Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ початку ХХ ст.

Размещено на http://allbest.ru

Інститут історії України НАН України

Творення українського проєкту в регіональних та історико-географічних дискурсах ХІХ початку ХХ ст.

Ярослава Верменич член-кореспондент НАН України,

доктор історичних наук, професор,

завідувач відділу історичної регіоналістики



Анотація

Метою дослідження є аналіз конструювання національної ідентичності в українських регіональних дискурсах ХІХ початку ХХ ст., які стали підґрунтям формування концептуальних засад та локальних моделей Українського проєкту. Акцент зроблений на важливості усвідомлення специфіки української історії, пов'язаної із численними геополітичними трансформаціями, війнами й соціальними збуреннями, що спричинили особливий інтерес до проблем простору, колонізаційних переміщень, освоєння нових територій.

Виокремлення серед методологічних підходів геокультурного, дало змогу репрезентувати історико-географічні детермінанти, що характеризують взаємовідносини культури і національного простору, регіональних та локальних культурних практик.

Основні результати дослідження сконцентровані на обґрунтуванні потенціалу української історичної науки у створенні інтелектуального фундаменту для формування нового образу країни та вибудові Українського проєкту, виробленні національної територіальної структури, яка базується на урахуванні географічних, мовних, релігійних, культурних особливостей її частин та специфічної регіональної ідентичності.

У висновках доведено, що історіографічні схеми, уведені у науковий обіг упродовж ХІХ початку ХХ ст., характеризувалися виразним акцентуванням уваги на регіональних особливостях українських земель, дослідженні специфічності історичної долі окремих територій, що опинилися у складі різних держав і зазнавали потужних асиміляційних та культурних впливів. Найбільш активно такі підходи застосовувалися у регіональних та історико-географічних дискурсах української інтелектуальної історії, яка охоплювала як стан суспільної думки на певному етапі, так і соціальну історію ідей та проєктів. Те, що було зроблено впродовж ХІХ ст. у галузі дослідження особливостей розвитку окремих частин України, допомогло М. Грушевському створити концепцію українського історичного процесу, детально виписану у трьох вимірах хронологічному, проблемному і просторовому. Регіональні дискурсивні практики стали основою формування Українського проекту, осмислення нового статусу української етнічної території, пробудження національної свідомості та історичної пам'яті, аналізу специфіки регіональної та локальної ідентичності українського народу.

Ключові слова: Український проєкт, регіональна ідентичність, історична свідомість, регіональна історіографія, геокультурні підходи, ментальний простір.



Утвердження національної ідеї є наслідком історичного розвитку та комплексної дії величезної кількості різноманітних факторів. Вона не існує поза історичним часом, не вічна і не народжується в одну мить. А народившись, живе складним життям, чутливо реагуючи на суспільні злами, часом навіть на незначні, ледве помітні зміни. Першооснова української національної ідеї полягає у розвитку історичної думки, процес її генези та еволюції виявився довготривалим і суперечливим внаслідок непростої історичної долі українського народу та численних перешкод на шляху формування національної самосвідомості.

Компаративний потенціал історичної науки в осмисленні національної ідентичності суттєво розширюється за рахунок застосування регіональних підходів та зрізів, які є більш наближеними, порівняно із загальноукраїнськими, і до об'єкта вивчення, і до суб'єктів дослідницького процесу. національний ідентичність геополітичний україна історія

Історіографічні концепції ХІХ початку ХХ ст. виразно позначалися домінуванням регіональних сюжетів, пов'язаних із специфікою просторового світосприймання та своєрідною «ситуаційною етнічністю», що зумовлювала світоглядні настанови того або іншого дослідника. Якщо сумарно оцінювати здобутки столітньої праці кількох поколінь істориків, що присвятили своє життя переважно вивченню регіоналізації України, слід насамперед звернути увагу на величезну емпіричну базу даних, вилучених з розпорошених архівів, у тому числі родинних, з народних переказів і етнографічних джерел. Заглиблення в емпірику і повага до факту в українській історіографії допомогли їй уникнути жорсткої формалізації і догматизму, на які виразно хибувала офіційна наука обох імперій та держав-наступниць.

Опрацювання та публікація величезного актового та іншого документального матеріалу вже сама по собі була науковим подвигом, якщо мати на увазі обмаль сил і коштів, постійні переслідування й звинувачення. Але ж значно більше важило те, що українська історична наука продукувала на цьому фундаменті такі масштабні праці, якою стала, зокрема, багатотомна «Історія України-Руси» М. Грушевського та формувала концептуальні засади Українського проєкту.

В основу Українського проєкту, побудованому на концепті комплексного бачення ідентичності нації, поряд з іншими, закладалася й ідея репрезентації українського простору у вигляді «ментальної мапи», «закріплення» за етносом відповідного територіального обширу. Завдяки зусиллям М. Грушевського відбулася його історична «приватизація», яка спричинила посилення артикуляції питань політичного самовизначення українського народу.

Як свідчить історичний досвід, ідентичності зазвичай формуються у конфліктному просторі, за умов відсутності єдиної системи смислів, ускладненої зіткненням політичних орієнтацій. Саме органічно притаманна цьому процесу конфліктність дає змогу фіксувати наявність контрідентичностей спочатку у дискурсивному полі, а потім і у реальному зіткненні протилежних ідентифікаційних практик. Насамперед це стосується конфліктів з різнопорядковими суб'єктами, а саме таким був конфлікт українського етносу з владними структурами Російської імперії.

У сучасних умовах актуалізація інтересу до проблеми національної ідентичності значно посилена реаліями розв'язаної Росією війни проти України. Те, що відвертий реванш у стратегії РФ підкріплюється своєрідною «війною за ідентичність» доволі показовий симптом, який свідчить про наміри агресора використовувати та посилювати фактор ідеологічного протистояння.

Ідеологія як система ідей, теорій і поглядів не тільки репрезентує можливість виявляти сутність, причини та наслідки будь-якої війни, характеризувати культурно-цивілізаційну приналежність певних соціальних сил, але й здатна здійснювати безпосередній вплив на перебіг війн та конфліктів. Роль ідеології у сучасній війні небачено зростає внаслідок наявності гібридних механізмів впливу на суспільну свідомість та стрімкого формування інформаційного простору. Лише достовірне історичне знання створює надійні бар'єри для перетворення минулого на арену політичних спекуляцій та маніпулятивних технологій, які так активно використовує наш північний сусід. А завдання науковців полягає у тому щоб застерегти суспільство від повторення помилок минулого.

Осмислення складних і неоднозначних реалій українського буття в історичній думці ХІХ початку ХХ ст. відбувалося в руслі пошуків «будівельних блоків» національної ідентичності. За словами О. Субтельного, «шлях до національної свідомості був вимощений книгами», а «в авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли історики» Субтельний, О. Україна. Історія. К., 1991. С. 203.. Завдяки копіткій, наполегливій праці кількох поколінь професійних істориків і ентузіастів-аматорів історія України поступово втрачала ознаки провінціалізму та інтегрувалася до загального русла європейського історіографічного процесу. Його розвиток ішов від своєрідного «консервативного еволюціонізму» у двох основних напрямах. Одні дослідники віддавали перевагу підходам, запозиченим з арсеналу «культурної антропології», неокантіанства, фрейдизму і ставили у центр уваги людину, її психологію й поведінку. Інші обирали економічно детерміновані моделі (часто запозичені з марксизму) і вважали головним предметом історичного дослідження виробничі відносини Колесник, 1.1. Українська історіографія (ХУІІІ - початок ХХ століття). К., 2000. С. 243-254..

Регіональний вимір історичної науки виявився дуже плідним не тільки для прояснення особливостей її розвитку, але й для розуміння своєрідності культурної ідентичності, яка у своїй основі є регіональною. Йдеться, насамперед, про специфічні особливості ментальності, які виникають під впливом географічних, економічних, політичних умов і згодом перетворюються у стійку домінанту світосприймання і ціннісних орієнтацій. Щодо України такий підхід передбачав передовсім відмежування національної історії від історії Росії, Польщі та Австро-Угорщини. Коли у ХУІІІ ст. українська історіографія почала виокремлюватися з російської, вона лишалася проблемною до того часу, поки у контексті процесів національного відродження не усвідомила себе як регіональна і водночас як локальний вимір загального історіографічного процесу.

Бездержавність та розчленованість України спричинили крайню політизацію історичного думання та жорстку конкуренцію трьох схем історичного процесу на її терені росієцентричну, польськоцентричну і специфічну українську. Історична думка не могла лишатися осторонь процесів національного відродження і стимулювала їх. З другого боку, політичні устремління держав-метрополій зводилися до цілковитої асиміляції українців, заперечення існування окремого українського народу і заборон застосування назви «Україна».

Складність виокремлення української історії із загальноросійської зумовлювалася ще й тим, що індиферентне спочатку ставлення російської офіційної науки до романтичнонародницьких зацікавлень харківської і київської наукових шкіл змінилося на упереджене і навіть вороже після появи федералістських мотивів у програмі Кирило-Мефодіївського братства і хлопоманських настроїв серед польської шляхти.

Якщо у першій половині ХІХ ст. російський уряд заохочував дослідження специфіки Правобережної України (з утилітарною метою доведення споконвічної «російськості» цього краю), то у другій половині століття всякий особливий погляд на регіони Малоросії відкидався з порога. Відмежування української історіографії від «общерусских» схем відбувалося в обстановці шаленого політичного й ідеологічного тиску, репресій, цензурних заборон Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914). Збірник документів і матеріалів. Відп. ред. Г. Боряк. К., 2013..

Незважаючи на це місцеві історичні школи, насамперед ті, які очолював М. Грушевський, наполегливо утверджували ідеї самодостатності українського історичного процесу та впливу історичної пам'яті на процеси націєтворення. Саме історична пам'ять є тим генетичним кодом, розшифрування якого обумовлює переосмислення минулих подій та досвіду з метою конструювання національної ідентичності. Як слушно зазначає І. Гирич, «нація у вузькому значенні слова це люди, які мають одну колективну пам'ять про своє минуле» Гирич, І. Українська історія: через ідентичність до держави. К., 2021. С. 8..

Формування окремої самоідентичності українців виявилося тривалим та складним, початковий етап його проглядається саме на рубежі ХІХ і ХХ ст. Це був той час, коли представники української історичної думки почали шукати відповіді на питання: коли і як українська нація почала репрезентуватися як «уявлена спільнота», у якому руслі ішов процес перетворення цієї спільноти з етнічної на політичну?

Осмислення того нового стану, в якому опинився український етнос в ХІХ ст., стало пріоритетним завданням новонародженої української історіографії. На ліквідацію царизмом решток української автономії еліта відреагувала чіткою артикуляцією національної ідеї. Історична традиція в цих умовах відігравала роль каталізатора процесів національного самоусвідомлення. Це засвідчила «История русов» напівісторичний, напівпубліцистичний твір, який, хоч і був опублікований лише через півстоліття після створення, справив неабиякий вплив на світогляд Т. Шевченка, М. Гоголя і багатьох інших представників тогочасної демократичної думки. М. Грушевський називав «Историю русов» золотою книгою тодішнього українського суспільства. Проте інтерес до української історії живили не тільки ностальгічні настрої, був він і суто прагматичним, оскільки нащадкам козацької старшини доводилося обґрунтовувати своє право на дворянські титули.

Основи дослідження історії українського козацтва закладалися, починаючи з останньої чверті ХУІІ ст. у рамках романтичної традиції в українському історієписанні і були пов'язані з посиленням інтересу козацької старшини до минувшини. Однак першим, хто поставив дослідження історії українського козацтва на наукову основу, був А. Скальковський. У передмові до книги «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского», яка вперше побачила світ 1841 р., вчений зазначав: «Досі ніхто не підозрював існування письмових актів у запорожців: одні вважали їх гайдамаками, малоросійськими козаками-втікачами; другі людьми хоробрими в бою проти ворогів, одначе варварами жорстокими, майже дикими, невірними в слові, безграмотними невігласами. Тепер, коли віднайдені мною запорозькі документи подають нам дипломатичне, церковне, військове, судове, торговельне, адміністративне і навіть приватне листування запорожців, думка про них має змінитися».

А. Скальковський розглядав запорозьке низове військо як окрему громаду, яка ніколи не була частиною Гетьманщини або Малої Росії, і підпорядковувалося гетьманському управлінню тільки в останню пору свого існування. Він докладно характеризує внутрішню структуру запорозького війська і управління ним, громадське господарство, торгівлю, побут, писемність, судочинство, церковний устрій. Основна місія Січі, на думку А. Скальковського, у боротьбі проти турків і татар в ім'я утвердження православ'я на Сході. Цій меті був підпорядкований увесь уклад життя козаків. Причини її занепаду він вбачав, поміж іншим, у незгодах, які роздирали Січ зсередини. «Безначальність і непокора все більше й більше гніздилися по куренях, виявлялися на сходках й загрожували громаді остаточним руйнуванням» Скальковський, А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ, 1994. С. 18-19, 76-77, 443..

Неоціненний вклад у дослідження історії запорозького козацтва внесений працями М. Костомарова. Широко відомий як автор блискучих за змістом і формою історичних розвідок на теми української і російської історії, М. Костомаров трохи недооцінювався як оригінальний мислитель, як один з основоположників народознавства Ясь, О.В. Багатоликий Микола Костомаров: До 200-річчя від дня народження Миколи Костомарова. К., 2018.. Новизна історіософської концепції М. Костомарова полягала у протиставленні історико-психологічного і народознавчого підходів такому розумінню історичного процесу, в якому у фокусі перебували лише події політичної історії. Великий інтерес до історії української козацької держави якраз і був викликаний свідомим прагненням з'єднати, сполучити історичну науку з народознавством, які до М. Костомарова існували ніби у паралельних руслах, слабо взаємодіючи між собою. У полеміці з виразно москвоцентристським напрямом офіційної російської історіографії викристалізовувалася запропонована М. Костомаровим вісь протистояння двох сил народної, вічової і єдинодержавної. З утворенням Російської централізованої держави відкривається період «Русі єдинодержавної», що прийшов на зміну «Русі удільно-вічовій». Проте, вважає вчений, демократичні начала Русі не загинули, а втілилися в рисах народної південноросійської історії. «Південноросійська», або «малоросійська», народність лишається носієм тих «федеративних начал», які домінували в історії Київської Русі.

Відмінність у розвитку «двох руських народностей» М. Костомаров виводить із різниці у психологічному складі великоруса і південноруса. У психічному складі великоруса, вважає він, домінує прагнення «дати міцність і формальність єдності своєї землі», а звідси і готовність скоритися, сприйняти «єдиновладдя». Що ж до південноруса, то він втілює дух свободи, схильність до «невизначеності форм» і до анархії. «У натурі південноросійській не було нічого, що силувало, нівелювало, не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до означеної мети». Звідси виводиться феномен українського козацтва, генетично пов'язаного з «староруськими вічовими началами».

М. Костомаров зовсім не ідеалізує «південноруське плем'я» і козацьку державність, як це може здатися на перший погляд. Навпаки, він виводить із «вільної стихії», якій безмірно відданий українець, і руйнування суспільних зв'язків, і «вир прагнень, що обертали білячим колесом народне історичне життя». Український народ, вважає він, не мав достатнього політичного виховання «щоб виграти свій процес в історії і на самобутніх началах організувати струнку громадянську цілісність». Підґрунтя трагедії, що спіткала українську козацьку державність, М. Костомаров вбачає в тому, що незважаючи на єдність віри і походження, «в суспільних поняттях історія залишила на двох наших народностях свої сліди і встановила в них поняття абсолютно протилежні» Костомаров, Н.И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследо-вания. Кн. 1. Т. 1-3. Санкт-Петербург, 1903. С. 40-60, 720..

У протиставленні «двох руських начал» і «двох руських народностей» М. Костомарову не вдалося уникнути певних крайнощів і перебільшень. Але в його схемі російсько-українських відносин було схоплено головне: відмінність у ментальності росіян і українців, чим значною мірою був зумовлений драматизм української історії. Як би не ставитися до історіософських узагальнень М. Костомарова, не можна не віддати належне його прагненню розглядати Україну як специфічний регіон, який вимагає системного вивчення. Вчений не тільки обґрунтував право українців на власну, окрему від загальноросійської, історію, але й звернув увагу на землю як територіальну одиницю, що раніше жила своїм власним, незалежним життям і надалі виявляла себе «відмінними змаганнями в спільнім державнім устрою» Грушевський, О. До статті Костомарова про федеративний лад старої Русі // Україна. 1928. № 3. С. 50-57..

М. Костомаров спростував думку А. Скальковського про те, що Січ була заснована феодалами. Перші січовики, вважав він, це козацька сірома, бідняки, колишні селяни-втікачі. Проте погляд А. Скальковського на Січ як на своєрідне військово-чернече братство М. Костомаров загалом поділяв.

Основними рисами козацької військової організації на його думку, були «простота життя, готовність до всякої небезпеки, благочестя, повне братство між собою і повна послушність волі начальства» Костомаров, Н.И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследо-вания. Кн. 4. Т. 9-11. Санкт-Петербург, 1904. С. 19.. Компромісну позицію в питанні заснування Січі зайняв В. Антонович. Козацтво і Запорізька Січ, вважав він, виникли у результаті спільних зусиль народу й «освіченого класу» суспільства, своєрідного «національного єднання».

Але невдовзі цей потенціал єднання був, на думку В. Антоновича, втрачений Антонович, В. Исследования о гайдамаках по актам 1700-1768 гг. К., 1876. С. 5. Антонович, В. Польско-русские соотношения XVII в. в современной польской призме // Твори. Т. 1. К., 1932. С. 177..

Заслугу В. Антоновича становить уведення в науковий обіг величезної кількості документів з історії українського козацтва зокрема, у тих 15 томах «Архива Юго-Западной России», які вийшли за його редакцією. Вченим закладалася традиція порівняльного (в регіональному розрізі) дослідження колонізаційних процесів і їх впливу на суспільне життя. У полеміці з польськими істориками, які навперебій вихваляли заслуги польської шляхти у колонізації України, він доводив, що колонізаційні процеси успішніше розвивалися там, куди не досягали «ні пани з жалуваними грамотами на землі, ні їхні підстарости з нагаями». «Один і той самий народ, в один і той самий час і за однакового рівня розвитку заселяв дві суміжні області; в одній з них колонізація рухалася за участі польської шляхти і призвела до кривавого зіткнення; в іншій, за відсутності шляхти, зразу встановилися правильні форми громадянського життя, і, розвиваючись без усяких потрясінь, через півтора століття привели до відкриття першого на півдні Росії університету»¹¹.

Природно, що саме особливості козацької самоорганізації опинилися серед проблем, на які імперіями в різні часи накладалися ідеологічні «табу». Навіть публікація джерел з історії козацтва розглядалася як справа, здатна живити «крамолу сепаратизму». Тому люди, які обирали предметом своїх наукових зацікавлень історію запорозького козацтва, свідомо ставали на шлях подвижництва. Одним з перших, хто не побоявся поставити під удар власну наукову кар'єру заради повного і всебічного відтворення історії любих його серцю запорожців, був Д. Яворницький. З-поміж 200 наукових праць, що становлять його творчий доробок, переважна більшість присвячена історичному феномену козацтва, його витокам, організації суспільно-політичного і соціального життя, воєнним операціям, побуту, звичаям. Це не був лише результат кабінетних вправ: за власними словами Д. Яворницького, перш ніж взятися за зображення історичної долі запорізьких низових козаків, він багато разів об'їхав всі місця колишніх Січей, не раз спускався порогами, докладно вивчав острови, балки, шляхи Яворницький, Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х тт. Т. 1. К., 1990. С. 6..

Об'єкт наукових зацікавлень Д. Яворницького «запорозька вольниця» був надзвичайно гострим з політичного погляду, і тому немає нічого дивного у неприхильному ставленні місцевих властей до його пошуків.

Попечитель Харківського учбового округу Максимович прямо заявив: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію» Шубравська, М.М. Д.І. Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. К., 1971. С. 19.. Молодий вчений не зреагував на попередження, за що поплатився кар'єрою і душевним спокоєм.

До його імені було міцно приклеєно ярлик «сепаратиста». Через це він не зміг дістати звання професора у Харкові, де викладав. Але й працюючи у Петербурзі, він щоліта подорожував по місцях, пов'язаних з історією запорозького козацтва.

Невдовзі побачили світ його великі праці «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» у 2-х тт. (1888), «Сборник материалов для истории запорожских козаков» (1888), «Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края» (1889), «Вольности запорожских козаков» (1890) і, нарешті, «История запорожских козаков» (Т. І-ІІІ, 1892-1897). Варто зауважити, що навколо наукового доробку Д. Яворницького ніколи не вщухали пристрасті.

З одного боку, і сучасників, і нащадків вражали глибока, аж до самозабуття, зацікавленість вченого-ентузіаста українською історією, його подвижницька діяльність по відтворенню «запорозької старовини», величезний обсяг інформації про походження козацтва, суспільну організацію, господарство, побут Запорозької Січі, введений ним у науковий обіг. З другого боку, поява майже кожної з численних книг Д. Яворницького наражалася на гостру критику.

Значно реалістичніше зобразив життя запорожців, суспільний устрій січей М. Слабченко. Його дослідження з історії Запорожжя публікувалися у 1927-1929 рр. у працях «Комісії для виучування західноруського та українського права» і мали назви «Соціально-правова організація Січі Запорозької» та «Паланкова організація Запорозьких вольностей». Він неодноразово зазначав, що попри «гори більших або менших книг» з історії Запорожжя нез'ясованими лишилися його природа і суттєві особливості організації. Чи було це щось унікальне, чи явище, яке належало до певного соціального типу на ці та інші поставлені перед собою питання М. Слабченко відповідав, спираючись на власну модель господарської та духовної культури Запорожжя і на величезну кількість документів, вперше введених у науковий обіг. Створена вченим нова схема історії Запорожжя і понині не втратила свого значення. Автор піддав аргументованій критиці як ідеалістичні оцінки А. Скальковського та свого вчителя Д. Яворницького, так і нові на той час «марксистські» схеми М. Яворського та М. Покровського.

Якщо попередників М. Слабченка у дослідженні Запорозької Січі цікавили насамперед події політичної історії та військового побуту, то для нього пріоритетними були питання формування специфічної запорозької державності, січового права, духовної і господарської культури запорозького козацтва. На думку вченого, Запорозька держава не була якоюсь аномалією, чимось унікальним в історії. Аналогії відшукувалися ним у лицарських орденах, об'єднаннях флібустьєрів, у суспільній організації донських козаків. Такі висновки ґрунтувалися на зіставленні різних точок зору на систему «запорозьких вольностей» і на власному оригінальному баченні цих проблем Санцевич, А.В. Видатний український історик М.Є. Слабченко. К., 1993. С. 47-48..

Помітний внесок у справу дослідження козацтва як суспільного стану й порубіжного соціуму внесений працями Н. Полонської-Василенко. У статті для збірника з історії Південної України, який, уже будучи набраним, не побачив світу з цензурних міркувань, вона проаналізувала процес заселення Півдня України у кінці XVIII ст. та причини ліквідації Запорозької Січі. Знищення Січі, на її думку, створило для адміністрації краю чимало проблем, оскільки поміщики, від яких втікали селяни, протестували проти наданих переселенцям на південних землях пільг. Уряду доводилося маневрувати, щоб зреагувати на скарги попередніх власників селян і водночас інтенсифікувати колонізаційний процес на Півдні. Н. Полонській-Василенко належали також дві праці з історії Запорожжя, які з'явилися у «Записках історико-філологічного відділу Української Академії Наук» «З історії останніх часів Запорожжя. Остання боротьба Запорожжя за його вольності» (1926) та «Маніфест 3 серпня року 1775 в світлі тогочасних ідей» (1927). Обидві вони присвячувались 150-річному ювілею зруйнування Січі. Подавши короткий історіографічний огляд праць про запорозьких козаків, авторка декларує необхідність «матеріалістичної ревізії запорізької історії». Запорозьке козацтво, вважає вона, не було ні лицарською організацією, об'єднаною узами общини, віри, призначення або цілі (Скальковський), ні вільною і нероздільною общиною, в якій здійснено «новий ідеал рівності, якого не знали Афіни і Спарта» (Яворницький). Дослідниця приділяє головну увагу процесам розшарування в козацтві і бачить на одному полюсі заможних козаківвласників, а на іншому «сірому, що не має одягу» Василенко-Полонська, Н. З історії останніх часів Запорожжя. Остання боротьба Запорожжя за його вольності // Записки історико-філологічного відділу Української АН. Кн. IX. К., 1926. С. 279.. Заслугу Н. Полонської-Василенко слід вбачати у спробі визначити межі запорозької території, а також простежити поетапно процес обмеження автономних прав Запорожжя. Їй також належала ініціатива видання «Архіву Запорозької Січі», яку так і не вдалося реалізувати.

Початок систематичного вивчення слобідського регіону справедливо пов'язується в історіографії з іменем Д. Багалія. Коли у 1888 р. з'явився підготовлений ним збірник документів «Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства в XVI-XVIII столетиях», В. Антонович охарактеризував його не тільки як «вельми важливий внесок в історичну науку», але і як «першу і єдину працю у своєму роді» з історії степової Росії Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. Кн. II. 1878-1887. К., 1888. С. 205-206.. Сам Д. Багалій у 1918 р. писав, що 35 років вивчає «внутрішню історію» України і що «більше усього працював по історії Слобожанщини». За словами Багалія, він прагнув дати справжню історію народу «його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу усіх його колишніх станів: і козацтва, і його старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям» Багалій, Д.І. [сторія Слобідської України. Xарків, 1991. С. 14.. Особлива увага зверталася ним на вивчення колонізації краю, його соціально-економічного і культурного розвитку, становища різних груп населення у XV-XVIII ст., особливостей суспільної організації. У ході вивчення процесів колонізації Слобожанщини Д. Багалій уважно досліджував взаємодію двох переселенських потоків російського і українського, причому вважав їхнє взаємопроникнення корисним. Зокрема, на основі архівних даних він розповів про переселення великої групи українських козаків на чолі з гетьманом Я. Острянином. Розрізняючи три типи колонізації народну, державну і власницьку (поміщицьку, монастирську, старшинську), дослідник вважав, що основну роль у заселенні Слобожанщини відіграла саме народна колонізація.

Ставлення до проблеми колонізації Слобожанщини було неоднаковим навіть у представників однієї наукової школи київської. Приміром, Д. Багалій розглядав її як повернення нащадків русичів, українців і росіян на землі своїх предків. М. Грушевський до «колонізаційного походу на схід» ставився негативно як до чинника, який звужував можливості українського державотворення під час Визвольної війни і зрештою спричинив руйнацію української державності. Звідси й різниця у акцентах щодо взаємин росіян і українців для Д. Багалія вони незмінно дружні, як і має бути у «братів по крові». М. Грушевський же бачить у них насамперед тертя й незгоди, хоч і визнає, що російський уряд ставився до переселенців прихильно, і поза військовою службою вони були звільнені від інших повинностей і поборів. Слобідські полки уряд намагався, хоч і безуспішно, перетворити у полігон для проведення військової реформи, а надаючи автономні права Слобожанщині, хотів у такий спосіб протиставити два значні етнічні регіони України один одному Грушевський, М. Нарис історії українського народу // Твори у 50 т. Т. 22. Львів, 2015. С. 243..

Чималий внесок у дослідження Слобідської України зроблений професором Харківського університету М. Сумцовим. Його праця «Слобожане. Історико-етнографічна розвідка» (1918) точно вписувалася у традицію регіонального та історико-географічного вивчення України. Автор ґрунтовно дослідив історію колонізації краю і його етнографічного опрацювання, соціальну структуру населення Слобожанщини, особливості його матеріальної та духовної культури, розвиток промисловості, побут і звичаї мешканців. Він переконливо доводив, що Слобожанщина є суто українським краєм, що зумовлене насамперед особливостями його освоєння Сумцов, М.Ф. Слобожане: історико-етнографічна розвідка. Харків, 1918..

Серед наукових шкіл, що склалися в українській історіографії у другій половині ХІХ ст., пріоритетне місце належить тим, які очолював М. Грушевський. Його головною заслугою перед українським народом стало створення національної за своїм змістом історіософії. Те, що було зроблено впродовж ХІХ ст. у галузі дослідження особливостей розвитку окремих частин України, допомогло М. Грушевському створити концепцію українського історичного процесу, детально виписану у трьох вимірах хронологічному, проблемному й просторовому. Опанування здобутків тогочасних європейських соціологічних шкіл, насамперед школи Е. Дюркгейма, дало йому змогу увести історичний процес в Україні у найширший антропологічний контекст і водночас визначити національність як головний критерій державотворення. Водночас, як точно підмітив Дж. Армстронг, концепція безперервного розвитку українського народу стала «блискучою інтелектуальною легітимізацією українського міфу» Armstrong, J. Myth and history in the evolution of Ukrainian consciousness // Ukraine and Russia in their historical encounter. Edmonton, 1992. P. 129.. Як зазначає М. Попович, вже сама ідея подати історію України від найдавніших часів до наших днів не як якісь, за висловом ученого, «українські клапті в російській історії», а як суцільний історичний процес, мала невмируще значення. Початок праці М. Грушевського над «Історією України-Руси» підводив риску під цілою епохою української національної історичної самосвідомості і починав новий її етап. Завдяки Грушевському наявність окремої національної української історії не можна було заперечувати так само, як завдяки Шевченкові наявність окремої української мови й літератури» Попович, М. Нарис історії культури України. К., 1998. С. 491..

Таким чином, вже наприкінці ХІХ ст. українська історична думка впритул підійшла до усвідомлення самодостатності української нації і об'єктивної потреби самовизначення на національній основі в координатах Українського проєкту. Це означало, що національно-визвольний рух вступив у свою третю (за класифікацією М. Гроха), політичну фазу. На черзі було осмислення потреби у загальноукраїнській єдності, але поки що ця ідея ще не стала конструктом суспільної свідомості. Знадобилися суворі випробування Першої світової війни, щоб принаймні частина українського соціуму усвідомила нагальну потребу вирішення основоположної для нього територіальної проблеми шляхом створення єдиного українського національно-територіального комплексу. Складність цієї проблеми полягала у тому, що вона не піддавалася розв'язанню в обмежених державних рамках. Єдино прийнятним для її вирішення контекстом могли стати лише серйозні політичні трансформації на теренах Центральної і Східної Європи.

Революційні роки були, зрозуміло, не найкращим часом для історичної науки, хоч безпосередня загроза для історико-культурної спадщини згуртовувала ентузіастів і змушувала їх працювати буквально на грані людських можливостей. Для істориків-регіоналістів багато важило те, що розроблювані ними проблеми вперше набули виразного політичного звучання, і вони мали змогу вступити в дискусію щодо українських кордонів у всеозброєнні історичного знання. Виразного політичного зафарбування набула, зокрема, проблема колонізації Слобожанщини і Півдня України, коли Тимчасовий уряд не визнав права України на Харківську, Катеринославську, Херсонську і північну частину Таврійської губерній. Тому цілком зрозумілим є особливий акцент на цих проблемах у виданій у 1918 р. «Історії Слобідської України» Д. Багалія. Вчений доводив, що землі Слобожанщини «в дійсності належали прадідам українців», а в момент їх заселення не входили до складу території Російської держави Багалій, Д.І. Історія Слобідської України. С. 28, 63.. Природно, що у порівнянні з своїми попередніми працями він значно розширив матеріал про автономію Слобожанщини, її полковий та територіальний устрій.

Під час переговорів про розмежування територій РСФРР і України, які проходили в Києві влітку 1918 р., Д. Багалій був запрошений як український експерт. Виступаючи з доповіддю на засіданні Політичної комісії мирної конференції 11 липня, він переконливо доводив, що чотири північні повіти Чернігівської губернії, українська частина Курщини і Воронежчини, територія колишньої Слов'яно-Сербії і Таганрог належать до основного масиву етнографічної території українського народу. У підготовленій ним доповідній записці, оголошеній на спільному засіданні Політичної комісії, говорилося, що «дике поле», «дикий степ» це було не що інше, «як старий український, староруський світ. Не тільки Харків, але й усі інші міста сучасної Харківської губернії і всі слободи, всі хутори результат і продукт української колонізації». Так само і т.зв. Новоросійський край «є старе гніздо запорожців і був заселений первісно виключно запорожцями». На думку О. Оглоблина, «Історія Слобідської України» Д. Багалія «дала в руки українського уряду міцну наукову зброю в боротьбі відродженої Української Держави за соборність своїх земель супроти північного сусіда Росії. І саме Багалій, історик Лівобережної України старої Сіверської землі й нових Слобожанщини й Полудневої України був найбільшим і безперечно вирішним науковим авторитетом у складному й дражливому, але як же актуальному питанні про українсько-московський кордон» Оглоблин, О. Пам'яті Дмитра Багалія // Український історик. 1988. № 1-4. С. 100-101..

Підсумовуючи здобутки і втрати першого століття українського відродження, М. Грушевський відзначав, що три чверті його припадає «на ученичі літа» нашої національної свідомості. Але останні роки ХІХ ст. засвідчили, що «свідомість і одушевлення ідеєю можуть дуже багато зробити навіть при найбільших перешкодах і дуже слабих силах». «Несогірший науковий рух» вчений розглядав як один з вагомих здобутків століття, і роль істориків у ньому виявилася визначальною. Звідси і оптимістичні прогнози патріарха української історичної думки; «які б сумні гороскопи не складали песимісти про будучність інших українсько-руських земель, писав він у 1901 р., українсько-руська нація від національної смерті забезпечена смерть перелетіла над нею.. ,» Грушевський, М. На порозі століття // Твори у 50 т. Т. 1. Львів, 2002. С. 208-216.

Отже, на питання «чи здатне наукове знання стати стимулом саморозвитку творчого потенціалу нації?» історія дала ствердну відповідь. Створене зусиллями кількох поколінь науковців бачення історії України як самодостатнього процесу справило величезний вплив на формування Українського проєкту, розвиток національної свідомості та ідентичності. Регіональні та історико-географічні студії розхитували основу державного централізму Російської та Австро-Угорської імперій, живили ідеї федералізації та автономізації. Із скромних народницьких дослідів і початків вивчення України народився, за словами М. Грушевського, справжній національний рух з своєю національною програмою, з партіями, готовими втілювати цю програму в життя. На початку ХХ ст. історіографія внесла свій вклад у закріплення етноніма «українці», розмивання подвійної ідентичності, утвердження ідей соборності. Концепція безперервного розвитку українського народу як автохтона на своїй землі, хоч і перебувала ще значною мірою в руслі романтичної традиції, виявилася дієвим чинником національного самоствердження.

Регіональний ракурс наукового пізнання дав змогу оцінити роль певного регіону у трансляції цінностей світової й національної культури, зрозуміти його історично сформовану унікальність і водночас включеність в економічний, політичний, культурний простір країни. Регіон осмислювався як певна соціокультурна спільнота з притаманними їй механізмами відтворення, самопізнання й самовираження.

Дедалі більше наукова увага зосереджувалася на специфічній аурі регіональних типів світовідчуття й світорозуміння, регіональних настроях і уподобаннях, що змінювалися впродовж віків. Історики не судді, слушно зауважує В. Ткаченко, їхнє завдання полягає в тому, щоб описати й пояснити реальні історичні трансформації.

Але в їхніх силах показати, що консолідація нації забезпечується взаємодією цілого ряду об'єктивних факторів та їхніх суб'єктивних відображень в колективній свідомості людей. Три чинники, що формували національну програму сто з лишнім років тому, лишаються актуальними і у наш час: усвідомлення широкою громадськістю спільності історичної долі, підтримання інтенсивності мовних і культурних зв'язків, що визначають рівень соціальної комунікації, забезпечення рівності всіх членів групи, організованих у громадянське суспільство Ткаченко, В.М. Велика війна 1914-1918 рр. і Україна // Український історичний журнал. 2014. № 2. С. 217-231.. Великою мірою забезпечити реалізацію такої програми може поглиблена, прискіплива увага до регіональної специфіки розвитку держави, осмислення історичних закономірностей функціонування людських спільнот у просторових ареалах різних державних організмів, в умовах гострих міжетнічних і міжконфесійних зіткнень. Це дасть змогу наблизитися до розуміння регіональної самобутності України, закоріненої в ґрунт і спосіб життя, збагнути логіку геополітичної регіоналізації та динаміку розвитку регіональної культури, збагатити палітру пізнання закономірностей і крутих «віражів» історичного процесу як у межах регіону чи країни, так і у цивілізаційному масштабі.

Територіальні тенденції у соціальному розвитку держави мають свій яскраво виражений геополітичний вимір. Продуктивне подолання імперської і радянської спадщини територіальної організації немислиме без предметного, неупередженого дослідження не тільки адміністративних поділів і переділів, але й геокультурного контексту життя територіальних спільнот, які стали об'єктами завоювань і політичних експериментів. Тут не обійтися без засвоєння новітніх методологічних підходів, що вибудовуються на зіставленні «старої» і «нової» традиції до висвітлення регіональної історії і диференціації предметних полів й дисциплінарних повноважень макроі мікроісторії, регіоналістики та історичної географії. Сьогодні в Україні гостро відчувається недостатній рівень формалізованості й структурної кваліфікації наукового знання про регіони як в історичній ретроспективі, так і у сучасному вимірі. Соціум чимало потерпає від поглиблення міжрегіональної диференціації на фоні фрагментарності законодавчо-нормативної бази регіональної політики, неузгоджених моделей реформування системи місцевого самоврядування. І далеко не завжди усвідомлюється, що чимало деформацій, які нині гальмують процеси соціальної трансформації, сягають корінням не лише у радянську епоху, але й у більш віддалені від нас часи.

Політика завжди була і буде територіальною, специфічним засобом оволодіння та переформатування простору, структурування і унормування в ньому внутрішніх зв'язків. Сучасні реалії, на жаль, підтверджують тезу про те, що закладені в далекому минулому стереотипи світосприймання й реагування на «виклики долі» мають здатність відлунювати в сьогоднішній день. Суб'єктність є, і за неї варто боротися. Лише сильна Україна як невід'ємна частина сім'ї вільних народів матиме можливість не тільки повернути тимчасово втрачені території, але й реінтегрувати їх без шкоди для нас і всього європейського континенту. Варто всім усвідомлювати той факт, що незважаючи на агресію Росії та внутрішні непорозуміння Український проєкт «живе» і кожний рік незалежності додає йому сил та стійкості.



References

Antonovich, V. (1876). Issledovaniya o gaydamakakh po aktam 1700-1768 gg. Kiev. [in Russian].

Antonovich, V. (1932). Pol'sko-russkiye sootnosheniya XVII veka v sovremennoy pol'skoy prizme. Tvory. T. 1. Kyiv. [in Russian].

Armstrong, J. (1992). Myth and history in the evolution of Ukrainian consciousness. Ukraine and Russia in their historical encounter. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian studies press.

Bahaliy, D.I. (1991). Istoriya Slobids'koyi Ukrayiny. Kharkiv: Osnova. [in Ukrainian].

Chteniya v istoricheskom obshchestve Nestora-letopistsa. (1888). Kn. II. 1878-- 1887. Kiev. [in Russian].

Hrushevs'kyi, M. (2015). Narys istoriyi ukrayins'koho narodu. Tvory u 50 tt. T. 22. L'viv: Svit. [in Ukrainian].

Hrushevs'kyi, O. (1928). Do statti Kostomarova pro federatyvny lad staroyi Rusi. Ukrayina. № 3. 50-57. [in Ukrainian].

Hrushevs'kyi, M. (2002). Na porozi stolittya. Tvory u 50 t. T. 1. L'viv: Svit. 208216. [in Ukrainian].

Hyrych, I. (2021). Ukrayins'ka istoriya: cherez identychnist' do derzhavy. Kyiv: Ukrayins'ki propileyi. [in Ukrainian].

Kolesnyk, I.I. (2000). Ukrayins'ka istoriohrafiya (XVIII pochatok XX stolittya). Kyiv: Heneza. [in Ukrainian].

Kostomarov, N.I. (1903). Sobraniye sochineniy. Istoricheskiye monografii i issledovaniya. Kn. 1. T. 1-3. Sankt-Peterburg. [in Russian].

Kostomarov, N.I. (1904). Sobraniye sochineniy. Kn. 4. T. 9. Sankt-Peterburg. [in Russian].

Ohloblyn, O. (1988). Pam'yati Dmytra Bahaliya. Ukrayins'kyi istoryk. № 1-4. 96105. [in Ukrainian].

Popovych, M. (1998). Narys istoriyi kul'tury Ukrayiny. Kyiv: «ArtEk». [in Ukrainian].

Santsevych, A.V. (1993). Vydatnyi ukrayins'kyi istorykM.YE. Slabchenko. Kyiv: Instytut istoriyi Ukrayiny AN Ukrayiny. [in Ukrainian].

Shubravs'ka, M.M. (1971). D.I. Yavornyts'kyi. Zhyttya, fol'klorystychno-etnohrafichna diyal'nist'. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

Skal'kovs'ky, A.O. (1994). Istoriya Novoyi Sichi, abo ostann'oho Kosha Zaporoz'koho. Dnipropetrovs'k: Sich. [in Ukrainian].

Subtel'ny, O. (1991). Ukrayina. Istoriya. Kyiv: Lybid'. [in Ukrainian].

Sumtsov, M.F. (1918). Slobozhane: istoryko-etnohrafichna rozvidka. Kharkiv: Vydavnytstvo “Soyuz”. [in Ukrainian].

Tkachenko, V.M. (2014). Velyka viyna 1914-1918 rr. i Ukrayina. Ukrayins'kyi istorychnyi zhurnal. № 2. 217-231. [in Ukrainian].

Ukrayins'ka identychnist' i movne pytannya v Rosiys'kiy imperiyi: sproba derzhavnoho rehulyuvannya (1847-1914). Zbirnyk dokumentiv i materialiv. (2013). Vidp. red. H. Boryak. Kyiv: Instytut istoriyi Ukrayiny. [in Ukrainian].

Vasylenko-Polons'ka, N. (1926). Z istoriyi ostannikh chasiv Zaporozhzhya. Ostannya borot'ba Zaporozhzhya za yoho vol'nosti. Zapysky istoryko-filolohichnoho viddilu Ukrayins'koyi AN. Kn. IX. Kyiv. 278-333. [in Ukrainian].

Yas', O.V. (2018). Bahatolykyi Mykola Kostomarov: Do 200-richchya vid dnya narodzhennyaMykolyKostomarova. Kyiv: Lybid'. [in Ukrainian].

Yavornyts'ky, D.I. (1990). Istoriya zaporoz'kykh kozakiv. 3-kh tt. T. 1. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].



Abstract

Creation of Ukrainian project in regional and historicalgeographical discourses of the xix early xx centuries

Yaroslava Vermenych

The purpose of the study is to analyze the construction of national identity in Ukrainian regional discourses of the 19th and early 20th centuries, which became the basis for the formation of the conceptual foundations and local models of the Ukrainian project. The emphasis is placed on the importance of understanding the specifics of Ukrainian history, associated with numerous geopolitical transformations, wars, and social upheavals, which caused a special interest in the problems of space, colonization movements, and the development of new territories. Highlighting the geocultural among the methodological approaches made it possible to represent the historical-geographical determinants characterizing the relationship between culture and national space, regional and local cultural practices.

The main results of the study are focused on substantiating the potential of Ukrainian historical science in creating an intellectual foundation for the formation of a new image of the country and the construction of the Ukrainian project, the development of a national territorial structure based on the geographical, linguistic, religious, cultural features of its parts and specific regional identity.

The conclusions prove that the historiographic schemes introduced into scientific circulation during the 19th and early 20th centuries were characterized by a distinct emphasis on the regional features of Ukrainian lands, the study of the specificity of the historical fate of individual territories that were part of different states and were subjected to powerful assimilation and cultural influences. Such approaches were most actively used in the regional and historical-geographical discourses of Ukrainian intellectual history, which covered both the state of public opinion at a certain stage and the social history of ideas and projects. What was done during the 19th century in the field of research on the peculiarities of the development of certain parts of Ukraine, helped M. Hrushevskyi to create a concept of the Ukrainian historical process, written out in detail in three dimensions chronological, problematic and spatial. Regional discursive practices became the basis for the formation of the Ukrainian project, the understanding of the new status of the Ukrainian ethnic territory, awakening of national consciousness and historical memory, analysis of the specifics of the regional and local identity of the Ukrainian people.

Key words: Ukrainian project, regional identity, historical consciousness, regional historiography, geocultural approaches, mental space.

Размещено на Allbest.ru