Графіті: історична динаміка, соціокультурні та мистецькі особливості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Графіті: історична динаміка, соціокультурні та мистецькі особливості

Як зазначалось вище, слово «графіті» з'явилось в археологічній науці. Спочатку так називали одну з технік настінного малярства, яка передбачала видалення верхнього шару пігменту шляхом продряпування поверхні за контурами певного малюнку таким чином, щоб показався нижній кольоровий шар, що знаходиться під ним. Пізніше археологи почали використовувати це слово як загальний термін для позначення усіх видів випадкових написів і малюнків на стінах будинків. Загалом, графіті -- надзвичайно давнє явище: стіни античних і середньовічних міст, що збереглися до наших часів, були буквально вкриті написами.

Найбільш ранні графіті з'явились у 30 тисячолітті до Р. X. -- це були малюнки і піктографії, продряпані на стінах кістками тварин або нанесені за допомогою пігментації. Подібні малюнки часто виконувались у священних місцях всередині печер як частина ритуалу (наприклад, для закликання удачі на полюванні).

Велика кількість графіті збереглась у країнах стародавнього Сходу (зокрема, Єгипті), у давньогрецьких та давньоримських містах. Одна з найвідоміших колекцій античних графіті, знайдена під час розкопок міста Помпеї, містить любовні зізнання, соціальну риторику, літературні цитати, політичні лозунги, магічні заклинання, рекламні пропозиції різних послуг та ін. Один помпейський гострослів навіть написав такий дотепний парадокс: «Тут усі, окрім мене, пишуть на стінах» [Лурье ЭР-б].

Середньовічні графіті були знайдені в Америці, країнах Західної Європи, у Константинополі. Велику і багату історію має і східнослов'янське графіті, зразки якого знайдені у Софійських соборах Києва і Новгорода, а також у багатьох інших староруських храмах. Сьогодні вже не потрібно доводити, що древні графіті Х-ХІІІ ст. київської Софії -- це не нікчемне забруднення стін, а пам'ятник історії, складова частина культури, об'єкт дослідження багатьох гуманітарних наук. Ці графіті містять як малюнки, так і (частіше) тексти: молитовні прохання до Бога і святих, народні заклинання і прокляття, жартівливі і побутові написи (наприклад, «Пропив плащ, коли тут був» [Бажкова ЭР]). Більшість графіті Софійського собору містять точну дату «фіксації» напису чи малюнку, що є вкрай важливим фактом для дослідників.

У наступні століття (епохи Відродження і Нового часу) практика графіті не припинялась: цікаво, що бажання увіковічити себе в такий спосіб спостерігалось не лише з боку простих людей -- відомі факти про графіті видатних художників, письменників, полководців. Інколи графіті ставало джерелом творчого поштовху: слово «рок» (у значенні «доля»), начертане грецькою на стіні Собору Паризької Богоматері, надихнуло Віктора Гюго на написання знаменитого роману [История ЭР]. Байрон розважався кресленням автографів у казематах Шильонського замку, російські імператори -- нудьгуючи у Зимовому палаці [Новинская ЭР].

Появу сучасного графіті відносять до початку 1920-х, коли малюнками і надписами стали помічати товарні вагони, що курсували по США. Також графіті використовували політичні активісти з метою розповсюдження своїх ідей та кримінальні вуличні угрупування, «мітячи» територію.

Під час Другої світової війни американські солдати вкрили стіни європейських міст надписами «Kilroy was here» («Тут був Кілрой»). За легендою, Кілрой дійсно існував, служачи інспектором на судноверфі і маркуючи такою позначкою деталі перевірених ним воєнних суден. Американські матроси і солдати, котрих переправляли через океан на війну, виявили ці надписи і розповсюдили їх по всьому світу. Легенди стверджують, що Гітлер вважав Кілроя супершпигуном, а Сталін бажав особисто з ним познайомитися. Сьогодні легендарний надпис санкціоновано красується на Національному меморіалі Другої світової війни у Вашингтоні.

Нова стадія розвитку графіті розпочалась у другій половині XX ст.: вирішальними факторами стали поява аерозольної фарби (1960-і) та експансія молодіжної культури. У кінці 1960-х у Філадельфії усюди почали з'являтись так звані теги (tags) -- власні підписи райтерів. За кілька років популярність графіті шалено зростає, розробляються нові стилі написання тегів, а центр графіті-руху переміщується з Філадельфії до Нью-Йорку. Саме тут засоби масової інформації вперше звернули увагу на це нове суспільне явище: у 1971 р. New-York Times опублікував статтю під назвою «ТАКІ викликав хвилю послідовників», присвячену графітисту, який, працюючи кур'єром, залишав по всьому Нью-Йорку свій підпис «ТАКІ 183». Під час роботи Такі об'їжджав на метро всі п'ять районів міста, ставлячи свою «мітку» усюди, де лише можна, у тому числі, на зовнішніх і внутрішніх стінах вагонів і на кожній станції метро. Репортер New-York Times вистежив райтера, взяв у нього інтерв'ю, після чого і опублікував названу статтю. Реакція читачів була бурхливою: сотні підлітків Нью-Йорка, наслідуючи Такі, почали писати свої імена на потягах метро і стінах громадських будинків, ганяючись за містичною славою ТАКІ 183.

Нью-Йоркська підземка 1970-х, як згадують очевидці, повністю була вкрита графіті: «потяг являвся втомленим пасажирам <...> цілковито вкритий сплетіннями сяючих ліній і кулеподібними буквами. І хоча <. > це були слова, своєрідна каліграфія, прочитати їх було практично неможливо, і серед пітьми і убогості метро вони ошелешували кричущими фарбами та екстатичними формами. <...> Здавалось, графіті завжди були там, під фарбою та лаком вагонів, і зараз, коли стримувальна сила суспільного порядку ослабла, вони просочились на поверхню» [Бажкова ЭР].

Продукування графіті стало своєрідною професією і кар'єрою. Графітиста почали конкурувати один з одним, змагаючись не лише у кількості написання тегів, але й у виробленні несхожого на інші, складного, витонченого, оригінального «авторського» стилю. Поступово, крім власних автографів, райтери почали створювати малюнки, в графіті-моду увійшли різноманітні варіанти декорування (візерунки, горошок, клітинка, штриховки тощо). Суттєво збільшились обсяги використання аерозольної фарби, адже розміри графіті-малюнків неухильно зростали: у 1975 р. очам здивованої публіки предстало єдине полотно розміром у цілий вагон (виник термін top-to-bottoms, тобто «зверху донизу»), а рік потому -- у цілий потяг. Особливою любов'ю графітистів користувались пласкі вагони старого зразка та білі потяги.

Розвиток графіті як нового художнього явища, його стрімке розповсюдження і всезростаючий рівень майстерності райтерів не могли залишитись без уваги: у 1972 р. американський соціолог Хьюго Мартінес вирішив, що «дослідження субкультуры графіті приносять не так багато, як торгівля творами» [Новинская ЭР], і заснував організацію «United Graffiti Artists» («Об'єднання графіті-художників»), куди залучив найталановитіших молодих людей -- найкращих графітистів того часу. Організація прагнула представляти широкій публіці графіті-твори у рамках арт-галереї і в подальшому виконувати індивідуальні замовлення щодо розписів фасадів будинків, інтер'єрів магазинів тощо. Саме з галереї Мартінеса Razor по світу почалась «епідемія» створення подібних підприємств, куди могли б звернутись потенційні замовники.

На середину 1970-х приходиться пік популярності і розповсюдження графіті -- частково і тому, що фінансові умови не дозволяли адміністрації Нью-Йорка ефективно боротись з вуличним мистецтвом. Райтери почали включати у свої роботи зображення героїв і сцен з відомих мультфільмів, з'явились складні для виконання стилі і чудернацькі візерунки; захоплені духом змагання, графітиста поставили собі за мету розмалювати все місто. У кінці 1970-х Управління міського транспорту Нью-Йорку не на жарт вирішило очистити транспорт від графіті, приступивши до масового його винищення. Активна діяльність міських організацій нерідко призводила до того, що багато райтерів кидали займатись графіті, адже постійне знищення їхніх робіт приводило їх у відчай.

У цей же час, на початку 1980-х, графіті-культура починає активно розповсюджуватись у інші країни (передусім, Канаду, Великобританію, Західну та -- частково -- Східну Європу), опановуючи нові мистецькі сфери: відомі райтери отримують можливість виставити свої роботи в галереях Європи (зокрема, у Римі, Парижі, Лондоні); з'являються пісні та відеокліпи, де глядачам яскраво демонструються елементи графіті; знімаються фільми. Так, у 1982 р. режисер і продюсер Чарлі Ехерн створює невеликий, але максимально неупереджений художній фільм «Wild Style» («Дикий стиль»), в якому були об'єднані «нестандартні» види міської хіп-хоп культури (ді-джеїнг, брейк-данс, графіті) і який був продемонстрований у Німеччині, Японії, Каннах, Америці. У 1983 р. Національне телемовлення США знімає документальний фільм «Style Wars» («Війни стилів»), який не лише наочно продемонстрував публіці знаменитих райтерів, але й також посилив роль графіті у хіп-хоп культурі, яка зароджувалась у Нью-Йорку. У 1984 р. Голівуд випускає картину «Beat Street» («Біт-вулиця»; режисер Стен Летен), герої якої захоплюються графіті і брейк-дансом; «Біт-вулиця» стала культовим хіп-хопівським фільмом.

До цього ж періоду відноситься поява трафаретного графіті, яке дало можливість наносити малюнки спреєм за мінімальний час. Одним з перших художників, що малювали під трафарет, став француз Blek le Rat -- він прикрасив стіни Парижу у 1981 р., а до 1985-го це мистецтво розповсюдилось по всьому світу.

Боротьба офіційної влади з графітистами тривала: було введено більш жорстокі покарання, обмежені продажі аерозольної фарби, улюблені місця райтерів (особливо метро) цілодобово охоронялись, а знищення графіті стало повсюдним. До кінця 1980-х у графіті-русі залишились лише найстійкіші. Багато райтерів знайшли вихід із ситуації в тому, що почали демонструвати свої роботи у галереях або ж організували власні студії. Саме у цей час почалось активне обговорення питання, чи являється графіті мистецькою формою. Як відомо, у більшості країн світу нанесення графіті на чию-небудь власність без дозволу вважається вандалізмом і карається за законом, проте інколи графітиста несанкціоновано виконували на фасадах магазинів такі складні і красиві графіті, що власники не бажали їх зафарбовувати.

Після набуття повсюдної популярності і відносної законності, графіті перейшло на новий рівень комерціалізації. У 2001 р. комп'ютерний гігант ІВМ використав у своїй рекламній кампанії райтерів, котрі малювали на тротуарах аерозольною фарбою. У 2005 р. подібну кампанію організувала корпорація Sony, для якої в багатьох містах США команда графітистів виконала велику серію графіті (право малювати на стінах було заздалегідь викуплене у власників будівель).

У 2000-х графіті впевнено увійшло і у сферу комп'ютерних ігор. Вийшло кілька серій відеоігор, в яких графіті було використано в емоційно позитивній якості: група підлітків бореться з тоталітарною поліцією, яка намагається обмежити свободу слова графітистів; герой гри малює графіті, які оживають і змагаються зі злим королем; графіті подається як засіб політичної боротьби у корумпованому місті.

Було створено кілька ігор графіті-симуляторів, в яких можна було віртуально розмальовувати поїзди у різних містах по всьому світу, або ж, навпаки, треба було очистити місто від графіті. У багатьох іграх, сюжет яких напряму не пов'язаний з графіті, гравець міг за бажанням малювати графіті у процесі гри. Загалом, у комп'ютерно-ігровій сфері та соціальних мережах поняття «графіті» майже завжди використовується як синонім поняття «малювання».

Кульмінацією таких взаємодій, де графіті змішується з відеоіграми та хіп-хопом, став вихід у 2003 р. телесеріалу «Kung Faux» («Кунг-Фу») режисера Міка Ньюмана, в якому поєднались риси класичних фільмів зі східними єдиноборствами, спецефекти відеоігор з зображеннями графіті, музика хіп-хопу і брейк-дансу. Крім того, впродовж 2000-х вийшло більше десятка документальних та художніх фільмів, присвячених графіті-культурі.

У 2006 р. в одному з найбільших музеїв США -- Бруклінському музеї (Нью-Йорк) -- була представлена виставка з 22 робіт нью-йоркських графітистів, що змусила глядачів-скептиків переглянути свої переконання щодо виключно хулігансько-кримінальної природи графіті.

Мистецтвознавці Австралії, оцінивши художню цінність робіт місцевих райтерів, надали графіті «статусу» форми образотворчого мистецтва, що відображено у великій антології «Австралійський живопис 1788-- 2000 років», випущеній видавництвом Оксфордського університету.

Певну еволюцію перетерпіло графіті у Європі: помітною частиною поп-культури стало графіті Великобританії, свого обличчя набуває італійське та французьке графіті, яскравими кольорами зустрічають туристів Польща та Чехія, суворий скандинавський пейзаж Фінляндії і Швеції також прикрашений роботами місцевих райтерів. Багатокілометровий виставковий зал являла собою Берлінська стіна зі сторони Західного Берліну, а після її руйнування збережені залишки стіни тепер розписані з обох сторін.

Європейська графіті-сцена яскраво активізувалась у кінці 1990-х. Найбільш могутніми центрами графіті у Європі стали Берлін, Париж, Лондон, Барселона, Амстердам, Брюссель, Прага. Багатий культурний багаж Старого Світу спрямував еволюцію графіті до удосконалення техніки та максимального розширення виразної мови графіті, що привело до виникнення формату «стріт-арт», тобто вуличного мистецтва, яке, будучи більш динамічним у своїх пошуках, набуло ознак «навмисної естетизації простору» [Изобразительное искусство ЭР].

Втім, «офіційна» Європа до графіті ставиться переважно негативно: у вересні 2006 р. Європейський парламент поставив питання про необхідність створення Єврокомісією нових законів, що стосуються міського середовища. В переліку явищ і факторів, які необхідно обмежити і запобігти, графіті стоїть в одному ряду з брудом, сміттям та екскрементами тварин. Незважаючи на це, навесні 2009 р. було санкціоновано виставку, на якій 150 художників-графітистів представили 300 робіт у культурному центрі Парижу -- Великому Палаці.

Одним з головних центрів сучасного вуличного мистецтва по праву вважається бразильський Сан-Паулу, який часто порівнюють з Нью-Йорком 1970-х. Важливим фактором популярності цього мистецтва в Бразилії є її соціальні проблеми, які находять своє втілення у творчості місцевих графітистів.

На Ближньому Сході графіті-культура виникла досить пізно, але отримала широке розповсюдження: вуличні художники є в Об'єднаних Арабських Еміратах, Ізраїлі, Ірані. У країнах Азії графіті також існує, але зі своїм місцевим колоритом. Так, у Китаї графіті з'явилось одночасно з політичною діяльністю Мао Цзедуна, який у 1920-х використовував нанесення революційних закликів і малюнків в громадських місцях. Саме Мао належить рекорд у створенні найдовшого графіті, в якому він критикує китайське суспільство, -- воно містить 4000 знаків. А, наприклад, у Гонконгу протягом кількох десятиліть працював один райтер, який усюди писав китайські каліграфічні знаки, і деякі з його робіт сьогодні офіційно охороняються. Перші команди вуличних художників з'явились у Непалі, Брунеї, Пакистані. Яскраво і самобутньо (хоча і не без американського і європейського впливу) розвивається графіті-культура у Японії.

У СРСР перші графіті з'явились на стінах Москви у кінці 1970-х: це були емблеми футбольних клубів «Спартак» і ЦСКА. На початку 1980-х додались назви рок-груп, а також графіті панків, хіпі, пацифістів та інших угрупувань альтернативної культури. З середини 1980-х, одночасно з поширенням моди на брейк-данс, активно почало розвиватись і художнє графіті. Перші графітиста оформлювали декорації брейк-фестивалів у Прибалтиці, Калінінграді, Горькому (зараз Нижній Новгород), Донецьку. І хоча художній рівень цих декорацій був ще незрілим, вони все одно вражали уявлення публіки не менше, ніж трюки і піруети брейкерів [История ЭР]. Побачити у той час справжнє настінне графіті можна було лише у Ризі та Калінінграді -- і не з причини близькості до Заходу, а із-за прозаїчного виробництва (єдиного на той час у Союзі) аерозольної фарби саме «Латвпобутхім'ом». Відносно легко придбати продукцію цього підприємства можна було лише у Прибалтиці, до того ж місцева влада до новомодного захоплення поставилась досить лояльно [Новинская ЭР].

На зламі 1980-1990-х у пресі гаряче обговорювались питання молодіжних субкультур панків, рокерів, брейкерів, металістів, фанів, чиї графіті на той час поширились майже по всьому СРСР. На думку дослідника російських графіті, професора Північно-Західного університету (США) Д. Бушнелла, молодіжні угрупування, які «випали» з суспільства внаслідок неможливості «втриматись» у рамках офіційних інститутів, природно створюють власну систему знаків та символів, заявляючи про себе суспільству. Та оскільки графіті передають інтереси контркультури, вони є глибоко значущими для субкультурної молоді, але не зрозумілими для всіх інших [Бажкова ЭР]. Протягом 2000-х у різних містах Росії пройшов фестиваль Snickers UREANuH, в якому змогли показати себе молоді райтери.

Проте, перефразовуючи відому приказку, «фестивалі приходять і відходять, а малювати хочеться завжди». Тому проблема «графіті й влади» і на сьогодні залишається однією з найболючіших у більшості країн, де процвітає графіті. Один з варіантів вирішення цієї проблеми запропонував основоположник російського графіті калінінградець Макс-Навігатор. Свого часу він зробив «хід конем», прийшовши у калінінградську мерію зі стопкою фотокарток: на одних були його власні роботи, на інших -- стіни будинків рідного міста з написаними на них загальновідомими брудними висловами. У мерії «схопились за голову» і відвели Навігатору у місті кілька місць, щоб він терміново облагородив своїми малюнками візуальне середовище [История ЭР].

В Україні ще в радянські часи школярі писали на стінах свої прізвиська та назви улюблених рок-груп, солдати виводили абревіатуру «ДМБ», футбольні фанати малювали буквою «Д» логотип «Динамо-Київ». У 1980-і хвиля хіп-хопу досягла Східної Європи, і на рубежі 1980-1990-х поступово почала проявлятись в Україні -- у тому числі, розвитком графіті. У середині 1990-х різноманітні графіті вже можна було побачити в багатьох українських містах. У 1999 р. у Харкові відбувся перший (надалі -- щорічний) всеукраїнський (з 2002 р. -- міжнародний) фестиваль графіті «X sprays». І з того часу в Україні триває дуже активне спілкування графітистів у рамках фестивального руху: у деякі роки впродовж останнього десятиліття налічувалось більше десятка графіті-фестивалів, географія яких охоплює усю країну (Львів, Київ, Харків, Ужгород, Херсон, Тернопіль, Одеса, Житомир, Маріуполь, Миколаїв, Луцьк, Запоріжжя, Луганськ, Біла Церква та інші міста). Сьогодні в Україні існують десятки відомих у своїх колах графіті-команд та самостійних райтерів, які мають можливість показати свої роботи та поділитись досвідом із зарубіжними художниками як на разових акціях, приурочених до певних подій, так і на регулярних щорічних фестивальних заходах.

На думку М. Лур'є, говорячи про сучасні міські графіті, ми змішуємо три різні явища, що мають спільне феноменологічне ядро, проте різняться і формально, і функціонально, а саме: 1) загальну традицію писання і, рідше, малювання на стінах, відому у міській культурі здавна; 2) практику спілкування шляхом графіті; 3) основну діяльність молодіжної субкультуры графітистів, в основі якої є виробництво графіті.

Так, загальні графіті -- це найдавніша і найстійкіша традиція, в рамках якої зберігаються майже всі форми, властиві графіті: графіті-автографи, графіті-лозунги, графіті-латриналії (надписи у громадських туалетах), учнівські графіті та ін. Такі графіті тяжіють до формульності, і основний корпус текстів у певний період є достатньо стійким. Виконавці графіті частіше є не авторами, а лише трансляторами, носіями певного поведінкового стереотипу (соціального, професійного, вікового, територіального, субкультурного тощо).

У другому прикладі графіті виступає як мова комунікації молодіжних спільнот. У комплекс розповсюджених у середовищі тинейджерів комунікативних практик (наряду з груповими акціями та тусовками, спілкуванням в Інтернет-чатах, подорожами автостопом тощо) входить також писання і малювання на стінах. Особливу роль у формуванні комунікативного коду графіті грає використання типових малюнків-емблем, кожний з яких виступає як самостійна смислова одиниця, семантичний дубль певного слова. Такі малюнки також грають роль свого роду «фірмового знаку», «підпису», який ідентифікує авторів висловлювань як членів певної субкультурної групи.

До третьої групи дослідник відносить так звані «професійні графіті» -- написи і малюнки, виконані у стилі художніх графіті. Окрім майстерності роботи і здібності охопити максимальний міський простір, тут оцінюється ще одна якість -- екстремальність задуму та зухвалість його виконання (у несанкціонованих місцях). Втім, у сфері «професійних графіті» існує й інший бік субкультурної ідеології та практики -- графіті у спеціально відведених для цього, офіційно дозволених місцях, виконання рекламних та оформлювальних замовлень.

На противагу нелегальному графіті, легальна діяльність вимагає більшої художньої майстерності, тривалого часу праці, виконується у спокійній обстановці, на великих за площею поверхнях, з необмеженими технічними можливостями. Легальним графіті часто займаються графітиста більш старшого віку, котрі мають художню освіту та пройшли крізь не один конкурс графіті -- цей шлях може розцінюватись як повноцінна кар'єра. Філософія «легалів» зводиться до двох ідей: прикрашення («оживлення») навколишнього середовища та творче самовираження. «Легали» і «нелегали» являють собою два полюси субкультури: «легали» реалізують ідею професіоналізму та установку на естетичну цінність результатів діяльності, що виділяє графіті серед інших сучасних молодіжних субкультур; «нелегали» підтримують статус графіті як руху забороненого, переслідуваного владою і суспільством. Підтримка саме цієї контркультурної складової в ідеології та життєдіяльності співтовариства забезпечує його живучість та конкурентоздатність наряду з іншими молодіжними неофіційними інституціями [Лурье ЭР-а].

Класифікацій графіті існує дуже багато: за тендерним принципом (чоловічі, жіночі), за ознакою відкритості (публічні та latrinalia), за належністю до тієї чи іншої субкультури (фанські, рок-н-рольні, реперські, брейкерські тощо), за соціально-віковим принципом (дитячі, школярські, студентські, тюремні тощо), за тематикою (політичні, еротичні, релігійні, музичні, гумористичні тощо), за жанровими ознаками (слогани, загадки, афоризми, діалоги, «дописки» до реклами, «поправки» деталей інтер'єру тощо).

Існують і інші підходи до класифікування графіті. Так, наприклад, І. Башкатов поділяє графіті на конструктивні та деструктивні. Конструктивні графіті прикрашають дозволені місця (спеціалізовані стіни, плакати, транспаранти, оформлювальні малюнки тощо) і виконують позитивні соціальні функції: заклики до збереження навколишнього середовища, позитивні лозунги, заборона паління тощо. Таким чином, конструктивне графіті претендує на звання офіційного стильового напряму у мистецтві. До графіті, що містять деструктивні елементи, автор відносить написи і малюнки, які порушують уявлення про прекрасне, естетику навколишнього середовища, руйнують речі, предмети, будівлі [Башкатов 2006, с. 145].

В. Ямалдінов поділяє сучасні графіті на три умовні групи: трафаретні (малюнки виконуються за заздалегідь приготовленим шаблоном з вирізами у формі потрібних букв чи рисунків); художні (малюнки чи слова, виконані у якому-небудь стилі); малохудожні (написи чи окремі слова, нецензурні чи не властиві літературній мові) [Ямалдинов ЭР].

За змістом (смисловим контекстом) С. Кисельов згруповує графі- ті-повідомлення, відповідно до загальної тематичної ознаки, у п'ять груп: 1) любовно-еротичні переживання; 2) непристойності та вульгаризми; 3) імена та інші фетишні атрибути об'єктів ідейно-естетичних уподобань; 4) побутові, націоналістичні та інші конфронтації з об'єктами неприязні; 5) ірраціональні експресивно-мовні звороти та знакові фіксації абстрактного змісту [Киселев 2005, с. 114].

За даними дослідження Т. Стрелкової, міські графіті за змістом розподіляються наступним чином: графіті молодіжних субкультур (музичні надписи і малюнки, графіті спортивних фанатів, контркультурні графіті) -- 32%; любовні написи і малюнки -- 15%; агресивні -- 8%; написи і малюнки сексуальної спрямованості -- 11%; політичні графіті -- 8%; графіті, присвячені шкідливим звичкам, -- 4%; націоналістичні графіті -- 3%; графіті без теми -- 13% [Стрелкова 2007, с. 12].

Український графітист Lodek вважає слово «графіті» своєрідним терміном-парасолею (umbrella term) для різних пов'язаних і переплетених між собою явищ, з яких можна виділити: наївне графіті (низькожанрові написи і зображення, авторами яких може бути будь-хто); райтинг (від англ. to write -- писати; графіті-субкультура, де каліграфія і написання свого імені зведені у таємний культ); муралізм (настінний живопис, який теж може мати стихійний характер або ж експлуатувати графіку райтингу); графіті-пропаганду; стріт-арт (вуличне мистецтво; графіті, що орієнтоване на широку вуличну аудиторію і виконується переважно з наміром естетизувати простір, донести повідомлення). На думку Lodek'a, графіті можна трактувати як незалежний комунікативний канал публічного простору, звалище витіснених офіційною системою повідомлень, своєрідну «підсвідомість» міста [Парфан 2009].

Різні підходи до класифікації графіті обумовлюють і формування різноманітних систем якісних характеристик, специфічних рис графіті. Так, Л. Бичкова основними особливостями графіті вважає спонтанність, швидкість, неможливість виправлень, певну кольорову гаму -- всі ці якості детерміновані специфічною стилістикою та технікою виконання [Бычкова 2003, с. 137].

За І. Башкатовим, графіті є цільовим, свідомо-вольовим, мотивованим, соціально-детермінованим, інформаційним, технологічно різноманітним засобом соціальної активності молоді, що розкриває її адаптивні нахили, можливості та прагнення [Башкатов 2006, с. 144].

Серед важливих характеристик графіті І. Головаха виділяє традиційність, протизаконність, неофіційність [Головаха 2004, с. 70] та окремо акцентує на специфічному характері анонімності цього роду мистецтва [Головаха 2004, с. 72].

Н. Стреньова основними ознаками графіті називає: принципову орієнтованість на письмовий спосіб передачі і збереження інформації; принципову відкритість, загальнодоступність тексту; принципове порушення загальноприйнятих норм комунікативного, поведінкового характеру; добровільність, довільність створення тексту; репрезентацію особистісних переживань, станів; невеликий розмір і відносно просту структуру [Стренева 2006, с. 153].

Виходячи з аналізу причин і умов виникнення та функціонування графіті, Т. Стрелкова визначає такі їх особливості:

наявність мети; за дослідженнями автора, 20% графітистів своїми малюнками і написами заявляють про своє існування, 19% говорять про свої почуття, своїм повідомленням намагаються викликати схвалення (16%) або відразу (11%), намагаються залякати (14%), принизити (8%) або насмішити (4%), 5% виражають свій протест проти когось чи чогось;

детермінованість нанесення графіті; графіті завжди соціально обумовлені, адресати реагують на графіті -- вступають з графітистами у переписку, знищують графіті або роблять вид, що не помічають їх;

інформаційність графіті; графіті -- це джерело інформації про особистість автора, соціальні явища і процеси, зміни у макро- та мікросередовищі;

технологічне різноманіття нанесення графіті (фарба, крейда, продряпування гострими предметами тощо) [Стрелкова 2007, с. 11-12].

У сучасних містах можна виділити такі основні зони розповсюдження графіті: вулиця (фасади і стіни будівель, підземні переходи, гаражі, таксофонні кабінки, асфальтове покриття у дворах, території вокзалів, бетонні бар'єри автострад та залізничних колій); транспорт (метро, громадський наземний транспорт, приватні автомобілі, вантажівки); внутрішній простір жилих будинків (стіни і стелі під'їздів, сходи, двері під'їздів і квартир, ліфти, поштові скриньки); інтер'єри публічних (частіше навчальних) установ. Крім того, у великих містах існують так звані «стіни» -- свого роду галереї графіті, місця скупчення малюнків та надписів.

Втім, слід відрізняти художників від вандалів. Сьогодні переважає негативне ставлення суспільства до цього напряму молодіжної культури, адже на вулицях наших міст ми бачимо величезну кількість непристойних малюнків та нецензурних написів, серед яких шедеври часто залишаються непоміченими. Ще більшу неприязнь суспільства графітиста викликають із-за прямих асоціацій своєї творчості з відвертим вандалізмом -- нівеченням пам'ятників архітектури, руйнуванням національних та культурних цінностей. Однак насправді вандали не мають прямого відношення до мистецтва графіті. Як стверджує В. Ямалдінов, існує неписаний кодекс честі, який намагаються виконувати усі поважаючі себе графітиста: 1) ніколи не малювати на будинках, які являють собою певну культурну цінність, школах, дитячих садках, лікарнях; 2) ніколи не малювати на пам'ятниках, меморіальних плитах, надгробках; 3) ніколи не малювати на роботах інших райтерів -- це ганебно і безчесно; 4) малювати для того, щоб зробити сірий і похмурий міський світ яскравіше і красивіше [Ямалдинов ЭР]. І основними причинами, що спонукають графітистів до малювання, є зовсім не бажання нанести будівлі матеріальну шкоду, а утвердження особистісної та групової ідентичності, протест проти соціальних та культурних норм, творі, сексуальні та розважальні мотиви [Homer ЭР].

Загалом, спільнота графітистів чітко усвідомлює свою корпоративну єдність, структуровану за командним типом. У склад кожної команди (crew) входить зазвичай від двох до семи чоловік. Потрапити в уже сформовану команду «з вулиці», за одним лише бажанням, практично неможливо, адже команди зацікавлені не у кількості, а у професіоналізмі своїх членів. Тому початківці віддають перевагу самостійній діяльності, поступово підвищуючи свій професійний рівень і статус у спільноті, або відразу створюють власну команду і починають її «просувати» [Лурье 2005, с. 253].

Майстри графіті володіють власною мовою -- так званим майстерінг-сленгом, який не буде зрозумілий простому обивателю. Так само і мова графіті -- це своєрідне послання світові, спроба розповісти місту про те, що в ньому відбувається. І розуміти малюнки слід на рівні символів, які вони несуть. «Високе», досконале графіті -- це, насамперед, закодований текст, символіка якого відбиває визначні події культурного, політичного або громадського життя соціуму, членами якого є його виконавці. Саме контекст розкриває основний зміст того, про що говориться у конкретному графіті, тому для його розуміння і тлумачення необхідно знати соціальне тло, що ховається за конкретним написом або малюнком. Крім того, графіті, як знакова система, містить семіотичний ряд, у якому закодовано інформацію не лише про історію самого візерунка або напису, але й про історію і традиції соціумів, у яких ці графіті існують нині або існували колись. При цьому запозичені з інших культур знаки і символи втрачають у новому контексті комплекс первинних значень і набувають нових.

На думку І. Головахи, графіті, незалежно від форми втілення (напис чи малюнок) є формою колективної і, у певному сенсі, анонімної творчості. Оскільки виникнення графіті обумовлене бажанням почати діалог, графіті майже ніколи не існує поодинці. Діалоги можуть втілюватись у вигляді звернень, запитань, у віршованій та прозаїчній формах, нерідко діалогічність виявляється у комплексі малюнків. Навіть автографічні написи породжують реакцію читача і сприяють виникненню діалогів. Отже, графіті, як висловлювання, зафіксоване у просторі у певний момент, являється комунікативним актом, незалежно від наявності адресата, до якого воно звернене, адже адресат так чи інакше передбачається, навіть у випадку, коли висловлювання виявляється звичайним самовираженням, сплеском емоцій [Головаха 2004, с. 71].

Сучасні графіті, на думку М. Лур'є, максимально розширюють сферу впливу у комунікативній системі сучасного міста: кожне накреслене слово чи зображення інтерпретується як провокуюча відповідь-репліка, а сукупність міських поверхонь перетворюється у суцільний епістолярний простір. Розглядаючи графіті як специфічну комунікативну систему, дослідник виділяє два різні види цієї комунікації: інтраграфітійний -- такий, що передбачає діалог між носіями графітійної культури, та екстраграфітійний -- такий, що передбачає діалог мовою графіті із «зовнішнім» світом, який не користується графітійним кодом спілкування. Загалом, можна стверджувати, що мова графіті намагається стати універсальним кодом міської комунікації [Лурье ЭР-а].

Дійсно, зазначає І. Головаха, графіті сприяють кращому розумінню і тих процесів, що відбуваються у суспільстві, і реакцій на них спільноти. Повідомлення і зображення на стінах не обходять своєю увагою жодну подію, що відбувається у місті, країні і світі, і говорять голосами тих, чию думку в іншому випадку не можна було б почути. Політика, любов, секс, наркотики, екологія, музика, спорт -- все це прямо чи закодовано є предметом звернень авторів графіті. Проблема полягає в тому, що нерідко ми не можемо прочитати закодований текст графіті, розтлумачити його символіку: ми не розуміємо графіті настільки, наскільки незрозумілою є для нас сама субкультура в цілому [Головаха 2004, с. 70]. Але беззаперечним є той факт, що графіті «фактично стали елементом стихійного художнього оформлення міського середовища, жестом самодіяльної творчої стихії субкультури» [Бычкова 2003, с. 137].

Останнім часом спостерігається тенденція до зменшення активності в обговоренні проблеми графіті у публічних місцях, це явище вже майже не осуджується у суспільстві і не вважається чимось ганебним, що маркує поведінку людини як антисоціальну. Графіті поступово починає набувати статусу масового культурного явища і невід'ємного елементу міського екстер'єру. Втім, такого позитивного забарвлення набуваються саме художні (рисовані) графіті або ж текстові, але виконані в естетично досконалій манері (і у жодному разі -- нецензурні написи). Як справедливо зазначає Н. Стреньова, сьогодні під терміном «графіті» змішують два поняття, які не зовсім тотожні: вербальні зображення (написи) та рисункові (живописні, піктографічні). Перший вид графіті, вербальний, оцінюється суспільством як прояв хуліганства, антикультури. Другий, естетично оформлений, як правило, не викликає у суспільства негативних відчуттів, адже має відношення до живописної народної культури. Втім, не завжди вдається провести чіткі межі між цими поняттями: іноді рисункові графіті можуть включати вербальні знаки, а вербальні послання часто супроводжуються рисунками. Основною відмінністю цих двох видів графіті є переважання у перших спонтанності, непрофесійності та наявність естетичного аспекту, ознак професійності у других [Стренева 2006, с. 152-153].

У культурі сучасного міста графіті-тексти також зберігаються, але естетично позитивні враження глядачі отримують саме від художніх графіті-зображень. Вони бувають сюжетні, плакатні, карикатурні, наївні, соціально загострені і побутові -- графітиста черпають натхнення буквально в усьому: від біблійних сюжетів і літературної класики до телесеріалів, коміксів та анекдотів.

У багатьох країнах сьогодні є відомі графіті-художники, що створюють на вулицях міст справжні шедеври. За типом виконання художні графіті можна розділити на дві великі групи: трафаретні та рисовані.

Першим художником, що використав трафарет у вуличному мистецтві, став француз Blek le Rat (народ. 1952). За його словами, ідея використовувати трафарет для створення графіті з'явилася через небажання імітувати американське графіті, яке митець бачив, подорожуючи Нью-Йорком. На його першому трафаретному графіті на вулицях Парижа у 1981 р. були зображені маленькі пацюки -- дикі тварини, що живуть у містах, і єдині, на думку автора, які виживуть, коли людство зникне з лиця землі. У 1983 р. художник вперше виконав трафарет людської фігури у повний зріст, яким надалі і віддавав перевагу. Його роботи сьогодні можна побачити в багатьох містах Європи та Америки [Rat ER].

Серед шанувальників трафарету необхідно також назвати Miss.Tic (народ. 1956) -- французьку художницю і письменницю, малюнки якої є своєрідним відображенням або навіть ліричним щоденником самої жінки. Особливістю її робіт є те, що, крім трафаретного малюнку, в графіті завжди присутній текст, побудований на грі слів [Miss.Tic ER]. Та й сам псевдонім художниці на слух може сприйматися двояко: і як «міс Тік», і як «mystic» (з англ. «містика», «містичний»).

Одним з найвідоміших майстрів трафарету є французький художник Jef Aerosol (народ. 1957), якого зараз вже називають легендою стріт-арту. Будучи оформлювачем конвертів вінілових платівок і постерів рок-гуртів, з цією «фішкою» Джеф і з'явився на вулицях: Йоко Оно, Джон Леннон, Мік Джаггер та інші «ікони» рок-культури дивилися на жителів французького Тура після однієї ночі стріт-арту. Миттєво ставши знаменитим, Jef Aerosol подався «прикрашати» Європу. Його трафарети сьогодні можна побачити у Парижі, Лісабоні, Лондоні, Венеції, Амстердамі, Брюсселі, Пекіні, Нью-Йорку, Чикаго, Сантьяго та ін. [Aerosol ER]. Серед його робіт, поряд із знаменитостями, -- прості люди, тонко і точно зафіксовані у моменти найрізноманітніших емоційних станів.

Але найвідомішим і скандально знаменитим майстром трафарету сьогодні є «невловимий анонім» вуличного мистецтва англієць Banksy [Banksy ER]. Будучи мега-популярним у всьому світі, він залишається однією з найзагадковіших осіб графіті-культури. Навколо його біографії та реального імені ведеться багато суперечок -- достовірні ж факти нікому не відомі. Воліючи залишатись загадковим та невпізнаним, художник не дає інтерв'ю і не з'являється відкрито у публічних місцях. Його малюнки відповідають певним обставинам, являючи собою соціальну оцінку подій, політичний підтекст або антивоєнний заклик. Бенксі -- жартівник контркультури, але його роботи демонструються у великих галереях всього світу; їх купують зірки Голівуду за сотні тисяч доларів, але більшість з його малюнків безкоштовно демонструються на міських будівлях; він виступає проти ЗМІ, але регулярно потрапляє у випуски новин.

Звісно, всі малюнки є незаконними -- і це одна з причин, чому Бенксі приховує свою особистість. Втім, єдиний зафіксований випадок легалізації графіті, намальованого без дозволу влади, -- це якраз робота Бенксі на стіні Клініки сексуального здоров'я у Брістолі.

Міська влада провела опитування, в ході якого було з'ясовано, що 97% опитаних городян вважають смішний малюнок дуже доречним, тому він має право на життя: на картинці зображено оголеного коханця, котрий теліпається за вікном, з якого виглядає збентежена дружина та чоловік, що «невчасно» повернувся додому [Новинская ЭР].

У 2005 р. Бенксі розмалював зведений Ізраїлем захисний бар'єр на кордоні з Палестинською автономією. Велике смислове навантаження несуть зображення, на яких ізраїльський солдат перевіряє документи у віслюка або Пацюк (улюблений персонаж Бенксі) стоїть в обороні з рогаткою. На одному з графіті з палестинської сторони зображено «пролом» у стіні, в який заглядають діти, а там відкривається фрагмент райського пейзажу. Весь час роботи Бенксі був на мушці у солдат ізраїльської армії.

За схожістю технологій виготовлення до трафарету примикає так зване реверсивне графіті -- максимально екологічний вид, що завдає мінімального впливу на навколишнє середовище. Реверсивне графіті являє собою малюнок, створений шляхом вичищення брудної або запиленої площини через трафарет -- це може бути стіна будинку, тунель, асфальт, бордюр тощо. Технологія досить проста: підготовлений трафарет майбутнього малюнка накладається на поверхню, бруд з якою зчищається чи змивається вручну яким-небудь інструментом, очищувачем або сильним струменем води. Завдяки контрасту з більш брудною поверхнею виходить досить помітний малюнок.

Одним з піонерів реверсивного графіті є англійський художник Moose. Він одним із перших помітив, що на брудних стінах можна малювати гарні малюнки, не використовуючи жодної фарби. В якості свого першого великого полотна він використав стіни тунелю в Сан-Франциско, який, будучи найважливішою транспортною артерією міста, знаходиться у самому центрі мегаполісу, щодня пропускаючи через себе понад 20 тис. автомобілів, вантажівок і мотоциклів. Не дивно, що при такому потоці транспорту стіни тунелю були вкриті товстим шаром бруду і сажі від вихлопних газів. Одного разу вночі Moose озброївся заздалегідь підготовленими трафаретами, мочалками, миючими засобами і взявся за справу. На ранок жителі міста замість звичного бруду з подивом розглядали на стінах тунелю зображення квітів і дерев. З часом кількість робіт художника зростала, про «зворотного граффітиста» почали писати ЗМІ, і у Moose з'явилися комерційні пропозиції. Найбільше реверсивне графіті було створено художником на 150 метрах стіни.

Ідею реверсивного графіті незвичайним чином втілив у життя американець Scott Wade (народ. 1960), ставши художником по запиленому автомобільному склу [Wade ER]. Вважаючи дорожній пил унікальним полотном для картин, Скотт озброївся пензликами, щіточками і почав прикрашати машини портретами, пейзажами, натюрмортами або ж просто кумедними картинками. На жаль, мистецтво це недовговічне -- до першого дощу.

Практично у всіх великих містах різних країн можна зустріти чудові рисовані графіті -- реалістичні та анімаційні, пейзажні й абстрактні, казкові та фантасмагоричні. Серед безлічі імен хочу виділити іспанського художника Belinda (народ. 1979), який працює у сфері графіті вже понад 10 років. Спочатку він малював традиційні для графіті букви і персонажів, але з часом художня манера митця зазнала суттєвих змін. Його картини, що поєднують надзвичайну реалістичність і сюрреалізм, нікого не можуть залишити байдужим [Belin ER]. Коли бачиш його персонажів, розумієш, що ці графіті мають бути збережені -- просто для того, щоб люди могли насолодитися справжнім мистецтвом вулиць. Перша публічна поява Belin'a на фестивалі Європейської культури відбулася у 2007 р. -- і з того моменту він є бажаним vip-гостем на найбільших фестивалях сучасного мистецтва як знавець і «зірка» сучасного графіті, а його роботи прикрашають вулиці багатьох європейських міст. Крім того, ім'я Мігеля Анхеля Белінчона (справжнє ім'я Belin'a) занесене до книги рекордів Гіннеса за самостійно створене протягом 24 годин графіті завдовжки в 600 м.

Свою індивідуальну нішу зайняв у графіті-культурі і бельгійський вуличний художник Roa [Roa ER]. Він нагадує людям, що у тих місцях, де зараз стоять будинки і заводи, колись були степи і ліси, в яких панувало царство тварин і птахів. Залишаючи на індустріальних полотнах багатьох міст по всьому світу свої масштабні чорно-білі зображення диких мешканців нашої планети (як живих, так і мертвих, а інколи -- з моторошними анатомічними подробицями), художник ніби зіставляє природне з механічним, нагадуючи про те, яким був світ до того, як його вкрили цементом і бетоном. Перші графіті Roa залишив у кам'яних джунглях рідної Бельгії, пізніше його роботи почали з'являтись у Варшаві, Нью-Йорку, Лондоні, Кельні, Берліні, Парижі, Барселоні. Як і більшість художників стріт-арту, Roa неохоче дає інтерв'ю, не розкриває свого справжнього імені і не фотографується.

Набагато менше у графіті-культурі дівчат, проте вони є. Одним з найвідоміших імен жіночого графіті є Fafi (народ. 1976) -- французька художниця, малюнки якої були засвідчені на стінах її рідної Тулузи ще у 1994 р. Фафі відома тим, що малює симпатичних дівчаток -- так званих фафінеток, а також фантастичних персонажів, наприклад, рожеву хмарку з ніжками, жовту тваринку з шістьма ріжками, кольорових однооких привидоподібних істот і т. п. [Fafinette ER]. Фафі -- персона досить відома, її графіті можна зустріти не лише на стінах домів і у переходах метро, але й у паризьких галереях та магазині Colette, де була проведена її виставка. Уся багатогранна робота Фафі була висвітлена у її книгах «Girls Rocb> (2003) та «Love and Fafiness» (2006). У 2007 p. Фафі стала мамою і переїхала до Парижу. В останні роки художниця наполегливо розвиває тему створення власного придуманого світу, населеного вигаданими істотами і рослинами й існуючого за своїми законами. Такий романтичний погляд на власну творчість не заважає художниці мати комерційний успіх і брати участь у різноманітних акціях.

Одна з найвідоміших художниць Нью-Йоркського стріт-арту останніх років, що називає галереї крематоріями мистецтва, носить ім'я Swoon (народ. 1978). Вона покриває стіни міста намальованими і вирізаними з паперу силуетами людей -- і реалістичними, і досить незвичайними, роблячи їх частиною візуального образу міських кварталів. Цікаво, що Swoon приваблюють не найвидніші частини вулиці, а непомітні кути і забуті місця -- занедбані будівлі та зламані стіни; для неї ці простори мають більше відношення до мистецтва і процесу його створення. Найвідоміші її роботи -- це портрети друзів і членів сім'ї, а також звичайні вуличні персонажі, вирізані з тонкого паперу, наклеєні на стіни будинків і залишені там жити і вмирати. Картини перебувають у постійному діалозі з вуличними графіті, намальованими до або після Swoon, і живуть у прямому щоденному контакті з поверхнею стіни, рекламою, погодою, перехожими.

У жовтні 2005 р. шість художників з Москви, Мінська та Берліна відправились на два дні у Прип'ять, вражену радіацією зону, на будинках якої залишили багато своїх графіті-творів. Талановито, точно і глибоко художники зобразили спотворені болем і відчаєм обличчя, мовчазні крики, образи-тіні, занепад навколишнього середовища. Графіті переважно чорно-білі, але кілька кольорових малюнків на стінах покинутого міста ще більше відтіняють масштаб трагедії. Ці роботи були зняті фотографом, який теж був у складі експедиції, і розміщені в інтернеті для вільного доступу, аби всі ми ще раз пригадали страшну подію і змогли оцінити художні графіті порожнього міста.

Традиція графіті у сучасній дійсності знайшла своє яскраве втілення у рекламній індустрії: всі ми спостерігаємо розмальовані рекламною інформацією потяги метро; живу, рухливу рекламу являють собою і вантажівки, які розвозять по магазинах продукти харчування тієї чи іншої фірми-виробника; все частіше можна зустріти приватні легкові автомобілі, які своїм зовнішнім кольоровим дизайном нагадують графіті.

Графіті стало стартовим майданчиком для багатьох художників і дизайнерів у всьому світі. Багато графітистів зробили кар'єру в дизайні спортивного одягу та взуття, спортивного спорядження, у розробці логотипів та ілюстрацій для відомих світових компаній, у сфері комп'ютерного дизайну, відеоіграх, рекламі. Деякі райтери стали художниками-галеристами, зберігши однак свій стиль та індивідуальність. Можна стверджувати, що історія графіті як мистецької форми почалась у той момент, коли райтери усвідомили просту річ: написати своє ім'я, в принципі, може кожний -- тут не потрібно якихось особливих якостей. Набагато цікавішим є вироблення свого художнього стилю, створення чогось нового, відшліфування власної майстерності, завдяки чому можна заявити про свою індивідуальність, знайти своє місце у цій діяльності, цій творчій сфері.

графіті вуличний мистецтво райтер

Размещено на Allbest.ru