Продовольча диктатура більшовицького режиму – засіб організації голоду в Україні (1921-1923 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Продовольча диктатура більшовицького режиму - засіб організації голоду в Україні (1921-1923 рр.)

Володимир Кучер,

Наталія Щебетюк,

Ольга Глоба

Продовольча диктатура більшовицького режиму - засіб організації голоду в Україні (1921-1923)

У статті розглянуто процес встановлення більшовицькою владою продовольчої диктатури щодо українського сільського населення, яка призвела до голодування мільйонів українців у 1921-1923 рр. Обґрунтовано, що чинниками голодомору стали наступні явища: посуха на півдні країни, низький урожай у північно-східному регіоні та невеликі посівні площі. Але найбільш вразливо вплинула здійснювана більшовиками заготівля й вивезення селянського хліба та продовольства до Росії. Застосовуючи примусові жорсткі методи, заготівельну кампанію проводили й у вражених посухою південних районах України. Цією злочинною акцією керували надіслані російським урядом О. Шліхтер та М. Владимиров відповідно до численних урядових наказів і розпоряджень з залученням найбідніших верств селянства та спеціально підготовлених військових загонів. Навесні 1921 р. у заможних селян майже не залишилося хлібних запасів, а потреба вирішення продовольчої проблеми більшовицькою владою лише зростала. З метою усунення опору селян, який більшовики розглядали як політичний бандитизм, за допомогою мобілізації десятків тисяч робітників промислових центрів впроваджувалась ідея так званого розшарування села на окремі класи (бідняки-напівпролетарі, середняки, куркулі). Нарком земельних справ УСРР Д. Мануїльський усвідомлено проводив хижацьку політику знищення продуктивних фермерських господарств. Спроби українського керівництва припинити заготівлі хліба в Україні зазнавали неодноразових невдач у той час, коли в країні голодувало близько 4-х млн. осіб.

Дії більшовицької влади суперечили реаліям тогочасного життя селян, як і всього населення, яке потерпало від голоду і неврожаю, підкріплених численними податками, насильницькою конфіскацією останніх селянських продовольчих запасів і військовою агресією. Після офіційного визнання критичного стану сільського господарства й голоду в Україні, жодної допомоги урядом не було надано, крім дозволу на звернення до міжнародної спільноти. більшовицький голодомор посуха диктатура

Ключові слова: продовольча диктатура, влада більшовиків, українське селянство, терор голодом.

FOOD DICTATORSHIP OF THE BOLSHEVIK REGIME - A MEANS OF ORGANIZATION OF FAMINE IN UKRAINE (1921-1923)

Volodymyr Kucher, Nataliia Shchebetiuk, Olha Hloba

The article examines the process of establishing a food dictatorship by the Bolshevik authorities against the Ukrainian rural population, which led to the starvation of millions of Ukrainians in 1921-1923. But the most vulnerable were the Bolsheviks' procurement and export of peasant bread and food to Russia. Using coercive harsh methods, the procurement campaign was carried out in the drought-stricken southern regions of Ukraine. This criminal action was led by O. Shlichter and M. Vladimirov sent by the Russian government in accordance with numerous government orders and directives involving the poorest sections of the peasantry and specially trained military units. In the spring of 1921, wealthy peasants had almost no grain left, and the need for a solution to the food problem by the Bolshevik government only grew. In order to eliminate the resistance of the peasants, which the Bolsheviks regarded as political banditry, the idea of the so-called stratification of the village into separate classes (poor semi-proletarians, middle peasants, kulaks) was introduced by mobilizing tens of thousands of workers in industrial centers. The People's Commissar for Land Affairs of the USSR D. Manuilskii consciously pursued a predatory policy of destroying productive farms. Attempts by the Ukrainian leadership to stop harvesting bread in Ukraine have failed several times at a time when about 4 million people are on hunger strike in the country.

The actions of the Bolshevik government contradicted the realities of peasant life at the time, as did the entire population, which suffered from famine and crop failure, backed by numerous taxes, the forcible confiscation of the last peasant food supplies, and military aggression. After the official recognition of the critical state of agriculture and famine in Ukraine, no assistance was provided by the government other than permission to appeal to the international community.

Keywords: food dictatorship, Bolshevik rule, Ukrainian peasantry, famine terror.

Упродовж тривалого періоду знищення радянською владою корінного українського населення мало різні форми. Відомі етнічні чистки за допомогою виморювання голодом, окрім втрат, здійснили свій вплив на генофонд українського народу, його можливості й потенціал у націє- творенні. Це і слугує одним з аспектів у підвищенні уваги дослідників до цього болючого питання, особливо нині, коли триває агресія з боку Росії. Вивченням даної проблеми, зокрема голодомору в 1921-1923 рр. займаються вітчизняні дослідники - В. Даниленко, С. Кульчицький, В. Марочко, В. Сергійчук та ін. Ними опубліковано чимало наукових і публіцистичних творів з розкриттям страхітливих злочинів радянської влади та їх наслідків.

Метою статті є аналіз особливостей проведення більшовиками заготівлі хліба й продовольства для відправки у Росію, що стало одним з основних чинників голодомору в 1921-1923 рр. на території УСРР.

Продовольча диктатура, встановлена російськими більшовиками в Україні, при активному сприянні українських владних керівників, стала ваговим чинником голоду в 1921-1923 рр. Безумовно, що важливою складовою голоду стала посуха в південних регіонах республіки. Разом з тим, варто зазначити, що у північно-східних губерніях урожай видався дещо меншим від звичайного валового збору збіжжя усіх зернових культур. Зменшення врожаю у цих губерніях було спричинено тим, що селяни засіяли меншу площу орної землі з об'єктивних причин. Однією з них була нестача посівного матеріалу, реманенту, тяглової сили. Також важливим чинником небажання селян засівати усі посівні площі було те, що держава майже задарма реквізувала результати їхньої важкої праці: збіжжя, продукти харчування, технічну сировину тощо.

ЦК ВКП(б) і Раднарком РСФРР очолюваний В. Леніним нав'язали селянам викуп продукції сільськогосподарського виробництва за так званими твердими державними цінами, за рублі, перейменовані на радянські знаки (радзнаки), що внаслідок інфляції втратили свою купівельну спроможність. Встановлені більшовицькою владою ціни навіть не покривали затрат селян на вирощений урожай. Однак, це не зупинило більшовицьких провідників від наміру провести хлібозаготівлю реквізиційним шляхом, зокрема й у вражених посухою українських губерніях. Хлібозаготівельна політика більшовиків проводилася спочатку в Росії під приводом того, що мовляв, сільська багата буржуазія приховує хліб й інші продовольчі продукти та не бажає ділитися з радянською державою хлібними надлишками. Заможні куркулі ніби то ними спекулюють, збагачуючись за рахунок голодуючого населення, в першу чергу російських промислових центрів, армії, населення міст. Було встановлено продовольчу диктатуру. Селяни, які не здавали хлібні залишки, оголошувалися ворогами радянської влади, ув'язнювалися на 10 років з конфіскацією майна, виселялися за межі території проживання.

З окупацією України методи і засоби примусового вилучення у селян збіжжя та продуктів харчування набрали більш жорсткого характеру. Згідно з урядовими декретами і розпорядженнями до боротьби із заможними селянами-куркулями, приховувачами хліба й продовольства залучалися місцеві бідняки. За виявлення у селян схованок хліба і допомогу у їх "розкуркуленні", вони отримували від 10 до 25 відсотків реквізованих продукті харчування.

У даному контексті важливо зауважити, що в Україні заготівельними компаніями керували ленінські посланці, як уповноважені більшовицькою партією - О. Шліхтер і М. Владимиров. О. Шліхтер займався вирішенням продовольчої проблеми в Росії. Він мав великий досвід заготівлі хліба, продовольства, технічної сировини в російських селах. Тому В. Ленін доручив йому здійснити заготівлю продовольства, в першу чергу хліба в Україні. Із своїм завданням О. Шліхтер блискуче впорався і до Росії було відправлено мільйони пудів хліба, продуктів харчування. О. Шліхтер в одній із своїх промов заявив, що проти українських заможних селян, як класового ворога, дозволено застосовувати будь-які методи і засоби.... "Якщо потрібно у них вилучати продовольство, будемо вилучати, якщо потрібно задушити, будемо душити" (Третій Всеукр. з'їзд Рад 1932, с. 118).

Наступником О. Шліхтера став М. Владимиров, який очолював в Українському революційному комітеті продовольчий відділ, був членом Революційної військової ради (РВР) та Опродкому Південно-Рахідного фронту, який підпорядковувався ЦК РКП(б) у Москві (ЦДАГО України, ф. 1, спр. 57, арк. 19). У 1920 р. М. Владимирова був призначений наркомом продовольства УСРР. У своїх публічних зверненнях він закликав сільську бідноту докласти зусиль, енергії і рішучості, щоб примусити заможних селян вчасно і повністю виконати державну розкладку на продовольство, в першу чергу хлібом (Владимиров 1920, с. 13). Цим самим радянська влада відкривала можливість сільським біднякам відстояти власні інтереси і зберегти свій хліб за умови розірвання будь-яких зв'язків з куркулями, виявлення і вказування владі місць схованок їхнього хліба.

У зв'язку з вимогами ЦК РКП (б) до українських партійних провідників щодо пришвидшення заготівлі, вивезення хліба й продуктів до Росії, продовольче питання досить часто розглядалося на засіданнях ЦК КП (б) України. Зокрема, 21 травня 1920 р. відбулося засідання за участі представника політбюро ЦК РКП (б) в Україні Г Зинов'єва, на якому нарком продовольства М. Владимиров вчергове доповідав про стан справ із заготівлею. Він ініціював організацію робітничих загонів кількістю 4 тис. осіб з подальшою їх підготовкою на спеціальних курсах. В ухваленій засіданням постанові зазначалося, що 20 відсотків від їх загальної кількості мають бути комуністами. Також йшлося про опрацювання з профспілками планів їхньої діяльності, організації курсів та інші приготування, зокрема й перегляд у Полтавській і Харківській губерніях виробничих розкладок на продовольство, попередньо створивши для цього спеціальні комісії. Для контролю за виконанням плану заготівлі продовольства при Всеукраїнському виконавчому комітеті (ВУЦВК) утворили комісію у складі: Ф. Дзержинський, В. Чубар, В. Антонов, М. Владимиров, Сербіченко (ЦДАГО України, ф. 1, спр. 57, арк. 39).

Під керівництвом М. Владимирова озброєні загони мілітаризували заготівельну компанію. Проти селян застосовували примусові методи, зброю, реквізовували збіжжя і продовольство для окупаційної російської армії. Поєднання конфіскаційних акцій з адміністративно-воєнними заходами сприяло тому, що вже навесні 1921 р. у заможних селян майже не залишилося хлібних запасів. Тим часом продовольча проблема для більшовицької влади набирала все більшого значення у зв'язку з нестачею продуктів харчування для російської армії, робітників, населення міст, а також промислового Донбасу в Україні.

Продовольче питання обговорювалося делегатами п'ятого Всеукраїнського з'їзду рад, що відбувся на початку березня 1921 р. В урядових документах наголошувалось про "глибоко критичний і занадто тяжкий стан" сільського господарства республіки. У спеціальній резолюції, ухваленій з'їздом, зазначалося, що "багатюща сільськогосподарська країна, яка мала колосальні лишки хліба та інших продуктів землеробського виробництва, яка постачала цукор не тільки для всієї колишньої Росії, але й для багатьох країн Заходу, України в цей час дійшла до стану, коли її сільськогосподарських ресурсів ледве вистачає для власних потреб, коли населення міст і промислових центрів переживає найтяжчі продовольчі труднощі" (Резолюція 1963, с. 163).

На думку авторів резолюції, така ситуація склалася внаслідок зменшення посівної площі, що скоротилася в окремих регіонах до половини, зниження врожайності культур до надзвичайно низького рівня внаслідок нестачі сільськогосподарських знарядь, реманенту, браку робочого тягла, зменшення виробництва зернових культур, цукрового буряку та ін. Все це робило завдання відбудови сільського господарства настільки складним, що для його розв'язання потребувалося напруження усіх сил республіки. Варто зазначити, що учасники зібрання в основному вірно оцінили стан українського сільського господарства, його надзвичайний занепад, але вони цілком свідомо замовчали причини, що призвели до такого становища сільськогосподарське виробництво, як і всю економіку України. Вони не сказали про те, що головним чинником обвалу економіки, зубожіння населення, в тому числі й головних виробників продовольства - селян, була безглузда економічна політика більшовиків, а особливо їхнього "вождя" Леніна.

Відміна ринкових, товарних відносин, заборона вільної торгівлі, розкладка, за якою селян постійно грабували, насильно вилучаючи продовольство, особливо хліб, негативно впливали на розвиток сільського господарства. Волюнтаристська, побудована на ленінських фантазіях економічна політика, справляла руйнівний вплив на виробництво сільськогосподарської продукції. Населення усієї величезної народжуваної радянської імперії, в тому числі й України, опинилося під реальною загрозою голоду.

Вирішувати продовольчу проблему, як і в попередні роки, московські більшовики продовжували примусовими, збройними методами і засобами. В Україні, на відміну від Росії, продовжувала в усій повноті діяти продрозкладка, що полегшувало московським більшовицьким провідникам вилучати у селян хліб, продовольство та вивозити його до Росії. У схваленій резолюції "Про продовольчу справу" наголошувалося на тому, що незважаючи на жорстокі силові методи, що їх застосовувала радянська влада проти селян, продовольчий стан радянської республіки продовжував залишатися надзвичайно тяжким.

Вирішення продовольчої проблеми більшовицькою партією і радянською владою полягало у необхідності розшарування українського села, що дало б можливості його радянізації. Вважали, що в подальшому радянська влада у продовольчій політиці повинна опиратися на незаможних селян, що сприятиме утворенню таких соціально-економічних і політичних умов, які стимулюватимуть розбудову українського села на радянській класовій основі (Третій Всеукр. з'їзд Рад 1932, с. 118). Однак, внаслідок того, що ще не ліквідували опір селянства, яке виступило проти насильницької продовольчої розкладки, а також зважаючи на зруйновану економіку, продовольче забезпечення населення залишалося надзвичайно складним. На цьому ґрунті ускладнювалося будівництво радянської влади, затримувався розвиток промисловості, виробництво знарядь праці, реманенту, техніки для села.

У резолюції наголошувалося, що усунення продовольчих труднощів є "найголовнішим бойовим" завданням радянської влади. У зв'язку з цим, з'їзд постановив необхідним вжити наступних заходів: на всій території України, в кожному селі визначити п'ятихатників і десятихатників, які під контролем комнезамів, волвиконкомів і продорганів мають займатися виявленням і вилученням у селян залишків продовольства; організувати мережу районних продовольчих комітетів, які керуватимуть всією заготівельною роботою в межах волостей, стежити за охороною продовольства від псування і розкрадання; закликати повітові і губернські продовольчі комісії сприяти заготівельним продовольчим органам у розробці планів щодо заготівлі продовольства, контролювати реалізацію цих планів продовольчими агентами, районними продовольчими комітетами і комнезамами; звернути виключну увагу на економію заготовленого продовольства, його раціональну переробку і зберігання. Беручи до уваги масові зловживання численними органами щодо розподілу продуктів харчування, делегати з'їзду зобов'язали Наркомат продовольства утворити контрольні комітети, які б відповідали за покладені на них завдання. Робітничо-селянській інспекції доручалося частіше проводити масові ревізії всіх органів, що займалися розподілом продовольства (Резолюція 1963, с. 1б 3).

Наголошуючи на винятковій складності і відповідальності завдань, що покладалися на продовольчі органи України, враховуючи військово-політичні умови, в яких вони діяли, з'їзд визнав необхідним включити до їх складу продовольчих політичних комісарів. Крім того, всіх продпрацівників, що працювали на селі, починаючи з райпродкомів, прирівняти в правах і обов'язках до військових службовців (Резолюція 1963, с. 165-170). Отже, у даному контексті важливо зазначити, що делегати п'ятого всеукраїнського з'їзду рад свідомо уникали питання про те, що в українському селі велася справжня війна, започаткована більшовиками проти українського селянства після захоплення ними влади в Україні за допомогою збройної сили.

Націоналізувавши землю, більшовики пішли на деякі поступки селянам, відмовившись внаслідок збройного опору останніх, від негайної колективізації і чи комунізації сільського господарства. Однак тимчасово поступившись у земельному питанні, Раднарком РСФРР, а під його тиском і уряд УСРР, не бажали поступатися в іншому надзвичайно важливому питанні - кому належало право розпоряджатися результатами господарської діяльності українських сільських трудівників. Це питання для самих селян залишалося без відповіді. За них воно було вирішене московськими більшовицькими можновладцями та продубльоване українськими однопартійцями, які дублювали усі партійні, урядові директивні рішення, постанови та накази партійно-державного центру в Москві.

Розглядаючи особливості вирішення більшовиками продовольчого питання, на наш погляд варто зупинитися на діяльності ще одного ленінського посланця в Україні та його ставлення до українського селянства. Мова йде про Д. Манільського, якого В. Ленін командирував на допомогу українським більшовицьким урядовцям з метою встановлення і зміцнення радянської влади. Д. Мануїльський, як член колегії Наркомату продовольства РСФРР, мав чималий досвід боротьби більшовиків з російським селянством за продовольчі ресурси. 19 лютого 1920 р. Д. Мануїльського призначили наркомом земельних справ УСРР. Зайнявши одну з найвідповідальніших посад в українському більшовицькому уряді, Д. Мануїльський повів рішучий наступ на українських селян. Зокрема, у розроблених і виданих матеріалах для агітаторів, які їхали для пропагандистської роботи серед українських селян, Д. Мануїльський закликав останніх "поколоти село". Вважалось, що на основі партійної і радянської роботи має бути поширення більшовицького впливу на село, розклад одноманітної маси селянства на його основні класи: бідняка-напівпролетаря, середняка і куркуля. Для виконання цього завдання партія більшовиків мобілізувала робітників великих російських і українських промислових центрів та направила в українське село для розшарування селянства!

Нарком землеробства УСРР змушений був зізнатися в тому, що українські селяни дивилися на "нас, більшовиків, як на розкриту пащеку", яка лише бажає їсти його хліб. Вони докоряли, що бачать радянську владу тільки тоді, коли вона "відчуває потребу у харчах". Він наголошував, що перед більшовиками стоїть надзвичайно важливе завдання, від вирішення якого залежить доля революції, це класово-революційне розв'язання продовольчого питання за рахунок українських селян. Вирішення цього питання було невідкладним, адже червоноармійцям, робітникам промислових центрів і населенню російських міст загрожував голод.

Д. Мануїльський вважав, що поряд із заготівельними військовими загонами у вирішенні продовольчого питання мають брати участь члени комітетів незаможних селян. Вони краще знали своїх односельців і де можуть переховувати хліб, а тому мали можливість виявляти схованки і доносити заготівельникам, що прибули з міст. Як заохочення за виконання хлібозаготівель, комнезамам обіцяли від 10 до 25 відсотків вилученого у селян хліба й продовольства. Передбачалось, що члени комнезамів будуть в першу чергу забезпечуватися промисловими і побутовими товарами, одягом, взуттям, іншим крамом тощо. У випадку не забезпечення владою незаможних селян, останні могли руйнувати господарства і привласнювати куркульське добро. Д. Мануїльський припускав, що при цьому комнезами зруйнують міцні селянські господарства фермерського типу. На його думку, з боку інтересів розвитку всього сільського господарства, це буде кроком назад, але в інтересах всього народного господарства, це буде величезним кроком вперед, котрий наблизить до "перемоги комуністичних ідей" на селі (Мануїльський 1920, с. 4).

Цілком очевидно, що заради так званої революційної доцільності, більшовики згодні були знищити продуктивні селянські господарства, які після зруйнованих поміщицьких економій, залишилися єдиними виробниками сільськогосподарської продукції, конче потрібної для населення, в першу чергу російських міст. Безумовно, що подібна політика більшовицької влади суперечила реаліям тогочасного життя селян, як і всього населення, яке потерпало від голоду і неврожаю, підкріплених насильницькою конфіскацією останніх селянських хлібних запасів. Абсурдність цієї політики полягала в тому, що знищуючи продуктивне селянське господарство, більшовицькі провідники в той же час, вимагали від селян здавати хліб за карбованці, що втратили свою купівельну спроможність.

Незважаючи на введення нової економічної політики, регульованого продовольчого продукту, в Україні діяла продрозкладка відмінена в Росії. Однак пограбовані заготівельними військовими загонами українські селяни неспроможні були поповнювати утворений більшовиками на весні 1921 р. державний хлібний фонд. З огляду на складне продовольче становище у Москві, Петрограді та інших промислових центрах і містах, ЦК РКП(б) 8 травня 1921 р. прийняв рішення впродовж травня надіслати до Росії з України не менше 40 вагонів хліба, продовольства. Всю відповідальність за виконання наказу було покладено на голову українського уряду Х. Раковського й наркомпрода М. Владимирова. Для виконання цього надскладного для селян завдання, більшовицькі провідники надіслали в українські села військову силу.

Селяни взялися за зброю, що її прихопили з фронту колишні військові. В повстанському русі брали участь усі прошарки селян, навіть бідняки і наймити. Більшовицька влада в офіційних документах, пропаганді, всупереч правді стверджувала, що у зриві заготівлі хліба, продовольства винні заможні селяни-куркулі. Виступи селян проти радянської влади більшовики розглядали як політичний бандитизм (Кульчицький 1999, с. 13).

Внаслідок насильницьких заготівельних компаній в українських селян в першу чергу у заможних, вилучався хліб, продовольство, навіть насіннєвий матеріал, припасений для весняного посіву. ЦК ВКП(б) і Раднарком РСФРР звинуватили український центральний партійний комітет і уряд УСРР у саботажі виконання поставок хліба, продуктів харчування до Росії, незважаючи на скрутне продовольче становищу в Україні. У Кремлі не бажали брати до уваги те, що більшість регіонів республіки влітку 1921 р. вразила посуха, внаслідок якої спричинився голод. В. Ленін запропонував мобілізувати в голодному Поволжі півмільйона чоловіків, сформувати загони, надіслати в Україну та вибивати у "ненажерливих, багатих українських селян" продовольство, особливо хліб. Цей план не вдалося здійснити, тому, що поволзьке населення масово покидало уражені посухою голодні райони, перебиралися у інші регіони Росії, зокрема й в Україну. їх опікувала утворена у липні 1921 р. Центральна комісія допомоги голодуючим (Допгол) при ВУЦВК на чолі з його головою Г Петровським. Незважаючи на проголошення у березні 1921 р. продовольчого податку, в Україні фактично збереглася продовольча розкладка. Для її виконання використовувалися всі засоби і методи, включаючи збройну силу. Про це було офіційно оголошено Радою праці та оборони УСРР яка 12 серпня 1921 р. ухвалила постанову про застосування надзвичайних, тобто збройних заходів з метою збору продовольчого податку. В постанові були оприлюднено погрози щодо покарання селян, в першу чергу конфіскацію землі, якщо вони з метою ухилення від сплати податку надавали невірні дані про розміри своїх земельних наділів. Московський уряд надіслав окупаційні військові частини у сільську місцевість з метою подолання опору селян, які не бажали віддавати останнє збіжжя, особливо збережене для засіву своїх посівних площ (Вісті 1921).

Більшовицька партія оголосила період з 15 серпня по 15 вересня 1921 р. часом максимального збору продовольчого податку. Преса, спеціально замовчуючи голод, розгорнула кампанію по мобілізації партійного, радянського, профспілкового активу для проведення роз'яснювальної, пропагандистської роботи серед селян. Пропагандисти масово поширювали агітаційну літературу-плакати, листівки, гасла, що закликали сільських трудівників здавати хліб, підготувати приміщення для прийому і перероблення сільськогосподарської продукції. На допомогу продзагонам і комнезамам на початку серпня 1921 р. більшовики мобілізували і послали в села чимало працівників різних наркоматів, губернських, повітових виконкомів. На сільську місцевість насунулась маса заготівельників, збирачів податків, конфіскаторів, які оббирали до нитки сільських трудівників, що помирали голодною смертю (Ганжа 2000, с. 57].

Становище для селян погіршувалося ще й тим, що поряд із сплатою сільськогосподарського податку, вони мали сплачувати одноразовий податок на відбудову сільського господарства, а також загально-громадський гужовий і подвірно-грошовий податки. В кінцевому результаті відсоток загального вилученого у селян хліба і продовольства в 1921-1922 господарському році фактично дорівнював обсягу продовольчої розкладки на 1920-1921 господарський рік.

Не зважаючи на посуху, голод, масову смертність серед населення України, Москвою не було надано жодних пільг по зменшенню продовольчого навантаження. З метою максимального викачування хліба, за наказом В. Леніна було надіслано в Україну 8 тис. чоловік робітничих заготівельних загонів. їх розміщували на постій у селянських помешканнях. Селяни, окрім виконання продподатків, мали харчувати заготівельників за повною нормою військового пайку. Робітникам на допомогу прийшли місцеві члени комнезамів, - ті, хто не хотів працювати на землі, а жив за рахунок конфіскованих у селян продовольчих запасів (Кульчицький 1995).

Крім робітничих, заготівлею хліба й продовольства у селян займалися військові загони зі складу окупаційної російської армії. Згідно наказу штабу Південно-Західного фронту їм було наказано брати заручників, реквізовувати продовольство, знімати контрибуції в розмірі від 25 до 30 відсотків продовольства понад розміру призначеного за розкладкою. Вони також були наділені повноваженнями забирати у селян корів, коней, свиней на потреби держави.

Недовіряючи українським партійним і урядовим органам у виконанні продовольчого податку, а фактично продрозкладки, реквізиції надлишків продовольства в українських селян, Раднарком РСФРР за розпорядженням В. Леніна, за допомогою керівників профспілок у серпні-вересні 1921 р. мобілізував і направив в Україну ще 30 тис. партійних, радянських профспілкових працівників, робітників з промислових підприємств.

Виконуючи вимоги Москви про постачання продовольства, в першу чергу хліба з України, не дивлячись на те, що голод охопив значні регіони, ставши об'єктивною реальністю, республіканська влада реквізувала збіжжя, продовольство також і в селян степових регіонів, охоплених посухою. Селяни цих губерній не зібрали навіть тієї кількості зерна, що було висіяне. Однак ЦК КП(б) України, за наказом з Москви, віддав розпорядження щоденно відправляти до Росії із Запорізької губернії 7 вагонів зерна, з Кременчуцької, Миколаївської, Одеської губерній - 5, з Чернігівської - 3 вагони. У тих губерніях, де хліба вродила трохи більше, вони відправляли до Росії: з Полтавської - 20 вагонів, Київської - 10. Додатково ЦК КП(б)У вимагав докласти максимум зусиль для того, щоб забезпечити хлібом Донбас, навіть на шкоду інших регіонів. Зокрема Запорізька губернія мала надіслати 25 вагонів, Полтавська і Кременчуцька по 5 вагонів хліба (Кульчицький 1995, с. 36).

Незважаючи на мобілізацію радянських партійних і профспілкових працівників України, надісланих Москвою політкомісарів, робітників і військових, темпи надходження до Росії продовольства, через його відсутність у селян, не прискорилися. В цих умовах вищі партійні урядові кола посилювали примусові заходи проти селян. Раднарком УСРР 30 серпня 1921 р. ухвалив постанову "Про успішне виконання продподатку", згідно якої до тих селян, що не сплатили податків застосовуватися насильницькі, примусові дії. Проти сільських господарів надсилалися війська з метою вилучення продовольства, їх арештовували, віддавали під суд революційного трибуналу, кидали до в'язниць. З метою максимального, повсюдного і суцільного пограбування українських селян, згаданою постановою їм заборонялося до сплати податків, вільний продаж хліба, продовольства, технічної сировини тощо.

Варто наголосити, що застосовуючи насильницькі методи, породжені політикою "воєнного комунізму", що продовжував діяти в Україні, більшовики розв'язали проти українських селян збройну агресію. Останні зазнавали від більшовицьких безглуздих експериментів жахливих втрат, а також внаслідок нещадної експлуатації їхньої важкої праці, безоплатних реквізицій хліба, продовольства, технічної сировини. Своєю бездарною економічною політикою більшовики влаштували продовольчу кризу. Навіть застосування збройних сил проти українського селянства з метою пограбування продовольчих ресурсів, особливо хліба, не дали бажаних більшовикам результатів. Продовольчі й збройні загони, комнезами й різного штибу заготівельники буквально вимітали із селянських комор навіть посівний матеріал. Ця політика однозначно сприяла посиленню голодомору в Україні. Маючи запаси хліба і продовольства українські селяни могли б убезпечитися від голодної смерті і цілком можливо, хоч не повністю нагодувати міське населення.

Безумовно, що становище у продовольчій справі погіршилося у зв'язку з масовим голодом, що за офіційною версією урядових кіл був наслідком посухи, яка охопила низку південних губерній України. Це була правда, але правда не вся. Голод спричинився також і внаслідок так званих соціально-економічних перетворень, особливо в сільському господарстві, що їх здійснювали більшовики, застосовуючи не економічні, а насильницько-примусові методи і засоби.

На наш погляд, цілком об'єктивно причини голоду охарактеризував відомий американський дослідник Р Конквест. Він писав, що голод в Україні стався частково з об'єктивних причин, але вирішальним чинником були застосовувані більшовиками проти селян реквізиційні методи. З їх допомогою у селян конфісковували хліб, продовольство. Крім того, внаслідок грабіжницької політики, селяни значною мірою впродовж останніх трьох років втратили стимули до роботи. Все це зробило голод неминучим і випливав він з рішення, яке збігалося з відвертою думкою Леніна про те, що селянські потреби не слід брати до уваги (Конвест 1993, с. 64).

Небажаючі платити здирницькі податки із зайвих посівних площ, селяни приховували від влади справжні розмірі своїх земельних наділів. Раднарком УСРР 8 жовтня 1921 р. видав постанову "Про укривання землі", мотивуючи це необхідністю встановлення розміру податку і використання даних про кількість землі для соціалістичного землеустрою. З метою прискорення виявлення й оприбуткування прихованих селянами посівах площ, ВУЦВК 19 жовтня 1921 р. видав ще одну постанову "Про заходи боротьби з укриванням землі". Урядовці звинувачували селян у приховуванні землі і розглядали це як злочин проти радянської влади, робітників і селян в умовах боротьби з голодом (Вісті 1921).

Насправді жодної боротьби з голодом в Україні не велося. За наказом з Москви фактично було запроваджено інформаційну блокаду, газетам заборонялося писати про голод в Україні. Лише на шостій партійній конференції в грудні 1921 р. було порушено питання про голод, масову смертність серед українського населення. Це в той час, коли у сільській місцевості продовжували діяти продовольчі заготівельні загони. Нарком землеробства Д. Мануїльський виступив з доповіддю про "Голод і засівну кампанію". Врешті було відверто визнано, що в Україні панує голод, сільське господарство виснажене світовою війною і революцією, село потребує допомоги посівним матеріалом (Мануїльський 1920, с. 16-19).

Імітуючи боротьбу з голодом, українські партійно-радянські можновладці під контролем Москви, продовжували заготівельну компанію, реквізуючи у селян останні запаси продовольства. За допомогою військових частин, які фактично під загрозою смерті змушували селян віддавати рештки хліба і продовольства, залишаючись без продуктів харчування, в першій половині 1921 р. більшовики зібрали й відправили до Росії майже 3 млн. пудів хліба (Ганжа 2000, с. 59).

Лише з початком 1922 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком РСФРР очолюваний Леніним врешті були змушені визнати, що в Україні панує голод, тисячі людей помирають голодною смертю. Голові Раднаркому УСРР було дозволено звернутися за допомогою до міжнародної спільноти, була укладена угода з Американською адміністрацією допомоги (АРА). Завдяки зарубіжній допомозі було врятовано сотні тисячі українських громадян (Голод 1993, с. 68).

Визнання кремлівським керівництвом голоду в Україні не зняло питання щодо заготівлі й вивезення хліба і продовольства до Росії. Неодноразові звернення українського уряду до Раднаркому РСФРР про припинення заготівлі хліба в Україні, залишалися без відповіді. Це було в той час, коли в Україні за даними керівництва організації допомоги голодуючим голодувало понад 3,7 млн. осіб (Кульчицький 1999, с. 27). Безумовно, що до смерті сотень тисяч жителів України були причетні як московські, так і українські більшовицькі провідники. Останні, ідеологічно пов'язані центральним партійним більшовицьким комітетом, не бажали стати на захист власного народу, заради побудови ілюзорного комуністичного суспільства.

Варто зазначити, що верхом цинізму і зневаги до українського народу з боку російських більшовиків було ініціювання восени 1922 р. продажу хліба зарубіжним країнам. І це тоді, коли голод в Україні ще продовжувався в 1922 р. і першій половині 1923 р. Як вже зазначалося, допомогу голодуючим з березня 1922 р. по червень 1923 р. надавала міжнародна американська адміністрація допомоги.

Цілком очевидно, що продовольча диктатура російської більшовицької партії за сприяння українського більшовицького керівництва, була великою мірою спричинена до голоду в Україні в 1921-1923 роках. Примусова реквізиція хліба і продовольства в українського селянства додалася до неврожаю в деяких південних областях України. На думку дослідників, голод значною мірою спричинений владними органами, виявився тим чинником, який негативно вплинув на повстанський рух українського селянства. Більшовики вперше в масовому масштабі застосували проти українського народу терор голодом.

Список джерел та літератури