Повсякденна ієреїв Пирятинської протопопії другої половини ХVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет ім. М. Остроградського

Повсякденна ієреїв Пирятинської протопопії другої половини ХVIII століття

Маслак Володимир Кременчуцький

У сучасних історичних студіях ранньомодерної України спостерігаємо серйозну зацікавленість до вивчення кола питань, пов'язаних із функціонуванням тогочасного соціуму. Саме цей історичний період став своєрідним «полігоном» для впровадження в українську історичну науку методик, ідей та напрацювань антропо - та культуроорієнтованої історіографії. Такий інтерес обумовлений низкою факторів:

- по-перше, чимало «гуру» західної історіографії спеціалізуються саме на цьому часі, що суттєво полегшує використання запропонованих ними методик;

- по-друге, цей період розглядають в науці як епоху становлення сучасних європейських націй, що спонукає дослідників до ретельного вивчення тодішніх соціокультурних реалій;

- по-третє, в такому інтересі є й політичний підтекст. Російсько - українська війна, що триває зараз, загострила питання про необхідність формування «українського» погляду на становлення російської імперії, роль українців у цьому процесі та вплив московської держави на вітчизняне націотворення.

Поряд із козацтвом, визначальним чинником української історії ранньомодерної доби, важливе місце у суспільстві посідає духовенство. Тому його вивчення важливе для розуміння перебігу творення модерної української нації та взаємин із імперським центром у цю добу.

Окрім цього, звернення автора до проблематики буденності також відповідає сучасній історіографічній парадигмі. «Повсякденність» стала об'єктом вивчення гуманітарних наук із шістдесятих років ХХ століття. Відтоді були розроблені різноманітні концепції та методи її дослідження, а у науковий обіг уведені нові теми. Вивчення щодення дозволяє розкрити світ людини в усьому його різноманітті, показати складні взаємозв'язки індивідуального з загальними соціокультурними процесами і явищами.

Попри наявність значної кількості досліджень з повсякдення ранньомодерної України, відзначаємо слабку розробленість в науковій літературі теми щоденних аспектів буття ієреїв [6, с. 9-13]. Приміром, не з'ясованими залишаються демографічні та соціокультурні характеристики, сімейне життя, щоденна професійна діяльність священників, їхній освітній рівень та взаємовідносини з паствою. Тож автор пропонує своє бачення життєдіяльності ієреїв на прикладі Пирятинської протопопії Київської митрополії другої половини ХУШ століття.

Аналізуючи текст монографії, доходимо до висновку, що вона базується на міждисциплінарному підході й ураховує досягнення історичної демографії, культурології, богослов'я, історії повсякдення, права, соціології тощо. Прикметно, що Віталій Дмитренко, використовуючи методики усіх цих напрямів, намагається створити цілісну картину щодення окремої локальної соціальної спільноти досліджуваного періоду.

Наукова робота виконана в рамках історіографічного напряму «культурна історія соціального», що є перспективним вектором сучасної гуманітаристики та історіописання [5, с. 8-36]. У центрі уваги таких пошуків перебувають щоденні культурні практики, звичаї, цінності, спосіб життя, тобто усе те, що впливає на існування окремих індивідів та соціальних груп.

Рецензована монографія складається з передмови, чотирьох розділів, висновків, інформаційних ресурсів, додатків, переліку таблиць і покажчиків (іменного та географічного). Акцент дослідження зроблено на спільноті парафіяльних ієреїв Пирятинської протопопії Київської митрополії, що вперше стала предметом фахового дослідження та представлена крізь призму макро - та мікропроцесів [2].

Перший розділ видання присвячено джерелам та історіографічному оглядові представленого локального соціуму. Дослідник, спираючись на джерелознавчу класифікацію, виокремлює та розглядає діловодну документацію, матеріали церковного обліку населення, актові, літературні й фольклорні джерела, документи особового походження, наголошуючи, що саме вони стали головними джерелами його пошуків. Він ретельно відзначає переваги й недоліки кожного виду документів, проводить їх «перехресний допит», використовує сучасні методики (Whipple'sindex) для з'ясування достовірності інформації [2, с. 86-87].

Оглядаючи доробок учених, пов'язаний із проблематикою дослідження, науковець велику увагу приділяє працям з історії соціуму, церкви та православного духовенства XVIIIстоліття. Віталій Дмитренко зауважує на зміни в парадигмі дослідження, викликані проникненням в українську історичну науку нових ідей та методологій, розглядає можливості застосування концептів: «київське християнство», «києвохристиянська традиція», «конфесіоналізація», сакральна топографія в процесі вивчення повсякдення парафіяльних ієреїв. Позитивною стороною такого огляду є акцентування уваги на сьогоднішніх викладах, що дозволяє вписати результати дослідження в сучасний історіографічний контекст [2, с. 39-46]. Автор монографії добре орієнтується в останніх напрацюваннях із досліджуваної теми. Свідченням цього є неодноразові звернення до новітньої праці Юрія Волошина, що географічно й хронологічно перегукується з його монографією [1].

Другий розділ присвячений з'ясуванню кількості, титулатурі та матеріальному стану храмів, що перебували у складі Пирятинської протопопії й демографічним характеристикам парафіяльних ієреїв. Автор, спираючись на матеріали сповідних розписів, метричних книг, відомостей про церкви і священнослужителів стверджує, що в другій половині XVIII століття у складі цієї церковно-адміністративної одиниці діяло 87 храмів, значна кількість котрих була присвячена вшануванню Миколая Мірлікійського, Покрови Пресвятої Богородиці та архістратига Михаїла [2, с. 65]. Такі результати дозволяють артикульовано окреслити сакральний простір української ранньомодерної нації у межах православної спільноти. Оприлюднені результати можуть бути використані в подальших студіях для дослідження народної побожності у цьому регіоні Гетьманщини.

Спираючись на рапорти священиків, автор аналізує різноманітні обставини ремонту та перебудови церков, з'ясовує технічні та юридичні сторони цього процесу. Він стверджує, що близько 60% церков у цей час були відремонтовані чи побудовані заново [2, с. 65]. Віталій Дмитренко також констатує подібність церковного начиння та священицького одягу в різних храмах. Такі розвідки суттєво розширюють наші уявлення про матеріальний стан церков Київської митрополії. Відзначимо, що до сьогодні головна увага науковців зосереджена, передовсім, на вивченні відомих храмів, що є окрасою козацького бароко. Тож увагу до звичайних парафіяльних дерев'яних церков, котрих було більшість і які до нашого часу не збереглися, доречно вітати.

Проаналізувавши матеріали церковного обліку, автор встановив чисельність ієреїв, обрахував їхню питому вагу у місцевому соціумі, проаналізував антропоніміку, дослідив вікові показники. Зокрема, він зазначає, що в другій половині XVIII у Пирятинській протопопії трудилося 233 ієрея, питома вага яких у місцевому соціумі не перевищувала 0,2%, один духівник обслуговував близько 300-400 осіб [2, с. 85].

У монографії зауважено - переважна більшість священиків належала до вікової категорії осіб працездатного віку, що було типовим для тогочасного соціуму. Водночас відзначено, що чимало парохів у віковому діапазоні 60-69 років продовжували трудитися на парафіях [2, с. 90]. Автор подає й результати обчислень тривалості життя панотців. Його обрахунок проведено на підставі реально встановлених даних про рік народження та смерті священиків [2, с. 91-92]. Автор стверджує, що середня тривалість життя парафіяльних ієреїв протопопії в досліджуваний період становила 60 років.

Розглянувши антропоніміку членів цієї локальної спільноти, дослідник доходить до висновку, що половина священиків протопопії іменувалися з використанням імені, прізвища та по батькові, а інші - послуговувалися іменем і прізвищевою назвою. Прізвищеві назви у 54,5% ієреїв сформовані суфіксацією через уживання формату - ський, - цький. Лексичною основою 40% прізвищ були особові імена. Найпоширенішими із імен були - Іван, Григорій, Василь, Федір, Яків, Петро, Михайло [2, с. 111]. Він стверджує, що значна частина душпастирів протопопії рекрутувалася з місцевих осіб духовного стану. Це підтверджує загальну тенденцію до перетворення духовенства у ХУШ столітті на замкнуту спільноту, виявлену попередніми істориками православної церкви [3].

У монографії на конкретних прикладах розглянуто де та скільки навчалися майбутні священики. Автор вважає, що близько 40% ієреїв протопопії відповідали офіційній вимозі наявності богословської чи філософської освіти і приблизно така ж кількість мала лише початкову освіту. З'ясовуючи проблему впливу освіченості на процес номінування ієреїв Віталій Дмитренко доходить до висновку, що офіційні вимоги відкрито не ігнорувалися, але й не були обов'язковими. Таким чином зроблено внесок у вирішення дискурсу про освіченість українського соціуму [8]. Такі напрацювання суттєво доповнюють наші уявлення про демографічні та соціокультурні характеристики парафіяльного духовенства Г етьманщини XVIIIстоліття.

Третій розділ монографії присвячено домогосподарству та сім'ям священиків. Автор встановив, що всі панотці протопопії володіли власними дворами, що вказує на відносно добре економічне забезпечення сільських ієреїв і підкріплює тезу про особливий статус духовенства в соціумі. Він відзначає: в ієрейських домогосподарствах мешкало 11-12 осіб; переважали чоловіки, що було зумовлено специфікою діяльності парохів; діти становили 45% від загальної кількості мешканців, що типово для традиційного суспільства з високим рівнем народжуваності та смертності [2, с. 124]. Дослідник акцентує увагу на подібності кількісних показників ієрейських і козацьких дворів, що підтверджує тезу про належність цих соціальних груп до тогочасної еліти та їхню спорідненість [4, с. 25-26]. Відзначає науковець і явища, що сприяли перетворенню священиків на окремий соціальний стан, хоча зауважує на незавершеність цього процесу в досліджуваний період.

У монографії дослідник звертається й до такої делікатної теми як родинні взаємини і прокреаційна поведінка панотців, що важливо в контексті розуміння повсякдення. Він зазначає: жодного неодруженого чи розлученого панотця в протопопії не виявлено, а відсоток одружених ієреїв коливався в діапазоні від 76 до 83%. Таку ситуацію науковець пояснює як неухильним виконанням ієреями канонічних вимог щодо шлюбу, так і престижністю інституту сім'ї в тогочасному соціумі. Він констатує, що більшість панотців уклали шлюб у віковому діапазоні 26-30 років і такий вік є вищим за середній вік вступу в перший шлюб, характерний для чоловічого населення протопопії. Головну причину пізнього пошлюблення пояснено специфікою «працевлаштування» пресвітерів [2, с. 148].

У виданні широко представлені демографічні характеристики священицьких сімей. Зокрема відзначено, що середня її чисельність складала 4-5 осіб, переважали в родинах чоловіки, частка дітей становила 55,5%, а літніх людей - 1,5%. Як наслідок, більшість родин були двопоколінними - складалися з батьків і дітей і нуклеарними за своїм типом [2, с. 149]. На думку науковця, такі показники вписуються в картину, змальовану іншими дослідниками поколінневої структури сімей Гетьманщини.

Автор досліджує вік батьківства, тривалість інтимного життя парохів і стверджує, що репродуктивна поведінка панотців Пирятинської протопопії збігається з прокреаційною позицією їхньої пастви. Явною для тогочасного суспільства ознакою «нормальності» функціонування подружньої пари була кількість дітей у родині й частота народжуваностей. На час народження першої дитини священикам протопопії в середньому виповнювалося 29 років, як правило перша дитина з'являлася на світ через рік після шлюбу, в останнє панотці протопопії ставали батьками у віці 45-46 років. Отож тривалість інтимного життя священиків становила 16-17 років. За цей час у їхніх родинах народжувалося 5-7 дітей [2, с. 168].

У цьому ж розділі він оглядає конфлікти у родинах ієреїв крізь призму співвідношення «книжної» та «популярної» культур. Автор засвідчує, що відбувалися вони на ґрунті суперечок довкола матеріальних цінностей, особистої неприязні та в контексті «професійної» діяльності ієреїв, позаяк члени родини часто обіймали всі посади в приході. Він фіксує випадки протистоянь між усіма родичами незалежно від ступеня спорідненості. Проте відзначає, що найбільше сварилися зяті й тещі. Важливою причиною виникнення конфліктів у родинах панотців дослідник уважає пияцтво.

При написанні цього розділу широко застосована квантитативна методика для вивчення демографічних показників у домогосподарствах та ієрейських родинах. Вона провокує наявність у виданні значного табличного матеріалу. На нашу думку, це не обтяжує текст, а навпаки - слугує вагомим підтвердженням запропонованих узагальнень, дозволяє читачеві перевірити правильність підрахунків і зробити власні висновки. Окрім того, відзначимо загальну слабку розробленість демографічних аспектів родинного життя в українській історіографії.

Четвертий розділ розкриває професійне повсякдення парохів. У ньому простежено взаємодію «спадковості» та «виборності» при номінуванні священика, що є частиною ширшого дискурсу щодо ефективності імперських реформ у ранньомодерному українському соціумі [8]. Віталій Дмитренко стверджує, що спроби церковних ієрархів обмежити впливи пастви та власників на процес отримання парафій наштовхувалися на чинні традиції й не дали бажаних результатів. У таких висновках він солідаризується з думкою Максима Яременка який доводить слабку ефективність зусиль Київських владик перебрати на себе повний контроль за поставленням ієреїв у митрополії [7, с. 127-128].

Значна увага у цьому розділі приділена порядку оплати праці та з'ясуванню відсотку часу, витраченого священиком на подання треб. Автор доходить до висновку, що попри законодавче регулювання душпастирської діяльності на практиці розмір платні визначався договором між ієреєм і парафіянами, котрий укладали перед рукопокладенням. За його підрахунками грошова винагорода ієрею за відправлені треби могла коливатися в діапазоні від 29 до 90 рублів за рік [2, с. 199].

Автор розбирає також взаємини ієреїв із парафіянами і один із одним у контексті «професійної» діяльності. Зауважуючи на намагання імперської влади стандартизувати церковне життя у XVIIIстолітті, він уважає, що попередня традиція, загальна осторога до нововведень, невисокий рівень освіченості суттєво впливав на душпастирську діяльність ієрея, а практика виборності священика ставила його в залежність від власної пастви і викликала чимало конфліктів. Підтримуємо думку, що в кінцевому підсумку це дозволило зберегти особливість церковного життя в Гетьманщині у досліджуваний період.

Аналізуючи стосунки між панотцями, Віталій Дмитренко погоджується з думкою Юрія Волошина про те, що уявлення про протопопію як певну церковно-адміністративну цілісність існувало, здебільшого, «на папері та в головах місцевого духовенства» [1, с. 23]. Він наводить чимало прикладів, покликаних продемонструвати нормальність взаємин «колег по цеху». Водночас, ретельно аналізує й конфлікти між ними. До того ж робить це не лише в причинно - наслідковій площині, а й в контексті антропологічної парадигми, досліджує суперечки як явище, котре відображає цінності, стратегії поведінки, менталітет осіб, втягнутих у них.

Для монографії характерне уміле поєднання аналізу проблематики в дискурсі «історії де-юре» та «історії де-факто», що вигідно вирізняє роботу з-поміж інших праць. Звертаємо увагу на якісний географічний і поіменний покажчик видання, що додає позитивного враження від рецензованої роботи.

Наостанок відзначимо, що дослідження проведено у межах науково-дослідної теми кафедри культурології Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка «Полілог глобального та регіонального у формуванні соціокультурної ідентичності особистості» (номер державної реєстрації 0120U103840).

Список літератури

1. Волошин Ю. Парафіяльна спільнота. Пирятинська протопопія другої половини XVIII ст. (соціально-історичний та історико-демографічний виміри). Львів: УКУ, 2023. 420 с.

2. Дмитренко В.А. «А при тій церкві піп з попадею»: повсякдення ієреїв Пирятинської протопопії другої половини ХVШ століття. Полтава: ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2023. 300 с.

3. Крыжановский Е.М. Очерки быта южнорусскаго сельскаго духовенства в XVIII в. Собрание сочинений. Т. І. Киев: Тип. Кульженко, 1890. С. 391-439.

4. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830. Київ: Основи, 1996. 317 с.

5. Нові перспективи історіописання / за ред. Пітера Берка. Київ: «Ніка - Центр», 2004. 379 c.

6. Повсякдення ранньомодерної України. Історичні студії в 2-х томах. Т. 1: Практики, казуси та девіації повсякдення / Відповідальний редактор Віктор Горобець. Київ: Інститут історії України НАН України, 2012. 328 с.

7. Яременко М. Перед викликами уніфікації та дисциплінування: Київська православна митрополія у XVIII столітті. Львів: Видавництво УКУ, 2017. 272 с.

8. Iaremenko М. The Education of Parish Clergy in the Kyiv Eparchy in the 1770s. Word and Image in Russian History: Essays in Honor of Gary Marker (2015), URL: https://www.jstor.org/stable/j.ctt1zxsht1.24? seq=1#page_scan_tab_contents. (дата звернення^л09.11.2023).

Размещено на Allbest.ru