Військовополонені у відбудові промисловості Луганщини у післявоєнні роки (1945-1950 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

Військовополонені у відбудові промисловості Луганщини у післявоєнні роки (1945 - 1950)

Богомаз Єлизавета Віталіївна здобувач вищої освіти юридичного факультету

Фомін Андрій Володимирович канд.іст.наук, доцент, доцент кафедри історії та археології

Україна

Анотація

У статті висвітлюється роль військовополонених у післявоєнній відбудові промисловості Луганщини, їх кількість, становище, ставлення полонених до соціальних процесів, що відбувалися на той час в Україні. Розглянуто конкретні приклади участі німецьких військовополонених у створенні хімічної промисловості України.

Ключові слова: військовополонені, Луганщина, Україна, післявоєнна відбудова, промисловість.

Проблема післявоєнного відновлення зараз знову актуальна для нашої країни, адже вже котрий рік іде руйнівна війна. В історичній ретроспективі відновленню економіки поствоєнних країн сприяли не лише репараційні виплати, але і використання військовополонених, що мало дещо нівелювати нестачу робочої сили, привнести додатковий інтелектуальний потенціал. За період Другої світової війни з обох протиборчих сторін в полон було взято близько 35 млн. чоловік, з них приблизно 3 млн. - військовополонені Радянського союзу з країн гітлерівської коаліції. З цих 3 млн. чоловік приблизно 1,1 млн. чоловік цього полону не пережили. І хоча радянські історики засуджували Німеччину за ставлення до радянських полонених, про німецьких полонених на той час було заборонено говорити. Лише згодом, коли вже спливло достатньо часу та позначилася лібералізація радянського політичного режиму, почали з'являтися дослідження щодо долі військовополонених: їх повсякденного життя, ставлення до них різних прошарків населення, умовах перебування, нормативно-правової бази, що регулювала їх становище. Тільки після того, як пройшов певний час, стали відкриті архіви, особисті свідчення учасників тих подій, став можливим більш об'єктивний аналіз історичних процесів, що відбувалися у повоєнній країні. Незважаючи на досить значну історіографію питання, краєзнавчий його аспект ще й досі залишається малодослідженим.

Метою цієї статті є спроба аналізу ролі військовополонених у повоєнній відбудові промислових підприємств Луганщини (у той час Ворошиловградської області України).

Зважаючи на тенденцію відправляти репресованих та засуджених осіб на каторги, досить вірогідним було, що полонених також використають подібним чином, особливо у відбудову, коли робоча сила, тим паче безкоштовна, точно не була б зайвою. Відомо, що СРСР відмовився підписувати Гаагську та Женевську конвенції щодо військовополонених, що дало привід Німеччині заявити, що в такому випадку принципи цих конвенцій не зв'язуватимуть руки в ставленні до радянських полонених [1]. Але при цьому історики дають зрозуміти, що радянська влада інколи ставилась до чужих полонених краще, ніж до своїх громадян, не кажучи вже про політв'язнів. Умови утримання військовополонених були досить лояльними: утриманим надавалася медична допомога, можливість листування, хоча в основному так ставилися до воєнних з більш високим чином. Для звичайних воєнних полон був справжнім потрясінням, не всі змогли дібратися здоровими чи хоча б живими до таборів. Нерідко самі червоноармійці розстрілювали полонених на місці, без допиту. Взагалі такі дії засуджувалися, оскільки, незважаючи на умови утримання, радянська влада розраховувала на вербування солдат до Червоної армії [2].

На 1 червня 1947 р. у 23 таборах, розміщених в Україні, утримувалось 209488 осіб, з них 158799 - були задіяні на будівництвах і підприємствах [3].

Суттєвою проблемою в організації утримання військовополонених було забезпечення їх харчуванням. Більша частина невільників у перші дні полону перебували у стані постійного недоїдання, оскільки не завжди Червона Армія встигала забезпечувати харчуванням навіть себе, а полонені в таких умовах постачалися за «залишковим принципом». Під час евакуації виникали такі ж проблеми: більшість отримувала на дорогу мізерний сухий пайок. Найгірше було тим, кого депортували до Сибіру: в умовах лютого холоду кип'яток чи гаряча їжа було великим дефіцитом, тому до сибірських таборів не всі групи полонених добиралися повним складом. При чому ті, хто дістався до табору, були дуже виснажені та важко хворі [4].

В Україну з самого початку її визволення від нацистів керівництво СРСР спрямувало понад 320 тис. військовополонених, які активно брали участь у відбудові багатьох споруд, наприклад, у відбудові Хрещатика [5]. На території Луганської області також велися роботи з залученням німецьких військовополонених, про це свідчить один зі звітів НКВС: «Трудовий батальйон 205 у Ворошиловградській (сьогодні Луганській - авт.) області. Зона, в якій розміщено 306 осіб, не підготовлена до зими. Будівля потребує капітального ремонту. Два ряди нар. В зоні немає ані бані, ані пральні, ані медпункту. Тут немає води, бракує їдальні. В будівлі дуже тісно: 0,8 квадратних метрів на кожну особу. Лише 70 відсотків контингенту має матраси. Всі інші сплять на голих нарах. Зона засмічена. Інтерновані не миються. Наслідки поганих санітарних умов: спалах тифу, кишкових захворювань. Збільшується кількість смертельних випадків» [6].

Як було зауважено істориками, такі умови утримання були скоріше правилом, ніж винятком. При таких несприятливих умовах радянська влада була незадоволена якістю роботи полонених, наприклад, Микита Хрущов вважав, що покарання для порушників трудової дисципліни занадто м'яке і його потрібно ужорсточити. Але такі умови зменшили кількість полонених на території України, яка скоротилася майже вдвічі (до 200 тисяч).

13 серпня 1945 р. Державний Комітет оборони (ДКО) СРСР видав постанову «Про звільнення і повернення на батьківщину 708 тис. військовополонених рядового та унтер-офіцерського складу». До військовополонених, що підлягали відправці на батьківщину, було включено лише інвалідів та інших непрацездатних полонених.

Першими почали відправляти додому румунів. 11 вересня 1945 р. на виконання постанови ДКО було наказано звільнити з таборів ГУПВІ НКВС СРСР 40 тис. військовополонених румунів рядового та унтер-офіцерського складу «відповідно до доданої розверстки по областях і таборах», «відправку військовополонених румунів, що звільняються, розпочати з 15 вересня 1945 р. і закінчити не пізніше 10 жовтня 1945 р.». Але вже через два дні з'являється інший документ, відповідно до якого відправці додому підлягають солдати й унтер-офіцери низки національностей:

а) всі військовополонені, незалежно від фізичного стану, таких національностей: поляки, французи, чехословаки, югослави, італійці, шведи, норвежці, швейцарці, люксембуржці, американці, англійці, бельгійці, голландці, датчани, болгари й греки;

б) хворі військовополонені, незалежно від національності, крім гострозаразних хворих, крім іспанців і турків, а також крім учасників звірств та осіб, що служили у військах СС, СД, СА й гестапо;

в) військовополонені німці, австрійці, угорці й румуни - лише інваліди і ослаблені. військовополонений промисловість хімічний

При цьому «звільненню не підлягають... учасники звірств та особи, що служили у військах СС, СД, СА й гестапо, незалежно від фізичного стану». З німців відправляли на Батьківщину лише непрацездатних, тобто тих, хто не міг безплатно працювати на СРСР. Радянський союз ніби «позбавлявся» від тих громадян, з яких не буде користі, та повертав їх до Німеччини, де вони також не могли допомогти в повоєнній відбудові.

В основному військовополонених використовували для відбудови вугільної та металургійної промисловості, які набули значного розвитку в області внаслідок специфіки її природних ресурсів, географічного розташування. Зокрема, відбудова шахт, оскільки майже всі вони були зруйновані під час Другої світової війни. Зокрема, відповідно до постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 8 лютого 1945 р. направлялися для використання у промисловості 35700 військовополонених німців. Станом на 15 лютого 1945 р. прибуло та розміщено по трестам «Ворошиловградвугілля» 19792 особи [7]. Слід відзначити, що джерела зазначають досить низьку продуктивність праці невільників [7]. Бранців використовували і для відбудови міст, шосе, залізничних шляхів. Розпочалася відбудова підприємств важкого машинобудування, легкої промисловості. Наприклад «Луганськпаровоз», Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, Новокраматорський машинобудівний завод та багато інших підприємств подібного профілю стали пріоритетом у відбудовчих зусиллях.

Відбудова Донбасу, його вугільної галузі відбувалась у надзвичайно складних та важких умовах взагалі, а під час її першого етапу - в роки війни - особливо. Питання, що поставали перед керівництвом: забезпечення регіону матеріально-технічними ресурсами, трудовими резервами, продовольством, відбудова соціально-культурної сфери - вимагали прийняття дієвих рішень, мобілізації та оптимального використання наявних можливостей [8]. Звичайно, заходи, які застосовувалися у той час, не завжди призводили до бажаних результатів, але вивчення історичного досвіду в умовах сьогодення, коли стан вугільної промисловості оцінюється як критичний, а держава вдається до вжиття різноманітних заходів задля виведення галузі з кризи, має доцільність. Під час війни було зруйновано багато підприємств Луганщини: Луганськпаровоз (нині Луганськтепловоз) відбудовували майже з нуля, багато шахт мали відбудовуватися ще з 1943 року, але фактично відбудова почалась в 1946. До відбудови залучали всіх, кого можна було: дітей, жінок, старих людей, депортованих людей, в'язнів, полонених. Але не всі ці верстви населення були достатньо компетентними, також не вистачало матеріалів. Відбудовчі процеси тривали досить значний час [9].

Збереглися дані про участь німецьких полонених у відбудові (фактично - в побудові з нуля) Лисичанського хімкомбінату. У 1947 р., коли було прийнято рішення не про відбудову, а фактично побудову нового хімкомбінату й міста на 50 кварталів при ньому, кількох сотень пар робочих рук, що лишилися в селищі Лісхімбуд (російською - Лісхімстрой, майбутній Сєвєродонецьк) й навколишніх селах, нехай і кількох тисяч, якщо рахувати і полонених, не вистачало для цього. Потрібно було шукати додаткову робочу силу. Тому в травні 1947 р. на засіданні Бюро по металургії й хімії Ради Міністрів СРСР було прийнято рішення доручити Міністерству внутрішніх справ будівництво заводів галузі з виробництва мінеральних добрив, зокрема, і Лисичанського хімкомбінату. I МВС СРСР забезпечило робочою силою Лисхімбуд. Звичайно, окрім військовополонених, до роботи намагалися залучити і громадян СРСР, але через несприятливі умови місцеві жителі залишали область, а привезені працівники через нестачу їжі тікали, хоч їх потім і ловили. Тому і було вирішено використати тих, хто не зможе втекти, бунтувати та чинити опір. У короткий термін у селищі виникла велика табірна зона, точніше, навіть кілька зон. До військовополонених та інтернованих німців і угорців та учених і спеціалістів із заводів, вивезених з Німеччини, додалися колишні в'язні ГУЛАГу. Кого тут тільки не було: свої військовополонені, які повернулися з німецьких таборів, власівці, кримінальники, політичні, був навіть табір ув'язнених жінок. Для «будівельників» побудували селище Южне на південній околиці Лисхімбуду. Це селище розташовувалося від нинішнього проспекту Хіміків і до Гвардійського проспекту понад вул. Богдана Ліщини. В'язні працювали у зоні, яку огороджували колючим дротом, за ними наглядали охоронці. Цікаво, що значна кількість працівників були жінками - наприклад, на відбудові «Ворошиловпромвугілля» 45 відсотків робочих складали німецькі та угорські жінки. Для фахівців зводилися спеціальні «фінські будиночки» для німців-хіміків, яких вивезли з Німеччини після війни. Це були фізико-хіміки, які в Німеччині винайшли спосіб виробництва «важкої води». Вони працювали на заводі «Лейна-Верке», де встигли побудувати установку, на якій навіть отримали 5 літрів цієї речовини, без якої неможлива була реалізація «атомного проекту». У Сєверодонецьку «важкою водою» німецькі фахівці не займалися. їм доручали лише теоретичну дослідницьку роботу, і, принаймні, частина завдань взагалі не мала стосунку до місцевого хімкомбінату. Жоден з німців там навіть не був безпосередньо на комбінаті, їм не дозволяли туди ходити. Натомість вони мали розробити, наприклад, проект виробництва з випуску 50-60 тисяч тонн карбаміду на рік. Коли німецька команда заявила, що не має необхідних для такого проекту знань, їй запропонували скласти план оснащення лабораторії контролю виробництва висококонцентрованої азотної кислоти. Німці від таких різноманітних доручень так і не змогли зробити жодних висновків щодо майбутнього виробництва у Сєверодонецьку. Їм здавалося, що завдання народжувалися з відчаю, бо керівництво не могло знайти для них адекватну роботу. Німецьким вченим український менталітет здавався дивним та незвичним. Самі вчені часто звертали на це увагу, помічаючи, що більшість жителів були українцями, але вищі посади займали росіяни, вся наукова інформація подавалась російською, а між «українською» та «російською» школами не було різниці [10].

Якщо говорити про відбудову Донбасу, характерними для цього періоду були проблеми недостатньої кількості кваліфікованих спеціалістів і робітників, нестачі будівельних матеріалів, техніки, устаткування. Після війни залишилося лише 10% кваліфікованих робітників, тому трудові ресурси активно доповнювалося мобілізованими громадянами України, інших республік СРСР, військовополоненими. Але кваліфікація у них була низькою, більшість ставилися до роботи як до тимчасової, що не задовольняло тодішню владу [11]. Низька кваліфікація робітників, велика плинність робочої сили звичайно негативно впливали на виробничі показники: поширеними проблемами стали несвоєчасне та неякісне виконання виробничих завданнь, допускалися великі втрати робочого часу тощо.

На початку 1990-х, коли вже відшуміла Перестройка і розпався Радянський Союз, на ім'я тодішнього голови Рубіжанської міськради Олександра Смірнова надійшов лист з Німеччини від громадянина Фрідріха-Вільгельма Воса. Лист не мав приватного характеру. Це лист-подяка рубіжанам за їх ставлення до німецьких військовополонених. В цьому листі була виражена подяка жителям Рубіжного, які написали скаргу на нелюдські умови утримання робочих, завдяки якій ті отримали медичну допомогу, яка багатьох врятувала від смерті. Звинувачували лише тодішній устрій та армію, жителям же всі були вдячні за виявлену турботу.

Війна - трагічний та важкий період в долі кожної країни, вона наносить значні збитки та втрати, позбуватися якого можна десятиліттями. Проаналізувавши всі матеріали, можна зробити декілька висновків. Ставлення радянської влади до військовополонених не відповідало вимогам від цих самих полонених, а вимагали від них багато - відбудувати безоплатно майже всю країну. В полон брали всіх: і солдатів армії, і тих, хто сам постраждав від ворожого режиму, а повертали лише тих, хто не міг допомогти в відновленні ні одній, ні іншій країні. Працювати доводилося в нелюдських умовах на важких роботах. Можливо, без цього примусового внеску військовополонених не було б деяких підприємств у їх сучасному вигляді. Можна зробити висновки, що в відбудові Луганщини значну роль зіграли військовополонені, хоч СРСР, свого часу, намагався приховати факт їх залучення до процесів відбудови.

Список використаних джерел

1. Нюрнберзький процес над головними німецькими воєнними злочинцями (1958). Збірник матеріалів. Т.3. (с. 19 - 20). Москва.

2. Якушевский А. (1993). Расстрел в клеверном поле. Новое время. (25), 42.

3. Буцко О.В. (2000). Військовополонені в СРСР (1941 - 1945 рр.). Український історичний журнал (4), 124.

4. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. ф. КМФ- 8. оп. 1. спр 77. арк 30.

5. Потильчак. А. Радянській полон та інтернування в Україні (1939 - 1954). Київ: Вид- во Нац. пед. ун-ту ім. Драгоманова.

6. Маловічко Оксана. (2007). Підневільна праця під час Другої світової війни й у повоєнні роки Deutsche Welle.

7. Сергійчук В. (2001). Новітня Каторга. Військовополонені та інтерновані Другої світової в УРСР. Збірник документів. (с. 71 - 73). Київ: Українська видавнича спілка.

8. Очерки истории Донецкой областной партийной организации (1978). (с. 332 - 338). Донецк: Донбасс.

9. Очерки истории Ворошиловградской областной партийной организации (1979) (с. 295 - 307). Киев: Политиздат Украины.

10. Сергей Каленюк (2018). Северодонецкий атомный проект. Трибун.

11. Восстановление угольной промышленности Донецкого басейна (1957). (с. 138 - 148). Москва: Политиздат, 1957. Т.1.

12. Воєннопленньїе в СССР... Т.6. Лагеря для военопленных НВКВД- МВД СССР: справочник / Под ред. М. Загорулько. Волгоград, 2013. 768 с.

Размещено на Allbest.ru