"Від Кисловодська до Сухума через Теберду (екскурсія військово-сухумською дорогою)": маловідомі подорожні нотатки Павла Ріттера (1872–1939)

Хоч би яким приємним не було це ідилічне dolce far niente78, але до Сухума ще залишалося 170 верст, тобто 4-5 днів дороги, а деякі з нас вільного часу в запасі не мали: довелося вирішити ка- тегорично питання про день від'їзду, зробити додаткові закупівлі в місцевих крамницях, домовитися про коней та провідників.

п. ріттер.

(Далі буде).

риттер п. г. от Кисловодска до сухума через теберду (Экскур- сия по военно-сухумской дороге) // утро. иллюстрированное при- ложение. воскресенье, 25 октября 1909 г. № 876. с. 2-4.

с. 2

Свій від'їзд із Теберди ми призначили остаточно на ранок 11 липня: це було обумовлено як сприятливим прогнозом погоди (вітер дув цілий день у напрямку від снігових гір), так і угодою з тебердинською “комуною”, яка приєдналася до нас у кількості п'яти осіб для того, щоб йти разом до Сухума. Цими супутника- ми, що залишили по собі найсимпатичніші спогади, виявилися: Мхітаров, студент-шляховик, молодий народний учитель з Тоболь- ської губ. і два студенти Новоросійського університету; останні троє всі кубанські козаки, що мали в “комуні” прізвиська Сандро, Семен та Софронич. Крім того, приєднався до цієї об'єднаної експедиції, також із Сухума, ще один юнак зі Ставрополя, який приїхав на Теберду з метою, що не здійснилася зі вказаних мною причин, купити чи орендувати дачну ділянку. Поза тим, невелика компанія (військовий лікар з Катеринодара, два студенти та дві панночки з тебердинських “курсових”) вирушили з нами лише до Клухорського перевалу, щоб повернутися звідти наступного дня назад. Турботи про домовленість щодо коней і провідників кожна група брала на себе окремо.

До нас дійшли чутки про конкуренцію, що існувала між кара- чаївцями і ветеринарами-стражниками, що охороняють їх (їхній обов'язок оглядати і контролювати худобу, що переганяється че- рез гірський прохід тубільцями, які, втім, примудряються перега- няти худобу через перевали, де немає варти). Оскільки і тим, і іншим хочеться заробити на туристах, ми домовили з тебердин- ським карачаївцем Алімом, який запропонував нам коней і ліній- ки, лише умовно: 20 […] за дві лінійки з нас сімох з […]жом за проїзд до т. зв. Клухорської казарми, розташованої по той бік пе- ревалу, на висоті 627 […] на 321 версті від тебердинських […]. Якби нам не вдалося домовитися зі стражниками, Алім погоджу- вався дати нам в'ючних коней і провести нас до наступної казар- ми, що лежить на південному схилі, за додаткову плату 15 руб. з коня. Однак, як з'ясувалося згодом,с. 3

Алім розраховував проексплуатувати нас: він обіцяв довезти лише до т. зв. Червоної будки, кажучи, що там уже знайдуться стражники, а тим часом, як виявилося пізніше, їх там ніколи не буває. Свідомо він довів би нас туди, а потім міг би запросити з нас скільки завгодно за додаткову відстань до найближчого сто- рожового посту.

У помічники собі Алім узяв 14-річного карачаївця Мусу Сал- пагарова, що правив тією лінійкою, якою їхали Петербурзька дама, Биков, Гредескул та я. Він виявився, попри юні роки, чу- довим кучером, як справжній горець, до того ж дуже тямущим і цікавим для нас зразком молодого покоління карачаївців, що прагне цивілізації: говорив вільно і добре російською (він закін- чив школу в аулі і тепло відгукувався про російського вчителя), багато розпитував нас і відповідав на наші розпитування. Якщо хтось із моїх читачів потрапить на Теберду і буде домовлятися про кучера-провідника, то я рекомендую звернутися до Муси, а не до Аліма.

Ми, семеро, виїхали на двох лінійках годині о 7 ранку, раніше решти компанії, яка наздогнала нас пізніше в дорозі. На 6-й вер- сті від дач довелося переїхати гірську річку Уллу-Муруджу79, що

впадає красивими каскадами в р. Теберду, вздовж правого бере- га якої в'ється дорога крізь хащі дерев ще протягом близько 10 верст. Тут ми вступили в смугу вікового, майже незайманого лісу. Колосальні щоглові (в 3-4 обхвати) хвойні дерева створю- вали місцями абсолютно хаотичну картину, навалившись одне на одне або сплітаючись із велетенськими кам'яними брилами, що тепер уже обросли мохом, а колись були зірвані або зрушені неймовірною силою гірських потоків. Нам часто траплялися ве- личезні дерева, що впали і згнили в порошок, а зрідка частини стовбурів, зрубаних абияк карачаївцями, які варварськи розпоря- джаються таким багатством. Ущелина все звужується, дорога звивається зиґзаґами, внизу реве і бушує Теберда, а увінчані віч- ними снігами вершини насуваються дедалі ближче.

Близько полудня на 16-й версті дороги, неподалік т. зв. Гонач- хирської дорожньої будки, ми робимо привал і чекаємо на при- буття супутників, що запізнилися; а потім вступаємо в урочище Гоначхир80, як називається ущелина, що тягнеться впродовж близько 10 верст уздовж правого берега однойменного потоку, що впадає в р. Теберду теж праворуч. Тут уже зиґзаґи стежки такі вузькі і крутість над і під ними така велика, що ми здебіль- шого йдемо пішки. Серед лісу, як новий різновид, впадає у вічі т. зв. полярна береза, що більше схожа на кущ, ніж на дерево, з чіпкими, викривленими стовбурами та корінням.

Верст через 10 після Гоначхирської будки підйом стає менш крутим, ліс рідшає, ущелина, на дні якої Гоначхир мчить і вирує ще лютіше, ніж Теберда, видається ще більш оголеним і суво- рим: бічними схилами звиваються сріблястою стрічкою водоспа- ди, що перерізують дорогу, яка вже вступила в альпійські луки. Близько 5 години вечора ми під'їхали до озера Туманли-Кель (Туманне озеро)81, подібного за розмірами, кольором і будовою до Кара-Кель. Спокуса викупатися тут, на висоті 6000 ф., занадто велика; лікар вимірює температуру: у повітрі +14, а в озері 15° за Реомюром. Биков і я миттєво роздягаємося і занурюємося в цю оригінальну ванну, де, плаваючи, ми милуємося висотами, що видніються вже зовсім близько й оточують Клухорський пере- вал82. Потім ми вискакуємо, поспішно одягаємося, наздоганяємо товаришів, які випередили нас, але не викупалися, і прямуємо далі, де висувається голий пік (14000 ф.), названий Чатча-Мін- гем - іменем відчайдушного сміливця карачаївця Чатча, що яки- мось чином виліз на цю неприступну вершину: сам Клухорський перевал лежить лівіше цього піку, так само як і Клухорська ка- зарма, де ми мали переночувати, і звідти починається перевальна стежка.

До цієї казарми (сторожового посту ветеринарної охорони), розташованої верст за п'ять від озера Туманли-Кель, вище за нього футів на 300 у лісі, що змінює ненадовго лугову смугу, ми дісталися о 7-й годині вечора. Це був дерев'яний будиночок під залізним дахом,с. 4

що складається з двох досить великих за розмірами кімнат з дерев'яною підлогою; у дворі є приміщення для коней. З обста- новки, окрім кількох лавок і столу, немає нічого, так що для но- чівлі треба було розташуватися на підлозі: розстелити на ній плащі, бурки, пледи і розлягтися покотом, чоловіки в одній, пані в іншій кімнаті. Хоч би яким потрібним не був для нас відпочи- нок перед виснажливою переправою, що мала відбутися наступ- ного дня, утім після чаю і закуски ми не поспішали вкладатися спати: надто оригінальною була картина нашого лісового табору, що грівся навколо багаття, розведеного між уступами скель, у лісі на такій висоті, у ясну, зоряну, майже морозну ніч. Молодь співала хором пісні і російські, і малоросійські, і кавказькі, ожив- ляючи своєрідний краєвид.

п. ріттер.

(Далі буде).

Улум-Муруджу, гірська річка на 6-й версті від тебердинських дач

Озеро Туманли-Кель і снігові вершини Клухорського перевалу з вершиною Чатча

Урочище Гоначхир, тропа під […] скалою, у найвужчому місці ущелини

риттер п. г. от Кисловодска до сухума через теберду (Экскур- сия по военно-сухумской дороге) // утро. иллюстрированное при- ложение. 1 ноября 1909 г. № 882. с. 1-3.

с. 1

Діставшись Клухорської казарми, ми ввечері негайно завер- шили вирішення важливого питання про домовленість із провід- никами: ця дипломатична місія була покладена на Бикова. Вете- ринарний стражник, великорос Фрол, що потрапив на Кавказ ще в дитинстві, взявся дати нам в'ючних коней і провести нас разом із двома знайденими ним же карачаївцями до того пункту, де ми зможемо найняти коней і вози в російських поселенців, що жи- вуть по той бік хребта в Кутаїській губернії. Таким пунктом у найкращому разі могло виявитися лише селище Гентсвіж, що ле- жить верст за 40 від перевалу. За кожного в'ючного коня він брав з нас 15 руб., знадобилося ж їх для нас чотири з огляду на вели- кий і громіздкий багаж. Наступного ранку, коли почали в'ючити,

довелося екстрено наймати ще одного коня, тому що багаж наш і Ставропольця (“комуністи” мали лише невеликий ручний) не- можливо було навантажити на чотирьох коней. Наш договір зі стражниками не припав до смаку Аліму; він усіляко викручу- вався, щоб ми домовили його, але безрезультатно: ми вже викри- ли його хитро задуманий план поставити нас у безвихідь.

Нарешті о десятій годині ночі ми лягли спати, посипавши ста- ранно підлогу й одяг всякими героїчними “засобами від комах”. Нам розповідали на Теберді якісь жахи про неймовірну кількість клопів, що кишать у цій казармі. На щастя, побоювання не ви- правдалися: або ми посипали “засобами” занадто старанно, або були дуже втомлені і спали надто міцно, утім виспалися ми дуже добре, загорнувшись тепліше, а рано-вранці, ще до сходу сонця почали вставати, щоб не запізнитися з початком поїздки.

Доступна колісній їзді дорога доходить з півночі лише до Клухорської казарми, звідки починається перевальна стежка, що тягнеться верст на 15 і досягає 12 зиґзаґами вищої перевальної точки. Але йти навіть пішки цією “проїжджою” стежкою було неможливо: снігові замети та кам'яні обвали перегороджували шлях, на ремонт якого, судячи з розповідей, асигнуються великі гроші, що не заважає йому бути майже завжди в такому жахливо- му вигляді. У такому ж, якщо не гіршому вигляді виявилося про- довження Військово-Сухумської “дороги” і далі, протягом близь- ко 20 верст, вже на південному схилі. Отже, туристам доводиться перевалювати більш коротким, але надзвичайно важким шляхом, що йде прямо до т. зв. Карачаївського шляху, довжиною вер- сти 3-4: він тягнеться від казарми вгору до верхів'я р. Теберди, що скидається водоспадом з Бірюзового озера, потім, пройшов- ши його, веде через снігове поле до скелі, що відзначає переваль- ну точку, за якою починається спуск.

Ця стежка начебто намічена подекуди камінням і вибоїнами копит: нерідко доводиться дертися за допомогою палиці, рук, і потрібні мало не мавпяча чіпкість, чуття і навик гірських ко- ней, щоб здійснити це сходження, що забирає в туристів зазви- чай близько 4-5 годин часу (від казарми до перевальної точки).

За маршрутом, вказаним нам провідниками, у неділю 12 лип- ня ми мали побити спортивний рекорд: піднятися від казарми (6276 фут.) до перевальної точки (9240 ф.), потім спуститися і дійти до т. зв. Білої будки, або Кличської казарми, що на березі річки Клича83, вже на висоті лише 3414 ф.; а до останньої від пе- ревальної точки, йдучи частково зиґзаґами (де можливо, прямо), виходить близько 30 верст. Зробити це нам вдалося, але з дуже значною напругою сил і за складних умов.

Багатолюдна компанія (18 осіб), що провела разом ніч у Клу- хорській казармі, почала сходження не одночасно: раніше за всіх, о 6-й годині ранку, рушили 5 “комуністів”, потім лікар і 4 “курсо- вих”, що йшли до перевалу, а з нашого “семерика” Биков та Псковитянка. Решта, Петербурзька дама, Малоросіянка, Білокон- ський, Гредескул, я та Ставрополець, затрималися, щоб упаку- вати багаж і бути присутніми при навантаженні його на коней, доправлених провідниками з деяким запізненням. До того ж до- велося додавати ще одного, п'ятого коня, сперечатися, торгува- тися, і, врешті, ми змогли залишити казарму лише о 8-й годині.

Вже з другого зиґзаґа, що виходить з лісу на лугову смугу, ми почали підійматися Карачаївською стежкою, що йде в південно- західному напрямку. Йшли не поспішаючи, але розбившись і тут по 1-2 особи з огляду на неоднаковий ступінь рухливості окре- мих осіб; ми намагалися не втрачати одне одного з виду і часті- ше перегукувалися. Небо було зовсім безхмарне, снігові верши- ни, що закривали обрій з усіх боків, сліпуче виблискували (із за- ходу домінував пік Чатча-Мінгем), сонячне проміння гріло дедалі сильніше, так що під час ходьби ставало дуже жарко, зате при найменшій зупинці охоплювало холодом. Я особисто був дуже задоволений, що піддягнув фланелеву білизну і надів вовняні панчохи: це гарантувало від небезпеки застудитися; верхнє паль- то довелося зняти і покласти на в'юки. Найважче далося це схо- дження Петербурзькій дамі, що страждала на порок серця, утім вона дістала, на щастя, в особі Гредескула самовідданого супут- ника, який дбайливо провів її до самого перевального пункту.

Я йшов спочатку попереду товаришів, разом із провідниками, коли ми піднялися вже до берегів витоків р. Теберди, годині о 10-й, довелося знову зупинитися і змінити одного з коней, що виявився ненадійним: він уже двічі мало не обірвався зі стежки.

Заміну можна було зробити, оскільки поблизу на лузі була неве- лика стоянка (т. зв. “коша”) карачаївців, одного з яких наш Фрол запросив другим провідником. Ібрагім виявився згодом головним провідником експедиції та найкращим знавцем дороги. Власне, йти, навіть дертися, не було виснажливо, але важко було дихати, навіть за нормального серця, через безперервний і дуже крутий підйом. Для підтримки енергії і вгамування спраги, що не при- пинялася, у мене в кишені були: лимон, який я нарізав скибочка- ми для смоктання, м'ятні коржики і пляшка з чорною кавою, яку я незабаром спустошив і наповнював по дорозі вже холодною во- дою просто з витоків р. Теберди, що струмувала величезними каскадами, версти у дві завдовжки просто перед нами з висот, які здавалися неприступними, але куди нам треба було піднятися. Провідники вказували нам вгору на точку, де Бірюзове озеро, але його починаєш бачити відразу тільки тоді, коли піднімешся на один рівень з ним, настільки високий і крутий підйом. Із нас шіс- тьох, відсталих від “авангарду”, що вже досягав тим часом пере- вальної точки, додряпалися до озера раніше за всіх насамперед Малоросіянка зі Ставропольцем, потім незабаром Білоконський і я, а також провідники з кіньми.

Це озеро завдовжки і завширшки близько ј версти, що ле- жить на висоті 9100 ф., ми застали замерзлим. З півночі та зі схо- ду воно загороджене стрімкими, високими гранітними стінами, де висічені зиґзаґи тієї “дороги”, якою нам неможливо було йти. Сніг на навколишніх скелях і на крижаній поверхні лежав кучу- гурами, немов узимку. Коні переправилися просто по льоду, а ми, перестрибуючи по камінчиках, перейшли по краю затоки, зобра- женої на першому плані знімка, і відразу ж вступили на широке снігове поле, що розтяглося від озера приблизно на версту до скелі, що вважається перевальною точкою (9240 ф.). Тут уже зни- кає будь-яка флора, зокрема й чудові великі альпійські незабудки, що полонили нас уздовж узбережжя витоків Теберди. Синьо-бі- рюзовий колір відталої частини озера справді мав зовсім інший тон забарвлення, як порівняти з вищеописаними озерами Туман- ли-Кель і Кара-Кель.

Перебиратися через це снігове поле мені довелося зовсім не так, як Малоросіянка і Ставрополець, які з провідниками про- йшли вперед, а Білоконський залишився на озері, чекаючи на

Петербурзьку даму і Гредескула. Я зовсім не в змозі передати відчуття, що охопило мене за час цього приблизно годинного пе- реходу по сніговій рівнині на самоті. Мене вразив сірий, не молочно-білий (як здається здалеку) колір вічних снігів, що ви- ходить ніби від нальоту космічного пилу. Коли ж прибереш ру- кою верхній шар, то знаходиш під ним великі снігові кристали, що виблискують на сонці; починаєш їх жадібно ковтати (пляшка вже давно порожня), і ніколи жодне морозиво не здавалося на- стільки смачним та освіжним. Для ходьби цей перехід по снігу був дуже виснажливий: під палючими променями сонця товстий шар снігу відразу підтає, ноги ковзають, тому що все йдеш по пересіченій площині, ступня цілком провалюється; якщо не мати при собі палиці, падінням ризикуєш щохвилини. Досить прак- тичний такий прийом, який легко засвоюється: йти швидким кроком, підстрибуючи, злегка зігнувши спину і розставляючи ноги ширше, якомога рівномірніше і сильніше, роблячи часті, ко- роткі зупинки для відпочинку.

Нарешті між 12 год. і 1 год. дня с. 3

я приєднався до всієї компанії, що чекала відсталих на чорній го- лій скелі, що виринула між сніговими полями, північним, уже пройденим, і південним, ще довшим і крутішим. Тут ми перепо- чили трохи, підкріпилися нашвидкуруч чимось, що виявилося під рукою або в кишенях: коньяк, лимон, галети, шоколад, а головне, крижана вода, яку можна було зачерпнути відразу біля південно- го підніжжя скелі просто з витоків р. Клухору84, що пробивається під товстими сніжними пластами, просто з-під глетчерів.

Тут же розпрощалася з нами і рушила назад компанія, що по- верталася на Теберду, а потім підійшли нарешті Білоконський, Петербурзька дама та Гредескул, яких вітали дружніми криками. Однак зволікати було не можна, і близько 2 год. ми почали спус- катися, причому вся “чортова дюжина” (до Сухума нас ішло 13!)

озділилася на спуску. Найдотепніше діяла молодь: посідали на бурки і, немов на санчатах, скотилися цим першим “південним” сніговим полем і досягли в такий спосіб відразу рівня альпій- ських лугів, що розтягнулися вздовж берегів р. Клухору, після виходу її з-під снігу. Білоконський, утім, спустився (мимоволі) в такий же спосіб і без бурки, причому, на щастя, його костюм за- лишився цілим. Гредескул на південному схилі зачислився до молоді та став кавалером Псковитянки. Петербурзька дама, Би- ков, Мхітаров і я вважали за краще спуститися на ногах, разом з провідниками і кіньми, і це нам вдалося.

Треба сказати, що для ніг, а частково і для рук, спуск був не- зрівнянно важчий за підйом; зате дихати було надзвичайно легко, а дивне чисте повітря диких пустельних висот вселяло разючу бадьорість і енергію. Як змогли спуститися коні, я й досі не розу- мію; мені було так шкода їх, що я уникав дивитися на них. До того ж принаймні половина багажу була запакована непрактич- но: дерев'яна коробка з капелюхом Малоросіянки побила щодо цього рекорд! Треба віддати належне провідникам, що вони таки зуміли спритно нав'ючити: ніщо не зламалося і не розгубилося.

Пройшовши це снігове поле і потім 2-3 менших, що залягли в малодоступних сонцю місцях серед лугів, які вже починали ряс- ніти квітами, ми дійшли між 4-5 год. до злиття р. Клухору з р. Нахаром, що веде на північний схід до т. зв. Нахорського пере- валу (9415 ф.)85. На відстані близько пів версти один від одного Клухор і Нахар спадають двома чудовими, оповитими срібляс- тим водним пилом каскадами, що красою не поступаються зна- менитому швейцарському Штауббаху86, а потім зливаються в один гірський потік, р. Клич, що повертає на південний захід і протікає в лісистій, довгій і вузькій ущелині.

Тут ми всі зійшлися і зробили привал, що тривав не більше години.

Тебердинське бірюзове озеро на висоті 9100 ф. н. р. м. на Клухорському перевалі

Сніжне поле поблизу Клухорського перевалу

Зиґзаґ тропи Клухорського перевалу

п. ріттер.

(Далі буде).

риттер п. г. от Кисловодска до сухума через теберду (Экскур- сия по военно-сухумской дороге) // утро. иллюстрированное при- ложение. воскресенье, 8 ноября 1909 г. № 888. с. 1-4.

с. 1

Наш привал при злитті річок Клухору і Нахару, поблизу вер- хів'я утвореного їхнім з'єднанням Клича, був лише невеликим перепочинком у дорозі: про триваліший відпочинок годі було й думати, бо ночувати ми мали в так зв. Кличській казармі, до якої звідси було верст 20. Провідники наполегливо переконували нас, що безпечний нічліг можна мати тільки там, але аж ніяк не в покинутій і безлюдній Червоній будці, що на півдорозі в лісі на березі Клича, тій самій, до якої брався нас довести Алім: те- пер у ній знищено сторожовий пост, і цілком природно, що вона є зручним пунктом для розбійних нападів горців, що нерідко тут розбійничають, переважно сванетів, що пробираються зі своєї Сванетії через малодоступні гірські проходи в абсолютно без- людну і пустельну Абхазію. Вирушивши знову в дорогу близько 5 год. вечора, ми домовилися йти тепер уже всім разом, однією групою, для більшого спокою, тим паче що дорога вступила до лісу, який ставав дедалі густішим. Перебравшись по каменях че- рез злиття Клухору та Нахару і піднявшись на лівий берег Клича, ми пішли вже зиґзаґами “проїжджої” дороги, що здалася нам ледь не шосейною після пройденого за весь день Карачаївського шляху. Перед виступом я якось інстинктивно, про всяк випадок, вийняв із в'юків свій непромокливий плащ і поніс його в руках, не підозрюючи, як він стане в пригоді через якісь чотири години. Від 5 до 71/2 години ми йшли бадьоро та весело; зовсім нова декорація південної ущелини, на дні якої рвучко мчить смугою в 5-6 сажнів блакитно-зелений Клич, обриваючись частими каска- дами, поглинала всю нашу увагу; почали перетинати дорогу й водоспади, що збігали ліворуч із прямовисних скелястих схилів;

спочатку вони с. 2

перебігали через дорогу вузенькими змійками, потім стали трап- лятися дедалі частіше і робилися багатоводнішими; зустрічалися часто і снігові галявини, що залягли внизу, у лощинах, малодос- тупних сонцю, і їх доводилося перетинати схилом, з ризиком послизнутися і мимоволі скотитися донизу просто в Клич. Для скорочення майбутнього довгого переходу провідник нерідко змушував нас переходити із зиґзаґа на вузькі стежки, тобто, по суті, спускатися просто з верхнього зиґзаґа на нижній. Дерева, що обвалилися, теж часто перегороджували шлях, який виявився незабаром зовсім уже не таким поліпшеним, як ми подумали спо- чатку. Ми всі вже промочили собі ноги в снігу та у воді, але не звертали на це уваги: втома помітно давалася взнаки.

Нарешті о пів на 8 вечора (було ще видно) ми дісталися до Червоної будки; почали лунати голоси на користь ночівлі тут,

оскільки, за словами Фрола, до Білої будки (тобто Кличської ка- зарми) було ще 12 верст. Але водночас і він, і Ібрагім наполегли- во радили йти далі і хоч пізно вночі, але дійти до казарми. Їхня тривога посилилася ще від того, що незадовго до Червоної будки ми зустріли в лісі двох горян, які розкланялися з нами привітно, але здалися провідникам вельми підозрілими. Ібрагім казав, що безпечніше заночувати навіть десь просто в лісі, але не тут, бо Червона будка є певним пунктом, куди розбійники можуть звер- нути свою увагу. Більшістю голосів вирішили йти далі, й ось тут і почалася найважча частина переходу. Незабаром стемніло, ліс дедалі густішає, водоспади, снігові смуги, здавалося, траплялися дедалі частіше. Засвітили ліхтар і пробиралися слідом за тим, хто його ніс попереду, розтягнувшись уздовж дороги; о 9-й годині, коли вже стало темно і ми зупинилися перед дуже крутим сніго- вим спуском, що перетнув дорогу, пішов ще дощ. Тут я оцінив свій плащ, тому що ми простояли в такому становищі близько години: добре ще, що ліс у цьому місці був густий. Настрій зни- зився і став мінорним; дехто почав нервуватися, чіплялися з пи- таннями до провідників, чи далеко до казарми; Ібрагім відповідав на своєму ламаному російському жаргоні: “Ходи скоро, при- йдешь скоро”, але числа верст, звісно, визначити не міг. Коли ж Петербурзька дама, страшенно перевтомлена, з необережності обмовилася, що “Ібрагім каже неправду”, кавказець люто наки- нувся на неї з криком: «Ходи назад на Красный будка! Как ты смел говорить: “Ибрагим лжет!”». Насилу його заспокоїли.

Самовідданість виявили тут Гредескул і Софронич: слідом за провідниками і в'ючними кіньми вони ризикнули перейти і спус- титися цим сніговим полем, останнім, за словами Ібрагіма, що згодом справдилося.

Мало того, після спуску вони знову піднялися і повідомили нас, що залишилися нагорі, про результати свого рекогносциру- вання і переконали наслідувати їхній приклад. Дощ перестав, і о 10 год. ми здійснили цей спуск.

Я думаю, що темрява навіть виявилася доречною, тому що ліхтар освітлював лише той невеликий простір, через який треба було щосекунди перебратися, а при денному світлі було б ще страшніше спускатися, споглядаючи все круте урвище, що зяяло внизу; тільки спустившись униз, на самий берег Клича, ми могли приблизно збагнути, яку ризиковану штуку ми щойно утнули. Але зволікати тут було неможливо; на запитання “Чи скоро буде Біла будка?” Ібрагім усе повторював: “Скоро, два кроки, там, де розбійник Караман, де вбив!” - відповідь, яка не особливо заспо- кійливо діяла на нашу втомлену і знервовану компанію. Ми йшли якось за інерцією; трохи прикрашали похмурий настрій міріади світлових точок, що наповнювали ліс: це були жучки-світлячки, що миготіли всюди в неймовірній кількості. Але незабаром ми придивилися і до цього; одної миті навіть були готові сісти чи лягти в лісі, де завгодно, аби не рухатися з місця. Я розтер собі ногу і йшов накульгуючи, Софронич скаржився на биття серця і т. п.; і тільки страх перед небезпекою схопити в […]ному лісі кавказьку лихоманку штовхав нас уперед, а з іншого - задушлива атмосфера […]ного лісу діяла розслаблювально.

Зрештою, близько 2 год. ночі Ібрагім закричав: “Тут розбійни- ки [...] Караман!” Маю зізнатися, ми зрозуміли, що був цей вигук у вельми невтішному сенсі. Але Ібрагім відразу підніс запалений сірник до великого держака і висвітлив прибитий до нього напис, який повідомляв, що в такий день такого року “тут був убитий розбійник Караман”. Ми зітхнули вільно, а Ібрагім сказав, що від цього дерева до Білої будки близько чверті версти.

Справді, ми досягли того місця, де до Клича впадає ліва прито- ка Гвандра, а сажнях у 100 вище за течією на правому березі Кли- ча, як значиться в путівнику, була розташована Біла будка. Дово- лікшись до неї, ми побачили, що й тут не було нікого; приміщення стражника виявилося замкненим зовні на висячий замок, але кім- ната для приїжджих, сарай та стайня стояли відкритими для ман- дрівників. Тільки тепер, передчуваючи ночівлю під дахом на го- лій, але сухій дерев'яній підлозі невеликої кімнати, де всі ледве вмістилися, уклавшись покотом, ми відчули, до якої міри висна- ження ми дійшли. Але водночас ми подякували провідникам за те, що вони змусили нас дійти до казарми, тим більше що дощ знову відновився, і сильний. Попри втому, ми все ж таки влаштували чаювання, попоїли і лягли остаточно спати лише близько 3 год. ночі, проспавши години до 9 ранку і прокинувшись із приємним відчуттям того, що до Сухума залишається всього 95 верст.

Вранці (це був понеділок 13 липня) дощ і далі йшов, але ми могли й не поспішати з виступом. Треба було гарненько віддиха- тися, упорядкувати речі, одяг, білизну. Наприклад, свої черевики, що остаточно порвалися, я викинув і, забинтувавши розтерту ступню, вже надів парусинові сандалії. Напилися чаю, встигли навіть зварити картоплю і взагалі помітно спустошили наші за- паси. Далі в дорозі було перше селище російських поселенців, де ми розраховували на поповнення провіанту.

На щастя, небо незабаром прояснилося, і близько 11 год. ран- ку ми рушили вперед, уже правим берегом Клича, з'єднаним з лівим берегом дерев'яним мостом, кроків за 20 від казарми. Оскільки велику частину ущелини ми пройшли в темряві, то кар- тина справжньої південної розкішної рослинності розкрилася пе- ред нами тільки тепер, коли ми спустилися с. 3

вже на висоту 3414 ф., тобто нижче Тебердинських дач (4200 ф.), та ще на південному схилі. Квітів ми жодних уже не застали: вони всі відцвіли у квітні та травні. Дорога, вузька, але зручна, йшла майже вся лісом; на 7-й версті від казарми Клич, після впа- дання в нього зліва р. Сакен87 (ущелиною якої гірська стежка че- рез перевали Хіда88 й Утвір89 веде у Сванетію90), вже перетворю- ється на повноводну і прекрасну південну річку Кодор, що впадає в Чорне море трохи на південь від Сухума.

Близько 1 години дня ми дійшли до Гентсвіжа, невеликого (лише кілька дворів) селища, де ми поспішили домовитися в там- тешніх російських поселенців про три вози (по 15 р.) із зобов'я- занням доправити нас до Цебельди91, великого вірменського містечка, що за 30 верст від Сухума, з яким воно має […] сполу- чення диліжансами. У Гентсвіжі ми відпочили в дорожній будці, напилися молока і чаю (я встиг викупатися, попри забинтовану огу, у струмку, що впадає в Кодор, ми відпустили наших провід- ників і близько 4 години дня поїхали на возах. Звичайно, для втомлених ніг цей спосіб пересування був дуже привабливий, але треба пояснити, що він був зовсім не комфортний. Коні, впряже- ні поодинці, були доволі погані, вози й упряж були недобрі, та й самі візники, великороси, закинуті в зовсім чужу для них, з роз- кішною природою, але дику обстановку, справляли сумне вра- ження. Вони самі з жахом казали про ті “провалля” і “кручі”, якими нам ще треба було їхати все в далечінь стрімкого берега Кодору. Дружина одного з них усе запитувала, навіщо ми сюди прийшли, може, “скотинку купували на Теберді”, і недовірливо хитала головою, коли Білоконський намагався їй пояснити, що ми подорожуємо для задоволення.

Дорога все спускалася і йшла переважно лісом, але траплялися

вже й галявини і навіть занедбані фруктові сади, також промо- висті свідки запустіння Абхазії після відходу горців до Туреччи- ни92. Ми проїхали не зупиняючись повз село Аджарі, потім повз хутір, що належить Драндському монастирю93 (сам монастир ле- жить за 19 верст від Сухума) і дісталися між 7-8 год. вечора се- лища Чхалти94, мальовничо розташованого в напрочуд красивій ущелині над Кодором при впаданні в нього праворуч Чхалти, че- рез яку побудовано навіть залізний міст. Це пристойне селище, у якому є духан, що притулився біля руїн старовинної вежі. Є тут і контора лісопромисловців Максимових95, які облаштували звідси власним коштом стежку, що веде до Марухського перевалу96. Ми влаштували собі ночівлю просто неба у великому дворі, що при- лягає до приміщення поліцейських стражників; вони пропону- вали нам свої кімнати, але там було душно і брудно. Посеред двору розвели багаття, зварили навіть суп із курки, а для това- ришів малоросів і кубанців - куліш із салом, купили в духані червоного кавказького вина, потім після вечері та чаю влашту- вали в різних місцях ліжка, добуті також із духану, виспалися чудово. Лише вранці осіла сильна роса, але при перших проме- нях сонця повіяло теплим півднем, хоча на віддалі з-за зеленію- чих багатющою рослинністю схилів Кодорської ущелини вима- льовувалися то там, то там снігові вершини хребта. Ми рушили вранці в дорогу о 6-й годині, і більшість із нас пішли вперед пішки: до Сухума вже залишалося лише 75 верст, і ночувати ми вже мали в Цебельді.

п. ріттер.

(Далі буде).

риттер п. г. от Кисловодска до сухума через теберду (Экскур- сия по военно-сухумской дороге) // утро. иллюстрированное при- ложение. воскресенье, 15 ноября 1909 г. № 894. с. 1-4.

с. 1

Закінчення ІХ.

Від 6 год. ранку до 12 год. дня ми зробили перехід за 20 верст,

від Чхалти до наступного селища Лати97, де відпочили години дві. Погода знову була чудова, небо безхмарне, сонце присмажу- вало так сильно, що кожен поворот дороги в тінь приносив справжню насолоду; хоча струмки траплялися й часто, але на південному схилі з водою треба бути вже дуже обережним, не так, як на гірських висотах: джерела стоячої води майже завжди гарячкові, можна безпечно пити воду лише з холодних джерел або з припасованого до них місцевими жителями дерев'яного жолобка.

Дорога весь час іде лісом уздовж правого берега Кодору, то просто над урвищем, то відокремлюючись трохи, такою ву- зенькою смугою, що роз'їхатися двом візкам, що зустрілися, неможливо: доводиться вичікувати в деяких ширших проміжках над урвищем.

З правого боку дороги тяглися з невеликими перервами круті гірські схили, порослі деревами. Величезні каштани, кавказькі пальми (т. зв. самшит, buxus), папоротеві зарості, ліани, що об- вили гігантські дерева і нависли завісою над дорогою і над Ко- дором, який бушував на дні долини, що потопала з усіх боків у зелені, змінювалися зрідка, коли дорога відступала від річки, зе- леніючими галявинами, плантаціями тютюну та кукурудзи. Тра- плялися й дикі плодові сади, обвиті густими чагарниками ожини, єдиної ягоди, якою ми могли ласувати в дорозі.

Наші візники везли нескоро, і ми вважали за краще йти пішки замість сидіти на возі, звісивши ноги над урвищем, край якого часто був на відстані не більше вершка від зовнішньої колії. Єди- ний зустрічний віз, що зіткнувся з нами між Чхалтою та Латами, врятував життя нашим товаришам “комуністам”, що їхали попе- реду: коли після вигуку зустрічних їхній візник зупинився, щоб сідоки злізли і відтягли віз, то виявилося, що в лівому колесі ви- скочила чека. Якби ця зупинка трапилася декількома секундами пізніше, то колесо зіскочило б і якщо не весь візок, то вже сідо- ки, що сиділи з лівого його боку, були б у Кодорі, що вирував унизу.

Картина південного схилу дуже гарна, розкішна, але їй бракує людей, живого діяльного життя. Безлюддя, пустельна самотність цілком гармонує з неприступними гірськими висотами, а тут стає сумно, коли бачиш, як гинуть невикористані природні багатства; і так триватиме доти, доки не проведуть добрих, хоча б колісних, шосейних доріг по всіх долинах та ущелинах. У Латах ми зроби- ли привал у дворі біля будиночка дорожнього майстра, отримали тут самовар, якась Кароліна зварила нам навіть макарони, які були в нас у запасі. Від неї ж ми дізналися, що згадана в путівни- ку Г. Г. Москвича місцева мешканка, вдова об'їждчика Варвара, у якої “можна добре пообідати” (як там сказано), загинула трагіч- но минулого року, коли їхала на візку з дітьми, повертаючись із Сухума: обірвалася в Кодорі з т. зв. Багадської скелі98, розташо- ваної на віддалі 7 верст від Лат.

Найбільшу насолоду відчули ми на цьому привалі від купання в річці Аргуні99 (притока Кодору); менш ніж у ј версти відстані від місця зупинки через невеликий гайок протікала неглибока вузенька річка з чистою прозорою водою, що вся складається з низки маленьких каскадів: не можна навіть собі уявити чудове відчуття від цих “натуральних” душів! За сильної полуденної спеки це “водолікування” надзвичайно підбадьорило нас усіх.

Візники наполягали на потребі переправитися через Багад- ську скелю засвітла, а розповідь про загибель бідної Варвари ще більше переконала нас у цьому. Дісталися ми до Багадського по- ліцейського посту (на 7-й версті від Лат) близько 5 год. по обіді. Тут, вийшовши з лісу на дорогу, що починає звиватися впродовж близько 3 верст на половині схилу голої сірувато-білої скелі, що височіє над Кодором сажнів на 100-120, ми побачили, мабуть, найкращу панораму на всьому південному схилі. Лівий берег Ко- дору набагато нижчий і весь потопав у зелені; позаду нас із пів- ночі ще замикали ущелину віддалені снігові вершини, з якими ми тут попрощалися. Краєм дороги хоч і зроблено невисокий (не більше пів аршина) кам'яний парапет, але він у багатьох місцях обвалився. Візники наші їхали дуже обережно і нескоро, а ми теж пройшли ці 3 версти дуже повільно, години за 1Ѕ-2, милую- чись весь час чудовою панорамою, поки дорога не повернула круто праворуч від Кодору до спуску, що йде лісом близько 7 верст і веде до залізного мосту, перекинутого через якусь праву притоку Кодору. Тут ми зустріли цілу череду буйволів, які до того часу траплялися нам лише в окремих екземплярах.

Поблизу мосту є інший хутір, що належить Дранському мо- настирю, де можна дістати нічліг, але ми вирішили заночувати в Цебельді, великому і багатому вірменському селищі, що розки- нулося на високому плоскогір'ї, верст на 10 навкруги, куди нам і треба було в'їхати, але вже по чудовій шосованій дорозі. Вечір був напрочуд тихий, безвітряний; навіть шелесту листя не було чути, і тільки цикади порушували тишу, зійшли зірки, молодь по- чала співати хором, і за такої обстановки ми проїхали спочатку лісом, потім

Сухум. Вихід із саду “Синоп”, вид на море

Дорога над р. Кодором на під'їзді до с. Чхалти

Новоафонський монастир поблизу Сухума

Дача М. М. Ковалевського між Сухумом і Новим Афоном

безлюдними, вже заснулими вулицями селища і нарешті об 11-й годині ночі зупинилися, за вказівкою візників, біля поліцей- ського посту, де нам запропонували ночівлю у стражників. Цей пункт вважається в Цебельді центральним, звідси ходять дилі- жанси на Сухум, навпроти є духан, тож ми й не стали клопота- тися про інший притулок.

У кімнатах ночувати ми не наважилися: у них було надто душно і брудно, та ще там перебували два заарештовані тубільці, яких місцева поліція затримала до відправлення їх до Сухума; ми вирішили заночувати на якомусь майданчику, чи то на терасі, чи то даху, що прилягав збоку до будівлі цієї кавказької “буцегарні”. Ніч була дуже темна, ми були сильно втомлені (Биков, напр., за- снув, як тільки сів за стіл, і мало не стукнувся головою, впавши, але все ж таки не прокинувся, поки не відіспав хоч трохи свою втому). Жінки визнали навіть дуже поетичним цей “останній ніч- ліг просто неба на висоті покрівлі східного житла”. У темряві ми не звернули уваги на жахливий бруд і сморід, що оточували нас.

Тільки вранці, прокинувшись, ми довідалися, що ця “східна покрівля” була дахом... свинячого хліва, на щастя, порожнього цієї хвилини. Дізналися також, що в Цебельді є і пристойний вір- менський готель, але наші візники-великороси, очевидно, не захо- тіли везти нас до “інородців”, а доправили просто до поліції. Ми поспішили залишити це дуже непривабливе місце нашої ночівлі, кинули там навіть ту частину речей, яка нам більше не була по- трібна, і близько 8 години ранку розсілися у два диліжанси, що години через три мали доправити нас до Сухума, до якого звідси верст 30. Спуск із плоскогір'я веде через селище, а потім (на 24 версті від Сухума) вступає в т. зв. Ольгинську ущелину100, що тягнеться вздовж річки Маджарки101, багато в чому нагадує Ма- ринську ущелину, пройдену нами на північному схилі хребта. Тут неподалік розташоване невелике грецьке селище Ольгинське102, яке також сполучається із Сухумом за допомогою диліжансів. Загалом тут, уже поблизу моря, помічається живе, діяльне торгове життя, бачиш, що природні багатства починають культивуватися. Побачили ми море, тільки верст за 7 не доїжджаючи Сухума; диліжанси зупинилися біля духану (тут коні самі зупиняються біля цих східних “клубів”), ми пообіцяли на чай кондукторові- вірменину за більш тривалу зупинку і майже бігцем попрямува- ли до моря, що розстилалося за кілька десятків сажнів від духану. Роздяглися на чистому, всипаному камінчиками березі і кинулися в солоні, синювато-зелені хвилі Чорного моря. Вдалині вже ви- днілася Сухумська бухта, а з іншого боку - руїни стародавньої фортечної стіни, що колись відокремлювала царство Великої Аб- хазії103. Після купання ми ще встигли в духані розпити всією ком- панією пляшку кавказького вина в ознаменування щасливого закінчення подорожі, а потім уже дорогою, прокладеною вздовж морського берега, повз чудові ботанічні сади, що належать Вели- кому Князю Олександру Михайловичу104, “Синоп”105, повз сади Рукавишникова106 та Ноєва107 під'їхали до Сухума близько 11 год. дня і зупинилися в готелі “Орієнт” (Hotel d?Orient), розташованому на самій набережній.

Сухум зі своєю суто тропічною рослинністю - справжнє пор- тове невелике місто. Набережна з кав'ярнями нагадує Єгипет, Грецію, Туреччину. Дуже нагадала мені Александрію108 нестерп- но волога,абсолютно теплична атмосфера, незмінна вдень та вночі. Спати в готелі навіть у великому номері було неможливо. Надвечір ми оглянули сади, а пізніше каталися бухтою у фелюку.

Наступного дня наша компанія розбилася; більшість вируши- ла з пароплавом “у Росію”, як там кажуть, тобто до Сочі, Ново- російська, Феодосії (кому куди потрібно), а я залишився ще на один день, щоб побувати на Новому Афоні109. Я і Ставрополець найняли візника, який і відвіз нас до цього монастиря, що лежить справді в чарівній місцевості, на схилі Абхазьких гір110, за 22 вер- сти від Сухума. Але ми невдало вибрали для поїздки спекотні денні години; за такої спеки не було жодної можливості підня- тися на Іверську гору111, так що найбільшу насолоду ми дістали тут від чудового морського купання, а до заходу сонця вже по- вернулися назад до Сухума.

Якраз на півдорозі я звернув увагу на дуже гарну дачу, що ви- сочіла просто над морем, і спитав візника-мінгрельця, кому вона належить. Почувши від нього прізвище Ковалевського, я тільки згадав, що тут між Сухумом і Новим Афоном лежить маєток хар- ківського депутата-перводумця М. М. Ковалевського112, у якому навіть проєктувалася зупинка всієї нашої компанії, якби деякі з нас не поспішали з поверненням. Ми наказали зупинити екіпаж, я запитав у сторожа, чи є тут нині М. М., але, діставши негатив- ну відповідь, ми проїхали далі.

Наступного дня о 2 год. на чудовому пароплаві Російського То- вариства “Георгій” я виїхав із Сухума. Нестерпна спека не давала змоги побути тут довше, хоча я й не встиг оглянути всі цікаві околиці. При абсолютно спокійному морі та ясному небі я міг ще помилуватися з палуби південною частиною “Кавказької Рив'є- ри”: Новий Афон і Гудаут ми пройшли до заходу сонця; а в Га- гри, Адлер, Сочі, Туапсе заходили вже вночі; наступного ранку ми пройшли Геленджик, а о 1 год. дня я вийшов у Новоросій- ську, де сів одразу в поїзд, що має вагон прямого сполучення (через Катеринодар і ст. Кавказьку) до ст. Мінеральні Води, так що опівдні 18 липня я вже був знову в Желєзноводську, звідки за три тижні перед тим 3 липня виїхав до Кисловодська, щоб поча- ти звідти екскурсію Військово-Сухумською дорогою, що щасли- во вдалася.

Невеликі рамки газетної статті змусили мене уникати подро- биць, обмежуючись лише нарисами основної схеми нашої подо- рожі, натякаючи на багато речей і надаючи фантазії читача мож- ливість домальовувати всі своєрідні картини та відчуття, бачені та пережиті нами.

Якщо хтось із читачів “Утра” збереться здійснити цю екскур- сію, я із задоволенням готовий надати йому відомості, які мо- жуть зацікавити туриста, але не знайшли місця в моєму описі.

п. ріттер.

Література

Грицай С. Павло Григорович Ріттер - фундатор української на- ціональної індології. Біобібліографічний покажчик творчої спад- щини вченого та літератури про нього // рідний край. 2010, № 2. URL: http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/1456/1/grucay. pdf (дата звернення: 01.06.2023).

Грицай С. М. П. Г. Ріттер і українська школа індології (до 145-ліття з дня народження) // індія: давнина і сучасність: збір- ник наукових праць. Вип. ІІ. Київ, 2017.

Домановський А. М., Домановська М. Є. Павло Григорович Ріт- тер - редактор харківської газети “Утро” (1906-1909 рр.) // схід- ний світ. 2022, № 4.

Ковалевский А. П., Авербух С. И. Павел Григорьевич Риттер // павло григорович ріттер: Збірник біографічних та бібліогра- фічних матеріалів. Харків, 1966.

Надель Х. С. Материалы к библиографии П. Г. Риттера // про- фесор п. г. ріттер (1872-1939): зб. біогр. та бібліогр. матеріа- лів. Харків, 1966.

Риттер П. Г. От Кисловодска до Сухума через Теберду (Экс- курсия по Военно-Сухумской дороге) // утро. иллюстриро- ванное приложение. 27 сентября 1909 г. № 852; Воскресенье, 4 октября 1909 г. № 858; Воскресенье, 11 октября 1909 г. № 864;

Воскресенье, 18 октября 1909 г. № 870; Воскресенье, 25 октября 1909 г. № 876; Воскресенье, 1 ноября 1909 г. № 882; Воскресе- нье, 8 ноября 1909 г. № 888; Воскресенье, 15 ноября 1909 г.

№ 894.

Чувпило Л. О. Вивчення Індії в Харківському університеті у 1805-1917 рр. // індія: давнина і сучасність. Збірник наукових праць. Вип. I. 2-ге вид., доповн. та уточ. Київ, 2016.

Чувпило Л. О. Індологічна діяльність П. Г. Ріттера в дожовт- неву добу // індологія в україні (всеукраїнські конференції індологів: тези, доповіді, промови, статті): збірник наукових праць. Київ, 2018.

References

Chuvpylo L. O. (2016), “Vyvchennya Indiyi v Kharkivs'komu universyteti u 1805-1917 rr.”, in Indiya: davnyna i suchasnist', Vyp. I, 2 vyd., DU “Instytut vsesvitn'oyi istoriyi NAN Ukrayiny”, Vseuk- rayins'ka asotsiatsiya indolohiv, Kyiv. (In Ukrainian).

Chuvpylo L. O. (2018), “Indolohichna diyal'nist' P. H. Rittera v dozhovtnevu dobu”, in Indolohiya v Ukrayini (Vseukrayins'ki konfe- rentsiyi indolohiv: tezy, dopovidi, promovy, statti), NAN Ukrayiny, Vseukrayins'ka asotsiatsiya indolohiv, Posol'stvo Respubliky Indiya v Ukrayini, Kyiv. (In Ukrainian).

Hrytsay S. (2010), “Pavlo Hryhorovych Ritter - fundator ukrayin- s'koyi natsional'noyi indolohiyi. Biobibliohrafichnyy pokazhchyk tvorchoyi spadshchyny vchenoho ta literatury pro n'oho”, in Ridnyy kray, No. 2, pp. 236-47, available at: http://dspace.pnpu.edu.ua/bitst- ream/123456789/1456/1/grucay.pdf. (accessed 1 June 2023). (In Uk- rainian).

Hrytsay S. M. (2017), “P. H. Ritter i ukrayins'ka shkola indolohiyi (do 145-littya z dnya narodzhennya)”, in Indiya: davnyna i suchas- nist', Issue II, DU “Instytut vsesvitn'oyi istoriyi NAN Ukrayiny”,

Vseukrayins'ka asotsiatsiya indolohiv, Kyiv, pp. 47-72. (In Ukrai- nian).

Domanovskyi A. M. and Domanovska M. Ye. (2022), “Pavlo Hry- horovych Ritter - redaktor kharkivskoi hazety “Utro” (1906-1909 rr.), Shмdnij svмt, No. 4, pp. 38-49. DOI: https://doi.org/10.15407/orientw 2022.04.038. (In Ukrainian).

Kovalevskiy A. P. and Averbukh S. I. (1966), “Pavel Grigor'yevich Ritter”, in Pavlo Hryhorovych Ritter: Zbirnyk biohrafichnykh ta bib- liohrafichnykh materialiv, Vyd-vo Kharkivs'koho universytetu, Khar- kiv, 1966, pp. 1-28. (In Russian).

Nadel Kh. S. (1966), “Materyaly k byblyohrafii P. H. Ryttera”, in Profesor P. H. Ritter (1872-1939): zb. biohr. ta bibliohr. materialiv, KhDU, Kharkiv, pp. 50-65. (In Russian).

Rytter P. H. (1909), “Ot Kyslovodska do Sukhuma cherez Teberdu (Ekskursyia po Voenno-Sukhumskoi dorohe)”, Utro. Ylliustryrovan- noe prylozhenye, Voskreseniye, 27 sentyabrya 1909, No. 852, pp. 1-4;

Voskreseniye, 4 oktyabrya 1909, No. 858, pp. 2-4; Voskreseniye,

11 oktyabrya 1909, No. 864, pp. 1-3; Voskreseniye, 18 oktyabrya

1909, No. 870, pp. 1-4; Voskreseniye, 25 oktyabrya 1909, No. 876,

pp. 2-4; Voskreseniye, 1 noyabrya 1909, No. 882, pp. 1-3; Voskre-

seniye, 8 noyabrya 1909, No. 888, pp. 1-4; Voskreseniye, 15 noyabrya

1909, No. 894, pp. 1-4. (In Russian).

Размещено на Allbest.ru/