

Аграрна реформа неможлива без радикального політичного відновлення країни, послідовної демократизації суспільства. В цьому усвідомлено визначена величезна складність агарної реформи і водночас реальність її задуму і головне - реформа за концепцією не повинна була обмежуватись зміною зовнішніх форм економічного життя, складу і функцій центральних органів управління, економічних важелів, стимулів. Логіка реформ потребує почати масштабне оновлення відносин власності, що дозволить перейти від локальних перетворень до перебудови всієї системи господарювання. На початковому етапі з участю багатьох вдалося сформувати первинні стратегічні цілі аграрних перетворень, а саме:

· відхід від планово - розподільчої економіки та надання суб'єктам господарської діяльності у формуванні виробничих програм економічної самостійності, виборі каналів реалізації та визначенні цін на продукцію;

· широкомасштабне роздержавлення і приватизація державної власності в агропромисловому комплексі;

· перерозподіл землі між власниками і скорочення частки державного сектора і перехід до різноманітних форм власності на землю;

· розвиток кооперації в агропромисловому комплексі;

· лібералізація цін, скорочення дотацій і субсидій;

· створення ринку сільськогосподарської продукції і формування продовольчих резервів;

· формування ринку матеріально - технічних ресурсів і послуг;

· розвиток ринкової інфраструктури;

· лібералізація зовнішньоекономічної діяльності;

· надання пріоритету розвитку соціальної сфери села.

Незважаючи на їх завершеність, на практиці вдалося реалізувати ряд базових заходів, важливих для подальших реформ. У сільському господарстві України відбулися і відбуваються події, які мають історичне значення. Вперше селянин не на словах, а реально одержав у володіння і користування землю. Відбулися зрушення у бік ринкових відносин, самостійно господарюючі суб'єкти вільні у виборі діяльності, розпорядженні засобами виробництва та виробленою продукцією, на них не тисне, як було донедавна, адміністративна система. Кількість державних сільськогосподарських підприємств значно скоротилась. Суттєво зросла чисельність особистих підсобних господарств. У самостійний сектор формуються фермерські господарства.

Дехто звинувачує науковців в тому, що вони своїми рекомендаціями розвалюють суспільний сектор, проте кількість колективних господарств за рахунок їх поділу зростає. Особливо цей процес відбувалося інтенсивно в минулі роки. Сприяло цьому і роздержавлення частини радгоспів, які реформувалися в КСП або акціонерні товариства. Всі ці факти спростовують звинувачення на адресу науковців[6.47-68] .

Серед найважливіших напрямів забезпечення аграрної реформи чи не найголовнішим є реформування відносин власності на засоби виробництва, як бази для створення ринкового середовища в агропромисловому комплексі. Зокрема, вже розпайована земля в 11 тис. недержавних сільськогосподарських підприємствах, або 99% від їх наявності а в 96,5% господарств усім громадянам видано сертифікати на земельну частку[3]. Більшість з них - колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), акціонерні товариства (АТ), сільськогосподарські кооперативи, селянські спілки, різні товариства довіри, корпоративні господарські об'єднання селянські (фермерські) господарства, державні (казенні) підприємства, агрофірми та деякі інші. Останнім часом виникли приватно - орендні підприємства.

У системі Мінагропрому України станом на 1 січня 2008 року перебуває 6 тис. переробних, агросервісних і будівельних підприємств та організацій, з яких 5,3 тис. загальнодержавної і 0,7 тис. повністю приватизовані підприємства загальнодержавної власності і комунальної власності.

Незважаючи на відносно високі обсяги виробництва, фінансовий стан сільськогосподарських підприємств незалежно від організаційно - правових форм господарювання і власності є надзвичайно складним. Для сільськогосподарських підприємств стали недоступними кредити. Скоротилося також бюджетне фінансування сільського господарства до мінімуму. Розвинулась платіжна криза, загальмувавши грошові розрахунки, в тому числі і по платежах до бюджету. Господарства вдалися до бартерних операцій, натурального ведення господарства.

Збереглися серйозні недоліки у приватизації землі і майна. В руках одних не виправдано концентруються великі земельні масиви, нагромаджений працею декількох поколінь виробничий потенціал колгоспів і радгоспів, тоді, як значна кількість селян під приводом різних умов позбавляються своєї частки власності. В занепаді соціальна сфера села та сільська інфраструктура. Відсутні умови для подальшого розвитку усіх форм власності та господарювання в сільському господарстві. Не виправдано зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в колективному секторі.

Вищенаведене свідчить, що питання піднесення вітчизняного виробництва набуло надзвичайної актуальності. Постало питання : що робити? Щоб на нього знайти відповідь потрібно з'ясувати причини. Безумовно, що до появи передумов зростання аграрної економіки потрібно вирішити ряд принципових питань. Правда, дещо в цьому плані намічалося, щось у стані обговорення, але більшість з них не включені до порядку денного, якщо аналізувати програми дій уряду на найближчу стратегічну перспективу. До цього часу немає ні Концепції аграрної політик, ні самої програми.

Найголовніше нині - умови господарювання, насамперед податкова система, плата за кредити, ціни на енергоносії, матеріально - технічні ресурси і послуги, рівень платоспроможності населення, ступінь захисту внутрішнього ринку, загальна фінансова політика, тощо. За даними 2005р. підприємства суспільного сектора одержали з 1 гривні реалізації 11коп. збитків, у 2006р. - 24,7 і в 2007р. - 47 коп. збитків. Тобто існуючі умови спонукають виробників виробляти собі у збиток, все більше і більше втягуватись у борги. У 2007р. останні становили близько 6 млрд. грн.. Борги роблять невигідними виробництво незалежно від того, яка форма власності, вітчизняне воно чи спільне.[6,14]

Починаючи з 2000 року держава все активніше почала включилась до формування ринкових відносин, але не подбала про механізм державного регулювання АПК. Перший удар, який було нанесено товаровиробникам, пов'язаний з реалізацією цін. Можливо цей захід і дав би щось позитивне, якби в країні домінувала стала економічна ситуація, урегульованості процесів переходу до ринкових засад. Ситуація ускладнювалась хаотичною приватизацією, в результаті якої переробними відгородились від першооснови - виробників сировин. Були введені нові необґрунтовані податки, що не передбачали можливих наслідків.

До цього часу механізм кредитування оборотних засобів підприємств не відпрацьований. Не менш небезпечним для сільських виробників виявилося відкриття кордонів для безмитного введення іноземних товарів, відмова від захисту внутрішнього ринку, що підірвало збут аграрної продукції, який і так зменшувався через низьку платоспроможність населення і переробників сільськогосподарської продукції.

Вищеназваний комплекс факторів позбавив сільськогосподарських виробників стійкості. Починаючи з 2004р. вони катастрофічно почали втрачати оборотні засоби і нині їх забезпеченість не перевищує 30%. Доступ до кредитів перекритий високими процентними ставками, суттєво подорожчали витрати при зменшені витрат на оплату праці. Все складніше стало збувати продукцію, господарства втягнуті в бартерні операції за енергоносії, техніку, добрива, запасні частини, в тому числі і державою. Майбутні валові збори закладені і перезакладені, що обертається подальшим падінням виробництва і, як наслідок, втратою цінової конкурентоспроможності.

Як свідчать дослідження, у багатьох реформованих господарствах, де запровадженні прогресивні технології вирощування озимою пшениці, продуктивність гектара досягає 45 - 50 ц , на рівні показників господарств Угорщини, Польщі, Чехії, Німеччини. Тобто технологічні показники збігаються, причому наша робоча сила набагато дешевша. Проте одиниця продукції - дорожча. І в основному через гірші суспільно економічні умови. Господарства, з одного боку, не в змозі здешевіти виробництво продукції при мінімальних витратах на оплату праці, а з другого - продавати по вигідній ціні. За таких умов неможливо нагромадити масу прибутку, достатньо для нормального поповнення оборотних засобів та формування інвестицій.

На стан сільськогосподарського виробництва, його спад впливає не один якийсь ізольований фактор. Виробники це добре розуміють, не можна відірвати одне від одного: податки або тільки ціни на енергоносії, монополістів засобів виробництва або односторонньо відкритий ринок. Тому виробники, а науковці із самого початку, наполягали на комплексному, а не частковому вирішенні питань.

Державі, визначивши стратегічні цілі, слід подбати про створення науково обґрунтованої комплексної програми поетапного проведення економічних реформ та її важливих складових - аграрної та земельної реформ. Вони потребують третього етапу - завершення.

Держава, з одного боку в своїй політиці прагнула якомога швидше, навіть формально, провести роздержавлення своїх підприємців, щоб показати світові, що реформи йдуть. В основному копіювався російський досвід. З другого боку, держава намагалася позбутися важкого тягаря дотування аграрного сектора. Крім того держава намагалася зберегти за собою адміністративне втручання в управління агропромисловим комплексом, його виробничими структурами. І досі вона не готова до великомасштабної реконструкції сільськогосподарських підприємств, запровадження нових внутрішньогосподарських відносин, створення самостійних організаційних форм як всередині підприємств, так і окремо, шляхом поділу на нормативні структури ринкового типу. При цьому проводиться політика стримування заробітної плати і цін на сільськогосподарські продукти, не говорячи про міжгалузевий і внутрішній диспаритет цін.

На сьогоднішній момент український селянин одержав право на землю, має свободу вибору, за своїм бажанням може визначити форми господарської діяльності.

Тепер відкривши шлях до вільного підприємництва, у процес реалізації заходів розвитку втягуються не державні управлінці - чиновники, а мільйони людей, які діють на підставі свого власного інтересу. Урядові нарешті потрібно визначитись у питаннях аграрної політики, мати концепцію її розвитку і вирішення. Він повинен бути причетний до процесу управління економікою, але не як монополіст, а як регулятор інтересів товаровиробників та споживачів.

У подальшому процес розвитку форм господарювання, особливо на районному рівні, зосередити на індивідуальній власності на засоби виробництва і земельні паї. Для посилення цієї організаційної роботи деякі вчені пропонують:

створення тимчасової міжвідомчої комісії з питань аграрної політики та реформ;

приймання державної програми підтримки поряд з великомасштабними суспільними секторами приватного сектора і на цій основі формувати умови для розвитку всієї аграрної економіки.

Економічний розвиток приватного сектора, розширення його масштабів повинні стати основою для збільшення державних доходів. Державі слід посприяти, щоб у приватний сектор почав надходити інвестиційний капітал, у тому числі і іноземний. Таким чином, приватний сектор сприяння підвищенню ефективності функціонування держави і дозволить їй скоригувати увагу на вирішенні корінних питань державної політики, а приватним виробникам - зосередитись на виробництві сільськогосподарської продукції.

Ліквідація монополії державної власності на земельні ресурси, встановлення правової рівності форм земельної власності і включення землі в систему господарського обороту суттєво змінять характер і зміст земельних відносин. Потрібно також подбати, щоб більшість власників земельних паїв мали не формальне, а реальне право на землю. Власник умовної земельної ділянки не може нею розпоряджатись або мати відповідну економічну вигоду.

Економічний механізм регулювання відносин володіння, розпорядження і користування земельними паями, стимулюючи їх ефективне використання так і не створений.

Новий етап земельної реформи належить зосередити на відображенні регулюючої ролі держави в процесах, що відбуваються у сфері земельних відносин відповідно до існуючих нормативно - правових актів. Земельні ділянки повинні концентруватися у справжніх господарств - власників. За цих умов без ринку землі не обійтись, як і без механізмів реалізації права на земельну власність. Відомо, що в даних питаннях важливе значення має іпотека. За цим повинні слідкувати економічні та адміністративні методи регулювання земельних відносин у поєднанні з ринковими умовами. До основного елементу такого механізму слід віднести платність землекористування.

Повернутись до реформ, до селян - означає чітке визначення етапності та змісту реформованих дій. Не можна сподіватися, що за рік - два вдасться досягнути відчутних зрушень, хоча при наполегливій організаційній роботі на місцях за такий період їх можна мати. Для цього потрібно створити необхідні умови нормального функціонування підприємств, посилити регулюючу роль держави.

Головною метою аграрної політики України має стати розбудова конкурентноспроможного аграрного сектора економіки шляхами створення умов для прискореного формування ефективних організаційно - правових форм господарювання різних форм власності.

Поки що Україна може бути прикладом країни, де, з одного боку, щось робиться щодо розвитку ринкової економіки, а з другого - інструкційні і організаційні структури держави, взяті “напрокат” від командно - адміністративної системи, зберігаються у незайманому стані. Тому занадто низька ефективність їх дій. З огляду на це деякі експерти економічний застій пояснюють відсутністю головних системних і інституційних реформ; провалом ринкової лібералізації ; побудовою банківської системи на основах монетаристської теорії; наявністю опору з боку потужної економічної еліти, відсутності розуміння суті ринкової економіки з боку населення; нездатністю системи удосконалення у відповідь на зміни.

Нині є спроби вирішити проблеми АПК; сільського господарства на підставі національної програми відродження села, яку ініціює Верховна Рада України. Це треба вітати. Суспільний переформований сектор має понад 6 млрд. грн. боргів. Щоб підняти його, потрібні зусилля усіх селян, допомога з боку міст та городян. Державі належить створити економічні умови розвитку виробництва. Всі великі, середні та дрібні господарства повинні мати рівні умови. Як власники, вони повинні брати відповідальність на себе, вести виробництво, виходячи з реалій сьогодення, але їм потрібна стартова допомога.

3. Стан сільського господарства у січні-лютому 2008 року

Загальне виробництво продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств за січень-лютий п.р. зросло на 0,7%, у т.ч. у сільськогосподарських підприємствах - на 8,8%, а в господарствах населення - скоротилося на 4,7%.

Табл.3.1. Виробництво основних видів продукції тваринництва

¹ Реалізація худоби та птиці на забій (у живій вазі).

Зростання загального виробництва м'яса відбулося за рахунок збільшення обсягу реалізації худоби та птиці на забій в аграрних підприємствах (на 23%). У структурі реалізації тварин на забій сільгосппідприємствами частка птиці становила 59% (у січні-лютому 2007р. - 54%), великої рогатої худоби - 17% (25%), свиней - 23% (21%).

У сільськогосподарських підприємствах загальний обсяг вирощування худоби та птиці перевищив минулорічний рівень на 13,9%, у т.ч. свиней - на 3,4%, птиці - на 25,6%, а вирощування великої рогатої худоби зменшилося на 8,7%. Середньодобові прирости великої рогатої худоби на відгодівлі зросли на 9,3%, свиней - на 16,2%. Проте, продовжує зберігатися негативна тенденція перевищення обсягів реалізації худоби та птиці на забій над обсягами вирощування. У січні-лютому п.р. відношення обсягу вирощування до реалізації тварин на забій становило 96,4% (торік - 104,6%).

Табл.3.2. Чисельність поголів'я основних видів худоби та птиці

(тис. голів)

На початок березня п.р. населенням утримувалось 66% загальної чисельності великої рогатої худоби (на 1 березня 2007р. - 64%), у т.ч. корів - 78% (77%); свиней - 60% (59%), овець і кіз - 81% (на минулорічному рівні), птиці - 50% (торік - 53%).

Станом на 1 березня п.р. в аграрних підприємствах (крім малих), що займалися тваринництвом, наявність кормів усіх видів складала 1,9 млн.т к.од., що на 21% менше, ніж на відповідну дату 2007р., у т.ч. концентрованих - 0,8 млн.т к.од. (на 6% менше). У розрахунку на одну умовну голову великої худоби припадало по 5,0 ц к.од. кормів усіх видів, у т.ч. концентрованих - по 2,1 ц к.од. (торік - відповідно 5,8 ц та 2,0 ц к.од.).

Реалізація сільськогосподарської продукції. Загальний обсяг реалізованої аграрними підприємствами власно виробленої продукції за січень-лютий п.р. порівняно з відповідним періодом 2007р. збільшився на 5%, у т.ч. продукції тваринництва - на 17%, продукції рослинництва -зменшився на 9%.

Табл.3.3. Реалізація основних видів продукції аграрними підприємствами ² у січні-лютому 2008р.

² крім малих.

Середні ціни продажу аграрної продукції сільськогосподарськими підприємствами за напрямами реалізації за січень-лютий 2008р. проти відповідного періоду 2007р. зросли на 61%, у т.ч. на продукцію рослинництва на 92%, продукцію тваринництва - на 46%. У лютому 2008р. порівняно з січнем 2008р. середні ціни реалізації зросли на 9%, у т.ч. продукції рослинництва - на 11%, тваринництва - на 7%.

Наявність зерна. Станом на 1 березня 2008р. в сільськогосподарських підприємствах (крім малих) та підприємствах, що здійснюють зберігання, переробку зернових культур, було в наявності 12,0 млн.т зерна (на 21% більше проти 1 березня 2007р.), у т.ч. 5,5 млн.т пшениці (на 22% більше). Безпосередньо в аграрних підприємствах було в наявності 4,3 млн.т зерна (на 26% більше), у т.ч. 1,5 млн.т пшениці (на 43% більше). Зернозберігаючі та зернопереробні підприємства мали в наявності 7,7 млн.т зерна (на 18% більше), у т.ч. зернозберігаючі - 5,3 млн.т (на 19% більше) [10].

Висновок

Початковий етап реформування аграрних відносин в обновлюваній Україні має порівняно коротку історію. Проте задумане і зроблене вже дає підстави для певних узагальнень і висновків. Один із них полягає в тому, що надміру затягнулася недооцінка необхідності здійснення на всіх рівнях державної влади та відпрацювання активного моніторингу політично - правових , соціально - економічних і виробничо - господарських процесів та явищ, що відбуваються, наукового аналізу його результатів та їх використання при опрацюванні шляхів і механізмів подальшого розвитку таких відносин. Справа ускладнюється тим, що одночасно дається взнаки невміння або малий досвід аналізу таких процесів, якими є реформування аграрних відносин із великою сукупністю їх винятково важливих складових: перетворень у земельних і майнових відносинах власності, організаційно - правове реформування сільськогосподарських структур, поглиблення процесів розвитку різноукладності; поєднання прав селян на приватну власність на землю і майно з колективними формами господарювання. У колишньому Радянському Союзі цими питаннями не займалися, бо таких проблем не існувало, а в сучасних умовах за них ще ніхто не брався. І все - таки є певний досвід аналізу кожної з цих та інших складових. Проте аграрні відносини у всій їх сукупності досліджуються ще недостатньо.

Так, необхідність в них почала назрівати з перших днів формування і освоєння аграрної політики політично незалежної України з її першоосновою - земельною і аграрною реформою. Це зумовлювалося і продовжує зумовлюватися досить високою багатоаспектністю проблеми, в якій державотворницькі ідеї об'єднують все - політику, право, економіку, соціальні питання, організацію, кадрове забезпечення, технологічність агропромислового виробництва, підвищення його економічної захищеності і надійності. Все гостріше постають питання підвищення соціального статусу селянина, як серцевини всієї системи аграрних відносин, виведення рівнів його праці, життя та побуту на істотно - якісний вищий рівень, підвищення престижності селянської праці. Сюди не можна віднести занепад, призупинення культурного, освітнього і духовного селянських посилень і відновлення їх з часом до рівня, який у свій час зробив українському селянству славу як одного з найбільш розвинутих.

Тут немає ніякого відкриття, вся це відоме і в більшості випадків визнається. І якщо в даному випадку доводиться нагадувати про нього, то лише тому, що:

· потрібно якомога швидше відійти від спрощеного, зверненого розуміння суті реформування аграрних відносин як здійснення земельної і аграрної реформи та реорганізації сільськогосподарських підприємств. Їх потрібно розглядати як такі, що охоплюють якщо не прямо, то опосередковано все, що відноситься до сільського господарства;

· реформування аграрних відносин буде ефективним лише за умови, якщо всі їх складові будуть вирішуватися в єдності і взаємо узгодженості, розглядатися як єдине ціле, в якому немає другорядних питань - всі вони без винятку важливі. Щонайменше недооцінка хоча б одного з них знижуватиме ефективність здійснення аграрних перетворень, а за певних умов може поставити їх під загрозу;

· сприйняття вищевикладеного має орієнтуватися на те, що все це може бути уміло і надійно реалізоване лише за умови його надійного кадрового забезпечення. Важлива завжди, ця проблема набуває особливого значення на перехідному етапі освоєння нових соціально - економічних відносин, побудові в Україні принципово нового суспільно - політичного ладу. Її суть повинна полягати в тому, що кадрове питання проблеми зможе бути вирішене лише за умов формування в АПК надійного кадрового управлінського середовища професіоналів найвищого ґатунку.

Список використаної літератури:

1. МуравйовВ. Особливий характер правової системи Європейського Союзу // Підприємництво, господарство і право. -- 2004. -- № 8. -- С. 86.

2. Быстров Г. Е. Правовые проблемы земельной и аграрной реформ в зарубежных странах. Теория, практика, итоги, перспективы. -- Минск, 2006. -- С. 9.

3. БальестероЭрнандесЛ. М. Так называемое экологическое хозяйство (ЭСХ) как альтернатива для европейского потребителя / Правовые проблемы земельной и аграрной реформы в странах Центральной и Восточной Европы, России, Беларуси, Украины и других стран СНГ, государств Балтии. -- Минск, 2002. -- С. 79-80.

4. Гусаков В. Г. Альтернативное сельскохозяйственное производство / Структура колхоза, кооператива и акционерного общества на пути в XXI век. Материалы международного семинара. -- Минск, 2004. -- С. 31-32.

5. Відомості Верховної Ради України. -- 2007. -- № 12. -- Ст. 5.

6. Голос України. -- 2008. -- 28 січ.2008р.

7. Баланюк І.Ф. „Аграрні відносини: соціально-економічна суть і місце в системі суспільних відносин” Економіка АПК 2000р. №8 ст. 68-72.

8. Плющ І.С. „Напрямки розвитку сучасних аграрних реформ в Україні” Вісник аграрної науки 2001р. №3 ст. 5-8.

9. Юрчишин В.В. „Селянське питання в сучасних аграрних відносинах” ” Вісник аграрної науки 1999р.№8 ст.60-63.

10. http:\\www.ukrstat.gov.ua.