Правові підстави реабілітації жертв радянського тоталітаризму в 1950-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові підстави реабілітації жертв радянського тоталітаризму в 1950-х роках

Дем'янчук Тетяна Дмитрівна,

кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ, м. Київ

Анотація

Мета. Метою публікації є встановлення кількості жертв радянського тоталітаризму, а також характеристика суспільно-правових умов процесу реабілітації репресованих осіб у 1950-х роках. Методика. Методологічну основу дослідження склала сукупність принципів історизму, об'єктивності, а також загальнонаукових, спеціально наукових і філософських методів. Результати. Встановлено, що процес реабілітації жертв масових репресій не мав конкретних правових передумов, це була винятково політично детермінована дія спрямована з одного боку на ліквідацію противників у процесі боротьби за владу після смерті Й.Сталіна. Історичні передумови реабілітації обумовлюються тривалою і планомірною політикою влади спрямованою на фізичне обмеження та ліквідацію окремих категорій людей, яких обвинувачувалися в "політичних злочинах". Встановлено, що перша спроба реабілітації, яка мала місце в 1939-1940-х рр. була вибірковою амністією окремих категорій осіб, які відбували покарання. При цьому, українців, які відбували покарання за політичні злочини ця амністія не стосувалася. Реальний процес реабілітації розпочався після смерті Й.Сталіна в 1953 р. З правової точки зору, реабілітація мала половинчастий характер. Юридично більшість осіб яких амністували в 1950-х рр. реабілітованими стали тільки через 30 - 40 і більше років. Наукова новизна. Наводяться статистичні відомості про кількість жертв сталінських репресій, а також аналізується правові підходи до реабілітації постраждалих осіб у 1950-х рр. Практична значимість. Результати дослідження можуть бути використані для підготовки лекцій і спецкурсів з історії держави і права, популяризації історичного минулого, збереження історичної пам'яті та осуду дій радянських керівників. реабілітація тоталітаризм репресований

Ключові слова: репресії, ""великий терор", тоталітаризм, радянське право, реабілітація, кримінально-виконавча система.

Tetyana Demyanchuk

candidate of historical sciences, associate professor,

Doctoral student of the Department of Theory of State and Law National Academy of Internal Affairs, Kyiv,

LEGAL GROUNDS FOR THE REHABILITATION OF THE VICTIMS OF SOVIET TOTALITARISM IN THE 1950S

Purpose. The purpose of the publication is to establish the number of victims of Soviet totalitarianism, as well as to characterize the social and legal conditions of the process of rehabilitation of repressed persons in the 1950s. Methods. The methodological basis of the research was a set of principles of historicism, objectivity, as well as general scientific, special scientific and philosophical methods. Results. It was established that the process of rehabilitation of victims of mass repressions had no specific legal prerequisites, it was an exclusively politically determined action aimed on the one hand at the elimination of opponents in the process of the struggle for power after the death of J. Stalin. The historical prerequisites of rehabilitation are determined by a long-term and systematic government policy aimed at physical restriction and liquidation of certain categories of people who were accused of "political crimes". It was established that the first attempt at rehabilitation, which took place in 1939-1940s, was a selective amnesty for certain categories of persons who were serving sentences. At the same time, this amnesty did not apply to Ukrainians serving sentences for political crimes. The real process of rehabilitation began after the death of J. Stalin in 1953. From a legal point of view, the rehabilitation was half¬hearted. Legally, the majority of persons who were amnestied in the 1950s became rehabilitated only after 30-40 or more years. Originality. Statistical information on the number of victims of Stalinist repressions is given, and legal approaches to the rehabilitation of victims in the 1950s are also analyzed. Practical significance. The results of the research can be used for the preparation of lectures and special courses on the history of the state and law, popularization of the historical past, preservation of historical memory and condemnation of the actions of Soviet leaders.

Key words: repression, "great terror", totalitarianism, Soviet law, rehabilitation, penal system.

Постановка проблеми. Трансформація суспільної свідомості, що відбулася під впливом і в умовах повномасштабного вторгнення росії, призвела до відмови від радянської парадигми історико-правового минулого. Поодинокі тези дослідників і пересічних громадян про тоталітарний характер радянської держави, породили закономірний інтерес до злочинів минулого, адже жорстокість, свідками якої стали українців впродовж останніх двох років, була властивою для комуністичного режиму в минулому.

З огляду на зазначене, науково актуальним видається потреба визначення масштабів радянських злочинів, а також правових основ процесу реабілітації жертв тоталітаризму.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В українській юридичній науці практично відсутні дослідження, які розкривають правову природу процесу реабілітації жертв тоталітаризму, який тривав впродовж 1950-х рр.

Методологічною основою нашого дослідження стали праці А. Антонова-Овсієнка, О. Бажана, М. Бреги, Л. Місінкевича, С. Опенгейма, Н. Печеніної, Дж. Шапіро, І. Штогріна та ін.

Також в роботі здійснюється посилання на російськомовні джерела, зокрема роботи російських дисидентів та науковців, які на початку 1990 -х рр. опублікували відомості про кількість жертв сталінських репресій, а також джерела - норми кримінального права. Матеріали з цих робіт використовувалися винятково для порівняння статистичних відомостей.

Постановка завдання. Метою дослідження є визначення масштабів репресій радянської влади проти мирного населення, а також правових основ процесу реабілітації жертв тоталітаризму в 1950-х рр.

Виклад основного матеріалу дослідження. Ми не будемо вдаватися до конкретизації ознак, які дозволяють визначити радянську владу як тоталітарну. Звернемо увагу тільки на те, що в радянському тоталітаризмі прослідковується два виразні періоди - до 1953 р. (смерті Й. Сталіна) і після. Виразною рисою, що відрізняє один етап від іншого є процес реабілітації жертв репресій, який мав хоч і обмежений характер, але сприяв лібералізації суспільних відносин, а також звільненню з місць відбування покарань сотень тисяч людей.

Саме поняття "реабілітація" походить від латинського "rehabilitate" - відновлення. В найпростішому розумінні "реабілітація" це відновлення втраченого доброго імені та репутації, скасування необґрунтованого звинувачення особи у зв'язку з її невинуватістю чи хибністю пред'явленого обвинувачення. У радянському кримінальному праві термін розумівся як відновлення у колишньому стані невинної особи, яка була необґрунтовано залучена до кримінальної відповідальності [11, с. 372].

Стосовно кількості жертв тоталітаризму, то перші офіційні статистичні дані чіткого обліку осіб, які відбували покарання було представлено 5 січня 1954 р. в доповідній записці на ім'я М. Хрущова. Довідку було підготовлено МВС і підписано генеральним прокурором СРСР Р.Руденком, міністром внутрішніх справ - С. Кругловим та міністром юстиції К. Горшеніним. До довідки було включено осіб, яких арештували й засудили до відбування покарання за контрреволюційні злочини в період з 1921 до 1954 р. Назагал, було встановлено, що колегією ОГПУ, трійками НКВС, військовою колегією, судами та військовими судами було винесено вироки 3777380 особам, в тому числі до вищої міри покарання засуджено 642980 [3, с. 63].

В іншому звіті який був підготовлений наприкінці 1953 р. МВС СРСР, йшлося, що кількість засуджених осіб за контрреволюційні та інші особливо небезпечні державні злочини за період з 1 січня 1921 по 1 липня 1953 р. складає 4060306 осіб. Власне 37 77380 було засуджено за контрреволюційні злочини і 282926 - за інші особливо небезпечні державні злочини (в цьому випадку не було конкретизовано які саме) [7, с. 9].

Статистичні дані свідчать, що пік терору припадав на 1930-ті рр., адже тільки впродовж 1930-1938 рр. було ув'язнено більше 2,7 млн осіб. З них 721829 було страчено. При цьому, в 1937 р. кількість вироків, які передбачали засудження до вищої міри покарання становила 44,6%, а 1938 р. - 59,2%. Для прикладу, тільки в ніч на 19 травня 1938 р. в Києві було розстріляно 563 ув'язнених [12].

Назагал, оцінюючи статистику потрібно брати до уваги той факт, що поняття "арештовані" і "засуджені" не є тотожними. Можна тільки припустити, що з урахуванням кількості арештованих але не засуджених осіб, загальна кількість осіб, які стали об'єктом уваги кримінально виконавчої системи могла становити понад 5 млн осіб у період з 1921 до 1953 рр.

Не зважаючи на те, що перші офіційні статистичні дані про кількість осіб, які відбували покарання було складено 1954 р., їх офіційно оприлюднено тільки у вересні 1989 р. коли в газеті "Комсомольська правд" В. Некрасов оприлюднив дані про 3777380 засуджених осіб у період з 1921 до 1953 р. Цікаво, що ця публікація викликала неоднозначну реакцію. При цьому українські дослідники та публіцисти вказували, що навіть цифра про 3,7 млн. ув'язнених є сфабрикованою, адже особи, які її складали прокурор і два міністри, були особами зацікавленими і навіть в період хрущовської відлиги, вони все ще були людьми системи і не могли вказати на її цілковиту неефективність. Першим хто звернув увагу на можливу фабрикацію був публіцист А. Антонов-Овсієнко, який стверджував, що цифра про менше як 4 млн засуджених за 32 роки є явно зменшеною [1, с. 3]. Власне А.Антонов-Овсієнко у 1981 р. опублікував працю "Час Сталіна: портрет тирана" (The Time of Stalin: Portrait of a Tyrany), де навів цифру, що тільки впродовж 1935-1940-х рр. було арештовано більше 18,8 млн. осіб [13, р. 212].

А. Антонов-Овсієнко стверджував, що в перші повоєнні роки в таборах і колоніях ГУЛАГу утримувалося 16 млн. ув'язнених [1, с. 3], в той час, як офіційна цифра становила 1,6 млн. Назагал, ми схильні поділяти думку, що в період з 1921 до 1932 р. в СРСР було арештовано і відбували покарання близько 4 млн. осіб. При цьому навіть ця цифра є жахливою і вказує на винятково тоталітарний характер правової системи. Одночасно, вважаємо, що раціональним є висновок Р. Медведєва, який 1988 р. опублікував статтю зі статистикою жертв сталінізму вказав, що тільки впродовж 1927-1953 рр. було репресовано близько 40 млн. осіб, в тому числі розкуркулених, депортованих, померлих від Голодомору в 1933 р. [9, с. 350]. Ці цифри можна вважати вірними тільки з огляну на кількість втрат українців. Так, жертвами Голодомору 1932-1933 рр. були від 4 до 10 млн. українців. Станом на початок 1950-х років українці складали п'яту частину в'язнів ГУЛАГу, зокрема 362,6 тис. - відбували покарання таборах, а ще майже 143,є тис. - в колоніях.

Стосовно кількості осіб, які померли то загальна цифра складає 1,8 млн. Керуючись пропорцією, що в'язні обвинувачені за політичними статтями становили третину всіх осіб, які відбували покарання, то кількість їх жертв близько 600 тис.

Одночасно, не доводиться говорити про точну кількість репресованих українців. Серед українських науковців немає однозначної думки. Так, згідно офіційної інформації Служби безпеки України, жертвами терору 1937-1938 рр. стало понад 260 тисяч українців, більшість з яких були розстріляні [12]. Л. Місінкевич конкретизує ці цифри і вказує, що "в 1937 році було заарештовано 159 573 наших співвітчизників, а в 1938 році - 108006" [6].

Ускладнює процедуру встановлення точної кількості жертв і той факт, що у відповідності до спеціальної директиви, родини розстріляних отримували відомості про смерть усно і в абсолютній більшості випадків причиною називали інфаркт чи серцевий напад, а дата смерті ставилась довільно, у межах 10 років після арешту. Прикладом подібного явища може бути справа Л. Курбаса.

Назагал, можна констатувати, що точну кількість жертв сталінських репресій можна буде встановити тільки після доступу українських науковців до архівних джерел, в тому числі тих, які знаходяться в росії. Можна висловити припущення, що питання доступу до джерел, зняття грифу секретності зі справ які стосуються діяльності органів НКВС, НКДБ і загалом кримінально-виконавчої системи буде одним із питань переговорів України і росії після закінчення війни.

Також доцільно зауважити, що процес реабілітації осіб, які відбували покарання розпочався не після смерті Й. Сталіна, а раніше. Відомо про період так званої "беріївської відлиги", яка мала місце в 1939-1940 рр. Причин такої політики декілька. По-перше, це були перші роки після завершення "Великого терору", а тому різке зменшення кількості арештованих і страчених осіб, уже можна вважати лібералізацією і назагал реабілітацією. По-друге, з таборів з різних підстав було випущено понад 220 тис. осіб, здебільшого засуджених за загально-кримінальними злочинами. Також було переглянуто справи невеликої частини політичних ув'язнених, їх терміни ув'язнення було скорочено або скасовано зовсім. Точна кількість скасованих вироків невідома, але оцінюється вченими в кілька тисяч осіб. Однак цю компанію, на нашу думку, не доцільно кваліфікувати як "реабілітація", оскільки скорочення терміну саме собою не є реабілітацією. Реабілітація жертв політичних репресій - це юридичне відновлення в цивільних правах людей, які зазнали різних примусових заходів, що застосовувався державою з політичних мотивів, відновлення їх честі і гідності і усунення інших наслідків політичного переслідування.

Власне дії, до яких вдався Л. Берія у 1939-1940-х рр. можна кваліфікувати як амністія, адже багато справ було припинено за нереабілітуючими обставинами, а люди звільнялися зі збереженням судимості.

Правовою передумовою "берівської відлиги" стала постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. "Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства" [2, с. 473]. Цей документ після підписання, був направлений "всім секретарям ЦК нацкомпартій, крайкомів, обкомів, окружкомів, міськомів та райкомів ВКП(б), наркомам внутрішніх справ союзних та автономних республік, начальникам УНКВС країв та областей, начальникам окружних, міських та районних відділів НКВС, прокурорам союзних та автономних республік, країв і областей, окружним, міським і районним прокурорам" [6]. В такий спосіб влада хотіла продемонструвати, з одного боку послідовність у боротьбі зі своїми опонентами, а з іншого - довести ліберальний характер заходів кримінально-виконавчого спрямування.

Окрім постанови "Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства", важливе значення в контексті умовної лібералізації кримінально-виконавчої системи мала постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. про ліквідацію "трійок" НКВС, а всі справи, які перебували у їх провадженні передавалися до судів та Особливої ради при НКВС СРСР. Юридично, саме цю постанову називають закінченням епохи "Великого терору".

Отже, перша спроба реабілітації, яка мала місце в 1939-1940-х рр. була вибірковою амністією окремих категорій осіб, які відбували покарання. При цьому, українців, які відбували покарання за політичні злочини ця амністія не стосувалася.

Реальний процес реабілітації розпочався після смерті Й. Сталіна в 1953 р. Прийнято вважати, що головним ініціатором цієї політики був М. Хурщов, який на ХХ з'їзді КПРС в лютому 1956 р. виступив з критикую "культу особи". Як зауважує Н. Печеніна: "сама по собі доповідь Хрущова не була глибоко аналітичною: у ній наводилися факти необґрунтованих розправ з видними партійними і державними діячами, переслідувань їх сімей. Доповідь містила лише заклики до критичного розгляду "помилкових поглядів, пов'язаних з культом особи" [10]. Важливим, на думку дослідниці стало викриття сталінського трактування поняття "ворог народу", який був причиною як масових арештів так і умовою встановлення вищої міри покарання [10].

Оцінюючи причин, які спонукали вибрати курс критику сталінізму, крім суб'єктивних моментів слід врахувати ще одна обставина. Більшість Президії ЦК до цього часу підійшло до розуміння того, що колишніми методами вона навряд чи зможе утримати країну у покорі та зберегти режим в умовах важкого матеріального становища населення, низького рівня життя, гострих продовольчих та житлових криз.

Підтвердженням того, що реабілітація жертв тоталітаризму була інструментом політичної боротьби є той факт, що після арешту Л.Берії, для військових, які відповідали за виконання цього наказу, винагородою була реабілітація понад півсотні засуджених генералів та адміралів Радянської Армії [6]. Власне оголошення Л. Берії "агентом імперіалізму" вказувало необхідність посилення "Революційної пильності" [3]. Тому численні листи, що надходили від ув'язнених, засланців та спецпоселенців, залишалися без відповіді та уваги.

Ключовим моментом в процесі реабілітації жертв тоталітаризму можна вважати саме ХХ з'їзд КПРС 1956 р. Після доповіді М. Хрущова відбулося руйнування традиційного політичного укладу, адже було піддано критиці те, на чому десятиліттями трималася вся влада, особливо було завдано удару по самій тоталітарній ідеології - піддано критиці та розвінчано культ особистості Сталіна. М. Хрущов звинуватив свого попередника у кривавих злочинах проти власного народу. У доповіді йшлося зокрема: "Після смерті Сталіна Центральний комітет партії став суворо та послідовно проводити курс на роз'яснення неприпустимості чужого духу марксизму-ленінізму звеличення однієї особи, перетворення її на якусь надлюдину, яка мала надприродні властивості. Таке поняття про людину і, говорячи конкретно, про Сталіна, культивувалося у нас багато років..." [5, с. 19]. основними видами порушення норм права, які призвели до масових репресій та зростання кількості осіб, які відбували покарання вважалося: політика "великого терору" і масова фальсифікація справ, спрямованих на виконання "планів" стосовно кількості засуджених та розстріляних; неправомірне використання терміну "ворог народу" як зброї політичної боротьби; прояви культу особи.

Дж. Шапіро у праці "Реабілітаційна політика після Хрущовського керівництва" прийшов до висновку, що ідея реабілітаційні політика була винятково як антисталінська кампанія, яка дозволила здійснити контроль і обмежити вплив органів державної безпеки і одночасно закріпити владу М. Хрущову [16, р. 127]. Дослідник також стверджує, що ця політика відбувалася в тому числі й під впливом громадськості [8, с. 61]. За спостереженнями В. Левицького, прагнення М. Хрущова прискорити процес реабілітації призвело у 1957 р. до кризи в партійному середовищі, в тому числі й ідеї зміщення його від влади [14, р. 208]. На нашу думку, ідею і зміст процесу реабілітації чітко охарактеризував С. Оппенхейм, який висловив припущення, що "хрущовське керівництво не збиралося відмовитися від основних напрямків його політики індустріалізації та колективізації, а десталінізація була необхідна для того, щоб відмовитися від політики терору та забезпечення особистої безпеки верхів [15, р. 51].

Так само із правової точки зору, реабілітація мала половинчастий характер. Дж. Шапіро зауважує, що "юридична реабілітація супроводжувалась обов'язковим звільненням з тюрми, табору, відновленням у партії, на службі в армії" [17, р. 69]. Однак, ми погоджуємося з думкою Л. Місінкевича, що "у більшості випадків ув'язнених звільняли за амністією, по закінченні строку покарання, або при перегляді рішення в судовому порядку нагляду, при зниженні міри покарання до фактично відбутого строку або при знижені міри покарання до 10 років позбавлення волі і нижче але судимість з багатьох з них не знімали" [7, с. 9]. Юридично більшість осіб яких амністували в 1950 -х рр. реабілітованими стали тільки через 30 - 40 і більше років [2, с. 472]. Прикладом цього може слугувати реабілітація письменника І. Микитенка. Так, президія Спілки Письменників України 12 квітня 1956 р., посмертно поновила І. Микитенка в правах члена Спілки й скасувала рішення про клопотання виключити його з числі компартії. Натомість ЦК Компартії України, тільки 14 червня 1990 р. прийняла рішення про посмертне відновлення членства письменника в партії [4, с. 328].

Іншим подібним і показовим прикладом "половинчастого" характеру реабілітації є справа бригадира одного із колгоспів Красилівського району Хмельницької області, інваліда Першої світової війни С.П. Польового. 20 листопада 1948 р. він був засуджений до 25 років виправно-трудових таборів з обмеженням прав на 5 років та конфіскацією майна за співпрацю з окупаційною владою та антирадянську агітацію [9, с. 351]. Цікаво, що в перші повоєнні роки він був нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні". В ході реабілітаційних заходів, 30 вересня 1954 р. Військовий трибунал зменшив термін покарання до фактично відбутого строку. Однак, повна юридична реабілітація С.П. Польового відбулася через десять років після його смерті, аж 14 липня 1992 р. [9, с. 351].

Висновки

Таким чином, процес реабілітації жертв масових репресій не мав конкретних правових передумов, це була винятково політично детермінована дія спрямована з одного боку на ліквідацію противників у процесі боротьби за владу після смерті Й. Сталіна. Історичні передумови реабілітації обумовлюються тривалою і планомірною політикою влади спрямованою на фізичне обмеження та ліквідацію окремих категорій людей, яких обвинувачувалися в "політичних злочинах".

Список використаних джерел

1. Антонов-Овсієнко А.В. Протистояння. Літературна газета, 3 квітня 1991 р. С. 3.

2. Бажан О. Процес десталінізації в Україні (друга половина 50-х - початок 60-х років). З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1999. № 1-2. С. 469-480.

3. Брега М.В. Процес десталінізації і суспільні настрої українського населення у 1953-1964 рр-: монографія. Миколаїв: ТОВ "Фірма "Іліон", 2010. 187 с.

4. З порога смерті: Письменники України - жертви сталінських репресій / Авт. кол.: Бойко Л.С. та ін. К.: Рад. письменник, 1991. 494 с.

5. Курилова И.В., Михайлова Н.Н., Наумова В.П. Реабилитация. Политические процессы 30-50-х годов. Под общей редакцией А.Н. Яковлева. Москва: Политиздат, 1991. 461 с.

6. Місінкевич Л.Л. Берієвська "відлига" 1939 року: причини та наслідки. Історія України. Маловідомі імена, події, факти: зб. наук. ст. 2005. Вип. 30. С. 173-185.

7. Місінкевич Л.Л. Реабілітація жертв політичних репресій періоду хрущовської "відлиги". Університетські наукові записки. 2010. № 2. С. 6-17.

8. Місінкевич Л.Л. Висвітлення процесу реабілітації жертв політичних репресій у працях зарубіжних та вітчизняних дослідників. Краєзнавство. 2002. № 1-4. С. 60-63.

9. Місінкевич Л.Л. Реабілітації жертв державного терору (середина ХХ - початок ХХІ століття): історіографія проблеми. Історія України: маловідомі імена, події, факти. 2008. Вип. 35. С. 347-368.

10. Печеніна Н.А. Реабілітація 1950-х років в Україні (за документами Державного архіву Дніпропетровської області). Гуманітарний журнал. 2012. №2-3 (24). С. 91-96. URL: https://ipt.nmu.org.ua/ua/vidavn/gj/2012_2-3/Pechenin.pdf

11. Советское уголовное право. Часть общая: Учебник / Б.В. Здравомыслов, М.А. Гельфер, П.И. Гришаев и др. М.: Юридическая литература, 1982.

12. Штогрін І. Дослідники кажуть про мільйони жертв комуністичних репресій в Україні від 1919 по 1991 рік. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/den-pamyati-gertv-represi%D0%BD/30616759.html.

13. Antonov-Ovseenko A. The Time of Stalin: Portrait of a Tyrany. New York.1980.

14. Levytsky B. The Stalinist Terror in the Thirties: Documentation from the Soviet Press. Stanford, 1974. 521 p.

15. Oppenheim S. Rehabilitation in the PostStalinist Soviet Union. The Western Political Quargerly. I967. V.20. № 1.

16. Shapiro J. P. Rehabilitation Policy Under Post-Khrushchev Leadership. Soviet Studies. 1969. V. 20. № 4.

17. Shapiro J. P. Soviet Historiography and the Moscov Trials: After Thirty Years. Russian Review. Vol. 27. 1968. № 1. P 69.

References

1. Antonov-Ovsiienko, A.V. (1991). Protystoiannia [Opposition]. Literaturna hazeta [Literary newspaper]. S. 3. (in Ukrainian)

2. Bazhan, O. (1999). Protses destalinizatsii v Ukraini (druha polovyna 50-kh - pochatok 60-kh rokiv) [The process of de-Stalinization in Ukraine (the second half of the 50s - the beginning of the 60s)]. Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB, 1-2, 469-480. (in Ukrainian)

3. Breha, M.V. (2010). Protses destalinizatsii i suspilni nastroi ukrainskoho naselennia u 1953-1964 rr. [The process of de-Stalinization and social attitudes of the Ukrainian population in 1953-1964.]. Mykolaiv: TOV "Firma "Ilion". (in Ukrainian)

4. Boiko, L.S. et al. (1991). Z poroha smerti: Pysmennyky Ukrainy - zhertvy stalinskykh represii [From the brink of death: Ukrainian writers are victims of Stalinist repressions]. K.: Rad. Pysmennyk. (in Ukrainian)

5. Kurilova, I.V., Mikhailova, N.N., Naumova, V.P. (1991). Reabilitatsiya. Politicheskie protsessi 30- 50-kh godov [Rehabilitation. Political processes of the 30-50s]. Moskva: Politizdat. (in Russia).

6. Misinkevych, L. L. (2005). Beriievska "vidlyha" 1939 roku: prychyny ta naslidky [Erie "thaw" of 1939: causes and consequences]. Istoriia Ukrainy. Malovidomi imena, podii, fakty : zb. nauk. st. [History of Ukraine. Little-known names, events, facts: coll. of science], 30, 173-185. (in Ukrainian)

7. Misinkevych, L. L. (2010). Reabilitatsiia zhertv politychnykh represii periodu khrushchovskoi "vidlyhy" [Rehabilitation of victims of political repression during the Khrushchev "thaw"]. Universytetski naukovi zapysky, 2, 6-17. (in Ukrainian)

8. Misinkevych, L.L. (2002). Vysvitlennia protsesu reabilitatsii zhertv politychnykh represii u pratsiakh zarubizhnykh ta vitchyznianykh doslidnykiv [Coverage of the process of rehabilitation of victims of political repression in the works of foreign and domestic researchers]. Kraieznavstvo, 1-4, 60-63. (in Ukrainian)

9. Misinkevych, L.L. (2008). Reabilitatsii zhertv derzhavnoho teroru (seredyna XX - pochatok XXI stolittia): istoriohrafiia problemy [Rehabilitation of victims of sovereign terrorism (mid-20th - early 21st century): historiography of the problem]. Istoriia Ukrainy: malovidomi imena, podii, fakty, 35, 347-368. (in Ukrainian)

10. Pechenina, N.A. (2012). Reabilitatsiia 1950-kh rokiv v Ukraini (za dokumentamy Derzhavnoho arkhivu Dnipropetrovskoi oblasti) [Rehabilitation of the 1950s in Ukraine (according to documents from the State Archive of the Dnipropetrovsk Region)]. Humanitarnyi zhurnal, 2-3 (24), 91-96. Avaliable at: https://ipt.nmu.org.ua/ua/vidavn/gj/2012_2-3/Pechenin.pdf (in Ukrainian)

11. . Zdravomislov, B.V, Gelfer, M.A., Grishaev, P.I. (1982). Sovetskoe ugolovnoe pravo. Chast obshchaya: Uchebnik [Soviet criminal law. General part: Textbook]. M.: Yuridicheskaya literatura, 1982. (in Russian)

12. Shtohrin, I. Doslidnyky kazhut pro miliony zhertv komunistychnykh represii v Ukraini vid 1919 po 1991 rik [Researchers say about millions of victims of communist repression in Ukraine from 1919 to 1991]. Avaliable at: https://www.radiosvoboda.org/a/den-pamyati-gertv-represi%D0%BD/30616759.html. (in Ukrainian)

18. Antonov-Ovseenko, A. (1980). The Time of Stalin: Portrait of a Tyrany. New York. (in English)

19. Levytsky, B. (1974). The Stalinist Terror in the Thirties: Documentation from the Soviet Press. Stanford. (in English)

20. Oppenheim, S. (l967). Rehabilitation in the PostStalinist Soviet Union. The Western Political Quargerly, 20, 1. (in English)

21. Shapiro, J. P. (1969). Rehabilitation Policy Under Post-Khrushchev Leadership. Soviet Studies. Vol. 20, 4. (in English)

22. Shapiro, J. P. (1968). Soviet Historiography and the Moscov Trials: After Thirty Years. Russian Review. (Vol. 27), 1, 69. (in English)

Размещено на Allbest.ru