Невесело в "квітучій Україні": УСРР у роки Великого терору очима чехословацького дипломата Рудольфа Брабця

Размещено на http://www.allbest.ru/

Невесело в «квітучій Україні»: УСРР у роки Великого терору очима чехословацького дипломата Рудольфа Брабця

Анна Хлєбіна

магістерка, наукова працівниця (історикиня)

Інститут досліджень тоталітарних режимів

Національна бібліотека

Республіки - Слов'янська бібліотека

Ян Дворжак

доктор філософії, науковий працівник (історик)

Інститут досліджень тоталітарних режимів (Прага, Чехія)

Анотація

сталінський репресія радянський брабець

Мета статті - сприяти ознайомленню читацького загалу в Україні з новими дослідженнями становища чехів у радянській Україні в період сталінських репресій (друга половина 1930-х років). Методологічною основою дослідження є послідовне застосування принципів історизму, об'єктивності, системного і міждисциплінарного підходів. Використання методів джерелознавчого аналізу й синтезу дозволило розглянути результати роботи генерального консула ЧСР у Києві Рудольфа Брабця (1886-1955) у контексті суспільно-політичних подій в УСРР крізь призму його професійної діяльності, послуговуючись при цьому його звітами про радянську дійсність сталінської доби. Наукова новизна полягає у введенні до наукового обігу фрагментів нововиявлених звітів генерального консула ЧСР у Києві Р. Брабця, які являють собою надзвичайно яскравий і цінний документ тогочасної епохи. Висновки. У статті аналізуються окремі аспекти діяльності Генерального консульства Чехословацької Республіки в Києві, яке очолював Р. Брабець, у часі сталінських репресій в Україні. Консульство ЧСР діяло в надзвичайно складних умовах, надаючи консульську і гуманітарну допомогу чеським краянам і намагаючись захистити їх від переслідувань радянських спецслужб, що, на жаль, не мало якихось позитивних наслідків. Генеральний консул Р. Брабець сам став об'єктом прискіпливої уваги органів державної безпеки УСРР, що великою мірою ускладнювало йому виконання службових обов'язків. Але, відданий своєму обов'язку дипломата, він регулярно готував і надсилав до Праги звіти про дійсний стан справ в УСРР, які зараз є цінним джерелом як для відтворення повсякденного життя громадян радянської України другої половини 1930-х років, так і аналізу політичних відносин між Чехословаччиною і СРСР цього періоду.

Ключові слова: Чехословацька Республіка; генеральне консульство у Києві; дипломатія; Великий терор; НКВС; чеська громада в Україні; Р. Брабець.

Anna Chlebina

Master's Degree, Researcher (Historian), Institute for Research on Totalitarian Regimes, National Library of the Czech Republic - Slavic library

Jan Dvorak (Dvorak)

Doctor of Philosophy, Researcher (Historian), Institute for Research of Totalitarian Regimes (Prague, Czech Republic)

Not gaily in the «blooming Ukraine»: the Ukrainian SSR during the years of the great terror through the eyes of Czechoslovak diplomat Rudolf Brabec

Abstract

The aim of this article is to promote informing of the readership in Ukraine about situation of the Czechs in Soviet Ukraine during the Stalinist repressions (the second half of the 1930s). The methodological basis of the research is the consistent application of the principles of historicism, objectivity, systemic and interdisciplinary approaches. The use of methods of source analysis and synthesis allowed to consider the results of Rudolf Brabec (1886-1955) work in the context of social and political events in the Ukrainian SSR, through the prism of his professional activity, while using his reports on the Soviet reality of the Stalin era. The scientific novelty consists in the presentation of fragments of the newly discovered reports of the Consul General of the Czechoslovak Republic R. Brabec, which are an extremely valuable document of that era. Conclusions. The article analyzes some aspects of the activities of the Consulate General of the Czechoslovak Republic in Kyiv, headed by R. Brabec during the Stalinist repressions in Ukraine. The Consulate of the Czechoslovak Republic operated in extremely difficult conditions, providing consular and humanitarian assistance to Czech citizens and trying to protect them from persecution by the Soviet special services, which, unfortunately, did not have any positive consequences. Consul General Rudolf Brabec himself became the object of close attention of the state security authorities of the Ukrainian SSR, which made it very difficult for him to fulfill his official duties. But, devoted to his duty as a diplomat, he regularly prepared and sent to Prague reports on the current state of affairs in the USSR, which are now a valuable source both for reproducing the everyday life of citizens of Soviet Ukraine in the second half of the 1930s, and for analyzing political relations between Czechoslovakia and the USSR of this period.

Key words: Czechoslovak Republic; consulate general in Kyiv; diplomacy; Great Terror; NKVD; Czech community in Ukraine; R. Brabec.

У перші десятиріччя свого існування Радянський Союз сприймався рештою світу як великий соціально-економічний експеримент і, водночас, як таємна terra inkognita, до якої було важко потрапити, але ще важче - повернутися. Неупереджений погляд західних гостей на повсякденне життя був завжди цінним навіть з огляду на їх інформаційну ізольованість у СРСР або через політичну зангажованість. Але це ніяк не применшує джерельної вартості «рутинних» звітів чехословацького генерального консула в Києві Рудольфа Брабця (Rudolf Brabec) ¹ , які надсилалися ним протягом 1936-1938 рр. до МЗС ЧСР у Празі. Останні містили не тільки доволі детальний аналіз політико-економічних подій в радянській Україні, але й опукло фіксували його спостереження багатьох побутових «дрібниць» радянського повсякдення, які мають суттєве значення для сучасного дослідника, являючи собою «свіжий», об'єктивний погляд європейської людини на більшовицьку дійсність.

Діяльність чехословацьких дипломатичних органів в УСРР до останнього часу залишалася поза увагою дослідників як в Україні, так і в Чехії. З чотирьох консульських установ, що діяли в міжвоєнний період у радянській Україні (тобто, диппредствництв Німеччини, Польщі, Чехословаччини та Італії), увага приділялася переважно польському Брабець Рудольф (30.12.1886, Колін - 20.06.1955, Прага?) - доктор права, у роки Першої світової війни потрапив до російського полону, у 1918 р. вступив до чехословацьких легіонів. Після повернення на батьківщину в 1920 р. - районний суддя, у 1923 р. поступив на роботу до МЗС у чині міністерського секретаря. У 1927-1932 рр. - консул у Марселі (Франція), потім працював у народногосподарській секції МЗС. Від 01.06.1936 р. до 15.04.1938 р. - генеральний консул Чехословаччини в Києві. Див., зокрема: Україна і Польща 1920-1939 рр.: З історії дипломатичних відносин УССР з Другою Річчю Посполитою: Документи і матеріали / НАН України. Інститут історії України; упоряд., комент., вступ. ст.: Н.С. Рубльова, О.С. Рубльов. Київ: Дух і літера, 2012; Окіпнюк В. Генеральне консульство ІІ Речіпосполитої в Києві: трагічний епілог восени 1939 р. // з архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Київ, 2013. № 1/2(40/41). С. 193-215.. Період діяльності генерального консульства ЧСР був з усіх чотирьох установ найкоротшим, оскільки офіційні дипломатичні стосунки з СРСР Чехословацька держава встановила не на початку 1920-х років (як інші три згадувані країни), а лише у 1934 р.; і вже у 1938 р. діяльність консульства в Києві було радянською стороною припинено.

Зважаючи на те, що діяльність Генерального консульства ЧСР у Києві прийшлася на роки Великого терору, її дослідження поза контекстом чинності радянських органів державної безпеки майже неможливе. Саме Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР у цей період приймав рішення не лише щодо перебування на території країни окремих іноземних громадян чи організацій, але й відкрито втручався у хід роботи консульських установ і приватне життя їхніх співробітників. Все це відображалося у регулярних звітах урядовців, зокрема генерального консула ЧСР Р. Брабця.

Відкриття після Революції гідності українських архівів, зокрема розсекречування «архівів КҐБ», уможливило залучення цілого масиву документів до раніше недоступної теми взаємодії органів державної безпеки СРСР з іноземними дипломатичними установами, а також дозволило сформувати двосторонній погляд на них. Саме тому для розробки цієї «підзабутої» теми автори використали документи як з архіву Міністерства закордонних справ Чеської Республіки, так і з Галузевого державного архіву Служби безпеки України.

Тема функціонування у міжвоєнній Україні чехословацьких дипломатичних органів досі лише епізодично порушувалася у різних публікаціях у контексті основної теми, наприклад, політичних репресій громадян Чехословаччини в СРСР ³, або історії чеської громади на теренах колишньої Російської імперії Janak D. Ceskoslovensti obcane a Cesi v sovetskych veznicich a taborech // Perzekuce ceskoslovenskych obcanu v Sovetskem svazu (1918-1956): Sbornik studii. Cast 1. Vezni a popraveni. Opava: Slezska univerzita v Opave, 2007.

S. 15-116. Муратов А., Муратова Д. Судьбы чехов в России, ХХ век: Путь от Киева до Владивостока. Прага, 2012. 344 с., 195 ил.. Першу публікацію, присвячену взаємодії чехословацького генерального консульства в Києві з НКВС СРСР, автори видали у 2023 р. Dvorak J., Chlebina A. Ceskoslovensky konzulat v Kyjeve objektem zajmu NKVD v letech 1936-1938 // Soudobe dejiny. 2023. № 2. S. 493-523. чеською мовою, а процитовані звіти генерального консула Р. Брабця щодо повсякденного життя УСРР у роки Великого терору вводяться до наукового обігу взагалі вперше.

Дипломатичні представництва ЧСР у Радянській Україні у міжвоєнний період

Перші міжурядові консультації між Прагою та більшовиками відбулися після взяття останніми Києва в лютому 1918 р. у зв'язку з діяльністю чехословацького військового корпусу (перебував в Україні, згодом - у Росії) ще до створення незалежної чехословацької держави Lukes I. Ceskoslovensko mezi Stalinem a Hitlerem: Benesova cesta k Mnichovu. 2 vyd. Praha: Prostor, 2018. S. 23.. На них йшлося передусім про репатріацію полонених чехів і словаків, безпечне повернення на батьківщину легіонерів і цивільних осіб. Ці завдання довший час залишалися першорядними і пріоритетними для т. зв. чехословацьких консулів (осіб, яким було доручено надання допомоги та організація репатріації співвітчизників), які працювали у 1918-1919 рр. на території, що поступово переходила під контроль більшовиків, включно і з українськими землями. Про те, наскільки ризикованою вона була, свідчать непоодинокі факти арештів та ув'язнень декого з цих консулів, що були санкціоновані більшовицькою владою.

Однак робота консулів продовжувалася, і з другої половини 1920 р. їхня діяльність спрямовувалася напівофіційно акредитованій у Москві репатріаційній місії ЧСР, що діяла під егідою Міжнародного Червоного Хреста, у свою чергу аналогічне представництво більшовицької Росії отримало можливість провадити свою діяльність у Празі. Проте, оскільки статус обох делегацій був від самого початку не врегульованим, а поточна діяльність їхніх посадових осіб дедалі більше обтяжувалася взаємною недовірою через недружні та відверто ворожі акції політичного, пропагандистського і навіть шпигунського характеру насамперед із боку радянських консулів, у 1921 р. вони за наполяганням сторін були відкликані. Слід також додати, що у цей час деякі довірені особи і співробітники чехословацької місії переслідувалися більшовиками, а їхні зусилля з налагодження репатріаційного процесу блокувалися Москвою Доклад. див.: Janak D. Ceskoslovensti obcane a Cesi... S. 37-39..

Зрештою, є всі підстави стверджувати, що більшовицька влада вдалася стосовно них до цілеспрямованих репресій, які Москва неодноразово і з задоволенням використовувала як ефективний інструмент тиску на кожну конкретну державу перед початком перемовин про дипломатичне визнання СРСР. У першій половині 1920-х років чехословацьке політичне керівництво все ще не полишало надій на зміну політичної системи в СРСР і, відповідно, не збиралося йти на взаємне визнання de jure, хоча невдовзі Чехословаччина була змушена виразно пом'якшити свою антирадянську позицію. І найсильнішим аргументом на користь цього стали арешти, ув'язнення та різного роду обмеження в свободі пересування для сотень радянських чехів і чехословацьких громадян Також див., зокрема: BorakM. Moskevska pohrebiste. Cesi a ceskoslovensti obcane popraveni v Moskve v letech 1922-1953. Opava: Slezska univerzita v Opave, Fakulta verejnych politik, 2013. 275 s.; Idem. Zatajene popravy: Cesi a ceskoslovensti obcane popraveni na sovetske Ukrajine: z historie Velkeho teroru na Volyni a v Podoli. Opava: Slezska univerzita v Opave, Fakulta verejnych politik, 2014. 351 s..

До 1934 р. офіційний характер чехословацько-радянських відносин визначався двома тимчасовими угодами, які на початку червня 1922 р.

були укладені ЧСР окремо з Російською СФРР та Українською СРР. Крім усього іншого, в угодах були зафіксовані деякі рамкові політичні питання, передусім декларація взаємного нейтралітету, а також обопільна згода сторін на створення у Москві, Харкові та в Празі представництв, уповноважених до заснування своїх філії в інших «важливих центрах» (за умови наявності на це урядової згоди - відповідно ЧСР або більшовицької Росії). На практиці це означало надання de facto дипломатичного статусу торговельним місіям, що діяли на території договірних держав уже від другої половини 1921 р. Janak D. Ceskoslovensti obcane a Cesi ... S. 41.

Дипломатичне представництво ЧСР в УСРР було засновано у червні 1922 р. на базі колишньої чехословацької торговельної місії у Харкові Столиця радянської України у 1919-1934 рр. Бенеш Вацлав (06.08.1879, Полтава - 27.12.1940, Прага) - походив із сім'ї чеської діаспори в Російській імперії, власник магазину в Полтаві. У роки Першої світової війни співпрацював із Союзом чехословацьких спі-лок на Русі (так чехи традиційно називали землі Російської імперії), навесні 1917 р. організував також чеське товариство у Полтаві. У 1919-1921 рр. працював бухгалтером-контролером т. зв. Всеукраїнської кооперативної спілки (Вукоспілки) у Харкові, там же у березні 1921 р. поступив на службу до Чехословацької військової репатріаційної місії під керівництвом майора Йозефа Скали. В. Бенеш був призначений представником цієї місії у Харкові, у серпні 1921 р. був прийнятий як контрактний урядовець на службу до МЗС ЧСР, від квітня 1922 р. - голова Чехословацької торговельної місії в радянській Україні, з вересня 1922 р. - офіційний представник ЧСР в УСРР. Після реорганізації дипломатичних представництв у СРСР - від 1.10.1923 до березня 1927 р. - голова філії Представництва ЧСР у СРСР, розташованої у Харкові. Після завершення місії повернувся до Праги, звільнився з дипломатичної служби і до самої смерті жив із прибутків від невеликого магазину канцелярських товарів у Празі. Див.: Dejmek J. Diplomacie Ceskoslovenska. Dll II. Biograficky slovnik ceskoslovenskych diplomatu (1918-1992). Praha, 2013. S. 33., а після створення СРСР воно набуло статусу філії Дипломатичного представництва ЧСР у СРСР. Головою харківського представництва був із жовтня 1923 р. призначений волинський чех Вацлав Бенеш ¹¹, який залишався на цій посаді до його примусового закриття у березні 1927 р.

Ліквідація харківського консульства відбулася у рамках чергового «раунду» безперервної кампанії за визнання СРСР de jure, негативні наслідки якої з середини 1920-х років все частіше відчували чехословацькі дипломати. Виконання звичайної дипломатичної роботи поступово зробилося для них майже повністю неможливим. Дехто з них і у той час не уникнув переслідувань ОДПУ, в інших постійне фізичне і нервове напруження призвело до психологічних проблем. Наприклад, голова харківської філії В. Бенеш у 1927 р. повернувся зі свого відрядження до УСРР повністю психічно виснаженим, майже рік мусив лікуватися в санаторії, після чого на дипломатичну службу вже ніколи не повернувся Dejmek J. Diplomacie Ceskoslovenska. Dll II ... S. 33..

Після закриття харківської філії Дипломатичне представництво ЧСР у СРСР залишилося тільки в Москві, де виконувало стандартні функції до моменту встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі (1934 р.). Проте, враховуючи величину чеської меншини в Україні, присутність чехословацьких урядовців була потрібна там і надалі, що знову викликало чергові розбіжності та тертя з Москвою. У березні 1928 р. через «проблеми з документами» залишив територію України завідувач господарства скасованої філії в Харкові Антонін Хроуст, того ж року через депортацію були змушені повернутися додому також двоє службовців Міністерства закордонних справ ЧСР, які забезпечували надання коштів у рамках т. зв. Кредитної акції (програми фінансової та матеріальної допомоги чехословацьким колоністам у СРСР) Janak D. Ceskoslovensti obcane a Cesi ... S. 43..

На рубежі 1920-1930-х років радянські спецслужби продовжували чинити різні перешкоди чехословацьким дипломатам, і такий конфронтаційний стан тривав до 1933 р., коли у Німеччині до влади прийшов А. Гітлер. Опинившись фактично віч-на-віч із нацистською небезпекою, офіційна Прага була змушена змінити своє ставлення до радянської влади. Наслідком цього стало офіційне визнання СРСР de jure та встановлення дипломатичних відносин із ним (9 червня 1934 р.) Див. також: Lukes I. Ceskoslovensko mezi Stalinem a Hitlerem ... S. 47-57., а вже у липні 1934 р. у Москві розпочало свою діяльність Посольство ЧСР. Після додаткових складних переговорів радянська сторона погодилася також на створення ще одного дипломатичного представництва Чехословаччини - Генерального консульства ЧСР у Києві Переїзд усіх іноземних представництв в Україні відбувся через зміну в 1934 р. столиці Української СРР із Харкова на Київ., яке діяло з червня 1936 р. на чолі з колишнім радником МЗС ЧСР Р. Брабцем.

Знайомство з радянським Києвом

Свою діяльність на новій посаді Р. Брабець почав зі знайомства з фактичним керівником української радянської дипломатичної служби, уповноваженим НКЗС СРСР в Українській СРР Адольфом Петровським Петровський Адольф Маркович (1887-1937) - радянський дипломат. Колишній уповноважений представник СРСР в Естонії (1925-1930), Литві (1930), Персії (1931-1933) та Австрії (1933-1934), у 1934-1937 рр. - уповноважений НКЗС СРСР в Українській СРР. 24.07.1937 р. заарештований і 13.09.1937 р. на підставі наказу № 00485 НКВС СРСР рішенням наркома внутрішніх справ та Прокурора СРСР засуджений до розстрілу, 17.09.1937 р. - страчений. Реабілітований посмертно 21.09.1957 р., який запевнив чехословацького дипломата, «що український уряд щиро вітає відкриття Генерального консульства Чехословаччини в Києві». За його словами, «особливо цього бажав голова уряду Любченко Любченко Панас Петрович (1897-1937) - український радянський партійний і державний діяч. Із 28.04.1934 р. - Голова Раднаркому УСРР, на початку 1930-х років відіграв керівну роль у проведенні колективізації, яка призвела до Голодомору. 29.08.1937 р. на Пленумі ЦК КП(б)У було прийнято рішення про арешт П. Любченка, який, дізнавшись про це, застрілився (за іншою версією, був убитий співробітниками НКВС)., який часто запитував у Петровського, чому в Києві відсутні консульства демократичних держав, і є натомість консульства лише держав фашистських» AMZV (Архів Міністерства закордонних справ ЧР). Politicke zpravy Kyjev 1922-1938. Generalrn konzulat Republiky ceskoslovenske Kyjev. Vyslanectvi CSR v Moskve, Kyjev. [Політичні звіти, Київ 1922-1938. Генеральне консуль-ство Чехословацької Республіки, Київ. Посольство ЧСР у Москві, Київ]. C. 1. 20. cerven 1936. S. 1-2..

До відкриття у Києві генерального консульства Чехословаччини, в новій столиці УСРР працювали лише три консульства: польське, італійське і німецьке. Голова українського радянського уряду, а за його прикладом й інші республіканські урядовці начебто відмовлялися навіть від протокольних контактів із керівниками цих установ лише тому, що йшлося про представництво фашистських держав. Як повідомляв Р. Брабцеві А. Петровський, «німецьке і польське консульства нібито проводять масштабну шпигунську діяльність, що створює для української влади значні труднощі», але становище голови консульства ЧСР «як представника демократичної і дружньої держави є начебто цілком іншим» AMZV. Ibid. C. 1. 20. cerven 1936. S. 1-2..

Відразу ж після цієї розмови відбулося знайомство Р. Брабця з колегами з польського і німецького дипломатичних представництв, які поінформували його про особливості перебування і роботи в Радянській Україні, тому великих ілюзій щодо налагодження співпраці з радянськими органами у нього надалі не залишилося.

Вже у серпні 1936 р. Р. Брабець відправив до Праги декілька звітів (копію - Посольству ЧСР у Москві), в яких ретельно описав загальну ситуацію як у столиці, так і загалом в Україні. З цих документів видно, що генеральний консул спирався не тільки на дані з газети «Правда», яку він використовував як джерело офіційної статистики для проведення аналізу економічної й політичної ситуації. Він багато спілкувався, причому не лише з радянськими чиновниками, але й з пересічними громадянами - персоналом готелю, покупцями в чергах у магазинах тощо.

На тлі зовнішнього сталінського «добробуту» тим більш помітним було для консула цілковите зубожіння українського народу. Перша світова війна, розпад Австро-Угорської імперії, економічна криза і природні катастрофи, неврожай на початку 1920-х років, боротьба з сусідами за прикордонні області Чехословаччини - все це також боляче торкнулося чехословацького суспільства, яке все ж таки спромоглося відстояти свою державну суб'єктність. Тому є доцільним наголосити на тому, що погляд консула Р. Брабця не був проявом європейського снобізму, скоріше він був прикро заскочений тим, у що за свої 18 років перебування при владі більшовики перетворили раніше квітучу країну.

Допитливий Р. Брабець намагався зрозуміти, як живуть пересічні громадяни. Його дуже цікавили ціни на побутові товари та продукти харчування і взагалі все, чим жили українці. У своїх звітах він спочатку покладав надії на можливий бунт, але згодом був змушений визнати, що антибільшовицька революція на той момент, на жаль, була неможлива. Саме цей суб'єктивний елемент, емоції, які Р. Брабець привносив до своїх офіційних дописів, є для нас сьогодні цінним джерелом інформації про повсякдення киян у роки Великого терору.

Кінець консульства «єдиної демократичної держави»

Поступово, але неухильно настрій радянських органів і їхнє ставлення до консульського представництва Чехословаччини змінювалися на гірше, що вкрай негативно позначалося на поточній роботі чехословацьких дипломатів.

Генеральне консульство ЧСР у Києві, як і решта іноземних дипломатичних представництв, майже відразу почало відчувати на собі пресинг, який створювало застосування контррозвідувальних чекістських заходів. НКВС вербував агентів із числа радянських чехів (нащадків чеських колоністів другої половини XIX ст.), чехословацьких громадян, які тимчасово працювали в СРСР, їхніх партнерів або родичів, які регулярно перебували у контакті з чехословацьким консульством і, зокрема, брали участь у його світських заходах Напр.: ГДА СБУ (Галузевий державний архів Служби безпеки Украї-ни). Ф. 65. Спр. С-1051. Справа-формуляр чехословацького консула Р. Брабця; Там само. Спр. С-738. Справа-формуляр другого секретаря чехословацького консульства Й. Кроупи.. Мотивацією для співробітництва з органами безпеки були як власні ідеологічні прорадянські переконання агентів, так і ефективний шантаж із боку НКВС.

Станом на середину березня 1937 р. (тобто лише через 8 місяців із початку роботи консульства в Києві) радянські органи регулярно користувалися послугами восьми завербованих осіб, які діяли під різними присвоєними їм агентурними псевдонімами Справжні імена агентів у відповідних звітах не згадуються, але в деяких випадках можна натрапити на детальну біографічну інформацію. Однак ідентифікувати когось із них автори цієї статті не змогли.. Систематично перевірялася, а іноді й проводилася конфіскація частини кореспонденції й телеграм, за консульством було встановлено негласне спостереження.

Перелом настав на початку 1938 р., коли у довідці про діяльність чеської розвідки в Україні від 3 лютого 1938 р. нарком внутрішніх справ УРСР О. Успенський підкреслив, що «для повного викриття чеських національних шпигунських формувань необхідний концентрований оперативний удар по чеським контрреволюційним кадрам, у першу чергу, по зв'язкам консульства, старим зв'язкам місій, колишнім чеським легіонерам і чеським підданим». На його думку, також необхідно було розглянути «питання про доцільність подальшого існування чехословацького консульства в Україні». ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 285. Арк. 62.

Збереглося декілька десятків звітів про спостереження за будівлею консульства та його чотирма співробітниками. Найбільше з них датовано весною 1938 р. - часом напередодні його закриття Рішення про припинення діяльності Генерального консульства в Києві МЗС ЧСР було ухвалено під тиском радянської сторони спочатку постановою від 22.02.1938 р., потім, згідно з домовленістю з радянським урядом про перенесення первісної дати виїзду дипломатів з УРСР, постановою від 25.03.1938 р. Остаточно його діяльність була припинена 11 квітня 1938 р. Див.: AMZV. F. I. Sekce 1918-1939. Odd. I/1 a I/2 - konzulaty, Generalni konzulat Republiky ceskoslovenske Kyjev, MZV - Rozhodnuti o zruseni Generalniho konzulatu v Kyjeve, 25.3.1938 [AMZV. Ф.І. Секція 1918-1939. Відд. I/1 і I/2 - консульства, Генеральне консульство Чехословацької Республіки Київ, МЗС - постанова про закриття Генерального консульства в Києві, 25.03.1938 р.]., коли дипломатам та їхнім дружинам агенти наступали буквально на п'яти. Так, зокрема, два останні дні (9 та 10 квітня 1938 р.) перед закриттям в агентурному звіті подавалася погодинна фіксація подій, а всі особи, які відвідали консульство, були ідентифіковані, так само як і всі пересування консула та його підлеглих. Для місцевих радянських чехів візит до консульства був тоді пов'язаний зі справжнім ризиком. У цьому, зокрема, переконує «історія» з київською чешкою Лідією Оттогаль, яка прийшла забрати подаровану їй кимось із дружин дипломатів сукню. Відразу після виходу з будівлі її було затримано і доставлено до 3-го відділу КОУ (Київського обласного управління) НКВС на допит; є прикметним, що про її подальшу долю в жодному іншому джерелі більше нічого не повідомляється ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 245. Арк. 66-70. Звіт 2 відділу УДБ НКВС УСРР про спостереження за генеральним консульством ЧСР у Києві від 9.04.1938..

Консул Р. Брабець намагався протестувати проти цих винятково зухвалих і провокативних дій радянської служби безпеки офіційним шляхом. 6 квітня 1938 р. він листовно звернувся до посла ЧСР Зденєка Фірлінгера у Москві Фірлінґер Зденєк (1891, Оломоуц - 1976, Прага) - чехословацький політик і дипломат, високопоставлений соціал-демократичний, а пізніше - комуністичний функціонер. У 1937-1945 рр. - посол Чехословаччини в СРСР. Деякі дані вказують на те, що він ще у 1930-х роках став агентом НКВС, однак для підтвердження цього факту дослідникам бракує доступу до російських архівів., що з листопада 1937 р. - початку роботи нового уповноваженого НКЗС УРСР Бровцинова - його і дружину «на кожному кроці переслідують органи НКВС», причому поступово спостереження поширилося й на інших співробітників і чеський персонал; будівля генерального консульства постійно оточена 10-15 чекістами, які допроваджують усіх відвідувачів до районної в'язниці, допитують, обшукують, лише після цього дозволяють увійти до консульства, а після виходу за кожним стежать; і що 2 березня 1938 р. на вулиці був заарештований сторож консульства Карл Крживський (громадянин УРСР), про долю якого з того часу неможливо отримати жодної інформації Крживський Карел був засуджений «особливою трійкою» при УНКВС у Київській області 07.10.1938 р. до найвищої міри покарання, розстріляний 14.10.1938 р. у Києві та похований у братській могилі в Биківні. Реабілітований 27.03.1989 р. Див.: ЦДАГОУ (Центральний державний архів громадських об'єднань та україніки). Ф. 263. Оп. 1. Спр. 58596 (К. Крживський).. Р. Брабець цим листом просив З. Фірлінгера апелювати в цій справі до союзного НКЗС, бо він сам протестував вже двічі, але безрезультатно Janak D. Ceskoslovensti obcane a Cesi ... S. 44..

Період роботи чехословацького генерального консульства в Києві в 1936-1938 рр. практично збігся в часі з найтрагічнішим етапом міжвоєнної радянської історії: буквально через кілька місяців після прибуття в Україну чехословацьких дипломатів Й. Сталін і його оточення вдалися до найжорстокіших репресій, які незабаром повністю паралізували радянське суспільство. Таким чином, Р. Брабець під час своєї української місії мав змогу спостерігати політичну радикалізацію сталінського режиму та економічну стагнацію радянської держави. Ця хвиля політично вмотивованого насильства стала, з точки зору іноземних дипломатів, найсерйознішою проблемою з того моменту, коли громадянство іноземної держави чи національність жертви зробилися підставою для переслідування. Адже саме в Радянській Україні в 1937-1938 рр. національний аспект репресій проявився найвиразніше. Через національну приналежність, діяльність в емігрантських товариствах, письмові контакти з родичами за кордоном тощо НКВС протягом двох років в Україні заарештував, а потім зліквідував тисячі людей. Інкриміновані їм злочини найчастіше полягали у шпигунстві на користь іноземної держави або різного роду антирадянській діяльності. Водночас для слідчих органів не було простішого кроку для «викриття» ворожої мережі, аніж звинуватити в її створенні членів іноземних дипломатичних делегацій, які враз ставали «шпигунами, агентами і контрреволюціонерами».

І хоча офіційно окремої операції проти чеської національної меншини в УРСР не було проведено, вже в 1937 р. кількість заарештованих в усій Україні чехів значно зросла, головним чином, у зв'язку з «польською» і «німецькою» акціями НКВС УРСР. У переважній більшості затриманих чехів, у т. ч. громадян ЧСР, було обвинувачено у шпигунстві на користь Чехословаччини, а сфабриковані звинувачення проти них містили інформацію про минулі чи сучасні їхні зв'язки з представниками чехословацької дипломатії.

За цих обставин безпрецедентно зросло бажання представників чеської громади повернутися на батьківщину. Однак у тогочасній ситуації це було майже неможливим, оскільки оформлення радянської виїзної візи тривало місяці, успішне вирішення питання було рідкістю, а сама спроба виїхати створювала всім причетним до цього особам безліч проблем. Тому будь-яка діяльність чехословацького консульства в цьому напрямі дуже дратувала радянську сторону, а стосунки з ним громадян ставали чимдалі небезпечнішими.

Навіть повна ліквідація консульства ЧСР у квітні 1938 р., коли більшість його урядовців повернулася на батьківщину Після закриття консульства генерального консула Р. Брабця, другого секретаря Й. Кроупу та урядника А. Нойманна було переведено до штату МСЗ ЧСР у Празі, першого секретаря А. Хроуста - до штату посольства ЧСР у Москві., не вплинула на заходи радянських слідчих. Простий «очевидний» зв'язок між уявною шпигунською діяльністю іноземних дипломатів і представниками національних громад ще довго залишався зручним жупелом для НКВС у боротьбі з іноземними розвідками та їхніми агентами і щедро використовувався у сфабрикованих обвинуваченнях проти багатьох інших чехів, заарештованих НКВС не лише у другій половині 1938 р., коли «національні операції» в Україні досягли свого піку, але фактично до кінця літа 1941 р.

Р. Брабець міг лише безпорадно спостерігати за цією вакханалією з Праги. В жовтні 1938 р. у результаті Мюнхенської угоди частина території Чехословаччини була анексована Німеччиною, і її мешканцям довелося перейматися вирішенням проблем зовсім іншого рівня. Після повернення до ЧСР Р. Брабець залишився на посаді радника в Міністерстві закордонних справ, але влітку 1939 р. у результаті розформування чехословацької дипломатичної служби його було переведено до штату міністерства соціальних і медичних справ Протекторату Чехії і Моравії, потім - до міністерства фінансів, а в липні 1941 р. він як колишній легіонер вийшов у дострокову відставку. У липні 1945 р. Р. Брабець повернувся у МЗС, де очолив відділ міжнародного права. Згодом, у грудні 1948 р., після комуністичного перевороту, він остаточно залишив дипломатичну службу Dejmek J. Diplomacie Ceskoslovenska. Dll II. ... S. 38.

Проте є всі підстави стверджувати, що саме неповні два роки у Києві були одним із найбільших викликів у кар'єрі дипломата Р. Брабця. До прибуття до радянської України співробітники чехословацького консульства не могли навіть близько собі уявити, наскільки важке випробування чекає на них, наскільки атиповими будуть умови виконання дипломатичної роботи, адже, з одного боку, вони мали надавати якомога кращу і комплексну інформацію про місцеве життя, а з іншого - зазнавали все більшого тиску, складнощів і провокацій з боку радянських спецслужб. У контрасті з цими умовами ступінь відвертості та об'єктивності звітів консула Р. Брабця викликає глибоку повагу, а самі звіти залишаються першокласним джерелом страшної радянської дійсності сталінського «ґатунку» в СРСР і УСРР.

Витяги

зі звітів генерального консула ЧСР у Києві Рудольфа Брабця ¹

Стара столиця України, Київ, був одним із міст, що найбільше постраждали у громадянській війні. Після радянської революції у Києві змінилося 18 різних урядів. Київ переходив з одних рук до інших, і кожен із тимчасових господарів намагався видобути з міста якомога більше. Київ був дуже спустошений, мешканці збідніли, і місто жило життям провінційного, занедбаного містечка. Зі стратегічних міркувань столицею України був вибраний Харків, якому приділялася вся увага, і з якого було створено промисловий центр. Проте, як тільки радянська влада відчула себе досить сильною у військовому сенсі, вона вирішила перенести уряд до старого столичного Києва, який знаходився майже в прикордонній смузі. Іншою причиною цього рішення була начебто спроба перешкодити сепаратистським тенденціям українських націоналістів, які в українському Харкові мали велику підтримку місцевих мешканців. Тому 24 червня 1934 р. український уряд переїхав до Києва, який є майже повністю російським містом. Українськими є лише надписи на торговельних підприємствах і таблички, що позначають установи, трести, організації тощо. На вулицях, у магазинах, установах, скрізь говорять виключно російською; українською спілкуються лише селянки на базарі. Цікаво, що навіть діти, які ходять до українських шкіл, на вулиці й поміж собою говорять виключно російською. Однак газети виходять тільки українською мовою.

Разом з українським урядом із Харкова переїхала також величезна кількість урядовців і співробітників органів керівної партії, трестів, торговельних і виробничих організацій тощо. Кожна хоч трохи ліпша будівля була віддана установам і організаціям, по квартирах розселили [їхніх] працівників, і в результаті настала вкрай гостра нестача житла. Причиною було те, що в Києві до переїзду уряду майже нічого нового не будувалося, здебільшого лише ремонтувалися найбільш пошкоджені будівлі. Тексти подаються в перекладі з чеської мови А. Хлєбіної.

[...] На 1936 рік на ремонт і відбудову Києва була виділена сума 420 мільйонів карбованців. Розпочалися укріплювальні роботи на правому березі Дніпра. Будується нова гранітна набережна довжиною більше 3 км; досі порожні схили від Лаври до Андріївської церкви, що піднімаються над запроєктованою набережною, перетворюються у сад і засаджуються деревами. Крім 33 нових шкіл, зводиться 14-поверховий палац для Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС, раніше ДПУ).

У наймальовничішому місці міста, на колишній території ліквідованого Михайлівського монастиря, каміння з якого у значній мірі використовується на будівництво палацу комісаріату внутрішніх справ, а частково і на Володимирській гірці починають будувати т. зв. «правительственный центр» (урядовий центр). Поки що зводяться будівлі для Ради народних комісарів (український уряд) і для українського виконавчого комітету більшовицької партії. На дніпровському схилі між цими двома будівлями проєктуються мармурові сходи. Проєктантом цього будівництва є «заслужений діяч мистецтва» проф. Ланґгарт Правильно: Лангбард Йосип Григорович (1882-1951) - радянський білоруський архітектор, автор проєктів багатьох урядових будівель у СРСР в 1930-ті роки; AMZV. Politicke zpravy Kyjev 1922-1938. Generalni konzulat Republiky ceskoslovenske Kyjev. Vyslanectvi CSR v Moskve, Kyjev. C. 3. 7. srpen 1936. S. 2-4..

***

Троцькістський рух, який, як кажуть, має метою повернення землі селянам і свободу внутрішньої торгівлі, змішується до невпізнання з українським національним рухом, що розвивається у містах, в основному поміж українською інтелігенцією. Підривна акція проти українських націоналістів була проведена у 1933 р. Радянська влада позбавилася більшої частини старої української інтелігенції, але рух, як видно з останніх арештів, не викорчувала.

Українська школа і українізація друку, чиновництво та судочинство виховують нові національні кадри. Українці ніколи не любили росіян; вони завжди дивилися на них зверхньо і вважали себе старшою і культурнішою нацією. Українці важко зносять те, що усі важливі і вирішальні місця державного апарату перебувають у руках росіян. Молода українська інтелігенція незадоволена також тим, що будь-яке ліпше місце, якщо на ньому не сидить росіянин, зайняте єврейською частиною населення, яка зосередилася у містах і опанувала апарат ДПУ. Звідси походять джерела сильного антисемітизму українців.

До цього додаються причини економічні. Українці усвідомлюють природне багатство України, про яку знають, що вона б могла бути насправді «квітучою Україною», якщо б не була експлуатована на користь інших частин Радянського Союзу. При V20 площі і при А населення на Україну приходиться А засіяних земель та % урожаю зернових, % виробництва цукру, А виробництва чавуну і вугілля, А виробництва солі та А машинобудівної й хімічної промисловості. З цього багатства сама Україна має дуже мало; переважна більшість уходить на користь решти частин Союзу.

Українці нарешті усвідомлюють, що хоч і є другим щодо чисельності слов'янським народом, але вони є єдиним слов'янським народом, якому світова війна не принесла звільнення і з'єднання його частин, розкиданих по чотирьох державах. Наскільки правдивими є твердження про те, що місцеві націоналісти очікують допомоги ззовні, зокрема з Німеччини, поки що не можливо сказати. Але можна сказати точно, що національний рух тут є, і він спрямований проти московського панування як із причин національних, так і господарських, і що українські націоналісти мріють про повну незалежність України ³.

Цікаво також, що за цілих 20 років радянської України досі не було видано ані українського словника, ані історії української літератури чи історії України.

Українсько-російський словник української мови Грінченка, виданий в 1907 р. у Києві, давно розібраний та застарілий. Робота над новим українським словником розпочалася у 1929 р., однак дві редколегії було заарештовано. В Інституті мовознавства Української академії наук над цим словником працює вже третя комісія, проте не відомо, коли вона свою роботу завершить. Згаданий вище інститут випустив на початку поточного року російсько-український словник, який, однак, у «Правді» від 4.Х.1937 р. піддався дуже різкій критиці. У статті «Як „очищали“ українську мову» розповідається, що українські націоналісти намагалися відірвати українську культуру від братньої культури російської і орієнтували український народ на капіталістичний Захід, на фашистську Німеччину ⁴.

За інформацією, отриманою прямо від промислових робітників із різних підприємств, особливого ентузіазму щодо панівного режиму серед них немає. Особливо робітники старшого віку, які пам'ятають кращі часи, тяжко переносять сучасні умови, коли, наприклад, [політично] неорганізованому, але здатному, дуже ефективному і кваліфікованому робітникові платять гірше, ніж молодому комсомольцю, який сам нічого не уміє, лише доносить. За режимом стоїть в основному молодь, яка почала жити і розуміти ще за важчих умов ніж сучасні, і яка сучасні умови вважає величезним прогресом, майже процвітанням. Молодь постійно виховується у переконанні, що всюди у світі погано, а у Радянському Союзі - найкраще. Саме тому режим всю свою турботу приділяє молоді. Про людей похилого віку майже ніхто не дбає. Зрештою, їх майже немає. Багато з них загинуло в результаті насильства, багато було виселено невідомо куди, а багато загинуло під час останнього голоду, який панував в Україні в 1931-1933 рр.

Особливо важким був 1933 р., на який припала кульмінація боротьби совєтів із селянами, які не хотіли стати членами колгоспів і трималися своєї власності на землю. Совєти зламали цей опір селян голодом; зібрали і вивезли з України весь урожай, наслідком чого був голод, який лютував не тільки на селі, але й у містах. Люди пухли з голоду і масово вмирали, особливо старі. Саме тому людину похилого віку в Києві можна побачити лише зрідка. Той, хто не сховав із кращих часів золоті монети, прикраси, килими, антикваріат або інші цінні речі і не міг за них купити продукти в «Торгсіні», був просто приречений на загибель. Робітників на заводах і чиновників ще якось підтримували харчовими пайками. Адже на той час Київ ще був провінційним, вмираючим містом, яким ніхто не цікавився і яке було кинуто напризволяще.

Серед робітників панує взаємна недовіра і страх перед доносами. Ніхто не впевнений в тому, чи не є його товариш у сусіднього станка платним агентом НКВС (раніше - ДПУ), яке є державою в державі, з власним, ніким не контрольованим бюджетом, яка має свої власні заводи, підприємства, кінотеатри, стадіони, що приносять їй величезні суми, які вона використовує для оплати своїх агентів і захисту режиму.

Робітники стережуться один одного, тому навіть не зустрічаються і бояться один перед другим відкрито висловитися. Навіть просте вираження невдоволення умовами праці, заробітною платою тощо може призвести або до переведення до нижчої категорії з гіршою оплатою, або навіть до звільнення без надії знову знайти роботу, якщо не до гірших покарань.

Врешті-решт, партія навіть після роботи не залишає робітництву час на особисті зустрічі й відпочинок. Збори змінюють збори, і біда тому робітникові, який на них не з'явився. В останній час партія позбувається т. зв. пасивних елементів, тобто тих, які не є достатньо агітаційно активні. Тому кожен член партії намагається діяти якомога активніше серед довірених йому робітників. Якщо немає зборів - є агітпаради, репетиції парадів або інші подібні заходи, що не залишають робітникам ані хвилини вільного часу. Збори часто відбуваються в робочий час. Робота зупиняється і робітники мають явитися на збори. Однак потім робочий час продовжується на час зборів.

Значна кількість робітників, в основному безсімейних, харчується на спільних кухнях. Обіди там дуже бідні, жиру майже немає, м'яса немає майже зовсім ніколи, зазвичай тільки борщ (суп із капустою) і гречана каша. За такий обід робітник платить 2 карбованці ⁵.

***

Революція триває надто довго, а щасливе, радісне і заможне життя існує лише на газетному папері та агітаційних плакатах. Промислові робітники незадоволені введенням з 1 червня 1936 р. нових норм виробітку, які означають необхідність підвищення продуктивності праці та зниження заробітної плати. Селянин не змирився з колективізацією господарства; він працює на своїй колишній землі за мізерну плату, яка б його зовсім не прогодувала, якби не було шматка свого городу, корови і птиці. Той, хто корів не має - злидарює. Дрібні службовці в установах і магазинах настільки погано оплачуються, що ледве покривають із зарплати свої основні життєві потреби.

І хоча дійсно - голоду немає, бо хліба, борошна, бобових і картоплі є достатньо, але м'яса мало і ціна для широких класів є непомірна (1 кг яловичини - іншого м'яса на ринку немає - коштує 9,40 крб.), це ж стосується ковбас, рибних консервів і т. д. Тому люди живуть переважно на чаї і чорному хлібі, супі з капусти або буряків, а також на картоплі.

Наскільки погано і дорого годують робітників у заводських їдальнях, повідомляє «Комуніст» від 4.9.1936 р. На першій взуттєвій фабриці Києва людям завжди доводиться, перш ніж сісти до столу, стояти в черзі. їжу готують надзвичайно погано, до того ж останнім часом підняли ціни. Суп коштував 25 коп., тепер коштує 40 коп. А якість його така ж сама: вода з цибулею. Картоплі у цьому супі не буває ніколи. Ціну на капустяний суп (без м'яса) було підвищено з 40 копійок до 75 копійок; котлета замість 95 коп. зараз коштує 1.45 крб. Таким чином, витрати на прості обіди (близько 2 карбованців) поглинають значну частину заробітку, що становить в середньому 150 карбованців на місяць. Якщо працівник отримує 200 або навіть 250 карбованців на місяць, то це вже дуже високий доход.

На інші речі першої необхідності, особливо на взуття та одяг, залишається дуже мало. Потрібно сильно затягнути пояс, якщо треба накопичити на ці речі. Якщо працює кілька членів сім'ї, цього ще так-сяк при скромному животінні може вистачити, але коли працює лише одна чи дві особи, їхній рівень життя є жалюгідно низьким.

Взуття та одяг - після житла - є найактуальнішими проблемами населення. У провінційних містечках і селах текстильні вироби та взуття взагалі неможливо придбати. Найкраще ними забезпечений Київ, а потім Харків. Тому люди з усієї України їдуть до Києва за покупками, а за пару туфель чи шматок бавовняної тканини прямо точаться бійки. Перед магазинами, де торгують промтоварами чи взуттям, з самого ранку збираються натовпи покупців, багатьом з яких доводиться йти ні з чим, адже товар зазвичай розкуповується ще до того, як приходить їхня черга.

Тому процвітала і процвітає спекуляція. Багато людей займалися лише тим, що купували в магазинах товари, які потім продавали з-під поли, з розумним прибутком. Ці нелегальні торговці, які називаються спекулянтами, часто мали домовленості із персоналом заводів, починаючи з директора, і ділилися з ним прибутком. І хоча радянські суди за спекуляцію суворо карали, це не допомагало. Тому вдалися до іншого засобу: якщо народ може віддавати за взуття та текстиль більше грошей, то чому б самій державі не підняти ціни на товари безпосередньо в магазинах? І ось з початку серпня ціни на взуття та текстиль тут підняли на 30-50%, нібито для запобігання спекуляції, а насправді для того, щоб отримати нове джерело доходу. Люди безпорадно стоять перед вітринами, «прикрашеними» цінами від 200 до 300 карбованців за пару черевиків і від 100 до 250 і більше карбованців за 1 м поганої вовняної тканини. Очевидно, що ця обставина жодним чином не сприяє піднесенню настрою широких верств населення і що невдоволення - за винятком привілейованих станів - загальне ⁶.

***

Вже багато років політична атмосфера в Україні не була така задушлива як останнім часом. Політичний терор і переслідування незручних людей нагадують перші дні ЧК під керівництвом Дзержинського, чию справу продовжує новий керівник наркомату внутрішніх справ Єжов, про якого «Правда» кілька днів тому писала, що він «втілює образ більшовика, слово якого ніколи не розходиться з ділом».

Серед населення панує просто панічний страх перед переслідуваннями. Ніхто не впевнений у тому, що спокійно зустріне ранок. Люди лягають із страхом, чи не будуть вночі розбуджені і заарештовані органами НКВС. НКВС працює тільки вночі. Арешти проходять у містах і селах, причому заарештовують не по одному, а сотнями, навіть і високопоставлених осіб. Люди називають те, що тут відбувається, божевіллям, говорять про «божевільного, який відчуває, що близиться його кінець». Навіть той, хто зовсім не цікавиться політикою і намагається якомога сумлінніше виконувати свої обов'язки, не може бути впевненим, що його в одну ніч не усунуть з посади або не заарештують AMZV. Ibid. С. 11. 29. cervenec 1937. S. 1..

Невесело в «квітучій Україні».

Особливу увагу органи НКВС (ДПУ) приділяють іноземцям, включно наших громадян. Під приводом кадрового обмеження їх звільняють з роботи і змушують виїхати [із СРСР] - або прийняти радянське громадянство. Цілий ряд наших людей, у тому числі й наших колишніх комуністів, нині, щоправда, повністю вилікуваних, було заарештовано. Письмовий і особливо особистий контакт із генеральним консульством робить їх підозрілими. Відвідувачів [дипломатичного] представництва зазвичай відстежують після виходу з будівлі, а потім супроводжують до міліції, де допитують, навіщо вони прийшли до генконсульства, що робили, про що розмовляли тощо. Тому, якщо хтось не мусить тут обов'язково зв'язатися з консульством, краще обійде його стороною Ibid. С. 12. 10. zan 1937. S. 6..

* * *

За цих обставин є іронією допис із Праги, опублікований у вечірньому «Більшовику» Видання точно ідентифікувати не вдалося. Щомісячний часопис для агітаторів та організаторів «Bolsevik» виходив у Празі в 1930-1935 рр.; у цьому випадку йдеться про газету. від 20 липня 1937 р. під заголовком «Вільно дихається в СРСР», де розповідається, що в Амстердамі вийшла нова книга Ліона Фейхтванґера під назвою «Москва, 1937», з якої цитується наступний абзац: «Повітря, яким дихає захід, затхле, важке. Вільно дихається, коли з цієї затхлої атмосфери фальшивої демократії та удаваного гуманізму потрапляєш до Радянського Союзу. Приємно бачити креативність нового світу після половинчастості Заходу. Ти скажи йому від усієї душі: я - за, я - за» Цитата наводиться близько за текстом. AMZV. Ibid. C. 11. 29. cervenec 1937. S. 10.. Якби Фейхтвангер побув із пів року місцевим громадянином, звісно писав би інакше - якби йому це дозволили ¹¹.