Соціотопографія Вільнюса в XVII-XVIII ст.: основні особливості та напрямки розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціотопографія Вільнюса в XVII-XVIII ст.: основні особливості та напрямки розвитку

Оксана Вальонене

кандидат історичних наук, науковий співробітник, Інститут історії Литви (Литва, Вільнюс)

У статті охарактеризовано особливості соціотопографії столиці Великого князівства Литовського Вільнюса у XVII-XVIII ст. Результати дослідження ґрунтуються на статистичному аналізі реєстрів нерухомості та податкових книг магістрату, з використанням просторової ре- ляційної бази даних, мови структурованих запитів SQL, а також бібліотек NumPy та Pandas програмної мови Python для управління та аналізу великих даних. Проаналізовано вартість нерухомості, планування міста, розміри та функції будівель, а також розподіл соціальних груп у різних районах Вільнюса. Встановлено, що найбільші зміни у просторовій структурі були спричинені частими великими пожежами, а найбільші зміни у демографії та соціотопографії зафіксовано після окупації Вільнюса московським військом у 1655-1661 рр. і після спалахів чуми у 1657 та 1709-1710 роках - у ці періоди місто втратило близько 30-50% свого населення. В результаті поступово зникла середньовічна просторова структура старого міста і сформувалося його сучасне обличчя з великими, майже повністю забудованими земельними ділянками, з елітними резиденціями, з домінуючою цегляною архітектурою стилю бароко. Частково змінилася соціальна структура. Представники бідних верств суспільства та деяких видів ремесел поступово переселилися з центру міста до передмістя. У укріпленому центрі більшість нерухомої власності перейшла з рук простих городян до заможних осіб та організацій, які нерідко набували цілі групи спорожнілих ділянок. Однак деякі риси соціотопографіїXVI - першої половини XVII ст. залишилися незмінними - до них можна віднести розташування деяких районів проживання соціальних груп. литовський вільнюс соціотопографія

Ключові слова: Вільнюс, XVII-XVIII ст., соціотопографія.

Oksana VALIONIENE

Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History),

Senior Scientist, Lithuanian Institute of History (Lithuania, Vilnius)

SOCIOTOPOGRAPHY OF VILNIUS IN THE 17^TH-18^TH CENTURIES:

MAIN FEATURES AND DIRECTIONS OF DEVELOPMENT

The article summarises the characteristics of the development of the Vilnius community in the Grand Duchy of Lithuania, regarding the context of historical events between the 17th and 18th centuries. The summary is part of a scientific project carried out between 2018 and 2021, based on a research of real estate registers and lists of taxes collected by the magistrate. The research used a statistical method, a spatial relational database and the structured query language (SQL) as well as Python programming language libraries NumPy and Pandas for managing and analysing big data. A detailed description of the study and its results can be found in the collective monograph published in 2021.

Based on these sources, the value of real estate in different districts of Vilnius, spatial distribution, size and function of the buildings as well as the distribution of their owners in the city between first half of the 17th and the end of the 18th century were analysed. It was determined that frequent large fires were causing the biggest changes to the spatial structure of Vilnius. The greatest changes in demography and sociotopography were recorded after the occupation of Vilnius by the Moscow army between 1655 and 1661 and plague outbreaks in 1657 and between 1709 and 1710. During these times, the city has lost between 30 and 50 percent of its population.

As a result, the mediaeval spatial structure of the old city gradually disappeared and its current appearance was formed with large, almost completely built-up plots of land, elite residences and dominant brick architecture of the Baroque style. The social structure has been partially changed. Poor townspeople and some artisans moved from the city centre to the suburbs. In the fortified centre, most real estate passed from the hands of ordinary citizens to wealthy individuals and organisations, who often acquired entire groups of empty land areas. However, some characteristics of the sociotopography of the 16th and first half of the 17th centuries remained unchanged, including the locations of some areas where social groups were living.

Keywords: Vilnius, XVII-XVIII centuries, sociotopography, urban development.

Історія Вільнюса XVII-XVIII ст. була насичена переломними подіями. Велике Литовське князівство пережило війни зі Швецією 1600-1629 рр. і Московською державою 1609-1618 та 1654-1667 рр., окупацію Вільнюса московськими військами 1655-1661 рр., Північну війну 1700-1721 рр., штурм Вільнюса московськими військами у 1734 р., повстання проти Російської імперії і Прусського королівства у 1794 р. та три поділи держави у 1772,

1793 та 1795 рр., після чого вона зникла з політичної карти Європи. Періодичне перебування російських і шведських військ у регіоні поклало на його жителів величезні тяжкості продовольчого забезпечення, контрибуцій, пограбування і насильства. За цим слідували голод та епідемії чуми, пожежі, нестабільність економіки та демографії.

Важливим джерелом дослідження розвитку соціуму Вільнюса в контексті цих подій можуть послужити податкові книжки та описи нерухомості, що збереглися після спалення міського архіву під час взяття Вільнюса московськими військами у 1655 р. Тобто - книжки повротнего Powrotne (пол.) - податок на ворота та брами, що сплачується магістрату (SJP, 1908: 863). Podymne, podymowe, dymowe (пол.) - податок з кожного диму, тобто з кожного будинку в місті, з кожного димаря, що виходить на дах (SJP, 1908: 442). та подимного² податків магдебурзької юрисдики Jurysdyka, jurydyka, juryzdyka (пол.) - район міста, що має особливий юридичний ста-тус (SJP, 1900: 187). за 1663-1773 рр. (всього 68 екземплярів), а також описи нерухомості та земельних ділянок за 1636, 1645, 1775 і 1790 рр. У цих джерелах міститься інформація про розмір податку, господарів будинків, їх соціальний статус, професію, іноді зазначено і стан власності Наприклад, що будинок новий, або порожній, згорілий, у руїнах, і т. д.. У найбільш детальних документах 1636 та 1790 рр. є дані про кількість та призначення приміщень, а також стан земельного господар- ства Тобто, розмір подвір'я, господарські будівлі, стайні, хліви, городи, сади та інше.. На жаль, у цих документах немає повної інформації про все місто. У ранніх описах представлений центральний район усередині міської стіни. У податкових книгах - лише юрисдика магістрату (але вона займала значну частину Вільнюса). Найповніші описи, зроблені в 1775 і 1790 рр., охоплюють все місто.

У статті представлені результати дослідження цих джерел, проведеного в рамках наукового проекту у 2018-2021 рр. (Klovas, (Comp.), 2021) Державна програма досліджень у галузі літуаністики на 2016-2024 роки. Науковий проект Nr. P-LIP-18-146, 2018 07 01-2021 06 30, профінансовано науковою радою Литви.. У дослідженні застосовано статистичний метод з використанням реляційної просторової бази даних, мови структурованих запитів SQL SQL (англ. Structured query language) - декларативна мова програмування для взаємо-дії з базами даних, що застосовується для формування запитів, оновлення і керування реля- ційними базами даних, створення схеми бази даних та її модифікації, системи контролю за доступом до бази даних., а також бібліотек NumPy та Pandas програмної мови Python, призначених для обробки та математичного аналізу великих масивів даних Про бібліотеку NumPy див. https://numpy.org/; про бібліотеку Pandas: https://pandas. pydata.org/. Мета дослідження - виявити основні особливості соціотопографії Вільнюса XVII-XVI11 ст., її зміни та передумови, тобто - як і чому саме так розташовувалися місця проживання та нерухома власність різних соціальних груп, як вони змінювалися протягом часу та взаємодіяли. Це дає багато важливої інформації про розвиток міста, про його просторову структуру та населення в період, коли зростання міста вже майже припинилося і в ньому переважно відбувалися локальні зміни, які складно вивчати на основі інших джерел (наприклад, археологічних).

Ключем до локалізації описів нерухомості стало те, що в пізнішому з документів всі ділянки були пронумеровані та позначені на картографічному плані. Це дозволило прив'язати всі інші документи орієнтуючись на прізвища господарів та вказану частину міста. Локалізації чимало допомогло те, що податкові книжки складалися майже щороку, і зміну господарів окремих земельних ділянок можна було відстежити. Виняток - кілька складних періодів історії міста, коли документи не збереглися, або через об'єктивні причини значно змінювалося населення Вільнюса.

Перший відомий опис нерухомості Вільнюса був проведений у 1636 р. (VM, 2006), і в ньому є дані про стан міста до окупації 1655-1661 рр. У цій ревізії згадується 717 господарств у межах міських укріплень, з них 392 кам'яниці Kamienica (пол.) - цегляний будинок (SJP, 1900: 219)., 280 дерев'яних будинків та 14 маєтків. У цей час місто ще не втратило середньовічний вигляд, незважаючи на велику пожежу 1610 р. У центрі Вільнюса домінували вузькі земельні ділянки з окремими одне - двох або триповерховими будинками. Кам'яниці стояли переважно на головних вулицях, навколо ринку та в єврейському кварталі. Назви районів та вулиць див. 1 іл. Крім того, для цього району була характерна найбільша щільність забудови та висота будівель. Причина зрозуміла - це вартість нерухомості, концентрація комерційної діяльності, та велика щільність населення (наприклад, як в єврейському кварталі). Дерев'яні будинки становили близько 40% забудови міста, і зазвичай були одно- або двоповерховими, іноді з житловими приміщеннями на горищі. Вони концентрувалися у західній частині міста, поблизу оборонної стіни, у різних провулках, біля стін Нижнього замку та на території юрисдики Київського митрополита. Цікаво, що у цій юрисдиці зафіксована найбільша кількість маленьких дерев'яних будинків (1-3 приміщення) та мало цегляних будівель. Відомо, що деякі таких маленьких небагатих домів були самовільно збудовані на цвинтарях колишніх православних церков, які у 1609 р. були передані греко-католицькій церкві (Baronas, Staciatiki^, 2012: 84; АВК, 1893: 257-259) та через рік згоріли під час великої пожежі.

Перепис будівель 1636 року дає уявлення про їх призначення та побутові умови. Найчастіше згадуються такі приміщення: житлові кімнати, різні комори (вони були майже у всіх будинках), підвали (65% дерев'яних і 88% цегляних будинків), стайні та сараї для коней (відповідно, 41% і 64%), броварі для виробництва горілки та пива (38% і 53%), пекарні (38% і 28%), лазні (27% і 18%). У невеликих дерев'яних будинках (1-5 приміщень), крім кімнат і комор, було прийнято мати хоча б стайню, бровар, пекарню, майстерню або город, а в цегляних будинках ще й підвал - саме ці приміщення забезпечували мінімальні побутові потреби. У великих дерев'яних будинках іноді були шинки, крамниці і навіть балкони. Облаштування середніх і великих цегляних будинків ще різноманітніше: крім вищезгаданих приміщень у них зазвичай були сіни, кухні та їдальні, шинки, крамниці та аптеки, різні господарські будівлі - сараї для худоби і транспорту, комори, кузні, городи та сади. Деякі типи приміщень були характерними для певної частини міста. Більшість шинків і крамниць розташовувалося на головній вулиці, навколо ринку та в єврейському кварталі. Аптечні приміщення - на Німецькій (Vokiecip) та в північній частині Замкової (Pilies) вулиці. Солодовні¹¹ - у південно-західній частині міста. Лазні були більш характерні для периферії, можливо тому, що в багатих домах вже було встановлено водопровід (Jurk- stas, 1990: 47). Цікаво, що пекарні, як і лазні, були на периферії, а кухні, навпаки, характерні для центру міста. А безліч броварів було рівномірно розподілене по всій території, що свідчить про однакову потребу у виробництві алкоголю у різних верствах суспільства.

У 1636 р., як і пізніше, аж до кінця XVIII ст., у Вільнюсі не зафіксовано жорстких соціотопографічних кордонів, але були райони концентрації окремих соціальних груп (2 іл.). Бояри та міська еліта віддавати перевагу головним вулицям Замкової (Pilies), Св. Іоанна (Sv. Jono), Домініканської (Domini- konp), Німецької (Vokiecip), а також тихішим вулицям Св. Казимира (Sv. Kazimiero), Кармелітської (Karmelitp), Рудницької (Rudninkp) та Кінської (Arklip). Більшість власності духовенства розташовувалась у північній частині міста, в юрисдиці капітули кафедрального собору. Релігійні організації (костели та церкви, монастирі, шпиталі) мали власність у різних частинах міста, нерідко набуваючи більших частин довколишніх кварталів Солодовня -- приміщення, будова, де готують зерно для солоду. Наприклад, капітулі кафедрального собору належав майже весь північний кінець Замкової вулиці, євангелікам реформатам - не менше 12 ділянок навколо їхнього храму на вулиці Св. Михайла (Sv. Mykolo), домініканському монастирю - 8 ділянок на вулиці Св. Ігнатія (Sv. Ignoto), базиліанському греко-католицькому монастирю - 4 ділянки на Кінській вулиці (Klovas, (Comp.), 2021: 227, 17 pav.).. Купці та інші заможні міщани селилися поблизу головного ринку в південній частині міста між вулицями Рудницької та Субачяус (Subaciaus). Ремісники жили майже у всіх частинах міста, але найбільше - біля річки Вільня (Vilnia) та стін замку, в юрисдиці Київського митрополита, південно-західній частині міста поряд із міською стіною та у єврейському кварталі.

Формування у Вільнюсі єврейської громади можна простежити з другої половини XVI ст., хоча вважається, що євреї і раніше з перервами могли у ньому мешкати (Meilus, 2010) Перерви були викликані різними урядовими заборонами, такими, як вигнання євреїв з Великого князівства Литовського в 1495 р., або указ 1527 р., що забороняв їм жити у Вільнюсі.. Права на нерухомість та проживання Вільнюської єврейської громади регулюються трьома привілеями. В 1593 р. їм було дозволено постійно жити в місті, орендувати і купувати будинки. У 1629 р. дозволялося вільно розпоряджатися нажитим майном та перебудовувати синагогу, мати цвинтар на правому березі річки Няріс (Neris) та м'ясні лавки біля синагоги (Siauciunaite-Verbickiene, 2009: 144). Далі в 1633 р. привілеєм короля Владислава Вази, на прохання євреїв, їм було виділено місце між вулицями костелу Св. Миколая (Sv. Mikalojaus) та Німецькою, вся Єврейська (Zyd^) вулиця та ділянки на М'ясній (Mesini^) вулиці, що з нею межували (ZPP, 1788; 196-200). Дозволено будівництво на Німецькій вулиці за умови, що на неї не виходять ворота дворів. Єврейській громаді було надано унікальний правовий статус, тому в історіографії іноді її називають окремою юрисдикою (Jurginis, Merkys, Tautavicius, 1968: 103). Але в 1636 р. зареєстрована єврейська власність знаходилася в межах, позначених привілеєм, в юрисдиці магістрату (2 іл.; 4).

Після війни, у 1662-1701 рр. відбулося часткове відновлення економічного та демографічного потенціалу Вільнюса. Найдокладніші відомості про місто та міську громаду за цей період є у списку платників поголовного податку 1677 р. (HLFM, 2021: 9-166). За цими даними, у Магдебурзькій юрисдиці зареєстровано 778 будівель: 251 кам'яниця, 482 дерев'яні доми, невелика кількість бідних халуп, 2 цегельні, млин та майстерня папіру. У списку згадується 61 чиновник, з яких лише 12 проживали у передмісті, а решта - у центрі міста. Зареєстровано 13 торгових професій та близько 290 їх представників: 78 шинкарок, 61 торговець з лотка, 54 купці та 21 купчик, 48 крамарів та 12 працівників кіосків. Також згадано 76 різних ремесел та близько 830 ремісників, найчастіше згадуються шевці, кравці, м'ясники, му- ляри, тесляри, ковалі, капелюшники, кушніри, пивовари. Крім того - близько 1350 постачальників послуг (загалом 42 професії, такі, як прислуга та кухарі, няньки та виховательки, поденники, кучері та човнярі).

Початок XVIII ст. знову приніс фатальні зміни у розвитку Вільнюса. Під час Північної війни столиця переходила з рук до рук. Її мешканці повинні були підтримувати війська, що стояли в місті, платити данину. Їхнє майно конфіскувалося і знищувалося, забиралося продовольство. Почався голод. У 1702 р. Вільнюс був окупований шведськими військами, (Sliesoriunas, 2007: 271) у місті велися бої. У 1705 р. до Литви увійшли російські війська, і Вільнюс став резиденцією їхнього командування. У 1706 р. у місті знову була шведська армія, а у 1707 р. - російські війська та збройні сили Григалія Огінського (Sliesoriunas, 2015: 555-557). Коли ситуація врешті-решт стабілізувалася, у 1709-1710 рр. у виснажений край знову прийшла епідемія чуми. Свідки писали, що тисячі померлих були поховані за межею міста у братських могилах на навколишніх пагорбах (Krasevskis, 2017: 143-144). Цей спалах чуми прийнято вважати одним із найстрашніших в історії Литви, під час якого Велике князівство втратило близько третини свого населення (Klovas, 2018: 90-91). Відомо, що у Вільнюсі, за даними книги подимного податку магдебурзької юрисдики за 1714 р., спорожніло близько 30% будівель у центрі міста, а в передмісті, в окремих місцях - навіть до 60-90%.

Після закінчення Північної війни в Республіці значно зріс воєнно-політичний вплив Росії. На жителів краю накладалися різні повинності та збори на користь Росії, обмежувалися суверенітет держави (Sliesoriunas, 2007: 559, 585) і свобода вибору правителів. Це призвело до того, що у 1733 р. після смерті Августа II, втручаючись у вибори, російська армія вторглася до Республіки (Kiaupa, 2018: 615). У 1734 р. Вільнюс знову зазнав нападу, вороги вторглися в місто через Вілейську браму (Vilniaus vartai), вбивали міс- тян, грабували майно церков та монастирів (Sliesoriunas, 2001: 319-320).

Багато бід принесли і великі пожежі, які, на думку польських істориків, столицю Великого князівства Литовського спустошували частіше, ніж інші великі міста (Karpinski, Nowosielska, 2021: 230). За їхніми підрахунками, у XVII-XVIII ст. Вільнюс горів більше 30 разів (Karpinski, 2020: 190-192; Karpinski, Nowosielska, 2021: 230-237). Один із найстрашніших катаклізмів 1 липня 1610 року знищив майже всі будівлі всередині міських стін, частину Нижнього замку, університет, ратушу та частину передмість (Ciurinskas, Janoniene, 2006: 452-458). За ним йшла низка локальних пожеж (Klovas, 2018: 83-84) У літературі згадуються пожежі 1611, 1615, 1624, 1630, 1645, 1651, 1653 р. та підпали під час окупації 1655-1661 рр. (Vorbek-Lettow, 1968: 240; Klovas, (Comp.), 2021: 84-85). У XVIII ст. великі пожежі повторювалися кожні 10-15 років. Чотири з них принесли катастрофічні наслідки. У 1737 р. згоріли три чверті укріпленого міста - всі квартали на північ від ратуші та францисканського монастиря (Karpinski, Nowosielska, 2021: 233234). У 1748 і 1749 рр., одне за одним, трапилися два великі нещастя, які знищили спочатку північну, а потім - південну частину міста та частину передмість (Balinski, 1862: 465-499). А в 1760 р. через все місто пронеслася ще одна катастрофа (Кпурка, 2011: 182; Manys, 2018: 167-179), що знищила більше 500 будівель. Після цієї пожежі у 1763 р. влада Вільнюса звернулася до Сейму з проханням про підтримку. У 1766 р. сейм заборонив будувати в центрі міста (w samym mesciq) нові дерев'яні будинки, а також заборонив у домах зберігати горілку та олію, наказав протягом двох років покрити дахи черепицею, спорудити димарі, посилити протипожежний захист (VL, 1860: 242; Jurginis, Merkys, Tautavicius, 1968: 180).

Спустошення ділянок, що відбувалося через катаклізми, такі як пожежі, війни та епідемії, призводило не лише до демографічних змін та появи нових господарів, а й до змін соціотопографії та характеру міської забудови. Це відбувалося тому, що невеликі ділянки простих містян групами скуповувала міська еліта та організації, такі як монастирі або братства. Лише у XVIII ст. і лише за даними податкових книг нараховано сто сорок одну таку групу від двох до двадцяти шести ділянок. Придбані таким чином ділянки з'єднувалися у великі сільськогосподарські площі, садиби та резиденції.

Взагалі, до кінця XVIII ст. змінилася не тільки структура земельних ділянок. Після того, як катастрофа 1610 р. знищила забудову Вільнюса настільки, що за словами свідків, багато хто не впізнавав своєї власності (Ciurinskas, Janoniene, 2006: 454) почався тривалий процес трансформації готичного міста. Центр Вільнюса перебудовано, і тепер у ньому майже всі будинки були з цегли. Двори периметром оточували цегляні флігелі та господарські будівлі. Наприкінці XVIII ст. у місті домінувала архітектура стилю бароко.

У списку нерухомості 1790 р. зареєстровано 1939 різних будівель. За цими даними, більшість домів все ще було побудовано з дерева, але майже всі вони були розташовані у передмісті. Кам'яниці, які за чисельністю посідають друге місце, були сконцентровані всередині міських стін та на головних вулицях передмість біля міських брам. Елітні резиденції найчастіше були в центрі міста, і лише в окремих випадках - у передмісті. Численні володіння монастирів зазвичай розташовувалися вздовж міських стін по обидва боки. Особняки - вздовж головних доріг передмість, а халупи - в їх віддалених та непрестижних частинах Шніпішкес (Snipiskes), Антакальніс (Antakalnis), Расос (Rasos), віддалена частина Ужупіса (Uzupis).. Крім того, у списку згадуються корчми, що стояли на околицях міста, біля головних доріг.

Що до соціотопографії цього періоду - за півтора століття її основні риси змінилися не сильно (3 іл.). Як і у першій половині XVII ст., у місті не було жорсткої сегрегації соціальних груп. В одному районі могли проживати представники різних верств суспільства, професій, етносів та релігій. Але їхнє співвідношення було неоднорідним, і в різних частинах міста домінували різні соціальні групи.

Посадовці воліли мати нерухомість у всіх частинах міста та передмість, крім юрисдик вельмож Сапег в Антакальнісе та Радзівілов в Шніпішкес, де проживали євреї. Крім того, вони уникали і тієї частини передмістя Шніпішкес, яка належала магістрату, адже там були цегельні. Найбільша концентрація їхньої нерухомості була біля головного ринку та ратуші, а також у південній частині старого міста між ратушою, Німецькою, Рудницькою та Кінською вулицями - цей район був елітним і в першій половині XVII ст. Південні передмістя також цінувалися, особливо так званий Гострий (Ostry, Ausros) кінець, що розташовувався за однойменною міською брамою. Ще один престижний район знаходився у передмісті Лукішкес (Lukiskes), між Нижнім замком та монастирем кармелітів, а також у західній частині цього передмістя, де була пристань та ділянки зі складами для товарів.

Духовенство, як і раніше, віддавало перевагу північній частині старого міста, і мешкало поряд із Нижнім замком, володіннями єпископа, капітули кафедрального собору, поблизу костелу Св. Іоанна. У передмісті Лукішкес вони селилися у північній частині, ближче до річки Няріс (можливо тому, що у південній частині було багато володінь ремісників), а також мали власність біля пристані. У передмістях Антакальніс та Св. Стефана (Sv. Stepono) - поряд із костелами. Декілька ділянок єпископа було у передмісті Ужупіс.

Ремісники, як і інші групи спільноти, не мали окремого району проживання, проте є кілька місць із найбільшою концентрацією їх володінь. Це єврейські квартали та колишня юрисдикція Київського митрополита у старому місті, а за міськими стінами - північний берег річки Няріс, а також територія поряд із Глиняною горою (Moliakalnis) та річкою Вінгріс (Vingris), де видобувались ресурси виробництва (глина, гравій, пісок та вода).

Єврейська громада за півтора століття сильно зросла та розселилася у різні райони Вільнюса, незважаючи на невдоволення інших мешканців та періодичні спроби магістрату регулювати цей процес. Згідно з описом подимного податку за 1690 р. євреї проживали не лише у виділеному ним кварталі, ай у юрисдиці магістрату на Рудницької, Німецької, Вілейської (Vilniaus), Тракайської (Trak^) вулицях, а також на західній стороні Замкової вулиці (Metryka Litewska, 1989: 26-42, 60-62). Іншими словами, до початку XVIII ст. вони встигли заселити не тільки в 1633 р. виділений район, а й прилеглі західні квартали, зайнявши весь простір між синагогою і міською стіною (Klovas, (Comp.), 2021: 247, 69 pav). Не маючи можливості зупинити зростання єврейської громади, король Август III у 1742 р. дозволив їхнє поселення у всіх частинах міста та передмість, за винятком двох головних громадських вулиць - одна від Гострої брами (Ausros vartai) до кафедрального собору, інша від Тракайської брами (Trak^ vartai) до костелу Св. Іоанна (Siauciunaite-Verbickiene, Petrasiunaite, 2002: 373).

У 1764-1765 рр. було проведено перепис громади (Siauciunaite-Verbi- ckiene, 2009: 64-73; Siauciunaite-Verbickiene, 2012: 63-64). За його даними, у цей час у місті проживало близько чотирьох тисяч євреїв. Найбільш щільно було заселено найстаріший район біля синагоги: у ньому зареєстровано 2365 осіб, що становить у середньому 5 осіб на один ар (100 м²) території. У найближчому районі між Німецькою вулицею та міською стіною - 693 особи (0,8 на один ар). У передмісті Св. Стефана, Лукішкес, Шніпішкес, Антакальніс та Ужупіс зареєстровано ще 784 особи, але тут густота населення була нижчою, ніж у місті (від 0,01 до 0,4 на один ар території) (Klovas, 2018: 253, 75 pav).

Схожу ситуацію зафіксовано й у документах перепису нерухомості 1790 р. (LVIA, f. 458, ap. 1, b. 317; LVIA, SA - senj aktp fondas, 4068; LVIA, f. 458, ap. 1, b. 31). На той час євреї жили не лише у своєму кварталі, ай за його межами. У передмісті Лукішкес їхня власність зареєстрована в районі ремісників біля річки Вінгріс. А в передмісті Шніпішкес та Антакальніс, в юрисдиках вельмож Сапег та Радзивілів, утворилися окремі великі єврейські громади.

Аналіз книг подимного податку (LVIA, SA, 3337, 3298, 3299) У Великому князівстві Литовському цей державний податок був призначений для фінансування війська. Їм оподатковувалися двори, які називають димами, а розмір залежав від ціни нерухомості. Тому податок об'єктивно показує її відносну вартість у різних частинах Вільнюса (отже, і економічні можливості власників). Дані про всю територію міста є лише в одному списку за 1775 р. дозволив простежити зв'язок між топографією соціальних груп та вартістю нерухомості (4 іл.). Судячи з цих даних, в останній чверті XVIII ст. найбільше цінувався центр міста. У його північній частині найдорожчі ділянки розташовувалися по обидва боки від вулиць Св. Іоанна, Домініканської та Тракайської. Тут знаходилися будівлі академії, новіціату та семінарій єзуїтів, резиденція єпископа, домініканський, францисканський та бенедиктинський монастирі, резиденції вельмож та бояр. У південній частині, між вулицями Рудниць- кої, Субачаус та міською стіною також розташовувався елітний район, - тут було кілька монастирів та резиденцій, проживала еліта. У смузі між цими районами були центральний ринок, єврейський квартал, юрисдика Київського митрополита, віддалені вулиці, частково забудовані дерев'яними домами, - отже ця територія цінувалася трохи нижче. Передмістя теж мали неоднакову вартість. Більш дорогі ділянки розташовувалися на головних дорогах поблизу міських брам, а дешевші - на периферії чи менш комфортних місцях. Наприклад, територія навколо монастиря кармелітів у Лукішкес, де розташовувалася власність посадових осіб та духовенства, цінувалася більше, ніж у найближчому кварталі ремісників кожемяк. В Антакальнісі, що довгою смугою витягнувся вздовж річки Няріс, ціну нерухомості визначало відстань до центру міста. Те саме можна сказати про Ужупіс - тут найдорожчі ділянки були поблизу міської стіни та Спаськой брами (Isganytojo vartai). Поруч із ними був квартал саф'яників, але він, мабуть через специфіку ремесла, цінувався набагато менше. А найдешевшим було житло на правому березі річки Няріс у Шніпішкес, де мешкало багато євреїв та ремісників - виробників цегли.

На закінчення можна сказати, що історичні події XVII-XVIII ст. помітно вплинули на розвиток Вільнюса. В результаті поступово зникла середньовічна просторова структура старого міста і сформувалося його сучасне обличчя з великими, майже повністю забудованими земельними ділянками, з елітними резиденціями, з домінуючою цегляною архітектурою стилю бароко. Частково змінилася соціальна структура. Представники бідних верств суспільства та деяких видів ремесел поступово переселилися з центру міста до передмістя. У укріпленому центрі більшість нерухомої власності перейшла з рук простих містян до заможних осіб та організацій, які нерідко набували цілі групи спорожнілих ділянок. Однак деякі риси соціотопографії XVI - першої половини XVII ст. залишилися незмінними - до них можна віднести розташування частини районів проживання соціальних груп.

2. Основні особливості соціотопографії за даними перепису нерухомості 1790 р.

4. Середній розмір подимного податку 1775 р. (автор Оксана Вальонене)

Брами у міській стіні: a - брама Марії Магдалини або Мокра (Marijos Magda- lietes, Slapieji vartai); b - Татарська брама (Totoriq vartai); c - Вілейська брама (Vilniaus vartai); d - Тракайська брама (Trakq vartai); e - Рудницька брама (Rudninkq vartai); f - Гостра брама (Ostra, Ausros vartai); g - Брама Субачяус (Собача?, Subaciaus vartai); h - Спаська брама (Isganytojo vartai).

Вулиці: 1 - Вілейська (Vilniaus); 2 - Домініканська (Dominikonq); 3 - Єврейська (Zydq); 4 - Замкова (Pilies); 5 - Кармелітська (Karmelitq); 6 - Кінська (Arkliq); 7 - М'ясна (Mesiniq); 8 - Німецька (Vokieciq); 9 - Рудницька (Rudninkq); 10 - Св. Іоанна (Sv. Jono); 11 - Св. Казимира (Sv. Kazimiero); 12 - Св. Миколая (Sv. Mikalojaus); 13 - Субачяус (Собача?, Subaciaus); 14 - Тракайська (Trakq).

3. Основні особливості соціотопографії за даними перепису нерухомості 1636 р.

(автор Оксана Вальонене)

Зареєстрована власність та місця проживання: 1 - міська еліта; 2 - духовенство; 3 - ремісники; 4 - євреї.

(автор Оксана Вальонене)

Зареєстрована власність та місця проживання: 1 - міська еліта; 2 - духовенство; 3 - ремісники; 4 - євреї.

ARCHIVES

REFERENCES

1. Arheograficzeskij sbornik dokumentov, otnosiashchihsia k istorii severo-zapadnoj Rusi, izda- vajemyj pri upravleniji Vilenskogo uczebnogo okruga. Vilna: Pieczatnia O. Bliumovi- cza, na Rudnickoj ul. V d. Oginskogo № 202, 1869. (Т. VI). [in Russian].

2. Akty izdavsjemyje Vilenskoj kommissijeu dla razbora drevnih aktov. Vilno: Tipografiia A. G. Syrkina, 1893. (Т. 20, Akty kasajusczijesia goroda Vilno). [in Russian].

3. Balinski, M. (1862). Dawna Akademia Wilenska: proba jej historyi: od zatozenia w roku 1579 do ostatecznego jej przeksztatcenia w roku 1803, Poznan: nak!adem i drukiem Jozefata Chryzki, 1862. [in Polish].

4. Baronas, D. (2012). Staciatikiq, Sv. (2012). Dvasios brolijos jsisteigimas Vilniuje 15841633 m. Lietuviq katalikq Mokslo akademijos metrastis, Serija B: Baznycios istorijos studijos. Nr. 5, 47-97. [in Lithuanian].

5. Ciurinskas, M., Janoniene, R. (2006). Du liudijimai apie 1610 m. didjjj Vilniaus gaisrq. Naujasiszidinys - Aidai, 11, 452-458. [in Lithuanian].

6. Historiae Lituaniae Fontes Minores. (2021). Vilnius: Lietuvos istorijos institutas. (T. IX: Trys XVI-XVIII a. Vilniaus valdzios ir gyventojq sqrasai / M. Klovas, E. Meilus, A. Urmanski). [in Lithuanian].

7. Jurginis, J., Merkys, V., Tautavicius, A. (1968). Vilniaus miesto istorija nuo seniausiq laikq iki Spalio revoliucijos. Vilnius: Mintis. [in Lithuanian].

8. Jurkstas, J. (1990) Senojo Vilniaus vandenys: istorine apybraiza. Vilnius: Mokslas. [in Lithuanian].

9. Karpinski, A. (2020) Pozary w miastach Rzeczypospolitej w XVl-XVlll wieku i ich nastqp- stwa ekonomiczne, spoteczne i kulturowe. Katalog. wspolpr. E. Kalinowski, E. Nowo- sielska. Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego. [in Polish].

10. Karpinski, A., Nowosielska, E. (2021) Pozary w miastach Rzeczypospolitej w XVl-XVlll wieku i ich nastqpstwa ekonomiczne, spoteczne i kulturowe. Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego. [in Polish].

11. Kiaupa, Z. (2018). Lietuvos istorija: Trumpasis XVlll amzius (1733-1795 m.). Vilnius: Lietuvos istorijos institutas. (T. 7, d. 2). [in Lithuanian].

12. Kiturka, I. (2011) Pismovyja krynicy pra razary i pazarnuju spravu v garadach VKL u drugaj XVIII st. Gistarycznaja urbanistyka: asnovy metadalogiji i krynicaznavczaja baza. Zb. navuk. art., radkal I. V. Sorkina (gal. red.). Grodna: GrDU. [in Belorussian].

13. Klovas, M. (2018) Vilniaus miesto izdas 1647-1794 m. pajamq - islaidq knygq duome- nimis. Lietuvos istorijos metrastis, 2017/2, 77-104. [in Lithuanian].

14. Klovas, M., Meilus, E., Urmanski, A., Valioniene, O. (2021). Vilniaus sociotopografijos met- menysXlV-XVlll a. Vilnius: Lietuvos istorijos institutas. [in Lithuanian].

15. Krasevskis, J. (2017). Vilnius nuo jo pradzios iki 1750. Vilnius: Mintis. (T. 2.). [in Lithuanian].

16. Manys, B. (2018). 1760 metq gaisro Vilniuje pasekmes, remiantis "Kurier Litewski" pra- nesimais. Lietuvos istorijos metrastis, 2017/2, 167-179. [in Lithuanian].

17. Meilus, E. (2010). Senj Vilniaus zydq kapiniq Snipiskese istorija Lietuvos Didziosios Kunigaikstystes laikais. Miestq praeitis, Nr. 2, 08.htm. [in Lithuanian].

18. Metryka Litewska. Rejestry podymnego Wielkiego Ksiqstwa Litewskiego. Wojewodztwo wilenskie 1690 r. opracowa! A. Rachuba. Warszawa: PWN, 1989. [in Polish].

19. Paknys, M. (2006). Vilniaus miestas ir miestieciai 1636 m.: namai, gyventojai, sveciai. Vilnius: Vilniaus dailes akademijos leidykla. [in Lithuanian, Polish].

20. Stownik jqzyka polskiego / red. J. Karlowicz, A. A. Krynski, W. Niedzwiedzki. Warszawa: nakladem prenumeratorow i Kasy im. Mianowskiego w drukarni "Gazety Handlo- wej", 1900. (T. II). [in Polish].

21. Stownik jqzyka polskiego / red. J. Karlowicz, A. A. Krynski, W. Niedzwiedzki, Warszawa: nakladem prenumeratorow i Kasy im. Mianowskiego w drukarni "Gazety Handlo- wej", 1908. (T. IV). [in Polish].

22. Sliesoriunas, F. (2001). Musis prie Vilniaus ir miesto nusiaubimas 1734 metais. Lietuva ir jos kaimynai: nuo normanq iki Napoleono. Vilnius: Vaga, 311-329. [in Lithuanian].

23. Sliesoriunas, G. (2007). Pirmoji Vilniaus okupacija Siaures karo metais: (1702 m. balandis- geguze. Praeities pedsakais: skiriama profesoriaus daktaro Zigmanto Kiaupos 65- meciui. Vilnius: Lietuvos istorijos institutas, 267-292. [in Lithuanian].

24. Sliesoriunas, G. (2015). Lietuvos istorija: Lietuvos Didzioji Kunigaikstyste XVI a. pabaigoje - XVIII a. pradzioje (1588-1733 metais). Vilnius: Lietuvos istorijos institutas. (T. 6.). [in Lithuanian].

25. Siauciunaite-Verbickiene, J. (2009). Zydai Lietuvos Didziosios Kunigaikstystes visuomeneje: sambuvio aspektai. Vilnius: Zara. [in Lithuanian].

26. Siauciunaite-Verbickiene, J. (2012). Lietuvos Didziosios Kunigaikstystes zydai. Lietuvos zydai. Istorine studija / sud. V. Sirutavicius, D. Staliunas, J. Siauciunaite-Verbickiene, Vilnius: Baltos lankos. [in Lithuanian].

27. Siauciunaite-Verbickiene, J., Petrasiunaite, L. (2002). Vilniaus geto ieskojimai: atkurimas ar jkurimas. Naujasis Zidinys-Aidai, 7/8, 371-375. [in Lithuanian].

28. Volumina Legum. Petersburg: Nakladem i drukiem Jozafata Ohryzki, 1860. (T. 7). [in Russian].

29. Vorbek-Lettow, M. (1968). Skarbnica pamiqci. Pamiqtnik lekarza krola Wtadystawa IV. / oprac. E. Galos i F. Mincer; pod red. naukowq W. Czaplinskiego. Wroclaw: Zaklad Narodowy im. Ossolinskich Wydawnictwo PAN. [in Polish, Latin].

30. Zbior praw y przywileiow miastu stotecznemu W. X. L. Wilnowi nadanch na zqdanie wielu miast Koronnych, jako tez Wielkiego Ksiqstwa Litewskiego utozony y wydany, przez Piotra Dubinskiego. Wilno: w Drukarni J. K. Mci przy Akademij, 1788. [in Polish].