Між правом сили та силою права: зовнішньоторговельна діяльність українських підприємців XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Між правом сили та силою права: зовнішньоторговельна діяльність українських підприємців XVIII ст.

Любомир Губицький, Ганна Мельник

Between law of force and force of law: foreign trade activities of Ukrainian entrepreneurs of the 18th century

Liubomyr Hybytskyy, Hanna Melnyk

The purpose of the study is to conduct a historiographical and historical analysis of scientific approaches regarding the evolution of the regulation of trade practices of the Hetmanate in the conditions of its political dependence. The research methodology is based on the principle of historicism, interdisciplinary, systematic and scientific principles. The following general historical methods have been used: historiographic, historical-genetic, and comparative analysis. Ideas about the dominance of political and security components before the formation of the legal circle are crystallized and the possibilities of taking into account the opinion of the Ukrainian administration regarding foreign trade are outlined on the basis of the analysis of historical and historiographical sources.

Based on the analysis of historical and historiographical sources, it can be stated that the government structures of the Grand Duchy of Moscow and the All-Russian Empire set themselves the goal to gain complete control over foreign trade and customs affairs of the Hetmanate together with the elimination of its political autonomy. Law was used to justify force, coercion. The interests of ethnic or social groups became the reason for applying exceptions. Mockery over the essence of law-making of the Moscow state formed a style, the slogan of which was «people's welfare». The desperation of the Ukrainian business community and the Cossack self-governing structures led to the unity of the merchant community around the search for precautionary measures that would protect against the abuses of state and state institutions. In the era of the «golden autumn» of the Cossack Hetmanate, the Cossack elite concentrated on fighting the «true plague of merchants», offering society a program of self-implementation in the economic sphere.

Keywords: trade, Grand Duchy of Moscow, All-Russian Empire, Commonwealth, Hetmanate, law.

Мета дослідження - здійснити історіографічний та історичний аналіз наукових підходів щодо еволюції регламентації торговельних практик Гетьманату в умовах його політичної залежності. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, міждисциплінарності, системності, науковості. Використано такі загальноісторичні методи: історіографічний, історико-генетичний та порівняльний аналіз. Наукова новизна: на основі аналізу історичних та історіографічних джерел викристалізовуються уявлення щодо домінування політичних та безпекових складових до формування правового кола і окреслюються можливості врахування думки української адміністрації щодо зовнішньої торгівлі.

На основі здійсненого аналізу історичних та історіографічних джерел можна стверджувати, що урядові структури Великого князівства Московського та Всеросійської імперії ставили собі за мету разом із ліквідацією політичної автономії, отримати повний контроль за зовнішньою торгівлею та митною справою Гетьманату. Право використовувалося для виправдання сили, примусу. Інтереси етнічних чи станових груп ставали приводом для застосування винятків. Глузування над суттю правотворчості московської держави формувало стиль, гаслом якого було «благо народне». Відчай українського підприємницького стану і козацьких самоврядних структур призводив до згуртованості купецької громади, навколо пошуку застережних заходів, які вберігали від зловживань державних та станових інституцій. Козацька верхівка в епоху «золотої осені» Гетьманщини концентрувалась на боротьбі із «правдивою язвою купецтва», пропонуючи суспільству програму самореалізації в економічній царині.

Ключові слова: торгівля, Велике князівство Московське, Всеросійська імперія, Річ Посполита, Гетьманат, право.

Система норм, правил, традицій, які знайшли відображення у законах, указах, привілеях є проекцією відносин між людьми та інституціями. Інституції часто використовували найвищі гасла та установки про користь, гідність людини, людського життя, особистого інтересу для виправдання виключності цінності існування та функціонування низки уподобань політичної надбудови. Натомість, людині, представнику суспільства, незважаючи до якої із груп, страт, станів, класів не належала, доводилося йти на обмеження власного его, особистого інтересу, матеріальних та фінансових втрат. Взаємодія людини і системи, у тому числі, у випадках контролю держави чи корпорації за комунікаціями, які розширювали міжлюдські, міжособистісні, міждержавні зв'язки й надалі залишатимуться актуальними для дослідження. Особливо нині, коли ми стали свідками порушення норм не лише міжлюдської комунікації, але й міждержавної. А саме порушення норм стає парадигмою поведінки агресивних держав та режимів на міжнародній арені.

Автори отримували фінансову підтримку на дослідження в рамках стипендії факультету «Artes Liberales» Варшавського університету (2022 р.).

Традиції польської та української історіографій спонукають враховувати наробки як у царині джерелознавчого аналізу, так і в роботі над закономірностями та особливостями розвитку господарства, права, організації торгівлі, у тому числі в останньому столітті існування Гетьманату та Речі Посполитої.

Для наукових робіт польських вчених було і є властивим глибоке знання предмету польської торгівлі і архівних джерел, які відносяться до XVIII ст. У праці Й. Буршти здійснено глибокий аналіз магнатської та купецької торгівлі Сеняви із Гданськом у першій половині XVIII ст., виділено інформацію про надходження різноманітних товарів зі Львова, Меджибожа до міста над Сяном, яке стало хабом для подальшого транзиту до Балтійського порту (Burszta 1956, с. 179). Магнатські латифундіальні господарські комплекси уможливлювали потоки затребуваних за кордоном товарів та сировини з територій, які знаходились за сотні кілометрів. Однак для праці Н. Гонсьоровської властивим було врахування особливості організації праці у різних галузях господарства з наголосом на рільництві та торгівлі: «z upadkiem rolnictwa upadl i handel» (G^siorowska І921, с. 6). Марія Цесла зосередила увагу на професійній діяльності євреїв купців Великого князівства Литовського у XVIII ст. (Ciesla 2018, с. 58). Значення єврейського посередництва у межах ВКЛ, Правобережної України, Польщі для українських купців не варто недооцінювати, оскільки дуже часто саме євреї виступали орендарями митних комор в Речі Посполитій. На окремі аспекти торгівлі євреїв в Польщі звернув увагу І. Шіпер (Schiper 2018, с. 35-41). Зважаючи на статус Польщі, на якому для XVI--XVIII ст. наголосив А. Дзюбинський, як посередника між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, купці зі Львова, Кам'янця-Подільського, Ніжина (особливо, греки) долучалися до міжнародних караванів, які приносили прибуток, як Речі Посполитій, так і Гетьманату (Dziubinski 1998, с. 246). М. Франчич, подаючи широку картину життя вільних людей міста Кракова, не оминає практик крамарів, серед яких зустрічаються уродженці українських міст (Fran^ 1967, с. 108).

На шпальтах часопису «Dziennik handlowy» («Щоденник торговельний», видання започатковано у XVIII ст.) кореспонденти повідомляли про найважливіші віхи купецького фаху (політичне значення, соціальні перспективи, організацію торгівлі). Знаходилося місце і для актуальної інформації про оборудки, про розміри митних зборів з українських купців за українську сировину та товари (Dziennik 1786, с. 231).

Для української історіографії властивою була зосередженість на аспектах, що розкривають організаційні, фінансові, юридичні складові зовнішньої торгівлі українських підприємців часу Гетьманату. На політичних рішеннях та їх наслідках для розвитку української зовнішньої торгівлі зупинялись автори загальних оглядів та курсів О. Рігельман (Рігельман 1994, с. 625), Д. Бантиш-Каменський (Бантиш-Каменський 1859, с. 282), М. Грушевський (Грушевський 1917-1967, с. 419), Д. Дорошенко (Дорошенко 1932, с. 161), І. Крип'якевич (Крип'якевич 1990, с 244), Н. Полонська-Василенко (Полонська-Василенко 1995, с. 181), Н. Яковенко (Яковенко 1997, с. 271); дослідники періоду козаччини (В. Антонович (Антонович 1991, с. 170), В. Горобець (Горобець 1998, с. 241), у працях яких значна увага приділялась вирішальній ролі торговельних податків для військової скарбниці та невпорядкованості фінансової сфери. На особливостях правління окремих гетьманів у своїх дослідження концентрували увагу О. Оглоблин (Оглоблин 1960, с. 67), Т. Чухліб (Чухліб 2008, с. 77), В. Шевчук (Шевчук 2006), О. Гуржій (Гуржій 2004, с. 172), не оминувши поглядом економічний устрій, в основу якого регіментарі клали турботу над витворенням заможної та освіченої верстви аристократії.

Характер і суть російсько-українських відносин став предметом дослідження для низки науковців (М. Василенко (Василенко 1926), А. Яковлів (Яковлів 1934, с. 169), В. Смолій, В. Степанков, Т.Чухліб (Смолій & Степанков 2016, с. 311), В. Горобець (Горобець 1995), О. Гуржій (Гуржій 1994)), які звертали увагу й на перебіг відносин і у зовнішній торгівлі, яка як і дипломатія підпадали під обмеження. Історико-економічні дослідження (І. Джиджора (Джиджора 1911), М. Слабченко (Слабченко 1925, с. 5), О. Оглоблин (Оглоблин 1925), В. Барвінський (Барвінський 1927, с. 441), В. Дубровський (Дубровський 1931, с. 369-388), К. Гальський (Гальський 2006), А. Павлов (Павлов 2008, с. 105), І. Гуржій та О. Гуржій (Гуржій & Гуржій 2013)) дозволяли виокремлювати найважливіші суперечливості російської економічної політики стосовно Гетьманату, не оминаючи основного завдання - ліквідації українського ринку.

Пласт історичних документів, сконцетрованих в архівах Києва (Центральний державний історичний архів України у м. Києві (ЦДІАК); Державний архів м. Києва (ДАК); Державний архів Київської області (ДАКО), дозволяють сфокусуватися на уточненні та підтвердженні висновків, здійснених попередніми дослідниками. Цінні матеріали знаходяться у Державному архіві м. Києва, зокрема, у фонді 1 (Київський магістрат). Документи Центрального державного історичного архіву України у м. Києві додатково дають змогу скласти думку про стан порядку стягнення мит, співробітництво українських та польських купців в сфері кредитування, особливо, фонду 51 (Генеральна військова канцелярія), 53 (Перша Малоросійська колегія), фонду 54 (Друга Малоросійська колегія), ф. 59 (Київська губернська канцелярія), фонди прикордонних митниць (ф. 118, 119, 120, 121, 122), Канцелярія малоросійського генерал-губернатора Румянцева-Задунайского (ф. 763). Цікавими і змістовними залишаються матеріали фондів Державного архіву Київської області, а особливо стосовно управління та функціонування митних установ Київщини у фонді 280 (Київська казенна палата).

Мета статті - з'ясувати слушність уявлень українських та польських істориків щодо юридичних, організаційних та економічних чинників зовнішньоторгівельної діяльності українських купців та людей гендльових Гетьманщини у XVIII ст.

Маніпулятивне використання найзагальніших, найвищих людських гасел призводило до втрати гуманістичної суті суспільних процесів, а натомість залишались порожніми словами для преамбул в законах, постановах, указах. Правові акти залишалися відображенням між- людських відносин, що вже набули форми тривалої практики і лише зрідка законодавчі ініціативи випереджували та формували поведінку суспільства чи його частини у тій чи іншій царині.

Обтяжені можливістю визначати норми взаємовідносин, володарі держав мали за мету особисте тривале збереження власної влади, для чого в умовах станового суспільства дбали про розширення і ефективність використання власної домініальної землі з усім комплексом споруд та персоналу, а також про стале процвітання вищого світського (особливо, військового) та духовного прошарку, що становив фундамент для зовнішньої та внутрішньої стабільності.

Посередницькі структури, які мали на меті здобути зиск на різниці цін товарів та послуг в різних регіонах окремо взятої держави чи за кордонами держави, розглядалися володарями як база для сплати податків в скарбницю. Комерсант, крамар, торговець, купець досить часто відчував зайві труднощі, оскільки володар нехтував буквою і духом закону щодо фіску, користаючись і надаючи привілеї, виключення із правил, а саме, верховенство закону, як не дивно звучить, підпорядковувалось особливому становищу чи то володаря, чи то його найближчих слуг. В такий спосіб купці отримували не сприяння, а перешкоди: звільнення від податків, у тому числі мита набували привілейовані стани (шляхта, дворянство). Законотворець заклавши в законодавчу норму суперечність, в такий спосіб позбавляв можливості досягнення однієї з найважливіших завдань держави - зростаючого наповнення скарбниці. У випадку із Московією (Всеросійською імперією) зростаюче наповнення скарбниці досягалося, незважаючи на повсюдну корупцію, завдяки здобуттю альтернативних джерел для оподаткування у спосіб завоювання все нових і нових земель.

Тому автономія та емансипація особи, особистості, міста, спільноти, притаманна для держав європейського кола могла існувати лише тимчасово, як вийняток, що потребує негайної або поступової ліквідації. Саме так і трапилося з українським козаком, українською правовою системою, українською козацькою державою. Та ж доля не минула українського міста, що розкошувало магдебурзьким правом.

Схильність до компромісу, нехтування природою московської царської (імператорської) влади, тимчасові спалахи стихійного хаосу (у формі гайдамацьких рухів), відмова від космічної формотворчості українського світу («сонце правди» у Т. Шевченка) призвели до втрати козацької держави. Золота осінь Гетьманату (Субтельний 1993, с. 218) призвела до зимових присмерків бездержавності, пов'язаної із сумними явищами колабораціонізму у всіх сферах суспільного життя. Імперське зростання передбачало реалізацію програми ослаблення України настільки, щоб вона вже ніколи не могла й мріяти про якийсь сепаратизм. До цієї програми цар Петро додав зусилля і в ділянці економічного життя (Дорошенко 1996, с. 167).

Московська імперська концепція визначала, що українці в результаті мазепинського погрому не могли прагнути політичного суверенітету. Тому, за таких обставин для самореалізації залишалася економічна царина. До недавнього часу в суспільній свідомості панував принцип: «Бідний, бо дурний. Дурний, бо бідний». З точки зору людини ХХ-ХХІ століття, може видатися, що йдеться про заклик до інвестування в особисту освіту. Але у XVIII ст. в умовах боротьби царату з будь-якими проявами не те, що сепаратизму, але й особистої емансипації, ця народна мудрість свідчила, що бідним українець ризикував стати, коли «дурність» з вказаного принципу асоціювалася із політичним вибором на користь українського суверенітету.

За умов позірного чи щирого колабораціонізму на користь Московії, українець (український купець) мав усі шанси стати багатим. Московський цар створював і толерував саме такий стан, що знаходило відбиток у суспільних відносинах і законах. Замкнене коло зради, вихід за межі якого призводило до втрати ресурсів, зв'язків, комунікацій. Про це написав Т. Шевченко: «Все мовчить, бо благоденствує».

Протиріччя між автономними правами міщанських та купецьких спільнот міст Гетьманату та всеосяжною владою московського царя (імператора) призводило до поступового звуження урбаністичної юрисдикції. Зростаючий конфлікт юрисдикцій призвів до передбачуваного процесу у царині української торгівлі: царат на початках (до кінця XVII ст.) не втручався у справи українських купців, окрім створення заборон експорту тютюну і горілки в Московію. Згодом центральна влада вдається до розширення сфер торгівлі, які вона регламентувала: від асортименту дозволів на експорт-імпорт до визначення пріортитетності напрямів зовнішньої торгівлі, торговельних шляхів.

Неспроможність Московського царства протистояти у відкритій борні Османській імперії, узалежнювала російську верхівку відмовитися від стратегічного напрямку на південь навіть після вдалого походу 1696 р. на Азов. Переорієнтація на північ, вступ у війну з Швецією, тривала, але вдала боротьба за контроль над балтійським узбережжям спонукали до внутрішніх реформ в Московії. Побудова Санкт-Петербургу з його фортецею та портом сприяли зосередженню зусиль держави на економічному та зовнішньоторговельному розвитку міста, який 1718 р. отримав пріоритет над Архангельськом, що з початком Великої Північної війни визначався виключною економічною зоною для товарів з Гетьманату (Гальський 2006, с. 112).

Саме поставленій царем меті мусилибути підпорядковані зусилля українського війська (як безпосередніх учасників воєнних походів), економічного комплексу Гетьманату і безпосередньо українського купецтва, яке мало наповнювати власними зусиллями і товарами торговельні потоки за маршрутами, які для держави були визначені як пріоритетні (південний - після завоювання Азова (1696 р.), північний - після початку Північної війни). В указі Петра І передбачалося: «дабы малороссийския торговые люди ходили с товарами до Азова, а в иныя городы не ходили» (ПСЗРИ. Т IV. Документ №1826, с. 132). Однак повернення та посилення традиційних торговельних зв'язків із Польщею, Сілезією та іншими країнами Заходу спричинила спроба запорожців підтримати гетьмана І. Мазепу позбутися московської залежності у 1708-1709 рр. та царський курс на повну заборону відносин Гетьманату із Запорізькою Січчю, у тому числі торговельних.

Інтереси царства визначали основні підходи до наповнення скарбниці, сприяння московській промисловості, створення підстав, покладених в основу дозвільної системи в сфері торгівлі, особливо закордонної. Заборони щодо торгівлі певними товарами та сировиною з'являлися на вимогу потреб війська, московських підприємців та купців, які не гребували на найвищому рівні отримати протектора для конкуренції з українським виробником, купцем та крамарем.

Зважаючи на ряд перелічених засновків, царат засобами дозвільної системи регламентував обов'язкові стратегічні напрями зовнішньої торгівлі, асортимент дозволеного та забороненого експорту та імпорту, розмір митних зборів, систему митних установ, основи митної політики, паспортного контролю, митного оформлення товарів Гетьманщини.

Московський протекціонізм в економіці та колоніалізм в політиці спричинили заборону на вивіз за кордон українських сировини та товарів продовольчої групи: прядива, воску, поташу, смальцюги, а також масла, сала, лою (1703 р.) (Бантыш-Каменский 1903, с. 592). Процес втручання у визначення правил зовнішньої торгівлі Гетьманату завершився включенням українського експорту у московську державну систему експортних дозволів та заборон - із 1711 р. українські купці та підприємці зобов'язані були враховувати перелік «заповідних» товарів (монополія московської «казны» на продаж низки товарів) (Гальський 2006, с. 106). І лише 1719 р. царем дозволена вільна торгівля «заповідними» товарами, але й надалі важливі для українського скарбу товари (селітра, поташ і смальцьований попіл (смальцюга)) не увійшли до цього списку (Семенов 1859, с. 56). Потребами московського війська пояснювалися заборони на експорт української селітри (1713 р.) (Джиджора 1911, с. 51), (1720 р.) (Гальський 2006, с. 106). Прискіпливо московські митники слідкували за недопущенням на власний ринок української тютюнової та горілчаної продукції через заборону щодо експорту тютюну до Московії (Джиджора 1911, с. 10), ввезення горілки (ще з XVII ст.) (Гуржій 2000, с. 211). Користуючись адміністративним ресурсом, центральна влада реалізовувала наміри захисту власного ринку, перетворюючи український на ринок збуту. Для встановлення такого режиму достатнім було твердження, що в Гетьманаті «ни единого из купцов капиталистов не было, который бы купечеством знатен там учинился» (ПСЗРИ. Т 16. № 11777, с. 189.). Насправді, серед українських купців були підприємці, у яких в обігу були сотні тисяч золотих (як у київського купця Романа Якимовича) (Гуржій & Гуржій 2013, с. 69). Вказана позиція царату спонукала до вивозу української тютюнової сировини до Польщі.

Переважання в економічній політиці концепції меркантилізму з його вивищенням сфери обігу грошей призводили до конкретних кроків московського центру, а саме до заборони купцям, у тому числі, українським, вивезення срібної монети за кордон (згідно з указом Правительствующего сенату від 6 квітня 1714 року) (ПСЗРИ. T V. № 2793, с. 95). Такі кроки ускладнювали міжнародні торговельні трансакції торговців Гетьманщини, що мали широкі комерційні зв'язки за межами західного кордону.

Дозвільна система набувала викривлених рис (аж до своєї протилежності - заборонної системи), оскільки покликана була посилити контроль за зовнішньою торгівлею з Гетьманату, у тому числі, транзитною. Зокрема, за указом Петра І від 1 лютого І715 р. на гетьмана покладався контроль за експортом українських товарів до Риги та транзитом у чужі порти (Гальський 2006, с. 104-105). На гетьманський регімент покладався обов'язок засвідчувати усі купецькі валки, але за дуже незручної для торгівлі обставини - у місті Глухові, що збільшувало транспортні видатки. Згодом і цей гетьманський обов'язок втрачено: дозволи видавалися в Санкт-Петербурзі (ЦДІАК, ф. 54, оп. 1, спр. 136, арк. 1зв.). Всеросійські бюрократи домоглися не лише обмеження торговельного сполучення українських купців з Ригою, але й повної його заборони у 1721 р. (транзитом через Бешенковицький порт на ріці Західна Двіна) (Гуржій, 2004, с. 184). Натомість, для польських та литовських купців підхід щодо дозволу відвідування Риги був протилежним (1734 р.) (ЦДІАК, ф. 51, оп. 1, спр. 4646, арк. 1).

Очікування українських гуртових торговців про інституційну доцільність підтримки та зручності бюрократичних процедур не входили в плани офіційної московської влади, яка знаходила способи і механізми посилення контролю за українською закордонною торгівлею. Так, з середини 1720-х років оформлення закордонних паспортів, що напередодні здійснювалося в Глухові (в гетьманській канцелярії) та полкових містах (в полкових канцеляріях), натомість перейшло в юрисдикцію Правительствующего Сенату, який делегував їх російській військовій адміністрації на місцях (Гальський 2006, с. 109). Гетьман Данило Апостол 1728 року констатував зростання бюрократичних рогаток, які лише ускладнювали і здорожували торговельні оборудки: «Малороссійскіє купеческіе люде для своих проездовъ зъ товарами за границу принуждены брати себе пашпорти въ Киеве у губернатора или въ комендантовъ, где оны имеютъ ся в инныхъ великоросайскихъ командеровъ, что имъ делаеть ся зъ немалимъ убыткомъ» (Джиджора 1930, с. 45).

Декларування експортних потоків теж ставало черговим механізмом для узалежнення купецтва - з 1728 р. задля виготовлення «виписьи» українських комерсантам доводилося вдаватися до послуг всеросійських митників у Брянській митній конторі (Джиджора 2020, с. 107). Тобто, вчергове зустрічаємо випадки, коли імперська турбота про суспільно-значущу галузь перетворюється у перешкоди.

Перешкод українському купецтву інколи вдавалося позбутися завдяки заступництву гетьмана. Так, на реляцію 1718 року І. Скоропадського, у якій серед іншого йшлося про поширену практику московських митників щодо купців з Гетьманщини, що вирушали до Гданська, Сілезії та інших західних країн (відбирання талерів при перетині російсько-польського кордону, вилучення мідних копійок при поверненні з Польщі) дочекалися схвальної відповіді (Гальський 2006, с. 111). На це звернення Петро І відповів царським указом 30 листопада 1719 року, яким визначалось, щоб кошти у іноземній валюті, виявлені у купецтва при виїзді через митниці обмінювались на московські рублі. Купцю дозволялося зберегти по 100 єфимків з розрахунку на один віз, а також на харчування по 3 рублі «чехами». При в'їзді на московську митну територію, вилученню підлягали мідні копійки й надалі (Бантиш-Каменський 1859, с. 282).

Військо Запорізьке як самоврядна структура зосереджувало в руках своїх керівників та уповноважених урядників достатні засоби для функціонування державних, оборонних, самоврядних інституцій. Зусиллями задля збору податків, мит, найціннішої звітності щодо зовнішньоторговельних оборудок координували відповідальні працівники Військового скарбу (Слабченко 1925, с. 258), полкові та сотенні старшини, міські магістрати, корвасарія (Ніжин) (Дубровський 1931, с. 381-383). Сконцентровані Державним Скарбом кошти лежали в основі діяльності гетьмана, генеральної канцелярії, війська, судових інстанцій, контроль за орендарями, митниками, податківцями. Службовці Скарбу (цалмейстер, рентмейстер), індуктори контролювали орендарів, митників, податківців, процес стягнення мит, податків. Пріоритет залишався за військовими видатками, але попри них гетьман та його найближчі посадовці з року у рік могли розраховувати на кількасот тисяч карбованців. Щорічні доходи гетьмана К. Розумовського професор М. Слабченко визначав у розмірі 100 тисяч карбованців (Слабченко 1925, с. 87, 258). Однак, не завжди можна було скористатися уже зібраними митами, особливо якщо на них поклали око московські митники (ЦДІАК, ф. 763, оп. 1, спр. 8, арк. 1). Зловживання на митницях було не суто московським явищем - трапляються випадки злодійства і серед польських митників (ЦДІАК, ф. 59, оп. 1, спр. 5044, арк. 1).

Підходи щодо регулювання міжнародної комерційної діяльності козацької держави та Московського царства різнилися як у стосунку довіри, так і у розмірах оподаткування, врахування інтересів кожного купця. Митні збори Гетьманату базувались на гетьманських універсалах і передбачали сплату індукти та евекти у розмірі 2% від вартості товару, що підлягав митній перевірці. Гетьман Іван Самойлович Універсалом 8 березня 1679 року підтвердив стягнення індукти та евекти (Василенко 1926, с. 50), а гетьман Іван Скоропадський переглядав їх ставки тричі (у 1709, 1714, 1721 рр.) (Барвінський 1927, с. 441-442). У 1712 р. гетьман пішов на зменшення митних зборів з 25 золотих до 15 золотих з воза для київських купців, у зв'язку із втратами, які були пов'язані з епідемією чуми, війнами, військовими постоями (Павлов & Гальський 2008, с. 105 ). Крок виявився доречним, тому що до самовільних зусиль щодо стягнення виплат за експортно-імпортні операції вдавалися і полковники, що утруднювало зовнішньоторгівельну діяльність (як у випадку із Чернігівськими полковниками) (Орлик 2007, с. 47).

Стягувані на кордонах Гетьманщини мита (індукта, евекта) надходили до військової скарбниці, а не до московської «казны». Ніжинській індуктор П. Лукін протягом 1715-1720 рр. стягував 3 коп. з 1 крб. вартості товару, який ввозився на територію чи вивозився з території Гетьманщини (Дубровський 1931, с. 373). Зростання індукти та евекти можна пов'язати із практикою віддавати у відкуп митні збори. Оскільки звітність з українських митниць надавалась до Ніжинської корвасарії, то ідентичний розмір мит збирали індуктори Михайло Александров (у Переяславі), Василь Андрієв (у Ромнах), Іван Михайлов (у Стародубі). За кілька років київські купці, що вирушали до Польщі за силою гетьманського універсалу 1729 р. мали бути готові сплатити екзаторам (митникам) індукти та евекти у сумі, що не мала переважати 15 злотих з кожних 100 злотих ціни товару (Гальський 2006, с. 144).

Натомість Московія після підписання Березневих статей 1654 р., вважаючи Військо Запорізьке своєю митною територією вимагала від українських купців митних платежів при виїзді за кордон (у тому числі до Польщі) згідно із статтями глави XVIII «Соборного уложения» (1649 р.), Торгового уставу 25 жовтня (4 листопада) 1653 р. стягувалося по 25 коп. від купця і по 10 коп. від челядника та візника (ПСЗРИ. Т 1, №107, с. 302). Рішенням Правительствующего сенату 8 квітня 1725 року визначалося, що купець із Гетьманщини при перетині внутрішнього московського кордону в Брянську «и в протчих великороссийскихъ пограничныхъ городахъ» мав сплачувати мито відповідно до вимог тарифу 1724 р. (Указы блаженныя... 1743, с. 23).

Процес формування паралельних структур царату, що поступово перебирали на себе функції керівництва та контролю за адміністративною, судовою, податковою, митною сферами, тривав від 1654 р., але особливо прискорився після губерніальної реформи 1708-1710 рр.

Київський генерал-губернатор Іван Трубецькой (1722-1723 рр.) зініціював поширення стягування «печатного» (поголовного) мита, запровадженого рішенням Правительствующего сенату 1716 р. на митниці, застави Києва, а з 1722 р. - Стародубу, Переяславу, Полтаві, Сорочинців, Любецька (Джиджора 1930, с. 50). Як наслідок, київський бюрократ міг звітувати про зростання сум, які надходили до Москви (в «печатный приказ»), оскільки митників зобов'язали збирати з купців сплати, які зросли: «оть всехъ печатныя пошлины» під час пропуску купців за границю по 25 алтын (75 коп.) та 1 грош від особи. Наприклад, у липні 1718 р. баришівські купці Федір Остафієвич, Яків Іванович, Петро Семенович, що везли за кордон груші і сливи, пройшли ретельну перевірку щодо відсутності «заповідних» (заборонених до вивозу товарів) на київській митниці, сплатили усі мита. При собі не мали ні золотих, ні срібних монет, а задекларували наявність 69 рублів копійками (ДАК, ф. 1, оп. 1, спр. 7, арк. 1-1зв.).

Незважаючи на стратегічну ціль московських урядовців стосовно повної ліквідації української автономії, у тому числі в економічній сфері, траплялися поодинокі випадки тактичних відступів. У 1719 р. царат вирішив дещо зменшити митні платежі (Гальський 2006, с. 105). Звітність щодо сплати митних надходжень з Київських митниць дійсно підтверджують падіння виплат протягом 1719-1720 рр. (1718 р. - 506 крб.; 1719 р. - 171 крб.; 1720 р. - 165 крб.), але уже в наступних роках митний тиск зріс, купецтво сплатило більше: 1721 р. - 488 крб., 1722 р. - 496 крб., 1723 р. - 726 крб., 1724 р. - 791 крб., 1725 р. - 763 крб., 1726 р. - 574 крб., 1727 р. - 556 крб. (Джиджора 1930, с. 50).

Запровадження московського протекціоністського митного тарифу 1724 р. спричинило до поступового зниження митних надходжень (на прикладі Києва). Таким став наслідок різкого підвищення мит на окремі імпортні товари та сировину, які набували обмежувальних та заборонних значень, а саме 10-37 % (залізо, парусина, шовкові тканини, шкіри, віск, пергамент, стрічки, голки; голландські тканини, оксамит, срібло з позолотою; вовняні тканини і зброю). Натомість розмір мита на експорт залишився змінним - 3% (юхт, хутра), 4% (пенька, льон, олія, сало), 18% (смола), 25% (збіжжя), 37% (лляна пряжа, невиправлені шкіри) (ПСЗРИ. Т XLV, с. 2.). Ті ж завдання ставили й автори митного тарифу 1757 р. (ПСЗРИ. Т XLV, с. 2.).

Протестуючи проти свавільства місцевих московських можновладців початку 1720-х років наказний гетьман Павло Полуботок 13 травня 1723 року звертався із листом до Правительствующего сенату: «зачали брати від купців небувалі досі мита в Києві... І в інших пограничних українських полках беруть на границі такі небувалі мита. Для того просимо такі ж небувалі мита знести, щоб через те купецькі українські промисли, а також ввіз на Україну доконче потрібних заграничних товарів не припинився і, щоб тим способом не відвернути від України купців, що приїздять з заграниці» (Джиджора 1930, с. 48).

Гетьман Д. Апостол також дотримувався схожої позиції в питаннях захисту зовнішньої торгівлі та беручи за основу права та привілеї надані Гетьманату, просив у колегії закордонних справ про стягнення лише індукти (Судієнко 1853, с. 123). На жаль, думки козацького лідера не врахували. Упорядкування потребували і питання відкупної системи, яку поширили на митні комори. Гетьман просив, щоб оренди митниць і митних комор віддавали не в руки греків, євреїв, росіян, схильних до зловживань та здирств: «того индуктного збору для пользи малороссійской некому, кроме малороссійскихь родимцевъ, на откуп отдавати» (Джиджора 2020, с. 165).

Прагнення українського проводу забезпечити норми, якими користувались би причетні до зовнішньої торгівлі особи, заслуговує особливої уваги. Однак такі ініціативи, а тим більше, схвалення залежали від офіційного Санкт-Петербургу. З ініціативи реґіментаря та дозволу московитської влади здійснено кодифікацію українського законодавства (1728-1743 рр.), результатом чого постав кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ». В 13 артикулі глави IV «Прав...» значного місця відведено митній системі (Права... 1879, с. 57-58). Зокрема, передбачено покарання митарям, які дозволяли собі збирати вищі за норму митні збори.

Для гетьманської влади вагоме значення належало колективній думці підприємців. Спираючись на підсумки роботи глухівської купецької ради (січень 1728 р.) гетьман надіслав «Пропозиції» урядові 12 березня 1728 року, де з-посеред низки адміністративних та економічних проблем, зосереджено увагу й щодо протекції української торгівлі (Джиджора 1930, с. 77). Згідно із указом всеросійського імператора Петра ІІ Верховною Таємною радою 22 серпня 1728 р. прийняті «Рішительні пункти», у 14-му параграфі яких йшлося: «Малороссійскимь торговымъ людемъ въ пограничные городы в мирное время съ незаповедными товары и изъ загранице в Малую Россію съ товары купцамъ приездь дозволено свободной; ктомужъ ныне по Его Им- ператорскаго Величества Указу, для распостраненія россійскаго купечества, учреждена особливая коммисія и о том впредь определение будетъ учинено» (ПСЗРИ. Т VIII, № 5324, с. 80.). Черговою декларацією добрих намірів залишився указ, виданий імператором 10 липня 1728 року, у якому вимагалося від виконавчих структур, щоб вони «...накладовъ и взятковъ на себя и ни на кого отнюдь не брали... и сверхъ того, что указами повелено, ничего не брали, и ника- кихъ обидь, тягостей и разорения народу не чинили» (Указы блаженныя... 1743, с. 385-386). При тому, що приводом для вказаного вище указу стала злочинна практика грошових зловживань ставленника Москви - гадяцького полковника Г. Милорадовича.

Спокуса вирішити фіскальні питання через збільшення розмірів митних зборів у XVIII ст. виявилася сильнішою ніж підхід, який панував у XVII ст., коли переважала стимулююча позиція до зростання розмірів дешевшого імпорту, який враховував і спонукав платоспроможність більшої частини населення. Розміри торгівлі українських купців з основним контрагентом - Польщею - були такими, що спричиняли у влади запит скористатися прибутковим сегментом. Обсяг експорту з Гетьманату до Польщі вітебський воєвода Казимир Потій оцінював у «мільйон і більше» (Гальський 2006, с. 173).

Саме розрахунки вітебського воєводи покладені у визначення втрат Військового скарбу, а саме приблизно 50 тисяч карбованців митних платежів щороку, у зв'язку із ліквідацією внутрішніх митниць у імперії (указ імператриці Єлизавети 20 грудня 1753 р., указ імператриці Єлизавети 15 липня 1754 р.), скасуванню індукти та евекти, стягнення 13 копійок мита з кожного карбованця експортних та імпортних товарів, що вивозилися за межі держави або ввозилися лівобережними купцями в Україну (ПСЗРИ. Т XIV, №10258, с. 181-183.). Підготовка до даного кроку здійснювалася як мінімум 20 років від часу роботи Комісії про комерцію (1727-1732 рр.), організованої Верховною Таємною Радою (Джиджора 2020, с. 179-187).

Жодні протести гетьмана К. Розумовського не бралися до уваги, оскільки у підході царського уряду домінував фіскальний чинник. Московські урядовці звернулися до гетьмана 7 вересня 1754 р., вимагаючи повідомити стосовно «... збираемыхъ въ Малой Россіи доходахъ, вь том числе и об индукте, сколько ихъ съ нюня 1750 года по ныне было по годамъ в приходе и куда имянно в росходе». Надалі ж гетьманові пропонувалося надсилати щомісячні рапорти про прибутки і витрати гетьманської казни (Гальський 2006, с. 244). Зобов'язання перед Б. Хмельницьким були відкинуті, а кошти утримувані з українських купців, козаків, міщан, селян як мита уже не потрапляли безпосередньо до військового скарбу, а могли частково повернутися уже як московське «жалування». Саме як власність Комерц-колегії в розпорядження гетьмана для покриття військових потреб поверталися кошти з мит, зібраних з українських митниць, а саме 48 147 крб. 85 коп. (ЦДІАК, ф. 118, оп. 1, спр. 6, арк. 1--1зв.).

Виважена політика гетьмана К. Розумовського сприяла зростанню зовнішньої торгівлі Лівобережної України з російськими провінціями та державами Західної та Центральної Європи. Задля реалізації цього підлягали впорядкуванню митні застави, поштові станції, торговельні шляхи. Вказаній високій меті швидше шкодили, аніж сприяли паралельні імперські структури у сферах адміністрування, у тому числі митні. Починаючи від ініціатив Малоросійської колегії змінювався спосіб кооптації до лав митників. У ставленні щодо українців переважала недовіра: «чтоб какой шатости в малороссийскому народе под нынешней часъ не произошло» (Пришляк 2013, с. 145). Правління гетьманського уряду, особливо Князь Олексій Шаховський, у кадровому відборі до митниць на території Гетьманату робить ставку на залучення або московитських чиновників, або відвертих колаборантів з-посеред українського козацтва та міщанства (Гальський 2006, с. 145). Вказаний відбір застосовувався як щодо митниць (Добрянської, Переволочанської, Кременчуцької (Тищенко 1931, с. 364-365), Васильківської), так і стосовно підпорядкованих митницям митних застав (Межигірська, Стайківська, Переяслівська та Сокирянська застави Васильківської митниці) (Гальський 2006, с. 256). Влада лише схвалювала залучення вихідців з Московщини до обслуговування установ при митницях, зокрема, карантинних будинків (ДАКО, ф. 280, спр. 55, арк. 1).

У XVIII ст. Польща та Московія увійшли як колишні союзники по антитурецькій коаліції, що зуміли укласти вигідні для себе мирні угоди із Османською імперією: Карловицьку 1699 р. та Константинопольську 1700 р. Польсько-московський компроміс 1667 р. в Андрусові також мав антитурецький характер. Перемир'я давало надію на відновлення міждержавного діалогу, а також поглиблення торговельних відносин, які були гарантовані 16 статтею Андрусівської угоди і передбачали режим вільної торгівлі (ПСЗРИ. Т 1, № 398, с. 664). На початковому та кінцевому етапах Великої Північної війни (1700-1721 рр.) офіційна Варшава та Москва також виступали союзниками, що лише посилювало купецькі комунікації між державами.

Поглибленню зовнішньоторговельної співпраці Московії та Польщі сприяла настанова царського уряду, яка отримала у І. Джиджори назву «залицяння» - пошук та підтримку приятелів серед польської шляхти (Джиджора 2020, с. 74). Цей аналог «м'якої сили» санкціонувався царатом у той спосіб, що зловживання польської адміністрації та привілейованого стану щодо українського купецтва на території Польщі не помічалися і не підпадали під сатисфакцію (відшкодування). Підприємницький клас Гетьманщини отримав протилежне від власних очікувань - у прислів'ї «друзям - усе, ворогам - закон» - українцям відведено становище ворогів. При тому, що для українців дотримання закону поширювалося лише на сферу стягнень, а не на сферу преференцій чи хоча б сприяння.

Отже, незважаючи на те, що західний напрям зовнішньої торгівлі Гетьманату залишався домінуючим, імперська влада здійснювала цілеспрямовані заходи аби підважити цю домінанту. Царат задля досягнення мети використовував як право, так і силу. Непоодинокими були випадки застосування привілеїв та винятків, на користь етнічних чи станових груп, лояльність яких була необхідною. Стилю московської нормотворчості властивим стало глузування над суттю. Поступова заборона набула форми ліквідації митної автономії Гетьманату 1754 р. Причому основним мотивом московитська влада оголосила турботу про «благо народне». Згуртованість української купецької громади зосереджувалась на застережних заходах, які мали вберегти від зловживань державних та станових інституцій. Відчай охоплював як підприємницький стан, так і козацькі самоврядні структури, оскільки геоекономіка не могла здолати геополітику. Са- мореалізація в економічній царині в епоху «золотої осені» Гетьманщини набувала рис ілюзії, тому що заходило українське сонце. Гетьмани концентрувались на боротьбі, залишаючись неспроможними запропонувати суспільству дієву програму реалізації самодостатності.

гетьманат право зовнішньоторгівельний купець

Список джерел та літератури

1. Антонович В., 1991, Про козацькі часи на Україні. Київ: Дніпро.

2. Бантыш-Каменский Д., 1859, Источники малороссийской истории. Том ІІ. Москва: В университетской типографии.

3. Бантыш-Каменский Д., 1903, История малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. В 3-х частях. Санкт-Петербург; Киев; Харьков. Типография И.И. Чоколова.

4. Барвінський В.О., 1927, До питання про індукту та евекту в Гетьманщині. Наукові записки Науково-дослідчої катедри історії української культури. № 6, 441-442.

5. Василенко М., 1926, Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права XVII- XVIII вв. Український археографічний збірник Археографічної комісії Всеукраїнської АН. Том І.

6. Гальський К.Є., 2006, Торгівля та митна справа Гетьманської України (середина XVII - XVIII ст.). Київ: Вид-во Панорама.

7. Горобець В., 1998, Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. Київ: Інститут історії України.

8. Горобець В.М., 1995, Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII першої чверті XVIII ст. Київ [б.в.].

9. Грушевський М., 1967, Ілюстрована історія України. Нью-Йорк: Видавництво Чарторийських.

10. Гуржій І.О., Гуржій О.І., 2013, Купецтво Києва та Київщини XVII-XIX ст. Київ: Інститут історії України НАН України.

11. Гуржій І., 2000, Політика І. Скоропадського у сфері торгівлі. Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Випуск 7. С.. Київ: Інститут історії України НАНУ. 210-226.

12. Гуржій О.І., 2004, Іван Скоропадський. Київ: ВД «Альтернативи».

13. Гуржій О.І., 1994, Право в Українській козацькій державі (друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст.). Київ: Інститут історії України НАН України.

14. Державний архів Київської області. Ф. 280 (Київська казенна палата). Оп. 166 доп. Спр.55. Справа про оголошення торгів на відкуп Васильківського карантинного будинку. 1782 р. 72 арк. Арк.1.

15. Державний архів м. Києва. Ф. 1. (Київський міський магістрат). Оп. 1. Спр. 7. Виписки з книг Київської ратуші, які свидчать про товари, які провозять купці через Київ. 1718 г. 28 арк.

16. Джиджора І., 2020, Економічна політика російського правительства супроти України в 1710-1730-х роках. Київ: Кліо.

17. Джиджора І., 1911, Економічна політика російського правительства супроти України в 1710-1730-х рр. Львів: З друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка.

18. Джиджора І., 1930, Економічна політика російського правительства супроти України в 1710-1730 рр. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки. З передмовою академіка М. Грушевського. Київ.

19. Джиджора І., 1930, Нові причинки до історії відносин російського правительства до України в 1720-х- 1730 р.р. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки. З передмовою академіка М. Грушевського. Київ.

20. Дорошенко Д., 1933, Нариси історії України. Том II. Варшава: [б.в.].

21. Дорошенко Д., 1966, Нариси історії України. Том II. Мюнхен: Дніпрова хвиля.

22. Дубровський В., 1931, До питання про міжнародну торгівлю України в першій чверті XVIII ст. Записки історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук. Книга XXVI, 369-388.

23. Кистяковскій А., 1879, Права, по которымъ судится малороссійскій народъ, Высочайшими всепресветлейшія Великія Государыни Императрицы Елизаветъ Петровны... повелениемъ. Изъ трехъ книгь. Киев: В університетской типографии (И.И. Завадзского).

24. Крип'якевич І., 1990, Історія України. Львів: Видавництво «Світ».

25. Оглоблин А., 1925, Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетьманщине. Киев: Госиздат Украины.

26. Оглоблин О., 1960, Гетьман Іван Мазепа та його доба. Нью Йорк: Видання Організації Оборони Чотирьох Свобід України та Ліґи Визволення України.

27. Орлик В.М., 2007, Податкова політика Російської імперії в Україні в дореформений період. Кіровоград: Імекс-ЛТД.

28. Павлов А.П., Гальський К.Є., 2008, Торговельна і митна справа в Києві у ІХ-ХІХ ст. Київ: Вид-во «ЛАТ & K».

29. Полное собрание законов Российской империи. Т 1. Документ №107.

30. Полонська-Василенко Н., 1995, Історія України. Від середини XVII століття до 1923 року. Т 2. Київ: Либідь.

31. Пришляк В.В., 2013, Украинское гетманство в годы правления Даниила Апостола: обзор архивных коллекций документов и материалов Санкт-Петербурга. Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. Петербургские славянские и балканские исследования. №2(14). Июль-декабрь, 137-154.

32. ПСЗРИ. T V. Документ № 2793.

33. ПСЗРИ. Т VIII. Документ № 5324.

34. ПСЗРИ. Т XVI. Документ № 11777.

35. ПСЗРИ. Т.1. Документ №398.

36. ПСЗРИ. TIV. Документ №1826.

37. ПСЗРИ. I.XLV: Книга тарифов. 122 с.

38. ПСЗРИ. Том XIV. Документ № 10258.

39. Рігельман О., 1994, Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. Київ: Либідь.

40. Семенов А., 1859, Изучение историческихъ сведений о российской внешней торговле и промышленности съ половины XVII столетия по 1858 годъ. Т I . Санкт-Петербург: Типография И. И. Глазунова и Ко.

41. Слабченко М., 1925, Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. Хозяйство Гетманщины в XVII-XVIII ст. Состав и управление государственным хозяйством Гетманщины ХVN-ХVШ вв. Часть 1. Т 4. Николаев: ГИУ

42. Смолій В., Степанков В., Горобець В., Чухліб Т., 2016, Дипломатія на «межі світу»: міжнародні відносини та зовнішня політика Української держави (XVII ст. - 1750-ті рр.). Київ: Вид-во «Аменхотеп».

43. Субтельний О., 1993, Україна. Історія. Видання третє, перероблене і доповнене. Київ: Либідь.

44. Судиенко М., 1853, Материалы для отечественной истории. Том І. Киев: Универ. тип.

45. Тищенко М., 1931, Нариси історії зовнішньої торгівлі Стародубщини в XVIII в. Записки історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук. Книга XXVII. С. 364-365.

46. Указы блаженныя, 1743, и вечнодостойныя памяти Великой Государыни Императрицы Екатерины Алексеивны и Государя Императора Петра Втораго, состоявшиеся съ 1725 генваря съ 28 числа по 1730 годъ. Санкт-Петербург: При Императорской академии наук.

47. ЦДІАК. Ф. 59 (Київська губернська канцелярія). Оп. 1. Спр. 5044. Справа про розшук Юріївської прикордонної комори Венцковського, звинуваченого в крадіжці державних грошей і втечі в Росію. 1766 р. 7 арк.

48. ЦДІАК. Ф. 118 (Васильківська прикордонна митниця). Оп.1. Спр.6. Справа про видачу сум із зібраних за стягнення мит на військові видатки гетьману Розумовському К. 1756 р. 85 арк.

49. ЦДІАК. Ф. 51. Генеральна військова канцелярія. Оп.1. Спр.4646. Справа про оголошення в полках Лівобережної України царського указу про вільний проїзд польських і литовських купців до м. Риги та в ін. міста. 1734 р. 14 арк.

50. ЦДІАК. Ф. 54. Друга Малоросійська колегія. Оп.1. Спр.136. Справа про сприяння купцям м. Полтави в укладенні договору з Польщею про пропуск через її територію худоби для торгівлі з Грецією і Сілезією. 1765 р. 7 арк.

51. ЦДІАК. Ф. 763 (Канцелярія малоросійського генерал-губернатора Румянцева-Задунайского Петра Александровича). Оп.1. Спр.8. Дело о неотдаче Киевской губернской канцелярией части таможенных сборов в Канцелярию малороссийского скарба. 1765 р. 7 арк.

52. Чухліб Т., 2008, Шлях до Полтави: Україна і Росія за доби гетьмана Мазепи. Київ: Наш час.

53. Шевчук, В., 2006, Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. Київ: Либідь.

54. Яковенко Н., 1997, Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Київ: Генеза.

55. Яковлів А., 1934, Українсько-московські договори в XVII-XVIII віках. Варшава: [З друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові].

References

1. Antonovych V., 1991, Pro kozatski chasy na Ukraini [About Cossack times in Ukraine]. Kyiv: Dnipro. [In Ukrainian].

2. Bantysh-Kamenskii D., 1859, Istochniki malorossiiskoi istorii [Sources of Little Russia history]. Tom ІІ. Moskva: V universitetskoi tipografii. [In Russian].

3. Bantysh-Kamenskii D., 1903, Istoriia Maloi RossN ot vodvoreniia slavian v sei strane do unichtozheniia Getmanstva [The history of Little Russia from the settlement of the Slavs in this country to the destruction of the Hetmanate]. V 3-kh chastyakh. Sankt-Peterburg. Yurev-Kharkov: Tip. I. I. Chokolova. 65. [In Russian].

4. Barvinskyi V.O., 1927, Do pytannia pro induktu ta evektu v Hetmanshchyni [To the question of the inductee and evectate in the Hetman region]. Naukovi zapysky Naukovo-doslidchoi katedry istorii ukrainskoi kultury. № 6, 44-442. [In Ukrainian].

5. Chukhlib T., 2008, Shliakh do Poltavy: Ukraina i Rosiia za doby hetmana Mazepy [The road to Poltava: Ukraine and Russia during the times of Hetman Mazepa]. Kyiv: Nash chas. [In Ukrainian].

6. Derzhavnyi arkhiv Kyivskoi oblasti. F. 280 (Kyivska kazenna palata). Op. 166 dop. Spr.55. Sprava pro oholoshennia torhiv na vidkup Vasylkivskoho karantynnoho budynku. 1782 r. 72 ark. Ark.1.

7. Derzhavnyi arkhiv m. Kyeva. F. 1. (Kyivskyi miskyi mahistrat). Op. 1. Spr. 7. Vypysky z knyh Kyivskoi ratushi, yaki svydchat pro tovary, yaki provoziat kuptsi cherez Kyiv. 1718 h. 28 ark.

8. Doroshenko D., 1933, Narysy istorii Ukrainy [Essays on the history of Ukraine]. Tom II. Varshava: [b.v.]. [In Ukrainian].

9. Doroshenko D., 1966, Narysy istorii Ukrainy [Essays on the history of Ukraine]. Tom II. Miunkhen: Dniprova khvylia. [In Ukrainian].

10. Dubrovskyi V., 1931, Do pytannia pro mizhnarodnu torhivliu Ukrainy v pershii chverti XVIII st. [To the question of international trade of Ukraine in the first quarter of the 18th century]. Zapysky istoryko-filolohichnoho viddilu Vseukrainskoi Akademii Nauk. Knyha XXVI, 369-388. [In Ukrainian].

11. Dzhydzhora I., 2020, Ekonomichna polityka rosiiskoho pravytelstva suproty Ukrainy v 1710-1730-kh rokakh [The economic policy of the Russian government vis-a-vis Ukraine in the 1710s-1730s.]. Kyiv: Klio. [In Ukrainian].

12. Dzhydzhora I., 1911, Ekonomichna polityka rosiiskoho pravytelstva suproty Ukrainy v 1710-1730-kh rr. [The economic policy of the Russian government vis-a-vis Ukraine in the 1710s-1730s.]. Lviv: Z drukarni Naukovoho Tovarystva im.Shevchenka. [In Ukrainian].

13. Dzhydzhora I., 1930, Ekonomichna polityka rosiiskoho pravytelstva suproty Ukrainy v 1710-1730 rr. [The economic policy of the Russian government vis-a-vis Ukraine in the 1710s - 1730s.]. Ukraina v pershii polovyni XVIII viku. Rozvidky i zamitky. Z peredmovoiu akademika M. Hrushevskoho. Kyiv. [In Ukrainian].