Давні слов’яни на шляху до державності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Давні слов'яни на шляху до державності

Лахно Олександр Петрович

кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри всесвітньої історії, релігієзнавства та методик їх викладання Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, Україна

Анотація

У сучасній історичній науці немає єдиної концепції щодо соціальної та господарської організації давніх слов'ян, а також чинників утворення перших слов'янських держав. Момент виникнення слов'янських протодержав не можна чітко датувати. Напевно мало місце поступове переростання політичних утворень у ранньофеодальні держави. Створення перших слов'янських держав було наслідком процесів, які відбувалися всередині слов'янських громад. Процес цей був складним і тривалим у часі. Держави у слов'ян виникли тоді, коли ускладнення соціально-економічного та духовного життя і протиріч усередині слов'янського середовища вимагали регулювання особистих, міжособистих, групових і соціальних зв'язків. На цей процес виникнення держав впливало безліч чинників, які спробуємо проаналізувати в нашому дослідженні.

Ключові слова: анти, венеди, давні слов'яни, державотворення, склавини.

Зовнішні та внутрішні чинники утворення державності давніх слов'ян були нероздільними між собою; поєднувалися різнорідні елементи, відбувалося їхнє взаємопроникнення і взаємовплив, навіть взаємозалежність. Необхідно говорити про групи чинників, які впливали на економічні, політичні, соціальні та духовні процеси в середині слов'янського суспільства та перебували у складній взаємодії одне з одним. Зважаючи на це, спробуємо проаналізувати та виокремити групи цих чинників - тобто передумови державотворення у давніх слов'ян періоду раннього Середньовіччя.

Ще з часів Геродота в античній історіографії довго не було розгорнутого, як у нього, опису територій Центральної та Східної Європи. Упродовж п'яти століть греки (а потім і римляни) вважали значні території на північ від скіфів (пізніше - від сарматів) безмежними та безлюдними. Нові дані про цей регіон з'являються в античних авторів лише з І століття н. е. Це праці Гая Плінія Старшого (друга половина І століття н. е.), Корнелія Тацита (кінець І століття н. е.), Клавдія Птолемея (ІІ століття н. е.). Як виявилося, окрім добре відомих античним авторам скіфів і сарматів, Центральну та Східну Європу населяли також інші племена [1]. Зокрема, Пліній у своїй «Природній історії» згадує венедів. Він їх розмістив серед племен, які межували на Сході з групою германських племен - інгевонами: землі Сарматії «до річки Вістли заселені сарматами, венедами, скірами та гіррами» [2].

Пізніше і Тацит приділив увагу східним сусідам германців. Він називає не лише венедів, але також згадує про естіїв, певкінів і феннів, локалізуючи венедів не впевнено: венеди «заради грабунку бродять лісами та горами, які тільки не існують поміж певкінами та феннами». Інформація про цю частину Європи надходила до античних авторів двома способами - через грецькі міста Північного Причорномор'я і через германські племена. Намагаючись поєднати ці знання, римські автори розширювали територію сарматів далеко на північ, а межу Європейської Сарматії проводили по річці Вісла, на захід від якої вже починалася «Германія» [2].

Згадувані античними авторами І-ІІ століть «венеди» були найдавнішою назвою слов'ян. Це підтверджується пізнішими повідомленнями готського історика Йордана, який у 551-555 роках написав працю «Про походження та діяння готів». За нею між Дунаєм і Дністром «лежить Дакія, яку, подібно до корони, огороджують скелясті Альпи. У лівого їхнього схилу, який спускається на північ, починаючи від місця народження річки Вістули, на безмежних просторах розміщувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх назви змінюються тепер відповідно до різних родів і місцевостей, усе ж вони переважно називаються склавенами та антами» [3].

У назві склавен легко впізнати слов'ян. Очевидно, що літера «к» тут вставна, тому не дивно, що пізніші візантійські автори називають їх просто слов'янами. слов'янська громада держава

Отже, термін «венети» не є самоназвою слов'ян, а був перенесений на них як східних сусідів германців від більш давнього населення (можливо, кельтського). На думку В.В.Сєдова, цей етнонім походить із сивої давнини, ймовірно від давньоєвропейської спільноти, оскільки з неї окрім венедів - слов'ян вийшли венети, зафіксовані античними джерелами в Північній Адріатиці (саме звідси назва Венеції), а також кельтське плем'я венетів, яке проживало на півострові Бретань і було завойоване Цезарем під час походів 58-51 років до н. е. у Галлію [4].

Якою ж була чисельність слов'ян на початковому етапі формування етносу? Жодних даних про це в джерелах немає, окрім вказівки на їх багаточисельність. Тому її можна оцінити лише приблизно. Так, загальна кількість германців у І столітті н. е. деякими дослідниками оцінюється в 34 млн. осіб. За аналогією із сусідами, приблизно такі ж цифри можна застосувати щодо слов'ян. Цими свідченнями обмежуються найдавніші дані про венедів, які були попередниками слов'ян. Це змушує нас розглянути проблему первісної батьківщини слов'ян.

Уперше інтерес до історії слов'ян і їх походження проявився на початку ХІІ століття у літописі «Повість временних літ», де, за уявою літописця (Нестора), у давнину слов'яни жили на Дунаї, «де є нині Угорська земля і Болгарська» [5]. Потім на них напали волохи і слов'яни почали розселятися у Центральній і Східній Європі. Тривалий час цей літописний погляд на походження слов'ян був єдиним і став основою т. зв. дунайської теорії походження слов'ян, яку поділяли польські та чеські середньовічні хроністи. Пізніше дослідники встановили, що дана позиція літописця відображує лише невеликий епізод складної історії слов'янства.

У часи Середньовіччя також виникла скіфо-сарматська теорія походження слов'ян, за якою предки слов'ян були відомі античним авторам як скіфи, сармати, алани і роксолани. В основі неї стало те, що ці племена проживали на тій же території, яку потім заселяли слов'яни. Відзначимо, що дана теорія ігнорувала факт масових міграцій населення, які значно змінювали етнічну мапу Європи. Згодом, з розвитком історії, порівняльного мовознавства, археології, антропології тощо, з'ясувалося, що вивчення походження слов'ян є однією з найбільших проблем історичної науки [6].

Найбільші суперечки викликають хронологічні рамки виокремлення слов'янських племен, встановлення первісної території формування слов'янського етносу, з'ясування зв'язків різних археологічних культур із слов'янськими племенами. Суперечки між дослідниками перш за все викликані недостатністю та невизначеністю письмових даних про слов'ян у перші століття н. е., а також тим, що в цей період територія Східної Європи стає ареною Великого переселення народів, у ході якого з'являлися, занепадали та безслідно зникали різні держави і народи [7].

Усі дослідники згодні, що початок історії слов'ян потрібно пов'язувати з процесом виокремлення слов'янського етносу з-поміж індоєвропейців і самостійного розвитку праслов'янської мови. Зазвичай початок слов'янського етносу датують першою половиною або серединою І тисячоліття до н. е., хоча деякі дослідники відсувають цей процес до ІІ тисячоліття до н. е., а треті, навпаки, відносять його до І тисячоліття н. е. [8].

В історичній літературі немає єдності думок щодо територій поширення слов'янського світу. З цього приводу виникло багато гіпотез. Одні бачать прабатьківщину слов'ян на заході (вісло-одерська теорія), інші - тільки на сході - у Придніпров'ї (дніпровська теорія), треті вважають, що слов'яни жили на території від Одера та Вісли до Дніпра (вісло-дніпровська теорія). Таке різноманіття думок можна пояснити тим, що дана проблема розглядалася спеціалістами різних дисциплін - істориками, археологами, лінгвістами, антропологами, етнографами. При цьому кожна з цих спеціальностей користується власними специфічними джерелами та вирішує проблему специфічними методами. Тому зрозуміло, що тільки поєднання зусиль усіх дослідників може, нарешті, призвести до вирішення даної проблеми.

Середина І тисячоліття н. е. була періодом важливих потрясінь у Східній Європі. За порівняно незначний період етнічна мапа Європи, Азії та Північної Африки радикально змінилася. З невідомих земель Євразійського материка рухалися одна за одною хвилі різних народів, під тиском яких загинула навіть Римська імперія. В історичній науці ця епоха отримала назву «Велике переселення народів». Цей період європейської історії, який охоплював час масових міграцій наприкінці !V - VN століть, був часом зародження нових етнічних спільнот, більшість з яких у майбутньому складуть основу сучасних європейських націй.

Радянська історіографія вбачала головну причину цих міграцій у «посиленому процесі розкладу родоплемінного ладу у давніх германців, слов'ян та інших племен, який супроводжувався утворенням великих племінних союзів, зародженням класів, посиленням дружин і влади військових вождів, які прагнули земель, багатства, військової здобичі». Але навряд чи подібне пояснення слід вважати правильним. Інша версія пояснювала міграційні процеси «екстенсивним характером землеробства у цих племен, який призводив (при швидкому зростанні населення) до відносного аграрного перенаселення». Але тут незрозумілим є те, чому ці племена не освоювали вільні землі в середині районів свого проживання. Також вказували на процеси, які відбувалися в Римській імперії, та робили її більш слабкою для варварів [1].

Наприкінці ХХ століття, коли були зведені докупи дані історичних джерел і палеокліматології, набула поширення точка зору, що ці масові міграції загалом були викликані глобальними змінами клімату.

Іншим дискусійним питанням історії Великого переселення народів є проблема періодизації. Основна історіографічна традиція була заснована у працях західноєвропейських істориків ХІХ століття, які досліджували обставини падіння Римської імперії та витоки сучасних європейських народів і держав. За вихідну точку відліку вони брали 375 рік, коли гуни розгромили Готську державу Германаріха.

Закінчення Великого переселення народів вони відносили до середини V! століття, коли завершилося становлення Франкської держави. Пізніше частина істориків почала включати в епоху Великого переселення народів міграції слов'ян і тюрків, які завершилися на кінець VII століття становленням Першого Болгарського царства і Хазарського каганату [9].

У сучасній літературі спостерігається тенденція до ще більшого розширення хронологічних меж. Деякі дослідники пропонують віднести початок епохи Великого переселення народів до маркоманських воєн другої половини II століття н. е., коли германці (маркомани, квади, лангобарди), представники сарматських та інших племен вдерлися на територію низки римських провінцій. Усе ж таки там вони отримали право розселятися на землях Римської імперії уздовж її кордонів. З іншого боку, деякі історики завершенням епохи вважають переселення угрів наприкінці Х століття.

Велике переселення народів і пов'язані з ним зміни на політично-етнічній мапі Європи безпосередньо торкнулися слов'янських племен і розкидали їх по всій території Центральної та Східної Європи. Під тиском більш сильних сусідів вони були змушені залишати місця свого проживання.

Наявні джерела фіксують ці зміни приблизно з III століття н. е. Римська дорожна «Певтінгерова» мапа розміщує венедів одразу в двох місцях, що вказує на розпочатий рух слов'ян у більш південні області [10].

Усе це в результаті призвело до того, що колись єдина слов'янська спільнота під впливом зовнішніх завойовників розпадається і з неї виокремлюються три великі групи.

Перший міграційний потік слов'ян вирушив на північ Центральної Європи. Просуваючись у цьому напрямку, вони входили у контакти з місцевим германським населенням. Ця група слов'янського населення зберігала свою стару назву венедів, яка потрапила до античної літератури від тих же германців. До сьогодні у низці діалектів і говірок німецької мови «wenden» - назва слов'ян.

Третя група слов'ян (анти), напевно, являла собою ту частину слов'янського населення, яка у підсумку Великого переселення народів осіла в Подільсько-Дніпровському регіоні. За Йорданом, земля антів знаходилася у межиріччі Дніпра та Дністра [3]. Згідно візантійського історика Прокопія Кесарійського (V! століття), і анти, і слов'яни користувалися одною мовою, у них був однаковий побут, спільні звичаї та вірування, а «колись навіть ім'я у склавенів і антів було одне і те ж саме» [11].

У науковій літературі існує думка, що анти були окремою великою групою слов'ян, розселених поміж місцевого іраномовного (скіфо-сарматського) населення Північного Причорномор'я, яке поступово включилося у слов'янський етногенез і слов'янізувалося.

Згідно досліджень мовознавців, назва цієї гілки слов'ян походить від давньоіндійських antas (кінець, край), anteas (крайній). ! дійсно, анти знаходилися на околиці іраномовного світу. На сході вони межували із землями утигур (протоболгар), які мешкали на узбережжі Меотійського озера (Азовського моря). Останні були іраномовним етносом, тому, мабуть, саме від них анти отримали свою назву.

Аналізуючи археологічний матеріал, історики дійшли до висновку, що під «венедами» письмові джерела розуміють угрупування, представлене суковсько - дзедзицькою культурою, під «склавинами» - празько-корчацькою культурою, а під «антами» - носіїв пеньківської культури [12].

Широке розселення слов'ян, їх взаємодія з різними етнічними групами призвели до того, що раніше єдина слов'янська спільнота порушується, а із неї виокремлюються три великі групи - венедів, антів і склавинів. Свого часу в літературі панувала думка, що саме вони стали основою для формування західних, східних і південних слов'ян. Зокрема, багато дослідників бачили в антах майбутніх східних слов'ян або їх безпосередніх пращурів.

Розпад раніше єдиної слов'янської спільноти був складними процесом. Автори гіпотези, що венеди, склавини та анти у подальшому перетворилися у західних, південних і східних слов'ян або їх безпосередніх пращурів, не врахували той факт, що розпад слов'янської єдності був результатом не одного міграційного поштовху, а кількох [13].

Це підтверджує і «Повість временних літ», за якою поміж східних слов'ян чітко виокремлюються дві групи. Одна із них мала у назвах племен закінчення «-ни» (поляни, древляни, словени тощо), інша - «-ичі» (кривичі, в'ятичі, дреговичі тощо). Окремі дослідники помітили, що перші були більш старішим етносом на території Східної Європи, а другі переселилися сюди у більш пізній час. Про це свідчать також дані археології, згідно яких розпад слов'янської спільноти був результатом трьох міграційних хвиль. Перша з них відноситься до !!! століття н. е. і пов'язана із готами, які зуміли захопити за собою на південь частину слов'янських племен у своєму русі з берегів Балтики до Північного Причорномор'я. Друга міграційна хвиля відноситься до межі ! V-V століть і була викликана навалою гунів, які частково зачепили і територію проживання слов'ян. За різними археологічними матеріалами можна простежити широкий міграційний потік з центру Європи у більш східні області. Його початок

визначається межею ІV-V століть. Низка знахідок (серпи, кам'яні жорна, культура жита та вівса) говорить про те, що це була міграція саме землеробського населення. Третя міграційна хвиля слов'янського землеробського населення, ототожнювана з аварською навалою, датується Vi-VM століттями і для слов'ян мала більше наслідків, аніж гунська. Це було викликано тим, що, на відміну від гунів, яких задовольняла лише зовнішня залежність слов'ян, навала аварів безпосередньо зачепила райони слов'янського розселення [14].

З'ясувати, з яких саме регіонів Європи та куди відбувалася міграція населення, поки що неможливо. Наявні дані свідчать, що існуюча картина розселення слов'ян насправді була складнішою, аніж це уявляють автори гіпотези про відповідність венедів, склавинів і антів пізнішим групам західних, південних і східних слов'ян.

Перші більш детальні дані про розселення слов'ян є лише в більш пізніх джерелах VHEX століть. Слов'яни займали величезні простори Центральної та Східної Європи - від Ельби та Одера на заході аж до Балканського півострова на півдні та Волги на сході.

Розглянемо процес формування системи розселення слов'ян. Спочатку з'ясуємо тодішні особливості географічних умов Центральної та Східної Європи: великі первісні ліси, непрохідні болота і рідкісні водні шляхи сполучення. Це призводило до того, що слов'яни розселялися «гніздами» - часто дві сусідні групи населення відокремлювали величезні простори незаселених або слабозаселених земель. Територіальна ізольованість цих груп з часом стала головним фактором їхньої відокремленості.

Подібний характер розселення слов'ян повністю залежав від тодішньої системи господарства. Основним заняттям слов'ян було орне землеробство, а також тваринництво з переважанням великої рогатої худоби. Полюванню та риболовлі належала незначна частка. Сіяли переважно просо, ячмінь, пшеницю, жито, меншою мірою - овес, боби (горох, чечевиця) і технічні рослини (конопля, льон). Цей склад посівів був характерний для всього найдавнішого періоду історії слов'ян - з часу першої згадки венедів у І- ІІ століттях н. е. аж до утворення перших слов'янських держав, тобто упродовж І тисячоліття н. е.

Підсічне землеробство, будучи надзвичайно екстенсивним виробництвом, постійно вимагало нових земель, а старі при цьому залишалися без обробітку в середньому на 60 років. По мірі виснаження навколишніх полів поселення переносилися на нові місця. Це підтверджують і письмові джерела. Зокрема, Прокопій Кесарійський, говорячи про слов'ян, писав, що «живуть вони... на великій відстані одне від одного, і всі вони часто змінюють місця проживання... Тому їм і потрібно землі займати багато» [11].

Іншим важливим фактором, який відігравав значну роль у характері тодішнього розселення слов'ян, є те, що технічно їхнє землеробство було дуже нерозвинутим, навіть порівняно з кельтським, і тим більше давньоримським. Наслідком цього була низька продуктивність орних знарядь - зазвичай це було дерев'яне рало, зрідка з невеликим залізним наконечником. Оскільки такі рала були більш придатні для обробки легких ґрунтів побіля річок, то нові поля могли з'являтися переважно в їх долинах. Це приводило до того, що міграція слов'ян поширювалася майже виключно вздовж річок. Гніздовий характер тогочасного розселення слов'ян приводив до того, що, займаючи нові землі, слов'яни починають ділитися на окремі більш дрібні племінні угрупування.

Крайньою групою західних слов'ян, які межували з германськими племенами, були полабські слов'яни, які утворювали три великі племінні союзи: ободрити на півночі, лютичі в центральних районах, лужичани на півдні сучасної Східної Німеччини. Спорідненими їм були слов'янські племена поморян, які проживали уздовж південного узбережжя Балтійського моря [15].

Одним із найбільших племінних утворень західних слов'ян були польські племена, які проживали на території майбутньої Польщі. Основою їх об'єднання стало кілька племінних союзів. Сліди їх існування до сьогодні збереглися у сучасній польській мові, у якій виокремлюється п'ять діалектних груп: великопольська, малопольська, сілезька, мазовецька та кашубська. Головним із племінних союзів, з яких потім виникне польська нація, були поляни, які починаючи з V! століття локалізуються у межиріччі середньої течії Одера і Варти. їхнім центром було поселення Гнєзно. До складу полянського племінного союзу входила ціла низка більш дрібних племен [16].

Ще одна досить велика група слов'ян почала освоювати у VI-VII століттях Чеську долину. За різними джерелами Х-ХІІ століть загалом вимальовується картина розселення чеських племен. Середню частину майбутньої Чехії - центральну та нижню частину течії Влтави по обох її берегах населяло плем'я чехів, яке потім передало свою самоназву чеському народу.

Гунська та аварська навали призвели до відокремлення від загальної маси слов'янського етносу великої групи південних слов'ян, які займали значні території на південь від Дунаю - від Східних Альп до Чорного та Егейського морів. Тут відома ціла низка слов'янських племен. Найзахіднішу частину цього регіону уже у другій половині V! століття зайняли приальпійські слов'яни [17].

Інша велика група слов'янського племінного союзу хорватів посіла більш східні землі Далмації. Згідно традиції, вони прийшли на Балкани у складі семи родів, але уже в X столітті, за повідомленням Костянтина Багрянородного, Хорватія складалася з 14 жуп [18].

У західній частині Балканського півострова розселилася група сербських племен. їх основою стали серби.

Ще однією великою групою слов'янського етносу були східні слов'яни, які у V!!!-!X століттях займали значну частину Східної Європи - від Чудського і Ладозького озер на півночі, аж до Чорного моря на півдні. Літописцю «Повісті временних літ» було відомо 13 східнослов'янських племен. Літописний опис племен довгий час залишався єдиним джерелом по ранній історії східних слов'ян [5].

Згідно джерел, найбільша кількість слов'янських племен відома на заході слов'янського світу. Так, серед полабських слов'ян, які проживали на території площею біля 100 тисяч км2, відомо до 40 окремих племен, тоді як у Східній Європі площею приблизно в 700 тисяч км2 зафіксовано лише 13 східнослов'янських етнонімів.

Подібна різниця у цифрах спонукає до запитання: чи всі східнослов'янські племена названі літописцем? ! тут необхідно дати негативну відповідь. У тих районах, де слов'яни зіштовхувалися з іншими народами, які вже мали свою писемність (германці та візантійці), свідчення наявних джерел про окремі слов'янські племена є досить повними, але чим далі вони йдуть в глибину слов'янської території, тим стають все біднішими.

Це ми бачимо на прикладі полабських слов'ян - лютичів і бодричів. Оскільки вони межували з германцями, які постійно воювали з ними, щодо їх історії збереглося досить багато джерел, з яких відомі не лише назви їх племінних союзів, але і окремих племен, які до них входили.

Східнослов'янські племена знаходилися на околиці тогочасної ойкумени, і свідчення про них практично не доходили до центрів тогочасної цивілізації.

Більшість слов'янських етнонімів після Великого переселення народів складають назви, утворені від місцевості проживання. При цьому у більшості випадків місцевості проживання, по яким отримували імена слов'янські спільноти, знаходилися на території, захопленої слов'янами у процесі їх розселення. Це означає, що подібні етноніми були новими та з'явилися лише при заселені, тоді як для племен характерна стійкість етноніму - одного з головних індикаторів етнічної самоідентифікації (саме це бачимо на прикладі сербів, хорватів і дулібів).

Той факт, що у слов'ян відбувалася масова поява нових етнонімів, дає можливість стверджувати, що заховані під цими іменами спільноти є новоутвореннями, які сформувалися в результаті міграцій із залишків попередніх племен або шляхом змішання груп різної племінної належності.

Це може говорити про неплемінний характер слов'янської додержавної етнополітичної структури, яка сформувалася після Великого переселення народів. Тому, напевно, слов'янські додержавні спільноти неправильно називати племенами або союзами племен, а краще застосовувати до них термін, який використовується у візантійських джерелах, - словінії.

Дослідження історичної географії усіх слов'янських племен дозволяє вирішити питання про їх споріднені зв'язки. У літературі вважається, що після Великого розселення слов'ян у них сформувалася двоступенева структура територіальних утворень: кілька невеликих спільнот об'єднувалися у більш велике ціле. Перші з них традиційно прийнято називати племенами, а другі - союзами племен. Саме таку структуру слов'янського світу ми бачимо у західних слов'ян, тоді як щодо східних слов'ян у джерелах збереглися свідчення лише про племінні союзи і практично невідомі назви племен, які до них входили.

Це пов'язано з особливостями джерельної бази. З VIII століття почалася постійна німецька експансія на схід, яка отримала в історіографії назву «Натиск на Схід». Боротьба слов'ян за свою незалежність продовжувалася кілька століть, і саме тому ми маємо ту масу джерел, яка дозволяє детально охарактеризувати племінну структуру слов'янського світу.

Особливий інтерес викликає те, що джерела (імператорські та папські грамоти) називають у кожній області слов'ян низку більш дрібних спільнот. Найбільш показовий приклад племені укрян, яке входило до складу племінного союзу лютичів, всередині якого джерела називають ще більш дрібні племена та населені ними дрібні округи. Відносно них у літературі є думка, що, виходячи з назв, вони були дрібними територіальними утвореннями.

Але, на нашу думку, треба говорити, що ці утворення були кланами, які представляли собою родові общини. Це дозволяє зробити висновок про те, що структура слов'янського суспільства була не двоступеневою (переважна думка істориків), а триступеневою: до складу племінних союзів входили окремі племена, які складалися з кланів.

Подібна триступенева структура була характерна не лише для лютичів. Аналогічну картину бачимо у сусідів лютичів - сорбів. Джерела називають в області їх розселення цілу низку кланів, при чому для деяких відомий навіть ареал проживання.

Для позначення найменшої одиниці в середині слов'янського світу варто використовувати саме термін «клан». Пов'язано це з тим, що подібний розподіл суспільства найбільше зберігався у кельтів. Першопочатково у кельтських народів він був синонімом роду, а пізніше, у період розпаду родових відносин, позначав групи кровних родичів, нащадків одного давнього роду, які носили ім'я свого засновника.

Також важливою є та обставина, що у найбільш глухих куточках Європи кланова система проіснувала до Нового часу, і це дозволило етнографам зафіксувати її головні особливості. Клан мав визначену земельну власність, яка фактично була приватною і розподілялася між його представниками. Клан ніс відповідальність за злочини своїх членів, забезпечував їхній захист у суді, а вигнання з нього сприймалося як найбільше покарання.

Давні слов'яни мали свою уяву про суспільство, державу та право. Суспільство у розумінні давніх слов'ян ототожнювалося з територіальною общиною (верв, мир, власне община). Безумовно на юридичний побут слов'ян впливали соціальні структури суспільства: плем'я, рід, сім'я.

Плем'я - це велика етносоціальна організація епохи первіснообщинного ладу, яка складалася з фратрій і родів. Плем'я мало спільну територію, самосвідомість, але елементи господарства, звичаїв та культу в племені могли відрізнятися. Через вказані соціально-економічні умови плем'я не могло бути стійкою організацією, особливо в процесі формування державності.

Рід - це колектив кровних родичів, які мають походження від спільного предка, носять спільне родове ім'я. Елементи господарства також могли відрізнятися. Тому рід не був стійкою організацією.

Сім'я - це заснована на шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємними моральними та економічними зобов'язаннями. Як стійке об'єднання сім'я виникає з розпадом роду. Зустрічаються різні види сімей, наприклад, маленькі та великі сім'ї. Економічно та соціально мала сім'я ще не сформувалася.

Верв - це сімейна община, велика сім'я. Верв сформувалася у результаті розпаду роду. Економічно та соціально могла вижити лише велика сім'я. Верв також трансформувалася у сусідську, територіальну общину.

На чолі такої сім'ї був найстарший представник цієї спільноти, найбільш поважний «старець», «муж нарочитий» (пізніше староста). Верв складалася, як правило, з трьох поколінь. Далі у верві був старший син. Але розпорядження старшого брата мали силу тільки при загальній згоді молодших, коли вони бачили, що брат вчиняє з ними «як батько». Вважалося, що синів повинно бути не менше трьох. Після синів ішли племінники. З ростом чисельності верві з неї відокремлювалися старші сини. Тому нерухоме майно (двір) залишалося у спадок молодшому синові. Сліди давнього звичаю збереглися у фольклорі, де молодший син - позитивний персонаж.

Походження слова «верв» інтерпретують по-різному. Одні пов'язують верв з мотузкою, якою міряли ділянку землі. Інші вважають, що верв співпадає із розселенням слов'ян уздовж річок. Якщо подивитися на територію, заселену цією общиною, виходить щось, схоже на мотузку з вузликами - сім'ями на ній. Нарешті існує версія, що слово «верв» походить з правил сімейних відносин у цій общині. Є версія, що верв відображувала кругову поруку пов'язаних одне з одним родичів [19].

Держава у розумінні слов'ян була організацією, яка пригнічувала родоплемінні основи суспільства. Слово «держава» пізнього походження. Слов'яни знали такі терміни як країна, земля, а також владних осіб: князь, боярин, старець, дружинник та ін.

Під час формування Київської Русі простежується конфронтація юридичних уявлень слов'янських племен із князівським київським правом. Дуалістичність проявилася, наприклад, у страті древлянами князя Ігоря. З точки зору звичайного права, Ігор був грабіжником, оскільки порушував звичай збирати князівську данину раз на рік. Повторний збір данини викликав протест. Ігор був страчений древлянами.

Подальша боротьба Ольги, Святослава та Володимира з древлянами, сіверянами і в'ятичами також свідчить про антагонізм інтересів князя та общини. Князі намагалися затвердити своє право на землях слов'янських племен, що викликало збройну протидію, яка спостерігалася упродовж усього Х століття.

Першу спробу пристосувати язичництво до державності зробив князь Володимир (980-1015 роки). Князь встиг затвердити язичницький пантеон богів і намагався обґрунтувати свою політичну владу. Але язичницька мораль не сприймала державність.

Теологічне обґрунтування влади та права могли сформулювати світові релігії. Християнські та мусульманські сусіди Київської Русі могли визнати молоду державу, але лише у випадку прийняття однієї із релігій. У виборі віри Володимир зупинився на християнстві, яке було прийняте в якості офіційної релігії у 988 році. З цього часу простежується наступний етап дуалізму влади, у якому простежується християнське (державне) та язичницьке (антидержавне) начала.

Під час формування Київської Русі виникає також позитивне право. Право язичницького суспільства реконструюється джерелознавчими методами. Ще до прийняття християнства згадується язичницький «Закон руський», «Повість временних літ» говорить, що древляни та інші племена «самі творять собі закон» і що їх звичаї відрізняються від більш правильного, з точки зору літописця, юридичного побуту полян. Деякі східнослов'янські племена (в'ятичі та сіверяни) входили до складу Хазарії, а пізніше - до незалежного від Києва Чернігово-Тмутараканського князівства Мстислава Великого. Тому право у цих племен у деяких рисах відрізнялося від права Київської держави.

Спочатку порядок (ряд) регламентував князь і його судді. Язичницький суддя, за свідченням сучасника, не знав Божої істини, тому судив за поняттями, виходячи з власного розуміння правди та інтуїції. У «теорії права» давніх слов'ян були юридичні поняття (обида, суд, покарання тощо), на цьому теоретичні уявлення про право слов'ян закінчуються.

Існуючі фрагменти правових звичаїв давніх слов'ян говорять про те, що майнові спори та кримінальні справи розглядали князь або старійшини -жреці. Якщо думка князя або судді оспорювалася, результат справи вирішував збройний поєдинок. Вищою мірою покарання спочатку була смертна кара. Серед інших покарань були вигнання з роду та штрафи. Сімейно-шлюбні звичаї, засновані на патріархаті, допускали багатоженство, крадіжку та викуп нареченої. Дошлюбний перелюб не карався. Будь -які майнові питання регулювалися всередині общини.

Проти язичництва виступила церква, у багатьох літературних джерелах засуджуються давні «бісівські» звичаї, дохристиянська мораль слов'янського суспільства. У розумінні правлячої еліти язичницьке та сатанинське вчення не мали принципових відмінностей. У розумінні церкви християнське вчення йде з християнської благодаті, оскільки благодать первісна, а вчення (закон) другорядне. Уже за першими політичними вченнями цивілізація та держава і право походять від благодаті християнської віри, у той час як первіснообщинне язичництво антагонічне благодаті. Відповідно, язичницьке вчення сприймається непросто як антихристиянське, але і як шкідливе державності, значить як анти суспільна і протиправна діяльність. Виходячи із вчення про злоязичництва, єресі, злочини проти віри очолюють ієрархію тяжких протиправних діянь [20].

Для розуміння давньослов'янських коренів юридичних знань, звернемося до прикладів «народного правознавства», уже описаного у науковій літературі.

У слов'янській міфології простежуються власні аналогії розуміння права, справедливості (юстиції), правосуддя (феміди). Головна роль відводилася Перону та Велесу, якими клялися в особливо важливих випадках.

У давніх слов'ян до прийняття ними християнства були особливі уявлення про правосуддя, пов'язані з віруваннями у вигляді клятв, заклинань, обрядів, але не пов'язані з державною владою. Реконструкція давньоруського права до появи ранніх списків Руської Правди показує нам картину розвитку уявлень про правосуддя у східних слов'ян до утворення ними держави в дуалістичності, наявності протиріч у розумінні правосуддя державою і язичниками. Процес становлення державного права і розуміння правосуддя у князя та правлячої еліти проявився у конфронтації старого родового та нового державного права, у протиріччі розуміння правосуддя народом і владою.

Найдавніші згадки про правосуддя у слов'ян відносяться до періоду хазарського іга VH-Х століть. Спочатку в частині Хазарського каганату, заселеній слов'янами, правосуддя здійснювали каган Русі та його судді. Один із семи суддів Хазарії був виділений для слов'ян та інших язичників, його правосуддя вершилося не від Бога, справедливість виходила з язичницької свідомості, не від віри, а за поняттями.

Якщо судді кагана для християн, мусульман і євреїв судили за Священними книгами, «по вірі, від душі і від серця», то язичники книг не мали, вірили не в Бога, а в свої забобони, тому і судові рішення були продиктовані суб'єктивним уявленням про правду вождя або жреця, наділених судовою владою. А якщо авторитет князя або жреця (як судді) оспорювався, результат справи вирішував збройний поєдинок.

З утворенням державності, прийняттям християнства виникає конфронтація юридичного побуту населення Русі із князівським київським правом, протиріччя між правосуддям з точки зору християнської держави та язичницьким суспільством з його розумінням права. Таке протиріччя називається дуалістичністю, тобто є двовір'ям.

Договір Олега з греками 912 року також повідомляє про слов'янський суд і розуміння ним правосуддя, про общинний суд у слов'янських воїнів і купців. Слов'яни були непідсудні суду Візантійської імперії, не вірили в його правосуддя, виходили не з канонічних законів, а із свого, язичницького «Закону руського». Дуалізм простежується і у символіці права: якщо християнин при клятві хрестився, цілував ікону або Біблію, то язичники присягали своїми божествами (Перуном тощо).

У зв'язку з прийняттям у 988 році християнства «Устав» князя Володимира, відповідно до грецьких канонів, виводить із підсудності світської влади норми сімейного права та перелічує конкретику справ, які передавалися церковному суду. У вказаному переліку фігурують справи про розірвання шлюбу, перелюб, порушення християнського шлюбного права, зґвалтування.

Таким чином, можна зробити висновок, що дуалізм поступово зникає у сімейно-шлюбній сфері, тобто язичницький аналог правосуддя тут намагаються прилаштувати до канонічного права. Потім, з появою Руської Правди та іншого законодавства, язичницьке розуміння правосуддя поступово зникає з позитивного права, переходить у сферу пережитків і забобон, залишається у фольклорі. Суд, здійснюваний князем на основі християнства, позначається як божественний.

Важливою особливістю слов'ян стало те, що у них досить рано кровноспоріднена община, у якій живуть лише родичі по крові, змінилася сусідською (територіальною) общинною [20].

Візантійські автори не без подиву відмічали специфіку слов'янського суспільного устрою, визначеного саме сусідською общиною. У сусідській общині кровна спорідненість не відігравала головну роль, більш того, члени сусідської общини могли навіть належати до різних етносів, але користувалися однаковими економічними, політичними та соціальними правами.

Наприклад, до слов'янської сусідської общини, за загальним рішенням жителів, могли приймати вихідців із інших племен і народів. Тому вже в давнину представники інших племен спокійно оселялися поміж слов'ян. Навіть раби, захоплені слов'янами у війнах, з часом мали можливість або піти, або стати повноправними членами общини.

Великою особливістю слов'янської общини була спільна власність на землю: земля належала общині, а не окремій сім'ї.

Існування територіальної общини визначило характер слов'ян. Так, освоєння нових земель відбувалося в основному мирним шляхом. Слов'яни нікого не обкладали даниною, не встановлювали свого панування. Більш того, займаючи чиїсь території, вони погоджувалися платити данину їх власникам (наприклад, візантійським імператорам на Балканському півострові).

Значною мірою сусідська община вплинула і на сприйняття слов'янських народів щодо зовнішнього впливу, спокійному запозиченню чужих традицій і звичаїв. У свою чергу, багато народів, які жили по сусідству зі слов'янами, поступово ними асимілювалися: починали говорити слов'янською мовою, приймали слов'янські звичаї. Так, у V! столітті слов'яни за короткий час асимілювали багаточисельні фракійські племена на Балканському півострові. У VIII-IX століттях балканські слов'яни асимілювали своїх завойовників - булгар (тюркське плем'я). При цьому самі слов'яни стали називатися потім болгарами.

Упродовж століть у слов'ян, як відомо, склалася власна соціально - політична організація: окремі общини об'єднувалися у племена, а племена - у союзи племен. На сході Європи центрами слов'янських племінних союзів були міста. Територія східнослов'янських союзів племен складалася навколо міст і зазвичай називалася землею.

Таким чином, ще до «закликання варягів» виникли міцні союзи східнослов'янських племен, які займали великі території, що переважали за площею більшість держав Західної Європи, - поляни, древляни, ільменські словени, кривичі, полочани, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, дуліби, бужани, волиняни, тиверці, уличі.

Для вирішення нагальних питань слов'янські союзи племен могли об'єднуватися з іншими народами неслов'янського походження. Вищу владу у кожному племінному союзі мало віче. На вічі слов'яни обирали собі князів і старійшин, вирішували питання про війну та мир, встановлювали порядки у своїх землях. У свою чергу князі проживали разом з військовою дружиною у головному місті племінної території. До обов'язків князів входило забезпечення порядку на своїй території, збір данини, а також захист свого народу від завойовників. Населення міст поділялося на десятки, сотні і тисячі. Вершиною міської та племінної адміністрації був тисяцький, який також обирався на вічі.

Дослідники називають соціально-політичну організацію слов'ян, побудовану на принципі виборності «знизу догори», земською владою. Але земська влада не могла поширюватися на значні території, не могла вирішити проблему об'єднання великих просторів східнослов'янських земель. Об'єднати землі слов'янських племінних союзів, як виявилося, могла лише зовнішня сила, зовнішня влада.

Таким чином, як підсумок, можемо класифікувати передумови виникнення держав у давніх слов'ян.

А) Духовні передумови:

1) спільна язичницька релігія;

2) подібні обряди та звичаї;

3) подібна суспільна психологія.

Б) Соціально-економічні передумови:

1) розвиток землеробства призводив до появи надлишкового продукту, що створювало умови для виокремлення з общини князівсько-дружинного угрупування (відбувалося відокремлення військово-управлінської праці від виробничої). У районі поширення орного землеробства почалася еволюція родової общини, яка стала трансформуватися у землеробську або сусідську (територіальну). На значній лісистій території слов'янського світу зберігалася підсіка, яка через свою працемісткість вимагала зусиль усього родового колективу. Так з'явилася нерівномірність у розвитку окремих племінних союзів;

2) відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремесла у містах. Удосконалення знарядь праці, винайдення нової технології зробили можливим окремим членам общини самостійно виготовляти різні речі, необхідні в господарстві, у такій кількості, що їх можна було продавати: спочатку їх праця носила замовний характер, а потім товари почали надходити у вільний продаж;

3) переважання вільної праці над рабською.

В) соціально-політичні передумови:

1) боротьба між племенами призводила до утворення міжплемінних союзів на чолі з найсильнішим племенем та його князем. Ці союзи набували форми племінних княжінь;

2) потреби родоплемінної знаті в державному апараті влади для захисту своїх привілеїв і захоплення нових земель;

3) формування племінних союзів.

Г) Зовнішньополітичні передумови:

1) загроза нападу зовнішніх ворогів;

2) «тиск», який здійснювали нормани і хазари. їх намагання взяти під контроль торгові шляхи прискорювало формування князівсько-дружинних угруповань, які залучалися у зовнішню торгівлю. Місцева знать усе більше підкорювала собі племінні структури, збагачувалася та ізолювалася від рядових общинників;

3) взаємодія з більш розвинутими цивілізаціями призводила до запозичення деяких суспільно-політичних форм їх життя.

Отже, лише взаємодія внутрішніх і зовнішніх факторів при недостатній соціально-економічній зрілості слов'янського суспільства призвела до історичного прориву ІХ-Х століть - виникнення перших слов'янських держав.

Список використаних джерел:

[1] Аверьянов, К. А. (2020). Рождение Древней Руси. Взгляд из XXI века. М.: Центрполиграф.

[2] Джаксон, Т. Н., Коновалова, И. Г., Подосинов, А. В. (ред.). (2009). Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. Том I: Античные источники. М.: Русский фонд содействия образованию и науке.

[3] Иордан (2017). О происхождении и деяниях гетов. Getica. СПб.: Алетейя.

[4] Седов, В. В. (2015). Славяне. Древнерусская народность: историко-археологические исследования. М.: Знак.

[5] Повесть временных лет. (2012). СПб.: Вита Нова.

[6] Шафарик, П. Й. (2015). Славянские древности: от Геродота до падения Гуннской и Римской держав (465 до н.э. - 469-476 н.э.). М.: Академический проект.

[7] Нидерле, Л. (2010). Славянские древности. М.: Новый Акрополь.

[8] Иванов, В. В., Топоров, В. Н. (1974). Исследования в области славянских древностей. М.: Наука.

[9] Русанова, И. П. (1976). Славянские древности VI-VII вв. (культура пражского типа). М.: Наука.

[10] Гиндин, Л. А., Иванов, С. А., Литаврин, Г. Г. (1994). Свод древнейших письменных известий о славянах. Том I: I-VI вв. М.: Восточная литература.

[11] Джаксон, Т. Н., Коновалова, И. Г., Подосинов, А. В. (ред.). (2010). Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. Том II: Византийские источники. М.: Русский фонд содействия образованию и науке.

[12] Артамонов, М. И. (1950). Происхождение славян. Ленинград: Морской транспорт.

[13] Седов, В. В. (2009). Происхождение и ранняя история славян. М.: Наука.

[14] Седов, В. В. (2014). Славяне в древности. М.: Наука.

[15] Гиндин, Л. А., Иванов, С. А., Литаврин, Г. Г. (1995). Свод древнейших письменных известий о славянах. Том II: VII-IX вв. М.: Восточная литература.

[16] Джаксон, Т. Н., Коновалова, И. Г., Подосинов, А. В. (ред.). (2009). Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. Том III: Восточные источники. М.: Русский фонд содействия образованию и науке.

[17] Джаксон, Т. Н., Коновалова, И. Г., Подосинов, А. В. (ред.). (2010). Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. Том !V: Западноевропейские источники. М.: Русский фонд содействия образованию и науке.

[18] Константин Багрянородный (2013). Об управлении империей. М.: Наука.

[19] Джаксон, Т. Н., Коновалова, И. Г., Подосинов, А. В. (ред.). (2009). Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. Том V: Древнескандинавские источники. М.: Русский фонд содействия образованию и науке.

[20] Кузьмин, А. Г. (2013). Начало Руси. М.: Вече.

Размещено на Allbest.ru