Волинський воєвода Сангушко, Владислав IV та римський престол у змаганнях за утворення незалежного українського патріархату в 1635-1638 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Волинський воєвода Сангушко, Владислав IV та римський престол у змаганнях за утворення незалежного українського патріархату в 1635-1638 роках

Токарська Ю. В., аспірантка кафедри історії та археології

Волинського національного університету імені Лесі Українки

Від часу прийняття 1596 р. і висвячення православної ієрархії 1621 р. у руських землях Речі Посполитої тривала гостра боротьба між уніатами й не-уніатами (як на той час називали православних). 22 червня 1632 р. вдруге повторилася очевидна поразка уніатського митрополита Йосифа Велямина Рутського на Конвокаційноному сеймі, яка слідувала за смертю православного митрополита Йова Борецького 2 березня 1631 р. і короля Речі Посполитої Сигизмунда ІІІ 30 квітня 1632 р. Усі три чинники дали привід до посилення релігійної боротьби. Добре зорганізована православно-протестантська коаліція на сеймі поставила категоричну вимогу: спочатку повинні бути вирішені справи Церкви, і лише згодом Сейм погодиться розглядати інші справи. Для розгляду спірних питань було утворено дві комісії. Комісія для східних католиків і православних під головуванням самого королевича Владислава розглядала питання в ракурсі, поставленому Михайлом Кропивницьким, підсуддею Брацлавським, що виступав з благословення Петра Могили. Вся вина за неспокій в державі лежить на унії, тому її необхідно скасувати, - ставив питання Кропивницький. Під час роботи Сейму спеціальна комісія під головуванням принца Владислава Вази підготувала «Пункти заспокоєння громадян Корони і Великого князівства Литовського руського народу релігії грецької» із девяти пунктів. Проєкт опротестовував сам митрополит Рутський. На Елекційному сеймі 22 вересня протест Рутського знову потонув у галасі протестантсько- православної партії. «Статті примирення», що у вересні трансформовано у чотирнадцять статей, гарантували свободу уніатам і не-уніатам, а майнові суперечки вирішувалися на користь православних.

Тріумфом православних цього часу було узаконення королівською владою висвяченої патріархом Феофаном православної ієрархії і прихід Могили на митрополичий престол. Могила прийшов до митрополичого престолу «по ріках сліз... по смутних плачах», але відтепер усе позаду, немов біблійний щит він стане обороною руських прав, і Русь врешті заживе в спокої, бо Могила усе «добре справить, добре направить» [цит. за: 6].

На «статті примирення» повинна була дати згоду Католицька Церква, тому король спровадив пишну делегацію на чолі з Юрієм Оссолінським до Риму. Дипломат їхав з інструкцією короля: якщо не можна папу прихилити до затвердження «статей примирення», то хоча б отримати мовчазну згоду, а Владислав IV приведе до єдності не лише всіх своїх підданих, але цілу Швецію й Московію. Рим поставився холодно до запевнень короля, позаяк Урбан VIII на той момент отримав протест митрополита Рутського та його ієрархії [8, с. 506]. Стараннями митрополита Рутського унія, надшарпана статтями, таки затримала уніатську Церкву на руських землях.

Десь у цьому часі, знаходимо удокументоану згадку про те, що Владислав IV мав намір заснувати окремий патріархат для східних християн. Папа Урбан VIII, отримавши запевнення короля про його волю діяти для загального примирення Церков, вичікував подальшого ходу подій. Із засідання св. Конгрегації кардиналів на Капітолію в присутності самого папи 24 вересня 1635 р. довідуємося, що там обговорювали звіт нунція з Варшави про намір короля злучити об'єднану Руську Церкву з Римом, але поки що «православні зволікають, дарма що патріарх Константинопольський - єретик» [7, с. 267].

11 лютого 1636 р. на таємній Конгрегації обговорювався проєкт про загальне примирення, надіслане князем Сангушком. Він радив звернути увагу на двох православних людей - митрополита Могилу та єпископа Пузину, що мають великий вплив на всіх [7, с. 272]. Після поразки у 1629 р., справа єдності руських Церков знову стала актуальною.

Отже, православні зі свого боку, уніати із свого мали підстави почувати себе скривдженими. І все ж шукали шляхів виходу із кризи. Могила плакав на Київському соборі (1629 р.), коли один із двох присутніх на ньому козаків, пригрозив: «Буде унія господарникові (архимандритові) та й Борецькому така, як війтови вперше» [цит за: 2, с. 124], натякаючи на вбивство Ходики. Але від 1633 р. саме Могила був причетний до «універсальної унії», як митрополит Київський. До цього часу він був другою особою в Руській Церкві, тримався думки Борецького та почасти Мелетія Смотрицького.

З боку православних справа примирення і патріархату походила з Волині від воєводи Адама Олександра князя Сангушка. Безпосередня причина її відживлення в 1636 р. походила від «надщерблення прав православних» в 1635 р., коли польський сейм переглянув «пункти заспокоєння»: православна сторона сподівалася отримати більше, а уніатська втрачала багато з набутого за поунійні роки. Ці обставини мали запевнити руських ієрархів, що лише свій незалежний патріарх зможе полагодити справу. католик православний ієрархія кропивницький

Проте, унійні переговори 1636-1638 рр. не мали великого суспільного резонансу, проходили у вузькому колі - «волинський воєвода Сангушко - король Владислав IV - Римський престол». Про відношення до унії православних та уніатів нічого не відомо. Більше того, ця акція цілковито ігнорувала уніатів і домовленості проходили між Римом і православними. У листі до папи Сангушко писав ще й таке, що рух православного населення до унії з Римом цілковито ворожий до уніатів і латинського духовенства. Може тому заходи Риму утаємничувалися й перед Владиславом IV. Проте, саме від Владислава IV походила ініціатива обрання для себе патріарха, на зразок московського. Король звернувся універсалом 31 серпня 1636 р. до уніатського митрополита Рутського, а 5 вересня 1636 р. - до православного митрополита Могили. Прямо ім'я майбутнього патріарха король не називав, але заледве підлягає сумніву, що ним повинен був стати митрополит Могила. Докази прихильності королівської влади до Могили знаходимо роками раніше, коли обсаджувалася Київська митрополія ще за живого митрополита Ісайї Копинського. Незважаючи на те, що Копинський був людиною «тішився великою любов'ю простих людей православної південно-західної Русі, особливо українського козацтва, а авторитет Петра Могили визнавався переважно в аристократичному середовищі - поважній суспільній меншості» [4, с. 9-10], саме Могила зайняв митрополичу кафедру.

Скориставшись з чуток про можливе призначення кандидатури Могили на патріарха, колишній митрополит Копинський підступно розпочав ширити неправдиві відомості про свого суперника. У Костянтина Харламповича написано: «Митрополит Петро Могила відпав від християнської віри, а від папи отримав благословення в патріархи після присяги королеві, панам і арцибіскупам [...]» [5, с. 52-53]. Копинський фальшував реалії : Могила у справі патріархату в 30-х рр. не брав участі, ініціатива йшла лише від воєводи Сангушка, а далі від Владиславом IV. Ніде в переговорному процесі немає постаті Могили, хіба що учасники самі згадували його ім'я, як кандидата на патріарший престол.

Хоча багато ченців Лівобережжя після намовлень Копинського втекли на Московщину, загроза планам патріархату походила не з Москви, хоча Московське князівство було зацікавлене в розладнанні справи і послабленні Польщі. Дійсна загроза походила з Риму від Конгрегації Пропаганди, яка дала негативну відповідь в справі патріархату, мотивуючи це тим, що Рим не бажає відштовхувати від себе грецьку Церкву, а користуючись із труднощів у Константинополі прагне посилити там свої позиції [7, с. 216]. Ці та інші заходи Риму призвели до того, що православні на сеймі 1637 р. навіть не ставили питання унії і тим самим змарнували усі старання в справі спільного патріархату для українців.

Окрім внутрішніх спонук, що вели православних до унійних цілей, вони були опосередковані добрим відношенням православних до Владислава IV, який, у порівнянні з попередником, доклав зусиль до полегшення стану Православної Церкви. Король проявляв зацікавленість до об'єднання Церков з державно-політичного погляду, а православні до унії з симпатії і конкретної вдячності до короля. Митрополит Могила 26 жовтня 1636 р. надіслав пастві грамоту, в якій закликав і радив всебічно обдумати і пристати до справи примирення [1, с. 148-149], а Львівський літопис записав коротеньку згадку, що митрополит Могила походить із княжого роду і має стати першим «руським патріархом» [3, с. 46-47]. Тож справа заснування патріархату на загальній згоді Церков знову набула конкретних форм.

Список використаних джерел:

1. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (Опыт исторического исследования) : в 2-х т. Киев : Тип. С. В. Куль- женко, 1893. Т. II. 498 с.

2. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. Київ : Мистецтво, 1997. 304 с.

3. Нагаєвський І. Об'єднання церкви й ідея патріархату в Києві : Історико-богословська студія. Торонто: Українське видавництво «Добра книжка», 1961. Вип. 171. 91 с.

4. Титов Ф. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Опыт церковно-исторического исследования С. Голубева. Киев : Тип. И. И. Горбунова. 56 с.

Размещено на Allbest.ru