Самостійницький напрям опозиційного руху в Україні в 50-і - 60-і роки ХХ ст.: історіографічні та теоретичні складові проблеми

Размещено на http://allbest.ru

Український державний університет імені Михайла Драгоманова

Самостійницький напрям опозиційного руху в Україні в 50-і - 60-і роки ХХ ст.: історіографічні та теоретичні складові проблеми

Двірна Катерина Петрівна кандидат історичних наук,

доцент кафедри історії та етнології України

м. Київ

Анотація

З'ясовано, що домінуючою складовою самостійницького напряму руху опору в 50 - 60-і роки ХХ ст. є діяльність підпільних організацій, які в переважній більшості були сформовані на засадах ОУН та УПА й боролись за Українську Самостійну Державу.

Політична українська еміграція відкрито пропагувала та боролась за українську ідею словом, друком, матеріальною підтримкою, знаходила різні шляхи комунікації з Великою Україною.

Всі три складові самостійницького напрямку опозиційного руху були у постійному взаємозв'язку та взаємовпливах, що складало єдине русло боротьби за самостійність України. Методи дослідження - об'єктивності та історизму, проблемно-хронологічний, статистичний, ретроспективний та компаративний.

Ключові слова: опозиційний рух, спротив, самостійницький напрям, ОУН, УПА, історіографія, діаспора, підпільні організації, війна, екзиль.

Вступ

Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку України, події російсько-української війни 2014 - 2023 рр. як ніколи потребують збереження політико-ідеологічних цінностей, національних надбань, морально-етичних орієнтирів на шляху до перемоги над російським агресором, а також посилення патріотичного духу та віри як воїнів-захисників нашої держави, так і всього українства.

Нині виникає потреба ґрунтовного та всебічного дослідження актуальних проблем української історії, серед яких особливого значення набуває проблема руху спротиву, національно-визвольного руху в Україні та його самостійницького напряму.

Генетична пам'ять українців зберегла яскраві сторінки минувшини - боротьбу Богдана Хмельницького за незалежну українську державу, Івана Мазепи та запорожців проти Московії, події Національної революції 1917 - 1921 рр., діяльність ОУН та УПА, екзильних національних осередків тощо. Самостійницька ідея не зникала і в повоєнну добу, коли на західноукраїнських землях продовжувалась кровава боротьба проти національного підпілля ОУН-УПА, а на інших теренах УРСР проходила апробація репресій «пізнього сталінізму».

До середини 50 -х років ХХ століття значна частка членів ОУН (м) та ОУН (б) вели підпільну боротьбу на всіх теренах України, включаючи і південно-східний регіон та зберігаючи традиції державного самостійництва. У цю боротьбу влилися і шестидесятники, особливо в другій половині 60-х років. Нова генерація українства, породжена «першою відлигою», в подальшому продовжила національні традиції борців за незалежність, волю та свободу попередніх поколінь.

Вивчення заявленої проблеми продиктовані сучасними викликами воєнного часу. Ще до широкомасштабного вторгнення держави-агресора Росії на територію України 1 січня 2022 року набрав чинності Закон України «Про основи національного спротиву», який був прийнятий Верховною Радою у липні 2021 року. Він містить правові та організаційні напрями національного спротиву (територіальна оборона, підготовка українців до боротьби, організація руху опору тощо). Після 24 лютого 2022 року, в умовах широкомасштабної російсько-української війни, ці напрями стали одними з найважливіших у боротьбі проти рашистів за самостійність України та її територіальну цілісність. Нині рух опору на тимчасово окупованих територіях України продовжує традиції національно-визвольної боротьби періоду Другої світової війни, підпільної діяльності повоєнного часу, а також 50 - 60-х років ХХ століття, об'єднуючи в своїх лавах тисячі патріотів-борців за свободу та незалежність України. Запропонована авторкою проблема до нині не стала окремим предметом вивчення, що і визначило вибір теми дослідження.

Метою статті є глибоке вивчення самостійницького напряму опозиційного руху в Україні, а саме: виявити особливості історіографії проблеми, визначити та розкрити складові самостійницького напряму на основі опрацьованих монографій, колективних праць, наукових статей, енциклопедичних видань, запропонувати комплексний підхід щодо заявленої теми, а також прогнозувати перспективні напрями подальшого її вивчення.

Історіографія проблеми. Питанням вивчення руху опору в Україні, починаючи з 50-х років і до нині, приділялась увага як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. Умовно історіографію заявленої проблеми можна розділити на три важливі періоди, перший з яких охоплює 50 - 80-і роки ХХ століття. рух підпільний самостійницький політичний україна

У цей час були відсутні історіографічні напрацювання по проблемі самостійницького напряму в радянській історіографії, чого не можна сказати про зарубіжну історіографію, де в контексті цілісного бачення руху спротиву в Україні значне місце приділялося проблемі самостійництва. Досить цікавий оглядовий матеріал досліджень по нашій проблемі містить стаття О. В. Фесика «Західна історіографія про рух опору в УРСР в середині 50-х - 1980-х рр.». Автор вказує, що перші спроби осмислення руху опору в Україні почалися на Заході, коли з середини 60-х років була налагоджена система з СРСР повідомлень про репресії, а також «захалявної» літератури. Радіо «Свобода», «Голос Америки», а також часописи «Визвольний шлях», «Сучасність», «Пролог», «Смолоскип» висвітлювали радянську політику щодо інтелігенції, репресії, прояви дисидентського руху тощо [Фесик, 1997, с. 126-127]. У своїй історіографічній праці він відзначає одного з найкращих знавців визвольних рухів у новітній історії України - М. Прокопа, який є автором видань «Україна і українська політика Москви», а також «Анатомія українського руху опору» та ін. [Прокоп, 1956, 1974].

Зарубіжна історіографія українського визвольного руху представлена в цей час роботами Дж. Берча, Дж. Амстронга, К. Фармера, Е. Вільсона, Я. Білоцерковича та ін. Однією з перших праць по заявленій проблемі стала книга англійського дослідника Дж. Берча «Український національний рух в СРСР з 1956 року», яка вийшла друком у 1971 році. Автор, використовуючи досить невелику кількість джерел самвидаву, дає загальний аналіз опозиційного руху в Україні.

У монографії він висвітлює діяльність підпільних організацій, таких як Українська Робітничо-Селянська Спілка та Український Національний Фронт [Birch, 1971]. Важливим для вивчення проблеми є дослідження І. Клейнера «Національні проблеми останньої імперії: національне питання в СРСР очима радянських дисидентів» (1978 р.) [Клейнер, 1978]. Серед зарубіжних авторів слід виділити дослідника із США Кенета Фармера, який в 1980 році видав книгу « Український націоналізм у післясталінську еру: міф, символи та ідеологія в радянській національній політиці». Виникнення опозиції він пов'язував з конфліктом духовних та ідеологічних цінностей у вирішенні національного питання, що виник між владою та «незгодними» [Farmer, 1980]. Низка публікацій науково-публіцистичного характеру, які надруковані в екзилі, розкривають окремі напрями українського руху опору в радянську добу, в тому числі й самостійницького напряму. Серед них роботи І. Дзюби, В. Плюща, Р. Ільницького, І. Кандиби, О. Тихого та ін. [Дзюба, 1968; Плющ, 1973; Ільницький, 1973; Кандиба, 1983; Тихий, 1983].

Слід виділити роботу Л. Алексєєвої «Історія інакодумства в СРСР: новітній період», де системно виписано історію національних, релігійних та правозахисних рухів. Вперше ця книга була видана у США в 1984 році [Алексеева, 1984]. Важливим фактором посиленого інтересу до України є створення у 1965 р. у США Українського історичного товариства (УІТ). В основу діяльності цієї інституції покладено концепцію М. Грушевського, що складала альтернативу радянській методології української історичної науки [Ковпак, 2016, с. 47-48]

Другий період історіографії проблеми охоплює 90-ті роки і є україноцентричним, досить плідним у вивченні опозиційного руху в цілому. Це є період розсекречення раніше заборонених архівних матеріалів, що дало змогу науковцям об'єктивно оцінити події 50-х - 60-х років, оприлюднити документи, вивчити проблеми, про які не можливо було говорити, а не то що їх досліджувати. Серед науковців цього періоду заслуговують на особливу увагу роботи В. Барана, Ю. Курносова, Г. Касьянова, А. Русначенка, Ю. Зайцева, Ю. Данилюка, О. Бажана та інших істориків, які акцентували увагу на дисидентському русі в Україні, а також його напрямках.

Так, у дослідженнях В. Барана вперше у вітчизняній історіографії розкривається цілісний процес еволюції тоталітарної системи в Україні у 50 - 80-х роках, де належне місце відводиться періоду 50-х - 60-х років та напрямам опозиційного руху [Баран, 1992, 1996].

Прояви інакодумства в Україні, спротив існуючій політичній системі, прагнення до соціально-політичної свободи та незалежної держави досліджує Юрій Курносов у монографії «Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х років ХХ ст.)» [Курносов, 1994]. Однією з перших фундаментальних робіт по заявленій проблемі є також праця Георгія Касьянова «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х років» [Касьянов, 1995].

У центрі уваги автора - протистояння української інтелігенції тоталітарній системі, формування опозиції режиму, політичні течії в русі опору, значення «українського самвидаву» та ін. Грунтовними у вивченні опозиційного руху в Україні є праці дослідника доктора історичних наук, лауреата премії ім. Василя Стуса Анатолія Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х - початок 1990-х років», а також «Народ збурений», де розкрито історичні віхи національно-визвольного руху, створення та діяльність підпільних груп та організацій, проаналізовано їх програми та статути, розкрито питання боротьби за незалежність і демократію проти тоталітаризму [Русначенко, 1998, 2002].

Окремим третім періодом історіографії проблеми слід вважати 2000 - 2023 рр., який є особливим щодо вивчення проблем українського національно - визвольного руху та самостійницького напряму опозиційного руху. Цей період представлений роботами дослідників Ю. Данилюка та О. Бажана, Ю. Зайцева, І. Стасюка, Б. Захарова, Л. Ведмідь, Б. Христинича та ін.

Протягом вказаного періоду були захищені дисертаційні дослідження, де в контексті загального аналізу опозиційного руху важливе місце відводилось вивченню самостійницького напряму опозиційного руху в 50-60-і роки.

Так, досить близькими за тематикою є наукові праці історика Івана Стасюка. У своєму дисертаційному дослідженні «Український національно-патріотичний рух в УРСР (середина 50-х - кінець 1980-х рр.) він глибоко вивчає діяльність нелегальних та легальних організаційних структур - груп, організацій, утворень, їх ідеї та програми, форми та методи боротьби українського народу за свої права [Стасюк, 2002]. У роботі має місце аналіз національної політики УРСР як складової імперії СРСР.

Основні періоди накопичення знань опозиційного руху в Україні у зазначений період містить дисертаційне дослідження Л. Ведмідь «Історіографія опозиційного руху в Україні другої половини 50-х - середини 80-х років ХХ століття», яке було захищене в Київському національному університеті імені Т. Шевченка в 2006 році, а також низка її статей у наступні роки [Ведмідь, 2005, 2011, 2012].

Потужний науковий імпульс у вивченні проблеми несуть дослідження О. Бажана та Ю. Данилюка «Опозиція в Україні», де вивчаються основні етапи та тенденції українського національного руху в 50--80-і роки ХХ ст. [Бажан, Данилюк, 2000].

Певну новизну щодо вивчення нашої проблеми має робота В. Кафарського «Комунізм і український національно-визвольний рух» [Кафарський, 2002], а також дослідження Б.Захарова «Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)» [Захаров, 2003]. Автор, висвітлюючи загальну історію дисидентського руху, його напрямів та течій, особливу увагу приділяє українському національному рухові, акцентуючи увагу на діяльності підпільних організацій цього часу.

Слід зауважити, що у новітній час надруковані енциклопедичні видання по проблемах дисидентського руху, де має місце ґрунтовна інформація по питанню самостійницького напряму опозиційного руху в Україні. Значну дослідницьку роботу щодо його вивчення провели історики О. Бажан та О. Зінкевич [Бажан, 2004, 2013; Зінкевич, 2010].

Окремі наукові роботи українських авторів новітнього часу присвячені аналізу діяльності національних осередків заявленого періоду. Слід відзначити колективну працю, написану дослідниками Миколою Дубасем та Юрієм Зайцевим «Український Національний фронт: дослідження, документи, матеріали», а також «Українська загальнонародна організація: Український національний фронт-2: Дослідження, документи, матеріали», де містяться історичні довідки про діяльність підпільних організацій, окремі справи та матеріали життєпису підпільників [Бубас, Зайцев, 2000; Зайцев, 2005]. Зауважимо, що дослідник Ю.Зайцев у цілій низці робіт, починаючи з 90-х років, приділяв особливу увагу самостійницькому напряму опозиційного руху в Україні та утвердженні ідеї державної незалежності, а особливо діяльності «Українського національного фронту» [Зайцев, 1995, 1997, 2007].

Привертає увагу істориків праця Богдана Христинича «На шляхах до волі. Підпільна Організація «Об'єднання» (1956 - 1959)». Робота написана на глибокій джерелознавчій базі (архівні документи СБУ у Львівській області, усні спогади учасників організації - К. Банацького, В. Бучковського, Я. Гасюка, Д. Жовтяка, В. Затварського, В. Леонюка та ін.) [Христинич, 2004].

Певну новизну у вивченні проблеми мають роботи сучасного дослідника Ярослава Секо, в яких розкривається діяльність нелегальних організацій УРСР у заявлений період. Він визначає місце підпільних організацій в структурі опозиційних суспільних рухів, вивчає «анатомію» підпільних організацій (кількість, регіони, політична стратегія боротьби,соціальні, вікові та освітні характеристики членів підпільних організацій) [Секо, 2012а, 2012б]. Особливу увагу автор приділив діяльності українських шістдесятників, розвитку цього руху та його трансформаційних змін, а також «самвидаву» [Секо, 2006, 2009, 2013, 2014].

В останні роки вивчення самостійницького напряму опозиційного руху подається науковцями у контексті загального руху спротиву проти існуючого режиму в 50 - 60-і роки ХХ ст. [Гель, 2013; Попович, 2017; Сінченко, Стус, Фінберг, 2018].

Важливим тематичним напрямом вивчення проблеми є український «самвидав» та його витоки. Ґрунтовні праці по цій проблемі запропонували автори О. Обертас «Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і - початок 1970-х років)» (2010 р.), Я. Секо «Витоки українського самвидаву» (2015 р.), О. С. Спанатій «Український самвидав 1960 - 1980-х років: сегмент неперіодичних видань» (2018 р.). [Обертас, 2010; Секо, 2015; Спанатій, 2018].

Спонукає до подальшого вивчення нашої проблеми поява збірників документів, які підготовлені істориком В. М. Даниленком, а саме: «Політичні протести й інакодумство в Україні (1960 - 1990): документи і матеріали», а також «Влада УРСР і закордонні українці (1950 - 1980-ті рр.): документи і матеріали». Запропоновані видання містять складові самостійницького напряму опозиційного руху в Україні, розкривають ідеологічне протиборство радянських спецслужб, партійно-державних органів УРСР проти закордонних українців, які боролись Словом, прагнули донести правду всьому світу про події на теренах України та вимріювали українську самостійність. [Даниленко, 2013, 2017].

Низка новітніх публікацій присвячена також політичній та культурно-освітній діяльності окремих учасників руху опору. Серед них роботи Н. Дзьомби «Засади українського державотворення у публіцистиці Валентина Мороза», В. Деревінського «В'ячеслав Чорновіл: дух, що тіло рве до бою», Б. Паски «Валентин Мороз: прапор українського дисидентства» [Дзьомба, 2013; Деревінський, 2016; Паска, 2018] та ін.

Вказані вище наукові праці певною мірою розкривають лише окремі складові проблеми самостійницького напряму опозиційного руху в Україні в 50 - 60-і роки, однак цілісного дослідження по заявленій проблемі до нині не існує.

Виклад основного матеріалу

Об'єктивними чинниками, що вплинули на ментальність та національну свідомість населення України, а також на створення нових опозиційних груп та організацій в 50 - 60-і роки ХХ ст. є лібералізація та демократизація суспільно-політичного життя в Україні в період правління М. С. Хрущова, розвінчування «культу особи» на ХХ з'їзді КПРС у лютому 1956 року, реформи періоду «першої відлиги», а також антикомуністичні рухи в країнах Східної Європи (Угорщина, Польща, Чехословаччина).

Звісно, ці суспільно-політичні процеси дали поштовх пробудженню української молоді, появі цілої генерації нестандартно мислячої інтелігенції - шістдесятників, творчість яких сприяла розвитку української культури та духовності. Без сумніву, прогресивна інтелігенція в цей час зробила вагомий внесок у розвиток національної свідомості українців та національної ідеї в цілому. Шістдесятництво як культурницький рух української інтелігенції у подальшому трансформував у суспільно-політичний, тобто рух спротиву проти імперської політики центру, проти диктатури КПРС, рух, що мав ознаки ідейно-політичного протистояння та відкритої боротьби проти радянської неосталінської системи.

Новатором спротиву ставала спочатку політично незаангажована, нестандартно мисляча інтелігенція, яка своєю творчістю зробила справжній прорив у заідеологізованій офіційній радянській культурі, внесла нове бачення та нове осмислення перспектив розвитку українського суспільства. Русло шістдесятництва другої половини 60-х років ХХ століття демонструвало справжню боротьбу за волю та свободу, а зброєю активістів українського спротиву стало Слово. В'ячеслав Чорновіл в 1966 році пише збірку «Правосуддя чи рецидиви терору», а в 1967 році «Лихо з розуму (портрети двадцяти «злочинців»)» [Чорновіл, 1967, 2003]. У 1968 році Олесь Гончар відчує тиск та цькування з боку влади за роман «Собор», а Михайло Осадчий за книгу «Більмо» [Гончар, 1968; Осадчий, 1971]. Невдоволення та спротив влади викликало написане Валентином Морозом есе «Репортаж із заповідника імені Берії» (1967 р.) та Євгеном Сверстюком «Собор у риштованні» (1968 р.) [Мороз, 1968; Сверстюк, 1970].

Виникнення самвидаву стало опозиційним явищем до існуючого режиму, адже вище вказані роботи потрапляли на Захід та розкривали «справжнє обличчя» радянської дійсності, що, звісно, було небажаним для офіційної совєтської влади.

Ще з 1965 року відбувалося внутрішнє розщеплення шістдесятників на «культурників» і «політиків», яке було притаманне руху цього часу. За висловом історика Я. Секо, саме тоді «сформувалися дві течії в межах націоналізаційної парадигми, з різними траєкторіями розвитку» [Секо, 2015, с. 207].

Деякі представники інтелігенції цього часу (для прикладу - Валентин Мороз) постійно перебували на радикальних позиціях щодо неосталінського режиму, відстоювали ідею «повалення радянської влади в Україні та встановлення самостійної влади...» [Паска, 2018, с. 46].

У 50 - 60-і роки совєтська влада активно «відточує» тоталітарну репресивно - каральну систему. Так, 12 березня 1954 року утворено Комітет державної безпеки (КДБ); 28 грудня 1960 року вдосконалено «реформування» Кримінального кодексу УРСР; 26 липня 1961 року затверджено положення «Про виправно-трудові колонії і тюрми Міністерства внутрішніх справ УРСР, а 17 липня 1967 року утворено п'яте управління КДБ для боротьби з ідеологічними диверсіями. Упродовж 1967 - 1971 рр. у структурі КДБ при Раді Міністрів УРСР діє окремий 6-й відділ науково- дослідницької роботи. Його друге відділення розробляло «наукові основи організації боротьби проти підривної діяльності українських буржуазних націоналістів». Це були практичні заходи, свого роду відповідь влади та партії на спротив та боротьбу українців проти державної влади. Ці новостворені інституції мали чіткі вказівки щодо «роботи» з ворожим елементом, а також реалізації секретних інструкцій.

Нині відомо, що українських політв'язнів повоєнної доби влада ділила на відповідні категорії: учасники національного підпілля і збройної боротьби (ОУН, УПА, УНРА та ін.), а також національно свідома українська інтелігенція, молодь, священство, робітництво, які брали участь в українському культурному житті.

Однак, насправді , всі вони були типовим зразком політв'язня і різниці між ними не було. Саме такий підхід влада використовувала і до «нової генерації», осуджених у 50 - 60-і роки. Це були ті , хто після амністії 1957 року активізували свою діяльність, а потім знову були ув'язнені. До «чорного списку» потрапила молодь, яка створювала підпільні чи напівлегальні організації, а також інтелігенція, яка «творила» самвидав чи ставала на захист репресованих - всі вони підлягали осудженню за статтею 62. Ефективність роботи засвідчують дані, наведені істориком А. Русначенком, який стверджує, що протягом 1954 - 1959 рр. в Україні було ліквідовано 183 націоналістичних та антирадянських угрупувань, а за антирадянську діяльність до суду віддали 1879 осіб, профілактикою обійшлися ще 1300 [Русначенко, 1998, с. 97].

Свідомі українці в цей період, не маючи можливостей відкрито боротися за самостійність та незалежність своєї держави з пануючим тоталітарним режимом в УРСР, змушені були вести підпільну діяльність. Ця боротьба об'єднувала та консолідувала різні верстви населення - інтелігенцію, робітництво, студентство, селянство у напрямі до волі та незалежності як особистості, так і держави в цілому. Нові нелегальні групи та організації спиралися на організаційні та ідеологічні засади українських націоналістів, а поряд з прихильниками збройного методу здобуття національної свободи з'являлися прибічники ненасильницького шляху її досягнення [Лук'яненко, 1994, с. 17-21].

Перші організації опозиційного руху утворили активісти ОУН та УПА, котрі у середині 1950-х років після припинення збройної боротьби займались пошуком нових методів та засобів протистояння офіційній владі. Деякий час вони активно намагались продовжити підпільну роботу. Однак, вже наприкінці 1950-х років, в умовах лібералізації суспільних процесів, розпочався новий етап опозиційного руху, де поєднувались підпільні та легальні методи діяльності.

Г оловним із них вважалася пропаганда реалізації статті Конституцій СРСР та УРСР про право виходу України зі складу Радянського Союзу.

На цей час самостійницький напрям боротьби мав дві течії, які суттєво різнилися між собою. Першу течію представляли організації, які орієнтувалися на руйнування комуністичної моделі суспільства. Друга течія сповідувала традиції націонал-комунізму, прагнула у самостійній Україні будувати комуністичне суспільство, очищене від сталінсько-тоталітарних деформацій. Прикладом такого підходу є створення та діяльність Української Робітничо-Селянської Спілки (1959 - 1961 рр.), яка, була започаткована двома молодими юристами - Левком Лук'яненком та Іваном Кандибою.

Особливого значення набуває діяльність українського підпілля в 1954 - 1964 рр., яке представлене різними регіонами України. Заслуговує особливої уваги стаття дослідника Я. Секо «Нелегальні організації УРСР другої половини ХХ ст.: загальна характеристика», де за його підрахунками протягом цього часу в Україні діяло 68 підпільних груп та організацій [Секо, 2012, с. 117-122].

Аналіз запропонованих автором інформаційних таблиць переконує, що націоналістичні організації набули поширення переважно в західних областях України. Найбільше їх було у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, де їх члени сповідували інтегральний націоналізм, тоді як демократично - соціалістичні та націонал-комуністичні ідеї мали місце в решті областей України. Інформаційно-статистичний матеріал у вказаній вище статті переконує також в тому, що пік їх організаційного становлення та активної діяльності припадає саме на 50 - 60-і роки ХХ ст.

Назви підпільних організацій засвідчують політичну орієнтацію та вподобання їх членів. Так, традицію національно-визвольного руху ОУН та УПА продовжили «Юнацька підпільна організація ім Є. Коновальця», «Юнак УПА» («Юнацтво УПА»), «Кричильська молодіжна ОУН», «Українська націоналістична організація ім. С. Бандери» та ін. Ці організації в основу своєї політичної стратегії ставили питання досягнення самостійності Української держави. На середину 50-х років після розгрому мережі ОУН та УПА ідея протистояння владі не зникла, змінилась лише тактика та методи боротьби - від «старого» національного підпілля до «перехідних» груп, для яких притаманне поєднання збройного опору та пропагандистських методів боротьби [Корнейко, 1999].

Цікаву думку висловив з цього приводу дисидент Валентин Мороз у роботі «Шестидесяті роки в Україні». Він вказує, що «на початку «хрущовської відлиги» вони ще стояли на фундаменті підпілля сталінських часів, застосовуючи і тактику, і мову підпільних оунівських видань», поширювали літературу часів ОУН-УПА, а з іншої сторони «вони вже репрезентували нову реальність» [Мороз, 2012].

Поряд з попередніми групами та організаціями, що мали радикальний характер, існували та пропагували своє бачення модернізації політичної системи та політичного керівництва в УРСР «Українська соціалістична демократична партія», «Українська робітничо-селянська спілка», «Демократичний союз соціалістів», «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей», «Партія народних комуністів», «Ідеальна Комуністична партія Радянського Союзу» тощо. У програмах цих нових структур утверджувалась наступна ідея - тоталітарний режим в Україні має бути замінений народним соціалізмом, в основу якого і закладалися принципи самостійності та народовладдя, соціальної справедливості та свободи.

У 50 - 60-ті роки ХХ ст. у м. Києві також існували підпільні організації. Так, з 1956 року тут діє група Мар'яна (Б. Мар'ян, В. Дамаскін, І. Пашков, Г. Хоменко), ідеологічною основою якої заявлено демократичний соціалізм. Протягом 1968 - 1969 рр. в столиці діє Національно-визвольна партія пролетаріату України, що сповідує націонал-комуністичну ідеологію (А. Коробань). Ще на початку 60-х років ХХ ст. тут існує організація «Платформа єдиного революційного фронту», в основу якої покладено демократичну ідеологію, а в 1971 році - Українська національна комуністична партія на засадах націонал-комунізму (В. Рубан) [Секо, 2012, с. 117128].

Окремої організації, яка б чітко визначала самостійницькі теоретичні засади розвитку України, у столиці не виявлено.

У 50 - 60-і роки ХХ ст. серед впливових груп та організацій самостійницького напряму слід відзначити Об'єднану партію визволення України (1953 - 1958 рр.), «Об'єднання», (1956 - 1959 рр.), Український Національний Комітет (1957 - 1961 рр.), Український національний фронт (1964 - 1967 рр.) та ін. Найбільш масовими організаціями в 50-і роки виступають група «Об'єднання», що нараховує 92 особи, Український національний фронт-2 (УНФ-2) кількісно охоплює 68 осіб, Український національний фронт (УНФ) - 65 осіб, Український національний комітет - 25 осіб, Український національно-визвольний фронт - 18. Решта - це малочисельні групи від 10 до однієї особи [Секо, 2012, с. 124128]

Яскравим представником самостійницької течії руху опору в 50-і роки є вказана вище підпільна організація «Об'єднання», яка була створена українськими політв'язнями в Інті (Комі АРСР) у травні 1956 року. До її складу входили молоді люди, які працювали на вугільних шахтах і щойно звільнилися з таборів, де відбували термін від 3 до 6 років за зв'язок з оунівським підпіллям.

У березні 1956 року відбулися збори ініціаторів підпілля за участю Я. Гасюка, В. Затварського, Б. Христинича, В. Леонюка, Б. Стефанюка, Я. Кобилецького та ін. На початку червня на установчих зборах організації було прийнято програму й статут та затверджено назву «Об'єднання». Провідником організації було обрано Я. Гасюка, заступниками - В. Леонюка та Я. Кобицького, референтами пропаганди - Б. Христовича та В. Затварського. Члени організації прийняли складену Я. Гасюком присягу на вірність нації та ідеї незалежності України [Захаров, 2003, с. 62].

У Програмі цієї організації зазначалося, що вона реалізує програму ОУН із врахуванням внутрішнього та зовнішнього становища, згуртування революційного елементу в межах та поза межами України.

Стратегічними завданнями її було поширити діяльність організації на східні терени України, дотримуючись суворої дисципліни та конспірації [Христич, 2004, с. 10]. Організація проводила активну агітаційно-пропагандистку діяльність. Видавався журнал «Відгомін», збірка поезій політв'язнів «Літературне заслання» та ін. Центром організації залишалося місто Інта, але організація поширювала свою діяльність і на теренах України. Члени «Об'єднання» виїздили в українські області, створювали там осередки, налагоджували кореспондентську мережу для поширення листівок, вели агітацію. Організацією протягом 1957 - 1959 рр. випускалось 13 назв листівок. Зауважимо, що її осередки діяли у Львівській, Рівненській, Кіровоградській та Полтавській областях [Захаров, 2003; Христич, 2004].

Організація «Об'єднання» вважала себе складовою частиною ОУН, про що було заявлено у першій частині Статуту. У другій частині йшлося про організаційну структуру та про те, що кожен член присягає на вірність «Об'єднанню», на вірність ідеям українського націоналізму і несе відповідальність за зраду - смерть [Христич, 2004, с. 33].

На сторінках видань були надруковані переконливі слова:«Тільки самостійність зліквідує на Україні нужду та духовний застій, створить умови для розквіту української нації» і члени «Об'єднання» виступають «за Українську Самостійну державу, бо тільки вона може забезпечити умови розвитку матеріальних і духовних сил українського народу» [Христич, 2004, с. 5-11]. Ці погляди членів організації влада розцінила як ворожі і вже влітку 1959 року відбулися арешти членів «Об'єднання», які в переважній більшості були засуджені від 7 до 12 років робіт у виправно - трудовій колонії.

У 1956 році у Львові було створено українську підпільну націоналістичну організацію - Український Національний Комітет (УНК), який очолили Іван Коваль та Богдан Грицишин. На 1958 рік організація нараховувала не менше 57 активних членів, в основному молодих робітників різних підприємств.

Ця організація зайняла радикальні позиції боротьби і за мету ставила здобуття повної національної незалежності України, створення національної армії, проведення правової та економічної реформ. Радикалізм її проявлявся і в тому, що у складі майбутнього українського уряду мали бути лише етнічні українці. В окремих районах Львівської області були створені осередки, що на цей час мали кошти, посвідчення, друкарню, збирали зброю та мали намір організувати збройне повстання. Однак з 19.07.59 року почалися арешти членів цієї організації. До суду було притягнуто 20 чоловік. Керівники були засуджені до смертної кари, а 15 осіб отримали 15 років ув'язнення [Зінкевич, 2010 ].

На початку 1961 року в селі Солуків Долинського району Івано-Франківської області була створена Українська загальнонародна організація (УЗНО) під керівництвом спочатку Г. Диндина, а потім М. Крайника (має назву Український національний фронт-2) [Зайцев, 2005]. Організація діяла активно протягом 60-70-х років ХХ ст., не пропагуючи та не використовуючи радикальні методи боротьби. Ставила за мету здобуття незалежності України шляхом всенародного референдуму. Члени організації вели активну видавничу роботу - самвидав «Прозріння», «Інформаційний бюлетень», чотири номери машинописного журналу «Український вісник», розповсюджували видання ОУН та УПА, заборонені видання з історії України. Членство складало в різні періоди від 50 до 200 осіб.

Заслуговує особливої уваги діяльність Ходорівської групи - української підпільної групи мешканців м. Ходорова Львівської області. Виникла вона в 1958 році, а організаторами її стали колишній вояк УПА - Ф. Проців та Ф. Дронь, який мав причетність до діяльності ОУН ще в повоєнний час. Члени групи проводили антирадянську пропаганду, поширювали листівки, вивішували національні прапори, проводили організаційні зібрання щодо придбання зброї та поповнення рядів групи. У грудні 1961 року вона була викрита й арештовані всі члени товариства. Очільника Ф. Проціва було засуджено до смертної кари, Ф. Дроня - на 15 років. М. Ханос, Й. Нагребний - отримали 12 років, І. Щербицький та В. Капітоненко - відповідно 10 та 8 років таборів суворого режиму [Зінкевич, 2010, с. 691].

У 60-і роки ідею «Об'єднання» продовжила нова підпільна організація націоналістичного спрямування - Український Національний Фронт, створена у вересні 1964 року. Вона прагнула реалізувати національну ідею мирними засобами, ліквідувавши монополію партії КПРС та домогтися незалежності України шляхом створення політичної організації, здатної піднести свідомість народу [Квецко, 1996, с. 46]. Засновником УНФ став Дмитро Квецко - учитель історії з Волинського району Івано-Франківської області.

У програмному документі УНФ «Проголошення Українського Національного Фронту» розкрита мотивація його створення, а саме: «Україна повинна бути вільною і незалежною: вона повинна користуватись всіма правами суверенної держави.

Для керівництва визвольними акціями і організації народних сил створюється Український Національний фронт. У програмних вимогах УНФ вказується на те, що «колонізатори, додаючи до українського націоналізму епітет «буржуазний», приписують йому всі смертні гріхи. Але якщо прагнення до визволення вважати злочином, то тоді всі вільні народи, в тому числі й російський, а також ті, які визволяються, - злочинці і їх місце на лаві підсудних. Український націоналізм - це вимога національного суверенітету, державності для нації, яка по праву повинна її мати...» Важливими складовими програми є «відокремлення України від Росії. Створення Української Самостійної Держави в її етнографічних межах, включаючи землі, загарбані колонізаторами» [Русначенко, 1998, с. 417-429].

Організація видавала журнал «Воля і Батьківщина» (вийшло 16 номерів - прим. авт.), де надруковані матеріали політичної стратегії боротьби. У виданні за квітень 1965 року «За право народу» утверджується вимога українського народу на самостійність та незалежність, адже ще Ленін проголосив право народів Російської імперії самовизначитись, відокремитись і створити самостійні держави і український народ хоче скористатись цим правом. Окрім того, в статті 4 Основного закону СРСР записано: «За кожною з союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу». То чому Україна не може вийти з СРСР і утворити самостійну державу? СРСР мусить розпастися, адже вона не виправдала тих надій, що на нього покладалися з моменту створення. Суверенність тут замінено неволею, рівність - колоніальним визиском, право - насильством, закон - сваволею, свободу - тиранією» [Дубас, Зайцев, 2000, с. 19]. У виданні за червень 1965 року в програмному документі «За остаточне вирішення української проблеми» пропагуються важливі напрямки боротьби - «повалити найбільшого й найстрашнішого ворога людства - совєтський імперіалізм, російський колоніалізм, великодержавний шовінізм і партійний бандитизм» [Дубас, Зайцев, 2000, с. 205].

На цей час до організації увійшло близько 150 осіб. Вони вели роботу в Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, а також в Кіровоградській та Луганській областях.

Отже, Український Національний Фронт бачив Україну самостійною та незалежною державою, яка за формою та назвою мала бути Народна Республіка Україна. Члени підпільної організації вважали себе ідейними спадкоємцями ОУН, прагнули озброїти український народ ідеями націоналізму, розповсюджували підпільні публікації ОУН (знайдено літературу ОУН за 1947 - 1948 рр.) та Української Головної Визвольної Ради в різних областях України. Організація визнавала революційний шлях боротьби за незалежність, проголошуючи себе послідовниками ОУН [Програмні документи, 1996].

У квітні 1966 року члени організації поширили і надіслали «Меморандум УНФ» ХХІІІ з'їздові КПРС, в якому заявлено протест проти репресій щодо української інтелігенції, проти суцільної русифікації, ставилися вимоги повернути примусово депортованих на рідну землю. На початку 1967 року органами КДБ було викрито організацію, однак чимала кількість її залишалася не виявленою. Свідченням цьому є подальша діяльність «УНФ-2» на чолі з М. Країник та молодіжного УНФ (З. Попадюк, Я. Микитко).

Традиції Українського Національного Фронту продовжить на початку 70-х років українська підпільна група в м. Самборі Львівської області -Український Національно-Визвольний Фронт (УНВФ), яку очолить вказаний вище З. Попадюк, студент - філолог Львівського університету.

Діяльність цих організацій - яскравий приклад успадкування ідей українського націоналізму та визвольної боротьби українського народу, що мали безперервний характер та живучість національної традиції.

Певну особливість діяльності та стратегії боротьби за самостійництво мали і представники південно-східних та центральних регіонів України. Події радянізації та уніфікації західноукраїнських земель в 1939 році, а потім повоєнної доби, організація та діяльність похідних груп ОУН на теренах всієї України після проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року, насильницьке переселення українців у східні та південні області України з метою ізоляції націоналістичних елементів змінила етнічний склад та політичні вподобання населення цих регіонів. Так, в першій половині 60-х років ХХ ст. на території Миколаївської області перебувало понад 450 вихідців із західних областей України, 300 із яких відбували покарання за оунівську діяльність та були родичами репресованих у минулі роки. Серед них було виявлено 100 чоловік, які мали зброю та виношували плани подальшої боротьби [Реабілітовані, 2007, с. 34]. Поширенню націоналістичних ідей серед молоді сприяло те, що у східних областях України мешкали українці, які прибули із Польщі та західних областей УРСР і добре знали про боротьбу ОУН і УПА. Тисячі їх працювали в східних областях у вугільній, металургійній та хімічній промисловості. Питанню боротьби на теренах східної України ще в 1950 році приділяв особливу увагу очільник УПА Роман Шухевич. До створення підпільної бази у регіонах залучалися також старі кадри підпілля з часів німецької окупації, антирадянськи налаштовані місцеві жителі, промислові робітники, студенти з Галичини та Волині, переселенці із Закерзоння.

У 1956 - 1959 pp. на Донбасі почала діяти таємна робітнича організація «Реалістичний робітничий гурток демократів». Членами гуртка активно обговорювались та організовувались виступи проти монополії КПРС на владу, за проведення демократичних виборів, наділення селян землею. Тут вела активну роботу ОУН, очільником якої був Євген Стахів, а благословив його на цю справу Василь Кук.

У регіоні Донецька в 50 - 60-і роки діяли групи під назвою «Боротьба за звільнення України» та «Група з Горлівки», що сповідували інтегральний соціалізм, а також підпільний центр «Свобода» (демократична ідеологія). У 60-і роки підпільні групи в південно-східній Україні, що сповідували націонал-комунізм та демократичний соціалізм, мали місце майже у всіх областях: 1961 р. - Ленінська

Комуністична партія Радянського союзу (Харків); 1962 р. - Група Григорія Гайового (Ворошиловградська область); 1960 - 1962 рр. - група Володимира Савченка (Запорізька обл..); 1962 - 1964 рр. - Демократичний союз соціалістів (Одеська обл.); 1964 р. - Вісник свободи України (Херсон); 1969 р. - «Боротьба за громадянську справедливість» (Миколаїв) та ін.

Окремий напрям самостійництва в 50-60-і роки ХХ ст. представляла також українська діаспора, що мала вагомий вплив на процес відновлення державної незалежності України. Нині проблемі відновлення самостійного розвитку України присвячено цікаві напрацювання сучасних дослідників О. Панченко, С. Вдовенко, А. Попок, Ю. Недужко, О. Мацука [Панченко, 2003; Вдовенко, 2004; Мацук, 2005; Попок, 2007; Недужко, 2007, 2009;] та ін.

Велике значення для виборювання незалежності України мала українська політична еміграція. Закордонне українство переймалося долею своєї Батьківщини та продовжувало політичну діяльність через окремі інституції українських національно-державницьких сил в еміграції, які прагнули консолідуватися в боротьбі за державну незалежність України. Важлива роль у згуртуванні українства належала Українській Національній Раді та Державному Центру УНР в екзилі. Значний вплив на самостійництво мала Організація Українських Націоналістів за кордоном. У лютому 1954 року в силу ідейно-програмних розходжень відбувся розкол в ОУН (б) за кордоном, а з 1956 року вона прийняла нову назву - ОУН (з) та обрала головою Л. Ребета. Після його вбивства в 1957 році очільником організації став Р. Ільницький, а потім Б. Кордюк. Організація проводила активну політичну та видавничу діяльність, адже більшість дослідників були безпосередніми учасниками визвольного руху в минулі роки [Зінкевич, 2010, с. 478]. Важливим напрямом діяльності політичної еміграції стала консолідація всіх емігрантських сил, що була спрямована на досягнення незалежності України [Мороз, 1980, с. 37-38].

Утвердженню національної ідеї та самостійного розвитку України також сприяла науково-культурницька українська еміграція. У своїх роботах науковці висвітлювали правдиву історію України, переслідування та злочини радянської влади, репресії та голодомори в УРСР. Їх видання пробуджували свідомість українців та об'єднували всіх небайдужих у напрямі відродження державної незалежності України. Різними шляхами до України потрапляли матеріали «тамвидаву» - матеріали з видань «Смолоскип», «Сучасність», «Українське слово», «Визвольний шлях», «Український самостійник» та ін. Водночас у закордонних виданнях друкувались матеріали «самвидаву». Українська творча та політична еміграція всіляко розвінчувала тоталітарну сутність радянської системи, культурні та релігійні утиски українців. Прикладом цьому може слугувати творчість Юрія Лавриненка - емігранта, видатного громадського та культурного діяча. Основною справою життя Ю. Лавріненка (псевдонім Юрій Дивнич) і до нині вважають його відому антологію «Розстріляне відродження», видану 1959 року в Парижі, що дало назву цілому періоду історії України. Однак важливим напрямком його діяльності є розвінчування тоталітарної радянської системи через передачі радіо «Свобода», які транслювалися в Україні в 60-і роки. Серія його передач під назвою «Літературний світ», яка знайдена у його архіві, нині надрукована й містить цікаву інформацію про дисидентство в Україні, прагнення українців до незалежності [Лавріненко, 2013].

Активну діяльність у захисті прав свого народу вів Іван Багряний як громадсько-політичний та літературний діяч, політична публіцистика якого нараховує понад 200 робіт, де розкриті важливі питання долі українців на теренах імперії СРСР, репатріації повоєнної доби, консолідації української еміграції в екзилі для боротьби за вільну Велику Україну [Багряний, 2006].

На думку автора, цей науковий напрям до нині залишається недостатньо вивченим, а значить перспективним. Потребують наукового дослідження біографії окремих персоналій - членів уряду УНР в екзилі, Української Головної Визвольної Ради, ОУН (з), представників української політичної та культурницької еміграції у 50 - 60-і роки ХХ ст. До нині глибоко не вивчено вплив української політичної еміграції на дисидентство в Україні. Перспективною має стати проблема «Самостійницька ідея в Україні: аналіз зарубіжної історіографії», «Консолідація та конфронтація українських політичних сил в еміграції», «Ідеї самостійництва України у творчості політичних та культурних діячів в екзилі» тощо. Потребує оцінки внесок окремих структур у напрямку збереження та розвитку української національної ідеї, мови та культури (Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), Демократичне Об'єднання Бувших Репресованих Українців з-під Совєтів (ДОБРУС), Союз Українців-Жертв Російсько-комуністичного Терору (СУЖЕРО), Легіон ім. Симона Петлюри, Товариство Одумівських Приятелів (ТОП), Фундація ім. Івана Багряного тощо ).

Висновки

Опрацювання наукових видань та джерел, а також біографістики по проблемі опозиційності та самостійництва в Україні дозволили зробити наступні висновки:

I. До нині існує проблема термінології у вивченні руху опору в Україні, в тому числі - в 50 - 60-і роки ХХ ст. У сучасних виданнях мають місце різні трактування опозиційного руху в Україні в цілому, а також його самостійницького напряму: національно-демократичний, національно-визвольний, національний, національно - патріотичний. Цю тенденцію підмічає дослідник В. Р. Цап'юк у роботі «Особливості історіографії дисидентського руху в Україні в 1950 - 1980-і рр.» [Цап'юк, 2020]. Звісно, найрадикальнішим та найбільш переслідуваним напрямком був самостійницький, адже в умовах радянського тоталітаризму його представники боролись за найважливішу мету - проголошення та утвердження державної незалежності України.

II. Більшість авторів публікацій по проблемах опозиційності в 50 - 60-і роки і до нині пов'язують самостійницький напрям опозиційного руху в Україні лише з діяльністю підпільних груп та організацій. На нашу думку, цей напрям має три важливі складові, що, з одного боку, впливали на боротьбу з радянським тоталітаризмом, а з іншого - сприяли збереженню національної ідеї, демонструючи поступ до державної самостійності. Основна з цих складових - це дійсно підпільна діяльність груп та організацій в 50 - 60-і роки ХХ століття, період, що засвідчує найбільшу їх кількість особливо в західних областях України. Напрями їх діяльності та стратегія боротьби різна, але об'єднуючим фактором є завоювання демократії та свободи, ліквідація радянського тоталітаризму та організація всіх сил на боротьбу за утворення самостійної незалежної України. Другою складовою самостійництва є трансформаційний вектор розвитку - від «культурного» шістдесятництва» до політичного, де в подальшому ідея незалежного самостійного розвитку України в переважній більшості ставала основою спротиву існуючій тоталітарній системі імперії СРСР. Це проявилось не тільки в самвидаві, але й у створенні стійких груп активно діючих однодумців, які в майбутньому влилися в русло політичної опозиції до існуючої влади [Юрій, Александрієць, 2018, с. 51-60].

Третьою складовою є екзильний самостійницький напрям боротьби української науково-культурної та політичної еміграції на теренах Західної Європи, Канади та Америки за незалежну українську державу. Українці, перебуваючи на теренах інших країн світу, зробили вагомий внесок у національну справу - «оголили» заборонені теми тоталітаризму, ліквідували завісу радянських злочинів, консолідувались у національні групи та організації, підтримували зв'язки з дисидентами України та інших союзних республік, допомагаючи їм у видавничій справі, збереженні української мови, традицій, української самобутності. Значна кількість патріотів-українців, видатних релігійних та культурних діячів заповідали навіть повернення їх творчого надбання на рідну землю, коли держава стане незалежною: для прикладу - І. І. Огієнко (митрополит Іларіон). А більшість з тих українців, хто з різних причин перебували у еміграції, виношували велику мрію - повернення на рідну Україну, в незалежну та самостійну державу.

50 - 60-і роки ХХ століття стали роками першої хрущовської відлиги, роками десталінізації та лібералізації, реформ, політичних метаморфоз, а водночас появи феномену шістдесятництва та нових політичних структур - підпільних груп та організацій, які продовжили національну українську традицію боротьби за незалежність та самостійність України. Їх очільниками ставали члени ОУН та вояки УПА, Української Головної Визвольної Ради, які пройшли війну та сталінські табори, а також патріотично налаштована молодь, яка продовжила боротьбу за вільну Україну. Аналіз діяльності підпільних груп та організацій цього часу є свідченням того, що національний самостійницький рух охоплював територію всієї України, а також всі верстви населення, представників всіх національностей, для яких воля, свобода та незалежність складали основне кредо їх життя. В свою чергу, представники передового українства діаспори посилювали руйнацію радянської ідеології та в цілому тоталітарної системи СРСР. Історичний поступ до незалежності продовжили представники опозиційного руху в 70 - 80-і роки ХХ ст., використавши всі можливі форми боротьби проти московської тиранії попередніх років.

Нині, в умовах широкомасштабної російсько-української війни 2014 - 2023 рр., патріоти України формують власну концепцію національно-визвольної боротьби, яка проявляється в пошуках нових методів та засобів нищення ворога, поєднанні легальних та підпільних форм діяльності, активізації ідейно- пропагандистської роботи, організації руху спротиву, підготовці високопрофесійних та національно свідомих воїнів, здатних іти на самопожертву за вільну Україну. В нових умовах сучасної війни з Росією українство консолідується як нація, продовжуючи національну традицію боротьби за самостійність та територіальну цілісність України.