"Жіночий султанат" в Османській історії: сутність, причини виникнення, еволюція

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Жіночий султанат» в Османській історії: сутність, причини виникнення, еволюція

Фелікс Самченко

Abstract

«THE FEMALE SULTANATE» IN THE OTTOMAN HISTORY: ESSENCE, CAUSES OF EMERGENCE, EVOLUTION

Felix Samchenko

The «Female Sultanate» was an organic component of the history of the Ottoman Empire, being a logical product of its development in the context of strengthening the power of the harem institution together with the persons who belonged to its circle of employees. The figure of the valide-sultan in this system mostly played the role of peculiar unifying center of the new model of power. At this time, the development of many negative trends in the political, personnel and financial components of the Ottoman existence, the growth of corruption and the weakening of administrative power in the person of the grand vizier and other officials. At the same time, the «Female Sultanate» played a certain stabilizing function in state administration and ensuring a single dynasty on the Ottoman throne. His separate important achievement was the initiation by the ruling valide-Sultans of the practice of establishing numerous charitable institutions. In the foreign policy sphere during this period, a diplomatic approach to solving problematic issues began to dominate, which was often based on the personal favor of the ruling sultans. The gradual departure from the harem model of state management was accompanied by numerous upheavals, but it was an objective and necessary process. This was due to the fact that the harem as a management institution had almost completely exhausted itself and could no longer effectively solve the challenges that faced it in the context of overcoming destructive phenomena in the economy and centrifugal tendencies in the provinces. Along with this, it would be incorrect to blame the «Female Sultanate» for the fact that the process of the decline of the Ottoman Empire began because of it, since most of the problems of its development began even before the onset of the specified period, and with its end, on the contrary, only intensified, as they were in the majority a logical product of the peculiarities of the functioning of the state for a long time.

Keywords: the Female Sultanate, the harem, valide-sultan, the Grand Vizier, dynasty.

Анотація

«Жіночий султанат» в османській історії: сутність, причини виникнення, еволюція

«Жіночий султанат» являв собою органічну складову історії Османської імперії, будучи логічним продуктом її розвитку в контексті посилення владних можливостей інституту гарему разом з особами, що належали до кола його службовців. Постать валіде-султан в даній системі відігравала здебільшого роль своєрідного об'єднавчого центру нової моделі влади. На цей час припадає розвиток багатьох негативних тенденцій в політичній, кадровій і фінансовій складовій османського буття, зростання корупції і ослаблення адміністративної влади в особі великого візира та інших посадовців. Водночас, «Жіночий султанат» відіграв певну стабілізуючу функцію в державному управлінні та забезпеченні єдиної династії на османському престолі. Окремим його важливим здобутком було започаткування правлячими валіде-султан практики зведення численних благодійних установ. У зовнішньополітичній сфері протягом цього періоду став домінувати дипломатичний підхід до вирішення проблемних питань, що часто базувався на особистій прихильності правлячих султанш. Поступовий відхід від гаремної моделі управління державою супроводжувався численними потрясіннями, однак був процесом об'єктивним та необхідним. Це відбувалося через те, що гарем як інститут управління практично повністю вичерпав себе і вже не міг ефективно вирішувати ті виклики, які поставали перед ним в контексті подолання деструктивних явищ в економіці та відцентрових тенденцій в провінціях. Поруч із цим звинувачувати «Жіночий султанат» у тому, що через нього розпочався процес занепаду Османської імперії буде неправильним, оскільки більшість проблем її розвитку розпочалися ще до настання означеного періоду, а з його завершенням, навпаки, лише посилилися, так як були в своїй більшості логічним продуктом особливостей функціонування держави протягом тривалого часу.

Ключові слова: Жіночий султанат, гарем, валіде-султан, великий візир, династія.

Османська імперія, як відомо, належить до числа класичних ісламських держав Сходу. Тим дивнішим, на перший погляд, може здатися те, що саме в такій державі апріорі могло існувати поняття «Жіночого султанату». Османський престол міг успадковуватися винятково по чоловічій лінії, а роль жінки в державному управлінні була зведена до мінімуму. Все це в комплексі не сприяло можливості утвердження тут політичної системи, за якої саме жінка посідала центральне місце в процесі керування державою, однак, тим не менше, це відбулося, тож природа цього явища та його наслідки потребують вивчення та розуміння.

Досліджуючи джерельну базу, необхідно звернути увагу на донесення венеціанських послів, які, загалом, часто були єдиним джерелом повідомлень європейському світу про османську внутрішню політичну «кухню», включаючи роль гарему та його втручання у політичні справи. Другим важливим джерелом відповідної інформації виступають щоденники Стефана Герлаха, що був духівником при послі Священної Римської імперії в Константинополі.

Переходячи до історіографії із проблематики «Жіночого султанату» слід почати із турецьких доробків. У витоків самого поняття «Жіночий султанат» лежить однойменна праця турецького дослідника Ахмет-Рефіка Алтиная (1881-1937), яка заклала підвалини офіційної історичної позиції стосовно цього явища в турецькій історії. Із сучасних турецьких розробок, присвячених розробці порушеної проблематики, звертає на себе увагу праця Недждета Сакаоглу (1939 р. н.) з досить детальним описом більшості дружин та доньок османських султанів, як відіграли відчутну роль в історії Османської імперії.

Із праць нетурецького походження особливої уваги варті доробки англомовних авторів. Зокрема, такі фундаментальні праці, як: «Імперський гарем: жінки та влада в Османській імперії» американського дослідника Леслі Пірса (1943 р. н.), «Історія Османської імперії. Видіння Османа» англійської науковиці Керолайн Фіони Фінкель (1950 р. н.) та «Розквіт і занепад Османської імперії» шотландського сходознавця Джона Патрика Бальфура Кінросса (1904-1976).

Вітчизняна бібліографія виказує спорадичний інтерес до цієї проблематики завдяки постатям знаменитих султанш Роксолани (Хасекі Хюррем-султан: 1502-1558) і Турхан Хатідже-сул- тан (1627-1683), які були українками.

В усіх зазначених працях відзначається, що «Жіночий султанат» як явище припав у своїй більшості на добу занепаду Османської імперії, тож є майже невід'ємною його характеристикою. В результаті, в наявній історіографії утвердився погляд, що саме це явище спричинило внутрішню розруху і подальше зовнішньополітичне послаблення Порти. Чи так це насправді та яка саме роль «Жіночого султанату» у зазначеному послабленні Османської імперії є питанням дискусійним, котре потребує детальнішого з'ясування.

Насамперед, слід зазначити, що саме поняття «Жіночий султанат» є досить умовним і радше позначає період в історії Османської імперії, коли відбулося істотне посилення ролі гарему як інституції в політичному житті держави. Насамперед, зусиллями матерів правлячих падишахів, та меншою мірою - деяких їхніх дружин. Та це не передбачало прямого правління жінок, як це могло видатися із назви, тож будь-які прямі аналогії, навіть, із сучасними цьому часу європейськими реаліями, не є доречними.

Інститут гарему та питання його посилення слід розглядати з позиції статусу султанської родини в ньому, оскільки, на противагу поширеним уявлення, він, в першу чергу, виконував роль зосередження не султанських наложниць, а всіх рідних султана, тобто династії. У зв'язку з цією трансформацією відбувається і становлення гарему як інституту безпосередньо задіяного вже у політичному житті Османської імперії, чому сприяє специфіка політичних процесів у добу, що послідувала за правлінням Сулеймана І Пишного (Peirce 1993, p. 119). Так, саме на добу «Жіночого султанату» припадає концентрація всіх наслідних принців у столиці, позаяк було скасовано звичай їздити у провінції задля набуття досвіду держуправління. Фактично, в цей час правлячий султан був єдиним представником династії, який мав право легально залишати столицю, хоча більшість правлячих падишахів в силу особистої слабкості не надто прагнули це робити, тоді як усі інші її представники постійно перебували на території османського палацу, тобто гарему (Peirce 1993, p. 119). Не в останню чергу завдяки цьому чиннику і відбувається перетворення гарему на потужну інституцію, оскільки відбулося разюче зростання кількості його мешканців, що потягнуло за собою числа відповідного обслуговуючого персоналу та потребу в утворенні та формалізації чіткої ієрархії управління ним. Подібна структуризація спричиняла той чи інший ступінь концентрації певного комплексу владних повноважень в руках мешканців гарему, а, отже посилювала його владу.

Початок доби Жіночого султанату припадає, як це не парадоксально, на період правління одного із найбільш могутніх та незалежних падишахів Османської імперії Сулеймана І Пишного (1520-1566) та безпосередньо пов'язаний з ім'ям нашої видатної співвітчизниці Роксолани Хюррем. Одразу ж варто зробити обмовку, що період, на який припадає домінування Хюррем-султан ще не є Жіночим султанатом у повному розумінні цього слова (у сенсі ключового впливу гарему як інституту на політичні процеси в державі). Можна говорити про те, що Хюррем султан в загальних рисах накреслила траєкторію, якою вже потім рухалися інші владні жінки Османської імперії. Якщо її наступниці мали змогу спиратися на розгалужений гаремний апарат та створювати собі союзне оточення з числа сановників, то Хюррем на початках та й, багато в чому, на протязі всього свого правління ключовим джерелом сили мала лише прихильність султана, яку вміло використовувала в своїх цілях. Що цікаво, Хюррем не володіла якоюсь видатною красою та полонила падишаха більшою мірою своїм живим характером та чарівністю своїх манер (Кинросс 2013 с. 150), а ще поведінкою та бунтівним норовом (Altinay 1984, p. 47). А.-Р Алтинай стверджує, що Хюррем-султан вирішила завдяки своєму впливу керувати султаном і державою, не бажаючи, щоб влада була розділеною, прагнула стати єдиною султаною як палацу, так і держави, мала на думці лише панування і при цьому не гребувала будь-якими методами, такими як зрада, вбивство та обман (Altinay 1984, p. 48). Подібна думка видається дещо перебільшеною, і найбільш вірогідною видається версія про те, що її політична активність здебільшого обмежувалася персональним впливом на султана, а про її успішність судити завдяки тому, наскільки ті чи інші події, що відбувалися відповідали її цілям. Зрештою, повертаючись до тематики траєкторії Жіночого султанату, яку вона проклала, не можна оминути увагою питання проникнення гарему та його впливу в систему адміністративного управління. Так, зокрема, зусиллями Хюррем-султан було сформовано зв'язку із Рустемом пашею (1500-1561), що став великим візиром і одружився на її єдиній доньці Міхрімах, в такий спосіб одержавши доступ та можливості для впливу на безпосередні питання адміністративного управління тощо. В зовнішньополітичній сфері Хюррем-султан також започаткувала тенденцію, що стала звичною для її наступниць, а саме дипломатичну переписку з іноземними правителями, приміром, із польським королем Сигізмундом ІІ Августом (1548-1572) та сестрою перського шаха з династії Сефевідів, однак все ж тут слід зробити обмовку, що дана переписка носила більшою мірою церемоніальний характер, аніж реально політичний (Финкель 2014 с. 190). І, звісно, ще одним напрямком діяльності, який пізніше також став ключовим для султанш: Роксолана започаткувала визначила благодійне будівництво, яке включало в себе чимало компонентів таких як мечеті, медресе, лазні, лікарні, кухні, туалети, їдальні тощо. Подібна доброчинність також не була випадковою і переслідувала цілком конкретні цілі, першою з яких було поліпшення образу самої султани, про яку через надмірну прив'язаність до неї падишаха ходило чимало чуток включно зі звинуваченнями у чаклунстві, тоді як друга слугувала посиленню людської вдячності завдяки цій філантропії не лише особисто їй, але і династії, виразником якої вона й була (Финкель 2014 с. 169). Прикметно, що в суспільстві, навіть, в часи найбільших хвилювань майже ніколи не дискутувалося питання про заміну правлячої династії якоюсь іншою, тож можна з упевненістю сказати, що, нехай і не центральну, але вагому роль в утвердженні цих настроїв відіграли і численні благодійні починання, які активно впроваджували як Хюррем-султан, так і її наступниці. Таким чином, підсумовуючи діяльність Хюррем-султан, ми можемо зробити висновки, що на час її домінування вже оформилися базові передумови для функціонування Жіночого султанату, а сама султана виступила законодавицею більшості ключових моделей поведінки та політики для наступних видатних представниць цього періоду, про яких далі буде мова. султанат імперія благодійний гарем

Наступна віха розбудови Жіночого султанату асоціюється з ім'ям Нурбану-султан (15251583), яка була дружиною сина Сулеймана І Пишного Селіма ІІ (1566-1574) та матір'ю Мурада ІІІ (1574-1595). Вважається, що за правління Селіма ІІ Нурбану вже набула значної ваги, однак не застосовувала її задля участі в державному управлінні, головним чином, через те, що вони були зосереджені в руках Соколлу Мехмеда-паші (1505-1579). Щоправда це зовсім не означає, що Нурбану-султан трималася осторонь від публічного життя. Так, духівник австрійського посла Стефан Герлах (1546-1612) в записі свого щоденника від 14 жовтня 1573 року повідомляє: «Дружина Падишаха, яка родом із Корфу, проїхалася перед нашим караван-сараєм ескортом в 20 карет. На її кареті не було ніяких додаткових прикрас. Як і інші карети, вона була оббита червоною тканиною. Тільки верхівки цвяхів були покриті золотом. Перед каретою йшли яничари в жовтих шапках та з аркебузами в руках. Найвищими чинами, що супроводжували карету, були чорні євнухи» (Герлах 1976, с. 48). З цього запису видно, що султана самими фактами свого виходу на люди підкреслювала, що її статус вже виходить за рамки перебування в султанському гаремі. Однак за султанату Селіма ІІ Нурбану все ще набула того рівня влади, який вона одержала в статусі валіде при своєму синові Мураді ІІІ, на правління якого і припав зеніт її могутності. Свідченням її впливовості було вже те, що їй була призначена щотижнева зарплатня в дві тисячі акче, що була найвищою в імперії, втричі перевищуючи платню самого падишаха, а сама вона першою почала офіційно використовувати титул валіде-султан (Финкель 2014 с. 190). Відповідно посилення влади Нурбану-султан призвело до боротьби за владу, тож центральним конкурентом валіде-султан та інституту гарему, який вона уособлювала, стала саме бюрократична верхівка, на чолі якої стояв великий візир. Однак усунення конкурента в обличчі великого візира не означало особисту концентрацію влади в руках Нурбану-султан, а, навпаки, вона плавно перетекла до її гаремного оточення. Зокрема, Мурадом ІІІ було введено посаду головного чорного євнуха, в компетенцію якого входив нагляд за пожертвами на утримання священних місць мусульман та величезні кошти попередніх султанів, завдяки чому під гаремним контролем опинилися величезні фінансові потоки, можливості та вплив даного інституту значно посилилися, а великий візир і бюрократична верхівка програли (Финкель 2014, с. 191). Більше того, одержаного фінансового контролю гаремному угрупуванню виявилося недостатньо, тож при Нурбану розквітло хабарництво, яке досягло масштабів організованої системи. Як відомо, в чиїх руках знаходиться контроль над фінансами, у того, як правило, і знаходиться центр з керування важелями впливу на політику, тож, цілком природно, що відтепер він опинився в гаремі. Одразу слід акцентувати увагу на тому, що концентрація влади в гаремі зовсім не означала, що всі напрямки діяльності були у безпосередній сфері відповідальності Валіде-султан. її особа була радше об'єднавчим центром нової гаремної моделі влади. Іншими словами це цілковито спростовує тезу пізніших авторів про те, що Жіночий султанат став результатом безпосередньої провини правлячих султан, по- заяк ця деструктивна політика стала продуктом колективної діяльності гаремних угрупувань. Що ж стосується зовнішньополітичної царини, то тут Нурбану-султан вийшла вже на якісно новий рівень, почавши не в номінально-дипломатичний, а в реальний спосіб на неї впливати. Як свідчення цього можна навести слова Джакобо Соранцо, що відвідав Стамбул у свиті венеціанського посла та відмітив, що «всім керували дружина... з валіде-султан... доводилось залежати від них чи, принаймні, не налаштувати їх проти себе» (Финкель 2014, с. 190). В той же час Нурбану-султан самостійно визначала зовнішньополітичні пріоритети та діяла у відповідності із власними інтересами та вподобаннями. Зокрема, їй традиційно приписують прове- неціанську зовнішню політику, пов'язуючи це переважно з її походженням, хоча достеменно воно й досі не встановлене. Відмічає це й посол Венеції Контаріні, стверджуючи наступне: «Вона (Нурбану-султан) каже, що народилася венеціанською дворянкою; і вона пам'ятає, що її батько мав будинок у цьому місті (Венеція) над Великим каналом . і тому вона показує велику прихильність до нашої Республіки та виявляє бажання бути визнаною та корисною» (Contarini 1583, p. 235). Принаймні, на користь підтримки Венеції говорить уникнення війни з нею за правління Мурада ІІІ. Той же посол Контаріні в своєму звіті пише наступне: «Подбайте про те, щоб султан був під якомога більшим впливом своєї матері та великого візира, бо з їхньою прихильністю можна сподіватися вберегтися від далекої війни» (Contarini 1583, p. 245-246). Звісно ж, якщо ж є правдою те, що подібні рішення приймалися лише на основі особистої прихильності, то це свідчить, що їхнє прийняття перейшло у волюнтаристську площину, однак не слід скидати з терезів і той факт, що в цей час Османська імперія вела виснажливу війну проти Персії, тож кампанію на два фронти просто не потягнула б, а тому подібне рішення могло мати й свій прагматичний сенс. Таким чином, підсумовуючи, можна сказати, що правління Нурбану-султан в цілому допомогло інституціоналізувати Жіночий султанат, заклавши в нього як негативні, так і почасти деякі позитивні новації.

Наступниця Нурбану-султан, з якою пов'язують подальше посилення Жіночого султанату Сафіє-султан (1550-1618) історичною традицією зображувалася у непримиренній боротьбі зі своєю свекрухою, що дійсно мало місце, однак, якщо перевести це питання у політичну площину, то можна спостерігати, що Сафіє не лише підхопила більшість закладених Нурбану тенденцій, а й значно розширила, поглибила та вкоренила їх. Фактично, початок посилення політичного впливу Сафіє-султан почався ще за правління її чоловіка, коли вона перебрала від Нурбану важелі керівництва, і вже при Мураді ІІІ її авторитет був вагомим, а зі сходженням на престол її сина Мехмеда ІІІ (1595-1603) він посилився ще й завдяки одержаному статусу валіде-султан. Те, що її слово мало вплив ще на Мурада ІІІ, відзначає у своєму звіті венеціанський посол Джованні Моро, пишуче наступне: «Тепер авторитет, який вона має як мати принца сприяє тому, що він (Мурад ІІІ) ставиться до неї з великою повагою, слухає її величність в державних справах, вважає її мудрою жінкою та шанує її судження» (Moro 1590, p. 327). У внутрішньополітичній сфері тим часом означилися подальші деструктивні тенденції, пов'язані зі збільшенням рівня хабарництва та нівелюванням інституту дивану. Свідченням ослаблення цього органу стало те, що за кілька років на цій посаді після Соколлу Мехмеда-паші лише за султанату Мурада ІІІ встигло змінитися 7 осіб, причому деякі з них по декілька разів (Финкель, 2014, с. 189). Якщо за Нурбану-султан процес ослаблення візирського інституту та переведення його на залежний від гарему статус в цілому було завершено, то Сафіє-султан сповна цим користалася. Так, саме завдяки цьому вдалося зробити фігуру великого візира, який раніше був відносно незалежним та впливовим гравцем на політичній арені Османської імперії, фактично, заручником гаремних кіл, які вершили державні справи на власний розсуд, тоді як означений посадовець був для них лише ширмою. Ситуацію залежності посадовців від Сафіє-султан та її оточення ще більше ускладнювала проблема корупції, що зростала шаленими темпами, в чому значну роль відігравала Кіра Естер, яка за правління Сафіє-султан разом із синами одержала контроль над Стамбульською митницею, будучи її зв'язуючою ланкою із зовнішнім світом, посередницею у міжнародних справах, а за сумісництвом ще й особою, відповідальною за передачу хабарів (Сакаоглу 2011, с. 109). Відповідно, оскільки корупцією були просякнуті всі сфери життя, то й чимало призначень, включно із найвищими посадами, відбувалися шляхом передачі хабарів, що робило їхніх давачів абсолютно несамостійними фігурами. Звісно, така ситуація не могла продовжуватися без будь-яких наслідків, тому вся ця корупційна система спровокувала два повстання сипахів, в ході першого з яких було, навіть, вбито Кіру Естер, однак помітного результату вони не дали, зокрема, й через те, що придушення їхнє відбувалося шляхом підкупу їхніх керівників. Підсумовуючи все зазначене, можна сказати, що на внутрішній політиці правління Сафіє-султан позначилося деструктивним чином, закріпивши ті тенденції слабкості адміністративної влади та її загальної корумпованості на весь проміжок Жіночого султанату, перетворивши гарем на своєрідне осердя хабарництва. Однак Сафіє-султан встигла залишити помітний слід і в зовнішньополітичній царині. Особливу прихильність валіде-султан відчувала до венеціанців, що відзначали й вони самі, як-от, Лоренцо Бернардо, який, будучи послом, повідомляв про неї наступне: «Вона людина слова, надійна... і я повідомляю, що лише в ній одній знайшов я істину в Константинополі. Я вважаю цілком доречним зберігати її прихильність до нас, підносячи їй раз до разу якісь прекрасні речі, що могли б викликати в ній почуття вдячності». В свою чергу, Сафіє-султан могла застосовувати свій вплив, щоб вирішувати на користь Венеції ті чи інші проблемні питання. Так, мав місце інцидент, коли венеціанські пірати поблизу Кефалонії жорстоко розграбували судно, що перевозило вдову Рамазана-паші, яка їхала до Стамбула зі значним статком, зґвалтувавши при цьому її та її супутниць. Дане злодіяння цілком загрожувало війною, однак цього не сталося завдяки тому, що Сафіє-султан не допустила ув'язнення венеціанського посла, а натомість відправила до Венеції з едиктами Хасана Чавуша, в яких містилися погрозливі слова, що одержало відповідну реакцію, а саме страту капітана піратів, звільнення полонених та відшкодування завданих збитків (Altinay 1984, p. 90). З одного боку, ця ситуація може свідчити на користь Венеції, яка відбулася порівняно малою кров'ю перед обличчям повномасштабної війни, а, отже, Османська імперія, як бачилося, дала слабину. Попри те, що Сафіє все ж обрала різкий тон в заявах, які вона озвучила в едиктах, цей шлях все ж можна окреслити як спосіб дипломатичного врегулювання. Однак у цього методу була й своя очевидна перевага, яка полягала в тому, що відкрилося вікно можливостей для дипломатичного замирення конфліктних ситуацій, що було особливо важливо з огляду на дедалі слабшу військову міць Османської імперії, яка б не змогла гарантувати успішного вирішення питання для османів у випадку воєнного зіткнення, однак напевне призвела б до політичного та економічного ослаблення. Ще одна країна з якою, а особливо з її правителькою, склалися хороші відносин була Англія. Вона не просто вела дипломатичну переписку з Єлизаветою І (1558-1603), а й відкрито захищала торгові інтереси її країни в Османській імперії, свідченням чому може бути лист султани до англійської королеви, де пишеться наступне: «Ми нашому сину шановному Падишаху постійно даємо настанови і не втомлюємося нагадувати, що він повинен виконувати договір» (Сафіє-султан 1600, с. 1). В даному листі мова іде про першу капітуляцію Англії 1580 року, яка надавала цій країні значні торгові преференції в Османській імперії. Можна сказати, що в цьому ключі зовнішня політика Сафіє-султан відверто йшла на шкоду інтересам Османської імперії економіки, оскільки захист нею торгових преференцій іноземних держав підривав можливості османського виробника. Відповідно політика, яка тоді впроваджувалася була вельми неоднозначною, але все ж в своїй основі несла деструкцію, яка і визначила нестійкість Жіночого султанату в майбутньому.

Протягом наступного періоду, що тривав аж до воцаріння Мурада IV (1623-1640) складно виділити якусь конкретну постать валіде-султан, яка б претендувала на той всеохоплюючий об'єм владних повноважень, яким володіли її попередниці. Почасти пояснюється це тим, що наступні султанські матері не встигли сповна скористатися своїми можливостями для впливу на політику, позаяк за правління своїх синів перебували в цьому статусі по два роки в середньому. Втім, довго так продовжуватися не могло, тож, з'явилася постать нової валіде-султан Махпейкер Кесем-султан (1590-1651), якій і судилося стати наймогутнішою представницею Жіночого султанату. Будучи другою дружиною Ахмеда І (1603-1617) вона зуміла підкорити його серце і стати фактичною фавориткою. А.-Р Алтинай, характеризуючи її, стверджує, що вона була співчутливою від природи, але честолюбне прагнення верховної влади в султанаті домінувало над усім в її серці (Altinay 1984, p. 109). Попри це за правління Ахмеда І вона не надто прагнула втручатися в політичні справи і утримувалася від здійснення надмірного впливу на чоловіка, вірогідніше за все, з тією метою, щоб не позбутися його прихильності. Справжній же зеніт влади Кесем-султан розпочався в 1623 році, коли на престол вступив її син Мурад IV, якому було лише одинадцять років, тож, самостійно здійснювати управління державою він ще не міг і за цих обставин Кесем-султан дістався титул регентши. Продовжувалося офіційне її правління разом із державними чиновниками, які складали її партію, до 1632 року, коли султан Мурад lV вже офіційно вступив в свої права. Навряд чи можна стверджувати, що період її регентства був успішним, позаяк Османську імперію регулярно стрясали різні смути як в провінціях, так і в столиці, де безкінечно відбувалися виступи яничар та сипахів. Щоправда, добре вже те, що за таких умов вдавалося, принаймні, підтримувати правлячу династію на престолі. Однак за цей період значно важливішим є простежити ту метаморфозу яка відбулася з положенням валіде-султан. Найперше слід зауважити, що сама по собі поява такого явища як жіноче регентство була досі немислимою, однак ще більш викличним було те, що Кесем-султан відкрито перебрала на себе владні повноваження, які її попередницям і не снилися. По суті вона робила те ж саме, що й вони, однак ключова різниця полягала в тому, що попередні валіде-султан застосовували тіньові механізми для реалізації своїх задумів, впливаючи на своїх синів чи чоловіків, щоб вони втілювали задумане ними, або ж зміщували тих чи інших посадовців, заміщуючи їх своїми протеже, які б слухняно виконували їхню волю тощо. Кесем-султан же застосовувала свою владу напряму, не вдаючись до послуг посередників, роздаючи накази, фактично, від свого імені як регент, лише посилаючись на те, що порадиться з сином. Свідченням цьому можуть бути її ж накази великому візиру, де пишеться наступне: «Слід покінчити з повстанням в Ємені, воротах Мекки, спробуйте зробити для цього все необхідне. Ми з моїм Левом (Мурадом IV) обговоримо це питання» (Кесем-султан 1629, с. 1). Показовою також є та пошана, з якою вже в інших листах звертається до неї великий візир, застосовуючи до неї звернення «правителька», з чого можна зробити висновок, що із Кесем асоціювалася влада вже не на тіньовому, а на офіційному рівні. Після офіційного вступу Мурада IV в свої права повноваження Кесем-султан похитнулися, однак її авторитет, як і раніше, залишався значним, через що падишах, який відновив традицію вирушати з армією в походи, без вагань залишав на неї столицю. Багато в чому, саме Кесем-султан належить історична заслуга збереження династії Османів на престолі, оскільки Мурад IV, який був бездітним, виношував плани із усунення останнього свого брата Ібрагіма та передачі трону династії кримських ханів Гіреїв. Даний факт вже засвідчив її готовність до взяття на себе історичної відповідальності у критичні моменти історії Османської імперії, однак по-справжньому це відобразилося під час подій із повалення її другого сина, що став султаном, Ібрагіма I (1640-1648). Коли настав цей час, саме Кесем-султан відіграла ключову роль в означеному процесі. Насамперед, вона у відповідь привести шех- заде Мехмеда до мечеті, де мало відбуватися возведення на престол вона запросила духовенство та агів яничарів до палацу, щоб перевести цю подію з релігійної в світську площину, чого вже виявилося достатньо задля виправдання участі султани в цьому перевороті з точки зору історії (Сакаоглу 2011, с. 119). Вірогідніше за все, подібний акт був вчинений не заради того, щоб утримати свою особисту владу при новому султанові, позаяк вона вочевидь зуміла б це зробити іншими неформальними шляхами, як це вже було прийнято, а заради того, щоб надати легітимності процесу переходу престолу в умовах заколоту та унеможливити виступи як у Стамбулі, так і в провінціях під приводом того, що воцаріння нового падишаха відбулося в незаконний спосіб та без офіційного церемоніалу. Надалі Кесем, лише прикриваючись вуаллю, що було загалом порушенням усіх усталених норм, де-факто провівши засідання дивану нашвидкуруч, в ході якого вона дійшла висновку про повалення сина, принаймні, на офіційному рівні у тому випадку, якщо вона його вже для себе прийняла раніше, холоднокровно його скинула та возвела на престол онука (Сакаоглу 2011, с. 119). Дані події досить ясно демонструють, що Кесем-султан не просто прийняла участь в черговому перевороті, а вона взяла на себе відповідальність за ключові політичні зміни на цей час в Османській імперії, що навряд чи було б можливим, якби вона вже не мала досвіду виняткового майже прямого керування державою, яке було безпрецедентним і не мало до цього подібних аналогів. Слідом за цим Кесем-султан пішла на ще одне нововведення, якого до цього не знали, а саме стала регентом на цей раз при своєму онукові Мехмеду IV (1648-1687) замість його матері Турхан-султан. Звісно, просто так це рішення оформити було неможливо, тож навіть, спеціальний титул, для цього вигадали, «бююк-валіде», або «старшої-валіде», тобто бабусі правлячого султана. Світський характер влади Кесем-султан обумовив те, що в своєму правлінні вона почала спиратися не на гаремні угруповання, а на яничарських агів. Завдяки цьому режим влади, що встановився на цей час, стали називати не лише Жіночим султанатом, а й Агаватом (Сакаоглу 2011, с. 120). Цей перерозподіл влади викликав значне невдоволення гарему, в результаті чого розпочалася запекла боротьба, а в 1651 році Кесем-султан стала жертвою палацового перевороту від рук прихильників Турхан, коли сама намагалася організувати скинення з престолу султана Мехмеда IV на користь його брата Сулеймана. Досить показовим є те, що Кесем пала від рук саме гаремних кіл, які вона мала уособлювати, але від яких відійшла в бік яничарів. Пояснити це можна тим безпрецедентним рівнем влади, який сконцентрувала в своїх руках Кесем-султан та якого не мала жодна з її попередниць, а ще радше тим, що цю владу вона почала застосовувати в новий відкритий спосіб, за якого тіньові гаремні механізми вже ставали непотрібним, чого особи, які їх уособлювали, їй пробачити не змогли. Визначну роль Кесем-султан посилює ще й той факт, що вона, фактично, двічі виступила рятівницею османської династії та її легітимності як це було у випадках із воцарінням Ібрагіма І та Мехмеда IV, а, якщо довіряти версії про те, що саме завдяки її вмовлянням султаном Ахмедом І було збережено життя його брата Мустафи (1617-1618, 1622-1623), то й тричі, а, можливо, і значно більше разів в майбутньому, бо це змінило порядок престолонаслідування та вберегло династію від виродження. В такому стані Жіночий султанат і підійшов до свого фінального етапу, на якому його судилося очолити ще одній видатній нашій співвітчизниці - Хатідже Турхан-султан.

Турхан-султан являла собою той випадок, якому також раніше не було аналогів, коли статус валіде-султан не дарував їй автоматичної передачі усієї повноти влади і лише невдала спроба перевороту із боку Кесем проти її ж онука, змогла привести її на вершину влади. У цій боротьбі Турхан спиралася на традиційні гаремні кола, що включали чорних євнухів та ічогланів, на противагу агам із яничарського корпусу, які підтримували Кесем. Таким чином, було реставровано старий стиль управління. За нього всі важелі влади знову перемістилися до гарему, звідки їх на деякий час забрала Кесем-султан, передавши їх до адміністративно-управлінської системи, чого вимагали нові політичні реалії. Потреба в цих нововведеннях не була особистою ініціативою Кесем, оскільки обставини, в яких опинилася Османська імперія, вимагали наведення ладу в державних справах і, в першу чергу, у фінансовій сфері, позаяк на цей час припадала всі жорсткіші кризові явища, впоратися з якими гаремним колам, що мали про них слабке уявлення, на відміну від професійних управлінців, було просто не під силу. Ситуація збідніння неухильно вела до чергового вибуху народного невдоволення, який спалахнув в лютому 1656 року. Вважається, що саме це повстання й поклало край Жіночому султанату, привівши до влади династію Кепрюлю, представники якої зайняли посаду великого візира і відновили її престиж. Показово, що Кепрюлю Мехмед-паша (1575-1661) був призначений саме за протекцією Турхан-султан. Все ж в цій ситуації вважати, що саме повстання стало поштовхом до змін, що сталися, буде явним перебільшенням, оскільки істині причини тут значно глибинніші. Повстання проти Турхан-султан та влади гарему ані за своїм характером, ані за масштабом, ані за перебігом істотно не перевищувало аналогічні повстання, що мали місце ще за правління Сафіє-султан, однак тоді це не тільки не призвело до ліквідації Жіночого султанату, а й, навіть, посилило його у певних аспектах. Проблема полягала в тому, що саме поняття влади гарему як інституції вичерпало себе, тож, настав час закономірного переходу влади до бюрократичної адміністрації, яку уособлювала династія Кепрюлю. Ще за правління Кесем-султан було здійснено спробу змінити існуючий стиль правління, передавши частину владних повноважень яничарським агам, усвідомлюючи, що за умов посилення відцентрових тенденцій у провінціях, продовжувати керівництво зі Стамбула, де центром прийняття рішень був гарем, представники якого не мали і не могли мати уявлення про становище справ на місцях, є неефективним та й просто неможливим. Турхан-султан спробувала відновити старий порядок, оскільки саме гаремним агам була зобов'язана своїм приходом до влади, однак по-старому правити вже не було змоги і повстання стало відповіддю на цю реставрацію. Перехід же влади до Кепрюлю Мехмеда-паші став лише закономірним завершальним етапом, що знаменував відхід від періоду Жіночого султанату.

Підсумовуючи питання ролі і значення «Жіночого султанату» в історії Османської імперії можна впевнено сказати, що вона була неоднозначною. Зокрема, теза про перебирання безпосередньо жінками на себе всього управління державою, наслідком чого і став її занепад через їхню некомпетентність, однак слід розуміти, що на протязі цього періоду йшлося посилення не владної ролі жінки як такої, а її місця проживання - гарему як інституту, тож, звісно, функція валіде-султан як своєрідного об'єднавчого центру з якого її оточення черпало силу була ключовою, однак левову частку владних повноважень утримували на собі гаремні слуги різного рівня, тому ті ж самі євнухи несли основну відповідальність, за, приміром, надмірне зростання корупції. Жіночий султанат справедливо критикують за те, що він поклав початок та розвинув багато деструктивних тенденцій, які в подальшому негативним чином позначилися на розвитку Османської імперії. Так, саме за нього вже згадувана корупція досягла небачених масштабів, було бюрократизовано державний апарат, однак разом з цим досвідчені чиновники та управлінці перетворилися на іграшки в руках людей, що, як правило, мали досить приблизне уявлення про керування державою, а частина посад потрапила завдяки хабарям чи протекції відвертим нездарам, в провінціях почалися відцентрові тенденції через слабкість столичної влади, військові кампанії стали дедалі менш успішними, а сам султан, який до того був уособленням могутності імперії, перетворився на звичайну ширму для прикриття міжкоаліційної боротьби. Однак чи дійсно саме Жіночий султанат став винуватцем того, що ці деструктивні тенденції набули такого широкого розмаху, оскільки та ж сама корупція не була новим явищем і до нього, так само і воєнні невдачі почалися ще за правління Сулеймана І Пишного, коли Османська імперія була на піку свого розвитку, неспокій в провінціях супроводжував цю державу протягом всього її існування, а султани ж за бажання легко могли вийти з тіні і знову перебрати на себе всю повноту влади. До того ж після завершення Жіночого султанату та приходу до влади династії Кепрюлю процеси занепаду Османської імперії не лише не припинилися, а й, навіть, прискорилися в окремих своїх аспектах. Причина тут крилася в тому, що більшість означених тенденцій своїм корінням сягали ще в глибину часу, коли держава ще знаходилася в розквіті своєї могутності, а її ослаблення було об'єктивним процесом, який відбувався б відносно незалежно від внутрішньополітичної ситуації. Тож, в даній ситуації Жіночий султанат навряд чи правомірно буде безпосередньо називати причиною занепаду Османської імперії, оскільки він був точно таким же продуктом її розвитку, як і згадані тенденції.

Список джерел та літератури

1. AHMET REFIK ALTINAY, 1984, Kadinlar Saltanati. Cilt 1. Osmanli Saraylarinda. Istanbul: Dilek. [Електронний ресурс].

2. ALBERI, E., GIOVANNI MORO, 1590, Le relazioni degli ambasciatori veneti al senato. Firenze: Societa editrice fiorentina, 1855, 323-381. [Електронний ресурс].

3. ALBERI, E., PAOLO CONTARINI, 1583, Le relazioni degli ambasciatori veneti al senato. Firenze: Societa editrice fiorentina, 1855, 209-251. [Електронний ресурс].

4. PEIRCE ,LESLIE P., 1993, The imperial harem. Women and Sovereignty in the Ottoman Empire. New York: Oxford University Press. [Електронний ресурс].

5. Лист Сафіє-султан Королеві Англії Єлизаветі І, 1600. Пер. с тур. А. Суходолова. London: Public Record Office. [Електронний ресурс].

6. ЛОРД ,КИНРОСС, 2013, Расцвет и упадок Османской империи. На родине Сулеймана Великолепного. Пер. с англ. М. Пальников. М.: Алгоритм. [Електронний ресурс].

7. Наказ Кесем-султан великому візиру, 1629: Пер. с тур. А. Суходолова. [Електронний ресурс].

8. САКАОГЛУ, Н., 2011, Султанші - володарки османських земель. Пер. с тур. А. Суходолова. Стамбул. [Електронний ресурс].

9. СТЕФАН, ГЕРЛАХ, 1976, Дневник на едно пьтуване до османската порта в Цариград. София: Издателство на оте- чествения фронт. [Електронний ресурс].

10. ФИНКЕЛЬ, К., 2014, История Османской империи. Видение Османа. Пер. с англ. Ю. Яблоков, К. Алексеев. М.: АСТ. [Електронний ресурс].

References

1. AHMET, REFIK ALTINAY, 1984, Kadinlar Saltanati. Cilt 1. Osmanli Saraylarinda [Women's Reign. Volume 1. In Ottoman Palaces]. Istanbul: Dilek. [Online].

2. ALBERI, E., GIOVANNI MORO, 1590, Le relazioni degli ambasciatori veneti al senato. Firenze: Societa editrice fiorentina [The reports of the Venetian ambassadors to the Senate. Florence: Florentine publishing company], 1855, 323-381. [Online].

3. ALBERI, E., PAOLO CONTARINI, 1583, Le relazioni degli ambasciatori veneti al senato. Firenze: Societa editrice fiorentina [The reports of the Venetian ambassadors to the Senate. Florence: Florentine publishing company], 1855, 209-251. [Online].

4. FINKEL, K., 2014, Istoriia Osmanskoi imperii [History of the Ottoman Empire. Osman's vision]. Per. s angl. Yu. Yablokov, K. Alekseev. M.: AST. [Online].

5. LORD KINROSS, 2013, Rasstvet i upadok Osmanskoi imperii. Na rodine Suleimana Velikolepnogo [The Rise and Fall of the Ottoman Empire. In the homeland of Suleiman the Magnificent]. Per. s angl. M. Palnikov. M.: Algorithm. [Online].

6. Lyst Safie-Sultan Korolevi Anglii Elizaveti I, 1600 [Letter of Safiye-Sultan to the Queen of England Elizabeth I]: Per. s tur. A. Sukhodolova. London: Public Record Office. [Online].

7. Nakaz Kesem Sultan velikomy vizyru, 1629 [Kesem Sultan's order to the Grand Vizier]. Per. s tur. A. Sukhodolova. [Online].

8. PEIRCE, LESLIE P., 1993, The imperial harem. Women and Sovereignty in the Ottoman Empire. New York: Oxford University Press. [Online].

9. SAKAOGLU, N., 2011, Sultanshi - volodarky osmanskykh zemel [Sultanshi - mistresses of the Ottoman lands]. Per. s tur. A. Sukhodolova. Istanbul. [Online].

10. STEFAN, GERLACH, 1976, Dnevnik na edno ptyvane do osmanskata porta v Tsartigrad [Diary of a trip to the Ottoman gate in Constantinople]. Sofia: Homeland Front Publishing House. [Online].

Размещено на Allbest.ru