Економічні моделі

Моделі взаємозв'язку банків із промисловістю

Якщо за основний критерій розбіжностей у моделях узяти розподіл функцій фінансового посередництва між фінансово-кредитними установами, можна досить чітко виокремити три моделі: німецьку, англійську та американську (цей перелік можна доповнити японською, південнокорейською та іншими моделями). До основних функцій фінансового посередництва, як правило, відносять: депозитно-позичкову, емісійну (емісія цінних паперів) та інвестиційну (придбання та андеррайтинг цінних паперів).

Англійська модель

Щодо розподілу функцій фінансового посередництва для британських фінансових інституцій характерна досить чітка спеціалізація. Депозитно-позичкова та емісійна функції закріплені за банківським сектором, інвестиційна - за небанківськими інституціями (численними й різноманітними страховими компаніями, пенсійними, інвестиційними фондами тощо). Вони незалежні від банків. Хоча за розмірами активів банківський сектор випереджає той, де зосереджені інші фінансові інституції, він не домінує в кредитній системі так явно, як у Німеччині. Усередині банківського сектора, треба сказати, теж є очевидне розмежування-Так, "оптове" кредитування здійснюють облікові доми, а "роздрібне" - депозитні (клірингові та ощадні банки, будівельні товариства й фінансові доми). Існує спеціалізація й на окремих видах кредиту: облікові доми надають вексельний кредит, клірингові банки - овердрафт, ощадні банки - довгострокові позички населенню, будівельні товариства - позики під заставу житла, яке купується, фінансові доми - споживчий кредит.

Англійські комерційні банки історично спеціалізувалися на залученні депозитів, наданні короткострокових кредитів, фінансуванні зовнішньої торгівлі та на управлінні коштами вкладників. Друга їх особливість - висока концентрація, досягнута ще до Першої світової війни. Переважну більшість депозитно-позичкових операцій здійснюють саме клірингові банки. З них на "велику четвірку" - банки Барклейз, Мідленд, Нешнл Вестмінстер та Ллойдс - припадає 70% операцій.

Емісійна функція - це прерогатива торговельних банків. Хоча їхня діяльність не обумовлена якимись законодавчими нормами, британські торговельні банки завжди здійснювали операції, відмінні від тих, які проводили комерційні. Вони дуже компетентні у випуску цінних паперів та в питаннях злиття і поглинання, їхні ресурси утворені переважно за рахунок власних фондів, пропорційних позичкових капіталів і віднедавна депозитів, які перевищують 2500 ф. ст. Найбільші банки - Шредере, філіали Ллойдса та Барклейз.

За законами Великобританії (на відміну від американських) комерційним банкам ніколи не було заборонено мати промислові акції. Утім, вони дуже неохоче здійснюють такі операції, вважаючи їх досить ризикованими. Частка довгострокових позик у загальному обсязі наданих ними кредитів порівняно невелика, тому ці банки особливо не заінтересовані тримати акції промислових компаній.

Інвестиційну функцію у Великобританії здійснюють позабанківські фінансові інституції, а також населення (30% від загальної вартості акцій).

Принципи організації британського ринку цінних паперів не Дають якихось переваг тим чи іншим типам фінансових інституцій. Проте саме небанківські фінансові інституції є головними Дійовими особами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями - форму. вання дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення. Звідси - відсутність інтересу до справ нефі. нансових корпорацій.

Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації дія. льності комерційних банків - вони почали проникати на ринки ін. вестиційних банків, скуповуючи або створюючи торговельні банки.

Коріння сучасної британської моделі банківської системи - j ранній індустріалізації країни, в основі якої була текстильна промисловість із високими потребами в оборотному капіталі Саме тому короткострокові банківські кредити мали в Англіі найбільшу популярність. Відчутно позначилася на подальшому формуванні британської кредитної системи банківська криза в середині XIX ст. Вона викликала централізацію капіталу, бо однією з найважливіших причин банкрутства банків були порівняно невеликі обсяги капіталів. Комерційні (клірингові) банки намагалися уникнути ризику, пов'язаного з промисловою діяльністю.

Централізація банківського капіталу спричинила подальшу спеціалізацію фінансових установ на окремих видах короткострокового кредиту - виокремилися клірингові банки (які надавали кредит у формі овердрафту і короткострокові позички) та облікові доми, що мали справу з вексельними кредитами.

Коли наприкінці XIX ст. назріла гостра необхідність реорганізації банківської системи у Британії, вона пішла шляхом усунення банків від довгострокової участі у справах компаній.

Американська модель

У США до кінця 1999 р. існувало законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Комерційні банки не могли здійснювати інвестиційні операції з корпоративними цінними паперами.

Цей бік банківської діяльності регулювався законом Гласса-Стігала, прийнятим 1934 р. Напередодні цієї події хвиля банківських банкрутств - близько двох тисяч комерційних банків щороку -сколихнула країну, охоплену Великою депресією. Обставини ускладнилися тим, що значна частина активів комерційних банків виявилася замороженою в акціях та облігаціях компаній, ринкова вартість яких знизилася. Це призвело до втрати ліквідності багатьма банками.

Прихильники прийняття згаданого закону виходили з того, що операції з цінними паперами небезпечніші, ніж традиційне надання позик, адже ризик кредиту подвоюється через нестійку ринкову кон'юнктуру. Це серйозно загрожує інтересам вкладників банку й усій банківській системі. Законом Гласса-Стігала забороняється банкам, які мають федеральні статути (національним), гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком державних), а також купувати за свій рахунок акції. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових цінних паперів, включаючи й папери корпорацій, але заборонено гарантувати їх розміщення та здійснювати операції з цінними паперами. Ці обмеження поширюються й на штатні банки, які входять до Федеральної резервної системи (ФРС).

Законом обмежуються також відносини банків з організаціями, які розміщують цінні папери. Заборонено, наприклад, фірмам, які емітують цінні папери, приймати депозити і в такий спосіб здійснювати банківську діяльність.

У США з 1956 р. діє закон про банківські холдингові компанії, їм дозволено обмежене коло операцій із цінними паперами: інвестиції в цінні папери не повинні перевищувати 5% усіх акцій компаній.

Утворену на фінансовому ринку нішу з надання емісійних та інвестиційних послуг заповнили інвестиційні банки, які за свій рахунок чи за рахунок третіх сторін можуть оперувати не лише державними, а й корпоративними цінними паперами, їх спеціалізація майже точно відповідає спеціалізації британських торговельних банків. Ролі класичних комерційних банків вони не виконують.

У капіталі ряду американських інвестиційних банків беруть участь японські фінансові установи: банки цінних паперів, комерційні банки чи страхові компанії. Це вторгнення пояснюється великими вільними капіталами, яким немає застосування всередині Японії, а також інтернаціоналізацією японських фірм.

Ще з часу прийняття закону Гласса-Стігала в США його неоднозначне оцінюють спеціалісти. Річ у тім, що існують суперечності між двома сферами, окресленими цим документом. З одного боку, комерційні банки прагнуть розширити коло своїх операцій на ринку цінних паперів, а з іншого - інвестиційні банки та фірми, які працюють із цінними паперами, незадоволені втручанням у їх бізнес небезпечних конкурентів.

Таке обмеження банківської діяльності - велика перешкода в Роботі американських банків, особливо порівняно з іноземними конкурентами, адже саме воно обумовило зникнення американських комерційних банків із десятки найбільших у світі. Сенат ФРС наполягають на перегляді зазначеного законодавчого акта, але опозиція блокує цей крок.

У процесі боротьби великі комерційні банки все частіше пе ремагали: деякі з них ще з 80-х років зуміли здобути право на обмежене розміщення цінних паперів.

Спеціалісти відзначають, що нинішній американський закос про банківську справу - не кращий зразок законодавства, яким регулюється банківська система.

Дехто з прихильників скасування закону Гласса-Стігала переконаний, що його прийняли, неправильно розуміючи причини банківських банкрутств. Водночас існує думка, що інші закони, правила й судова практика настільки добре захищають банки від ризику, що законодавче розмежування втрачає сенс.

Німецька модель

Вона характеризується тим, що всі три функції фінансового посередництва зосереджені в особливій кредитній інституції - універсальному банку.

У німецькій банківській системі переважають універсально діючі кредитні установи. Незалежно від розбіжностей у правових формах, відносинах власності, величині банків, організації підприємств більшість банків поєднує під одним дахом усі можливі операції.

У Німеччині банки вочевидь домінують у кредитно-фінансовій системі. Інші інституції нечисленні і є або асоційованими компаніями трьох потужних "гросбанків" (Дойче Банк, Дрезднер Банк, Комерцбанк), або діють у зоні їхнього впливу. Ці гіганти з'явилися ще в період об'єднання імперії за Бісмарка, коли відбулася концентрація банківської системи.

Упродовж років саме ці універсальні за характером своїх операцій установи надають довгострокові кредити, вкладають кошти у власний капітал підприємств. Присутність у вигляді пайової участі, яка часом трохи тисне на підприємство, дає дві додаткові переваги:

- банк має можливість краще контролювати роботу підприємства;

- скорочується загальна вартість фінансування виробництва самого підприємства. Це підвищує конкурентоспроможність німецьких виробників на зовнішніх ринках.

Дойче Банк - приклад такого злиття. Він бере участь у 400 промислових та комерційних компаніях. Універсальні німецькі банки є агентами "промислової політики", що врешті-решт на користь Німеччини.

У цілому 67% акцій, що розміщені в національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інституції не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5%). Свої фінансові ресурси вони використовують головним чином для надання позик під заставу нерухомості (69% активів).

Як стверджує журнал "Бізнес уік", якщо у Франції промислову політику визначає держава, в Японії- "МІТІ", в Америці - Пентагон, то у Німеччині - Дойче Банк. Безперечно, журналісти трохи перебільшують, як це інколи трапляється, але разом із тим у цій оцінці є й дещиця правди.

Присутність німецьких банків у капіталі підприємств веде до того, що ці установи нерідко "рятують" ті підприємства, які потрапили у скруту. Цей неабиякий вплив банків на діяльність підприємств пояснює відносну автономію німецьких біржових ринків, чого не спостерігається в інших країнах. Відкритого продажу цінних паперів практично немає. Він не є традиційним для німецьких фінансових кіл (так само, як і японських) - вага банків надто велика для того, щоб той чи інший "трейдер" ризикнув атакувати котрусь із компаній, у капіталі якої бере участь банк, навіть невеликий.

Банки на фондовому ринку Німеччини відіграють провідну роль. Вони - головні учасники торгів. Реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди тільки за такого посередництва.

Принцип володіння акціями у німецьких банків - формування концентрованого портфеля (найчастіше блоками по 25% акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо відповідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні).

Контроль фінансового ринку над виробничим сектором Німеччини здійснюють універсальні банки, які мають прямий доступ до внутрішньої інформації фірми як великі акціонери промислових фірм. Вони, крім того, використовують голосування за дорученням своїх дрібних вкладників, а також посилають представників у наглядові ради промислових компаній. Банки не просто стежать за фінансовою стабільністю фірм, а й глибоко вникають у суто виробничу, особливо інноваційну, діяльність корпорацій Німецькі банкіри знають промислове підприємство, в їхніх установах є відділи промислової інформації. У Німеччині також має місце перехресна система володіння акціями. Вона посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у відносно невеликій групі ключових компаній.

Історично Німеччина з початку її промислового розвитку не мала достатнього капіталу, а також необхідного досвіду організації торгівлі цінними паперами, отож не могла фінансувати великі підприємства, не використовуючи при цьому банківських кредитів у великих розмірах.

Прикметна риса німецьких банків - готовність узяти на себе ризик довгострокового кредитування промисловості. Це значною мірою пояснюється дефіцитом фінансових ресурсів у країні в ході прискореної індустріалізації. Німецькі банки з самого початку взялися за вироблення механізмів поглинання й розподілу підвищеного ризику. Важливою їх особливістю (на відміну від англійських банків) була відсутність широкої мережі філіалів; функція випуску власних банкнот для них нехарактерна. Вони тривалий час (до 1920 р.) не залучали ощадних вкладів населення, це здійснювали лише державні ощадкаси. Депозити німецьких універсальних банків формувалися головним чином із коштів промислових компаній. Банки цієї країни мали великі резерви і працювали переважно на базі власного капіталу, а не депозитів, що мало велике значення у справі формування німецького нефінансового підприємництва.

Як наслідок, одне й те саме явище - банківські крахи - викликало у різних країнах неоднакову реакцію фінансової системи. В Англії банки усунулися від довгострокового кредитування промисловості, в США вони не були допущені до цієї справи згідно із законом 1934 p., а в Німеччині банки, навпаки, стали посилено проникати у промисловість, причому не просто через довгострокові позики, а й з допомогою прямого впливу на процес прийняття інвестиційних рішень.

Дослідження свідчать, що в усіх тих країнах, де нині все ще існують банківські системи з організаційним розподілом функцій фінансового посередництва (англосаксонський варіант), спостерігається тенденція до створення універсальної моделі, її основна перевага полягає у вищій стабільності на базі диверсифікації операцій і, таким чином, вона відзначається високою надійністю грошових вкладів. Додатковою перевагою універсальної моделі є можливість надати клієнтові широкий вибір послуг.

Разом із тим не можна ігнорувати аргументи проти названої моделі. Вважають, що тісні зв'язки між німецькими банками та великими компаніями - одна з причин "економічного чуда" Німеччини. Однак останнім часом усе гучніше звучать голоси за розрив цього зв'язку. Німецькі політики нині розглядають пропозиції, спрямовані на послаблення тих лещат, у яких банки затисли німецьку промисловість, хоча дехто із дослідників вважає, що значення банків перебільшене. Так, є дані, що в період між 1950 і 1989 pp. на банківські кредити припадало лише 11,7% інвестицій німецьких виробників у матеріальні засоби, а зі 171 досліджуваних великих промислових та комерційних фірм лише 85 мали єдиного акціонера з правом понад 25% голосів, і лише у 6% випадків акції тримав банк.

Чи свідчать ці факти про зниження впливу німецьких банків на промисловість? Навряд. Адже вони посилено практикують голосування за дорученням своїх клієнтів, мають власні структури з управління фондами. Тому вони можуть контролювати фірми й не маючи в них великого паю. І все ж німецькі політики сьогодні прагнуть зменшити цей вплив. Найрадикальніші ідеї висуваються лівою опозицією. Пропонується обмежити прямі вкладення банків у приватні компанії п'ятьма відсотками, зобов'язати їх продати свої керуючі фондами фірми, послабити контроль над процедурою голосування за дорученням та розширити права дрібних акціонерів, які часто ігноруються.

Правляча правоцентристська коаліція також робить спроби загострити увагу на більш прямому контролюванні банків. Пропонується скоротити кількість місць у наглядових радах, закріплених за банкірами, розширити гласність тощо.

Деякі банки вже почали добровільно скорочувати свою участь в акціонерних компаніях. Однак цей процес гальмується чинним податковим законодавством. Високі податки на доходи від операцій із капіталом (54 %) відбивають у банків бажання продавати свою частку акцій, реальна ринкова вартість яких набагато вища від їх бухгалтерської оцінки. Нарешті прийнято рішення про значне зменшення зазначеного відсотка з 1 січня 2001 р. Наслідком такого рішення може стати підвищення прибутковості активів німецьких банків, бо в них з'явилася реальна можливість позбутися неприбуткових акцій, в які було вкладено кошти ще в 50-60-ті роки.

І все ж: яка модель ефективніша в сучасних умовах - розмежування функцій фінансового посередництва між різними кредитними установами чи їх злиття в універсальному банку? Істина, як це найчастіше буває, посередині. З одного боку, варто розширювати спектр послуг, які надаються комерційними банками, з іншого - необхідно створити й розвивати спеціалізовані інституції, якими у сфері інвестування є так звані ділові банки. (Термін "ділові банки" більш загальний, ніж "інвестиційні банки", в останньому розкрита лише одна зі сторін діяльності, а поняття "торговельний банк" ще вужче.) Головна відмінність між ними та комерційними банками полягає у термінах, на які надаються позики. Традиційно комерційні банки надають підприємствам та урядам короткострокові позики, приділяючи особливу увагу кредитам в оборотні кошти підприємств. Ділові банки, навпаки, надають головним чином довгострокові кредити. Значна частина коштів, потрібних для виконання умов угод, береться з власного акціонерного капіталу, частка якого в загальній сумі пасивів значно вища, ніж у комерційних банках. Це означає, що діловий банк є не просто кредитором, а має власний інтерес у багатьох фінансованих ним проектах.

Ділові банки, на відміну від комерційних, діють на різноманітних фінансових ринках як самостійно, так і від чийогось імені та керують майном третіх осіб. У різних країнах комерційні банки згідно із законом чи за традицією також займаються (і роблять це дедалі охочіше) тим чи іншим із перелічених видів діяльності, однак для ділових банків вони є основними. Залежно від країни ділові банки створюються для різних потреб і мають різноманітну спеціалізацію. Як правило, ці банки діють у трьох основних напрямках:

а) операції з цінними паперами;

б) операції комерційних банків;

в) фінансовий інжиніринг.

Згідно з першим напрямком, вони організовують емісію цінних паперів третіх осіб, інших банків та підприємств і в разі потреби гарантують їхні вкладення, здійснюють нагляд за вторинним ринком цінних паперів і підтримують їх курс на бажаному для клієнта рівні через купівлю та продаж. Ця діяльність потребує високої кваліфікації персоналу, здатності до фінансового аналізу й прогнозування кон'юнктури та біржової ситуації, банківського досвіду та відмінного знання фінансових ринків.

Крім того, за власний рахунок вони можуть купувати акції компаній з метою:

- створення портфеля акцій для забезпечення доходів при довгострокових та середньострокових операціях;

- здійснення операцій злиття та поглинання;

- проведення комерційних дій, тобто купівлі та продажу цінних паперів для отримання короткострокової вигоди.

Усе це може бути зроблене і для третьої сторони за комісійні. У різних країнах вони діють безпосередньо на ринку чи змушені (або хочуть) діяти через біржових посередників.

Другий напрямок передбачає ситуації, за яких із числа підприємств ділові банки обирають солідних клієнтів, котрим можна продати послуги з фінансового інжинірингу та операцій із цінними паперами. Вони охоче мають справу з експортерами, щоб продавати послуги з валютного обміну та інших операцій за кордоном. Цим займаються й комерційні банки, але для ділових - це цілеспрямована спеціалізація.

Напрям фінансового інжинірингу, який згадується третім, стосується фінансування складних проектів, операцій щодо реструктуризації боргу, злиття та поглинання, а також із нерухомістю тощо.

19. Міжнародна финанс.система та мисце ЕС в ний

Міжнародна валютно-фінансова система в останні десятиріччя являла собою сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Міжнародна валютно-фінансова система містить у собі ряд конструктивних елементів, серед яких можна назвати наступні: світовий грошовий товар і міжнародна ліквідність; валютний курс; валютні ринки; міжнародні валютно-фінансові організації; міждержавні домовленості.

Міжнародний валютний ринок являє собою сукупність операцій із купівлі-продажу іноземної валюти, і надання позичок на конкретних умовах (сума, обмінний курс, процентна ставка) з виконанням на визначену дату. Основними учасниками валютного ринку є: комерційні банки, валютні біржі, центральні банки, фірми, які здійснюють зовнішньоторговельні операції, інвестиційні фонди, брокерські компанії; постійно зростає особиста участь у валютних операціях приватних осіб.

Характер функціонування і стабільність міжнародної валютно-фінансової системи залежать від ступеня її відповідності структурі світового господарства. При зміні структури світового господарства і співвідношенні сил на світовій арені відбувається заміна існуючої форми валютно-фінансової системи на нову.

Міжнародний валютний ринок сьогодні ґрунтується на режимі валютних курсів, які плавають: ціну валюти визначає насамперед ринок.

При утворенні Європейської валютної системи було визначено правило «валютної змії», за яким всі країни-учасниці запроваджують фіксовані валютні курси з допустимою нормою коливань у межах ±2,25%.

Водночас слід враховувати, що рівень і режим функ-ціонування валютних курсів стосується не лише експортно-імпортних операцій, а й переливу приватного капіталу, міграції робочої сили, грошових переказів громадян, що працюють за кордоном, а також інших операцій, що зачіпають інтереси широких верств населення.

Україна як відносно невелика, але невід'ємна частина світового господарства так чи інакше взаємодіє і буде взаємодіяти зі світовими фінансовими ринками. Україна сьогодні майже не представлена на міжнародних валютних ринках.

Через це Національний банк України змушений тримати гривню на «короткому повідку», оскільки послаблення багатьох обмежень на торгівлю національною валютою, які ще застосовуються у прямій чи непрямій формі, можуть мати негативні наслідки для її стабільності.

Найбільших успіхів у справі спільного координування й управління досяг Європейський Союз, у якому не лише створено єдину валютну систему, а й закладено основи гармонізації фінансової і, в ширшому плані, економічної політики країн-членів. Не чекаючи регіонального чи наднаціонального рішення, а виходячи з сучасної ситуації у фінансовій сфері, фондові біржі Європи продемонстрували новітні тенденції закладення основ/бази нової світової фінансової архітектури.

14. Англосаксонська социал.модель

Англосаксонська правова система представлена наступними країнами: Англія, США, Нова Зеландія, Канада, Австралія, Індія, що були колоніями Британської імперії.

В Англії періоду нормандського завоювання існувала розрізнена, не зв'язана між собою локальна нормотворчість, заснована здебільшого на місцевих звичаях. Починаючи з X століття, королівські судді починають формування єдиного для всієї країни прецедентного права. Вироблювані рішення приймаються за основу всіма іншими суддями. Під час відсутності прецеденту суддя самостійно формулює рішення в справі. Таким чином, суддя здійснює нормотворчі функції. Поступово складається єдина система судових прецедентів - так зване загальне право. Загальне право - це судове право, вироблюване суддями в процесі розгляду конкретних правових суперечок - казусів.

Одночасно існує й статутне право - система нормативно-правових актів, і прецедентне. Але головне джерело англосаксонського права - судовий прецедент. Суддя тут - суб'єкт правотворчості. Відомі аксіоми англосаксонського права: «право тільки там, де є судовий захист», «закон - це те, що про нього говорять судді», «якщо немає прецеденту - право мовчить». Сила прецеденту визначається місцем суду в ієрархії судової влади. Нижчі суди прецедентів не створюють. При цьому кожний суддя формально зв'язаний рішеннями вищестоящих і аналогічних судів.

Для англосаксонської системи права характерний не нормативний, а казуальний тип юридичної свідомості: факт тут рівняється не з нормативною моделлю, а з іншим аналогічним казусом, судовою й правозастосовною практикою. Тому такий тип права часто називають казуальним. Норми права в англосаксонських правових системах носять досить детальний, казуїстичний характер, оскільки формулюються у вигляді прецедентів при рішенні конкретних казусів - справ. Величезне значення надається формалізованим процедурам, процесуальним нормам, засобам юридичного захисту.

Відсутній розподіл права на приватне й публічне. Як правило, немає й галузевого розподілу норм. В англосаксонській моделі формальний пріоритет належить законодавству, але фактично все залежить від розсуду судді, від того, як він витлумачить і застосує норму закону. Саме на судове рішення, а не на первісну норму закону орієнтуються учасники правовідносин.

Тому судове рішення має фактичний пріоритет перед законодавством. У США суди здійснюють конституційний контроль за відповідністю законодавчих актів Конституції країни, установлюючи прецедентні норми й виробляючи загально правові принципи.

До достоїнств англосаксонської правової родини відноситься гнучкість, оперативність, зв'язок з повсякденним життям, швидке пристосування права до обстановки, що змінюється. До недоліків - не систематизованість системи права, його казуїстичність, недостатня визначеність.

Основні типи та моделі розитку промислово розвинутих країн.

Модель розвитку - це сукуп. елементів, що фор-ть цілісність нац. госп-ва та мех-м, що забезпеч тісний зв'язок з цих елементів. Критеріями моделі є: 1)співвідношення осн. форм власності; 2) рівень розвитку; 3) методи держ. пливу на ек.; 4) цілі і засоби ек. політики;5) структура кап-в компанії; 6) сис-ма управління та орган-ї праці; 7) ступінь відкритості ек.; 8) інноваційний хар-р ек.; 9) динаміка структ.та управ-ня зовн-ек. діяльн. Моделі: 1. Ліберальна - хар-на абсолютна превага приват. власн.,обмежанність держ. втручання. (США, Великобританія); 2. Соціально-орієнтована ек.(змішана ек.) висока питома вага держ.власності, проводиться інвест. структурна політика, регул. зайнятості, висока питома вага держ. бюдж. В структурі ВВП, соц. підтримка нас-ня(ФРН); 3. Модель соц-демлкрат (корпоративістська) доки держ.бюдж. у структурі ВВП перевищ. 50%, існує баготодерж. проведення держ. соц. політики (Швеція).

Критеріј, за якими проводиться порівняння моделей економ. розвитку крајн.

Економічна модель кожној крајни - результат тривалого істор. процесу, протягом якого будується співвідношення елементів моделі і формується мех- зм јх взаємодіј. Критеріј, за якими оцінюється склад моделі екон. розвитку і проводяться порівняння нац. економ. с-м, різноманітні:

- співвідношення форм власності

- рівень розвитку і форми організаціј ринкового середовища

- методи і межі держ.впливу на ек-ку

- цілі та засоби економічној політики

- джерела фінансування ек-ки

- структура капіталів компаній

- ступінь відкритості ек-ки

- с-ма упр-ння і організаціј праці на підпр-вах

- динаміка, структура і упр-ння зовн-екон. зв”язками тощо.

Модельними критеріями можуть бути і макроеконом. показники:

- обсяг, структура і динаміка ВВП

- ВВП на душу нас-ня

- Індекс росту цін та ін.

13. “Скандинавська модель” економічного розвитку країн Північної Європи.

Поняття “скадинавська модель” означає сукупність загальних рис економічного, соціального та політичного розвитку країн Північної Європи (Швеції, Фінляндії, Данії, Норвегії, Ісландії), а також концепцій та тенденцій суспільного розвитку, включаючи історичні та національно-географічні умови, загальні межі та традиційні історичні зв”зки ( не кажучи вже про те, що, наприклад, Фінляндія декілька століть входила в склад Швеції, а Норвегія - в склад Данії), мовна, релігійна та культурна близкість. В національних традиціях і менталітеті усіх скандинавів, також існує багато спільного. До особливостей скандинавської моделі відносяться і багато неекономічних= факторів, асаме:активна участь соціал-демократів та інших левих партій в уряді та законодавчих органах влади; висока ступінь “юніонізації” (доля членів профсоюзів серед працюючих в різноманітних галузях в країнах Скандинавії складає 70-90%; висока політична та економічна активність жінок; особливий екологічний менталітет усіх скандинавів; специфічна скандинавська культура праці та етика бізнесу. Усі країни Піфвнічної Європи відносяться до групи так названих малих країн (критерії віднесення до малої країни - це абсолютні обсяги ВВП, промислового виробництва та інші абсолютні показники, а не показники, розраховані на душу населення). На них припадає всього 1% населення і 3% ВВП та промислової продукції розвинутих країн. Однак за показниками ВВП та промислового виробництва на душу населення (розрахованими за паритетами купівельної спроможності валют) скандинавські країни входять в перші 12-15 найбільш високорозвинутих держав світу, а згідно класифікації, запропонованої “Програмою розвитку ООН”, за показником “індекс людського розвитку”, що включає в себе вимірювачі різноманітних аспектів життя людини (освіта, рівень доходів, освічченність дорослого населення, рівноправство жінок та ін.) країни Північної Європи займають місця в першій п”ятірці держав світу.

В після воєнний період країни Північної Європи розвивалися досить динамічно, темпи їх економічного зростання перевищували середні показники для країн-членів ОЕСР. Однак на початку 90-х рр. почалася  глибока економічна криза в Фінляндії і Швеції та спад виробництва в Данії, Норвегії, та Ісландії. Для Фінської економіки це було найсильніше потрясіння за останні сто з лишнім років. Потужними зовнішніми факторами, що вплинули на глибину кризи в Фінляндії були: економічний спад в країнах ОЕСР (основних торгових партнерах Фінляндії), а також швидке та різке падіння зовнішньоторгового обороту з СРСР, а потім Росією. До 80-х економічне зростання базувалося в основному на залученні у виробництві все нових обсягів ресурсів всіх видів (природніх, трудових, капітальних). Хоча з початку 80-х рр. ситуація починає змінюватись, все більш приділяється увага інтенсивним факторам виробництва. На початку 90-х рр. в глибокій економічній кризі знаходилася Швеція. Як і в Фінляндії, всі гострі  проблеми носили не кон”юктурний, структурний характер.Довготривалий підйом в шведській економіці в 80-ті рр. приховував багато структурних проблем., а саме: величезний дефіцит держбюджету, зростаючий держ.борг, порушення оптимальне співвідношення між держ.та приватним сектором тп ін. Для виходження з кризи в економіці Швеції та Фінляндії були знижені податки та соціальні трансферти та здійснені інші кредитно-фінансові заходи. В Норвегії, Данії, Ісландії з кінця 80-х років спостерігається спад виробництва , зниження валових капіталовкладень, зростання безробіття, однак ситуація відрізнялася в цих країнах від глибоких криз най. Господарств в Швеції і Фінляндії. Вдругій половині 90-х рр. скандинавські країни мали відносно благоприємні тренди в загальногосподарській кон”юктурі.

10. Умови

Для створення економічного інтеграційного угрупування двох чи кілької країн необхідно певні політики-правові (сумісність політичних устроів та основного законодавства країн), економічні (крітерій розвитку країн, їх ресурсний та технологічний потенціал, ступінь зрілості ринкових відносин), соціально-культурні та інфраструктурні умови. Ефективність міжнародної регіональної економічної інтеграції досягається за рахунок таких чинників: * усунення дискримінації та бар'єрів між країнами-учасницями інтеграційних угрупувань у русі товарів та послуг, капіталу, *стандартизація та уніфікація у виробничо-комерційній сфері, *динамічного ефекту завдяки розширенню ринку та економії на масштабах виробництва, *забезпечення достатнього рівня конкуренції.

11. Европ. економ.модель.

Характерні риси і напрямки структурної перебудови в окремих країнах Центральної та Східної Європи.

Важнейшие пропорции производства и обращения составляют структуру мирового хозяйства: изменения в составе производства и потребления ресурсов по воспроизводству, отраслям, технологии, возрасту. Важное влияние на функционирование хозяйственной системы оказывает размещение ресурсов по территории мира. Все структурные компоненты взаимосвязаны и оказывают друг на друга на влияние. Основной причиной изменений в пропорциях мирового хозяйства являются мировые и национальные потребности. Долговременные изменения в соотношении факторов производства определяют основные условия развития хозяйства и в конечном итоге влияют на темпы экономического роста и эффективность производства. Особенности экономического роста нашли свое отражение в распределении ВВП мира между основными подсистемами мирового хозяйства. Основные изменения - усиление позиций промышленно развитых стран и ослабление позиций стран Восточной Европы. Доля промышленно развитых стран Запада в мировом ВВП возросла с 67% в 1970 г. до 74% в 1992 г., в то же время доля стран Восточной Европы упала с 16 до 8%. За счет качества  и повышения эффективности производства усилилась тенденция к глубокой перестройке хозяйственных пропорций. Основное направление - ускорение роста сферы услуг. Самым быстро растущим сектором являются кредитно-финансовые учреждения. В первую очередь этот сдвиг характерен для промышленно развитых стран. Если в 70-х гг. услуги там составляли 58% ВВП, то в 88 - 64%. Причиной этого является смещение потребностей человека от первичных к потребностям более высокого порядка. Возвышение потребностей возможно по мере развития производительных сил и роста производительности труда. Произошли изменения в сфере материального производства. Важнейшая его часть - промышленность, на ее долю приходится 28% ВВП промышленно развитых стран и 27% ВВП развивающихся стран. В структуре промышленности ведущее место занимает обрабатывающая отрасль, обеспечивающая уровень технического развития других сфер хозяйства. В индустриальных странах продукция обрабатывающих отраслей составляет 83% всей промышленной продукции и 23% ВВП (в развивающихся странах 73 и 20% соответственно). В отличие от развитых стран в развивающихся странах произошло увеличение доли обрабатывающей промышленности. По мере развития экономики происходит переход от базовых ресурсоемких отраслей к наукоемким (сырьевые, капиталоемкие, материалоемкие, наукоемкие). Во всех подсистемах произошло сокращение доли добывающей промышленности: в промышленно развитых странах она не превышает 5%, в развивающихся - около 7%. Для 70-80-х гг. характерно сокращение доли с/х производства в создании ВВП, в то же время в большинстве районов мира повысилась эффективность с/х. Произошли изменения в структуре внешней торговли. В к. 80-х гг. на долю обрабатывающей промышленности приходилось 75% объема внешней торговли мира (в н. 80-х гг. - 58%), в развивающихся странах - 68% (по сравнению с 42%).

Развивающиеся страны стали больше  экспортировать продукции обрабатывающей промышленности, больше импортировать наукоемких товаров. Совершенствование средств труда на основе НТП определяет динамику, тенденции и уровень экономического роста. Главный носитель технического прогресса - капиталовложения в средства производства. В 70-80-х гг. наблюдалась некоторая вялость инвестиционного процесса в развитых странах, причиной чего явилось экономическая нестабильность и перенакопление капитала. В ряде стран произошло снижение общих объемов капиталовложений, что повлекло за собой снижение нормы накоплений до 23% ВВП. Произошли измене изменения в технологической структуре капиталовложений в обрабатывающую промышленность. В начале 80-х гг. активная часть инвестиций составила 77-85%. Новые инвестиции пошли на замену устаревшего оборудования, крупные вложения были сделаны в грязные производства, в их реконструкцию с целью снижения негативного воздействия на окружающую среду. Произошли изменения в целях инвестирования. Наблюдался рост расходов на охрану окружающей Среды и технику безопасности, что отвлекло часть средств от производительных целей. В некоторых странах размер природоохранных расходов доходил до 16% валовых инвестиций. В промышленно развитых странах в формировании капиталовложений сократилась доля общего и транспортного машиностроения и возросло значение электротехнического и электронного машиностроения.

14. Регіональна ек інтергація - Європа

Вкл:ОЕСР,ЄС,ЄАВТ.1. ОЄСР-Орг-ція ек-го співроб-ва та розвитку ств на базі Європ-ї орг-ції ек співроб-ва, Мета: посилювати ек-ку кр-членів, щоб зробити її більш ефективною, просувати ринкову ек-ку, розвивати вільні обміни, сприяти зростанню як індустріально розвинутим країнам, так і тим, що розвиваються. ОЕСР сьогодні об'єднує 30 кр-членів і надає урядам цих країн рекомендації по вивченню, розробці та покращанню соц-ек політики. Нині до ОЕСР входять: Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Іспанія, Ісландія, Ірландія, Італія, Канада, Люксембург, Мексика, Німеччина, Нова Зеландія, Нідерланди, Польща, Португалія, Словаччина, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чеська Респ-ка, Швейцарія, Швеція,Японія… Задачі: сприяння розвитку світової ек-ки, зростання зайнятості і рівня життя, сприяння ек та соц добробуту кр-членів, координація допомоги держав ОЕСР кр, що розвиваються. Гол органи:Вищим органом ОЕСР є Рада. До неї входять по одному представнику від кожної кр-члена ОЕСР та представник Європ-ї Комісії. Спеціалізовані комітети збираються для формул-ня ідей та проведення аналізу прогресу, досягнутого у певних галузях, таких як міжн торгівля, державне упр-ня, допомога розвитку чи фін. ринки. Секретаріат ОЕСР.  Керує секретаріатом Генер. секретар. Фін-ня ОЕСР: ОЕСР фін-ся кр-членами цієї орг-ції. Внесок кожної з країн в річний бюджет визначається по ф-лі, яка враховує "вагу ек-ки" цієї країни. Найбільшим контрибутором ОЕСР є США, які формують 25% бюджету цієї орг-ції, за ними йде Японія.Д-сть ОЕСР:ОЕСР не надає фін-ня. Орг-ція є місцем вивчення та дискусій і здійснює пошуки та аналіз, які доп-ють урядам визначити стратегію виходу на формальні угоди між кр-членами і які будуть реалізовуватися нац інституціями чи в ін міжн домовленостях. Стр-рні підрозділи ОЕСР:Крім Ради та Генер секретаріату, ОЕСР має:- Виконавчу дирекцію; - Дирекцію по зв'язках з громадськістю;- Дирекцію з пит фінансів, податків та п-ств;- Дирекцію з пит харчув., с\г та рибальства;- Дирекцію з пит. співроб-ва для розвитку;-Дирекцію з пит обмінів;-Дирекцію з питань захисту навкол серед-ща;-Дирекцію з пит. статистики;-Дирекцію з пит освіти, зайнятості, праці та соц справ;-Дирекцію з пит. науки, технології та промисловості;- Департамент з ек-х справ; - Службу з питань держ упр-ня;-Службу з питань розвитку територій. 2. ЄС утв в 1993р. Метою ЄЕС визначалося усунення внутр торговельних бар'єрів усередині Співтовариства, ств митного союзу і ств спільного ринку.Нині єс обєднує 27 країн.Цілі ств:утв тісного союзу народів Європи; утворення ек та валютного союзу і створення єдиної;розвиток співроб-ва у сфері юстицій та внутр справ;збереження та примноження спільних надбань;забезп свобод, безпеки, законності; укріплення ролі Європи у світі;введення європ. громадянства. Осн органи: Європейська Комісія-виконавчий орган ЄС. Комісія відіграє гол роль у забезп повсякденної д-сті ЄС, спрямованої на виконання осн Договорів.Європ-й Парламенти є зборами з 626 депутатів, Депутати вивчають законопроекти й затверджують бюджет. Рада міністрів (Європ Рада) є осн органом прийняття рішень. Європ. суд є судовим органом ЄС вищої інстанції.Суд регулює розбіжності між державами-членами; між державами-членами й самим ЄС; між інститутами ЄС; між ЄС і фіз або юр особами, включаючи співроб-ків його органів. Суд дає висновку по міжн угодах…Рахункова палата ств в 1977 році з метою проведення ауд-кої перевірки бюджету ЄС й створених їм інститутів.Вона скл-ся з 15 членів, що обираються на 6 років і повністю незалежні у своїй д-сті. Європейський інвестиц банк ств в 1958 році відповідно до Римського договору. Його завдання-робити фін сприяння збалансованому й стійкому розвитку заг ринку в інтересах Союзу. Європ. Центробанк (ЕЦБ) утв в 1998 році з банків 11 країн ЄС, що входять у Єврозону (Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Австрія, Португалія, Фінляндія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург).ЄЦБ визначає валютну політику країн ЄС, встановлює ключові процентні ставки й управляє офіційними резервами Європейської с-ми Центробанків (ЄСЦБ), гол завданням якої є підтримка стабільності цін. Ек і соціальний Комітет є консультативним органом ЄС, а також спостерігає за функц-ням єдиного внутр ринку. Комітет регіонів - консультативний орган Ради міністрів ита Комісії - ств в 1994 році. 3.ЄАВТ ств 1960 р за ініціативою Британії, як альтернатива Європейській Економічній Спільноті. !не має наднац-х повноважень.Штаб-кв у Женеві.! між членами скасовано всі вн мита, але зберігаються зн мито.Початково до складу ЄАВТ крім Британії, +Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція та Швейцарія; + пізніше Ісландія, Ліхтенштейн і Фінляндія. Пізніше всі, крім чотирьох, члени ЄАВТ вступили до ЄС: Нині в складі ЄАВТ 4 країни -Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія, три з яких (крім Швейцарії) є членами Європ-ї ек зони з державами ЄС.Цілі:1 Сприяння ек ^ кр-членів,2) сприяння рац викор-ню прир ресурсів,3)розвиток й заохочення добросов конкуренції,4) ^ рівня добробуту кр-членів.1973 -угоджа між ЄС і ЄАВТ.Напрями спів-ва:1) кр ЄС,2) кр Середземноморя і Балкан.Стр-ра ЄАВТ:1) рада -найвищий орган2)Пост комітети:1.Ек ком-ти,2. ком-т з пересування тов,3. ком-т з торг,4. консульт ком-т,5. ком-т парламентарів,6. бюдж ком-т,7. ком-т ек розвитку,8. ком-т з с/г й рибальства.3)Секретаріат-забезп. роботу ради й ком-ів.

12. Америк.соц.модель.

Пріоритет сервісних галузей в економіці США.

Реформування ек-ки США супроводжується швидким збільшенням пит. Ваги сфери послуг в ВВП (65%). Доля зайнятих тут - 75%. Сфера послу включ.: транспорт, зв”язок, опт., роздр. торгівлю, сусп. харчування, фін-кред. ді-ть, страх-ня, освіту, охорону здоров”я, частково науку; ді-ть військового, політ. апарату. Більше 25% всієј нематеріальној сфери - надання фін. послуг, страхування, операціј з нерухомістю. Близько 22% послуг - оптово-роздр. торгівля. 26.3% - ділові, юрид., соц. послуги, охорона здоров”я, відпоинок, розваги, автосервіс та ін. Транспорт і зв”язок - 8.5%. Держ. упр-ння - 18.4%. Значна роль - інформац. послугам.

15. Континентальная модель: как избежать социального взрыва?

Выделим основные векторы трансформации систем континентальной модели:

1. Отказ от государственной монополии на высшее образование, появление частных университетов.

2. Либерализация системы управления высшим образованием, предоставление вузам большей автономии.

3. Развитие организаций-посредников, но не в статусе «агентов государства», которым министерство делегирует часть своих полномочий, а в качестве «агентов университетов», в пользу которых вузы отчуждают часть своей автономии.

4. Становление вузов как активных субъектов рынка и связанное с этим освоение новых практик -- «фандрайзинг», получение банковских кредитов, заключение договоров с промышленными корпорациями, создание коммерческих программ и дочерних учебных заведений совместно с другими университетами.

5. Дезинтеграция некогда государствоцентричных образовательных систем, снижение их социальной значимости: становясь институтами рынка, университеты перестают быть эффективными инструментами государственной политики интеграции.

6. Ослабление социально-интеграционной функции вузов, нарастание социального напряжения, «десоциализация» университетов.

Проблема обеспечения справедливого доступа к высшему образованию, устранение старых институциональных и новых экономических барьеров -- это проблема сохранения «социальности» университетов. Сегодня для систем континентальной модели ее значение столь же высоко, как для систем атлантической модели -- значение проблемы управления высшим образованием.

Устранение институциональных барьеров означает слом веками складывавшейся иерархии учебных заведений, одновременное реформирование школьной и вузовской систем, унификацию дипломов (что немедленно приведет к «омассовлению» высшего образования). Устранение экономических барьеров требует существенных финансовых вливаний, инсталляции системы грантов и беспроцентных студенческих займов (что, впрочем, во многих континентальных системах уже сделано), усиления социальной политики. И все это для того чтобы «разблокировать» систему высшего образования как канал вертикальной мобильности, задать новый, «более социальный» вектор ее развития. Пока такой реформистский сценарий, несмотря на высокую цену преобразований, представляется наиболее вероятным.

Плюсы и минусы англо-саксонской и континентальной правовых систем

Не трудно заметить, что англо-саксонская правовая модель адекватно утвердилась лишь в странах, где местное население с его культурой было почти полностью уничтожено англо-саксонскими колонизаторами (США, Канада, Австралия, Новая Зеландия). Эти страны на сегодня являются интегральными частями вполне консолидированной политически и культурно морской торговой цивилизации.

Континентальная цивилизация, напротив, очень разнородна во всех отношениях: политическом, культурном, правовом и д.д. В связи с этим совершенно естественным выглядит соблазн признать англо-саксонскую модель более эффективной и попытаться распространить её на всё ещё свободные от её непосредственного влияния регионы континента.

Наиболее сильным аргументом для сторонников англо-саксонской системы является её ориентация на "юридический индивидуализм", порождающий индивидуализм психологический, что ведёт, в свою очередь, к более интенсивному развитию материально-технического производства и рыночной инфраструктуры как показателей общественного прогресса в целом.

Апологеты атлантизма не без основания полагают, что отсутствие должного экономического прогресса в случаях применения континентальными странами принципов англо-саксонского капитализма объясняется закоренелым консерватизмом населения последних, в особенности - в наиболее отдалённых от морских торговых путей регионах (напр. Центральная Азия). Этот консерватизм (часто трактуемый как "отсталость"), якобы, не позволяет должным образом индивидуализировать человека и заставить его действовать с нужной долей автономности и оперативности (т. е. как бы стать более изобретательным и конкурентоспособным). А без этого - нет и прогресса!

Однако здесь не учитывается тот фактор, что т. н. "англо-саксонский прогресс", обеспечивающий благосостояние морского торгового общества (в т. ч. его отдельных континентальных факторий), осуществляется, прежде всего, за счёт перманентного выкачивания континентальных ресурсов, что оборачивается для затронутых регионов снижением хозяйственной эффективности, последовательным обнищанием населения и как следствие - политическим кризисом. Разумеется, ни о каком реальном прогрессе - по крайней мере, в смысле повышения уровня социального благосостояния - тут речи идти не может.

Кроме того, "атлантистский" взгляд рассматривает, так сказать, "человека в себе", в его отрыве от конкретного антропогенного ландшафта. Игнорирование последнего или его недостаточное учитывание неизбежно ведёт к просчётам в долгосрочной политической и социально-экономической практике, чреватым масштабными кризисами и гуманитарными катастрофами. В то же время, должное понимание "ландшафтного" фактора позволяет увидеть глубокий экономический смысл традиционного почвенного консерватизма, императивно присущему человеку в его миссии "царя природы" (т. е. существа, разумно осваивающего Землю по божественному завету).

Большая часть нашей планеты поделена сегодня между двумя правовыми семьями - евро-континентальной (которую составляют системы романского, германского и русского права) и англо-саксонской. В первом случае речь идёт преимущественно о кодифицированном (писаном) праве, во втором - о прецедентном (неписаном).

Система континентального права распространена, помимо собственно России и континентальной Европы, практически во всех бывших колониях континентально-европейских держав в Азии, Африке и Латинской Америке, а также в Турции (швейцарская модель), Японии (германская модель) и ряде других стран.

Англо-саксонская модель имеет место, помимо самой Англии, в большинстве бывших британских колоний и доминионов (в том числе США, Канаде, Австралии, Южной Африке, Индии, Пакистане, Египте, Израиле). Между тем, в ряде регионов Великобритании (Шотландия), США (Луизиана) и Канады (Квебек) действует евро-континентальное право.

37. Основні форми міжнародної економічної інтеграції; їх порівняльна характеристика за ключовими.

Основні форми міжнародної економічної інтеграції; їх порівняльна характеристика за ключовими критеріями. Ефект від економічної інтеграції