Соціально-політичні реалії в Польській Народній Республіці в 50-х - 70-х роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-політичні реалії в Польській Народній Республіці

в 50-х - 70-х роках ХХ століття

Шваб Лариса Петрівна

Доцентка кафедри всесвітньої історії

Волинський національний університет імені Лесі Українки, Україна

Шваб Анатолій Георгійович

Професор кафедри історії України та археології

Волинський національний університет імені Лесі Українки, Україна

Шваб Мар'яна Анатоліївна

Старша викладач кафедри політології та громадського управління Волинський національний університет імені Лесі Українки, Україна

Анотація

У статті розкриваються питання суспільно-політичних реалій в Польській Народній Республіці в період криз між 1956 і 1970 роками. Наголошується на нестійкості комуністичної ідеології, ерозії соціалістичного ладу й марності зусиль Польської об'єднаної робітничої партії переорієнтувати норми і цінності традиційного польського суспільства на соціалістичні.

Ключові слова: Польська Народна Республіка, тоталітаризм, Польська об'єднана робітнича партія, Владислав Гомулка, Едвард Герек, Мєчислав Мочар.

Суспільно-політичні реалії в Польській Народній Республіці (ПНР) в 50-х - 70-х років XX століття піддаються одному визначенню - лібералізація. Лібералізація може бути необхідна в системі, де застосовується різні форми примусу, в системі авторитарній чи тоталітарній.

Навколо поняття «польський тоталітаризм» протягом довгого часу триває дискусія, в основі якої лежить різне розуміння форми державно-політичного укладу держави в другій половині XX ст. З. Бжезінський і К. Фрідріх у книзі «Тоталітарна диктатура і автократія» (1965) [1] виявили ознаки політичної системи, яку можна назвати тоталітарною. Відповідно до висновків авторів тоталітаризму характерні ознаки: диктатура однієї партії; єдина ідеологія, яка регулює всі сфери життя спільноти; фізичний чи психічний терор, який реалізує партія і таємна поліція; монополія на інформацію; централізоване, бюрократичне управління економікою; повний контроль війська тощо. Всі ці елементи в меншій чи більшій мірі властиві Польщі 1945 - 1989 років. Тож її політичний лад другої половини XX ст. був тоталітарний, але без глибокого економічного, політичного, психологічного закорінення, а також без достатнього мобілізаційного потенціалу. Достатньо бути знайомим зі змістом листа Болеслава Берута, очільника Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП), на адресу В'ячеслава Молотова, згодом лист показали Сталіну. Після перечислень здобутків, Берут скаржився на ворожих до влади священослужителів, соціал-демократів, колишніх членів Армії Крайової і навіть колишніх комуністів, виключених із партії. Потім Берут подав набір недоліків у роботі польських спецслужб і способів їх подолання. Параноя Берута була в певному сенсі виправданою. Невдоволеність зростала у різних довоєнних і воєнних середовищах, а польське населення було більше проамерикнське, ніж прорадянське [2].

Прискорюючись від 1947 р., на пікові сталінізму, в 1956 р., через неповних десять років, під натиском польської культурної традиції комуністичний лад почав потерпати від ерозії. Комуністична ідеологія не проникла в глибину суспільства, її цінності не стали цінностями традиційного польського суспільства (а лише цінностями офіційного істеблішменту). Марними виявилися величезні зусилля партії переорієнтувати норми і цінності традиційного польського суспільства на соціалістичні. Польщу оминула абсолютна інформаційна ізоляція. Польська держава програла колективізацію, приватний сектор в сільському господарстві ніколи не сягав нижче 60%. Не подолав опірності польського суспільства терор. Періодично вибухали страйки і маніфестації, а локальні бунти, наприклад, в окремих закладах праці, тривали від 1945 по 1989 рр. безперервно. Польське суспільство чинило такий сильний опір, що замість «комунізації» народу, комунізм «обнародувався».

Основна конструкція польського тоталітаризму сформувалася в 1945 - 1955 роках. Після 1956 року розпочалися зміни, які багатьох змусили думати, що тоталітаризм трансформується, якщо не в демократію, то в більшу свободу особистості. До 1953 року навіть найвищий партійний функціонер не знав чи не втрапить на ранок у в'язницю, а після 1956 року така загроза зникла. Лібералізація в Польщі могла бути більш чи менш очевидною, але завжди характерною для реалій після 1956 року. Такий підхід пояснює повторюваність криз у Польщі в 1956, 1968, 1970, 1976, 1980, 1981 роках. Жодна держава соціалістичного табору не мала такої щільності кризових явищ.

Якісні зміни в Польщі відбулися в жовтні 1956 року Але чинники цієї нової політичної реальності почали складалися задовго до 1956 року. Відлік часу почався 3 червня 1948 року. На пленумі Центрального комітету Польської робітничої партії (ПРП), напередодні об'єднавчого з'їзду, перший секретар Владислав Гомулка наголосив на значенні Польської соціалістичної партії (ПСП) в боротьбі за державну незалежність між двома світовими війнами. Комуністи боялися віддати якісь заслуги ПСП, бо довелося б применшити власні. Комуністи завжди виглядали слабшими за соціалістів. ПСП була партією, яка вважала, що Сльонськ повинен належати німцям. У часи ПНР ця інформація ретельно замовчувалася, інакше, як було б визнати партію національною? А комуністам багато залежало на тому, щоб їх визнали «своїми», а не «платними пахолками Москви» [3]. Гомулка задумав дистанціюватися від копіювання радянської моделі. Після звільнення із в'язниці 1954 року, він наполягав на визнанні за ним рації.

Наступним межовим часом став 1953 рік після смерті генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу і голови уряду Йосипа Сталіна. Зміни в СРСР не стала в Польщі імпульсом до швидких змін. Навпаки, влада почала діяти на випередження, в країні посилився терор. Влада залишалася грубою, деспотичною і репресивною [2]. Завдяки репресіям, владі вдалося відтягнути карколомну дестабілізацію системи. Але в реалії втрутився випадок: на у Західний Берлін утік високий посадовець служби безпеки Юзеф Святло [4]. З його повідомлень 'ясувалося, що комуністична партія слабка і неавторитетна. Публічні виступи Святла створили ефект розірваної бомби. Комуністи заходилися відновлювати авторитет партії. Почали з пошуків винних. На початку 1950-х років значення спецслужб було таким великим, що серед поляків ширилося переконання що вони, а не партія керують країною. І мали на це підстави: в 1953 році кількість співробітників польських спецслужб становила 33 тис. 200 осіб (для порівняння: в 1944 році - 2 тис. 500, у 1945 році - 23 тис. 700 осіб) [2]. Від початку чисток у Міністерстві державної безпеки, зникла завіса таємничості в діяльності спецслужб. Основна інституція, що продукувала загрози, вступила в процес лібералізації.

Переломним моментом у 1950-х роках, в польських реаліях, прийнято вважати XX з'їзд КПРСП. Проте, національна комуністична еліта в Східній Європі, після засудження культу особи Сталіна (так само як і після його смерті), докладала зусиль для формування культу особи Сталіна, рятуючи себе від втрати влади, а може й життя. Переломним моментом 1950-х років у Польщі була загадкова смерть першого секретаря ЦК ПОРП Берута в Москві (Берут був учасником XX з'їзду КПРС, там дістав серцевий напад і за три дні помер). Смерть Берута послабила впливи сталіністів і ліквідувала основний гальмівник політичної «відлиги».

27 квітня 1956 року було ухвалено закон про амністію. За півтора місяці з в'язниць вийшло 35 тис. осіб, з них 5 тис. політичних в'язнів - солдатів і офіцерів АК і підпілля. Закон пробудив два руйнівні чинники: перший, відновив пам'ять про Варшавське повстання і безневинно покараних польських патріотів (процеси проти генерала С. Татара, Є. Кірхмайєра, С. Моссора були лише підтвердженням несправедливості стосовно поляків). Вдруге, після реляцій Святла, було зруйновано міф про службу безпеки, а також відновилено антисемітський аргумент, за яким приховувалося багато національних образ. Енн Епплбом щодо єврейського елементу в службах безпеки Польщі наводить аргументи, які заперечують їх перевагу над поляками, білорусами і українцями (на прикладі Люблінського відділення) [2]. соціально політичний польська республіка

Другий чинник - економічний. Амністовані масово покидали роботу в копальнях вугілля - стратегічної сировини для важкої промисловості, спровокувавши нестачу робочої сили. Партія почала пропаганду серед молодих людей, закликаючи до праці в копальнях, але осягнула мінімального ефекту. Як наслідок, видобуток вугілля скоротився вдвічі, а собівартість його зросла. Закупівельні ціни на східноєвропейському ринку залишалися економічно невигідними. Проти цієї несправедливості першим, ще в 1948 році, виступив керівник Югославії Йосип Броз-Тіто. Поляки висунули обгрунтовані претензії до СРСР. Так у 1950-х роках відновився антирадянський аргумент, який у 1940-х роках лунав від опозиційних сил.

Після того, як влада протягом довгого часу не змогла задовольнити очікування основних соціальних груп, що їх пробудила пропаганда шестилітнього плану, виник народний бунт. Ним рухали три фактори: антисемітський, антирадянський, соціальний. Обурення громадян виявилося у мові гасел: «Геть комуністів», «Геть москалів», «Хочемо справді вільної Польщі». Велику роль в єднальну роль збуреного народу відігравала релігійна мова. Разом із національною символікою вона створювала емоційне й ідейне тло єднання народу проти атеїстичної, антинародної держави. Мова бунту чітко вирізняла «свого» від «чужого». Бунт мас зруйнував законність влади. Новий порядок був визнаним накинутим ззовні, етнічно чужим.

Познанські події 1956 року мали кілька основних результатів: по-перше, відбувся внутріпартійний розкол в ПОРП, з'явились групи «натоліньців» і «пулавців», і міт про одностайність партії було зруйновано; по-друге, стратегія оздоровлення системи вихлюпнула назовні традиційний польський націоналізм, скерований проти євреїв і росіянів; по-третє, на посаду першого секретаря ЦК ПОРП повернувся Гомулка, який розпочав особливий польський шлях до соціалізму зі збереженням обмеженої приватної власності в сільському господарстві; по-четверте, вперше в Польській Народній Республіці, завдяки твердій лінії Гомулки щодо СРСР, влада отримала суспільне визнання і підтримку, радше визнання отримала вузька політична екіпа, згуртована довкола Гомулки, а не ПОРП («політика партії не мала суспільної підтримки», - говорив партійний функціонер Роман Замбровський); по-п'яте, польський досвід 1956 року і агресія Радянського Союзу в Угорщину показали безальтернативність геополітичного укладу, що склався після Другої світової війни. Більшого «Познань'56» осягнути не міг. Наприкінці 1950-х років мало що вказувало на руйнування рівноваги між владою і суспільством. Але цілком несподівано виявилося, що у найважливіших справах польські комуністи мислили, як некомуністи. «Познань'56» був найкращим доказом початку кінця комунізму.

Після повернення до влади, Гомулка відійшов від познанської лібералізації. Гору взяв гомулківський реалізм, або політика «твердої руки». Позаяк владу Гомулка повернув із рук самого народу, то формула «що добре владі - добре народу» легітимізувала політику після 1956 року. Звідси переконаність владців про «народний характер її урядів» і «прихильність польського народу до Радянського Союзу». Повільно і впевнено вони почали розвернення до реставрації марксизму, «зміцнюючи в масах віру в соціалізм і слушність обрання соціалістичного ладу».

1960-ті роки характеризують слова самого Гомулки: «скрізь панує незадоволення, рутина в апараті. Йдемо до катастрофи, в багно». В другій половині 1960-х років Польща увійшла у фазу структурної економічної кризи. Суспільство поринало в стан пригнічення. Безперервно вибухали страйки з приводу дефіциту продуктів харчування, офіційного чи прихованого підняття цін тощо. Польська ситуація різко контрастувала зі способом життя і добробутом в Західній Європі, тому пропаганда «слушності обрання соціалістичного шляху» приводила до роздратування і обурення. Поступово маліли шеренги «правдивих комуністів». Партійний апарат епохи Гомулки більше не нагадував покоління, що «з піснею на вустах» будувало «нову Польщу». В партії зникала ідейність, масово торував собі дорогу цинізм. Революційний порив виявився явищем тимчасовим, тим більше ілюзорними були «революційні перетворення». Поляки поверталися до старої ритуальності й традицій, наприклад, поховальні процесії Берута (1956 р.) і Завадського (1964 р.) нічим не відрізнялися від процесій в другій Речі Посполитій.

Найбільшу поразку «революційна інженерія» понесла у сфері національної ідентичності. Поляки не стали переконаними інтернаціоналістами. Держава, закрита від решти культур, виховувала ксенофобів. У другій половині 1960-х років Польща повернулася до націоналізму. З двох існуючих традицій - національної і революційної - поляки надали перевагу національній. Поляки, наприклад, масово відвідували західні кінофільми і нехтували кінофільмами виробництва країн народної демократії. Товариш Мисковський (очільник Люблінського відділення ПОРП) пропонував підняти ціни на західні кінострічки і понизити на інші. Партійне керівництво докладало зусиль аби заретушувати поразку марксизму, але не змогло уникнути наростання нової націоналістичної хвилі. Характерною особливістю другої половини 1960-х років в Польщі був відхід від революційної риторики на користь національній. Основи соціалізму руйнувала інерція лібералізації 1950-х років. Вона й допровадила до кризи 1968 року - друге у XX столітті польський націоналізм руйнував легітимацію влади.

Гомулку оточували ментально близькі йому люди. Як і годиться авторитарному лідерові, він формував коло співробітників не за професійними ознаками, а за прихильністю до власної особи. Це були люди позбавлені спільних цілей і єдиної стратегії. Більшість завдячували «першому» політичною кар'єрою. До таких належали молоді, енергійні земтепівців, які в 1970 році надали перевагу Едвардові Герекові. їх об'єднувало хіба що затяте несприйняття інтелігенції. Чого не скажеш про Мєчислава Мочара, який мав до неї особливий сентимент.

Мочар і його оточення були важливим елементом польського політичного клімату 1960-х років. Його група, «партизани», переважно працювала в силових структурах та на другому чи навіть третьому щаблях партії, наприклад, секретарями воєводських комітетів тощо. В їх наголошуванні на комбатівському минулому, слід шукати антирадянських інтонацій, тобто, «вони саме тому є керівниками партії, що роки окупації провели в Польщі, а не Радянському Союзі».

Світогляд «партизанів» виражався мовою комуністичної доктрини. В ньому вміщалися антисемітизм, ксенофобія чи засудження всього, що в польській культурі продукувалося не поляками, закоханість у все військове, і, основне, -відраза від всього, що приховувалося за словом лібералізація.

Носіями такого світогляду була формація діячів середнього і нижчого щабля, відома, як «земтепівське покоління», а в 1968 році як «актив». У час конструювання системи, а також в 1950-х роках, коли відбувалися персональні зміни партійного керівництва, вони були надто молодими, аби закріпити за собою керівні місця. В період керівництва урядів Гомулки всі канали для проходу молоді на керівні посади в партії чи адміністрації були заблоковані. Ці сорокарічні люди створювали коло клієнтури Мочара і вичікували настання сприятливого часу. Між ними не було видатних письменників чи журналістів, до них приставали різного роду нулі, як в минулому десятилітті не зробили кар'єри.

Часто в літературі пишуть про його владні амбіції Мочара. Але чи були вони такими? Логіка системи вимагала від Мочара прихильності до керівництва партії, інакше він ніколи не зайняв би посади міністра внутрішніх справ - ключовій в системі комуністичного правління. Стосунки «партизанів» і Гомулки, то вони були радше «за», а не «проти». Політика «партизанів» на завоювання громадської прихильності могла бути санкціонована самим Гомулкою. Певним підтвердженням цієї думки є ухвала Політбюро в січні 1957 року (за кілька років до зміцнення Мочара в структурах влади), яка заохочувала широку популяризацію в засобах масової інформації історії Польської робітничої партії («бійців за національне і соціальне визволення»), Народної гвардії, Народної армії, Селянських батальйонів, Соціалістичної міліції, АК тощо. Звідси слідує, що вже тоді виникла ідея, яку пізніше проголошували «партизани» - ідея «спільно пролитої крові солдатами всіх військових формацій». Музей визвольної боротьби польського народу був результатом практичного втілення цієї ідеї. Але в цілому рішень було не багато. Перед усім, через негативне ставлення Москви. Значить Гомулка раніше за Мочара задумав урухомити ідею визволення Польщі внутрішніми національними силами, а не силами Радянської армії чи польського війська в СРСР. Саме так, наприклад, вчинив Броз-Тіто в Югославії, якому Гомулка явно симпатизував.

«Партизани» не створили свого програмного кредо, а Мочар нечасто висловлювався на публіці і дуже обережно говорив про свої погляди. В книзі «Барви боротьби» Мочар описав програмне кредо «партизанів». Його суть у тому, що польський робітничий рух і рух за визволення Польщі з-під німецької окупації були окрилені однаковими цілями і мали спільний моральний і національний чинник. Стверджувати інше, значить приносити чужу мораль на польський грунт. Прозорий натяк на Москву і «москвичів».

Книга Мочара та інші джерела розкривають справжню ціль руху Мочара, що полягає в переорієнтуванні традиційні антиросійську й антирадянську національну свідомість на антинімецьку. Шістдесяті роки минули в Польщі під знаком антигерманізму, прихованого під маркою ідеологічної боротьби з імперіалізмом, мілітаризмом, реваншизмом тощо. Антигерманізм перетворено у єдину дозволену форму націоналізму.

Отже, прописування ролі «партизанів» самим Гомулкою ояснює чому ніхто з них ніколи не виступав проти влади. Навіть наприкінці 1960-х років, коли Гомулка таки програв, питання про заміну його Мочаром не постало. Радянське керівництво ніколи не підтримувало локальних націоналізмів, це суперечило інтересам імперії. Карта Мочара була розіграна в березні 1968 року.

Ґенеза антисемітської кампанії 1968 року повертає до 1956 року, де, серед інших, звучали антисемітські гасла (і, навіть, до 1945 року). Влада виявляла підкреслену зацікавленість до осіб єврейської національності в службі безпеки й інших силових структурах. У 1959 році в списах працівників відділів зовнішніх зв'язків прізвища осіб єврейської національності виділялися червоним кольором. Як і в 1956 році антисемітські настрої посилилися після втечі на Захід офіцерів спецслужб в 1959 і в 1965 роках. До червня 1967 року влада не пропагувала антисемітизму, навіть навпаки, на початку 1960-х років панувала абсолютна тиша. Слово «сіоністська п'ята колона» прозвучало 19 червня 1967 року з вуст самого Гомулки.

Залишається таємницею, що мав на думці Гомулка, виступаючи на Конгресі, але його слова зацікавлені люди сприйняли як сигнал до переслідування євреїв. Як наслідок, в 1967 - 1968 роках в Польщі спалахнули нові чистки за національною ознакою; перші відбулися в 1967 році в армії, в березні 1968 р. - в інших інституціях.

Формальним приводом до студентських заворушень стало непорозуміння з прем'єрою вистави «Дзядзів» за мотивами Адама Міцкевича у березні 1968 року.

У Варшаві, разом зі студентами, виступали робітники, а 15 березня ще задовго до грудня 1970 року, в маніфестаціях взяли участь робітники корабельні в Гданську. Влада мусила рахуватися з можливістю поширення протестів на інші соціальні групи, принаймні, студентські комітети докладали зусиль для підбурювання робітників. З партійних рапортів слідує, що керівники знали про незадоволення робітників підняттям цін, тому доклала максимальні зусилля для недопущення вибухової ситуації. Серед робітників, як підтверджують рапорти служби безпеки, були сильні антиєврейські і антиінтелігентські настрої. А керівниками підприємств часто були євреї. Гомулка міг скористатися ситуацією, щоб скерувати робітниче незадоволення на керівників-єреїв. Тут явно вгадуються інструментальні мотиви використання антисемітизму у вузько політичних цілях. Самому Гомулці не приписати ментального антисемітизму, відомо, що його дружина Софія була єврейкою.

Тож точної відповіді на питання про відповідальність за події 1968 року немає. Довгий час вважали, що «Березень'68» лежить на совісті Мочара. Він справді відігравав важливу роль в антисемітській кампанії, але не міг діяти без згоди «стислого керівництва» і самого Гомулки.

Отже, антисемітизм в Польщі слід розглядати як інструмент для запевнення легітимності партії, в умовах економічної, політичної і соціальної кризи. Це була стара і неодноразово випробувана стратегія. В березні 1968 року викінчилася еволюція системи в сторону націоналізму. Марксизм, як його розумів Гомулка, потерпів поразку і поступився польському націоналізмові. В паспорті, наприклад, вперше з'явилася строчка «національність».

За завісою антисемітизму прослідковується одна виразна лінія - криза влади. Якщо в 1968 року вона могла пояснити причину студентських виступів, як провокаційні дії «чужих», то в 1970 році новий перший секретар Герек поклав всю провину за кризу в економіці на Гомулку, йому не потрібно було розігрувати карту антисемітизму.

Грудень 1970 року був одним із найдраматичніших моментів в історії повоєнної Польщі. В одночасі відбулися дві події: вибух робітничого протесту на Помор'ї та поширення його на інші райони Польщі, а також жорстка політична боротьба, розпочата партійними і державними функціонерами з найвищого щабля. В 1970 році відбулися зміни центрального керівництва.

Ґенезу гострої суспільно-політичної кризи 1970 році треба шукати в розчарувані політикою Гомулки, який в очах мільйонів поляків уособлював велику надію на краще майбутнє. Як повсюдно вважали, Гомулка був здатний більш ефективно управляти економікою і підтримувати справедливу політичну систему. Відносно швидко виявилося, що аванс, який пообіцяв Гомулка громадянству, не відповідав амбіціям значної частини верхівки. Негативні тенденції системи найперше розгледіли інтелектуалісти, пізніше, в 1968 році, академічна молодь, нарешті в грудні 1970 року - великопромисловий робітничий клас.

Перші передумови майбутньої кризи з'явилися в кінці 1957 року, коли керівництво партії відмовилося від модернізаційних реформ в економіці. Після жовтневих подій 1956 року Польща швидко розтратила динаміку розвитку. Хоча в 1956 - 1960 рр. вона показала позитивні тенденції в економіці, але їх виявилося критично мало. П'ятиліття між 1961 - 1965 роками не показало прискорення: реальна заробітна плата зросла на 8% , замість оголошених (і очікуваних) 23%.

Соціальна напруга зросла в 1966 - 1970 роках, коли влада обмежила ріст реальної заробітної плати до 1 - 2% щорічно. Ріст сільськогосподарської продукції на 9,5% виявився так само дестабілізуючим фактором. У зв'язку з цим кількість людей, що сподівалися на покращення життя в 1968 році становила 8%. У 1969 році оптимізм впав до 30%. Люди говорили, що навіть за німця було краще [3].

Одночасно в середині шістдесятих множилися конфлікти влади з костелом, пізніше зі значною частиною інтелігенції, про що сигналізували студентські маніфестації 1968 року. Систематично наростала суспільна фрустрація, поширювалося коло незадоволених. Межевою стала ухвала Гомулки про підвищення цін на основні продукти на 25% (замість заявлених 2%). Рішення перший секретар ухвалював сам, далі його опрацьовували в економічному відділі Центрального комітету ПОРП. Більшість осіб у найвищому керівництві партії розуміли беззмістовність економічної моделі Гомулки, але на засіданні Політбюро підтримали його. Отже, члени Політбюро спровокували робітниче повстання 14 - 20 грудня 1970 року.

Драматичної межі протест сягнув у Гдині 17 грудня. Існує твердження, що робітничий бунт учинили провокатори заради осягнення політичних цілей. Але не все можна згори спланувати. Якби не існувало економічної, політичної і соціальної кризи, події грудня 1970 року були б не можливими. Зміна політичної влади наступила внаслідок робітничого повстання, а не навпаки.

З іншого погляду, очевидно, що Гомулкою протягом грудня хтось маніпулював. Викривлена інформація, що надходила від, приміром, Мочара, про розбої і кількість жертв на Помор'ї, провокувала помилкові рішення першого секретаря, особливо щодо використання військової сили. За кулісами гданських подій звертає на увагу особа Ф. Шляхтича, якого, як відомо, на Помор'я 15 грудня викликав Мочар. Герек і Мочар у цей момент уже говорили про зміну керівництва партії, а Шляхтич був посередником між ними. Шляхтич відомий прихильник «партизанів», саме тому Мочар використав його. Добре зорієнтований в ситуації, Шляхтич, в кінці підтримав Герека.

Інформація про особу Герека з'явилася в 2007 році, коли було опублікувано запис розмов між польськими і російськими політиками в жовтні 1956 року. У ній Микита Хрущов звинувачував Гомулку за намагання викинути з керівництва партії кількох товаришів, на яких тримається польсько-радянський союз, навіть пригрозив військовим втручанням. Хрущов, у тому числі, назвав прізвище Герека. На той момент Герек менше трьох місяців засідав в Політбюро і заледве півроку, як став секретарем Центрального комітету, ніколи не належав до керівництва партії також в період Берута. Як видно, Герек, якого пізніше називали європейцем і лібералом (він справді довго перебував у Бельгії), був протеже Кремля і, коли в 1970 році склалися сприятливі умови, йому, а не Мочарові (чи будь кому іншому), було надано перевагу. Дуже обережно поводив себе Герек під час грудневих подій, він нікуди не виїжджав з Познані. Відомі тільки його деякі телефонні розмови. Герек був обережний тому, можливо знав, що скоро доведеться брати на себе важливіші рішення. Герек ретельно приховував свою причетність до грудневих подій.

У Радянському Союзі теж вичікували і в певний момент в момент зробили ставку на того, хто міг швидше впоратися із кризою. В жовтні 1956 року Москва поставила на Гомулку, в грудні 1970 р. - на Герека, в 1980 р. - на Станіслава Каню.

Новий перший секретар, як і Гомулка в 1956 році, мав великий кредит довіри. Люди сподівалися, що ПНР буде більш людяною і справедливою. Так було за кожним разом, як змінювалося керівництво партії. Але правда полягала в тому, що всі ці «нові» перші секретарі насправді були «старими». Вони давали друге дихання системі, але подолані викривлення соціалізму були в 1980-х роках польською опозицією за безумовної підтримки польського народу.

Список використаних джерел:

[1] Friedrich, К. J., Brzezinski, Z. K. (1965). Totalitarian Dictatorship and Autocracy. Cambridge, Mass.: Harvard University Press.

[2] Епплбом, Е. (). Залізна завіса. Приборкання Східної Європи. 1944 - 1956. (І. Гарнік, пер. з англ.). Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія».

[3] Brzeziecki, A. (2009). Lekcje historii PRL w rozmowach. Warszawa: Wydawnictwo W. A. B.

[4] Paczkowski, A. (2009). Trzy twarzy Jozefa Swiatla. Warszawa: Wydawnictwo Prozynski i S-ka .

Размещено на Allbest.ru