Бойове значення військової символіки у війську Київської Русі та Великого Князівства Литовського

Размещено на http://www.allbest.ru

Бойове значення військової символіки у війську Київської Русі та Великого Князівства Литовського

Дослідники військових традицій Київської Русі відзначають наявність розвиненої знакової системи управління княжим військом. До важливих елементів системи належить прапор. Прапор завжди вважався військовою святинею, під якою об'єднуються вірні своєму обов'язку воїни, йдуть з ним у бій.

Походження прапора і пов'язані з ним поняття губляться у глибокій давнині. Військовий історик В. Бережинський, вивчаючи питання появи на Русі прапора, звертається до різних версій дослідників [13, с. 10]. Одні з них вважають, що традиція використання прапора потрапила на Русь із кочівниками, інші -- із варягами, треті є прихильниками запозичення русами прапора у Візантії.

На прапорах кочівників були зображені не тільки хрести, але й інші символи, такі як голова вовка, лебідь, олень. Змій правив за загальний тотемний знак, рівносторонній хрест -- за тотемний знак улусу Керей. Прапор вважався святинею. Він символізував духа -- покровителя роду, який давав перемоги. У Європі прапори тюркського походження з'являються у IV ст. [2]

У VI -- на початку VII ст. бойовий прапор став незмінним атрибутом війська Візантії. Крім того він виконував функції засобу управління військом та його окремими підрозділами у бою. У праці полководця Маврикія «Тактика і стратегія» застосуванню прапора, його символіці відводиться чільне місце [13, с. 11 -- 12].

На Русі східні слов'яни для відзначення місця в бою князя-во- єначальника спершу користувалися «чілкою стяговою» -- піднятим на високому держалні жмутом трави чи пасмом кінського волосся, що дає змогу провести аналогію із військовими традиціями скіфів.

Про військові прапори княжої доби розповідають писемні і мистецькі твори -- літописи, біографії («Житіє Бориса і Гліба», показано у додатку рис. А.2), поетичні твори («Слово о полку Ігоревім»), мініатюри Радзивіллівського (Кеніксберського) літопису, де зображено княже військо (додаток рис. А.1), й Лицьового ілюмінованого ізводу XVI ст.

Деякі дослідники вважають, що то були не знамена [8; 340; 165, с. 37], а своєрідні воїнські значки, подібні до тих орлів, що ними послугувалися у давньоримському війську [165, с. 37]. Знамена і на Русі, і в Центральній та Західній Європі з'являться лише через кілька століть. Серед істориків побутує думка, що стягами також іменували воїнські з'єднання: полки та їх частини [205, с. 390]. Таке припущення ґрунтується на свідченні літописця про те, що переможене Новгородським князем Мстиславом Мстиславичем на Липиці 1216 року військо ростово-суздальських князів мало 30 стягів: у Юрія Всеволодича їх було 17, а у його брата Ярослава -13 [327, т. 4, с. 193].

Найповнішим джерелом про стяги (прапори) княжої доби є саме вказані мініатюри Радзивіллівського літопису XV ст., які, очевидно, виконані на основі давніх оригіналів. Щодо конструкції давньоруського стягу, як зазначено у додатку А.3, то він складався з древка, прикріпленого до нього шматка тканини (полотна) чи іншого предмета і верхівки, або навершя, насадженого на древко. Навершя стяга відігравало велику роль у визначенні приналежності загону. Його робили здебільшого із заліза досить великим, чітких обрисів, які добре розпізнавалися здалеку. Гострий стрижень навершя вбивали у древко і стяг таким чином отримував завершення у вигляді певного варіанту тризуба.

На Радзивіллівських мініатюрах як навершя використано християнський хрест, але це вже було в добу християнізації Русі. Нижче від навершя прикріплювали бунчук, або «чілку стягову», -- фактично велику китицю, що оточувала древко з усіх боків.

Низ древка мав спеціальне вістря, або «втік», щоб легше було во- дружати стяг прямо в землю [340, с. 179].

Колір прапора на Русі міг бути різним, але перевага надавалася червоному. У язичницькій символіці ця барва означала військовий початок. Саме її уживали як основну на щитах, стягах та вітрилах. У «Слові о полку Ігоревім» читаємо: «черлен стяг, біла хоругов, черлена чілка, сріберне стружіє -- хороброму Святославовичу» [403, с. 13; 401, с. 12]. Червоний колір був популярний і у половців, чий стяг передано князю Ігорю як трофей.

Найдавніші прапорні полотнища були трикутно-клинові, досить довгі, прикріплені до держака або безпосередньо бічним кінцем чи прямокутно на перекладині держака. На зламі ХІІІ і XIV ст. з'явилися чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Полемізуючи з І. Крип'якевичем [170, с. 71] про типи прапорів на Русі, історик В. Бережинський доходить висновку, що однотипними вони не були [13, с. 14]. Найчастішими прапорними зображеннями ставали небесні світила та княжі родові тризуби-двозуби.

Стяг зазвичай охороняв спеціально призначений дружинник. У руському війську його доручали якомусь авторитетному воїнові, котрого джерела називали «стяговником». Втрата стягу ставала ганьбою, -- так само, як і втрата прапора у пізніші та сучасні часи. У 1169 р. воєвода князя Михалка Юрійовича (сина Юрія Долгорукого) Володислав бився з половецькою ордою у Переяславля Руського. Лаврентіївський літописець емоційно розповідає: «Сталася запекла січа, і порубали стяговника нашого». Воєвода «вирішив відбити стяг Михалків і настромити на прилбицю і, згуртувавшись, кинулися на половців і стяговника половецького порубали» [165, с. 38]. З цього тексту бачимо: стяги побутували й у половців, що також свідчить про загальноприйняті на той час правила воєнного мистецтва.

Княжі прапори відрізнялися один від одного кольором полотнища, а також іншими відзнаками, за якими впізнавали, чиє військо. Як свідчать історичні джерела, червоний колір був характерний для давніх прапорів практично усіх народів. Він якнайкраще відповідав задуму підкреслити могутність володаря. Окрім червоних, були прапори білі і блакитні, рідко жовті, існували також кольорові сполучення.

Цікавий матеріал щодо кольорів прапорів містять мінатюри Радзивіллівського літопису. З 617 мініатюр на 168 є 213 зображень прапорів. На 147 мініатюрах стяги червоні, на решті -- сині, зелені, брунатні або білі. Червоний колір на цих мініатюрах мають і більшість щитів воїнів, значно рідше зустрічається жовтий, ще рідше -- інші кольори. На мініатюрах «Житія Бориса і Гліба» щити також червоні, а прапори -- червоні і сині [8, с. 20, 63 -- 66, 127, 175].

Як зазначає М. Котляр, особливо важливими є наукові дослідження мініатюр Радзивіллівського літопису, проведені А. Арци- ховським та О. Подобєдовою. На думку цих учених, багато ілюстрацій ізводу, складеного наприкінці XV чи на початку XVI ст., створено на основі рисунків, що беруть початок у кінці XII або першій третині XIII ст. Як писав пізніший дослідник, «точність передання форм древніх предметів ілюстраторами Радзивіллівського літопису неодноразово встановлена А. Арциховським. Це дозволяє поставитися з більшим довір'ям до зображення знамен» [165, с. 38]. Проте знамена в Лицьовому ізводі XVI ст. все-таки зображувалися відповідно до прийнятого в ньому умовного канону, далекого від дійсності.

Пізніше, в період входження українських (руських) земель до складу Великого князівства Литовського, на прапорах дружин українських земель у широкому вжитку було поєднання жовто- блакитних кольорів. Це засвідчено, зокрема, в ході славнозвісної Грюнвальдської битви 1410 р., в якій об'єднані сили слов'янства і прибалтійських народів розгромили німецьких рицарів. Активну участь у ній брали представники українського народу. Польський історик Ян Длугош (XV ст.), перелічуючи склад війська, зазначав, що корогва Львіської землі «мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазуровому полі», Перемись- кої землі -- «жовтого орла з двома головами, оберненими однаково в різні боки, на лазуровому полі», прапор Подільської землі прикрашали зображення сонця на білому полі [352, с. 16].

Військові прапори за княжої доби виконували ряд важливих функцій. їх використовували, передусім, як умовні знаки: панування над країною, оволодіння містом чи фортецею, місцезнаходження полководця, управління битвою. Велике значення мали стяги на всіх етапах воєнних дій. Перед битвою, розміщені на видному місці, вони позначали пункт, де військо шикувалося у бойовий порядок. Саме у цьому значенні літописці вживають термін «возволочити», або «поставити стяг». Щодо противника, захопленого зненацька, який не встиг вишикуватись, казали, що він «не мог стяга поставити» [170, с. 71; 340, с. 171].

Місце збирання війська для походу визначалося водруженням стяга. Путивль, збірний пункт військ Ігоря Святославича, так описав автор «Слова о полку Ігоревім»: «Комони ржуть за Сулою, звенить слава в Кыеве, трубы трубят в Новеграде -- стоят стязи в Путивле: Игорь ждет мила брата Всеволода» [401, с. 11; 403, с. 9]. У поході стяг знаходився у головній частині загону. Стяговик тримав стяг або їхав перед ним [340, с. 171].

На початку бою стяг піднімали над військом -- це був урочистий знак, що битва починається. Це звалося «поставити стяг»: «наші стали перед валом і поставили стяги свої» (1093 р.), «половці налякалися -- не змогли навіть стяга поставити» (1107 р.) [119, с. 48].

Під час бою прапори знаходилися на найпочеснішому місці під охороною дружини. Біля них розгорталася найзапекліша боротьба, адже захистити прапор було справою честі. «Стрільці з обох сторін зударилися, і був бій завзятий, і нашого стяговника порубали, і стягову чілку зі стягу зірвали», -- читаємо в літописі під 1169 р. «Марцель (угорський воєвода) хоругву свою покинув, і Русь узяла її, і був насміх великий над Марцелем», -- засвідчує Галицький літопис 1208 р. [119, с. 48].

Захоплення стягу противника мало доволі зурочий вплив на вороже військо і часто негативно впливало на хід бою. Про це, зокрема, свідчать події найбільшої в історії Русі Ярославської битви на р. Сян 17 серпня 1245 р. Як розповідає літопис, коли князь Данило, який очолював галицькі і волинські полки, з воями пробився в групу ворогів, де був предводитель (ватажок) угорського війська Філя «і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши це, Ростислав (зять угорського короля Бели IV) побіг, повернули угри навтікача» [207, с. 403; 165, с. 39].

Перемога над ворогом знаменувалась високо піднятим або во- друдженим стягом. Коли у 1238 р. князь Данило звільнив від угрів місто Галич, він «на знак побіди поставив на німецьких воротах хоругов свою» [207, с. 403; 165, с. 393]. Це правило було загальним у військах й інших держав того часу. У Галицько- Волинському літописі знаходимо згадку про взяття татарським військом на чолі з Бурундаєм міста Судомиру у землі Лядскій: «Татаровє жє начаша лествици приставливати къ городу, и тако полезоша на городъ. И напєрєдь же възлезоста два татарина на городъ с хороговью...» [51, с. 138].

Навпаки, похилений або навіть повергнутий стяг засвідчував поразку. Про це читаємо в «Слові...»: «Бишася день, бишася другий, третьяго дня к полудню подоша стязи Игоревы» [402, с. 16]. Проте і реальне падіння, зникнення стяга мало в бою не лише практичне, а й моральне значення. Тому в рукопашній сутичці прагнули «подсечь» стяг ворога, вивести з ладу стяговика [327, т. 2, с. 208]. Про загін, який зрадив союзників і залишив поле бою, говорилось, що він «поринул стяг»; «хощем поринути стяг, побег- нути с полком своим в Кыев» [327, т. 2, с. 325].

Відомо, що в бою розгорнуті стяги вказували на місцезнаходження загонів, їхній рух, навіть наміри. За рухом стягів зазвичай спостерігали впродовж усього бою. У перебігу запеклого бойовища з угорським військом та загонами бунтівних галицьких бояр у 1233 р. Данило Романович, котрий бився в першому ряду свого полку, «побачив, що стяг Василька [його брата] стоїть і добре той б'ється, і угрів жене, вихопив свій меч й пішов братові на допомогу». У цьому тексті з Галицько-Волинського літопису стяг, що стоїть, стяг, який видно здалеку, засвідчує стійкість і мужність Василька Романовича та його полку. У наведеній цитаті слово «стяг» може вживатися також стосовно загону, який перебував під командуванням князя Василька [165, с. 39].

Якщо термін «стяг» означав воїнський значок і символізував військо взагалі, то поняття «хоругва», на думку дослідника М. Котляра, мало більш індивідуальний характер: хоругва була власністю того чи іншого князя, а в багатьох випадках -- ознакою його особистого полку. Як приклад, у 1238 p., після двадцятилітньої боротьби за відновлення Галицько-Волинського князівства, Данило Романович урочисто вступив у Галич: «Данило же увійшов до свого міста, і прийняв стіл свого отця, і показав перемогу, і поставив на Німецькій брамі свою хоругву» [165, с. 39].

Іноді цією обставиною користувалися для воєнних хитрощів. Наприклад, Володимир Мономах не брав участі в 1096 р. в битві при Колокші, але послав своєму сину Мстиславу, який очікував нападу Олега Святославича, свій стяг. Мстислав дав цей стяг воєводі, який командував правим флангом і мав завдання оточити противника. У вирішальний момент стяг був піднесений: «И напя стяг Володимирь и оузри Олег стяг Володимирь и вбояся и оужась нападе на нь и на вои его... и видив Олег яко поиде стяг Володимирь и нача заходити в тыл его и вбояся побеже Олег и одоле Мстислав» [327, т. 2, с. 229 -- 230].

Отже, прапор у часи Київської Русі був важливим елементом військової символіки. Традиції його застосування запозичені у інших народів, найбільше у кочівників, з якими найчастіше зав'язувалися сутички. Воднораз впродовж військової практики були вироблені і засвоєні власні методи використання прапора, його кольорової гами, форми та символічного значення. Прапор уживали як засіб управління військом, як важливий орієнтир у бою, як посадовий стяг князя і прапор підрозділу.

Подальше становлення української символіки пов'язане з періодом перебування колишньої території Давньої Русі у складі Великого князівства Литовського і Польського королівства, а пізніше -- під владою об'єднаної польсько-литовської держави -- Речі Посполитої. Не дивно, що з середини XIV ст. розвиток української символіки зазнавав великих впливів литовської і польської геральдичних традицій.

У правовому контексті питання, пов'язане із організацією у Великому князівстві Литовському військової служби регулювалося Литовським Статутом 1529 р., його другим розділом. Зокрема, у Статуті зазначалося, що «кожен князь, пан, дворянин, вдова, а також сирота, який досягнув повноліття чи не досягнув, і всякий інший чоловік, володіючий маєтком, у разі потреби з нами і з потомками нашими або при гетьманах наших повинен на війну ходити і відбувати військову службу відповідно до ухвали земської» [452, с. 86]. символіка русь князівство

У Великому князівстві Литовському діяли Жовнірські артикули, ухвалені на Генеральному сеймі та затверджені гетьманом Григорієм Ходкевичем. Аналіз змісту Жовнірських артикулів приводить до висновку, що у війську Великого князівства Литовського зберігалися військові традиції часів Давньої Русі, пов'язані зі звичаєм «ставити хоругв». Так у восьмому артикулі йдеться про те, що «якби хтось поранив когось, хто перебував у хоругви під час воєнного походу, то такий має бути обезчещений і скараний на смерть», та у тринадцятому артикулі: «якби хтось під час битви чи сутички втік з-під хоругви...» [54, с. 392]. Отже, значення прапора у тактиці війська Великого князівства Литовського має таке саме значення, як і у війську Давньої Русі.

У цей час військова служба в українських князівствах базувалася на принципі землеволодіння: кожен, хто мав землю, мусив її захищати й виходити на війну на коні та в повному озброєнні. Власник маєтку виводив під прапор князя певну кількість озброєного люду. У XIV ст. українське військо являло собою ополчення з різних соціальних груп: передусім князів, бояр і «людей». Серед князів були удільні, котрі володіли на правах вотчини великими землями і носили титул «великих», та служебні, до яких належали нащадки васалів періоду правління Рюриковичів, давні литовські шляхтичі та вихідці з татарських родів, що прийняли підданство того чи іншого удільного князя [487, с. 15]. За прикладом великого князя литовського удільні князі мали власний двір -- багатогранну військову структуру на зразок давньої княжої дружини, довкола якої і створювалося військо. Роль штабу, на думку науковця Б. Черкаса, виконувала рада, що складалася з родичів правителя, васальних або служебних князів і панів та представників церкви.

Мобілізація у Великому князівстві Литовському проходила за територіальними округами -- намісництвами чи староствами. Окремі представники аристократії могли входити до війська князя під власним прапором [452, с. 145]. Коли військо виступало у похід, князь ділив його на полки. У військовому мистецтві важливим фактором був соціально-майновий статус. Князі, пани, зем'яни (бідніші бояри, які виводили на війну малу кількість вояків або несли військову службу персонально) [452, с. 146] стояли у перших рядах, а слуги і міщани розташовувалися позаду. Васали шикувалися за своїми сюзеренами. Таке розміщення мало свою логіку, адже заможні вояки володіли сучаснішою зброєю і кращими бойовими кіньми. Це, у свою чергу, позитивно позначалося на силі атак [487, с. 19].

Виходячи з традиції організації війська у Великому князівстві Литовському, можна припустити, що роль прапора, як і у Давній Русі, є визначальною, і традиції його використання та символічного значення у битві продовжуються. Водночас особливістю є те, що на прапорах зображуються символи або великого князя, або удільного князя, а згодом, на початку XV ст. [80, с. 36], із розвитком європейської геральдики, -- символи землі. А. Гречило вважає, що однією з функцій територіальних гербів було їхнє використання на земельних прапорах (хоругвах) під час військових походів і бойових дій [80, с. 44]. Відповідно, кожен військовий підрозділ ставав до битви під прапором із власною земельною символікою. Це підтверджують джерела, а надто праця Яна Длу- гоша «Клейноди королівства польського» та опис Грюнвальдської битви 1410 р. [80, С. 45], де подано інформацію про прапори усіх полків, що брали у ній участь, у тому числі і з українських земель [39, с. 92 - 99].

Тож, історичні джерела свідчать про загальноприйняті на той час серед існуючих держав правила воєнного мистецтва. В основі символіки цього історичного періоду лежали князівські знаки, які відігравали роль особистих символів конкретного володаря, а у певному розумінні - й атрибутів влади чи державних емблем. Прапор, як елемент військової символіки, мав важливе практичне значення у збиранні війська, походах та під час бойових дій. Залишений на полі бою стяг свідчив про поразку. Збереження його було обов'язком усього війська, а втрата -- ганьбою. Зазначимо, що ця традиція побутує в українському війську і нині. Водночас на відміну від стяга, що позначав військо взагалі чи його підрозділ, хоругва у Давній Русі мала більш індивідуальний характер і стосувалася того чи іншого князя або вказувала на його особистий полк. У сучасному розумінні виконувала функцію посадового штандарта. Особливістю періоду Великого князівства Литовського є з'ява на прапорах початку XV ст. символів землі, що пов'язано із традиціями європейської геральдики.

Размещено на Allbest.ru