До питання про соціальні й історичні витоки української інтелігенції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний університет «Одеська політехніка», Україна

До питання про соціальні й історичні витоки української інтелігенції

Шановська Олена Андріївна

канд. іст. наук, доцент

доцент кафедри філософії, історії та політології

Анотація

інтелігенція культурний історичний

Розглядаються соціальні й історичні корені української інтелігенції, джерела й умови поповнення інтелектуальної верстви. Звернено увагу на вплив українських інтелектуальних і культурних провідників на розвиток культури, літератури у Московській державі.

Ключові слова: українська інтелігенція, інтелектуальна верства, культурні провідники, соціальні й історичні витоки, формування інтелігенції.

За національною традицією під інтелігенцією (від лат. Intellegentia, intelligentia - розуміння, здатність сприймати знання) мають на думці високоосвічену верству суспільства, людей розумової праці, культурну еліту нації. Незважаючи на різний спектр оцінок ролі інтелігенції в соціально-економічному, політичному розвитку нації, іноді - абсолютно полярних, невід'ємною константою інтелігенції вважається її орієнтація на духовні й інтелектуальні цінності.

Формуванню кадрів інтелігенції стимулювало поширення в Україні гуманістичних і реформаційних ідей, загальне культурне піднесення, яке переживала Європа в XV-XVII ст., відоме під назвою Відродження. Воно позначилося зростанням ролі вищої світської освіти, з одного боку, та просвіти мас - з другого.

Залучення українців до ідей гуманізму доби Відродження та зріст студентства відбувалися через навчання української молоді за кордоном - у Краківському, Празькому, Болонському, Падуанському, Лейпцигському, Сорбонському та інших університетах і академіях. У списках студентів уже в XIV ст. є українці, про це можна дізнатися по додатках до імен національної приналежності - «Russicus», «Ruthenus», «Roxolanus», «de Russia», або - «бакалавр рутенської нації з Києва», «національність рутенська з України» та ін. Як свідчать списки студентів Краківського університету, українці там навчались з самого початку його існування (1364 р.), лише протягом XV - XVI ст. тут одержали освіту 800 українців [4]. Серед тих українців, які навчалися за кордоном, було чимало відомих просвітителів, поетів, художників, досить згадати Юрія Котермака-Дрогобича, Павла Русина з Кросна, Григорія Русина із Самбора, Станіслава Оріховського-Роксолана.

Зростанню просвіти мас сприяла організація шкіл, якою займалося спочатку духовенство, а потім - світські діячі. З кінця XIV ст. при костьолах і монастирях у Вінниці, Дубецьку, Крилові, Хмільнику (на Поділлі), Любартові, Берестечку (на Волині) й інших містах виникали католицькі, єзуїтські і протестантські початкові школи, там навчалися переважно діти місцевої шляхти та заможних міщан. При єпископських кафедрах у Львові, Перемишлі, Кам'янці організовувалися школи підвищено-елементарного рівня, що зазвичай перетворювалися на міські освітні заклади, якими опікувалися і єпископ, і магістрати [8].

З XV ст. освітню місію перейняли на себе братства - культурно-релігійні об'єднання православного міського населення (найстаріше з них - Львівське, яке виникло 1439 р.). Відтоді духовне життя в Україні стало справою третього стану. Братчики (переважно міщани, винятки становили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були православні ченці та шляхтичі) переймали у свої руки освітню діяльність мас - вони засновували школи та друкарні, утримували на свої кошти вчителів та неімущих учнів, надавали їм допомогу для навчання у вищих навчальних закладах тощо. Початок виникненню братських шкіл поклав декрет короля Стефана Баторія від 1584 р., за яким віленським міщанам дозволялось утримувати училища. З 1585 р. це право поширилось на всі православні братства Великого князівства Литовського й Галичини.

До заснування шкіл і друкарень залучалися світські особи. Так, засновником Острозької школи, відомої ще під назвою Греко-слов'янської академії (виникла 1576 р.), був знаний поборник православ'я князь В. К. Острозький, який зумів згуртувати навколо школи відомих учених, письменників із Львова, Києва, Вільно та інших міст.

Над Львівською братською школою, заснованою 1586 р., покровительствовали князь В.К. Острозький, молдавські господарі Симеон та Ієремія Могили, гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний, учителями в ній були відомі на той час вчені, письменники та громадські діячі - брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Иов Борецький, Памво Беринда, Захарія Копистенський.

На самому початку організації Київського братства (близько 1615 р.) до його складу записався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний «з усім військом», що надало братству політичної ваги. На базі Київської братської школи та Лаврської, засновником якої був архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, 1632 р. був утворений Києво-Могилянський колегіум, що з 1701 р. отримав статус академії [5].

У XVI та XVII ст. в Україні сформувалися значні культурні центри зі своїми школами, друкарнями, вченими людьми. Такими центрами були: Київ, Львів Острог, Дермань, Евю, Кутеїнський монастир, Рахманов, Чернігів, Новгород-Сіверський, Луцьк, Почаїв, Вінниця, Гойськ, Стрятин. Науковими підвалинами в самій Україні і по всьому слов'янському миру були віленська граматика 1585 р. та львівський «Адельфотес» 1591 р.; граматика, словник і перша українська Азбука 1596 р. Лаврентія Зизанія; граматика Мелетія Смотрицького 1619 р., яка стала за основу філологічного знання у Москві аж до 1755 р., коли її почала заступати граматика Михайла Ломоносова (він називав граматику Смотрицького «вратами учености» і вона дуже одбилась на його граматиці); «Лексикон Славеноросский» 1627 р. лаврського друкаря Памви Беринди та, нарешті, «Синопсис» 1674 р. Інокентія Гизеля, який перейшов і на Москву, мав великий вплив на історіографію XVII та XVIII ст. і був там підручною шкільною книжкою до самого ХІХ віку [2].

Напередодні приєднання України до Московської держави у XVII ст. суспільну групу інтелектуалів в Україні уособлювали мислителі, полемісти, викладачі шкіл і професори Острозького і Києво-Могилянського колегіумів. Вони були виразниками та носіями традиційних рис духовності українства.

В Україні освіта на той час не була становою, елітарною. Якщо для духовних шкіл Росії була характерною станова замкнутість, в них навчалися діти церковнослужителів, то в духовних школах Лівобережної України, а також у Київській академії в силу певних історичних обставин був більш широкий доступ для вихідців із інших станів. На відміну від Росії, України не торкнулася реформа подушного окладу, яка суттєво вплинула на посилення жорсткості станових рамок.

Після приєднання України до Росії українське суспільство фактично ділилося на дві основні групи: селян, визвольних від гніту поміщиків, і козацьке «товариство». Останнє включало козацьку старшину і заможне козацтво, які складали привілейовану верхівку українського суспільства, та багатолюдну козацьку бідноту, близьку за своїм становищем до селян. Втім в першій половині ХМИ ст. соціальні грані, які ділили козацтво, не були ще остаточно затвердженими, щоб завадити вільному переходу з одної групи до другої. Цей перехід обґрунтовувався лише майновим становищем окремих осіб і не носив правового характеру. Та ж невизначеність була характерною і для українського духовенства, яке тільки починало набувати окремих рис замкнутого стану. У той же час діти церковнослужителів мали повну свободу обирати професії за власним бажанням.

У Петербурзі Герольдмейстерська контора Сенату не враховувала українських шляхтичів і визнавала дворянами тільки тих із них, які отримали дворянські грамоти на основі «Табеля про ранги» 1722 р., виконуючи службу в регулярних полках або в державних канцеляріях. Через це діти українських шляхтичів не приймалися до шляхетних кадетських корпусів. Це рішення було знову підтверджено наказом 1761 р., в якому говорилося, що кадетські корпуси засновані для дворян, а в Україні таких немає. Тому головним місцем навчання українського юнацтва була Києво-Могилянська академія, де склад учнів відображав текучість всередині суспільних станів. Так, у 1744 р. тільки 1/3 учнів походила з сімей церковнослужителів, інші були дітьми козаків, ратушних чиновників та ін. У більшості випадків це були діти малозабезпеченої частини населення, і нужда заставляла їх впродовж багатьох років навчання шукати різні засоби існування [7].

Києво-Могилянська академія була центром історичної та суспільно-політичної думки України в XVII-XVIII ст. В різні роки її закінчили філософ і просвітитель Г.С. Сковорода (син козака-хлібороба), просвітитель Ф. Прокопович (походив з міщан), історик М.Ф. Берлінський (мав дворянське походження), а також відомі філософи І. Гізель, С. Яворський, поет-мислитель С. Полоцький, історики М.М. Бантиш-Коменський, П.І. Симоновський, автори козацьких літописів: Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко, композитор М.С. Березовський, лікарі Ф.І. Барсук-Мойсєєв, П.І. Підгорецький та ін.

Професорів і вихованців Києво-Могилянської академії запрошували до Москви, щоб вони піднімали там вищу освіту до західноєвропейського рівня. Так, у Московській слов'яно-греко-латинській академії з 18 ректорів і 24 префектів, які змінилися з 1701 по 1761 р., 14 ректорів і 20 префектів приїхали з Києва.

Водночас з Москви до Києва направляли учнів здобувати просвіту. Так, цар Петро І наказував патріархові послати у науку до Києва хоча б 10 осіб. У Києві вчився і М.В. Ломоносов.

Той же Петро І, виступаючи перед сенатом, зазначав: «Малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он яко пчела любодельная, дает государству российскому и лучший мед умственный, и лучший воск для свещи российского просвещения... Он будет волом подъяремным и светочью российского царства...» [6].

Викладачі та випускники Києво-Могилянської академії займали вищі релігійні посади у синоді, очолювали столичні храми, були полковими священиками в російській армії, завідували семінаріями в російських єпархіях. Видатний український церковний і громадський діяч, вчений-енциклопедіст, ректор Києво-Могилянської академії Феофан (Єлезар) Прокопович, переїхавши 1716 р. до Петербургу, став радником Петра І в питаннях церковної реформи та державної політики.

У першій половині XVIII ст. переважна більшість студентів Академії були світського походження. У другій половині XVIII ст. ситуація змінилася у зв'язку зі спеціальними указами синоду та київської консисторії, за якими священики повинні були обов'язково віддавати своїх дітей до навчання. Внаслідок кількість студентів духовного походження зросла, однак переважна більшість їх готували себе до світської, а не до церковної діяльності.

У XVIII ст., особливо за часів Петра І та Катерини ІІ, разом з одночасною русифікацією української інтелігенції, поступовим злиттям російських і українських соціальних структур, відбувалася її загальна «європеїзація» та «одержавлення», повне підпорядкування діяльності інтелігенції конкретним умовам і потребам країни. Підготовка кадрів інтелігенції вийшла з-під тотальної опіки церкви і стала об'єктом соціальної політики держави. Однією з головних ознак цієї епохи було урізноманітнення функцій інтелігенції, збільшення реєстру інтелігентних професій. Саме у XVIII ст. почалося відокремлення інтелігенції в соціальну верству. Невипадково тому існує думка, що інтелігенція веде свій родовід з реформ Петра І. Головними верствами - постачальниками її кадрів були дворянство, шляхта і козацька старшина, останні поступово перетворювалися на імперське дворянство.

З часів Петра І дворянство перестало бути замкнутим станом, оскільки «Табель про ранги» ліквідував у ньому «родове начало»: стати дворянином міг кожен, хто дослужив до визначеного чину у військовому або громадянському відомстві. З середини XVIII ст. дворянський титул слугував нагородою вченості й таланту. Дворянський титул здобували вихідці з різних станів, які закінчили Московський університет, Академію мистецтв, Медико-хірургічну академію або духовні семінарії та академії. Представники української шляхти, що не були на державній службі, для отримання дворянства повинні були доводити своє благородне походження. З 1785 р. у відповідності з Грамотою дворянству Катерини ІІ відкривався ще один шлях отримання цього титулу - нагородження орденом. Грамота дворянству 1785 р. прискорила кооптацію української шляхти і стала колосальним стимулом для злиття російської й української еліт.

Особливості формування станів російського суспільства призвели до того, що дворянською була майже вся інтелігенція. Тільки в 1845 і 1856 рр. були підвищені чини, які давали право на отримання нащадкового дворянства. Наслідком цих обмежень було деяке розширення кола освічених осіб, які не належали до дворянства. До того ж часу поняття дворянина, військового, чиновника, землевласника і освіченої людини майже співпадали. До нащадкового дворянства належали майже всі видатні діячі культури першої половини ХІХ ст., які були вихідцями з інших станів. Дворянами були вчителі гімназій, архітектори, митці, лікарі та інженери, хоча їхніми батьками були дячки, купці, ремісники, іноді навіть кріпаки.

В кінці XVIII - на початку ХІХ ст. російська інтелігенція була дворянською за становою приналежністю і різночинною за своїм походженням. Виключення складали поети та письменники, які в більшості випадків були нащадковими дворянами. Із селян, із кріпосних дворових людей у другій половині XVIII ст. виділилася кріпосна інтелігенція. її складали музиканти і пісенники, які були в кожного поміщика, кріпосні митці-самоучки, артисти кріпосних театрів [3]. Як нижчий стан, вона знаходилася в безправному, принизливому становищі і в повній залежності від поміщиків. Майже в такій же залежності знаходилися священики, які нерідко підтримували протести селян проти кріпосних порядків.

Відтак, у XVIII - першій половині ХІХ ст. інтелігенція формувалася і з рядів найпершого стану - дворянства, і з представників інших, непривілейованих верств, тобто вона мала різночинний склад. її утворили окремі особи - представники збіднілого дворянства, духовенства, дрібних шляхтичів, навіть селян і міщан, які відривалися від життєвих інтересів своїх верств і пов'язували своє існування виключно з інтелектуальною працею, для них вона стала єдиним засобом заробітку, особистої кар'єри тощо. Повної сили ці процеси набули у другій половині ХІХ ст. [1]

Таким чином, формування української інтелігенції як окремого суспільного прошарку відбувалося в лоні духовенства. Воно було основним джерелом формування малоросійської дворянської інтелігенції, яка з'явилася на історичній арені в XVIII ст. За козацької доби інтелігенція була частиною більш визначених соціальних верств - козацтва, священників, міщан.

Список використаних джерел

1. Курносов, Ю.О. (Ред.) (1994). Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.) У 3-х книгах. Кн. І. Київ: АН України, Ін-т історії України, Відділ історії культури українського народу.

2. Огієнко, І. (1991). Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. Київ: Абрис.

3. Познанский, В.В. (1975). Очерк формирования русской национальной культуры: Первая половина ХІХ века. Москва.

4. Хижняк, З.І. (1981). Києво-Могилянська академія. Київ: Вища школа.

5. Хижняк, З.І., Маньківський, В.К. (2003). Історія Києво-Могилянської академії. Київ: Вид. дім «KM Академія».

6. Цвілюк, С.А. (2007). Духовний код нації: З історії української мови і писемності: Історико-лінгвістичні етюди. Одеса: Друк.

7. Штранге, М.М. (1965). Демократическая интеллигенция России в XVIII веке. Москва: Наука.

8. Яковенко, Н.М. (1997). Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Київ: Генеза.

Размещено на Allbest.ru