Кухня та піч традиційної закарпатської угорської селянської хати

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кухня та піч традиційної закарпатської угорської селянської хати

Борнобаш Кейс, доктор філософії, доцент кафедри історії і суспільних дисциплін, Маргарита Кейс, докторка філософії, доцентка кафедри філології, Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці ІІ

Метою дослідження є визначити тип традиційного закарпатського угорського дому та кухні, а також окреслити історію розвитку кулінарного приміщення та його топкового обладнання, які відіграють центральну роль у житті сім'ї, їх місцеві особливості, паралелі чи відмінності з іншими регіонами та народами. Об'єктом дослідження є народна архітектура, а предметомкухня, яка разом з піччю та обладнанням утворює центральне та головне приміщення угорської селянської хати на Закарпатті. Крім принципу історизму, методологічною основою дослідження є апробовані методи етнографії, такі як елементи ретроспективного, типологічного, комплексного аналізу чи, наприклад, історичної реконструкції. Територіально дослідження охоплює угорські та змішані села південно-західної частини Закарпаття, історичної Угочанської жупи, ахронологічно -- першу половину ХХ ст., з деякими посиланнями на зміни, що відбулися в другій половині ХХ ст. Крім опрацювання архівного матеріалу та етнографічної літератури, вихідним матеріалом дослідження стали новітні дослідження, виїзні аналізи авторів, фото та інші документи, глибинні інтерв'ю з інформаторами.

Ключові слова: угорці Закарпаття, тридільна хата, сіни, кухня, вільний димар, піч, камін, тринога, дровниця.

The kitchen and stove of a traditional transcarpathian hungarian peasant house

Barnabas Kesz, PhD, Associate Professor, Department of History and Social Sciences; Margit Kesz, PhD, Associate Professor, Department of Philology at the Ferenc Rakoczi II Transcarpathian Hungarian College of Higher Education

The study of traditional folk architecture is one of the popular areas in ethnography. This task is especially relevant in regions that ethnographers consider to be relatively white spots, such as the multiethnic Transcarpathia, which has historically belonged to several state formations. Ukrainians, Hungarians, Romanians, Slovaks, Germans and other ethnic groups who have lived here in friendship for centuries mutually enrich each other's culture, creating unique examples of interethnic relations. In this paper, the authors made an attempt to document the traditional housing culture of the Hungarian rural population of Transcarpathia. The object of research is folk architecture, and the specific subject of the research is the kitchen, which together with the oven and equipment forms the central and main room of the Hungarian peasant house in Transcarpathia.

The aim of this study was to determine the type of traditional Transcarpathian Hungarian house and kitchen, as well as to outline the history of culinary space and its heating equipment, which play a central role in a family's life, their local features, parallels or differences with other regions and peoples. Based on our main hypothesis, we suggested that in more remote villages of the region traces of archaic elements known in the material culture of different peoples and ethnic groups living at the confluence of the Great Alfold and Carpathians can still be found (open veranda, open chimney, fireplace, stove, etc.).

In addition to the principle of historicism, the methodological basis of the study includes proven methods of ethnography, such as elements of retrospective, typological, comprehensive analysis or, for example, historical reconstruction. Territorially, the study covers Hungarian and mixed villages in the southwestern part of Transcarpathia, the historical Ugocha County, and chronologically -- the first half of the XX century, with some references to changes that took place in the second half of the XX century. In addition to the study of archival material and ethnographic literature, the source material of the study was the latest research, field analysis of the authors, photos and other documents, in-depth interviews with informants.

Keywords: Hungarians of Transcarpathia, three-part house,entryway, kitchen, free chimney, stove, fireplace, tripod, wood holder.

угорський дім кухня кулінарний

Вступ

Затишна оселя, сімейне вогнище завжди відігравали центральну роль в житті людей. У міру того, як місце приготування та випікання їжі поступово відокремлювалося від місця відпочинку, розваг та комори для зберігання продуктів, до кінця середньовіччя селянська хата стала двохкімнат- ною (кімната + комора) і навіть трикімнатною (кімната + сіни/кухня + комора), не кажучи вже про житло більш заможних верств. Так само, як культура житла різних народів, незважаючи на паралелі та міжетнічні стосунки, могла відрізнятися в деталях, так саможитло та дизайн інтер'єру народу -- у даному випадку досліджуваних нами угорців Закарпаття -- міг дещо відрізнятися від села до села.

В межах матеріальної культури періоду, який найбільше досліджували етнографи (кінець ХІХ -- середина ХХ ст.), доступний величезний обсяг літератури про угорську селянську хату, народне будівництво та дизайн інтер'єру, угорську кухню. Отже, одним із найкраще і найглибше досліджених напрямів угорської етнографії є будівництво. Довго було б перелічувати всіх дослідників, які займалися цією темою, від Отто Германа, Йожефа Гуски, Яноша Янко, Іштвана Дьорфі, Жигмонда Баткі, Кароя Ч. Шебештьєна, Кароя Вішкі, Кароя Кооша, через Аурела Войкоі, Белу Ґунда, Іштвана Талоші, Ференца Бако, Яноша Товта, Ференца Менделе, Нандора Ґільєна, Іштвана Пала, Імре Данко, Ференца Товта, до Івана М. Балаша, Міклоша Чері, Тібора Шабьяна та інших.

Хоча історія ХХ століття досліджуваного нами Закарпаття після Першої світової війни пішла окремим від інших населених угорцями регіонів шляхом, все ж багато висновків перелічених авторів можна вважати влучними і для цієї території. На жаль, ми бачимо, що якщо в Угорщині все більше людей досліджують народну архітектуру, то Закарпаття, незважаючи на деякі красиві приклади [1], відстає в цьому плані. Серед індивідуальних і організованих зборів матеріалу слід відзначити централізовано організовані тодішньою угорською владою табори дослідження ландшафту та населення: у дослідницькому таборі села Вишково, організованому в серпні 1941 року, 8 осіб досліджували зокрема особливості будівництва, а в Угочанському дослідницькому таборі (липень 1943 р. -- січень 1944 р.) працювало 37 наукових співробітників.

Після приєднання Радянського Союзу до Міжнародної комісії з вивчення культури і побуту населення Карпат у 1967 р. (Міжнародна Карпатська комісія) дві експедиції Інституту етнографії АН СРСР разом з іноземними фахівцями досліджували економічне, соціальне та культурне становище угорського населення багатонаціонального Закарпаття. У складі першої експедиції в 1968 році Гроздова І.Н., Граціанська Н.Н., Філімонова Т.Д. вивчали понад 20 населених пунктів у Виноградівському, Берегівському, Ужгородському та Мукачівському районах. У 1969 році в складі чергової експедиції Гроздова І.Н. два місяці працювала в угорських селах, передусім досліджуючи матеріальну культуру (житло, одяг, робочий інвентар тощо). Було зібрано значний матеріал, частина якого опублікована в Москві в «Карпатському збірнику» за 1972 р. та інших виданнях.

Матеріали Юдіт Морвай, угорської дослідниці-етнографа, яка влітку 1969 року в селі Шаланки збирала інформацію у вигляді анкети на основі угорського етнографічного атласу, разом з неопублікованими матеріалами Угочанського етнографічного дослідницького табору, проведеного на чверть століття раніше, є основою, базою нашого власного дослідження, проведеного на місці.

Метою нашого етнографічного дослідження, що проводилося з початку 2000-х років, була реконструкція та документація традиційної матеріальної культури угорських сіл Закарпаття, зокрема Угочан- ської жупи, особливо народної архітектури та житлової культури. Ми поставили конкретне завдання визначити тип місцевої хати, описати особливості та трансформацію традиційної селянської хати, включаючи кухню та пічне обладнання, а також дослідити паралелі між угорцями та етносами, які проживають разом з ними (українцями, румунами тощо). При визначенні типів пічного обладнання ми приділяли особливу увагу виявленню ланцюжків розвитку, аналогій, відмінностей, змін, міжнаціональних відносин. Ми розпочали своє дослідження, виходячи з гіпотези, що традиційна матеріальна культура угорського населення Закарпаття є явищем, яке все ще підлягає дослідженню, але стрімко занепадає (саме це надає актуальності та пріоритетності цій темі). Наше початкове припущення полягає в тому, що ця культура є невід'ємною частиною всієї угорської спадщини, але також багато спільного можна виявити в зв'язку з іншими народами, що проживають у цьому багатоетнічному регіоні. З точки зору використаних методів, основою дослідження стали не лише архівні джерела та опрацювання літератури, а й польові роботи, особисті спостереження на місцях, фотодокументація, малювання окремих об'єктів, робочих процесів, інтерв'ю з місцевими жителями.

Основна частина. Добре збережені хати з ґанками в селах Закарпаття й досі свідчать про те, що традиційна селянська оселя зазвичай складалася з трьох приміщень: парадна кімната (чиста хата) + сіни/ кухня + комора (задня хата) [2, с. 65]. В інших регіонах середня кімната, яку зазвичай називають сінями (pitvar), влітку (а в багатьох місцях навіть взимку) слугувала кухнею; тут були вхідні двері та вікном на подвір'я. У внутрішній частині кухні облаштували відкритий димар, який був придатний для копчення м'яса взимку. Під ним стояла піч, яка використовувалась і для випікання. Праворуч і ліворуч від сіней відкривалися кімнати: передня хата (чиста кімната) і задня хата, тобто колишня комора, кладочка [3, с. 175--177].

Як зазначають Іван М. Балаша та Ласло Дам, у північно-східній частині Карпатського басейну, включаючи Закарпаття, на відміну від інших регіонів, приміщенням загального призначення (пересування, зберігання тощо)були сіни, але це була не кухня, а її передпокій, і це явище, характерне для типу хат на території Великого Альфельду. На відміну від закритої кухні, сіни часто були відкритими (nyitottpitvar). У ній не було пічного обладнання, як у приміщенні для обробки та приготування їжі, тобто на кухні [4, с. 75; 5].

Іл. 1. Хата з відкритими сінями (фото: Морвай Ю., Ша ланки, 1969)

Іл. 2. Відкриті сіни в с. Шаланки (фото: Ґ. Спірін, 1969)

Тут слід виділити так звані відкриті сіни. За словами Ласло Дама, відкриті сіни (nyitott pitvar) також відомі як відкритий карниз (nyitott eresz) або місце для собаки (kutyafekvo) угорською мовою, були характерною ознакою сатмарської хати, на що звернув увагу і відомий письменник Жигмонд Моріц (іл. 1, 2, 3). За словами Дама, хата з повністю відкритими сінями є типовою для відносно невеликої місцевості, яка має аналоги лише в Секейському краї [5, с. 97]. Він припускає, що ми маємо справу з архаїчною формою колись укоріненої побутової культури Східно-Карпатського басейну, яка донедавна збереглася на деяких закритих територіях, як-от села Шаланки та Вари на Закарпатті. Як пише Нандор Ґільєн, назва відкритих сіней не визначена, їх називають відкритим карнизом (nyitott eresz), відкритими сінями (nyitott szin), сінями (szin), ґанком (tornac, gang), коптилом (fusthaz, suto), місцем для собаки (kutyafekvo) тощо [6, с. 53-54].

Іл. 3. Відкриті сіни (фото: Морвай Ю., Шаланки, 1969)

Радянські етнографи, які досліджували Закарпаття у 1968 та 1969 роках, також зазначали, що відкриті сіни є одним із рідкісних і архаїчних елементів традиційної угорської хати [7, с. 102]. Гроздова і Ковальська також наголошували, що відкриті сіни -- це давня, перехідна форма, що зустрічається в дуже нечисленних поселеннях, характерна для ХІХ ст., але подекуди зустрічалася навіть у 1930-х роках. Вони публікують фото відкритих сіней з с. Шалан- ки кінця XIX ст. та план хати з відкритими сінями, збудованого в середині ХХ століття в с. Теково [8, с. 159-161]. Автори пишуть, що такі холодні відкриті сіни збереглися в українського населення Карпат і донині, оскільки, на відміну від угорців, вони не перетворили їх на кухню [8, с. 179].

У досліджуваному нами селі Шаланкисіни (pitvar) були переднім приміщенням кухні, в той час як місце приготування їжі називали «кийминьолйо» (kemenyalja), що дослівно означає дно димаря, а після знесення відкритих димарів (nyitott kemeny) і звільнення кімнати для приготування їжі від диму її стали називати кухнею [9, с. 463; 10, с. 35]. Тому сіни можна розглядати як передпокій, де відбувалося вмивання та повсякденні прийоми їжі, тут стояли лавиця для води та посуд з водою. А так зване «дно димаря» (kemenyalja), де був дим та протяг, було призначене лише для приготування їжі, тут стояла піч з каструлями, сковорідками та іншими приладами, а також підставки для невеликого вогнища для приготування їжі в невеликих кількостях. Ступи, посуд для спецій, горщики клали на лавку або вішали на стіну. Кухня, що виходила на відкритий простір, мала одні двері, які могли бути цільними, або з ламелей, дощечок (так звані напівдвері -- levelajto).

З часом звільнена від диму кухня, об'єднана з сі- нями, у більшості місць стала головним місцем перебування сім'ї. Більшість домашнього начиння стояла у кухні та в коморі, а, іноді, і на ґанку: приладдя до печі (залізна тринога -- treifusz, haromlab, підставка для дров -- tuzikutya), маленькі та великі дерев'яні палиці, мідні ступки, млинці, топірець для м'яса у формі кінської голови, ножі для капусти, шатківниця, пристрої для набивання ковбаси та гурки, дерев'яні корита, дерев'яні миски, дерев'яні мірні посидуни, дерев'яні ложки, плетений посуд та кошики, настінні сільниці, посуд для приготування макаронних виробів-равликів (csigateszta), посуд та дошки -- іноді дуже гарно вирізьблені, приладдя для переробки коноплі, прядіння (підніжки, чесала, мотовила, котушки, моталки пряжі тощо [11, с. 420-451]. Також слід згадати глиняний посуд (тарілки, миски, глечики, декоративні горщики, глечики з вузьким горлом, посуд для випікання оладок, пляшки тощо). Стіни кухні нерідко вкривали рушниками з написами, які жінки шили вручну з різнокольорових ниток, але їх згодом витіснили розмальовані рушники з біблійними поланнями, куплені в магазинах.

За словами Гроздової та Ковальської, меблі старих угорських селянських хат розвинулися з лавок уздовж стін, що були призначені як для сидіння, так і для сну, і спочатку їх виготовляв сам господар.

Іл. 4. Проста піч («гошабкеменце» -- hasabkemence) з рядком кахлів перед нею (фото: Кейс Б., Шаланки, 2010)

Іл. 5. Округла піч, «бубош кеменце» -- bubos kemence (фото: Кейс Б., Шаланки, 2010)

Іл. 6. Піч у формі сідла, «нєреґкеменце» -- nyeregkemence (фото: Кейс Б. Шаланки, 2010)

Проте з середини XIX ст., особливо для більш заможних селян, меблі виготовляють столяри: багато прикрашені різьблені крісла, полиці для мисок, ложок, вішалки, ліжка тощо. Автори наголошують, що старші жінки використовували все менше і менше вишуканих рушників і посуду, оскільки вони вважали це недоцільним. Виділяють також декоративні тарілки, що прикрашають стіну, і шматочки кахлю на побіленій печі [8, с. 169--170].

Частину меблів фарбували, але більшість меблів була темно-коричневого кольору від частого протирання гасом та олією. Пізніше стали типовими білі кухонні меблі та лаковані, поліровані меблі для кімнат. Кухонне пічне обладнання спочатку складалося з печі, дим якої виводився через димар (вільний димар, відкритий димар, димар-спідниця, угорською szabad kemeny, nyitott kemeny, pendelykemeny), піднятий над кухнею. Термін pendelykemeny відомий у літературі, де його характеризують як тип димовідвідного пристрою, характерного саме для цього краю [12, с. 101, 104]. Це була велика споруда, сплетена з живоплоту, яка повністю або частково закривала пічну частину кухні [13, с. 85]. Він був щільно оштукатурений всередині і зовні, а зверху було вмонтовано кришку з іскрогасником і функцією захисту від дощу. Його можна було зробити на дерев'яному каркасі, з живоплотом, очеретом чи дощечками, також густо оштукатуреним. Штукатурку, щоб захистити від вимивання, білили вапном.

Вільний димар, як правило, повністю закривав задню частину кухні, яка використовувалася для приготування їжі, так зване дно димоходу (kemenyalja). У нижній частині димаря зазвичай була кругла піч (buboskemence). Крім печей із внутрішнім підігрівом округлих, існували також прямокутні печі та печі у формі сідла, на пласких верхівках яких завжди сушили перець чи якийсь інший урожай (іл. 4-7). На Закарпатті, за даними Гроздової та Ковальської, були поширені конічні, дзвоноподібні печі, як і в словаків, а рідше -- круглі печі (boglyakemence) [8, c. 160]. До печі належали також лавиці та кутові підставки, їх називали шут (sut), куцик (коцик, угорською kucik, kucko) [14, c. 349]. Якщо дно димаря (kemenyalja) було порожнім, то піч будували в саду, за хлівом, захищаючи її дахом.

З 1920-х років почали демонтувати інтер'єрні печі, а Гроздова і Ковальська пов'язували це явище з поширенням літніх кухонь (nyari konyha), куди були переміщені печі для випічки [8, с. 160]. Вільний димар перекривали горищем або повністю зносили, відкриті сіни замуровували, з глини споруджували квадратну піч -- шпор (spor, sparhelt, takarektuzhely), іноді поєднану з піччю, дим з якої виходив через закритий димар або металеву трубу (kurto) замість відкритого димаря. Зі звільненням кухні від диму до середини XX ст. зникли останні відкриті димарі, а вглиняних та цегляних димарях (zsakkemeny), які їх замінили, часто створювали коптильні для збереження шинки, сала та ковбас. У кімнаті для приготування їжі, яка вже була закритою і тепер називалася кухнею (konyha), до середини ХХ ст. шпор з саману замінив металевий шпор (csikos spor) та виготовлена на заводі емальована плита. Їх, у свою чергу, у 1960-1970-х роках почали замінювати на балонні газові плити, кахляні шпори, електроплити та інші більш сучасні прилади (іл. 8, 9, 10, 11).

Іл. 7. Піч зі ступінчатим фасадом (фото: Кейс Б., Шалан ки, 2010)

Іл. 8. Сіни з піччю та відкритим вогнищем, етнографічний музей в с. Вовчанске (фото: Кейс Б., 2010)

Загальновідомо, що джерело вогню та тепла є одним із найважливіших органічних елементів хати, який також визначає його конструкцію, не випадково Жигмонд Баткі врахував це при розробці ландшафтної системи типів хат. За його системою, виходячи з обладнання для опалювання приміщення, тип хат Закарпатської області може бути пов'язаний з типом хат в Східній Угорщині або Трансільванії (з одним, відкритим джерелом вогню та тепла) [15, с. 129]. За літературними даними, у XVIII--XIX ст. досліджуваний нами регіон характеризувався відкритими вогнищами та камінами (egytuzelos-kandaUos haztipus), так само, як і регіон уздовж річки Самош або Трансільванія [12, с. 95; 16, с. 23] (іл. 12, 13, 14).

Іл. 9. Відкритий димар, етнографічний музей в с. Вовчан ске (фото: Кейс Б., 2010)

Іл. 10. Кухня в домі бідного селянина, етнографічний музей в с. Вовчанске (фото: Кейс Б., 2010)

Іл. 11. Інтер'єр кухні, етнографічний музей в с. Вовчанске (фото: Кейс Б., 2010)

Іл. 12. Камін, Сасове (мал..: Котона Ф., 1943)

Подібних результатів досяг Шандор Геньєй (Ебнер), який досліджував угорські села району болота Сернє в 1939--1942 роках, та на думку якого архітектура навколо болота Сернє є поєднанням побутової культури Великого Альфельду та Трансільванії. Один приклад цього -- вільний димар (szabad kemeny), інший -- камін (kandallo) [17].

Єне Барабаш далі удосконалював систематизацію Жигмонда Баткі. На розробленій ним мапі типів хат досліджувана нами територія розташована на північній частині території вздовж річки Самош, на межі території Великого Альфельду, що пояснює наявність багатьох змішаних ознак [12, с. 157].

Іл. 13. Камін з Шаланків (мал..: Гідвегі І. та Сас М., 1943)

Іл. 14. Камін, Шаланки (мал..: Гідвегі І. та Сас М., 1943)

У той час, як трикімнатний планхати, що включає сіни, вільний димар, піч об'єднує селянські хати місцевих поселень із середньоугорським чи рівнинним типом, відкрите пічне обладнання (камін) приміщення нагадує хати східноугорського або трансільванського типу. Одним із підтипів останнього є житлова територія Самоша, яку Карой Коош назвав «хатою з сінями» (pitvaros haz) [5, с. 95; 18, с. 165 --169].

Гроздова і Ковальська також описують, що дим від відкритої печі в кімнаті збирав виготовлений з виноградної лози намет для уловлювання диму, обштукатурений глиною, та виводив у відкритий димар сіней. У середині XIX ст., з припиненням використання вільного димаря, холодні сіни перетворили на гарячу кухню, однак термін сіни (угорською pitvar) в деяких місцях використовується і донині. Автори показують, як приблизно в середині ХІХ ст., після перенесення інтер'єрної печі до сіней, раніше єдину відкриті сіни поділили навпіл, на закриту, теплу кухню та відкритий, холодний вхідний передпокій [8, с. 160]. На нашу думку, це рішення не було дуже поширене, оскільки відомо, що в багатьох населених пунктах регіону, включно з Шаланками, опалення приміщення було відкритим, з каміном. У своєму дослідженні старих печей Ебнер детально описує камін, який подекуди угорською мовою називали також кабалою (kabola) [17, c. 15-16].

Тут він пояснює функцію підставки для дров (угорською: vasmacska, дослівно: залізний кіт), також відомої як вогняний собака (tuzikutya): на лавиці відкритої печі на цю підставку клали дерев'яні колоди, а також горщики можна було поставити на двох залізних котів так само, як і на залізну триногу [17, с. 11; 19, с. 182]. Гейза Деак також згадує вогняного собаку, описуючи кімнатну каболу (він називаю її перехідною між відкритою та закритою піччю), відкриту кухонну піч та камін [13, с. 85]. Вогняного собаку в окремій праці описує і Дюла Віґа [20, с. 149-154]. Нам також вдалося знайти залізну триногу і вогняного собаку в Шаланках, але вони втратили свою первісну функцію і використовуються лише як предмети декору кімнати.

Таким чином, опалення приміщення забезпечувалося спочатку каміном (kandallo), а згодом кахельним каміном (csempekalyha) з закритою топкою (останній є в більшості місць і сьогодні), хоча передпокої багатьох селянських хат були неопалюваними. Детальний опис цих печей можна знайти в Ласло Дама [15, с. 80-114]. У 1943-44 рр. Ференц Катона мав змогу намалювати ще працюючі каміни в селі Сасове, а Юдіт Морвай, яка проводила дослідження в Шаланках в 1969 р., змогла реконструювати камін лише на основі переказів -- це був прямокутний пристрій для оплалювання, збудований на фундаменті з саману, стінками з дощок, поштукатуреними товстим шаром глини. До його верхньої частини, вкритої плиткою, був приєднаний димови- відний прохід. Траплявся також камін, в якому вогонь з одного боку оточувала стіна кімнати, а з іншого -- захисна стіна з саману. За словами Шандора Варги, камін явно поширився в нашому регіоні завдяки трансільванському впливу, існували варіанти з топкою, розташованою нижче та вище, а димохід подекуди був виготовлений за технікою плетіння з лози, а також з саману, але є також відомості про каміни з зелених пічних кахлів [21, с. 98].

Від Шандора Варги ми знаємо, що Пірошка Редей, яка проводила дослідження під час науково-дослідницького табору в Угочі, а саме в селах Чепа, Чома та Гетиня, все ще змогла віднайти традиційне обладнання для горіння: камін, глиняний посуд для приготування їжі (їх в с. Чепа використовували до 1880-х років) та трейфус. Вона також зробила три креслення-реконструкції камінів за розповідями місцевих жителів. Дим від каміна, який міг бути різної форми (стовпчастий і звужений догори), виводився у відкритий димар сіней [21, с. 94].

Ще Жигмонд Баткі зазначав, що каміни забезпечували не лише тепло, а й світло в кімнаті [22, с. 196--199]. Їх використання забезпечувало хороше повітря та вентиляцію в хатах, але хату заповнювала пара від кухонних плит для приготування їжі. Більшість камінів знесли ще до Першої світової війни [14, с. 206]. З середини XIX ст. залізні печі, які з'явилися в селах, також виготовлялися і в Мукачеві. Ці ошатно прикрашені чавунні печі використовувалися і в другій половині ХХ ст. разом з дешевшими круглими печами на тирсі. Після цього кімнати почали опалювати кахельними печами на дровах, які й досі є гідними суперниками газових конвекторів, котлів та інших сучасних приладів згоряння.

Можна констатувати, що знесення камінів також відкинуло культуру користування житлом назад, а також означало регрес в плані здоров'я та технологій. Після цього основне місце повсякденного життя перейшло до вже бездимної кухні з горищем, а передня хата стала справді чистим приміщенням, значною мірою не використовуваним і не опалюваним [8, с. 164-165]. На кухнях, де залишився вільний димар, замість каміна намагалися встановити чавунні печі в хаті (кімнаті), їх можна знайти в багатьох місцях і сьогодні.

Щодо палива, то камін і піч опалювали найчастіше дровами. Також використовували сухі гілки, стебла кукурудзи та інші відходи, переважно для обігріву печі. Проте гноєм ніколи не опалювали.

У минулому для освітлення, поряд з вогнищем каміна, зазвичай використовували лампу на соняшниковій олії, можливо, свічка, яку зазвичай розміщували на виступі каміна [23, с. 255-259]. У другій половині XIX ст. з'явилася гасова лампа, найкрасивішими з яких були люстри -- (т. зв. селянські люстри -- lusztercsilldr, pamsztcsilldr), що звисали зі стелі. У досліджених нами селах Закарпаття електричне освітлення з'явилося в 1961 році. Світло, що проходило ззовні, також відігравало важливу роль у освітленні кімнат -- вікна старих хат були дуже маленькі задля кращої теплоізоляції.

Хоча хронологічно вони вже не стосуються досліджуваного нами періоду, слід, все ж, згадати про зміни, які відбулися в традиційній житловій культурі Закарпаття в другій половині XX століття [24, c. 21-52]. У 1950-х роках до трикімнатної хати ззаду прибудовували нові кімнати. Крім того, почали будувати дедалі більше будинків у формі літери L і навіть Т [9, c. 464; 8, c. 167]. Але з 60-70-х років за планами 15-20 видів при сільрадах почали будувати прямокутні будинки 10 х 10 м із шатровими дахами, хоча ще з саману. Перед кухнею часто будували сіни або терасу. У переобладнаних домівках старі вікна замінили на тристулкові. У цих будинках часто були ванні кімнати та водопровідна вода, дротове радіо також з'являлося у все більшій кількості будинків. У кімнатах була підлога, встелена килимом і ковдрами, сіни і комора вимощені бетоном, а підлога кухні була вкрита плиткою зі штучного каменю.

Оскільки переважну більшість будинків поступово перебудовували, видозмінювалися й інтер'єри. Комора стала кухнею, ванною або коморою для продуктів харчування, а стара кухня стала кімнатою. Піч для хліба перенесли на нову кухню, під карниз або у літню кухню. Нечисленні продукти, вирощені на присадибній ділянці, поміщаються в комору, льох.

Іл. 15. Приміщення для печі, перероблене на літню кухню (фото: Кейс Б., Шаланки, 2010)

Іл. 16. Приміщення для печі -- suto, sutohaz (фото: Кейс Б., Шаланки, 2010)

З іншого боку передньої частини подвір'я, навпроти сіней, або за хатою, в багатьох місцях будували літню кухню (nyari konyha), яку й нині можна знайти чи не на кожному подвір'ї, і яку можна назвати особливістю місцевої архітектури. Тут влітку готують, купаються і навіть сплять в одній кімнаті. За словами Гроздової та Ковальської, літня кухня з'явилася на більш заможних селянських подвір'ях наприкінці XIX століття, а потім стала загальнопо- ширеною в 1950-х роках. Обладнання однокімнатних будівель з двосхилим дахом, крім печі чи енергозберігаючої плити, складається з обіднього столу, кількох стільців, кухонної шафи та часом невеликого ліжка [8, с. 177] (іл. 15, 16).

Навіть традиційні меблі не уникли своєї сумної долі. Населені пункти підключили до газової мережі, централізоване опалення з'явилося ще раніше, але через різке подорожчання енергоносіїв все більше людей повертається до старої доброї кахельної печі. Драгун, який писав про перетворення угорських сіл на Закарпатті, позитивно характеризує модернізацію народної архітектури [3, с. 179]. Ми також не заперечуємо потреби розвитку, але, все ж, з певною ностальгією та жалем дивимося на радикальну трансформацію та зникнення традиційних стилів та національних особливостей, що тепер відбуваються швидше, ніж раніше.

Висновки

Висновки можна розпочати з того, що народна архітектура, яка є важливою частиною традиційної матеріальної культури, нині значною мірою трансформована, але її ще можна досліджувати на Закарпатті. У ході дослідження ми змогли переконатися в тому, що основні риси народної архітектури регіону Верхньої Тиси характерні і для досліджуваного регіону: зокрема хати з ґанком, передпокоєм, трикімнатна структура хати, літня кухня, хлібна піч тощо [25, с. 45, 53, 62-63].

З літератури та власних досліджень зрозуміло, що в населених нині угорцями на Закарпатті поселеннях середня кімната трикімнатного будинку була сінями (кухнею) з вільним димарем, а до того часу, поки її не перетворили на горище (це стало поширеним до 1930-х рр.), її не використовували як житлове примішення, оскільки до того часу життя родини проходило в першій кімнаті (чиста кімната, передня хата), де камін різної форми або квадратна піч, комбінована з каміном, були джерелом вогнища та місцем для приготування їжі. Відкриті сіни на селі були особливою рідкістю. Невелика кругла піч для випікання хліба стояла або у сінях під димарем, або на подвір'ї (літня кухня, піч, приміщення для печі), на кухні, що називалася дном димаря, у сінях, поруч з піччю, міг бути камін тільки для приготування їжі. Квадратна піч у сінях з'явилася в північно-східних районах Карпатського басейну досить рано.

Як зазначають етнографи, які досліджували цей край, каміни та печі різних форм і розташування, їх комбінації та форми будинків, незалежно від мовних кордонів, виходять далеко за межі досліджуваної території. Загалом можна сказати, що місцевий тип хат найбільше відповідає структурі будинку та прибудинкової території в Самоші, але тут також відчувається ефект територій півночі, Великого Альфельду та сходу Угорщини. Відкритий вогонь чистої кімнати (камін), відкриті, неопалювані сіни є ознаками східного типу, а будинки з пічним опаленням, закритою кухнею, вільним димарем нагадують хати, характерні для Великої рівнини [2, с. 63-73]. Частини хати та облаштування кухні мають схожість із аналогічними будівлями інших територій, де проживають угорці, але водночас очевидними є також міжетнічні зв'язки, що виявляються у взаємодії місцевої угорської та навколишньої української народної архітектури [2, с. 63-73].

За останні півстоліття більшість традиційних селянських хат з передпокоєм замінили квадратні будинки без стилю. Подібним чином змінилися і інтер'єр та меблі будинків. Але це зрозуміле і закономірне явище, адже в цих будинках живуть сім'ї, люди, які хочуть комфортнішого, кращого життя. Було б добре у кожному населеному пункті зберегти хоча б по одній із оригінальних селянських хат для нащадків, щоб, як етнографічний музейний експонат, вони нагадували про місцеві особливості традиційної народної архітектури та відігравати ключову роль у розвитку туризму села.

Література

1. Федака П.М. Народне житло українців Закарпаття XVIII-XIX століть. Ужгород: Гражда, 2005. 352 с.

2. Kesz B. Az ugocsai parasztporta. Hagyomanyos epitkezes Salankon. In: Gazdag V., Karmacsi Z., Toth E. (szerk.): Ertekek es kihivasok. A 2015. marcius 26--28. kozott Beregszaszon a Nyelvi es kulturalis sokszinuseg Kelet-Kozep-Europaban: ertek es kihivasok cimu konferencian elhangzott eloadasok anyagai, II. kotet (Tortenelem- es tarsadalomtudomany, oktatasmodszertan, irodalomtudo- many). Ungvar: Autdor; Shark, 2016. S. 63--73.

3. Dragun I.V. A Karpataljan elo magyarok nepi epitesze- tenek sajatossagai. In: Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. (szerk.): Nepi epitkezes a Karpat-medence eszakkeleti tersegeben (A Miskolcon 1989. majus 15--16-an me- grendezett konferencia anyagai). Miskolc; Szentendre: Szentendrei Szabadteri Neprajzi Mhzeum; Miskolci Herman Otto Mhzeum, 1989. S. 165--180.

4. Balassa M.I. A Karpat-medence eszakkeleti tersege lako- hazfejlodeserol. In: Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. (szerk.): Nepi epitkezes a Karpat-medence eszakkeleti tersegeben (A Miskolcon 1989. majus 15--16-an me- grendezett konferencia anyagai). Miskolc; Szentendre: Szentendrei Szabadteri Neprajzi Mhzeum; Miskolci Herman Otto Mhzeum, 1989. S. 63--84.

5. Dam L. Epiteszeti regiok a Karpat-medence eszakkeleti tersegeben. In: Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. (szerk.): Nepi epitkezes a Karpat-medence eszakkeleti tersegeben (A Miskolcon 1989. majus 15--16-an megrendezett konferencia anyagai). Miskolc; Szentendre: Szentendrei Szabadteri Neprajzi Mhzeum; Miskolci Herman Otto Mhzeum, 1989. S. 93--107.

6. Gilyen N. A FelsO-Tisza-videki nyitott ereszes haz. In: Kecskes P. (szerk.): Haz es ember, a Szabadteri Neprajzi Muzeum kozlemenyei 5. Szentendre: Szabadteri Neprajzi Mhzeum, 1989. S. 51--56.

7. Гроздова И.Н. Этническая специфика венгров Закарпатья. Карпатский сборник. Москва: Наука, 1972. C. 95--107.

8. Гроздова И.Н., Ковальская Н.Г. Жилища венгров Закарпатья. Материальная культура комплектных этнических групп на Украине. Москва: Наука, 1979. C. 151--181.

9. Grozdova I.N. Etnokulturalis folyamatok napjainkban a karpataljai magyar lakossag koreben. In: Ortutay Gy. (szerk.): Nepi kultura -- nepi tarsadalom. Az MTA Neprajzi Kutatointezetenek evkonyve V--VI. Budapest: Akademiai Kiado, 1971. S. 457--466.

10. Филеп А. Исторические типы венгерского народного жилища и его межэтнические связи в Карпатах. Карпатский сборник. Москва: Наука, 1976. C. 35--39.

11. Szabo S. Haztartasi eszkozok. In: Ratko L. (szerk.): Szabolcs-Szatmar-Bereg megye nepmuveszete. Nylregy- haza: Josa Andras M6zeum, 2014. S. 420--451.

12. Barabas J., Gilyen N. Magyar nepi epiteszet. Budapest: Mezogazda kiado, 2004. 192 s.

13. Deak G. Az Ung varmegyei «Tiszahat» nepi eplteszete es muveszete. In: S. Benedek A. (szerk.): Ung megye. Irasok Ung megyerol. Beregszasz; Budapest: Mandatum Kiado; Hatodik Sip Alapitvany, 1998. S. 81--89.

14. Pall I. A taji jellegzetessegek keveredese Eszakkelet- Magyarorszag nepi epitkezeseben a 18-19. szazadban. In: Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. (szerk.): Nepi epit-kezes a Karpat-medence eszakkeleti tersegeben (A Mis- kolcon 1989. majus 15-16-an megrendezett konferen- cia anyagai). Miskolc; Szentendre: Szentendrei Szabad- teri Neprajzi M6zeum; Miskolci Herman Otto M6zeum,

1989. S. 197--208.

15. Dam L. Epltkezes. In: Ujvary Z. (szerk): Neprajz egyetemi hallgatoknak. Debrecen: Kossuth Lajos Tudomany- egyetem, 1992. 267 s.

16. Sabjan T. A bubos kemence. Budapest: TERC Kereskedelmi es Szolgaltato Kft., 2003. 96 s.

17. Ebner S. Regi tflzhelyek: Borsod, Aba6j, Zemplen, Bereg, Szatmar megyeben. Neprajzi Erteslto XXIII. 1931. S. 6-16.

18. Barabas J. Tuzeloberendezes, fustelvezetes. In: Magyar neprajz IV. Budapest: Akademiai Kiado, 1997. S. 155-- 169.

19. Juhasz A. Elet a hazban. In: Magyar neprajz IV. Budapest: Akademiai Kiado, 1997. S. 178--193.

20. Viga Gy. Tflzikutyak a Herman Otto Mlizeum neprajzi gyfljtemenyeben. In: Ujvary Z. (szerk.): Huszonegy neprajzi kozlemeny. Debrecen: A Kossuth Lajos Tu- domanyegyetem kiadvanya, 1994. S. 149--154.

21. Varga S. Nepi epiteszeti kutatasok Karpataljan 1945 elott. In: P. Punyko M. (szerk.): «Madarak voltunk...» Kar- pataljai neprajzi irasok. Budapest; Beregszasz: Hatodik Sip Alapitvany; Mandatum Kiado, 1999. S. 82--100.

22. Batky Zs. Taplalkozas. Epltkezes. In: A magyarsag tar- gyi neprajza. A magyarsag neprajzanak elso kotete. Ma- sodik kiadas. Budapest: Kiralyi Magyar Egyetemi Nyomda, 1941. S. 31--215.

23. Viski K. Btoorzat. Vilagltas. Mesterkedes. In: A mag- yarsag targyi neprajza. A magyarsag neprajzanak elso kotete. Masodik kiadas. Budapest: Kiralyi Magyar Egyetemi Nyomda, 1941. S. 217--323.

24. Sari Zs. Tlpusterves epltkezesek es az eletmod atalaku-lasanak kapcsolata. In: Cseri M., Sari Zs. (szerk.): Vide- ki eletmodvaltozasok a 20. szazadban. Az OTKA K 62412. szamu, «A 20. szazad falusi epiteszetenek, lakaskulturajanak es eletmodjanak valtozasai» cimu kutatasi program eredmenyeibol keszult tanulmanyok es kozlemenyek. Szentendre: A Szabadteri Neprajzi M6ze- um kiadvanya, 2009. S. 21--52.

25. Gunda B.A szatmari hagyomanyos nepi muveltseg et- nografiai helyzete. In: Ujvary Z. (szerk.): Tanulmanyok Szatmar neprajzahoz. Debrecen: Kossuth Lajos Tudomanyegyetem Neprajzi Tanszeke, 1984. S. 35--137.

References

1. Fedaka, P.M. (2005). Folk dwellings of Ukrainians of Tran- scarpathia in the 18th--19th centuries. Uzhhorod: Hrazhda [in Ukrainian].

2. Kesz B., Gazda V., Karmacsi Z., Toth E. (Eds.). (2016). The Ugocha peasant house. Traditional architecture is Salank. In: Gazda V., Karmacsi Z., Toth E. Values and challenges. Materials of the lectures given at the conference «Linguistic and cultural diversity in East-Central Europe: value and challenges», March 26-28, 2015, Beregszasz, II volume (History and social science, educational methodology, literary science) (Pp. 63-73). Uzhhorod: Autdor; Shark [in Hungarian].

3. Dragun I.V., Cseri M., Viga Gy. (Eds.). (1989). Peculiarities of the folk architecture of Hungarians living in Transcarpathia. In: Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. Folk construction in the northeastern region of the Carpathian Basin (Proceedings of the conference held in Miskolc on May 15-16, 1989) (Pp. 165-180). Miskolc; Szentendre: Szentendre Open Air Ethnographic Museum; Miskolc Herman Otto Museum [in Hungarian].

4. Balassa M.I., Cseri M., Viga Gy. (Eds.). (1989). On the development of residential buildings in the northeastern region of the Carpathian Basin. In: Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. Folk construction in the northeastern region of the Carpathian Basin (Proceedings of the conference held in Miskolc on May 15-16, 1989) (Pp. 63-84). Miskolc; Szentendre: Szentendre Open Air Ethnographic Museu; Miskolc Herman Otto Museum [in Hungarian].

5. Dam L., Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. (Eds.). (1989). Architectural regions in the northeastern region of the Carpathian Basin. In: Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. Folk construction in the northeastern region of the Carpathian Basin (Proceedings of the conference held in Miskolc on May 15-16, 1989) (Pp. 93-107). Miskolc; Szentendre: Szentendre Open Air Ethnographic Museum; Miskolc Herman Otto Museum [in Hungarian].

6. Gilyen N., Kecskes P. (Ed.). (1989). The house with open eaves in the Upper Tisza region. In: Kecskes P. House and man, papers of the Open-Air Museum of Ethnography, 5th Szentendre Open-Air Museum of Ethnography (Pp. 51-56) [in Hungarian].

7. Grozdova I,N. (1972). Ethnic Specificity of the Hungarians of Transcarpathia. Carpathian collection (Pp. 95--107). Moscow: Nauka [in Russian].

8. Grozdova I.N., Kovalskaya N.G. (1979). Dwellings of the Hungarians of Transcarpathia. Material culture of complete ethnic groups in Ukraine (Pp. 151-181). Moscow: Nauka [in Russian].

9. Grozdova I.N., Ortutay Gy. (Ed.). (1971). Ethnocultural processes among the Transcarpathian Hungarian population nowadays. In: Ortutay Gy. Folk culture -- folksociety (Pp. 457-466).

10. V-VI Yearbook of the Ethnographic Research Institute of the Hungarian Academy of Sciences. Budapest: Academy publishing house [in Hungarian].

11. Filep А. (1976). Historical types of the Hungarian folk dwelling and its interethnic relations in the Carpathians. Carpathian Collection (Pp. 35-39). Moscow: Nauka [in Russian].

12. Szabo S., Ratko L. (Ed.). (2014). Hpusehol items. In: Ratko, L. Folk art of Szabolcs-Szatmar-Bereg county (Pp. 420-451). Nyiregyhaza: Josa Andras Museum [in Hungarian].

13. Barabas J., Gilyen N. (2004). Hungarian Folk architecture. Budapest: Mezogazda kiado [in Hungarian].

14. Deak G., Benedek A. (Ed.). (1998). Folk Architecture and Art in Ung County's Tiszahat. In: S.Benedek, A. Ung county. Papers on Ung County (Pp. 81--89). Beregszasz; Budapest: Mandatum Kiado; Hatodik Sip Alapitvany [in Hungarian].

15. Pall I., Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. (Eds.). (1989). The mixing of landscape features in the folk construction of Northeast Hungary in the 18th and 19th centuries. In: Cseri M., Balassa M.I., Viga Gy. Folk construction in the northeastern region of the Carpathian Basin (Proceedings of the conference held in Miskolc on May 15--16, 1989) (Pp. 197--208). Miskolc; Szentendre: Szentendre Open Air Ethnographic Museum; Miskolc Herman Otto Museum [in Hungarian].

16. Dam L., Ujvary Z. (Ed). (1992). Construction. In: Ujvary, Z. Ethnography for University Students. Debrecen: Kossuth Lajos Universuty [in Hungarian].

17. Sabjan T. (2003). The bubos oven. Budapest: TERC Trade and Service LTD Kft. [in Hungarian].

18. Ebner S. (1931). Old fireplaces: Borsod, Abauj, Zemplen, Bereg, Szatmar counties. Neprajzi Ertesito (Vol. XXIII, pp. 6-16) [in Hungarian].

19. Barabas J. (1997). Combustion equipment, smoke exhaust. In: Hungarian Ethnography (Vol. IV, pp. 155-169). Budapest: Academy Publishing House [in Hungarian].

20. Juhasz A. (1997). Life in a house. In: Hungarian Ethnography (Vol. IV, pp. 178--193). Budapest: Academy Publishing House [in Hungarian].

21. Viga Gy, Ujvary Z. (Ed.). (1994). «Fire dogs» in the Ethnography Collection of the Herman Otto Museum. In: Ujvary, Z. Twenty-one ethnography papers (Pp. 149-154). Debrecen: Publication of the Kossuth Lajos University [in Hungarian].

22. Varga S., Punyko M. (Ed.). (1999). Folk architectural research in Transcarpathia before 1945. In: P. Punyko, M. «We used to be birds...» Transcarpathian ethnographic papers (Pp. 82--100). Budapest; Beregszasz: Hatodik Sip Alapitvany; Mandatum Publishing House [in Hungarian].

23. Batky Zs. (1941). Cuisine. Architecture. In: Object ethnography of Hungarians. The first volume of the Hungarian ethnography (Pp. 31--215). Second Edition. Budapest: Royal Hungarian University Publishing House [in Hungarian].

24. Viski K. (1941). Furniture. Lighting. Mastery. In: Object ethnography of Hungarians. The first volume of the Hungarian ethnography (Pp. 217-323). Second Edition. Budapest: Royal Hungarian University Publishing House [in Hungarian].

25. Sari Zs., Cseri M. (Eds.). (2009). The relationship between type-plan constructions and the transformation of lifestyle. In: Cseri M., Sari Zs. Rural lifestyle changes in the 20th century. Papers and lectures from the results of the research program OTKA K 62412 «Changes in village architecture, housing culture and lifestyle in the 20th century» (Pp. 21--52). Szentendre: A publication of the Open Air Ethnographic Museum [in Hungarian].

26. Gunda, B., Ujvary Z. (Ed.). (1984). The ethnographic situation of traditional folk education in Szatmar. In: Ujvary Z. Studies on the ethnography of Szatmar (Pp. 35 -- 137). Debrecen: Kossuth Lajos University; Ethnography Department [in Hungarian].

Размещено на Allbest.ru