Скомороство на сторінках "Історії України-Руси" Михайла Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Скомороство на сторінках «Історії України-Руси» Михайла Грушевського

Богдан Кіндратюк

У культурно-мистецькому просторі України княжого часу вагоме місце займали скоморохи. Вони описані в ряді публікацій, однак при цьому не використано таке фундаментальне джерело, як Історія України-Руси М. Грушевського (1866-1934). У цьому найбільш повному багатотомному дослідженні охоплено події від найдавніших часів до 1658 року. Тут є чимало відомостей про мистецтво, зокрема скомороше. Його риси краще осмислюються завдяки головного творчого доробку визначного історика -- концепції цілісного процесу розвитку української нації від появи етносу русив на теренах України до стану й проблем буття її народу в XVII ст.

В обрисах витоків національного скомороства пам'ятаємо позначення М. Грушевським порога історичних часів для українського народу, яким пропонується вважати IV століття (перед ним про українців можна «говорити тільки як про частину слов'янської групи» [1, с. 18]). Розвою мистецьких обдарувань людей сприяли зібрання для отримання ласки божеств. Її русин здобував собі, як і всі, молитвами, обітницями й пожертвами [1, с. 324].

Розвитку скомороства сприяло використання музичних інструментів. Запорукою цього були риси характеру українців. Разом з їхньою людяністю, ласкавістю та тією щирістю, на які звернув увагу ще візантійський письменник Прокопій Кесарійський (490/507-565), «ішла поетична, весела, охоча до забави вдача. Співолюбність українців і взагалі слов'ян мусить сягати дуже давніх часів; спів і музика були нерозлучними товаришами всяких видатніших хвиль життя» [1, с. 312]. Згадані риси спонукали виражати себе в речитативі, співі, танці, їхньому поєднанні, брати в руки музичні інструменти.

Музичні інструменти ширше загадані серед характерних груп предметів матеріальної культури українських племен у добу розселення та після нього. Після зброї звернута увага на «музичні інструменти для забави і танцю (загальнослав'янське -- плясати)...: сопілка -- старосл. сопіль, труба, гуслі, бубен. Сі інструменти згадуються і в історичних джерелах, свійських і чужих. Арабське джерело IX в. оповідало про восьмиструнні слов'янські лютні, гуслі і довгі, на два лікті дудки» [1, с. 277]. Саме діяльність мандрівних музик особливо сприяла їхній популяризації.

Трансформуванню Київською державою мистецьких новацій сприяв візит княгині Ольги ft 969) зі свитою до Візантії. Гостей ди - вували механічними звірами, які рухалися та ричали, птахами, що співали, грою на органах, хвалебними співами, сценічними представленнями й «штуками» скоморохів [1, с. 453]. Не випадково кияни погодилися на фресковому зображенні лицедіїв-іноземців (донедавна відомих як Скоморохи) у Києво-Софійському соборі.

Спеціально на скомороший звичай М. Грушевський звернув увагу у своїй шеститомній Історії української літератури. Наші «перебрані комічні фігури стоять, правдоподібно, у зв'язку з традицією римських новорічних забав, коли також ходили з дому до дому перебрані, масковані штукарі і скоморохи» [4, с. 184-185]. Слово «скоморох», яке прийшло, за спостереженням дослідника, з літописів, церковних інвектив Х-ХІ ст. «досі зістається, на жаль, щодо свого походження неясним, так що його не можна взяти за підставу роз'яснення походження сих професіоналів, які грали, співали, показували вчених звірів (собак і медведів), мімічні і маріонеткові представлення (кукли)» [4, с. 185].

Значимість Києва в поширенні музичних віянь підтверджується тим, що він став первісним центром державної організації, був найбільшим і найбагатшим торгівельним місцем на Русі. Водночас на значимих торгівельних шляхах розвивалися інші міста. Безпосередні культурні зв'язки із зарубіжжям поширювалися на всій її території; разом з укріпленням своїх традицій упроваджувалися музичні інновації. Колонії іноземців приносили елементи західної культури, передавали їй місцеві.

Формуванню лицедійських гуртів помагало виділення княжих династій, військової дружина, боярства в регіонах. «Купецько-боярська капіталістично-земельна верства», їх челядь, дружинники потребували сприймання виступів артистів. Вони фігурували осердям народних забав, особливо в час, коли «християнство слабо було розповсюднено в масах» [2, с. 334].

З акцентування М. Грушевським на значенні торгівлі випливає її вагома роль у розповсюдженні шляхом експортування та імпортування музичних інструментів, розширення функції музики [1, с. 302]. Одним із чинників придбання музичних інструментів чи їхнього виготовлення для продажу приймаємо той, що «дружинні й земські роди... підтримували артистичний промисл своїми вимогами й забаганками» [2, с. 272]. Нестор-літописець згадував, як музики заповнювали «забавлянням» вільний час князя. Вони грали на гуслах, органах, «замрах». Прагнення здивувати грою, свіжими звуковими барвами, зокрема в акомпанементі, спонукало артистів вдосконалювати музичні інструменти, створювати нові, використовувати екзотичні, переймати способи звуковидобування, манеру гри тощо. Завдяки таким інноваціям музики ставали популярними, затребуванішими, отримували кращу винагороду.

Особлива потреба в лицедійствах скоморохів була, певно, при завершенні частих княжих з'їздів, полювань, рицарських турнірів, святкових урочистостях, проведенні весіль і бенкетів тощо. Тут виконували хвалебні співи, прославляли героїчні звитяги. Що в скоморошому репертуарі були подібні твори, свідчать віднайдені їхні відголоски в російській і українській поезії [2, с. 404-406].

Чи знищила монголо-татарська навала скомороство? Мабуть, що ні. Слушно зауважено, що «так страшно в дійсности не було, як можна-б подумати зі слів літописця.... Землі не пустіли, міста поправлялися по тих пополохах, і сьвідки пізнійших литовсько-польських воєн казали, що за татарських часів, на початку XIV в. Волинь і Галичина були “в своїй чести и времени, всякимъ обилкмъ и славою преимуща”» [3, с. 145]. Ніби Подніпров'я після татарського погрому стало «пустинею», твердилося з причин, які пояснив М. Грушевський, тільки в російській і польській історіографії. Тяглість скомороства посвідчується згадкою в кінці XVI -- середині XVII століття про них, як осіб окремого ремесла, серед платників податків Дрогобича.

Література

скомороство грушевський

1. Грушевський М. Історія України -Руси: в 11 т. 12 кн. / редкол.: Павло Сохань (голова) та ін. Київ: Наук. думка, 1994. Т. 1: До початку ХІ віка. (Пам'ятки іст. думки України). 736 с.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ: Наук. думка, 1992. Т. 2: ХІ-ХШ вік. 640 с.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ: Наук. думка, 1993. Т. 3: До року 1340. 592 с.

4. Грушевський М. Історія української літератури: у 6 т. 9 кн. / упоряд. В. Яременко, передм. П. Кононенко. Київ: Либідь, 1993 (Літературні пам'ятки України). Т. 1. 392 с.

Размещено на Allbest.ru