Османо-папські відносини та загальноєвропейський контекст через призму чинника принца Джема

Традиційний погляд історіографії на те, що відносини Османської імперії та класичного Заходу були стабільно ворожими є почасти виправданим, однак все ж в значній частині аспектів не відповідає дійсності. Найкраще це можна простежити на прикладі взаємовідносин її зі Святим Престолом, який ідеологічно був її головним супротивником, а також ще й центром, що відповідав за організацію хрестового походу проти османів та організацію всієї антиосманської боротьби. Тим не менше, Папи Римські, не гребуючи вступили в політичні домовленості із османським султаном, коли постало питання про утримання в почесному полоні його брата Джема. Більше того, чинник принца Джема спричинив наростання внутрішніх протиріч всередині християнського світу, що призвели до прямого зіткнення Папи Римського Олександра VI Борджіа та французького короля Карла VIII, спричинивши те, що Папа Римський пішов на фактичний союз із Баязидом ІІ. Протягом означених подій Святий Престол розгубив значну частину свого авторитету серед держав християнської Європи, які до того ж без вагань захищали свої інтереси йому на шкоду, зокрема, вимагаючи Джема собі в обхід Ватикану задля того, щоб грати із османами у власну політико-дипломатичну гру. Ці події показують, наскільки глибокими були внутрішньоєвропейські суперечності та яким чином вони впливали на загальну систему дипломатичних взаємин із Османською імперією. На додачу до цього відтепер Османська імперія зайняла своє місце в загальноєвропейській системі міжнародних відносин, переставши бути образом всеосяжного ворога, а ставши цілком реальним ситуативним партнером і органічним елементом міжєвропейської дипломатії, який активно використовували для обопільного шантажу, а інколи і як дійсний важіль своєрідної системи стримувань і противаг всередині християнського світу.

Ключові слова: Османська імперія, Святий Престол, Джем, Олександр VI Борджіа, Баязид ІІ, Карл VIII, внутрішньоєвропейські суперечності, дипломатичні взаємини.

Історіографія тривалий час зображувала питання політико-дипломатичних взаємин Османської імперії зі Святим Престолом як стабільно ворожі, однак практика досить часто демонструвала протилежне. Показовим у цьому плані є випадок із принцом Джемом (1459-1495), що програв війну за османський престол своєму брату Баязиду ІІ Святому (1481-1512), після чого втік на Захід, перетворившись на предмет для складних багаторівневих політичних торгів. їхній хід виявлявся достатньо несподіваним, залучивши до себе надзвичайно багато гравців та спричинивши укладення неочікуваних альянсів, серед яких найбільш неординарним став негласний союз османського султана та Папи Римського. Причому варто відмітити, що направлений він був проти французького короля Карла VIII (1483-1498), через що необхідно враховувати загальний контекст тодішньої внутрішньоєвропейської політичної ситуації. Яким чином такі події мали місце бути ми і спробуємо з'ясувати.

Джерельна база із даної проблематики є достатньо обширною, включаючи в себе значний масив наративних джерел різноманітного походження, серед яких хотілося б відмітити «Щоденник про римські міські справи», або Liber notarum, апостольського протонотарія Йоганна Бурхарда (1450-1506), а також працю «La spedizione di Carlo VIII in Italia», або «Похід Карла VIII», венеціанського історика та державного діяча Маріно Санудо Молодшого (1466-1536). Зокрема, цінність цих праць полягає ще ці в тому, що ванни, окрім суб'єктивного погляду авторів на ті події вміщують ще й офіційне листування, яке мало місце бути між римським пон- тифіком Олександром VI Борджіа (1492-1503) та османським султаном Баязидом ІІ з приводу перипетій, пов'язаних із перебуванням Джема у фактичному полоні.

Література по темі дослідження складається переважним чином із наукових праць загального характеру. Так, з одного боку це доробки турецьких та британських авторів з історії Османської імперії, які опосередковано прояснюють ситуацію із принцом Джемом, так само як і тодішню міжнародно-політичну обстановку. Зокрема, до них можна віднести працю Халіля Іналджи- ка (1916-2016) «Османська імперія. Класична доба. 1300-1600», а також наукові дослідження шотландського сходознавця Джона Патрика Бальфура Кінросса (1904-1976) «Розквіт і занепад Османської імперії» англійської науковиці Керолайн Фіони Фінкель (1950 р. н.) та «Історія Османської імперії. Видіння Османа». Окремо варто згадати загальні праці з історії церкви, серед яких одне з найбільш помітних місць займає восьмитомна «Історія християнської церкви» Філіпа Шаффа (1819-1893), а саме шостий том цієї праці під назвою «Шостий період. Занепад папства і предтеча сучасного християнства, від Боніфація VIII до Мартіна Лютера. 1294-1517», а також «Історія пап від кінця Середньовіччя, базована на секретних архівах Ватикану та інших першоджерелах», або «The History Of The Popes, From The Close Of The Middle Ages, Drawn From The Secret Archives Of The Vatican And Other Original Sources», авторства Людвіга фон Пастора (1854-1928) та Фредеріка Ігнатія Антробуса (1837-1903), а саме її п'ятий том.

Насамперед, слід було б коротко нагадати саму історію Джема. Зокрема, будучи молодшим сином султана Мехмеда ІІ (1451-1481), він не мав фактичних прав на османський престол, однак тим не менше зробив спробу поборотись за нього у збройний спосіб, з огляду на підтримку низки державних діячів, до яких належав і тодішній великий візир Караманли Мехмед-паша (1458-1481). Однак партія Баязида ІІ, в якому вбачали більш поміркованого і достойного справи боротьби за віру падишаха, переважила, після чого Джем змушений був покинути терени Османської імперії, перебравшись разом із родиною та оточенням до мамлюцького Єгипту. Вибір Єгипту був обумовлений, в першу чергу, родинними міркуваннями, оскільки син єгипетського султана доводився Джемові зятем. Звідти Джем зробив другу спробу переломити ситуацію на свою користь за допомогою опального караманідського принца Касима (1469-1483), однак повторно зазнав невдачі. Оскільки мамлюки не виявили серйозного зацікавлення в поході проти османів, Джем за порадою згаданого Касима звернувся по допомогу до рицарів-гос- пітальєрів. Тут треба зробити обмовку, що попри поради Касима розпалити повстання проти Баязида в Румелії, сам Джем вочевидь розумів усю безперспективність подібного плану. Ще під час своєї боротьби його ціллю було не повне захоплення Османської імперії, а спроба її поділу із братом, однак усі його пропозиції той відкинув категорично. Щоправда, при цьому він був готовий виплачувати йому щорічну виплату в мільйон акче за умови, що він більше не претендуватиме на трон та житиме в Єрусалимі. Однак невдоволення Джема з приводу цього варіанту спричинило його прибуття на Родос, де він, опинившись в руках рицарів-госпітальє- рів, фактично, вже втратив свою незалежність, перетворившись на пішака в складній багаторівневій дипломатичній грі, яка активно розгорнулась в Європі і не тільки в ній.

Великий магістр ордену П'єр Д'Обюссон (1423-1503) першопочатково планував використати Джема в інтересах європейців. Зокрема, в своєму листі тодішньому Папі Римському Сіксту IV (1471-1484) він писав, що Джема слід використати як інструмент знищення Османської імперії. Однак на практиці бажаючих брати участь в потенційному хрестовому поході проти Османської імперії, знаменом якого мав виступати принц Джем, не виявилося. Італійські держави ще досі не відійшли від того шоку, який спричинило захоплення османськими військами Мехмеда ІІ Отранто в 1480 році, через що король Неаполя віддавав перевагу тому, щоб шукати із османами шляхи дипломатичного замирення, тоді як Франція не виказувала жодного інтересу до участі в хрестовому поході (Финкель 2014, с. 96). Вочевидь стратегічний задум госпітальєрів полягав в тому, щоб за допомогою Джема розпалити громадянську війну в Османській імперії і допоки держава буде занурена в її хаос і неминуче ослабне, спробувати атакувати її озброєними хрестоносними силами, однак пасивність європейських володарів ці плани зруйнувала, після чого вони поспішили піти із Баязидом на ратифікацію мирної угоди, яка, зокрема, передбачала утримання Джема під вартою у Франції в обмін на щорічну виплату султаном сорока тисяч золотих дукатів за це. Дана угода наочно продемонструвала, що фінансова вигода для рицарів виявилася більш пріоритетною, аніж справа загальноєвропейського християнського опору наступу мусульманської Османської імперії. Окрім того, було очевидним й те, що рицарі явно починають вести подвійну гру в європейській дипломатії. Мало того, що вони, фактично зрадили Джема, який довірився їм і уповноважив П'єра Д'Обюссона вести переговори від свого імені, а натомість опинився в офіційному полоні, прозорий натяк на двозначність спостерігався і у відносинах ордену зі Святим Престолом. Як уже зазначалося, у своєму листі до понтифіка П'єр Д'Обюссон стверджував, що Джема слід використати як інструмент знищення Османської імперії, однак на ділі, попри патронат над орденом Святого Престолу було прийнято рішення про утримання Джема у Франції. Звісно, почасти це було продиктовано тим, що саме там знаходилися родові володіння Великого магістра, однак цим самим було здійснено пряме ослаблення Пап Римських, які мали повне право на те, щоб володіти Джемом якого планувалося використати як знамено майбутнього хрестового походу, центральне місце в організації якого було за Ватиканом. Відповідно дане рішення істотно підсилювало в означеному питанні французьку корону, підриваючи тим самим авторитет римської курії. Особливо це стало помітним після 1483 року, коли на французький престол зійшов Карл VIII, чиї зовнішньополітичні амбіції сягали, в тому числі і Єрусалиму, чиїм королем він себе іменував та спадку римських та візантійських імператорів, на який він претендував та спадкоємцем яких себе бачив (Финкель, 2014, с. 94). З цього можна побачити, що рішення госпітальєрів вирізнялося своєю двозначністю не лише з позиції фінансової вигоди для себе, а й з точки зору підриву довіри свого головного сюзерена - Папи Римського. Окрім того, воно ж і породило складну дипломатичну гру. На цей раз до неї були залучені не лише новий Папа Римський Інокентій VIII (1484-1492) та французький монарх, якому прагнулося одержати над Джемом не лише формально-територіальний, а й цілковитий контроль. Тепер до неї приєдналися і угорський король Матіяш Корвін (1464-1490), і правителі Неаполя та Венеції, і у всіх буда одна мета, а саме заволодіння Джемом як ключовим козирем у перемовинах із османським султаном (Pastor Antrobus 1902, p. 297). Більше того, до цієї гри доєдналися ще й мамлюки, чий султан Кайтбей (1468-1496) усвідомив яку помилку здійснив, відпустивши Джема на Захід, звісно, не без постійних вмовлянь його матері Чичек-хатун (1431-1498), котра лишилась у Єгипті. Мамлюки вступили в перемовини із королем Франції через посередництво Лоренцо Медічі, запропонувавши сто тисяч золотих дукатів за цінного заручника, а, окрім того, мали плани взяти його під свій захист, перемістивши його до Угорщини, чий король Матіяш Корвін мав би його там утримувати буцімто від їхнього імені (Финкель 2014, с. 98). Однак, зрештою, римська курія переважила не стільки завдяки своєму авторитету, а більшою мірою через підкуп та цінні поступки в церковній сфері французькому королю, зокрема, призначення згаданого магістра П'єра Д'Обюссона кардиналом (Шафф 2009, с. 282). Що цікаво, з Д'Обюссона Папа Римський також здер п'ять тисяч флоринів за нову посаду, якими той мав відкупитися від потенційного засудження за те, що обманом тримав Джема під вартою і виманював кошти у його матері, хоча малоймовірно, що понтифік такими діями мав на меті захистити права османського принца, радше виправити власне фінансове положення. Епізод із передачею Джема до Риму наочно демонструє ту неблаговидну ситуацію, у якій опинився Святий Престол. Будучи сувереном всього християнського світу, а також центром відповідальним ідеологічно за організацією всієї антимосманської боротьби, Ватикан одержував один із найцінніших козирів у цьому протистоянні не завдяки своєму авторитету та тому, що так належало вчинити самого початку, а завдяки інтригам та підкупу, причому змагаючись нарівних не лише із союзниками по християнському табору, а й з мусульманами-мамлюками, які були суверенами в свою чергу, ісламського світу, оскільки володіли священними містами цієї релігії - Меккою та Мединою. Посол єгипетського султана зустрічав Джема у Римі зі сльозами на очах, поцілувавши при цьому ногу йому та його коню, а самого Джема понтифік супроводжував до палацу верхи на білому коні, причому османський принц відмовився цілувати Папі ногу, зробивши це лише відносно плеча (Шафф 2009, с. 282). Сам факт наявності єгипетського посла при римському дворі опосередковано доводив правдивість тези про те, що Папи Римські без роздумів вступали в альянси зі східними державами задля повалення династії Османів (Шафф 2009, с. 282). Втім, як продемонстрували подальші події співпраці Святого Престолу із самими османами, вочевидь мотиви означеного союзництва могли істотно виходити за межі антиосманської коаліції.

Тим не менш, одержавши Джема в свої руки Інокентій VIII все ж взявся за організацію підготовки хрестового походу проти турків. Зокрема, були направлені папські посланці до Кайтбея, який, натомість, у випадку прибуття Джема до Єгипту, навіть, пообіцяв відновити королівство хрестоносців з центром в Єрусалимі (Финкель 2014, с. 98). Однак те, що в 1490 році цей світ покинув енергійний угорський король Матіяш Корвін кардинально змінило плани римської курії, адже саме Угорщині в потенційному хрестовому поході відводилася роль вістря християнського світу. І тепер уже Ватикан пішов на угоду із османським султаном Баязидом ІІ. В цілому даний договір був майже ідентичний, який перед тим укладали родоські рицарі, передбачаючи щорічну виплату в сорок тисяч дукатів за Джема, включно з передачею до Риму деяких цінних християнських реліквій, зокрема, вістря спису, яким пронизали бік Ісуса Христа під час розп'яття, яке зберігалося в Константинополі з часів його завоювання османами (Финкель 2014, с. 98). Звісно, до певної міри можна вважати цю угоду своєрідним антиосманським актом стримування агресивної османської експансії, оскільки для Папи Джем був цінною запорукою забезпечення хорошої та мирної поведінки турецького падишаха (Pastor Antrobus 1902, p. 302). Однак, як можна пересвідчитися, мотив співробітництва в даному питанні все ж був домінуючим. Втім, як показали події за понтифіката наступного Папи Олександра VI Борджіа, це латентне союзництво було далеко не межею в стосунках Османської імперії зі Святим Престолом.

Як уже зазначалося, угода Інокентія VIII із Баязидом ІІ, багато в чому, дублювала аналогічний договір госпітальєрів і дозволила забезпечити відносний баланс сил, а його наступник Олександр VI Борджіа поспішив продовжити цей статус-кво, щоправда, довго така ситуація не протрималася. Рівновага була зруйнована зусиллями згаданого французького короля Карла VIII, чиї амбіції сягали захоплення Неаполітанського королівства, на основі того, що ця корона колись належала Анжуйському роду (Шафф 2009, с. 287). Підтримавши на неаполітанському престолі Альфонсо ІІ (1494-1495), Папа Олександр VI опинився в скрутному становищі. Окремої уваги заслуговує делікатна ситуація, котра виникла на загал довкола сімейства Борджіа в італійському оточенні. Річ у тім що за своїм походженням рід Борха був іспанським, чим викликав істотне невдоволення в питомо італійському середовищі, а усталена практика непотизму відносно своїх іспанських родичів довершила справу того, що на понтифіка стали дивитися як на чужоземця і ставитися достатньо вороже. Доречно, не в останню чергу, саме з цим фактором і пов'язане надмірне очорнення Олександра Борджіа та його сімейства в пізнішій історичній традиції, оскільки він, безсумнівно, не вирізняючись якимось особливим моральним благочестям, все ж не надто перевершував як своїх попередників, так і наступників у відступі від загальновизнаних норм поведінки. За цих обставин для Папи підтримка Альфонсо ІІ на престолі Неаполітанського королівства, яке було в орбіті впливу іспанців, стало природнім кроком, однак воно і призвело до прямої конфронтації із сильнішими на той момент французами, на боці яких і виступив Мілан. Втім, плани французів не вичерпувалися Неаполем. Карл VIII активно пропагував ідею повернення Константинополя християнам. Невідомо чи дійсно цей монарх, що вирізнявся авантюрними схильностями, плекав такі надії чи це був просто крок задля завоювання більшої популярності серед католицького середовища, особливо, на противагу Папі, який пішов з османами на угоду, однак ці ідеї знову воскресили плани хрестового походу, в зв'язку з чим на поверхню вчергове спливло ім'я Джема як його майбутнього знамена, навіть, попри те, що згаданий кандидат з роками втратив будь-який інтерес до політичної боротьби і заявляв про своє небажання брати участь у війні проти єдиновірців. Однак геополітичні розклади змінилися кардинально, і Олександр Борджіа, що мав би як суверен католицького світу курувати це питання опинився в таборі противників ініціативи хрестового походу, після чого стався, на перший погляд, неймовірний, однак в той же час і прогнозований крок - понтифік, зваживши безвихідність свого становища, розіграв козир Джема, щоб укласти неформальний союз проти християнського світу із османським султаном. Свідченням цьому є настанови, викладені у листі понтифіка папському нунцію Георгію Бузарду відносно його місії до султана Баязида, а також лист у відповідь османського падишаха, текст яких наводить у своїй праці «Щоденник про римські міські справи» Йоганн Бурхард. Зокрема, в своїх інструкціях Георгію Бузарду Олександр VI пише наступне: «Після того, як звідси (з Риму) відбудеш... ти повідомиш йому (Баязиду ІІ) ім'ям нашим, як король Франції з великою силою, сухопутною і морською. поспішає сюди в Рим, щоб відібрати з наших рук Джема, султана, брата його Високості, та заволодіти королівством Неаполітанським і вигнати короля Альфонса, з яким ми пов'язані найтіснішим ступенем родичання та дружби.. З цієї причини згаданий король Франції зробився нашим ворогом який поспішає не тільки, щоб захопити султана Джема та заволодіти самим королівством, а й щоб переплисти в Грецію та піти війною на Вітчизну його Високості; кажуть, ніби відправлять згаданого султана Джема з флотом в Туреччину. ми напружимо всі сили та уміння в належному опорі, щоб король Франції не одержав будь-якої перемоги над нами та над братом його Величності. ти повідомиш його Величності, що ми міцно тримаємося нашого наміру, оскільки йому обіцяли, і ніколи проти нього не підемо ні в якому ділі. Завжди нашим наміром було ростити і покращувати нашу добру дружбу» (Иоганн Бурхард 1939). Відповідь же Баязида ІІ проголошувала наступне: «Після належного та заслуженого привітання від благої душі та чистого серця повідомляємо вашу Величність, як ми дізналися про добре здоров'я його через Георгія Бузарда. від чого ми зраділи і одержали велику втіху: між іншим він мені доповів, що у короля Франції лежить на душі заволодіти братом нашим Джемом, який знаходиться в руках вашої Могутності, що було б дуже проти нашої волі, і від чого послідувала б вашій Величності велика шкода і всі ваші християни понесли б втрати. Тому ми з вищеназваним Георгієм почали думати про спокій, користь та честь вашої Могутності і до того ж про моє заспокоєння. Добре було б, щоб згаданого Джема. ви заморили б, від чого. було б корисно вашій Могутності, вельми зручно для заспокоєння і дуже приємно для мене. Нехай дозволить ваша Могутність, щоб все моє життя, скільки проживу, у нас була завжди добра та велика дружба. Вашій Величності ми зробимо все благоугодне та всіляку нашу вдячність без всякого винятку» (Иоганн Бурхард 1939). Листи майже ідентичного змісту наводить у своїй праці «Похід Карла VIII» і венеціанський історик Маріно Санудо Молодший, хіба що в його версії немає прямої згадки про те, що безпосередньо французький король буде брати участь у війні проти Османської імперії (Sanudo Marino 1883, p. 52). Як можна пересвідчитися, тон заяв, викладених в листуванні є не просто дружнім, а без перебільшення союзницьким. І річ тут зовсім, навіть, не в єлейних фразах про обіцянки вічної та непорушної дружби, які загалом для лідерів двох антагоністичних таборів виглядають дико, а в тому, що ідеться про конкретні антифранцузькі акції, які Святий Престол мав здійснити за координацією з османським султаном. Звісно, робилися неодноразові спроби довести, що дані листи підробка, однак, якщо Маріно Санудо і можна запідозрити через його венеціанське походження, то Йоганн Бурхард був на посаді папського церемоніймейстера, тож, будучи цілком лояльним діючому понтифіку, підстав очорнювати його не мав. Так чи інакше, але захоплення французами згаданого нунція Георгія Бузарда і оприлюднення укладених домовленостей, зруйнувало надії на подальший союз, спричинивши значний міжнародний резонанс. Підійшовши до Риму, Карл VIII став вже в ультимативному порядку вимагати передачі Джема під свою опіку, на що Папа Римський, не маючи особливого вибору, змушений був погодитися. Однак насолодитися своїм тріумфом французький монарх не встиг, оскільки підозріло швидко після того як Джем потрапив до його рук, він покинув цей світ, що побічно доводить те, що свою частину угоди Олександр Борджіа виконав. Незважаючи на те, що тогочасні хроністи приписували це природнім причинам, надто багато збігів саме в цей час мали місце, щоб в це повірити. Втім, подальші події вже не так важливі, як сам прецедент союзу, нехай і ситуативного, Папи Римського та османського султана. Він відкрив вікно можливостей для аналогічної практики серед інших європейських держав, які, зокрема, під час Італійських воєн регулярно погрожували одне одному заручитися для боротьби підтримкою турків (Кинросс 2013, с. 104). Так, невдовзі Баязид ІІ став на бік Мілана та Неаполя в їхній боротьбі проти франко-венеціанського союзу, однак натомість прагнув повернути Отранто, завойоване його батьком Мехмедом ІІ (Іналджик 1998, с. 41-42). Окремим здобутком стала зміна характеру османської дипломатії на користь двосторонніх відносин з кожною із держав на відміну від угод минулого, коли одна держава виступала у перемовинах із Османською імперією в якості посередника від усіх зацікавлених сторін. Саме завдяки цьому маневру османи навчилися використовувати суперництво європейських держав, що вміло проявилося піді час епопеї із Джемом. Ці події наочно продемонстрували, що в християнському світі політична доцільність важить значно більше релігійної солідарності, чим Баязид і вміло скористався, щоб переломити хід подій на свою користь (Финкель 2014, с. 100).

Таким чином, підсумовуючи питання взаємин Святого Престолу та Османської імперії в контексті ситуації, що склалася довкола принца Джема ми можемо переконатися, що часто деклароване протистояння християнського та мусульманського світів протягом означеного періоду виявилося не більше, ніж міфом, який розвіявся за першої ж нагоди, коли міжєвропейський конфлікт поставив в незручну ситуацію частину геополітичних гравців. На заваді неочікувано- му союзу не став, навіть, факт лідерства Риму в питанні організації хрестового походу проти тих же османів. Окрім того, означені події стали прологом до трансформації згаданої дихотомії в бік більш гнучкої та адаптивної системи міжнародних відносин.

Список джерел та літератури

принц джем османська імперія святий престол