Концептуальні засади формування структурної політики: історичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальні засади формування структурної політики: історичний аспект

Романова Т.В., Міжнародний центр сучасної освіти, Давиденко Л.П., Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка"

Вступ

Важливість структурної політики серед інших напрямів регулювання національної економіки зумовлює необхідність поглиблення розуміння її теоретичного і практичного фундаменту. Одним з напрямів таких досліджень являється вивчення методологічного підґрунтя структурної політики. Для цього необхідно дослідити її основні концепції, які сформувались під дією розвитку економічної науки. У попередніх дослідженнях ми дійшли до висновку, що структурна політика - це напрям економічної політики держави, який включає в себе обґрунтовані дослідженнями методи та заходи оптимальної перебудови економічної системи і створення збалансованої й ефективної пропорції її взаємопов'язаних елементів з метою забезпечення позитивної динаміки їх розвитку.

Виклад основного матеріалу. Місце та роль структурної політики найбільш проявлені серед трьох економічних підходів:

- неокласичний і монетаристський підходи;

- кейнсіанський підхід;

- інституціонально-соціологічний підхід.

Неокласичний підхід представлений у працях таких економістів, як А. Маршал, Г. Седжвик, А. Пігу, Р. Лукас, Н. Уолшс, К. Ерроу. Неокласичний підхід являється фундаментом для формування функціонального напряму структурної політики, який ще має назву пасивної структурної політики, заснований на принципі мінімального втручання держави в функціонування економіки та передбачає опосередковані методи державного регулювання. Неокласичний напрям розглядає економічні механізми з позиції досконалої конкуренції і здатності ринку до саморегулювання. Представники пізнього неокласицизму Н. Уолшс та Р. Лукас зазначали, що тільки ринок, а не держава, достатньо реагує на соціальні очікування. У разі, якщо економічна система досягає рівня досконалої конкуренції, реагування ринків достатньо швидке і може забезпечити її оптимальне функціонування, а отже, забезпечити розвиток виробництва, і стимуляцію зайнятості. К. Ерроу ідентифікував ряд вимог, за яких ринки будуть функціонувати завжди ефективно: відсутність зовнішніх ефектів, наявність досконалої конкуренції, достатньо великий спектр ринків, у тому числі тих, котрі постійно розширяються. Отже, з точки зору неокласичної теорії активна структурна політика являється надлишковим втручання держави у функціонування економічного середовища, оскільки в цьому випадку відбувається викривлення ринкових механізмів і гальмування ефективного розподілу ресурсів. Обґрунтування даної позиції пов'язане з твердженням, що держава не може досягнути рівня максимальної досконалості інформації, а тому не в змозі визначити актуальні точки зростання економіки. З цієї причини пряме стимулювання обраних секторів або інших зрізів економічної системи знижує ефективність її функціонування. Але ринкові механізми ефективно включаються тоді, коли система знаходиться на рівні оптимуму або максимально наближена до нього, а отже, при виникненні суттєвих структурних дисбалансів необхідне втручання держави, оскільки ринок у таких умовах не спроможний у достатньому обсязі зреагувати на поточну економічну ситуацію. Поведінка економічних агентів у більшості випадків зумовлена короткостроковими мотиваційними чинниками, а значить не може розглядатись як надійна частина довгострокової трансформації економіки, що зумовлює необхідність реалізації довгострокової стратегії структурного розвитку економіки. економічний структурний політика

Ринкові механізми в чистому вигляді стихійні і можуть викликати значне соціальне навантаження в економічному середовищі держави, тому необхідне застосування компенсуючих соціальних заходів у рамках економічної політики держави. Структурна політика в інтегральному вигляді також необхідна для підтримки становлення новітніх або інноваційних елементів структури економіки, враховуючи їх низьку конкурентоздатність у процесі виникнення та початкового розвитку. У цьому випадку необхідно враховувати також рівень розвитку ринкових інститутів, оскільки він прямо корелює з якістю спрацювання ефектів саморегуляції. У зворотному випадку розвиток таких ринкових інститутів та доведення їх активності й якості до необхідного рівня являється завданням структурної політики, оскільки вони є одними з найважливіших елементів економічної системи.

У рамках неокласичного напряму була сформована альтернативна теорія М. Фрідмена, яка отримала назву монетаристського підходу. Така теорія ґрунтувалась на визначальному факторі грошово-кредитної політики як осередку реагування держави на наслідки перебігу економічних циклів та значних коливань економічної системи. Зміна кількості грошової маси відповідно до перебігу економічної ситуації являється джерелом забезпечення стабілізації економічних процесів у вигляді зниження коливання цін, підвищення рівня зайнятості, стимулювання розвиту виробництва. Цей напрям економічної думки є основою для формування функціональної структурної політики, що проявляється у твердженні детермінації розвитку сектора приватного підприємництва для активізації економічних процесів та забезпечення їх розвитку.

Інструменти такої активізації в рамках цієї теорії здебільшого були зосередженні в області державних фінансів за допомогою використання державних кредитів і зменшення обсягів грошової маси. Однією з провідних концепцій монетаризму є необхідність зниження податкового навантаження на економічну систему та державних витрат. Але в інших випадках ринок здатен досягати достатнього рівня саморегулювання і визначати напрям трансформації економіки й оновлення її структури відповідно до поточних потреб самостійно. При цьому регулювання цін згідно з описаною теорією являється дієвим джерелом підтримки умов, необхідних для виникнення та функціонування ефекту саморегулювання.

Застосування кейнсіанського підходу на практиці відбулося під впливом розгортання реальної реформації національних економік розвинених країн у період, котрий розпочався після другої світової війни [1]. Кейнсіанський підхід базувався на доведенні недостатності механізмів ринкового саморегулювання в забезпеченні стабільності функціонування економіки [2]. Таке положення базувалося на неможливості забезпечення достатнім попитом ресурсів із причини неповної зайнятості та тенденцій інертності факторів виробництва. Рішення цієї проблеми передбачало створення умов для повної зайнятості шляхом стимулювання державою платоспроможного попиту. Кейнс розглядав економіку як цілісну систему, елементи якої перебувають у стані постійної взаємодії та утворюють комплексні взаємозв'язки. Основними положеннями кейнсіанської концепції було доведення недостатності умов функціонування вільного ринку для забезпечення економічного розвитку, відведення економічній категорії попиту визначальної позиції в регулюванні економічного середовища держави, стимулювання зайнятості та інвестиційної активності для збереження інтенсивності його функціонування. Але ефект мультиплікатора, якому Дж. Кейнс відводив важливу роль, у повному обсязі сприяє розвитку стадії екстенсивного розвитку, що має недостатній економічний ефект у країнах, які розвиваються та в яких існують суттєві провали ринку. У подальшому кейнсіанство слугувало фундаментом для розроблення стратегії втручання держави в економіку, що історично співпало з його стрімким розвитком у 50 - 60-ті роки XX сторіччя.

Структурна політика в селективному вигляді являється наслідком не тільки збільшення державних витрат на регулювання економіки, але й визначення стратегії розвитку певних секторів. Кейнсіанська теорія надавала можливості виробити достатньо ефективні стратегії грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики в умовах депресивних економічних явищ. У результаті розвитку теорій Дж. Кейнса виникло декілька напрямів економічної думки: 1) неокейнсіанський підхід з його модифікаціями, до яких слід віднести і теорії економічного росту, основними представниками котрого являються Р. Харрод, Є. Домар, Е. Хансен, Н. Калдор; 2) теорія неокласичного синтезу, засновником якої являється Дж. Хікс; 3) агрегативна модель макроекономічного кейнсіанського та мікроекономічного неокласичного економічного аналізу, засновниками якої являються В. Леонтьєв та П. Самуельсон. У рамках неокласичної теорії Е. Хансен заснував теорії економічного росту на доведенні динамічної теорії циклу. У цій теорії Хансеном була створена теорія стагнації, яка розглядала періоди значного економічного спаду як причину порушення балансу ефективного попиту. Натомість періоди значного піднесення економіки також викликають порушення балансу ефективного попиту з причини виникнення ефекту акселератора, який перевищує його обсяги. Стимулювання ефективного попиту в розрізі даної теорії здійснюється за рахунок використання державних коштів. Головними завданнями держави в цьому напрямі являються підтримка інвестиційної активності приватного капіталу та розширення спектра державних інвестицій. Хансен довів необхідність застосування стабілізаційних заходів у вигляді програм компенсування, які нівелюють негативні коливання ефективного попиту та автоматичних контрзаходів при дії механізму гнучкості [3].

Механізм гнучкості має автоматичний характер нівелювання коливань, але не може забезпечити повноцінного переходу до зростання економіки, при проходженні нею нижньої границі циклу. Система контрзаходів засновується на використанні стабілізаторів, до яких відносяться податок на додану вартість, державні виплати соціального страхування, виплати по безробіттю. При цьому загальна сума податку буде зростати на верхній границі циклу та падати на нижній. Державні витрати мають протилежну динаміку та забезпечують стабілізацію економічного процесу шляхом свого збільшення в кризові періоди та зменшення в період підйому.

Теорія неокласичного синтезу будувалася на аналізі економіки у двох стадіях: повної та неповної зайнятості. Неповна зайнятість характерна для економіки в період спаду, тому в даному випадку держава реагує методами, притаманними кейнсіанській теорії, у зворотному випадку державне регулювання засновується на використанні методів неокласичної теорії. Ідеї В. Леонтьєва засновувалися на розширенні аналітичних можливостей економічної науки, на основі використання моделей "витрати - випуск", які являються економіко-математичними моделями міжгалузевого балансу. За допомогою таких економетричних моделей можливе здійснення найбільш повної оцінки стану економіки та виявлення прогнозів щодо її подальшого функціонування.

Виявлення закономірностей на основі досліджень такого порядку надає можливість усунення існуючих диспропорцій економічної системи.

Наступним економічним підходом, який виступав фундаментом для зародження інтегральних поглядів на структурну політику, являється інституціонально- соціологічний підхід. Спектр ідей цього напряму мав розмежування залежно від диференціації економічних поглядів та складався із: класичного інституціоналізму, представниками якого являються Т. Веблен, Дж. Комонс, М. Туган-Барановський; інституціонально-соціологічної школи, представники - Ф. Перроу, Ж. Маршаль, Дж. Кларк, Дж. Гелбрейт, та еволюційного інституціоналізму, представниками якого були Р. Нельсон, C. Уінтер, Дж. Ходжсон.

Т. Веблен у своїх працях створив технологічну модифікацію інституціоналізму, яка ґрунтувалася на поєднанні визначального детермінізму індустрії та трудового капіталу такого сектора, а також впливу соціальної складової на економічний розвиток. Зазначений напрям економічної думки розвивав теорію соціально-економічного аналізу економічного середовища з позицій впливу на її функціонування мотиваційної складової економічних агентів. Ядром розвитку економіки Т. Веблен уважав саме соціальні, а не суто економічні фактори. У зв'язку з цим регулювання економіки можливе, з одного боку, шляхом розвитку індустріального сектора, котрий являється основоположним порівняно з бізнесом, мотивації якого не є чисто економічними, що зумовлено саме соціальними факторами [4], а з іншого - таке регулювання можливо шляхом впливу на соціальну складову загальної маси економічних агентів, а також стимулювання розвитку інженерно-технічного персоналу як основи функціонування провідного, з точки зору Т. Веблена, індустріального сектора.

Ф. Перру запропонував власну теорію економічної рівноваги, яка засновувалася на обґрунтуванні впливу економічних агентів на зміну економічної ситуації, що зумовлено їх мотиваційними чинниками та стратегією. Ідея Ф. Перру базувалася на теорії домінуючих одиниць, до яких відносяться економічні агенти з найбільшим обсягом впливу на економіку, наприклад корпоративні утворення, а головною домінуючою одиницею являється держава [5; 6]. Процесам взаємодії даних економічних агентів притаманна детермінація рівня домінантності, а не суто економічна мотивація прийняття рішень. У цьому випадку процеси розрізненості мотивацій різних домінуючих одиниць, а також протиріччя, які виникають у процесі їх взаємодії, можна вирішити лише на рівні держави як регулятора економічних процесів. Отже, державна регулююча функція повинна бути розвинена до меж її необхідності в поточній економічній ситуації та являтися детермінізаційним чинником економічної рівноваги. Основою для регулювання і прогнозування тенденцій функціонування економіки, а також моделювання поточної економічної ситуації являється система індикативного планування.

Розвиток зазначених ідей також здійснював Дж. Кларк, який довів, що обмеженість інформації викликає недостатню прогнозованість економічних рішень, що в подальшому економічною наукою було ідентифіковано як чинник недосконалості інформації. Дж. Кларку також належала ідея дієвої конкуренції, яка, на відміну від досконалої, визначалася процесами створення, використання та відтворення різного за величиною прибутку в різних секторах економіки. Ця концепція слугувала основою для вироблення стратегії секторного регулювання економіки та засновувалася на реалістичних факторах, на відміну від недостатньо детермінованих у реальній поточній ситуації факторів досконалої конкуренції.

Дж. Гелбрейт та Г. Мюрдаль, використовуючи ідеї індикативного планування, обґрунтовували основну мету державної політики, яка реалізувалась у пристосуванні національної економіки до умов чинника зовнішньої конкуренції. Рушійною силою формування необхідного рівня конкурентоспроможності економіки в рамках даного напряму вважалися провідні сектори економіки, які відрізняються новітністю продукції та є основними елементами, котрі забезпечують економічний розвиток [1, с. 37]. Розвиток новітніх секторів зумовлює розвиток усіх інших секторів, трансформуючи структуру економіки в напрямі її оновлення й адаптації до умов утворення конкурентних переваг. Дж. Гелбрайт суттєвим фактором детермінації економічних процесів виділяв зміни в мотивації та поведінці елементів техноструктури, до якої відносяться економічні корпорації і їх трудові ресурси вищого рівня. Такий напрям економічної думки розробив теорію рівноважних сил в економіці як основного елемента економічної ефективності. Наприклад, державне планування здатне регулювати тенденції в економіці щодо утворення монополій, активізація діяльності профспілок здатна забезпечити необхідний захист та розвиток трудових кадрів, а використання в державному плануванні наукових розробок може утворити результативну стратегію розвитку структури економіки.

Еволюційний інституціоналізм розглядав економіку як динамічну систему, яка постійно трансформується в процесі свого функціонування. Такій динаміці притаманні залежності, котрі виникають унаслідок складної інерції попередніх економічних процесів та зумовлюють формування стану поточної економічної системи. Ця залежність може проявлятись у вигляді кумулятивного ефекту, який тим більше впливає на поточну економічну ситуацію, чим більший рівень кумулятивних складових. У разі негативності такої складної інерції подолання її наслідків не може бути здійснено негайно, а отже, визначеність стратегії управління економікою повинна засновуватися на детальному її аналізі та прогнозуванні наслідків реалізації такої стратегії. Активне державне регулювання необхідне з причини неспроможності економіки, як системи, самостійно створювати позитивні результати в ході загальної її еволюції. Одним з основних елементів, що потребує стимулювання з точки зору даного напряму економічної науки, являється науково-технічний прогрес, стійкий розвиток якого здатний змінювати структуру економіки в позитивному, результативному напрямі. Детермінантами дії економічних агентів являються стереотипи економічної поведінки, які формуються в результаті адаптації під діюче нормативно- інституційне середовище економічних процесів, а тому зміни таких "рутин" можливі шляхом його трансформації.

Однією з форм інституціоналізму являється теорія політичної економії добробуту, генезис якої є результатом взаємодії різних напрямів економічної науки. Важливий внесок у формування цієї теорії здійснили А. Паретто, А. Пігу, А. Маршал. Вона ґрунтувалась на досягненні економічною системою границі оптимуму, за Паретто, при якому розподіл ресурсів в економічній системі являється оптимальним. Досягнення такого рівня відбувається тоді, коли зміни в такому розподілі призводять до погіршення функціонування будь-якого елемента цієї системи. Підвищення рівня добробуту одного елемента чи суб'єкта не повинно знижувати рівень доброту інших елементів або суб'єктів [7]. Досягнення оптимуму повинно відбуватися на усіх рівнях економіки та в одному напрямі, оскільки тільки в такому разі можливо зберегти рівні умови корисності функціонування усіх елементів економічної системи.

Таким чином, функціонування вільного ринку порушується внаслідок недосконалої конкуренції, екзогенних факторів впливу, а також неповноти інформації, що викликає створення провалів ринку та нарощування дестабілізаційних тенденцій у процесі його розвитку. Державне регулювання повинно бути зосереджене на нівелюванні таких провалів і на виробленні системної комплексної стратегії економічного розвитку з урахуванням потреб найбільшого спектра елементів економічної системи.

Одним з результатів проведення досліджень в області підтримки рівноважності економіки та регулювання її структури являється концепція Вашингтонського консенсусу. Вона була сформульована в працях економіста Дж. Вільямсона та характеризувалася поєднанням неокласичного і ліберального підходу до розуміння економічних процесів. У подальшому така концепція була вдосконалена в рамках діяльності МВФ та Світового банку, що надало їй рис інституціоналізму. Основними тезами цієї стратегії економічного розвитку є:

1) утримання дефіциту державного бюджету в заданих границях;

2) виділення секторів освіти, послуг з охорони здоров'я та сектора інфраструктури як найбільш важливих з точку зору пріоритету в загальній структурі;

3) збереження низької облікової ставки в результаті лібералізації фінансових ринків;

4) зниження податкового навантаження на економіку;

5) усунення державного регулювання валютних курсів та перехід до вільного утворення;

6) стимулювання притоку прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у результаті максимального усунення бар'єрів для їх надходження в національну економіку;

7) удосконалення нормативно-правової бази з регулювання прав власності;

8) стимулювання масштабної приватизації;

9) лібералізація зовнішньоторговельних операцій;

10) обмеження методів державного селективного стимулювання економіки.

Однією з особливостей цієї концепції також являється обмеження прямого державного втручання в економіку та застосування суто монетаристських методів регулювання економіки шляхом контролю за грошовою масою [8]. Вашингтонський консенсус у процесі свого застосування довів необхідність інституціональних перетворень в економіці для забезпечення її сталого розвитку [9]. Недоліками даної стратегії є відсутність чіткої регламентації методів реагування держави на виникнення ринкових провалів, відсутність визначення умов, необхідних для успішного підвищення відкритості економіки, відсутність аналітичної бази щодо ідентифікації рівнів розвитку ринкових інститутів для державного реагування у разі недостатності ефектів ринкової саморегуляції. Успішність реалізації такого курсу економічного розвитку визначалася рівнем розвитку інституціональної системи, оскільки тільки при базовому існуванні цього рівня відбувалось очікування піднесення економічного розвитку в результаті використання методів Вашингтонського консенсусу.

Висновки

Структурна політика являється динамічним явищем, що зумовлено постійною трансформацією об'єкта її регулювання, а також дією еволюційних чинників. Система структурної політики представлена ієрархією методів впливу на відтворювальний, секторальний, регіональний та інші зрізи структури економіки. Важливим елементом розкриття методологічних засад структурної політики являється проведення аналізу економічних підходів щодо її розуміння в рамках економічних шкіл, які історично склались у процесі еволюції економічної науки. Систематизація концептуальних підходів до формування структурної політики надає змогу встановити кореляцію сучасних методів управління та базових для її формування економічних течій і державних емпіричних стратегій економічного зростання. Розвиток теоретичних засад структурної політики відбувався в багатьох випадках одночасно з побудовою та впровадженням стратегії структурної трансформації в середовище реальних економічних систем, що утворювало емпіричне підґрунтя для її подальшого розвитку. Ознаки емпіричних досягнень такого впровадження закладені в структуру сучасних стратегій структурної політики.

Список використаних джерел

1. Шаблиста Л.М. Державне регулювання структурних зрушень в економіці України: Дисертація д-ра екон. наук. - Київ, 2002. - 462 с.

2. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. - М.: Гелиос АРБ. - 1999. - 352 с.

3. Hansen A. H. Economic stabilization in an unbalanced world. - 1932.

4. Thorstein Veblen The Theory of the Leisure Class // Social Stratification. Class, Race, and Gender in Sociological Perspective, third edit., - Ed.by David B. Grusky, - Westview Press, - PP. 862 - 870.

5. Schumpeter J. A., Perroux F. Thdorie de l'dvolution dconomique. - 1935.

6. Perroux F. L'Europe sans rivages: ouvrage et articles. - Presses universitaires de France, 1954. - Т. 1. - Р. 859.

7. Pigou A. C. The economics of welfare. - Macmillan and Company, limited, 1929.

8. Фридман Л., Видясов Н., Мельянцев В. Государственные расходы и экономический рост // МЭМО. - 1999. - № 10. - С. 14 - 25.

9. Біла С.О. Структурна політика в системі державного регулювання трансформаційної економіки: Монографія / С.О. Біла. - К.: Вид-во УДДУ, 2001. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru